.

Етнопедагогічні основи Гуцульської школи (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
147 2563
Скачать документ

ЕТНОПЕДАГОГІЧНІ ОСНОВИ ГУЦУЛЬСЬКОЇ ШКОЛИ

Розбудова самостійної Української держави й надання українській мові
державного статусу, реалізація перспектив Державної національної
програми “Освіта” (“Україна XXI століття”) справедливо вимагають
кардинальних змін у науковій розробці проблем українського шкільництва.

Етноцид, геноцид, лінгвоцид, безперервні репресії проти українського
вчительства й національне свідомих українців, зруйнування рідної школи,
національної системи виховання, асиміляція української культури
внаслідок політики російщення України згубно відбились на
духовно-національному житті нашого народу, мовному спілкуванні, освіті,
науці, в тому числі й на українському шкільництві, яке навмисно було
позбавлене можливостей для того, аби належно розгорнути свій самобутній
науково-творчий потенціал. Воно змушене було плентатися як пасербиця за
школою привілейованою — радянською, тобто російською, внаслідок чого
втратило свій народний, національний ґрунт і колорит, духовне обличчя,
стало безликим, збаламученим і збайдужілим навіть щодо самої долі
української школи.

Вкрай негативно відбилося на стані українського шкільництва багаторічне
затиснення його в лещатах фальшивих догм, безглуздих кампаній і
кон’юнктур, підступних постулатів ленінсько-сталінської та
брежнєвсько-сусловської лжепедагогік. Тому й відзначати якісь особливі
успіхи в галузі нашого шкільництва, на жаль, не доводиться. Його стан
зовсім не відповідає зрос-

“Народ, який не має своєї школи, може бути пасербом серед чужих народів
і ніколи не виб’ється на самостійну дорогу існування” М. ГРУ ШЕВСЬКИЙ

лим вимогам нашого часу, а тим більше завданням розбудови української
школи на Україні, бо, насправді, треба наново творити й саме українське
шкільництво в цілому, а також у його регіональних (місцевих) варіантах.
До одного з них і належить українське гуцульське шкільництво і
школознавство.

Українське школознавство — одна з галузей української педагогіки, що
охоплює питання організації і керівництва шкільної справи на Україні.
Українське гуцульське школознавство, крім цього, спільного для всієї
України, бере під увагу також самобутні риси вияву цього процесу на
Гуцуль-щині.

Слово “школа” давньогрецького походження, що в дослівному перекладі
передається як “вчена бесіда”, “навчальне заняття”, “місце радості”. У
сучасній українській мові воно може вживатися у різних значеннях. Ним
називають: 1) публічну або приватну установу, де виховують і навчають
молодь; 2) всіх учнів, які відвідують якусь школу; 3) будинок, де
вчаться учні; 4) всіх учнів, прихильників якогось учителя-наставника,
його ідей, поглядів чи переконань (у філософії, літературі, мистецтві);
5) особливий напрям науки якогось учителя або поглядів духовного
керівника; 6) різні види навчання й виховання; 7) мистецький напрям; 8)
досвід, що чогось навчає. То й нерідко школою величають і саме життя
людини. “Життя — найкращий ідеолог, життя — найвища школа шкіл!” —
відзначав П. Тичина.

Школа, як правило, має той чи інший національний характер, зумовлений
самобутністю життя нації, своєрідністю історичного шляху, нею
пройденого.

Українською національною школою називаємо той навчально-виховний заклад,
який своїм змістом і духом підпорядкований самобутній природі
української дитини, потребам забезпечення

її належного тілесного, духовно-морального й інтелектуального розвитку,
повністю відповідає її прагненням, корінним інтересам батьків та
українського народу в цілому, а також ідеалам української педагогіки у
формуванні довершеної особи українця.

Українська національна школа у рамках її загальнонаціональних, державних
на Україні норм може мати також свої регіональні (місцеві) видозміни
певного порядку. Скажімо, на Гуцуль-щині може утворюватись і
функціонувати українська гуцульська школа, на Бойківщині — бойківська,
на Поліссі — поліська, на Слобожанщині — слобідська і т. д. з
відповідними її педагогіками.

Педагогіка — наука про виховання, навчання, освіту, що розкриває нам
загальні правила, закони, яких треба додержуватись, щоб досягти своєї
мети. Вона, як і школа, теж наділяється певними національними рисами.
Кожен народ плекає собі подібну школу й власну національну педагогіку.
Щоб українська школа була справді національною, вона повинна базуватися
на українській педагогіці.

Звичайно, немає окремішної, скажімо, національної хімії, фізики,
математики, біології чи кібернетики. Зате є національними ті науки, що
стосуються конкретної країни, її народу, природи, культури, побуту,
історії. Наприклад, історія України, українська мова, лінгвістика,
етнографія, географія, народознавство, українське шкільництво,
українська система виховання, українська школа, українська родина, бо є
український народ, нація, суверенна Українська Держава. До того ж
педагогіка не тільки наука, а й мистецтво. А мистецтво, як правило, має
своє національне вираження (українська пісня, музика, живопис,
хореографія, архітектура, фольклор і т. д.). Крім того, педагогіка як
наука й мистецтво стосується особливої, властивої тільки їй сфери —
формування людини з притаманними їй національними рисами,
суспільно-побутовими ознаками.

Педагогіка через виховання та навчання дітей і молоді відтворює і
розвиває у кожному наступному поколінні народ, націю. Тому й
національний підхід у науковому розв’язанні проблем педагогічних є
обов’язковим.

Українська гуцульська національна школа тоді чогось варта, коли вона
забезпечує світовий рівень навчання учнів й реалізовує, спільно з сім’єю
і громадськістю, українське національне виховання.

Кожен конкретний народ через свою національну систему виховання
органічно продовжує себе в своїх дітях, генезує національний дух,
менталітет, характер, психологію, традиційну родинно-побутову культуру,
спосіб життя. Тому цілком природним й об’єктивно закономірним виступає
його прагнення мати свою власну національну систему виховання.

В основу сучасної науки національного виховання як процесу формування
особистості покладено: саму природу виховного процесу в його етнічному,
вселюдському, національному вираженні; дитину, як окрему, оригінальну й
неповторну цінність, об’єкт і суб’єкт виховання, основні фактори
психолого-педагогічного впливу на становлення повновартісної людини,
гарантування права й умов формування і всебічного розвитку особистості в
її повному ціннісному всевиявленні.

Колоніальне підневілля привело до того, що колись шкіл на Гуцульщині
було мало. Та й рівень навчання в них був низьким. Майже всі початкові
школи з українською мовою навчання були однокласними й двокласними.
Панувала майже суцільна неписьменність. То й ставлення гуцулів до шкіл
було прохолодне. І незважаючи на це все, виростали ж гуцульські діти
розумними, морально стійкими, мужніми, витривалими й працьовитими.
Виробленню цих позитивних рис у них сприяло широке застосування батьками
й громадськістю надбань української народної педагогіки у її
гуцульському варіанті.

Тому прародителькою й одним із першоджерел педагогіки гуцульської школи
має стати народна навчально-виховна мудрість гуцулів, як і українського
народу в цілому. Вона йде від діда-прадіда, вітця-матері, родини, рідної
оселі й материнської мови, гір карпатських, полонин і бескидів, лісів і
пралісів, річок і потічків швидкоплинних, від ясного неба і світлого
сонця, від доброго серця й щирої душі, глибоких людських почутив і
переживань, кришталевої чесності й людяності, світлої духовності,
опришківського завзяття, сердечної любові до дітей, відданості
гуцульському краєві й неньці – Україні.

Гуцульська народна педагогіка — це вироблені й застосовувані в
середовищі гуцулів традиційні знання, засоби і досвід виховання та
навчання дітей та підлітків. Основне її кредо — підготовка підростаючих
поколінь до твердого життя в суворих умовах гірського краю і відхожих
промислів. А гуцульська етнопедагогіка — це наука про гуцульську народну
педагогіку.

Усі видатні педагоги досягли високого творчого злету завдяки тому, що
свою навчально-вихов-пу діяльність будували на засадах народної
педагогіки. Тому гуцульська школа повинна мати ет-нопедагогі’шу основу.

Етнопедагогіка досліджує традиційний масовий досвід виховання дітей,
з’ясовує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних
педагогічних ідей нашого народу в сучасній науково-педагогічній
практиці, досліджує способи встановлення контактів народної педагогічної
мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення тих чи
інших явищ народного життя й визначає їх відповідність чи
невідповідність сучасним завданням виховання.

Етнопедагогіка розкриває педагогічний потенціал давніх звичаїв і
традицій в сучасних умовах та визначає доцільність нових звичаїв, які
сприяють вихованню довершеної особи українця. Вона робить надбанням
учителів гуцульської школи традиційний виховний досвід гуцулів у
контексті педагогічних винаходів української нації та національних
меншин України, сприяючи перетворенню емпірики в колективний
експеримент, в колективну думку, в науку.

Таким чином, етнопедагогіка повернена обличчям до практики. Вона служить
практиці роботи гуцульської школи, озброюючи вчителів керівництвом щодо
використання у роботі зі школярами народних педагогічних засобів,
перевірених багатовіковою виховною практикою, знайомлячи батьків із
досвідом ефективної педагогізації родинного побуту, а підростаюче
покоління — із загальнолюдським досвідом самовиховання.

Енергійна розробка й наполегливе впровадження в гуцульській школі
створеної в центрі Європи української етнопедагогіки не тільки надає
родин-но-громадсько-шкільном вихованню національного характеру, але й
впевнено спрямовує в русло європеїзму, проймає рисами істинності,
вселюдськості, гуманності й демократизму.

Ідеальний варіант гуцульської школи той, що базується на інтеграції
народної педагогіки, етнопедагогіки та педагогічної науки в цілому,
передової практики навчання і виховання школярів.

Українська етнопедагогіка виступає як надзвичайно вагомий компонент
українознавства, в тому числі й гуцульщинознавства, могутній фактор
етнічної соціалізації особистості, формування національне) свідомих
гуцулів-українців, всебічно розвинених, справедливих і чесних, сильних
духом, тілом і розумом.

Національне виховання в гуцульській школі, базоване на українській
етнопедагогіці, україно-гуцульщинознавстві, сприяє піднесенню
національної самосвідомості учнів, формуванню сукупності уявлень про
власну націю, її самобутність, історичний шлях, місце серед інших
етносів (націй). Саме воно, українське національне виховання, побудоване
на україно-гуцульщинознавстві й здобутках вселюдської культури,
репрезентує автентичне педагогічне обличчя гуцульської школи, її успіх і
славу, щасливе майбутнє.

Відродження і розвиток гуцульської школи немислимі без опори А підтримки
з боку гуцульської родини. Таким чином, наше звернення до даної теми не
випадкове. Належне висвітлення її конче необхідне для розв’язання
родинних проблем і завдань батьківської педагогіки, формування
національної системи українського родинно-громадсько-шкільного
виховання, наукового прогнозування перспектив зміцнення гуцульської
сім’ї й піднесення її ролі у вихованні дітей та молоді.

Під українською сім’єю (родиною) розуміємо “родове й свояцьке об’єднання
українців, що складається з чоловіка, дружини, дітей та інших близьких
родичів, які належать до української нації і мешкають разом. У нашому
конкретному випадку йдеться про традиційну українську родину гуцулів —
етнічної групи українців, які мешкають у гірських районах
Івано-Франківської, Чернівецької та Рахівському районі Закарпатської
областей.

Фундамент структури й побутової культури гуцульської родини —
український, загальнонаціональний. Маючи визначальні етнокультурні риси,
властиві всьому українському народові, гуцульська родина разом з тим
наділена й певною регіональною своєрідністю, зумовленою особливостями
історичної долі та природних умов Гуцульщини, деякими відмінностями в
господарстві, культур, побуті й мові корінних мешканців гуцульського
краю.

Об’єктом нашого висвітлення є гуцульська родина традиційна, чиї типові
ідеї, звичаї і норми склалися історично й передаються з покоління в
покоління. І до уваги беремо перш за все аспект родинно-педагогічний.

Традиційна гуцульська родина є етнорегіональним варіантом єдиної у своїй
основі традиційної української родини. І коли Параска Крутяк із с.
Космача Косівського району Івано-Франківської області висловлює своє
любовне ставлення до рідної гуцульської родини рядками складеної нею
пісні-поезії “Родина”, то такі чи подібні родинні почуття має не тільки
гуцул, але й лемко, бойко, подоляк, покутянин, поліщук, тобто кожен
українець:

Тато, мама, брат, Сестричка мила, Це є мої рідні, Моя родина. Вранці,
ввечері, щодня Благаю Бога я, Щоб в щасті прожила Родина моя.

І справді, хіба не такі ж переживання, хоч передані іншими словами, щодо
своєї родини виявляє, скажімо, українець-сло-ожанин рядками української
народноі пісні “Віє вітер на долину”, записаній на Харківщині:

Нема ж цвіту білішого Над ті полуниці, Нема ж роду ріднішого, Як брат та
сестриці. Нема ж цвіту білішого Над хрін та над редьку, Нема ж роду
ріднішого Над отця, над неньку. Нема ж цвіту білішого !| ‘” Та над
ожиноньку, Нема в світі вірнішого Та над дружиноньку.

А в пісні “Ой ходю-блудю та й по вулиці” подоляки (записано на Поділлі)
кажуть:

Нема дерева ряснішого Ой та від дубочка, Нема роду ріднішого Та від
батечка. Нема цвіту цвітнішого Ой та від маківки, Нема роду ріднішого.
Та від матінки. Нема цвіту цвітнішого Понад полуниці, Нема роду
ріднішого, Як брати й сестриці.

І таких чи подібних їм прикладів по всій Україні можна навести дуже
багато.

Традиційна гуцульська родина є яскравою, чудовою, чарівною квіткою
єдиного суцвіття української родини, переконливим свідченням розмаїтого
родинотворчого феномена українського народу, багатою окрасою не тільки
українського національного, але й загальнослов’янського і
загальнолюдського родинобудівництва.

Зароджена й сформована посеред Європи, географічний центр якої
розташований поблизу міста Рахова, традиційна українська гуцульська
родина щедро наділена ознаками європеїзму й належить до родин
європейського типу.

Перебуваючи в гуцульських селах і спілкуючись із гуцулами
Надвірнянського, Косівського та Верховинського районів
Івано-Франківської області, Вижницького і Путильського районів
Чернівецької та Рахівського району Закарпатської областей (а саме вони
за сучасним адміністративним поділом й охоплюють етнографічну територію
Гуцульщини), я переконався, що їх мешканці, особливо гуцули й гуцулки
старшого покоління, виявляють до сім’ї й родинних зв’язків глибоко
пошанне, а то й прямо таки побожне ставлення. То й пригадуються мені
сказані ними такі цікаві міркування, як-от: “З родини йде життя людини”,
“Без сім’ї нема щастя на землі”, “Сім’я — ключ до щастя”, “Міцна родина
— сильна держава» тощо. І ці золоті слова із народної скарбниці знань
випромінюють велику мудрість людського буття.

Облагороджувальне проміння отчого світильника, мамина ласка, бабусина
доброта, дідусева розсудливість, тепло хатнього затишку в колі рідних
братиків і сестричок на все життя залишають глибокий слід у душі й серці
кожного гуцула.

Традиційна гуцульська родина — перший осередок любомудрості,
національного виховання гуцула, світлиця моральних чеснот і благородних
вчинків, плекальниця пошанівку до рідної мови, предків, релігії,
карпатського краю, фольклору, народних традицій, свят, обрядів,
символів, самобутньої родинно-побутової культури, гуцульського
мистецтва, ремесел і промислів. Гуцульські вдача і характер, духовний
світ теж формується там, де гуцул народився і виріс, тобто в родинному
гнізді. Не випадково в гуцульській коломийці наголошується:

Ой не той то, брате, гуцул, Що погуцулився. Але той то, брате, гуцул, Що
в горах вродився.

Функції гуцульської родини благородні й різноманітні: відтворення й
продовження гуцульського роду, українського народу, нації; виховання
дітей; організація домашнього й підсобного, господарства, ремесел і
промислів, споживання, побуту, дозвілля; забезпечення єдності,
наступності й спадкоємності поколінь, передачі дітям духовних і
матеріальних цінностей, виробничого та життєвого досвіду,
господарсько-трудових умінь і навичок, родинно-побутової культури;
етнічна соціалізація; підготовка молоді до сімейного життя.

Коріння гуцульської родини сягає вглиб сивої давнини, її традиції
складаються й розвиваються впродовж багатьох тисячоліть, форма шлюбного
союзу вже досить виразно постає ще в індоєвропейську епоху. Моногамія
(одношлюбність) остаточно закріплюється у час Київської Русі, з
прийняттям християнства, і виступає провідною формою сім’ї й понині.

Довгий час на Гуцульщині зберігається велика родина, яка може
об’єднувати до 20-30 душ. Дорослі діти рідко відділяються від батьків,
мешкають разом, ґаздують спільно. А порядкує хтось із найстарших,
найбільш досвідчений, вольовий і кмітливий. Ця тенденція зберігається і
в наступних XIV-XVII століттях. Поряд з великими родинами з’являються й
малі індивідуальні сім’ї, кількість яких наприкінці XVIII ст. різко
зростає. Вони складалися з батьків і неодружених дітей (4-5 чол.).

З собою на господарстві батьки, як правило, залишають наймолодшого сина,
передаючи йому в спадок своє господарство й хату. При відсутності синів
це право одержує наймолодша дочка. Той, хто залишається в господі
батьків, зобов’язаний дотримати їх до смерті. Цим мудрим кроком
запобігається самотня старість, реалізується синівський і дочірний
обов’язки перед батьками, єдність і спадкоємність поколінь.

Батьків похилого віку віддавати в будинки для перестарілих (“дідорні”)
на Гуцульщині не прийнято. Синівська й дочірня невдячність серед гуцулів
гостро засуджується. Той, хто вдається до цього негідного вчинку, зазнає
великого сорому перед Богом, людьми і цілим Божим світом.

Українські народні чесноти й норми християнської моралі пильно
оберігають добрі родинні взаємини всіма можливими засобами, у тому числі
й через культивування родинного мовленнєвого етикету.

Традиційна гуцульська родина має повну розгалуженість назв спорідненості
й свояцтва, що свідчить, на мій погляд, про стійкість зв’язків і тісних
взаємин не тільки внутріродинних, але й між родичами та свояками — як
близькими, так і далекими. В основному ці назви, за незначним винятком,
такі ж, як і по всій Україні.

До матері гуцульські діти звертаються словами: “мама”, “мамка”, “неня”,
“ненька”, а до батька: “тато”, “таточко”, “дєдя”, “дєдик”, “няньо”,
“нянько”. Згадаймо гуцульську коломийку:

Ой летіла ластівочка та сіла на дубка. Люблю мамку, люблю нянька, люблю
свого любка.

Український історик, гуцул за походженням (з с. Нижній Березів
Косівського району Івано-Франківської області), Іван Кузич-Березовський
у своїй книзі “Оріяна”, присвяченій праісторії України, твердить, що
слово “мама” походить від Ама — імені богині землі; “тато” — від
праукраїнського слова “пато”, яким наші далекі предки-орії величали
своїх головних державних правителів (тому запорізькі козаки свого
отамана звали батьком); ненька, неньо — від власного імені бога врожаю
Нана; внук — від унк (рід).

Як бачимо, слова “мама” (неня), “нянько” (тато) мають божественне
походження, то й ставитися до осіб, яких так називаємо, тобто до мами й
до тата, треба з особливою пошаною. Побутування азійської “матірщини”
тут категорично неприпустиме.

Нам, українцям, які підняли пошану до матері на рівень патріотичної
любові до неньки України й до культу Богоматері, вдаватись до брутальної
лайки не тільки непристойно, але й злочинне.

Самі завжди пам’ятаймо й дітей, внуків та правнуків своїх застерігаймо,
що той, хто полюбляє брудну лайку, в першу чергу, ганьбить сам себе,
свою рідну матір, бабусю, всю свою родину, наносить велику шкоду
українській культурі, чинить страшний злочин проти України. Тому треба
рішуче й назавжди відмовитися від цього найдикішого азійського
(московського) паскудства.

У нашому рідному гуцульському середовищі споконвіків прийнято ставитись
до тата й мами, дідусів і бабусь, братів і сестер, родичів і свояків із
глибокою повагою і ввічливістю, дітям до батьків звертатись через
пошанне “Ви”. Невід’ємним компонентом етикету щоденного вітання гуцулів
виступає діалог: “Мамка, татко дужі? — “Дужі, єк ваші?”

Ні в українській літературній мові, ні серед гуцульських діалектів немає
слів, які б ображали дєдика чи неньку. Тож наслідуймо й бережім цю
прекрасну гуцульську традицію пошанного ставлення до батьків, до родини.

Залежить це, в першу чергу, від самих батьків. Невипадково кажуть, що в
порядних батьків чемні діти. Як виховаємо своїх дітей, такими й будуть.
В основі їх виховання лежить застосування народної педагогіки,
спрямованої на плекання душі, тіла й розуму, людської гідності й
національної гордості гуцула-укра-їнця, патріота незалежної України,
пройнята вільнолюбивим духом опришківства і легендарного ватажка
опришків Олекси Довбуша, добра пам’ять про яких пильно зберігається у
головах нащадків не тільки на Гуцульщині, але й по всій Україні.

В арсеналі гуцульської родинної педагогіки такі могутні виховні засоби
впливу на дітей та молодь, як рідна материнська мова, чарівна природа
карпатського краю, багатющий фольклор гуцулів різних видів і жанрів,
звичаї, традиції, свята, обряди, символи, ритуали, ігри й іграшки,
народне мистецтво, ремесла й промисли.

Завдяки глибокій пошані до світлої пам’яті своїх предків, власної
самобутньої родинно-побутової культури, що з великою майстерністю і
правдивістю змалював класик української літератури Михайло Коцюбинський
у повісті “Тіні забутих предків”: гуцули, як ніхтй інший, чи не найкраще
зберегли від руїв-ницьких наскоків чужинців і яничарів своє рідне,
національне, тобто те, що найдужче формує гуцульське “Я”, гордість за
приналежність до гуцулів, до української нації. Домінантність названої
риси й міцної етнічної солідарності, а з ним і загальноукраїнської
єдності досить виразно демонструвались, зокрема, на Першому Світовому
конгресі гуцулів у Івано-Франківську в жовтні 1993 року.

Гарний звичай панує в гуцульських селах і понині, коли всі, хто
зустрічається на його вулицях, навіть незнайомці, чемно вітаються між
собою. Цим культивуються коректні, доброзичливі взаємини між людьми. Тут
усе чітко й конкретно передбачено: хто, коли, де, з ким і як повинен
вітатися. І діти прилучаються до цього змалку, з колиски, коли їх
привчають робити “па-па”, привітно махаючи ручкою. При вітанні з дідусем
та бабусею внуки цілують їхню руку, а ті у відповідь гладять чемних
онуків по голівках і цілують їх у щічку.

Бути чемними й привітними привчають дітей гуцульські народні казки,
персонажі яких обов’язково вітаються між собою. За проступки своїх дітей
несуть відповідальність батьки. Тому при вгамуванні бешкетника неодмінно
запитують, чий він син і неодмінно ставлять’ до відома його батьків.

Для допомоги сім’ї у вихованні дітей залучається якомога ширше коло
людей, громадськість. Одним з яскравих підтверджень цього є давня
традиція добору кумів, тобто других батьків новонародженого, його
опікунів і захисників. Завдяки кумівству дитина, крім рідних батька й
матері, має ще хрещених батьків, які добровільно тримають педагогічне
шефство над дитиною від її народження й аж до зрілості.

Після запрошення “в куми” між рідними й почесними батьками
встановлюються дружні взаємини. За активної участі кумів відбувалося
хрещення дитини, посвята в повноліття і навіть весілля вихованців, які
називають вибраного батька “нанашком”, а вибрану маму — нанашкою
(очевидно, від слова наш, тобто свій, такий, як свій, рідний). Народна
педагогіка вимагає, щоб діти з повагою ставились до почесних батьків,
слухали їх порад, з вдячністю сприймали зауваження, тобто так само
ретельно виконували їхні вказівки, як і рідних батька й матері.
Звичайно, що батьки із задоволенням сприймають таку громадську допомогу
у вихованні, нерідко, особливо в святкові дні, відвідують своїх кумів,
приносять дарунки. Кум і кума, в свою чергу, обдаровують гостинцями
своїх підопічних, які у відповідь на це прагнуть радувати їх гарною
поведінкою, приходять до них додому, розповідають про свої справи.

Сімейно-побутові стосунки, які складаються на основі кумівства, значною
мірою посилюють потенціальні можливості сім’ї у вихованні дітей. В особі
кумів батьки бачать порадників і помічників у вихованні своїх дітей, а
також повною мірою і “громадських контролерів” (устами кумів часто
передається громадська думка про вихованість дітей у тій чи іншій
сім’ї). Українське народне прислів’я “Що кум — то ум” свідчить про
досить активну педагогічну дію і авторитет кумів. Все це й сформувало
такий загальний висновок, що “Куми рідніші, ніж брати”. Про авторитет
інституту кумівства свідчить і те, що під час першого дня весілля кумам
відводиться одне з найпочесніших місць — навпроти молодих, перші скибки
весільного короваю вручаються саме їм — почесним батькам молодої і
молодого. Другого дня рідні й почесні батьки сідають на місце молодих,
молода пара вшановує їх.

У куми намагаються запросити людей статечних, авторитетних, розсудливих,
працьовитих, які викликають почуття поваги і симпатії (“Батьки суджені,
а куми люблені”). У куми запрошуються люди як по лінії кровних, так і
свояцьких зв’язків, а також сусіди, знайомі, тобто сторонні.

Доросла людина, яка з якихось поважних причин залишилась без сім’ї,
заслуговує співчуття. Якщо навмисне уникає обов’язків сім’янина, то
такого осуджують. Гуцули кажуть, що “Неодружений не потрапить у рай”.

Справжня сім’я обов’язково має і виховує дітей. Тому традиційна
гуцульська родина, як правило, багатодітна:

Ой знала я дуже много співанок співати, Присіли м’я малі діти — стала
забувати.

Бездітне подружжя бере на виховання чужих дітей, переважно круглих
сиріт, бо той, хто не має дітей, позбавляється Божого благословення.
Ухиляння від дітонародження гріховне.

Малят колишуть, співаючи їм колискових пісень, що сприяє гарному ростові
й розвиткові дітей:

Повішу я колиску на тоту смерічку,

Ой я у ній виколишу дівочку, як чічку.

Колисочка яворова, а шнурок шовковий,

Ой спить у ній моя радість — хлопчик мій медовий.

Вищенаведені гуцульські коломийки, як бачимо, випромінюють велику
материнську ніжність і безмежну любов до дітей.

Звичайно, що колискових пісень співають дітям не лише на Гуцульщині, але
й по всій Україні та й в інших народів світу.

Однак гуцульські колискові пісні наділені властивими тільки їм рисами —
карпатським колоритом, гуцульським діалектом, своєрідною мелодикою і
манерою виконання, віддзеркаленням коломийкових мотивів. Тому
часто-густо у гуцульській родині колискову пісню підмінюють коломийками,
жартуючи, що завдяки цьому “дитина вже в колисці ніжками дриґає й
ручками помахує під коломийку”. А це означає, що маємо справу з
пестувальним мистецтвом справді високої проби. Великим багатством і
розмаїтістю відзначається також гуцульське дитинознавство, що неабияк
сприяє правильній організації виховання дітей у сім’ї.

Гуцульська батьківська педагогіка передбачає підготовку підростаючого
покоління до твердого життя, зв’язаного з різними, часом дуже
несподіваними, життєвими випробуваннями й обов’язковою участю змалку у
посильній праці. Кожен із членів сім’ї має усталені господарські
обов’язки. Перебування на повітрі, загартування, участь у посильній
праці робить дітей витривалими. Оскільки орної землі на Гуцульщині дуже
мало й продуктів харчування не вистачає, то гуцули змушені заробляти
хліб поза межами свого краю. Відсутність чоловіків вдома через виїзд на
заробітки перекладає в цей час всю хатню, а також господарську роботу й
виховання дітей на плечі жінки. Тому дівчат змалку прилучають не тільки
до жіночої, але й до чоловічої праці. Гуцульська жінка здатна їхати з
бербеницями верхи на коні, вправно орудує сокирою і косою, виконує роль
глави сім’ї, господині дому і двору.

Тривалі й далекі відлучення когось із подружжя від дому через виїзди на
заробітки викликають певні нюанси в родинних стосунках, вимагаючи від
чоловіка й дружини неабиякої стійкості й сили волі щодо збереження
подружньої вірності й чесності, стриманості й розсудливості при
виникненні різних пліток, наговорів і непорозумінь, мужності й
наполегливості у доланні труднощів задля недопущення розпаду сім’ї,
задля родинного благополуччя і щасливої долі свої дітей, міці
Української держави.

Рішучість і відвага у відстоюванні свого сімейного щастя має в очах
гуцульської громади високу оцінку. Очевидно, саме на цьому ґрунті й
постала відома всім гуцульська легенда, що передається з уст в уста, від
покоління до покоління, і дійшла до нашого часу: про шовкову косицю —
шовкову квітку. Так називають гуцули дивний витвір природи, відомий як
білотка альпійська, або едельвейс. Ніжна шовкова квітка росте на
неприступних кам’яних урвищах. Тільки сміливець міг принести коханій
дівчині цю квітку. Міг принести, а міг і загинути. Але той, хто,
ризикуючи життям в ім’я любові, приніс квітку, той зможе захистити свою
любов, той вартий любові. Розповідають, ніби так одружувались колись
гуцульські легіні.

Що за чудо – гуцульське весілля! Щедре своєю радістю й гостинністю,
родинною теплотою і злагодою, мистецьким довершенням і високим духовним
злетом.

Найкраще серед усіх весіль на Україні та в цілому світі! Свято єднання
двох закоханих сердець, свояцьке злиття родин, маніфестація появи ще
однієї гуцульської сім’ї. То ж від усієї душі побажаймо їй щасливої
долі!

Настав той вирішальний час, коли потрібно якнайрішучіше повернутися до
відродження традиційного статусу гуцульської родини з її непорушним
авторитетом, подружньою вірністю, любов’ю до дітей і відданістю святому
обов’язку їх виховання, повагою до батьків, материнського покликання
жінки.

У державній національній програмі “Освіта” (“Україна XXI століття”),
серед пріоритетних напрямів реформування освіти відзначено, що в основу
національного виховання мають бути покладені: принципи єдності сім’ї і
шкоди, наступності та спадкоємності поколінь; прищеплення поваги до
батьків, жінки-матері; організація родинного виховання та освіти — як
важливої ланки виховного процесу і забезпечення педагогічного всеобучу
батьків.

Побудувати повноцінну гуцульську школу без родини, по суті, неможливо.

“У сім’ї шліфуються найтонші грані людини-громадянина,
людини-трудівника, людини-культурної особистості. Із сім’ї починається
суспільне виховання. У сім’ї, образно кажучи, закладаються коріння, з
якого виростають потім і гілки, і квіти, і плоди. Сім’я — це джерело,
водами якого живиться повноводна річка нашої держави. На моральному
здоров’ї сім’ї будується педагогічна мудрість школи”, — відзначав В.
Сухомлинський.

Гуцульська родина — перша школа українського патріотизму, національного
єднання та виховання, місце прищеплення здорових норм і навиків, кузня
пошанівку рідної мови, звичаїв, традицій, свят, обрядів, символів.
Державні акти, всі засоби соціального й педагогічного впливу та захисту
повинні бути спрямовані на службу родині, на збереження й розквіт
здорової сім’ї, зміцнення її педагогічних позицій і авторитету,
створення сприятливих умов для повноцінного родинного виховання дітей.

А справжнє родинне виховання прийде з належним оволодінням батьками
сучасними педагогічними знаннями й уміннями застосовувати ці знання на
практиці, що зумовлює гостру потребу організації педагогічного всеобучу.

Педагогіка повинна стати наукою для всіх — і для вчителів, і для
батьків. То ж слід подбати про те, аби дати кожному батькові й матері,
всім гуцульським родинам, бодай мінімум наукових знань з української
родинної педагогіки. Саме на це й зорієнтована пропонована батькам,
керівникам шкіл та вчителям програма педагогічного всеобучу батьків
учнів гуцульської школи. Така програма в Україні складена вперше. Вона
зорієнтована також на здійснення едукації українознавчої, забезпечення
гармонії родинно-громадсько-шкільного виховання дітей та молоді
Гуцульського краю.

Оскільки успіх у навчанні й вихованні молодших школярів та й учнів
наступних класів у значній мірі визначається їх дошкільною підготовкою,
програма педагогічного всеобучу охоплює також актуальні питання
виховання дошкільнят у гуцульських родинах, яку подаємо окремо.

Гуцульське родинне виховання — то одна з гілок українського
національного виховання. Вона органічно поєднує в собі національне,
вселюдське й суто гуцульське, неординарно-самобутнє, традиційно властиве
українським родинам Карпатського краю.

Під національним родинним вихованням розуміємо цілеспрямований,
систематичний виховний вплив батьків на дитину з метою утвердження у її
свідомості етнічної (національної) культури, мови, єдності, своєї
національної неповторності й вагомості.

Нації стають вселюдськими саме тоді, коли вони по-справжньому
національні. Національне виховання має сприяти піднесенню національної
самосвідомості, формуванню сукупності уявлень про власну націю, її
самобутність, історичний шлях, місце серед етносів (націй).

Гуцульське родинне виховання базується на таких провідних принципах, як:
український патріотизм й висока національна свідомість;
природовідповідність; любов до батька й матері, родини, рідного краю;
шанобливе ставлення до української мови й традиційної родинно-побутової
культури гуцулів; почуття взаємного обов’язку між батьками і дітьми та
членами родини; гуцульська етнічна соціалізація; європеїзм; участь дітей
у посильній хатній роботі та господарській, і громадській діяльності;
прилучення до гуцульського народного мистецтва, місцевих ремесел і
промислів; утвердження здорового способу життя; збереження родинної
честі й солідарності між родичами і свояками; забезпечення єдності,
наступності й спадкоємності поколінь.

“Без науки до всього короткі руки”, — гласить народна мудрість. Тому в
основу гуцульського родинного виховання, а також самої програми
педагогічного всеобучу батьків учнів гуцульської школи покладено принцип
науковості. В ній тісно переплітаються сучасні здобутки педагогічної
науки в галузі родинного виховання, досягнення української народної
педагогіки та етнопедагогіки, прогресивні виховні традиції гуцульської
родини. При складанні програми творчо використано вже набулий досвід у
цій важливій справі.

Не залишено поза увагою й принцип історизму демократизації й
гуманізації. Опора на історію гуцульської родини, батьківської
педагогіки Гуцульщини не має нічого спільного з архаїзацією виховання.
Зрозуміло, що архаїзовувати сучасне родинне виховання, повертаючи його
до старовини, не потрібно. Та й навряд чи це можливо.

Кожна епоха в житті країни висуває свої виховні завдання. Сучасне
родинне виховання гуцулів має відповідати новим життєвим вимогам і
потребам розв’язання нових соціально-педагогічних проблем. Істина ця
абсолютна, як і незаперечною є необхідність мати автентичну українську
родинну педагогіку на Україні. А щоб її відродити й далі розвивати, слід
актуалізувати й творчо осмислити всі найкращі педагогічні набутки з
минулого, правильно вибрати виховні кроки сучасні з передбаченням
очікуваних позитивних результатів майбутнього.

Мудрість народної педагогіки кличе шанувати минуле й самовіддано
трудитись задля майбутньої щасливої долі наших дітей і внуків. Недаром
кажуть: “Перед минулим — зніми капелюха, перед майбутнім — засукай
рукави”.

А ще в програмі підноситься державницька ідея, бо як буде самостійна,
міцна й високорозвинена Українська держава, то й світлою буде доля
гуцульської родини й відкриється широкий простір для застосування й
розвитку української родинної етнопедагогіки.

До важливих прикмет програми належить те, що в ній проблеми родинного
виховання розглядаються у тісному передплетенні з питаннями етнології й
антропології, етнопсихології й демографії, українознавства і
людинознавства, економіки й домоведення, загальної, соціальної і вікової
педагогічної психології, фізіології, гігієни, культурології,
релігієзнавства, педагогічної деонтології, родинознавства й
дитинознавства, потребами утвердження здорового способу життя родини.

За змістом і структурою програма носить покласний характер. Це означає,
що батьки одержують широку педагогічну інформацію стосовно виховання
дитини, яка навчається в той час у певному конкретному класі.

Заняття у мережі педагогічного всеобучу проводяться щомісячно у
найзручніші для батьків дні й час — від вересня до травня кожного року.
Тривалість занять — не менше однієї академічної години з обов’язковим
збереженням наступності в їх проблематиці впродовж усього періоду
навчання.

Програму педагогічного всеобучу для тих молодих гуцулок і гуцулів, які
ще підростають до шлюбу та для тільки що одружених, подамо окремо.

Пропонована програма призначена для народних університетів та лекторіїв
педагогічних знань, для батьків, які мають дітей шкільного віку. Вона
може в певній мірі реалізуватися також в індивідуальній роботі чи під
час проведення масових виховних заходів із батьками — батьківських
конференцій, педагогічних читань, вечорів запитань і відповідей, а також
у педагогічній самоосвіті батьків.

З метою підвищення ефективності занять варто широко використовувати
лекції, бесіди, батьківські збори, відкриті уроки, семінари, педагогічні
практикуми, усні журнали, диспути, обмін досвідом роботи тощо. За рівень
і якість занять відповідає дирекція місцевої шкали. Проводять їх
найкомпетентніші в професійному відношенні фахівці — досвідчені вчителі,
вихователі, науковці, батьки, керівники шкіл та органів освіти, провідні
спеціалісти інших галузей знань — психологи, лікарі, економісти, юристи,
митці, українознавці, духовні особи.

Програма орієнтовна, розрахована для творчого використання, внесення при
потребі необхідних коректив і доповнень з врахуванням місцевих
конкретних умов і можливостей роботи, складу слухачів, їх освітнього й
культурного рівня, потреб і побажань батьків.

Відкривається програма загальною проблематикою, висвітлення якої
здійснюється для всіх батьків школи — на вступних (організаційних)
заняттях народного університету чи лекторію педагогічних знань,
загальношкільних батьківських зборах, педагогічних читаннях чи
конференціях.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020