.

Патріархальне господарство східних слов\’ян. Економіка Київської Русі (ІХ-ХП от.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2758
Скачать документ

Патріархальне господарство східних слов’ян. Економіка Київської Русі
(ІХ-ХП от.)

Господарство східних слов’ян. Передумови утворення Давньоруської
держави. Загальна характеристика соціально-економічного розвитку
Київської Русі. Розвиток міст і ремесел. Торгівля і грошовий обіг.

Господарство східних слов’ян

Слов’яни — одна з найчисленніших груп давньо-європейського населення.
Час її виділення з індоєвропейської спільноти ще недостатньо з’ясований,
хоча цьому питанню, як і пошукам слов’янської прабатьківщини, присвячена
велика кількість літератури.

В писемних джерелах початку нашої ери слов’яни згадуються під назвою
“венеди”. Вперше таке найменування було вжито римським письменником,
ученим і державним діячем І ст. Плінієм Старшим.

Дані про слов’янські племена Східної Європи у II – V ст. містяться у
писемних джерелах більш пізнього періоду. Як свідчать історики VI ст.
(Про-копій Кесарійський — візантійський історик, Іордан — готський
історик та ін.), анти — східна частина слов’ян-венедів – проживали між
Дніпром і Дністром, і на схід від Дніпра.

Природно-кліматичні умови сприяли формуванню розвинутого господарства
слов’ян: повноводні ріки, родючі ґрунти, густі ліси, заселені
різноманітною звіриною і птицею, помірно рівний клімат. Такі умови
відіграли помітну роль в розвитку економіки стародавніх слов’ян.

Археологічні розвідки поселень говорять про те, що основним заняттям
східних слов’ян в II-V ст. було землеробство. Вони сіяли просо, жито,
пшеницю, льон і інші культури. Для обробітку землі застосовувалось рало,
мотика, серп, коса. Пізніше з’явився плуг із залізним лемішем.

Культура землеробства знала перелогову і підсічну форми обробітку землі.
При перелоговій передбачалось використання одних і тих же ділянок на
протязі декількох років, після чого вони не оброблялись приблизно 20-30
років до відновлення природної родючості. Ця система існувала в
основному в степових і лісостепових районах. Підсічна система
застосовувалась частіше всього в північних лісових районах, де спочатку
підрубували (підсікали) дерева, а коли вони висихали, їх спалювали. Але
така система вимагала великих затрат фізичної праці людей. Це було під
силу тільки родовій общині.

Родова община у вигляді великої патріархальної сім’ї розміщувалась
зазвичай у формі поселення, яке називалось двір (дворище, городище,
печище). Це була окрема господарська одиниця з колективною власністю на
землю, знаряддями і продуктом праці. Виробництво і споживання всередині
родової общини було спільним. Розмір земельних ділянок визначався тим,
яку територію міг освоїти кожний член роду.

Повсюдне використання плугу і перехід до орного землеробства помітно
підвищили культуру землеробства і його продуктивність. Зокрема, спочатку
з’явилось двопілля, а потім і трьохпілля, тобто щорічне чергування
різноманітних посівних культур і парової системи. Коней розводили не
тільки з військовою метою, але і як робочу тяглову силу, нарівні з
волами. Такі чинники розвитку зумовили розклад родової общини і перехід
її в VI — VII ст. до сусідської, сільської общини. Це означало, що
основною господарською одиницею стала окрема сім’я. При цьому обробіток
землі уже можна було здійснювати невеликими колективами, які
створювались за принципом сусідства, а не за принципом родини. Садиба,
тварини, житло переходили в приватну власність, що зумовлювало розпад
родової общини. Дворище (печище) поступається місцем поселенню під
назвою село, а сама община отримала назву “вервь”(“мир”).

Хоча в сільській общині основні сільськогосподарські землі іще довгий
час залишались у спільній власності, вони вже поділялись на ділянки –
наділи, які передавались общинникам в користування на певний час. А
лісові угіддя, водойми, сінокоси і пасовища залишались у спільній
власності. Іще довгий час зберігались різноманітні види робіт, виконання
яких вимагало об’єднаної праці: будівництво доріг, корчування лісу і
т.д.

Земельні наділи оброблялись тепер членами окремої сім’ї власними
знаряддями праці, врожай також належав даній сім’ї. Таким чином, ця
господарська одиниця уже не повинна була приймати участь в спільному і
примусовому виробництві і розподілі продукції. Це призвело до майнового
розшарування в середині сусідської общини, до появи заможної верхівки.
Як правило, це були представники племінної знаті – “луччі люди”, або
“нарочиті мужі”, що здобули собі визнання завдяки багатству, воєнним
успіхам.

На останньому етапі переходу до феодалізму у східних слов’ян сформувався
особливий тип відносин, який отримав назву військова демократія. В VII —
VIII ст. слов’янські племена здійснили численні військові походи на
Візантію, на Балкани і східні землі, вели війни проти кочівників з
півдня. В цей час посилюється роль вищого воєначальника – князя, який
був одночасно і верховним правителем племені або племінного союзу. Якщо
на перших порах князь обирався народними зборами – віче, то з часом він
став передавати свою владу в спадщину.

Князь творив своє військо, або дружину, яка, як правило, була
нечисленною, але складалася із хоробрих, сильних, професійно навчених
військовій справі людей. Дружинники, особисто вільні люди, заключали з
князем договір про службу, а вся дружина являла собою вірних князю
людей. Дружина складалася із двох частин: молодшої і старшої. Молодшу
частину (“молодь”) іще називали “отроками”, “гридями”. Старшу частину
дружини називали “княжими мужами”, куди входили воєначальники, що
найбільше відзначилися в походах.

На перших порах дружинники утримувались і “годувались” при княжому дворі
за рахунок добровільних внесків всього племені, а також за рахунок
здобичі і завоювання нових земель. Поступово князь і його дружинники
ставали незалежними від народних зборів. “Княжі мужі” почали присвоювати
собі землі, створювати своє господарство з власними “отроками”. Князь і
дружина стали присвоювати собі практично необмежену владу над
одноплемінниками.

Передумови утворення Давньоруської держави

Прогресивні зміни в землеробстві, перетворення родової общини в
сусідську, виникнення приватної власності і пов’язана з цим самостійна
господарська діяльність окремих сімей привели до майнової нерівності,
появи сильної в економічному відношенні племінної знаті.

Як відомо із давніх літописів, на перших порах свого існування
слов’янські племена не знали прошарків і вільні жителі користувались
однаковими правами. Але поступово різні групи населення фактично стали
відрізнятися між собою за багатством і соціальним станом. Представники
вищих верств отримали назву “лучші”, “ліпші”, “старійші”, “передні”,
“нарочиті” мужі. Найбільш високий статус серед них мали “земські бояри”
(“боляре”), тобто представники місцевої племінної аристократії, нащадки
древніх родових старійшин, а також купці, що жили на шляху “із варяг в
греки”. Поряд з цим, до вищих соціальних верств входили і верховні
дружинники – “княжі мужі”, серед яких, до речі, було немало
представників варягів – скандінавів, фіннів, угорців і інших народів.
Вони поступали на службу до князів, поступово асимілювались із
слов’янами. Протягом IX – XII століть йшов процес зближення земельної і
військової аристократії. Вони прибирали до рук великі земельні угіддя і
ставали великими землевласниками.

В цей же час племінні вожді, старійшини вели активний наступ на общину.
Вони більше не хотіли повертати до спільної власності свої угіддя, які
отримали нарівні з іншими общинниками. Таким чином виникла “вотчина”
(“отчина”, “діди-на”), або великі господарства, що переходили в спадщину
від батька до синів і являли собою повну власність даної сім’ї. З іншого
боку, ці знатні люди та багаті вотчинники стали поступово приєднувати до
себе земельні наділи інших общинників за борги. Вони ж часто приєднували
угіддя рядових общинників не тільки за борги, але й насильницьким
шляхом, змушуючи їх платити натуральні податки (данину) і виконувати
певні повинності. Процес перетворення вотчинників у великих
землевласників, а бідних общинників – в феодальне залежних, отримав
назву “обоярювання”.

Великі феодали, князі були зацікавлені в створенні певних правових норм
з метою юридичного закріплення існуючих відносин. Ці правові норми могла
забезпечити тільки могутня державна влада. Таким чином, різноманітні
соціально-економічні відносини об’єктивно приводили спочатку до
племінних союзів, а пізніше – до державного утворення.

Стародавні літописи відзначають, що поляни, древляни, волиняни й інші
слов’янські племена мали державні об’єднання на чолі з князівськими
династіями уже в УІ-УПІ ст. Так, у полян в середній течії Дніпра княжив
“рід Кия”. Між князями йшла безперервна боротьба за приєднання ближніх і
дальніх земель. ВIX ст. на деяких територіях, що знаходились на шляху
“із варяг в греки”, утворилося декілька князівств, де князями були
варязькі воєначальники: Рюрик у Новгороді, Аскольд і Дір в Києві,
Рогволд в Полоцьку та ін.

У 822 р. сподвижник Рюрика новгородський князь Олег з військовою
дружиною приплив по Дніпру до Києва і захопив там владу.

Київські князі протягом ІХ-Х ст. проводили активну політику, спрямовану
на підкорення і приєднання слов’янських земель своїй владі. Це призвело
до того, що Київська Русь перетворилася в одну з наймогутніших держав
середньовічної Європи. Об’єднавши під своєю владою величезну територію
із слов’янськими і угро-фінськими племенами, київські князі утримували
їх за допомогою військової сили, намагаючись при цьому організувати і
господарське управління цими землями.

Величезне значення для початкової історії Русі мали відносини із
Скандінавією і Візантією. Скандінавія мала значний вплив на становлення
політичного і військового устрою, а Візантія — на розвиток господарства,
торгівлі, культури, релігії.

В міру посилення Давньоруської держави і подолання племінної обмеженості
все нагальніглою ставала проблема прийняття ідеології, яка змогла б
підтримати процес об’єднання східних слов’ян навколо Києва. Тим більше,
що язичництво уже не сприяло інтеграційним тенденціям на Русі, оскільки
не містило в собі нічого спільного з процесом формування єдиної
централізованої держави. Іще у 980 році великий князь Володимир здійснив
спробу провести релігійну реформу, яка передбачала створення єдиного
пантеону язичницьких богів, розмістивши їх в чітку систему на чолі з
Перуном, але ця реформа не вдалась.

Згідно з літописом, Володимир звертався до різних релігій, вивчав їх
основні принципи, але кінець кінцем зупинив свій вибір на християнстві,
яке уже на той час було значно поширене в Європі. Відомо, що князівська
знать в Києві уже давно була знайома з християнством. Так, княгиня Ольга
іще в 950-х роках прийняла християнство, але не була в цьому підтримана
своїми підлеглими. У 988 році відбулося офіційне визнання християнства
як релігії – Хрещення Русі, а князь Володимир отримав ім’я “Хреститель”.

Прийняття християнства мало велике значення для Русі не тільки в
ідеологічному аспекті. Цей крок сприяв подальшому посиленню державності,
а також посилив міжнародний авторитет Київської Русі, оскільки поставив
її в ряд з цивілізованими європейськими державами. Наприклад, київські
князі могли тепер брати участь в династичних європейських шлюбах. Крім
того, християнство здійснило великий вплив на розвиток культури.

Загальна характеристика соціально-економічного розвитку Київської Русі

В IX — XII ст. економіку Давньоруської держави можна охарактеризувати як
період раннього феодалізму. Виникнення і розвиток феодалізму виявляється
перш за все у формуванні та зростанні феодального землеволодіння.
Феодальна земельна власність є економічною основою панування класу
феодалів, про що свідчать писемні джерела початку IX ст. і археологічні
пам’ятки.

У IX ст. формується панівний клас феодалів, в який входили київські
князі, місцеві князі, бояри. Державне й особисте князівське начало у IX
ст. було ще недостатньо диференційоване. Формування великокнязівського
домену і доменів окремих князів посилилось у X ст. Князівський домен
являв собою маєток, який належав не державі, а самому князю як феодалу.

Поряд з великокнязівським доменом, володіннями місцевих князів
з’являються також боярсько-дружинницькі землеволодіння. Слід сказати, що
питання про час виникнення на Русі боярського землеволодіння поки що не
вирішене істориками через неповноту джерел.

Із введенням християнства на Русі великим феодалом стала церква.
Поступово поширюється практика дарування землі монастирям і церквам, що
перетворювало їх у великих землевласників.

Головною особливістю раннього етапу східноєвропейського феодалізму було
панування данинної форми експлуатації, так званого “полюддя”. Крім
полюддя, іще існував “повоз”: населення тих земель, куди князь і
намісники їхати не могли або не хотіли, повинно було саме везти данину
до Києва. Під час полюддя князь або посадники чинили суд і здійснювали
покарання за тими скаргами, з якими населення зверталось до князя.

Така форма збору данин виникла іще в VI — VIII століттях. Зберігалась
вона і в Давньоруській державі. Розмір данини, місце і час збору не
визначались на перед, а залежали від випадку. Пізніше, в зв’язку з
протестами населення, княгиня Ольга в 946 році встановила “уроки”, тобто
фіксовані норми данини, час і місце її збору. Одиницею обкладання
даниною був “дим” (двір, сім’я) або “плуг” (“рало”). В міру захоплення
князями і знаттю общинних земель формувався феодальний маєток, який
викликав до життя таку форму експлуатації, як відробітки.

Основною категорією населення, зайнятого на відробітках, були феодальне
залежні смерди. Вони мали власне господарство, проте певний час повинні
були працювати і на феодала за те, що давав смерду землю. Слід
підкреслити, що уривчастість і нечіткість джерел про смердів зумовила
появу ще в дорадянський період різних точок зору на цю категорію
населення Київської Русі.

Для позначення феодальне залежного селянства у Київській Русі
використовувався термін “закуп”. Закуп – це людина, яка попала в боргову
кабалу і зобов’язана своєю працею у господарстві хазяїна повернути
одержану у нього “купу”. Закуп повинен виконувати сільські роботи. Він
мав доглядати хазяйську худобу. Феодал наділяв закупа земельною
ділянкою, а також сільськогосподарським знаряддям і робочою худобою.

Близькими за своїм становищем до закупів були рядовичі – селяни, що
працювали на феодала за договором (“рядом”).

Слід підкреслити, що всі рядовичі і закупи одночасно з економічною
залежністю попадали і в юридичну залежність до землевласника. Якщо
боржник ухилявся від сплати боргу, то він міг стати рабом.

В сільській общині була категорія населення, яка мала назву ізгої. Ізгой
— це людина “зжита”, вибита зі звичайної колії, позбавлена свого
попереднього стану. Ізгої були двох видів – вільні й залежні. Значний
контингент феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які
викупилися на волю.

У Київській Русі до складу невільного населення входили й раби. Одне з
джерел рабства – полон. У ХІ-ХІІ ст. для позначення рабів-полонених
вживається термін “челядь”. За «Руською Правдою», челядин – це раб, який
знаходиться під владою свого хазяїна, забита й зовсім безправна істота.
На відміну від челяді раби-холопи — це члени племені, продукт тих
соціальних процесів, які проходили в суспільстві Київської Русі. «Руська
Правда» називає і такі джерела холопства, як самопродаж, одруження на
рабі “без ряду”, вступ “без ряду” на посаду тіуна або ключника. У холопа
автоматично перетворювався також закуп, який тікав або провинився.

На Русі також існувало й патріархальне рабство, але воно не стало
домінуючою формою господарювання. Раби, в основному із
військовополонених, з часом отримували земельні наділи, “усиновлювались”
общиною, оскільки використання рабської праці було неефективним. Багато
благочестивих людей перед смертю відпускали частину своїх рабів на волю
або заповідали їх церкві.

Поступовий наступ на общину, закабалення смердів, захоплення общинних
земель — все це приводило до зростання опору землевласникам. Смерди
тікали від феодалів на “пустоші”, тобто на вільні землі, піднімали
стихійні бунти, вбивали представників вотчинної адміністрації,
влаштовували масові крадіжки майна феодалів. Це змусило київських князів
приділяти увагу розробці правових норм внутрішнього державного життя.
Так, в 1016 році при Ярославі Мудрому з’явилась “Руська Правда”, яка
стала важливим збірником норм давньоруського законодавства.

Провідне місце в економіці Київської Русі займало сільське господарство,
збагачене давніми традиціями. Для обробітку ґрунту і вирощування врожаю
використовувалися досконалі для того часу знаряддя праці: плуг, рало,
соха, борона, заступ, мотика, серп, коса. Культивувалися жито, пшениця,
просо, ячмінь, овес, горох. У лісостеповій зоні вживалася парова система
землеробства з двопільною і трипільною сівозмінами, у лісовій — підсічна
і перелогова. Висока продуктивність праці давала змогу виробляти зерна
більше, ніж було необхідно для задоволення біологічних потреб населення.
Це, а також наявність чудових пасовиськ і сінокосів дозволяли утримувати
у феодальних господарствах велику кількість худоби.

Розвиток міст і ремесла

Східнослов’янські міста творились з невеликих ремісничо-торгових
поселень іще до утворення Давньоруської держави. Залишки цих міст,
городища, залишилися у північних землях України у великій кількості: на
Київщині – 400, на Чернігівщині – 150, на Волині – 350, на Поліссі –
250, в Галичині – більше 100. Скандінави справедливо назвали Слов’янщину
“країною городів”. Деякі з цих міст були невеликі, слугували для захисту
однієї оселі, або були замком “нарочитого мужа”, інші ж займали велику
територію, могли мати велику кількість захисників.

Міста в першу чергу мали оборонне значення. Вони забезпечували
пограниччя від наступу степових орд. Але ще більшого значення набували
міста в процесі творення слов’янської державності. Будівництво укріплень
вимагало значних витрат і спільної праці великих груп людей. Населення,
що спільними зусиллями будувало місто, творило єдину організацію, що
користувалась укріпленнями, дбала про їх оборону, забезпечувала їх
різноманітними засобами. З військовими потребами тісно пов’язувалися
справи господарські. Місто ставало осередком всієї околиці, домінувало в
ній, мало вирішальне слово у всіх справах: “що старшини вирішать, на це
пригороди пристануть”, – говорить літопис. З поширенням християнства на
Русі міста почали виникати біля великих монастирів.

Соціальний склад міського населення Київської Русі був надзвичайно
різноманітним, що є характерною рисою суспільства середніх віків. Міське
населення поділялося на дві основні групи: міські низи і міську
аристократію. До останньої належали князі, бояри, вище духовенство,
купці. Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство)
становили найбільш численну категорію міського населення. Основна маса
громадян була особисто вільною. Частина ремісників залежала від своїх
хазяїв – бояр, купців тощо. Особисто вільні ремісники (ковалі, гончарі,
ювеліри, зброярі та ін.) і дрібні торговці у містах оподатковувалися або
відробляли, беручи участь у будівництві та ремонті міських укріплень,
наглядали за їх станом. На кошти міського населення будувалися церкви,
утримувалася церковна парафія.

Вільне ремісниче населення не було однорідним за своїм складом. Із
загальної маси ремісників виділялися більш заможні майстри, в яких були
залежні від них підмайстри або учні.

Ремесло почало зароджуватись в патріархальних сім’ях як домашні
промисли, з метою забезпечення себе і своїх родичів в найпростіших
виробах повсякденного вжитку: в тканинах з льону, шкірі, посуду, взуття
тощо. Ці вироби не виходили за межі сім’ї і не поступали в продаж. В
процесі подальшого суспільного поділу праці домашні промисли виділяються
в окрему галузь народного господарства – ремісниче виробництво.
Ремісники поступово починають виготовляти продукцію не тільки для
внутрішнього споживання патріархальної сім’ї, але і для обміну. Вони вже
менше приділяють уваги землеробству, із часом втрачають зв’язок з
сільським господарством, переходячи в міське населення.

Майстри сім’ями селились в містах окремими посадами, слободами, вулицями
за зазначеним галузевим принципом: слободи — гончарів, ковалів, зброярів
і т. ін.

Свого розвитку ремісниче виробництво досягло в ХІ-ХІІ ст., коли на Русі
нараховувалось декілька десятків спеціальностей. За наявності високого
попиту на вироби із заліза (знаряддя праці для сільського господарства,
зброя для воїнів) перше місце в ремісничому виробництві займала гірнича
металургія, яка в ті часи часто об’єднувалась з металообробкою.
Асортимент виробів із заліза налічував близько 150 назв, а давньоруські
ковалі опанували всіма відомими тоді технічними і технологічними
прийомами його обробки: куванням, зварюванням, гартуванням, інкрустацією
кольоровими металами.

Торгівля і грошовий обіг

Стан сільського господарства і ремісничого виробництва визначав рівень
розвитку торгівлі як внутрішньої, так і зовнішньої. Найбільшими
торговельними комунікаціями були шляхи “от Грек”, або “Грецький”, який
зв’язував Русь з балтійськими і чорноморськими ринками, “Соляний” і
“Злазний”, котрі вели в Галичину і на Кавказ. Шлях Київ — Галич — Прага
– Регенсбург сполучав Київську Русь з країнами Центральної та Західної
Європи.

Традиційно торгівля називалась “гостьба”, самі торговці, або купці,
“гості”, а місця торгівлі – “погости”. Пізніше, після прийняття
християнства, при погостах почали будувати храми, біля них влаштовували
цвинтарі.

Купці-гості традиційно поважались, населення і держава високо оцінювали
їх працю. В ІХ-ХП ст. за вбивство купця необхідно було заплатити штраф в
12 гривень сріблом, тобто в два рази більше, ніж за простого смерда.

На міжнародні ринки Русь поставляла хутро, мед, віск, шкіри, деякі види
ремісничих виробів, продукцію сільського господарства, рабів. Завозила ж
золото, срібло, коштовні тканини, вина, посуд, предмети християнського
культу, зброю. Основними торговельним партнерами Давньоруської держави
були Візантія, Волзько-Камська Булгарія, Хозарія, країни Арабського
Сходу, скандінавські, центральне- та західноєвропейські країни.

В Русі існували купецькі об’єднання, що спеціалізувалися на торгівлі з
певними країнами або певними видами товарів. Купецькі корпорації
“гречників”, “залозників” торгували з Візантією і країнами Кавказу. В
Києві, Новгороді, Смоленську, Володимирі та інших містах розташовувалися
торговельні двори іноземних купців.

В результаті розвитку торгівлі на Русі з’являються гроші. Як засіб
обміну, гроші у східних слов’ян існували досить давно, задовго до
утворення Давньоруської держави. В давнину південні слов’яни при обміні
замість грошей використовували тварин, тому пізніше металеві гроші також
називались “скот”, а князівська казна “котниця”. В північних регіонах,
де населення займалось мисливством, за гроші слугувало хутро цінних
тварин, зокрема куниці — “куна”. З часом ця назва перейшла і на металеві
гроші.

В Київській Русі карбуванням грошей майже не займались, а
використовували арабські і візантійські монети із золота і срібла, в
основному для зовнішньої торгівлі. Значно більшого поширення всередині
країни мали срібні і мідні злитки. Так, з XI ст. відома одиниця
“гривна”, – злиток срібла вагою в один фунт, або приблизно 400 г. Гривну
розрубували на половину і кожна половина гривни мала назву “рубль”, або
“рубле-ва” гривенька. На злитку ставилось князівське тавро, де
вказувалась вага. Далі “рубль” ділили на дві частини – дві полти-ни, і
потім іще на дві половини – два четвертаки. В назвах дрібних грошових
одиниць довго зберігався відголос так званих “хутрових грошей”: різана,
скора (шкура), бела (білка), ушки, мордки і т. д.

Не можна не згадати й практику кредитних операцій, відбиту в
законодавстві. В тексті “Руської Правди” зустрічаються такі поняття, як
“позичка по дружбі”, “віддавання грошей на ріст”, “процент”, “торгівля в
кредит”, “довгостроковий й короткостроковий кредит”, “бариш”, визначався
порядок повернення боргів.

Вважалось не по-християнськи брати високі проценти за кредит. Коли на
початку XII ст. кредитори почали брати 50% річних, населення Києва
виступило проти таких умов договору, і великий князь Володимир Мономах
був змушений втрутитись. Він прийняв “Устав о резах” (процентах), згідно
з яким борговий відсоток повинен був становити не більше 20%.
Заборонялось перетворювати на рабів напівзалежних людей, що
відпрацьовували свій борг у позикодавця. Цим же Уставом заборонялось
займатись паразитичним лихварством. Устав Володимира Мономаха
законодавче завершив створення феодальної системи Давньоруської держави.

Підведемо деякі підсумки. Письмові джерела І тисячоліття фіксують
слов’ян на порубіжжі Лісу і Лісостепу в межиріччі Дніпра і Верхньої
Волги. Це підтверджують і нові археологічні матеріали, які засвідчують
спадкоємність матеріальних пам’яток у вказаному регіоні, а також дані
лінгвістики, зокрема гідронімії. За археологічними матеріалами,
починаючи з середини І тис., слов’яни поділяються на східних і західних.
Тоді ж формується і південна група слов’ян.

У процесі поступального соціально-економічного розвитку – від первісної
общини до великих племінних союзів і зародження феодальних відносин –
східні слов’яни досягли своєї державності.

З IX ст. до середини XII ст. Київська Русь пройшла складний шлях,
багатий різноманітними подіями і процесами. В ході формування
державності східнослов’янські племена склалися в єдину давньоруську
народність. Русь відкрила новий феодальний період в історії народів
Східної Європи. Проте невпинний поступ Русі по шляху суспільного
прогресу в середині XIII ст. перервала монголо-татарська навала.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020