.

Економічний розвиток людської цивілізації в епоху рабовласництва (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3078
Скачать документ

Економічний розвиток людської цивілізації в епоху рабовласництва

Особливості східного рабства. Господарський розвиток Стародавньої
Греції. Особливості господарського життя Риму.

Особливості східного рабства

Історія стародавніх цивілізацій охоплювала період з IV тисячоліття до
нашої ери до падіння Західної Римської імперії у V ст. н.е. Склалися два
типи господарської організації: східне й античне рабство. Але їм були
властиві спільні риси: технологія ручної праці з індивідуальними та
спільними знаряддями праці, провідна роль землеробства і натурального
господарства, позаекономічний примус як засіб організації та
привласнення суспільної праці.

В IV тисячолітті до н.е. рабство виникає в стародавньому Єгипті. Це було
пов’язано з вигідним стратегічним та географічним положенням цих земель.
Зокрема, на поливних долинах ріки Ніл розвивалося землеробство. Іншою
важливою галуззю господарства стало тваринництво. Єгиптяни навчилися
виготовляти з міді ножі, сокири, наконечники стріл, посуд. Та найбільшим
господарським досягненням Стародавнього Єгипту стала зрошувальна система
землеробства. Побудувати цей складний гідротехнічний комплекс,
підтримувати його, давати надлишки сільськогосподарської продукції могли
лише великі вільні сільськогосподарські общини.

Оскільки на півночі розвивалося в основному тваринництво, а на півдні –
землеробство, то між цими областями виникає жвава торгівля. У ринкові
відносини втягнулися Синайський півострів, Нубія, та Лівія, які були
завойовані Єгиптом. Купці торгували золотом, сріблом, міддю, оловом,
шкірами, слоновою кісткою, деревом, рабами. В країні існували ринки, де
вільно купували і продавали невільників. Найбільшими рабовласниками були
фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Існувало й
боргове рабство. Та все ж основною продуктивною силою в Єгипті були
селяни-общинники, рабів же їх власники використовували як слуг. У 525
році до н.е. Єгипет завоювали перси.

До району східного рабства відноситься і територія Межиріччя
(Месопотамія). Як Ніл в Єгипті, тут Тигр і Євфрат, розливаючись, щедро
удобрювали поля. При цьому, щоб уберегти угіддя від розливу рік,
необхідно було звести потужні протиповіневі греблі та інші іригаційні
споруди. Найпоширенішими сільськогосподарськими культурами тут були
ячмінь, просо, льон, горох, цибуля, часник, огірки, виноград, фігові,
фінікові дерева, яблуні. Зростання сільськогосподарського виробництва
стимулювало розвиток ремесел та торгівлі. Однією з найрозвиненіших
держав Межиріччя в ІУ-ІП тис. до н.е. був Шумер.

У III тисячолітті до нашої ери рабів у Шумері було небагато, рабство
мало статус патріархального, тобто раби мали право заводити сім’ї і
навіть викупати себе з неволі. Наприкінці III тис. до н.е. в Месопотамії
утворилося могутнє централізоване Вавілонське царство. Найбільшого
розвитку воно досягло за царя Хаммурапі (1792-1750 до н.е.). Основною
галуззю господарства вавілонян було землеробство. За Хаммурапі
здійснювалося будівництво грандіозних каналів. Значного розвитку набула
зовнішня та внутрішня торгівля. Вавілонські купці вивозили фініки, фіги
(інжир), зерно, вовну, ремісничі вироби, а ввозили рабів, предмети
розкоші, ліс, метали, камінь. Існувало лихварство.

Економіка східного рабства характерна і для Стародавньої Індії та Китаю.
Вже в IV тис. до н.е. в долині Інду зароджується зрошуване землеробство,
розвивається тваринництво. Виникають ремісничі міста, торгівля. Знаряддя
праці виготовлялись як з металу (міді, бронзи), так і з каменю. Гончарі
славилися своїми глиняними виробами, ткачі — бавовняними тканинами.
Вторгнення завойовників на деякий час загальмувало господарську
діяльність місцевих жителів. В II -І тис. до н.е. спостерігається швидке
піднесення економіки Індо-Гангскої рівнини. Переважно використовуються
залізні знаряддя праці.

На зрошених полях збирали два врожаї на рік, культивуючи цукрову
тростину, пшеницю, просо, льон, бавовну, рис. Розвивали ремесла.
З’являлися ковалі, металурги, ткачі, ювеліри, гончарі, різьбярі та ін.
Цілі райони Індії включилися в обмінну торгівлю — Кашмір торгував
вовною, Гімалаї — золотом, Пенджаб – кіньми, Південь – дорогоцінними
каменями, Схід – слонами і т. д. З’явилися купці-професіонали, в тому
числі лихварі. Грошовий обіг був слабкий, та й справжні монети з’явилися
у формі злитків з печаткою лише у V ст. до н.е. Рабство мало
патріархальний характер, сільська община й далі зберігала панівне
становище в економіці країни.

Підсумовуючи, слід відзначити, що для країн Стародавнього Сходу
характерними були сталість сільської общини і державна власність на
землю. Община прагнула не допускати розвитку приватної власності на
землю. Основна сфера економічного життя – сільське господарство –
залишалось поза рабовласницьким виробництвом. Тільки частково праця
рабів використовувалась для обробітку ґрунту, особливо в системі
царського і храмового господарства. Головним джерелом рабства були
війни, піратство, боргове рабство. Праця рабів використовувалась
однобоке і була непродуктивною, її застосовували для обслуговування
рабовласників, на будівництві пірамід, каналів і т п. Східне рабство не
було класичним. Тут перепліталися общинні та рабовласницькі елементи.

Господарський розвиток Стародавньої Греції

Криза рабовласництва на Близькому Сході призвела до занепаду
Вавілонського царства і Єгипту, які стали жертвою перських завоювань.
Але цей режим відроджується в нових країнах Середземномор’я, куди
поступово перемістилися центри Стародавнього світу. Це проявилося в
економічному піднесенні Греції та Риму.

У світовій історії розпочався новий період, відомий під умовною назвою
«античний». Хронологічно він охоплював першу половину І тис. до н.е. —
першу половину І тис. н.е. Рабовласництво в період античності досягло
повного розвитку. Рабство тут перетворилося у класичне.

У І тис. до н.е. навколо Греції зосередилася культура народів трьох
континентів. Це було зумовлено тим, що Греція займала вигідне
географічне положення. Із стародавніх часів торгові шляхи проходили по
Середземному морю. Егейським, Мармуровим та Чорним морями ці шляхи вели
на північ, у басейн Дніпра, Дунаю, Дону. В Греції були зручні бухти,
природні багатства, будівельні матеріали. Географічні чинники сприяли
ранньому розвитку ремесел і торгівлі. Греки стали ремісниками і
крамарями в період, коли народи інших країн ще займалися полюванням,
скотарством або в кращому разі землеробством.

Численні маленькі острови, роз’єднані гірськими хребтами, прибережні
родючі землі на материках, сила-силенна заток і гаваней спонукали до
відокремленого життя кожної общини, її економічної автономії. Тому
антична община, на відміну від сільської східної общини, виступала в
основному як місто. Ця община з центром у місті була окремою державою
(місто-держава, грецькою – поліс), в якій повноправними громадянами були
тільки землевласники.

Відбувалася концентрація населення у містах. Уперше в світовій історії
місто витісняє і підпорядковує собі село. У Греції не вистачало зерна
власного виробництва, оскільки сільське господарство було другорядним.

У VIII-VI ст. до н.е. в Греції сталися зміни у господарстві: подальший
прогрес у землеробстві призвів до відокремлення ремісництва від
сільського господарства та розвитку торгівлі; торговий обмін зумовив
появу грошей, торгового капіталу, класу купців.

Греки навчилися виплавляти залізо та інші метали. Значно розвинулися
будівництво жител, ткацтво, суднобудування, кераміка, яку виготовляли у
спеціальних майстернях по всій Греції. Розбудовувалися міста. У цих
містах процвітало ремесло і будівельна справа. У VII—VI ст. до н.е. нові
споруди зводилися з каменю, а не з дерева, як раніше.

Повільніше розвивалося сільське господарство, в якому переважало
двопілля. Розвиток ремесел привів до спеціалізації виробників. З’явилися
художники, різьбярі, малярі, ливарники і т. д. Спеціалізація стала
характерною ознакою розвитку господарства. Зокрема, в Мілеті виробляли
тканини, в Корінфі — кераміку, панцирі, у Халкідяні — зброю. У
результаті відокремлення ремесел від сільського господарства,
диференціації виробництва виникла потреба в обміні товарами. Такий стан
справ зумовив інтенсифікацію мореплавства, посилення суднобудування.
Грецькі міста в Малій Азії, Мілет і Корінф, стали великими центрами
середземноморської торгівлі.

Бурхливий розвиток ремесел, торгівлі, сільського господарства змінив
економічний базис Греції, її суспільний устрій. Дедалі ширше в
сільському господарстві й ремеслах використовувалася праця рабів.
Суспільство розпалося на два стани — вільних громадян і невільників.
УПІ-УІ ст. до н.е. – це період формування грецьких рабовласницьких
міст-полісів, або держав. Центром полісу було місто, оточене муром. Йому
належали всі довколишні долини чи острови. На випадок війни все
населення знаходило притулок у місті. Саме там проходили збори,
релігійні відправи, суди, діяв ринок. Однак земля, угіддя, природні
багатства, які спочатку належали общині, згодом перейшли до рук родової
аристократії. Серед вільного населення були багаті, менш заможні і
зовсім бідні. Між аристократією і демосом точилася боротьба, її наслідки
були різними. У багатьох містах Фесалії, Беотії, частині Пелопоннесу
земельній аристократії вдалося перетворити селян-общинників на рабів і
примусити працювати на себе.

Найяскравішим прикладом такої рабовласницької держави була Спарта –
наймогутніший у військовому відношенні поліс Стародавньої Греції. Він
склався шляхом завоювання дорійськими (спартанськими) племенами
ахейських ілотів і перетворення їх на залежне населення. Згодом Спарта
заволоділа всім Пелопоннесом. Фізична праця для спартанців – принизливе
заняття, їх справа – війна. Спарта – військовий табір, готовий будь-якої
миті вирушити на ворога, її господарство відзначалося відсталістю.

Інакше формувалися рабовласницькі держави в Аттіці, у прибережних
районах Греції та в острівній частині Еллади. Тут високого розвитку
досягли ремесла і торгівля. Землеробство відігравало другорядну роль.
Рабовласники, які були тісно пов’язані з торгівлею і ремеслами (власники
майстерень, купці), схилили на свій бік сільське населення (демос), яке
гнобили аристократи. У нелегкій боротьбі з родовою аристократією в ряді
міст утвердилося демократичне управління. Найяскравішим прикладом такого
полісу була Афінська рабовласницька демократична держава.

Аттіка була мало придатна для сільського господарства. Тут здавна
розвивалися ремесла й торгівля. У надрах землі виявлено поклади срібла,
глини, мармуру. До VIII ст. до н.е. в Афінах правила земельна
аристократія, яка жорстоко гнобила вільних землеробів. Від сваволі
аристократів потерпали купці та ремісники — багаті, але зовсім безправні
греки. На цьому тлі в Афінах точилася боротьба, яка закінчилася певним
компромісом для всіх вільних греків. За реформою Соломона (595 до н.е.)
анулювалися селянські борги, заборонялося продавати афінян у рабство, а
тих, кого було продано, викуповували. Ряд пільг одержали купці й
ремісники. Покладено край безоглядній спекуляції аристократією
земельними ділянками, обмежено і їх розміри.

Важливим чинником економічного життя Стародавньої Греції була
колонізація. Найінтенсивніше вона відбувалась у УПІ-УІ ст. до н. е.
Основна причина – пошук нових земель, а також усунення з полісів
надлишкового населення. Отже, земельний голод у невеличких грецьких
державах спричинив утворення численних колоній на островах архіпелагу, в
Егейському морі, на південному узбережжі Італії, в Сіцілії, Північній
Африці, на берегах Мармурового та Чорного морів. Колонії стали центрами
торгівлі греків з варварами. З колоній надходили ремісничі вироби, з
варварських країн — хліб, худоба, раби.

У IV ст. до н.е. праця рабів стала визначальною як у ремісництві, так і
в сільському господарстві. Рабів набирали в основному із негрецьких
територій шляхом війни, на ринках. Більшість рабів працювала в
копальнях, каменоломнях. Раби супроводжували господарів або їхніх дружин
на вулицях. Деяким дозволяли мати сім’ю, зокрема ремісникам, торговцям.
Вони сплачували рабовласнику чинш.

Були раби й державні. Наприклад, з них в Афінах складалася поліція. Жили
вони в наметах на території афінських державних установ. Цих рабів
використовували на будівництві портів, доріг, храмів. Звільнення рабів
було рідкісним явищем. їх становище в цілому було надзвичайно важким.

У V ст. до н. е. рабовласницьке суспільство в Греції досягло найвищого
розвитку. Економіка Еллади щоправда відзначалась нерівномірністю.
Ремесла і торгівля розвивалися в незначній частині країни, у більшості ж
переважало сільське господарство. В IV ст. до н. е. греки дещо
вдосконалили агротехнічні прийоми в землеробстві. Частково вводять
трипілля, удобрюють поля вапном, застосовують борону із дерев’яними
зубцями, молотильну дошку і коток. З’являються наукові трактати по
сільському господарству (Феофраст).

Греки спеціалізувалися на вирощуванні пшениці, ячменю, розведенні садів,
виноградників, оливкових гаїв. Оливкову олію використовували в їжу, в
парфумерії, для світильників. Олія – головна стаття експорту. Вивозили
греки й вино в Єгипет, Італію та Причорномор’я.

Ремісники працювали в основному в невеликих майстернях по 3-12 чоловік.
Були й більші, де кількість працюючих досягала 30-100 чоловік. Знаряддя
праці були примітивними. Раб виготовляв виріб з самого початку і до
кінця. У майстернях була зайнята і деяка кількість вільних людей,
переважно збіднілих селян. Професії скульптора і архітектора були
надзвичайно популярними. Вільні ж ремісники працювали окремо із своїми
сім’ями.

Значне місце в господарстві Греції займала виплавка металів. У рудниках,
іноді глибиною до 100 метрів, добували руду примітивними знаряддями, в
дуже тяжких умовах. Там працювали тільки раби. Із металів (срібла,
золота, міді) виробляли прикраси, посуд та ін. Надзвичайною якістю
славилася грецька кераміка, яку експортували в інші країни. Славилися й
грецькі тканини, їх виготовляли вільні жінки і рабині.

Військова могутність Афін призвела до розвитку кораблебудування, яким
керувала держава. На верф’ях працювали переважно раби. Лише спеціальні
роботи доручали висококваліфікованим вільним ремісникам – грекам та
іноземцям.

Широкого розмаху у грецьких містах набули грошовий обіг і торгівля, їх
центрами стали: Мілет, Корінф, Халікс, о. Егіна. Останній став центром
торгівлі зі Сходом. Після пелопоннеських воєн центральне місце у
грецькій торгівлі посіли Афіни. Пірей став центром середземноморської
торгівлі, перевалочною базою між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем.

Раби — один із найважливіших видів афінського імпорту. Лише з щорічних
митних надходжень Пірей одержував 50 талантів. Це були величезні гроші.
Значного поширення набули ярмарки, які проходили на ринкових площах
міст. Зовнішня торгівля перебувала в руках купців, які водночас були
власниками кораблів і капітанами. Держава намагалася регулювати ціни,
але переважала вільна торгівля.

Оскільки розвивалося товарне виробництво, грошові відносини в економіці
Греції набули значного розвитку. Торгівля грішми поширилася в V—IV ст.
до н.е. Нею займалися лихварі, які мали обмінні магазини – трапези. У
Греції було стільки видів монет, скільки й міст-полісів. Велика їх
кількість ускладнювала обмін і торгівлю. Тому трапезити застосовували
багатоготівкові розрахунки. Поступово вони перетворювалися на банкірів,
які приймали внески і видавали на них товари, куплені вкладником.
Банкіри були і посередниками при торговельних операціях. Окремі з них
нажили великі багатства. Наприклад, Пасіон володів 50 талантами (100 кг
золота). Подібні банківські операції проводили храми, куди надходили
цінності у вигляді пожертвувань від віруючих.

Війни, що постійно точилися між грецькими містами, боротьба між демосом
і аристократією, рабами і рабовласниками паралізувала економічне життя
країни – сільське господарство, ремесло, торгівлю. У 338 р. до н.е.
Балканський півострів став легкою здобиччю Римської рабовласницької
держави.

Особливості господарського життя Риму

Історія Риму – яскрава сторінка розвитку і загибелі рабовласницького
суспільства у своїй класичній формі.

Римська держава пройшла три етапи розвитку: 1-й (VIII— VI ст. до н.е.) —
царський; другий (509—31 до н.е.) – республіканський, третій —
імперський (31 до н.е.-476 н.е.). Перший період — це епоха переходу
різних племен Апенінського півострова від родової общини до
рабовласництва. Найшвидше цей процес здійснили етруски, з культурою яких
пов’язаний період IX — IV ст. до н.е. Вирішальну роль тут відіграло
землеробство з використанням плугу, волів, коней. Етруски культивували
пшеницю, виноград, оливи, льон. Високого рівня досягли ремесла, зокрема
керамічне, залізоробне, кам’яне будівництво. Торгували з Південною
Італією, Сіцілією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст. карбували
монети. В VII-VI ст. до н.е. з розкладом родового ладу в етруському
суспільстві формуються рабовласницькі відносини. Але історія їх
утвердження пов’язана не з етрусками, які не втримали свого панування, а
з розвитком римської общини на території Лації.

Період ІП-І ст. до н. е в історії господарства був переходом від родової
до сусідської общини, їй був притаманний дуалізм, оскільки патриціанські
сім’ї (римські громадяни називалися патриціями) мали у власності 2 югера
(0,5 га) землі, а у володінні — ділянку общинної землі, вели окреме
господарство. Соціальний розвиток визначався відносинами між патриціями
і плебеями. Плебеї не мали політичних і громадських прав, але володіли
землею на правах приватної власності. Майнова диференціація серед римлян
зумовила появу кметів (залежних людей).

Економічну основу могутності патриціанських родів становили громадські
землі, які збільшувались в результаті воєн, захоплених або приєднаних
територій сусідніх племен. Третина завойованих земель оголошувалась
суспільним фондом. З неї утворювались великі помістя патриціїв. Плебеї
цих земель не одержували.

До плебеїв відносили або поневолене, або прибуле населення, а також
безземельних вільних корінних жителів. Плебеї не допускалися до
користування громадськими землями, до обрання на жрецькі посади.
Більшість плебеїв займалася землеробством, торгівлею, ремеслом.

Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування общинного
землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення
суперечностей між патриціями, які захопили значну частину громадських
земель, і плебеями обумовили розклад общинних відносин. Протягом УІ-ІП
ст. до н.е. в Італії склалось рабовласницьке суспільство. Рабство мало
патріархальний характер, було в основному домашнім, борговим, спадковим.
Головною виробничою силою залишалося вільне населення. Реформи царя
Сервія Туллія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пережитки
родового ладу, поділивши римське населення на 5 категорій не за
родовими, а за майновими ознаками. Розгорнулася боротьба за землю, в
ході якої сформувалося велике землеволодіння. Закони XII таблиць
(середина V ст. до н. е.) як збірник правових норм захищали приватну
власність, економічні й політичні права рабовласників, юридичне
закріплювали інститут клієнтели, боргове рабство. У другій половині IV
ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення общинних земель, встановити
норму володіння в 500 югерів (125 га) і норму для випасу худоби (100
голів великої і 500 – дрібної). На початку IV ст. до н. е. римські
громадяни були звільнені від боргового рабства.

Становленню й утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна
експансія, яку вела Римська республіка. До середини III ст. до н. е.
була захоплена вся Італія. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову
державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході.
Війни стали головним джерелом рабства.

ІІ-І ст. до н.е. були періодом розвитку рабовласницького господарства,
що набуло класичних форм. Економічне піднесення продовжувалося в перші
два століття н. е. в межах Римської імперії. Раби відігравали роль
основної виробничої сили в усіх галузях господарства. В І ст. до н. е. в
Італії налічувалося близько 12 млн. рабів при 10 млн. вільних. Раби
поділялися на міських і сільськогосподарських. До міських відносились
слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики та інші і
використовувалися в домашньому господарстві. Багато рабів працювало в
ремісничих майстернях, рудниках, каменоломнях, але основна частина – в
сільському господарстві. Міжнародним центром работоргівлі був Делос, там
щодня продавали до 10 тис. рабів-іноземців. Римське право забороняло
перетворювати своїх громадян на рабів. Переважало приватне
рабовласництво, значення державного було незначним.

Основною формою рабовласницького господарства була вілла – маєток у
25-100 га з кількома десятками рабів. Унаслідок концентрації землі,
дешевої робочої сили, великої кількості рабів виникли латифундії.
Володіння землею було почесним привілеєм сенаторів, доходи яких йшли
переважно від землі, а майно оцінювалося не менш як в 1 млн. сестерціїв.
Землю намагалися придбати вершники-багатії, які займалися торгівлею,
відкупами, лихварством. Вони купували і орендували землю у держави.
Дрібні власники – селяни – не витримували конкуренції дешевої рабської
праці, залишали землю, йшли в міста, передусім в Рим, перетворюючись на
пауперів, складали свиту сенаторів і багатіїв. Боротьба за землю була
важливою ознакою економічного розвитку Риму. Експропрійована в колоніях
земля оголошувалася державним багатством, її роздавали нобелям,
продавали вершникам, здавали в оренду. В багатьох містах утворилися
колонії, де землі отримували ветерани і римська біднота. З’являлися
аграрні проекти, які обмежували захоплення державних земель, але всі
вони були безрезультатними. Зокрема, за законом Тіберія Гракха (133 до
н. е.) земельні володіння обмежувалися площею в 250 га, решта мала
передаватися в спадкове користування безземельним селянам без права
відчуження наділу (15 га) за умови сплати державного податку. На межі
ІІ-І ст. до н. е. боротьбу за земельну реформу продовжив Анулей
Сатурній. Вона передбачала наділення землею не всіх селян, а тільки
воїнів-ветеранів, продаж хліба розореним селянам за цінами у 6-7 разів
нижчими від існуючих.

Основою економіки було галузеве сільське господарство. В Італії провідну
роль відігравали виноградарство, городництво, розведення олив.
Самостійними галузями були тваринництво та птахівництво. Сіцілія, Африка
спеціалізувалися на виробництві зерна. Збирали досить високі врожаї
пшениці — сам — 10. Виникли сальтуси – спеціалізовані латифундії.

Відбувся перший прогрес в агротехніці. Розширювалися посівні площі.
Вдосконалювалися коса, серп, борона із зубцями. В І ст. почали
використовувати жатку з широким захватом, колісний плуг, мінеральні
добрива, виник водяний млин. Розвивалась агротехнічна наука (твори
Катона “Про землеробство”, Веррона “Сільське господарство”, Колумелли
“Про сільське господарство”).

Значних успіхів досягнуто в ремісництві. Промисловою одиницею була
майстерня, в якій працювали вільновідпущений майстер і кілька рабів.
Великих майстерень, типу грецьких ергастерій, у Римі не було. Виняток
становило виробництво цегли, керамічних і скляних виробів. На базі
ремісничих майстерень виникали підприємства типу роздаткової системи,
які створювали скупники. Ремісництво мало галузеву і географічну
спеціалізацію. В Іспанії добували срібло і свинець, в Галлії залізні
руди, в Дакії – золото, в місті Капуя виготовляли вироби з бронзи,
мідний посуд, лампи. Широкого розмаху набуло будівництво. У містах
споруджували кам’яні будинки, храми, палаци, цирки, терми, водопровід.
Шосейні дороги, що зв’язували Рим з районами Італії, збереглися до наших
часів. Розвивалося суднобудування. Однак, на відміну від Греції, ремесло
не було престижним. Воно вважалося справою рабів і бідних.

Широкого розвитку набула торгівля. Цьому сприяло об’єднання
Середземномор’я під владою Риму, спеціалізація господарства і орієнтація
його на виробництво товарів, географічний поділ праці, успіхи в
суднобудуванні, спорудженні доріг. В Італії в кожному місті був ринок,
де продавали хліб, худобу, вина, продукти городництва і тваринництва,
вироби ремісників, рабів. Інтенсивною була морська і караванна торгівля
з провінціями. Із Сірії привозили дорогі тканини, скло, ювелірні вироби,
з Єгипту — лляні тканини, пшеницю, папірус, з Північної Африки —
пшеницю, диких звірів, слонову кістку, золото, Іспанії – золото, срібло,
олово, залізо, мідь, Галлії – виноград, вино, кераміку, Далмації –
дерево, з Панонік і Британії – рабів.

З Італії експортували вино, оливкову олію, металеві, керамічні,
шерстяні, скляні, ювелірні вироби. Вартість римського експорту була
нижчою від вартості імпорту.

В Італії існувало професійне купецтво, в основному із стану вершників.
До утворення імперії зовнішня торгівля Риму була посередницькою і не
могла конкурувати з грецькою.

В епоху імперії греків поступово витіснили з торгівлі. Купці
об’єднувалися в колегії, які мали кошти, кораблі, агентів у правліннях.

Подальшого розвитку і певної правової регламентації набула банківська
справа. Рим став світовим центром грошових операцій, торгових угод,
світовою біржею. Римські банкіри виступали як торгові посередники,
маклери, вели всі грошові операції, використовуючи чек, переказний
вексель, безготівковий, поточний, активний, пасивний рахунки. Міняльні
контори створювалися державою і здавалися в оренду. Розвивався
лихварський капітал. Позичковий процент був великий: від 6 до 48 згідно
із законом, а фактично – значно більший.

Основою фінансової системи Риму була експлуатація колоній. Римські
громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки (поземельний і
подушний) у провінціях віддавалися на відкуп публіканам, які збирали в
кілька разів більше норми. Недоїмники або ставали боржниками лихварів,
або потрапляли в рабство.

У добу пізньої Римської імперії (ІП-У ст.) господарство занепало і
досягло кризового стану. Важливим проявом цього процесу було різке
скорочення кількості рабів, зростання цін на них, непродуктивність
їхньої праці. Латифундії ставали нерентабельними. Як наслідок, багато
власників звільнили рабів, їх було заборонено вбивати. Рабів наділяли
пекулієм (невеликим майном), за що вони повинні були платити своєрідний
оброк на користь власника.

В І-II ст. відбувалося дроблення латифундій на невеликі ділянки
(парцели), які здавалися в оренду колонам (у перекладі з латинської мови
– землеробам). Колонами могли бути раби (квазіколони), вільновідпущеники
(лібертіни), вільні селянські паупери. Колони платили натуральний
податок і відробляли певну кількість днів на рік. Особливо поширився
коло-нат в імперських сольтусах, де колони віддавали 1/3—1/4 врожаю і
відробляли 6 днів. У І-ІІ ст. колони вважалися особисто вільними, але за
несплату боргів потрапляли в економічну залежність від власників.

У III-V ст. колонат став пануючою формою виробничих відносин у
сільському господарстві. Рабство стало домашнім, втративши виробниче
значення. Поширився патронат, коли, рятуючись від пограбувань, дрібні
землевласники йшли під заступництво великих власників, перетворюючись на
їх колонів. Змінився і статус колонів, він був оформлений юридичне.

В 332 році за конституцією імператора Константина І було заборонено
залишати місце свого проживання. Законодавчі акти IV – V ст. розглядали
колонів як осіб, що залежали від власника в особистому і економічному
відношеннях. Отже колонат еволюціонував у різновид відносин феодального
типу.

Економічний занепад Римської імперії проявився у сільському
господарстві, ремеслі, торгівлі. Посилилася натуралізація господарства.
Великі латифундії перетворилися в ойкосне господарство — замкнуту
господарську одиницю. Епідемії та війни спустошували землі. Селянство
розорювалось і декласувало. Скоротилася торгівля. Одночасно зростало
втручання держави в господарське життя. Реформи імператорів Діоклетіона
(284- 305), Константина І (306-337) дещо стабілізували становище. Була
реорганізована фінансова система. Все населення, крім громадян Рима,
ветеранів, чиновників, пауперів, обкладалося подушним і поземельним
податком. Одиницею оподаткування було ярмо (упряж волів) з певною
кількістю землі. Поборами обкладалися ремісники і торгівці. Фіксувалися
ціни на товари, заробітки ремісників. Робилися спроби упорядкувати
грошовий обіг випуском повноцінної золотої та срібної монети, але вони
швидко знецінилися. Держава була неспроможна регулювати економіку
країни.

Отже, для господарства Риму в ІП-У ст. визначальними стали такі ознаки,
як низька продуктивність праці рабів, натуралізація, аграризація
господарства, перетворення колонату в пануючу форму виробничих відносин,
послаблення економічних позицій міст, дестабілізація грошової системи,
посилення фіскального гніту. Це свідчило про кризу рабовласницьких
відносин і феодалізацію римської економіки. Центри економічного життя
перемістилися на Схід. Політична нестабільність Римської імперії,
численні повстання рабів і колонів, вторгнення варварів, призвели до її
падіння в 476 році.

Рабовласницьке господарство пройшло шлях від східного патріархального
рабства до класичного античного. В економічному відношенні античне
суспільство було більш розвинутим, праця рабів – пануючою в усіх сферах
господарства. На відміну від боргового східного рабства, в Греції
рабство було переважно торговим, помісним, промисловим. У Римі основним
джерелом рабства були війни, воно було латифундійним, аграрним. Не
набуло такого розвитку, як на Сході, державне рабовласництво.

Основою матеріальної культури стародавніх цивілізацій були сільське
господарство, ремісництво, що мали галузеву структуру. Техніка була
ручною. Досконалості досягли будівельна справа, архітектура. Переважало
натуральне господарство. Основною формою економічних відносин між
країнами була торгівля, яка мала експортно-імпортний характер. Якщо в
східних державах, Греції переважала зовнішня торгівля, то в Римській
імперії провідну роль відігравала внутрішня. Існувала розвинута грошова
система, професійне купецтво, комерційне й боргове лихварство,
банківська справа.

Античне господарство втягнуло в свою економічну орбіту й населення
південної України, їхні взаємовигідні торговельні та культурні зв’язки
тривали століттями.

Вичерпавши свої можливості, господарство, засноване на жорстокій
експлуатації рабів, зазнало закономірного краху.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020