.

Розвиток школи й педагогічної думки на Буковині (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
204 2828
Скачать документ

РОЗВИТОК ШКОЛИ Й ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ НА БУКОВИНІ

Еволюція українського шкільництва й педагогічної думки Буковини
протікала в загальнонаціональному руслі історії України й належить до
цінних надбань виховної культури українського народу. Тим більше, що на
цій предковічній території з давніх часів жили українські племена,
переважно тиверці та уличі. Українці є автохтонами Буковини, які осіли
тут на століття давніше від румунів.

У IX-XI ст. Буковина входила до складу Київської Русі, у XII-XIII ст. —
Галицько-Волинської держави. Із середини XIV ст. перебувала у складі
Молдови, яка на початку XVI ст. потрапила під владу Туреччини. В
1775-1918pp. Буковиною володіла цісарська Австрія. Після її розпаду в
1918 р. на Буковині було проголошено українську владу. Такі провідні
віхи її історичного шляху до 1918 p., що знайшли своє відображення у
всіх сферах життя буковинців, у тому числі й у педагогічній галузі.

Прив’язаність української землі над Дністром, Прутом, Серетом і
Черемошем до Києва глибоко позначилася на педагогічних поглядах та
виховних традиціях буковинців і відобразилась у їхніх народних піснях,
думах та приказках. Завдяки цьому українська національна свідомість не
.втратилася впродовж довгих століть під час різних окупацій. Вона
відновлюється в часи українського національного відродження XIX і XX ст.

У київську добу Буковина не становила окремої політичної чи
адміністративної одиниці, тому її педагогічний прогрес іде в руслі
історії педагогіки княжої України.

Безпосереднє сусідство Галицько-Волинської держави із Центральною
Європою пройняло педагогічну думку Буковини духом європеїзму. Звичайно,
розвиток її відбувався на власній українській національній основі. Однак
не обходилось без впливу візантійської, романської та германської
педагогічних культур.

Шкільництво й освіта на Буковині в молдавський період не зазнавали
якихось особливих відхилень. Тут надалі продовжувався педагогічний
процес, започаткований ще за Київської Русі, завдяки його
фундаментальності й високому рівню, а також тому, що у тодішньому
етнічному складі щойно створеної Молдавської держави переважали
українці. Українська педагогічна культура трималася в Молдавії цілих три
століття. Лише в другій половині XVII ст. її почала витісняти румунська.

Великий вплив на педагогічний розвиток Буковини мали такі
культурно-освітні центри, як Київ, Львів, Кам’янець, Унів, Жовква, Бар
та ін. Вони якнайактивніше сприяли розвиткові в цьому краї українського
шкільництва і друкарства. Благородну роль у цій важливій справі
відіграли Петро Могила, Лазар Баранович, Захарій Копистенський, Мелетій
Смотрицький, Іоаникій Ґалятовський.

Петро Могила посилав до Молдавії ченців і кваліфікованих учителів, які
створили ряд духовних і світських шкіл, сприяючи вихованню й освіті
тутешньої молоді. Праці І. Ґалятовського “Небо нове” й “Ключ розуміння”
друкувалися в Молдавії і спричинились до духовного розвитку цього краю.

Проблемами шкільництва на Буковині за молдавського періоду займалася
церква. Тому перші школи тут засновувалися і діяли при монастирях у
Сучаві, Путні, Радівцях. Сини бояр, які хотіли здобути вищу освіту,
їхали до українських шкіл у Києві й Львові чи до Західної Європи
(Відень, Париж). Більшість же буковинців залишалися без освіти і були
неписьменними.

Після перенесення молдавської столиці з Сучави до Ясс шкільництво на
Буковині занепало аж до 1775 p., коли її було прилучено до Австрії. Стан
освіти в цей час був на низькому рівні. До приходу австрійської влади на
Буковину тут діяли тільки духовні школи (священицькі й дяківські). Серед
них вирівнялися митрополича в Сучаві й владича в Радівцях. Однією з
найкращих була монастирська школа в Путні.

Запанувавши на Буковині, австрійська влада вживає низку заходів для
піднесення освіти в цьому краї, відкриваючи школи, але не українські, а
здебільшого чужинські. Цим ще раз наочно підтверджується, що коли хочемо
на своїй землі дітей вчити в рідній українській національній школі, то
мусимо мати власну самостійну Українську державу.

У 1783 р. було засновано латинську й німецьку школи в Чернівцях і
Сучаві. Нестачу педагогічних кадрів покривали імпортованими чужинськими
вчителями, а відсутність підручників — книжками з Відня німецькою й
румунською мовами, і тільки катехізиси — українською.

Почавши з 1785 р., на Буковині засновується низка громадських шкіл,
серед яких одні з перших: у Сереті, Чернівцях і Сучаві (1785 р.), у
Заставні й Кимполунгу (1786 р.), Раранчу, Кіцмані, Вашківцях і
Фратівцях. У цих школах, крім німецької, вчили переважно румунську мову.
А тому школи на Буковині від самого початку мали германізаційний і
румунізаційний характер, були спрямовані на денаціоналізацію українців
на їх рідній буковинській землі.

Адміністративне приєднання цісарем Йосифом II Буковини до Галичини 1
лютого 1787 p., вищі й середні урядові посади в яких обійняли німці й
поляки, долучили до буковинського шкільництва ще й прес полонізаційний.
Воно потрапило в повну залежність від латинської консисторії у Львові,
яка вороже ставилася до освіти місцевого населення рідною мовою. У
середніх школах посилилися германізація й румунізація, а в народних
змушували дітей вчитися польською. Вчителів вимагали переходити на
латинство. Тих, хто відмовлявся, звільняли з посад. Крім німецької,
вчителям дозволялося користуватися тільки Румунською та польською
мовами.

Українці чим далі, то менше посилали дітей до шкіл чужинських. Натомість
засновували приватні школи (“дяківки”) з Українською мовою навчання,
утримувані власним коштом.

Революція 1848 р. в Європі, відома під назвою “Весни народів”,
активізувала буковинських українців у боротьбі за рідну Національну
школу. В цьому велику роль відіграв селянський Національно-визвольний
рух під проводом Лук’яна Кобилиці. Треба зазначити, що українські селяни
спочатку, по суті, єдині репрезентували національні бажання українського
народу на Буковині. Водночас із цим селянським рухом “Весна народів”
розбудила також буковинську інтелігенцію. Але її просвітницькі виступи в
обстоюванні українського шкільництва довгий час мали спорадичний
характер.

Справжнього розмаху боротьба за українську національну школу, освіту й
виховання на Буковині набула з появою на літературній і педагогічній
ниві Ю. Федьковича, Сидора та Григорія Воробкевичів. Саме вони першими
відчули гостру потребу просвітньої праці серед українських буковинців і
своїми творами, освітньою, виховною і громадською діяльністю відкрили
шляхи для національного відродження й розвитку рідної педагогічної
культури. Заслуга цих трьох видатних педагогів полягає ще й у тому, що
вони своїми талановитими виступами привертали увагу провідних
українських діячів з решти українських земель, особливо Наддніпрянщини й
Галичини, на Буковину, які, у свою чергу, допомогли буковинцям
приступити до розгортання української національної освіти.

“Солов’єм Буковини”, “буковинським Кобзарем” назвали Ю. Федьковича його
краяни. Він прийшов у педагогіку з Карпат, з Гуцульщини, і вписав у її
історію цікаву й оригінальну сторінку, зробивши чималий внесок у
піднесення народної освіти. “Він був великий приятель школи, учителів і
народу”, – писав Осип Маковей у монографії про Ю. Федьковича. Для потреб
школи письменник написав буквар, співаник, допомагав у виданні
“Бібліотеки для мол одіжі”.

Життя, просвітницька й педагогічна діяльність Юрія Федьковича припадає
на 40-ві—90-ті роки XIX ст. Він народився 8 серпня 1834 р. в гірському
містечку Сторонці-Путилові (тепер Путильський район Чернівецької
області) у родині управителя панського маєтку. Сторонячись батька, який
з погрозою ставився до простолюду, Юрій всім серцем горнувся до матері,
старшого брата Івана та сестри Марії.

Початкову освіту дістав Федькович від брата Дашкевича, пізніше вчився у
приватного вчителя, родича дядька Ганицького у с. Киселиці, а в 1846 р.
вступив до Чернівецької нижчої реальної школи з німецькою мовою
викладання. Схоластичне навчання, палична дисципліна мало дали
майбутньому педагогові, хіба що викликали у нього відразу до тодішніх
шкільних порядків, а в майбутньому — бажання боротися за народну освіту.
Справжньою його школою стало життя рідного краю. “Моя школа була
Чорногора”, — писав він пізніше. Природа гуцульської землі вклала в
нього все, що мала наймудрішого, найсердечнішого і найщедрішого.

Ю. Федькович був свідком великого селянського руху боротьби проти
австрійських колонізаторів, до якої була причетна його мати й активну
участь брав його брат Іван як соратник Лук’яна Кобилиці. Тому родина
зазнала знущань з боку цісарських можновладців. Про це пізніше Ю.
Федькович писав: “Брат мій був дуже буйний. Удався він 1848 року з
Кобилицею та й попав у нещастя. Нашу хату зруйнували, наше господарство
спустошили, сплюндрували. Неня утекла до зятя, а я пішов світом
блукати”. Він слідом за братом виїхав з Буковини в Молдавію, де жив
чотири роки, працюючи на різних роботах.

У 1852 р. Ю. Федькович повернувся у Чернівці, але ненадовго. Щоб
ізолювати сина від повстанців, батько віддав його до австрійського
війська, де той прослужив понад десять років. Вийшовши на пенсію за
станом здоров’я, у 1863 р. він переїхав до рідного села і цілком
віддався просвітницькій та літературно-громадській роботі. У 1869-1972
pp. працював на посаді інспектора шкіл Вижницького повіту, пізніше
(1872-1873 pp.) — редактора львівського видавництва при товаристві
“Просвіта”. З 1885 р. і до кінця свого життя — редактор першої
української газети “Буковина”. Названий часопис значною мірою був
перейнятий педагогічними мотивами: боротьбою за розвиток Українського
національного шкільництва, проти румунізації Українців, темряви,
неуцтва, забобонів, виявом уваги до збирання золотих розсипів народної
педагогіки.

Ю. Федькович помер за редакторським столом 11 січня 1888 р. у м.
Чернівцях, де й похований. Епітафією на могилі педагога стали його ж
слова з вірша “Співацька добраніч”, присвяченого пам’яті Т. Шевченка:

Спи ж ти, руський соловію, —

Я за тебе тужу,

А як тутки зазоріє,

Я тебе пробуджу.

Боротьба за створення української національної школи з рідною мовою
навчання була провідною метою педагогічної діяльності Ю. Федьковича.
Освіту і рідну школу він вважав “найдорожчим добром народу”. Це
підтверджують його статті й виступи на педагогічні теми та інспекторські
звіти. Ще в 1868 р. у листі до редакції журналу “Правда” він писав, що
йому “блиснула надія наші школи на народнім язиці основати”. Відзначаючи
особливу роль рідної школи в житті нації, Ю. Федькович писав:

Дитина без школи; що рільник без поля,

Що рілля без плуга; що гола стодола.

Дитина без школи — є вівця без околу,

А риба в безводдю, а без цвіту пчоли…

Ю. Федькович вважав, що жоден чужий пан нам національної школи не
побудує, а навпаки, усе робитиме для того, щоб позбавити українців
рідної школи й насадити їм школу свою, чужинську.

Ю. Федьковича глибоко хвилювало те, що освіта на Буковині за цісарської
Австрії перебувала в занедбаному стані. Першопричиною цього були
колоніальний гніт і визиски селян, насадження чужинства. Селянин
ухиляється від школи, “щоб тільки його бідну дитину не мучили німці”.
Тому й відвідування було вкрай незадовільне. Наприклад, у с. Іспасі на
час перевірки 7 липня 1871 р. з числа 186 дітей шкільного віку, які були
в селі, лише 48 дітей записані до школи. У школі присутні всього 15
школярів, з яких тільки 5 більш-менш регулярно її відвідує. У Вашківцях
дітей, зобов’язаних відвідувати школу, — 275, з них лише 59 було внесено
в списки, а присутні в школі — тільки два.

У ряді шкіл відвідування зовсім припинилося. Тому більшість дітей
залишалися поза школою, пусто марнуючи час, вправляючись “у киданні
камінням, болотом та пилюкою за мирними прохожими людьми”.

Внаслідок педагогічної занедбаності дітей “закладаються основи
жалюгідної занедбаності сільського населення”.

Шкільні будинки зовсім не відповідали елементарним вимогам, бо це “не
приміщення, а карикатура на будинок. Це — хатина, в середині якої
вчитель і діти на протязі кількох годин вдихають пиляку і сморід”.

У більшості шкіл не вистачало вчителів, які могли б охопити навчанням
усіх дітей віком від 6 до 14 років. Дітям майже повністю не вистачало
навчальних посібників, підручників, приладдя, зошитів. І все це
залишалося поза увагою офіційної влади. Місцеві й повітові шкільні ради
та громадські шкільні інспектори своїх функцій не виконували.

Одну з важливих причин антипатії сільського населення до школи Ю.
Федькович вбачав у підручниках, де навчальні предмети викладалися в
малодоступній сільським дітям формі. Представлений у них матеріал був
більше зрозумілий міським дітям. До того ж ці підручники були написані
жаргоном, далеким від народної освіти, їхні автори намагалися затерти
найкращі, найблагородніші риси народного характеру, все духовне життя
народу, його усну поезію. І це їм вдалося. Цілком зрозуміло, робить
висновок письменник, що коли школа буде байдуже ставитись до
підручників, їхніх змісту і форми, вона не зможе виконати свого завдання
— перенести знання в селянські хати і викликати у селян прихильне
ставлення, любов і пошану.

Видатний український педагог закликає будувати рідну школу й національну
систему виховання своїм розумом і своїми руками, виявляючи при цьому
громадську активність. Він постійно боровся за справді народну
українську школу, яка б сприяла піднесенню культурно-освітнього рівня та
національної свідомості народу, дбала про плекання історичної пам’яті
поколінь та справжнього патріотизму через вивчення рідної мови й
україно-буковинства. Цьому сприяли й написані ним художні твори про
українських національних героїв Олексу Довбуша, Богдана Хмельницького,
Лук’яна Кобилицю, про рідний Буковинський край і Україну (вірші
“Україна”, “Гуцулка”, “Слова Ігоря”, балада “Довбуш”, поема “Лук’ян
Кобилиця”, драма “Довбуш”).

Письменник прагнув реорганізувати наявну в той час на Буковині відсталу
систему освіти відповідно до потреб української нації, вимог передової
педагогічної думки. Яскравим свідченням цього Шляхетного наміру є його
промова на повітовій вчительській конференції у м. Вижниці 30 березня
1871 p., викладений ним новий навчальний план, який передбачав широку
гуманітарну і природничу підготовку учнів, національне виховання, а
також проект зміни у шкільних книжках етимологічного правопису на
фонетичний. Перспективні наміри цього аспекту викладені також у його
доповідній записці “Про школу й шкільні підручники”.

Особливу увагу звернув Ю. Федькович на початкову школу, яка закладає
фундамент національної освіти й виховання учнів. Він радив учителям
“більше уваги і часу приділяти каліграфії, яка в тій чи іншій мірі
занедбана всюди”, частіше практикувати домашні письмові роботи. Він
передбачав, що відповідні зміни у змісті навчання й виховання
відбудуться на основі розробки й впровадження нових шкільних програм й
українських підручників. Оскільки в тогочасній Буковині не було ще для
цього висококваліфікованих педагогів, то за створення цих книг він
взявся сам.

“Буквар для господарських діточок на Буковині”, створений Ю. Федьковичем
у 1857 р., став знаменною віхою в історії українського букварства. На
відміну від усіх попередніх, він написаний українською мовою із
застосуванням фонетичного правопису і перейнятий українським
національним духом. Після елементарних відомостей про мову та її склад
було вміщено прості, зрозумілі для дітей коротенькі оповідання, в яких
розповідається про працю вчителя. Педагогічною основою букваря стали
народна педагогіка, європеїзм, здобутки педагогічної науки. Він щедро
насичений фольклором, розмаїтим дидактичним матеріалом, спрямованим на
опанування грамотою й забезпечення розумового і духовного розвитку
учнів. На жаль, цей буквар з причини підколоніального становища
українського народу залишився ненадрукованим. Безперечно, його потрібно
видати тепер як видатну історичну пам’ятку української педагогіки.

Після букваря Ю. Федькович, за його словами, мав намір написати рахубу,
відтак географію, історію, економію, правництво. Однак цим благородним
намірам так і не судилося збутись.

Ідея народності виховання лягла в основу педагогічних поглядів Ю.
Федьковича. А звідси йде його педагогічний оптимізм, віра у творчі
народні сили та у щасливе майбутнє України. “Я наш народ цілим серцем
люблю, — писав він, — і душа моя віщує, що його велика доля жде”. А у
вірші “Що я люблю, в що вірую, на що надіюсь” зазначає:

Я люблю мою Русь-Україну,

Я вірую в й будучину;

В тій то надії я живу й умру.

Як продовжувач педагогічних ідей Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка та
Марка Вовчка, Ю. Федькович першим на Буковині став писати свої твори
українською мовою, він вболівав за “щербату долю гуцулів” і ставав на їх
захист. Високо цінував фольклор і народні звичаї як могутні виховні
засоби. Сам шанував і збирав ці скарби народної педагогіки, уклавши
збірники “Буковинські пісні з голосами”, “Колядник руського народа”,
“Руський женчик”, “Найкращі співанки руського народа на Буковині”, й
молодь закликав до цього. “Шануйте, — писав він, — й не цурайтесь давніх
наших звичаїв! Шануйте їх так, як се у других чесних народів ведеться, а
буде вам слава, людям честь, по праотцях же Ваших хороша пам’ять”.

В усьому народному Ю. Федькович бачив великий виховний сенс, у
національному одязі теж. Сам він ходив у простому гуцульському вбранні.
Коли староста заборонив йому приходити в ньому на засідання, то
Федькович відповів: “Жию між народом, люблю той нарід і народної одежі
не покину”. За це він здобув велику шану й любов від народу. Односельці
виявили йому високу довіру, обравши війтом.

Виплекані на народній основі, твори Ю. Федьковича набули великої
популярності серед народу. Значна частина з них стали народними піснями.
А створена ним педагогіка щедро репрезентувала і втілювала в життя дітей
та молоді духовність українського народу. В її реалізації провідна роль
належала народному вчителеві.

Ю. Федькович про вчителя завжди висловлюється особливо поетично. Він,
зокрема, зазначав: “Мистецтво розквітає і занепадає завдяки художникам,
а школа — завдяки вчителям. Кожна школа залежить від учителя; вона —
його духовна фотографія”. Поширення освіти серед народу — найсвятіший
обов’язок педагога.

Будучи інспектором, Федькович невпинно піклувався про зміцнення
економічної бази школи, про матеріальну забезпеченість учителя, що
одержує таку заробітну плату, “якій би не позаздрив навіть конюх”, про
підвищення кваліфікації освітян через курси й наявність шкільних
бібліотек, про вироблення педагогічної майстерності й творчості.

Ю. Федькович обстоював, щоб усі школи мали кваліфіковані кадри з
відповідною педагогічною освітою. Його непокоїло те, що більшість
учителів “навчальні предмети подає у відриві від практичного і життєвого
рівня дітей”. Письменник закликав учительство “серйозно взятися за
піднесення школи, самостійно вдосконалювати свою педагогічну освіту”, бо
“педагогічно-дидактична наука, як і взагалі вся сучасна наука, з кожним
днем все далі розвивається”, тому слід “втримати себе на рівні сучасної
науки, а особливо, на рівні своєї спеціальності”. Він мріяв про нову
генерацію педагогів і поважав учителів ерудованих; працьовитих, які щиро
люблять дітей, дають їм ґрунтовні знання, добре виховання, плекають
національну гідність і честь.

Ю. Федькович про дітей висловлював тепло і прихильно, всіляко піклувався
про них. Для них він написав низку творів, зокрема казок, що належать до
значної і важливої частини педагогічного доробку письменника. Серед них
казки, що постали на ґрунті фольклорних матеріалів (“Від чого море
солоне”, “Чортівська бочка”, “Голодний чорт”, “Місяці-королі” та ін.),
казки літературного походження — переробки творів .братів Грімм
(“Гологорожечка”, “Золота кісочка”, “Хитрий кравчик”), Г. К. Андерсена
(“Підмінчє”, “Іголка-угарка претонесенька”) та ін. Всі вони спрямовані
на прищеплення людяності й доброти, перейняті українським національним
духом, суто буковинським колоритом. У них — застереження від розумових і
моральних вад (відсталості, обмеженості, лицемірства, користолюбства),
заклик гартувати волю й характер.

Вірш Ю. Федьковича “Дитина” спонукає змалку готуватись до життя
твердого, бути сильним, витривалим і відважним:

— Чого ж бо ти плачеш, дитинонько мила?

— А, ненечко-утко: котюга вкусила!

— Коли від котюги такий тобі жах,

То ще ти на світі заплачеш, не раз.

Видатний педагог невпинно дбав про здоров’я дітей, обстоював фізичне
виховання, категорично виступав проти тілесних покарань. Його хвилювала
нестача їжі й одягу для дітей бідноти. Він закликав виявляти особливе
піклування, тепло і ласку в ставленні до сиріт (вірш “Сироти”); виступав
проти перевантаження учнів, що загрожує їхньому здоров’ю.

Ю. Федькович вважав за доцільне навчати дітей у школі з семи років, бо
“6-річні селянські діти ані фізично, ані психічно не розвинені до тієї
міри, щоб успішно могли навчатись” та й справжній успіх праці вчителя
приходить за умови тісного зв’язку школи із сім’єю.

Традиційна українська родина у педагогічній системі Ю. Федьковича займає
чільне місце. Вона є найвищою вихователькою підростаючих поколінь.
Батьківсько-материнську педагогіку нічим і ніким замінити не можна.
Тепло домашнього вогнища при доброзичливих стосунках і взаємообов’язках
між батьками і дітьми, братами і сестрами, родичами й свояками —
найкращий засіб плекання високої духовності й гуманізму, національного
духу, характеру, свідомості, психології і патріотизму. В альтернативі
військова повинність в австрійській армії і обов’язок перед родиною гору
беруть родинні почуття й любов до рідної домівки (вірші “Рекрут”,
“Святий вечір”, “Дезертир”, “Ой вийду я з хати”, “Співанка”, “Трупарня”,
“Нічліг”, “Болить мене головонька”, “Новобранчик” та ін.). Твори
письменника про українську родину перейняті глибоким психологізмом і
палкою синівською любов’ю до неї, переживаннями за її гірку долю в
умовах колоніальної підневільності.

Ю. Федьковича тривожили хиби в домашньому вихованні — потакування в
бешкетництві й пустощах, пияцтво батьків і вештання дітей побіля них у
корчмах, зневага до батьків, дитячий непослух, лихослів’я. Таке домашнє
виховання він називає “недисциплінованим”, яким “закладаються основи
жалюгідної занедбаності сільського населення”.

Тому письменник закликає педагогів повернутись обличчям Д° РОДИННОЇ
педагогіки й поширювати педагогічні знання серед Селян, батьків; будити
у своїх дітей потяг до знань, любов до школи й повагу до вчителів. Таким
чином, цілком справедливим є твердження Осипа Маковея про те, що Юрій
Федькович “випереджував своїх сучасників на Буковині на цілі десятки
літ”. Серед педагогічних кіл він мав чимало прихильників і
послідовників.

Цікава доля вчителя Шевченкового часу, який офіційно мав ще й ступінь
доктора богослов’я, Сидора Івановича Воробкевича (1836-1903). Він
народився на Буковині в родині вчителя богослов’я, на десятому році
життя вже лишився круглим сиротою. По закінченні семінарії С.І.
Воробкевич приймає приходи Давидени, Руську Молдавицю (Південна
Буковина), а з 1867 р. отримує посаду вчителя співу в Чернівецьких
семінарії і гімназії. По закінченні Віденської консерваторії (1869 р.)
стає учителем музики і співу в середніх навчальних закладах, керує
народними хорами, а із заснуванням Чернівецького університету (1875 р.)
стає його викладачем по класу постановки голосу, хорового співу,
диригування. С.І. Воробкевич записав і опублікував сотні українських,
румунських і молдавських народних пісень, які почав збирати з 14-річного
віку і продовжував усе своє 67-річне життя.

Володимир Олександрович Кобилянський (1895-1919) зі свідоцтвом про
складені іспити на помічника народного вчителя поїхав учителювати до сіл
Буковини та Галичини. Збереглося мало відомостей про учительську
діяльність та й взагалі про коротке життя В.О. Кобилянського, але ті, що
випливають з його поетичних творів, свідчать про глибокі патріотичні
переконання, про прагнення виховувати молодь На образах Олекси Довбуша і
Лук’яна Кобилиці, опришків і гайдамаків — лицарів свободи, до яких він
ставився як до національних героїв.

Буковина дала Україні таких відомих педагогів, як С. Смаль-Стоцький, О.
Попович, Д. Харов’юк, Є. Ярошинська, І. Бажанський. Розгортанню
культурно-освітнього й педагогічного руху серед буковинців сприяли
товариства “Руська бесіда”, “Просвіта , “Руський баян” та “Руська
школа”. Останнє видавало однойменний педагогічний журнал, влаштовувало
педагогічні курси для вчителів, друкувало шкільні підручники. Завдяки
цьому на початку XX ст. з усіх українських земель найкраще забезпечена
школами була Буковина, бо адміністрація народних шкіл зосередилась у
руках українців. По містах, де спочатку діяли виключно німецькі школи,
згодом з’явилися й українські.

Задовільно розвивалося й середнє шкільництво, бо в Чернівцях і Кіцмані
діяли німецько-українські гімназії, у Вижниці суто українська, а у
Вашківцях — приватна українська хлоп’ячій семінарії в Чернівцях у 1910
р. утворено три рівно-рядні відділи — український, німецький і
румунський. У 1907 р. товариство “Українська школа” заснувало в
Чернівцях приватну вчительську семінарію для дівчат.

У Чернівецькому університеті (заснований у 1875 р.) від самого початку
була кафедра української мови і літератури, а на богословському відділі
— дві українських кафедри.

Активно діяли на Буковині й бібліотеки — “Бібліотека Молодої України”,
“Січ”, “Світова бібліотека”, “Учительська” та ін.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020