.

Україна і світ в період розкладу феодалізму і генези буржуазного суспільства (XVI— ХVІІІ ст.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 6093
Скачать документ

Україна і світ в період розкладу феодалізму і генези буржуазного
суспільства (XVI— ХVШ ст.)

Основні аспекти господарського розвитку країн Західної Європи в XVI –
XVIII ст. Зміни в сільському господарстві та аграрних відносинах в
Україні в другій половині XVII – XVIII ст. Зрушення в промисловому
виробництві. Формування національного ринку. Господарство і фінанси
Запорізької Січі.

Основні аспекти господарського розвитку країн Західної Європи в XVI –
XVIII ст.

XVI – XVIII ст. в еволюції європейської цивілізації були періодом
переходу від аграрного до індустріального суспільства. Англійська
буржуазна революція (1640-1660) завершила період пізнього середньовіччя
(XVI – перша половина XVII ст.) і поклала початок новій історії (друга
половина XVII — XVIII ст.). Зміст перехідної епохи полягав у розкладі
феодальних відносин і генези основних ознак буржуазного суспільства, яке
внаслідок промислового перевороту в Англії і французької буржуазної
революції перетворилося в систему, що згодом стала панівною в Європі й у
світі.

Передумови індустріалізації господарства складалися в другий період
європейського феодалізму в країнах Північно-Західної Європи (Англії,
Нідерландах, Франції). Головними з них були: просте товарне виробництво,
купецько-лихварський капітал, руйнація натурально-господарських форм
феодального господарства, ремісничих цехів, купецьких гільдій, грошова
рента, становлення внутрішніх національних ринків. Міжнародна торгівля
сприяла створенню загальноєвропейського товарного і грошового ринку.

Для перехідного періоду характерні значні досягнення в галузі науки і
техніки. Посилився міжгалузевий і внутрішньогалузевий розподіл праці. В
XVI ст. налічувалося майже 100 основних галузей ремесла, у XVIII ст. –
200. Лише в текстильній галузі було більш як 20 спеціальностей.
Впровадження верхньодійного колеса у млинах, механічних самопрядок,
горизонтальних ткацьких верстаків, багатоярусних шовкопрядильних
механізмів підвищувало продуктивність праці в текстильній промисловості
у 3-4 рази. Розвивалися доменне виробництво, книгодрукування за
допомогою літерного набору; використовувалися механічні молоти,
годинникові механізми з маятником; з’явилися нові типи кораблів;
відбулися зміни в агротехніці.

Важливу роль в економічному розвитку Західної Європи відіграли
географічні відкриття кінця XV – початку XVI ст. Відкриття Америки і
португальського шляху до Індії надали певних переваг у веденні торгівлі
тим країнам, що лежали на узбережжі Атлантики. Першість у європейській
торгівлі XVI ст. належала Португалії та Іспанії. Вони ж започаткували
колоніальні володіння європейських країн, які згодом справили
надзвичайно великий вплив на європейську політику та економіку. Лише
наприкінці століття іспанців і португальців почали тіснити Англія,
Нідерланди, Франція.

Одним із важливих наслідків зазначених подій став небувалий досі приплив
до Європи золота й срібла, який спричинив падіння вартості монети і
одночасне зростання цін на предмети споживання. За короткий час
кількість грошей зросла більш ніж у десять разів, що сприяло розвиткові
комерційного капіталу.

Складні операції європейського купецтва, розширення торгових оборотів і
безперервність торговельних угод покликали до життя нові установи –
біржі, де купці або їхні прикажчики могли щоденно зустрічатися й
укладати комерційні та грошові угоди. Найбільш відомі біржі виросли в
Ліоні і Антверпені.

Грошові операції тієї епохи були пройняті духом сміливої заповзятливості
і ризикованих рішень. В середовищі нового класу — буржуазії —
утворюється своя аристократія, яка формується шляхом нагромадження
великих готівкових капіталів у найбільш спритних ділків, здебільшого в
результаті різних кредитних операцій.

Розклад західноєвропейського феодалізму був пов’язаний з такими
процесами, як наближення спеціалізації ремесла до рівня мануфактурного
поділу праці; посилення майнової і соціальної диференціації; формування
великих капіталів і розвиток розширеного відтворення. У сільському
господарстві позиції феодалізму були міцні, а тому процес розкладу його
йшов повільніше. Феодальна земельна власність поступово зробилась
об’єктом купівлі-продажу, розорення дрібного й середнього дворянства
набуло широких масштабів. Селянське володіння еволюціонувало у дрібну
селянську власність, феодальна грошова рента й оренда – у капіталістичну
ренту й оренду, застосовувалася наймана робоча сила; зростало міське
населення.

Велику роль у процесі генезису індустріальної цивілізації відіграли
буржуазні революції в Нідерландах (1566-1609); Англії (1640-1660);
американська (1775-1783); у Франції (1789-1794).

Нідерландська буржуазна революція привела до виникнення індустріального
суспільства в Голландії, але не мала впливу на інші європейські країни.
Це зробила буржуазна революція в Англії, що почалася за умов розвитку
індустріального устрою в економіці країни. Зростали обсяги
багатогалузевого мануфактурного виробництва, торгівлі, зміцнилися
позиції буржуазії і буржуазної власності. З’явилось економічно міцне
середнє і дрібне дворянство — джентрі, яке вело господарство на
індустріальній основі. Аграрний переворот XVI ст. знищив старе феодальне
землеволодіння, прискорив процес обезземелення селян, сприяв виникненню
фермерства.

Заходи, вжиті в ході й після англійської буржуазної революції, зміцнили
буржуазні відносини в сфері промисловості, торгівлі, кредиту. В 1651 р.
побачив світ відомий в історії Англії Навігаційний акт, який забороняв
каботажне плавання іноземних кораблів між англійськими портами, дозволяв
іноземцям поставляти в Англію товари лише своєї країни і підтверджував
монополію англійських комерсантів на торгівлю з колоніями Англії. Цей
акт забезпечив панування Англії на світовому ринку. Англійська буржуазна
революція мала вплив на Францію, Німеччину, США та інші країни.

Французька революція почалася тоді, коли в Англії та Голландії
розвивалися індустріальні відносини. Промисловий переворот в Англії
перетворив процес індустріального розвитку на незворотний.

3 перших днів революції у Франції були здійснені прогресивні економічні
реформи. Скасовувалися податкові привілеї, всім громадянам гарантувалося
право на будь-які посади і звання. Позитивну роль у розвитку революції
відіграли і деякі вимоги економічного лібералізму, реалізовані великою
буржуазією (жирондистами). В лютому 1791 р. спеціальні декрети
Установчих зборів скасували державну регламентацію промислового
виробництва, ліквідували цехи, проголосили свободу торгівлі.

Після вигнання з Конвенту жирондистів до влади прийшла середня та дрібна
буржуазія (якобінці), що завдала вирішального удару ворогам революції,
знищивши феодалізм на селі. Було проголошено обов’язковий розподіл
общинних земель у тому разі, якщо цього бажала третина місцевих жителів.
Спеціальним декретом скасовувалися феодальні права дворянства, борги
селян феодалам; однак вимоги сільської бідноти про безкоштовні наділи не
були задоволені. В цілому аграрне законодавство було спрямоване на
задоволення інтересів середнього селянства та сільської буржуазії.

Велика французька революція 1789-1794 рр. була першою і єдиною
революцією, доведеною до повної перемоги над феодальним дворянством та
монархією. В Англії революція XVII ст. завершилася компромісом між новим
дворянством і буржуазією, а у Франції революція XVIII ст. розгромила
феодалізм і утвердила панування буржуазії. Як наслідок, французька
революція набула загальноєвропейського і світового значення.

Історія генези індустріального суспільства пов’язана з розвитком
мануфактурного виробництва, тому період XVI-XVIII ст. у розвитку
світового господарства був мануфактурним. Мануфактура – підприємство, що
базується на ремісничій техніці, поділі праці, вільнонайманій робочій
силі. Це стадія промисловості, яка історично передувала великій машинній
індустрії. Існують дві форми мануфактур — розсіяна, що розвивалася в
основному в XVI – першій половині XVIII ст., і централізована, що ,
утвердилася з другої половини XVIII ст. Мануфактури виникали в галузях,
де рівень спеціалізації і технічного розвитку створював умови для
реорганізації виробництва. Такі умови в XVI і ст. були в суконному
виробництві, металургії, суднобудуванні, І книгодрукуванні. Утворення
мануфактур йшло двома шляхами: 1) торговий капітал проникав у
виробництво; 2) виробник І ставав і підприємцем, і купцем. Одночасно в
промисловості зберігалися ремесла і дрібне товарне виробництво.

У мануфактурний період торговий капітал переважав над промисловим.
Головними сферами залучення капіталу в Англії і Голландії була зовнішня
торгівля і морські перевезення.

Історія протоіндустріального суспільства – це історія перемоги
промислового капіталу над торговим.

Відбувалися зрушення в сфері обігу і розподілу. Просте товарне
виробництво переростало в ринкове, розвивався міжнародний поділ праці,
формувалися національні, європейський і світовий ринок товарів і грошей.
На міжнародних ринках провідну роль відігравали Англія, Голландія.
Європейські феодальні країни не були спроможні конкурувати на світовому
ринку і перетворилися на продавців своїх аграризованих економічних
відносин.

Сільське господарство розвивалося трьома основними напрямами: створення
буржуазних форм земельної власності, еволюція феодальної ренти у
капіталістичну, зростання товарності. Змістом цих процесів була боротьба
між двома шляхами розвитку аграрних відносин: ринкового підприємництва
та дрібнотоварної земельної власності.

В Англії аграрний переворот XVI – XVII ст. відіграв радикальну роль.
Там, де застосовувалось огороджування, насильницьке обезземелення селян,
відразу утворилася велика земельна власність буржуазного типу, яка
здавалася в оренду селянам. Після буржуазної революції на цих землях
утверджувалися фермерські господарства, а лендлорди (великі
землевласники) отримували капіталістичну ренту. Селян – копігольдерів
переводили на становище орендарів, змушували відмовлятися від своїх прав
на користування землею. Дрібні селянські господарства перестали
існувати, звільнивши місце великій буржуазній земельній власності
лендлордів і фермерів. Сільське господарство досягло значних успіхів у
вівчарстві, агрокультурі й агротехніці (легкий плуг, складні сівозміни,
використання добрив), зросла врожайність зернових культур.

У Голландії розвиток сільського господарства мав компромісний характер.
Революція не ліквідувала феодальну земельну власність, але пріоритет
належав зміцненню дрібноселянської власності, що зростала в основному за
рахунок скуповування монастирських володінь, осушених земель, на яких
розвивалися фермерські господарства.

У Франції протягом перехідного періоду зберігалася велика земельна
власність феодалів, зміцнилася спадкова рента. Аграрне законодавство
якобінців у ході буржуазної революції 1789-1794 рр. перетворило цензиви
у приватну власність селян. Процес капіталізації здійснився шляхом
зміцнення дрібноселянської власності. Селянин перетворився на дрібного
аграрія індустріального суспільства.

Отже, визначальними напрямками у господарському розвитку країн Західної
Європи була буржуазна перебудова, формування індустріального ладу.

Зміни в сільському господарстві та аграрних відносинах в Україні в
другій половині XVII – XVIII ст.

Еволюція соціальних відносин і розвиток господарства України в період
пізнього феодалізму відбувалися в складних, неоднозначних
соціально-політичних умовах. З одного боку, об’єднання в 1654 р. України
з Російською державою сприяло прискореному розвитку продуктивних сил у
сільському господарстві, ремеслі й промислах, піднесенню мануфактурного
виробництва та зростанню міст як великих адміністративних і культурних
осередків. З іншого ж боку, не можна заперечувати й негативну роль
царизму в історичній долі українців.

Після смерті Б. Хмельницького (1657), становище ускладнилося боротьбою
між промосковськими та пропольськими угрупованнями старшини і шляхти.
Перемогли сили, що виступили за союз із Москвою. Воєнні дії між Україною
і Польщею продовжувались. Однак і за цих умов відбувався об’єктивний
процес становлення української нації, зміцнювалася її економічна
спільність.

У той час у надрах пануючого натурального господарства дедалі чіткіше
визрівали ознаки буржуазного суспільства. Перш за все вони проявилися в
основі української економіки – сільському господарстві.

Після 1648 р., коли територія України була визволена від
польсько-шляхетського панування, відбулися зміни у поземельних
відносинах. З України вигнали польських магнатів, шляхту, орендарів, а
їх землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли до козаків,
селян, міщан. Законодавство Речі Посполитої втратило силу, і селяни
стали вільними землевласниками.

Б.Хмельницький намагався не допустити відновлення великого феодального
землеволодіння. Він відмовився пускати на Україну магнатів, не мали
права приїздити до маєтків феодали-католики.

Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система
господарювання, земельна власність корони, польських та українських
магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги
під Батогом (1652 р.). Основна частина звільнених територій, а також
незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду, що був у
володінні Скарбу Війська Запорізького. Верховним розпорядником землі
виступав гетьман, на місцях розпоряджалися полковники і сотники. У
приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого
духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.

Важливим наслідком визвольної війни було зростання чисельності козацтва
і перетворення його в привілейований окремий стан, юридичне вільний.
Козаки дістали право на вільне проживання в містах і селах, заняття
ремеслом, торгівлею, промислами, були звільнені від податків. Основним
обов’язком була військова служба. Більша половина населення України
вважали себе козаками.

В історико-економічній літературі підкреслюється суперечливий характер
козацької власності. Вона визначається як корпоративна, адже носієм
власності виступав не окремий індивід, а корпорація козаків в особі
Війська Запорізького. Тільки вступивши до лав війська, козак отримував
право козацької власності на землю, якою володів до цього. Козаки могли
вільно продавати і купувати землі, засновувати слободи, економічно
реалізувати монополію на земельну власність. Ні уряд, ні місцева
адміністрація не могли втручатися в козацьке землеволодіння,
конфіскувати землі, навіть тоді, коли за малолітства дітей порядкувала
вдова. Одночасно право земельної власності мало умовний (службовий)
характер, було обмежене відбуванням власним коштом військової повинності
на користь Війська Запорізького. Частина дослідників вважає, що повна
необмежена спадкова власність козаків мала приватний характер і юридичне
не відрізнялася від шляхетського землеволодіння.

Почало складатися старшинське землеволодіння, що існувало в двох формах:
приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій). Старшина збільшувала
землеволодіння шляхом займанщини, купівлі землі у козаків, селян.
Продавав землі й військовий скарб. Як винагороду за несення служби у
козацькому війську, старшина отримувала на “ранг” (посаду) землі, села і
містечка з державного земельного фонду. Це були тимчасові володіння,
подібні до західноєвропейського бенефіцію.

Визвольна війна змінила становище селян. Вони добилися особистої
свободи, права змінювати місце проживання, вільно вступати до козацького
стану. Селяни, що жили на землях загальнодержавного фонду, перебували
під правлінням сотників і залежали від політики гетьмана. Селяни вважали
землю своєю з правом розпоряджатися і передавати її у спадок, купувати,
продавати. Вони користувалися полями, лісами, луками, сіножатями,
річками, озерами, обробляли землю без регламентації держави і вільно
розпоряджалися результатами праці.

Обов’язки селян, що жили на приватних і рангових землях, визначались у
формі “звиклеє послушенство” і рідко “роботизни”. Відробіткова рента
замінювалася грошовим чиншем.

В історико-економічній літературі немає єдиної точки зору щодо характеру
селянського землеволодіння. Є думка, що земля належала селянам вільних
військових сіл і містечок на правах власності. Частина вчених вважає, що
селяни лише користувалися землею і сплачували державі як власнику землі
феодальну ренту. Отже, право на користування землею і угіддями свідчило
лише про значний крок до селянської власності.

Магнатсько-шляхетське землеволодіння зберігалося на території
західноукраїнських земель (Белзьке, Волинське, Руське воєводства). Але і
тут, під впливом подій визвольної війни, посилився процес занепаду
фільварково-панщинної системи, відробіткова рента зменшувалася або
замінювалася грошовою, окремі села і міста отримали статус слобод,
мешканці яких звільнялися від виконання повинностей і сплати податків.

Таким чином, на території Української Козацької держави було знищено
велике і середнє феодальне землеволодіння, монополію магнатів, шляхти і
церкви на землю, яка стала вільно продаватися і купуватися. Панівними
стали державна і козацька форми земельної власності. Поступово склалася
старшинська власність, хоч і у незначних розмірах. Відстояла свої давні
права на землю дрібна і середня православна українська шляхта.
Збереглася і зросла земельна власність православних монастирів і
духовенства. Ці традиції привілейованого землеволодіння мали значний
вплив на відродження феодальних відносин.

Важливим досягненням стало визнання селянської власності. І хоч
селянське землеволодіння, на відміну від козацького, базувалося не на
юридичній основі, а на звичаєвому праві, селяни фактично стали вільними
виробниками.

Результати змін у поземельних відносинах Української держави оцінюються
в історико-економічній літературі по-різному. Частина вчених вважає, що
всі перетворення не виходили за межі феодального ладу, який на той час
не вичерпав потенційних економічних і соціальних можливостей. Феодальна
земельна власність була обмежена козацько-селянським землеволодінням,
але продовжувала існувати в таких формах, як монастирська і шляхетська.
Почала формуватися феодально-державна власність на землю, а українське
селянство перейшло в категорію феодально-залежних державних селян. Вони
виступали не власниками землі, а людьми, які користувалися нею. Селяни
добилися особистої свободи, але позаекономічний примус залишився.
Відробіткова рента була замінена грошовою і натуральною. Держава
здійснювала феодальну експлуатацію шляхом стягнення державних податків.

Нині дослідники доводять, що визвольна війна почалася в умовах, коли на
території, де утворилася Козацька держава, почався процес генези
капіталізму. Тут не існувало кріпосницького права, більшість населення
було особисто вільним.

Під час війни стався переворот в аграрних відносинах. Було знищено
феодальну власність, крім монастирської і незначної частини шляхетської,
але права не неї практично не були реалізовані. Ліквідовано панщинну
систему. Сформувалася і стала панівною індивідуально-приватна
козацько-селянська земельна власність. Козацтво і селянство вступили в
товарно-грошові земельні відносини у вигляді купівлі-продажу землі, її
застави та інше. Це створювало умови для інтенсивного розвитку аграрних
відносин, швидкого переростання козацько-селянських господарств у
господарства фермерського типу. Але в складі феодально-кріпосницької
Російської держави економічний розвиток Української держави був
позбавлений цих перспектив.

Для розвитку аграрних відносин у другій половині XVII — XVIII ст.
визначальним було зростання й зміцнення земельної власності православних
монастирів, української шляхти і козацької старшини, їх прагнення
одержати і привілеї російського дворянства на землю і працю селянства.
Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і шляхта
намагалися забезпечити економічну незалежність і зосередити увагу на
нагромадженні земельних володінь і організації господарства.

Царський уряд, підтримуючи панівне становище козацької старшини та
сприяючи її земельній власності і привілеям, одночасно обмежував
практику роздачі маєтностей гетьманами, запроваджував порядок наділення
і затвердження придбаних земель царськими указами та одноосібне.

Головним розпорядником земель, що стали власністю Війська Запорізького,
вважався гетьман. Верховним власником і розпорядником усієї землі
виступав царський уряд. Протягом XVIII ст. царські грамоти, постанови
Малоросійського приказу (1662-1722), Сенату, Малоросійської першої
(1722-1727) і другої (1764-1786) колегії набули першорядного значення.
Земельні відносини регулювалися царськими грамотами, “новими” статтями
при обранні гетьманів, гетьманськими універсалами, полковницькими
листами.

За майновою ознакою старшинські господарства поділялися на три групи:
дрібні, що мали до 120 десятин орної землі, середні — до 300 десятин,
великі – понад 300 десятин.

У 80-х роках XVIII ст. почалася колонізація причорноморських і
приазовських степів, Криму переселенцями з України, Росії, Туреччини.
Землеволодіння баїв, мурз залишалися на правах спадкового, а населення
прирівнювалося до державних селян. Дворяни, чиновники отримували в дар
наділи за умови їх заселення селянами, котрі відробляли два дні панщини
на тиждень.

У другій половиш XVII – першій чверті XVIII ст. значно розширилися
монастирські й церковні землеволодіння за рахунок купівлі загарбання
козацько-селянських та общинних земель. Монастирі мали монопольне право
на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква домагалася
права на безкоштовне володіння частиною громадських земель у вигляді
пожалувань.

Суттєві зміни сталися в цей період і у землеволодінні козаків, селян,
міщан. Козацтво було привілейованим станом у Лівобережній та Слобідській
Україні. За ним законодавче закріплювалися свобода, власна юрисдикція,
право на спадкове володіння землею та іншим майном, зайняття промислами,
ремеслами, торгівлею. Основним обов’язком було несення військової служби
за власний кошт.

Козаки зберігали земельні наділи, що мали до визвольної війни, а також
купували, освоювали шляхом займанщини нові землі. Правом займанщини
користувалися переселенці з Правобережної України. В Слобідській Україні
козацька власність формувалася шляхом урядових пожалувань.

Після визвольної війни почався процес поступового обмеження прав козаків
на землю та їх обезземелення. Козацьке і селянське землеволодіння
розмежувалися. Старшина, використовуючи місцеву та царську
адміністрацію, відмовлялася визнавати право козаків і селян вільно
розпоряджатися землею, скуповувала її, забирала за борги. Старшина
примушувала козаків безоплатно працювати в своїх маєтках: орати,
заготовляти сіно і дрова, доглядати худобу, брати участь у будівельних
роботах, забороняла торгувати горілкою, замість своїх рангових селян
віддавала козаків на військову службу.

Козаки за майновою ознакою поділялися на виборних і підпомічників.
Виборні козаки становили заможну верхівку родового козацтва, вони
відбували службу за свій кошт, були звільнені від державних податків.
Козаки-підпомічники були неспроможними відбувати службу, тому
забезпечували виборних провіантом, зброєю, одягом, кіньми, тому
обробляли їх землі під час військових походів, дбали про господарство.

У 1783 р. після юридичного оформлення кріпосного права царський уряд
перевів підпомічників до категорії державних селян: козаки зберегли
особисту свободу і право володіння землями, але сплачували податки та
відбували відповідні повинності.

Селяни поділялися на приватних, рангових, вільних військових сіл і
містечок, ратушних, або магістратських. Протягом другої половини XVII —
XVIII ст. змінилося майнове становище селян. За господарською ознакою
селяни ділилися на три групи: орних, які обробляли землю власною
худобою, ремісників і бобилів, які не мали робочої худоби або мали вола
чи коня. У першій чверті XVIII ст. площа орних земель селянських
господарств коливалася від 0,4 до 18 десятин, а сіножатей — від 4 до 40
десятин.

Землеволодіння селян існувало в трьох формах: особисте, общинне,
сябринне. Основою господарювання, одиницею при проведенні ревізій,
сплати податків був двір, в якому часто жило кілька сімей.

Селяни вільних військових сіл в другій половині XVII – на початку XVIII
ст. вільно передавали землю у спадок, дарували, продавали, купували. У
приватновласницьких, тимчасово-умовних володіннях право селян на
користування землею було обмежене, а при купівлі-продажу землі
передавалося лише право на її володіння з існуючими повинностями на
користь державця.

Зростання земельної власності старшини та монастирів вело до
обезземелення селян. Вільні військові маєтності передавалися в приватні
руки. Обезземелювання селян відбувалося швидше, ніж козаків. Після
визвольної війни 80-90% селян мали землю, в 30-40-х роках XVIII ст.
безземельних і малоземельних селян було 40% від загальної кількості, а
за даними ревізії 1764 р. 20% селянських дворів були безземельними і 78%
– малоземельними.

Продовжувало існувати общинне землеволодіння. Сільська община (громада)
об’єднувала козаків і селян, в її користуванні були угіддя, ліси, озера,
якими вона розпоряджалася і розподіляла, продавала общинникам або
стороннім особам, давала дозвіл на будівництво гребель, млинів. Ті члени
громади, які не мали орної землі, обробляли громадські землі. Юридичне
вони під назвою “вільних”, “громадських”, “мирських” вважалися власністю
Війська Запорізького. До середини XVIII ст. общинне землеволодіння
занепало під наступом гетьмансько-старшинської адміністрації, яка або
скуповувала землю, або оголошувала її вільною і захоплювала. Общинні
землі перейшли в індивідуальне користування.

Наприкінці XVII – протягом XVIII ст. у становищі селян відбулися значні
зміни. Це був період поступового поширення і утвердження феодальної
ренти, зокрема відробіткової, а також обмеження і заборони свободи
переходу. Остаточно юридичне закріпачення селянства на Лівобережжі та
Слобожанщині відбулося згідно з Царським указом від 3 травня 1783 р. В
південноукраїнських землях кріпацтво юридичне було оформлене в 1797 р.
Встановлювалася триденна панщина із збереженням усіх натуральних і
грошових повинностей.

У 1775 р. старшина звернулася до малоросійського губернатора П.
Румянцева з проханням допомогти у справі юридичного визначення прав на
землю. Із скасуванням особливостей адміністративно-територіального
устрою Лівобережної України царський уряд зробив рішучий крок до
зрівняння прав старшини з російським дворянством. Указом від 26 жовтня
1781 р. на ім’я генерал-губернатора Лівобережної України П. Румянцева
право участі в місцевій адміністрації та суді надавалося дворянам, які
мали вотчину і проживали в даній губернії. Таким чином, старшина здобула
всі ті права, що мало російське дворянство. Указ 1783 р. про закріплення
за старшиною прав на селян і перетворення лівобережних козацьких полків
у регулярні, “Жалувана грамота дворянству” (1785 р.), що поширювалася на
Слобожанщину, Лівобережжя і південноукраїнські землі, свідчили про
завершення процесу нобілітації української старшини. Вона мала право
володіти землею, селянами, засновувати підприємства, організовувати
ярмарки і торги, була звільнена від податків, обов’язкової військової
служби.

Таким чином, аграрний розвиток Гетьманщини протягом другої половини XVII
– XVIII ст. відбувався під визначальним впливом економіки феодальної
Росії. Було знищене землеволодіння козаків і селян. Повторно утвердилися
феодальна земельна власність і кріпосне право. Старшина добилася
нобілітації і спадкової власності на рухоме і нерухому майно,
перетворившись у привілейований стан.

Після остаточного утвердження Речі Посполитої на Правобережжі (Прутський
мир 1711 р.) продовжується процес зміцнення феодальної власності.
Існували такі форми землеволодіння: королівська (державна), магнатська,
шляхетська, церковно-монастирська. Продовжував діяти принцип абсолютної
неподільної спадкової шляхетської власності. Закони Речі Посполитої
забороняли нешляхетську власність. Право власності на землю давало право
господаря і владу над підданими. Цей порядок був затверджений
Конституцією 1768 року.

Великим землевласником була польська корона. В Київському воєводстві в
1683 р. їй належала третина всіх дворів воєводства. В Галичині
наприкінці XVIII ст. королівщині належало приблизно 15% доміній (складне
об’єднання сіл, міст, фільварків, підприємств, роз’єднаних територіально
і зв’язаних єдністю власності та влади магната). Фактично королівщиною
володіли магнати (за умови сплати четвертої частини прибутків – кварти).

Основним земельним фондом володіла шляхта. За даними першого
австрійського перепису (1773) в Галичині налічувалося 6450 фільварків,
об’єднаних у 1900 доміній. З них близько 1500 доміній (5300 фільварків)
належали шляхті, чисельність якої дорівнювала 19 тис. родин, що
становило 3,6% населення. Справжніми власниками землі в Галичині й на
Правобережжі були магнати Потоцькі, Любомирські, Яб-лоновські,
Чорторийські, Сангушки та ін.

Найбільшу частину шляхти (близько 12 тис. сімей) складала загородова і
безземельна шляхта – шляхта-голота. Це були нащадки староруських бояр,
вільних поселенців, жителі шляхетських сіл, що здобули нобілітацію. Вони
в основному “сиділи” на невеличких земельних наділах, виконуючи чиншові
повинності, дрібні послуги для власника землі.

Значна частина шляхти отримувала маєтки на умовах васальної залежності,
оренди, служила управителями, економами, адміністраторами у воєнних
загонах магнатів.

Великими землевласниками були духовні феодали. В Галичині монастирі,
церкви мали великі угіддя, але більша частина їх належала
римсько-католицькому духовенству. Греко-католицькі священики за
матеріальним становищем майже не відрізнялися від селян і виконували
службові обов’язки як різновид панщини.

У Закарпатській Україні й Північній Буковині земельна власність належала
угорським, німецьким, молдавським феодалам. У Північній Буковині
великими землевласниками були монастирі, бояри молдавського походження.
Середніми й дрібними землевласниками були українці.

У Правобережній Україні в XVIII ст. склалися три типи маєтків: перший,
де переважали слободи, грошовий чинш і продуктова рента; другий, в
котрому поряд з чиншем існувала відробіткова рента; третій, в якому
панувала тільки відробіткова рента. Феодальна власність відновлювалася
шляхом організації слобод. Селяни на 4-6 років звільнялися від
повинностей, створювали свої господарства. Оскільки це були в основному
втікачі, феодали давали позику у вигляді хліба, худоби, знарядь праці.
Однак до 60-х років XVIII ст. п’ята частина землі пустувала.

Провідна роль у господарському житті належала селянам. Основними групами
селян за підданством були державні і приватні, що перебували у спадковій
власності земельної шляхти. Селянські господарства різнилися поміж собою
становищем і функціями у фільварково-панщинній системі. Залежно від
забезпеченості землею і робочою худобою кмети (рольники) поділялися на
парових, поєдникових, піших. В Галичині парові селяни, як правило, мали
у користуванні 16-24 морги польової землі і 4-8 моргів сіножаті та
три-чотири голови робочої худоби. Поєдникові отримували в користування
половинний наділ і працювали у фільварку одним конем. Піші сиділи на
чверті наділу, працювали на ручних роботах. Значну частину селянства
становили мало- і безземельні коморники, загородники, халупники.
Халупники та загородники не мали орної землі, користувалися городами і
громадськими пасовищами. Коморники не мали ні землі, ні городу, жили або
в своїх хатах, або у заможного селянина, були обов’язковою частиною
господарства кметів на правах батраків. Пани примушували кметів мати
коморників, які допомагали виконувати феодальні повинності.

Залежно від майнового стану селянських господарств визначалися розміри
феодальної ренти. В Галичині наприкінці XVII ст. панщина звичайна,
дарова, шарваркова у королівщині дорівнювала в середньому 78 днів на
рік, у приватних маєтках – 133 дні.

Одне селянське господарство обробляло 2 га двірської землі. До панщини
належала повозова повинність (або 14 днів, 8 золотих). В усій масі
кріпосних повинностей на відробіток ренти припадало приблизно 68,2%.
Селяни також сплачували грошовий чинш за користування пасовищами і
лісами — 26,6%, данину зерном (осип) – 1,7% , пряжею – 2,2%, продуктами
харчування — 1,3%, виконували роботу по двору, відбували сторожову
повинність. Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля.
Селяни церковних маєтків утримували військові частини. Всі селяни
платили державні податки — подимне, церковну десятину.

Для розвитку західноукраїнських земель наприкінці XVIII ст. визначальним
було аграрне законодавство австрійських монархів Марії Терези та Йосифа
II. Першим законом (1773), що змінив поземельні відносини в Галичині,
удержавлювалася королівщина. У 1774 р. було проведено секуляризацію
монастирського землеволодіння. Кількість монастирів зменшилась на 54.
Священики греко-католицьких парафій та їх родини звільнялися від
панщини, військових постоїв, осипів.

Закон, що регулював відносини між шляхтою і кріпосними селянами, був
виданий у червні 1775 р. Поміщикам заборонялося притягати селян до
відбування повинностей понад записані в інвентарі, до панщини в неділю і
у свята, до примусової роботи навіть за гроші, накладати штрафи, карати
без спеціального присуду.

Патентом від 5 квітня 1782 року Йосиф II скасував особисту залежність
селян і надав їм елементарні громадянські права: одружуватися на свій
розсуд, навчатися ремеслу, піти від пана тощо. Селяни стали цісарськими
підданими. Вони запишалися прикріпленими до землі й продовжували
виконувати панщину та інші повинності.

Найбільш прогресивним був загальноавстрійський Урбаріальний патент
Йосифа II від 10 лютого 1789 року. Проголошувалось, що всі селянські
повинності належить встановлювати пропорційно до кількості землі, що
перебувала в користуванні селянина. Розміри державних і урбаріальних (на
користь пана) повинностей не могли перевершувати 30% загального доходу
від селянської землі, зокрема урбаріальні повинності -17,8%, а державні
для Галичини – 8,3%, для інших провінцій -12,2%. Урбаріальні повинності
мали сплачуватися грішми, що вело до скасування панщини. Встановлювався
однаковий поземельний податок для всіх категорій власності, а також
норми прибутковості окремих категорій земельних угідь.

Австрійське аграрне законодавство загалом було прогресивне, оскільки
відповідало інтересам економічного розвитку, зокрема Галичини. Але
збереження права власності феодала на всі землі маєтку, визначення
рустикальних земель не майном, а наділом селян, відсутність вільних
земель не забезпечували реалізації прогресивних законів.

Отже, для аграрних відносин другої половини ХУІІ-ХУШ ст. у західних і
правобережних українських землях було характерним зростання й зміцнення
феодальної власності на землю, її концентрація в руках магнатів.
Господарство розвивалося на основі фільварково-панщинної системи, що на
кінець 60-х років XVIII ст. поширилася по всій території. В
західноукраїнських і правобережних, північно-західних землях
продовжувала панувати відробіткова рента. У північно-східних районах
Правобережної України еволюція йшла від особистої свободи селян до
грошової, відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачення.
Головна роль в організації виробництва перейшла від селянського до
феодального господарства.

Як уже зазначалось, основу економіки України в цей період становило
сільське господарство. Його розвиток в окремих регіонах відбувався
нерівномірно. Спочатку перед вела Лівобережна і Слобідська Україна, а
згодом підтягнувся й Південь, де значно розширилися посівні площі, що
було викликано постійним зростанням попиту на сільськогосподарську
продукцію.

За добу пізнього феодалізму землеробство на Україні мало головним чином
зерновий характер. Як і раніше, повсюдно широко культивувалися жито,
пшениця, ячмінь, овес, просо, гречка, горох тощо. Проте вже з другої
половини XVII, а надто у XVIII ст. поглиблювалася спеціалізація окремих
сільськогосподарських районів. Наприклад, на Лівобережжі та

Слобожанщині більше уваги почали приділяти вирощуванню жита, на Півдні —
пшениці. В другій половині століття в окремих фільварках пшениця займала
30% озимого клину.

З середини XVIII ст. на Україні розпочали вирощувати картоплю. Приблизно
в цей же час селяни Покуття й Півдня Поділля почали культивувати
кукурудзу. Розвиток товарно-грошових відносин вимагав збільшення посівів
технічних культур, зокрема тютюну, льону, конопель. До другої половини
століття відносяться перші спроби ведення садівництва й виноградарства
на науковій основі. В культуру запроваджується цукровий буряк і
соняшник.

У другій половині XVII – XVIII ст. спостерігалися також зрушення в
системі обробітку ґрунту. Зростала площа угноюваних ланів. Окремі великі
землевласники, зацікавлені в збільшенні прибутків від землеробства,
поступово руйнували стару двопільну сівозміну і освоювали багатопільну
систему, закладаючи тим самим основу для раціонального ведення
сільського господарства.

За доби пізнього феодалізму на Україні важливого значення набуло
тваринництво, зокрема племінне конярство; зростала кількість кінних
заводів. На Лівобережжі та Слобожанщині розводили коней української,
російської, англійської, німецької, угорської, датської, іспанської й
інших порід. Ще в першій чверті XVIII ст. царський уряд намагався
перетворити територію України, що входила до складу російської імперії,
на спеціалізований район високоякісного вівчарства. На Лівобережжі у
80-х роках XVIII ст. існувало вже понад 200 великих овечих заводів.
Велике місце в сільському господарстві України, особливо у північних
районах, займало свинарство.

Зрушення в сільському господарстві свідчили про формування якісно нових
відносин в економічній спільності української народності, про невпинний
розвиток у надрах старої феодальної системи капіталістичного устрою.

Зрушення в промисловому виробництві

Зміни в господарському житті особливо виразно виявилися в мануфактурному
виробництві, яке розвинулося на базі дрібних селянських промислів і
міського ремесла. Поширення мануфактур у різних регіонах України —
характерне явище доби пізнього феодалізму. Проте не всі вони одразу ж
набували капіталістичного характеру. В умовах панування натурального
господарства існувало чимало мануфактур і кустарно-кооперативних
підприємств, де всі виробничі процеси здійснювалися лише на основі
примусової праці. На Україні діяла також певна кількість промислових
підприємств з використанням одночасно кріпосної та вільнонайманої праці.
Ці заклади мали змішаний характер і свідчили про перехідний стан від
суто феодального виробництва до капіталістичного. Якісно нову,
капіталістичну форму в промисловості України становила мануфактура з
цілою системою експлуатації праці найманих працівників, що виникли в
результаті розкладу дрібнотоварного виробництва й підпорядкування його
капіталові. Саме така мануфактура “революційне” впливала на процес зламу
феодальних відносин, що віджили, й заміни їх буржуазними.

На відміну від капіталістичної вотчинна (і кріпосна взагалі) мануфактура
утворилася внаслідок втягування в товарно-грошові відносини господарств
феодалів, монопольного володіння останніми робочою силою, а також
наявності необхідних навичок у селян при виконанні мануфактурних робіт.
Поява і зростання великих мануфактур, зокрема винокурень і текстильних
закладів, залучення з метою їх розвитку значних коштів свідчило про
формування нового типу підприємств, капіталістичних за своїм характером.

Зрушення, які сталися в мануфактурному виробництві протягом
досліджуваного періоду, зумовили й відповідні зміни в соціальній
структурі українського народу. Це безпосередньо виявилося у збільшенні
кількості ремісників і купців у містах і містечках. Наприклад, кількість
цехових ремісників у Катеринославському намісництві в 1774 р. становила
1054 чоловік, а в 1789 р. – уже 16149.

Протягом другої половини ХУП-ХУПІ ст. на Україні відбувався процес
подальшої спеціалізації окремих галузей промисловості, виникали нові
самостійні професії. З часом окремі міста і містечка почали виділятися
з-поміж інших населених пунктів розвитком одного або небагатьох видів
ремесла. Одночасно з процесом спеціалізації спостерігалася подальша
товаризація виробництва, коли дедалі більше продукції окремих виробників
надходило на ринок. Виникали промислові села й містечка, господарське
життя яких цілком підпорядковувалося вимогам ринку.

Одним із результатів економічного розвитку України стало подальше
відокремлення промисловості від землеробства. За джерелами другої
половини XVIII ст., значна частина міських, містечкових і навіть
сільських ремісників і промисловців жила частково або й виключно за
рахунок прибутків зі свого ремесла чи промислу. Розрив зв’язків із
землеробством, праця в наймах на підприємстві, підробітки “в людях”
перетворювали найбільшу частину населення на пролетаризовану масу. У
містах, містечках, а також селах, унаслідок розшарування селянства,
козацтва та міщанства виникли значні групи найманих робітників, для
певної частини яких заробітки стають єдиним засобом існування.
Концентрація найманих робітників особливо активно відбувалася на
Лівобережжі та Слобожанщині, де поступово складався ринок робочої сили,
котра мала задовольнити зростаючі потреби промисловості. Наймана праця
застосовувалася вже в багатьох промислових галузях, а в деяких,
наприклад у скляній, селітряній, залізоробній, переважала над працею
феодальне залежних груп населення. Найбільшого поширення наймана праця
набула в купецьких мануфактурах.

Польські магнати і шляхта Правобережної України вдавалися до примусового
й напівкабального найму селян і вільних ремісників. Це досить чітко
простежувалося у винокурному виробництві. Основним об’єктом примусового
найму були найбідніші верстви селянства: “піші”, “халупники” та ін.
Чимало з них йшли в найми, відробляючи позику грошима чи натурою.
Зароблені в наймах гроші досить часто поверталися магнатам у вигляді
чиншу. З розвитком товарно-грошових відносин феодали дедалі частіше
звільняли своїх селян від панщини, аби посадити їх на грошову ренту.

Глибоке проникнення в господарство України найманої праці свідчило про
розклад традиційних форм його ведення й формування в його надрах нових,
капіталістичних відносин.

Таким чином, XVIII ст. — період розквіту мануфактурного виробництва. На
відміну від Західної Європи, де існувала одна форма мануфактур – на
основі вільнонайманої праці, в Україні в умовах панування
феодально-кріпосницької системи господарства існували мануфактури, що
базувалися не лише на вільнонайманій, а й на праці кріпаків. Кріпосна
мануфактура розглядається в історико-економічній науці як специфічна
форма товарного виробництва, побічне прибуткове заняття для поміщиків.
Покликана до життя розвитком товарно-грошових відносин, вона сприяла
розпаду феодалізму.

Формування національного ринку

Розвиток внутрішньої торгівлі і товарно-грошових відносин справляв
помітний вплив на всі галузі господарства. Зокрема, збільшення попиту на
хліб викликало розширення посівів пшениці. Щоб задовольнити потреби
ринку, феодали створювали заводи по розведенню коней та великої рогатої
худоби, збільшували отари звичайних та тонкорунних порід овець. Процес
товаризації особливо позначився на розвитку тваринництва в південних
районах країни. Володіючи значними земельними просторами та відчуваючи
гостру потребу в робочих руках, місцеві поміщики охоче займалися
розведенням худоби для ринку. Проникнення товарно-грошових відносин у
господарства селян зумовило виникнення товарного городництва,
сконцентрованого в основному навколо великих міст і містечок.

Велику роль у розвитку економіки краю відігравали торги та базари. Право
влаштовувати їх надавалось містам, містечкам і селам спеціальними
привілеями. Торги і базари проводилися раз або двічі на тиждень у
визначені дні. Торги спеціалізувалися на продажу певного виду товарів.
Поряд з великими ярмарками в містах і містечках на території України
існували дрібні ярмарки, торги і базари. В 21 українському місті в 1665
р. відбулося 40 ярмарків, а в 50-х роках XVIII ст. лише на Лівобережжі
ярмарки збиралися щорічно близько 350 разів, а базари — 8680. На
Слобожанщині в середині XVIII ст. існувало близько 120 щорічних
ярмарків, а наприкінці 70-х років – уже понад 200. Ярмарки були
універсальними, торгували на них текстилем, галантерейними і
господарськими товарами закордонного походження, залізним крамом,
виробами ремесел і промислів, мануфактур, продуктами сільського
господарства. Одночасно відбувалася спеціалізація ярмаркової торгівлі.

Дальше поглиблення поділу праці між містом і селом, елементи
спеціалізації в промисловості й частково землеробстві сприяли зміцненню
економічних зв’язків між окремими господарськими районами України.
Поступово утворився своєрідний торговельний ланцюг, що сполучав
Лівобережжя, Слобожанщину, Правобережжя, Західну Україну. В описах
ярмарків і торгів Гетьманщини згадувалися купці з усіх земель України.
Б. Хмельницький своїм Універсалом у 1657 році наказав, щоб козацькі
старшини “з людьми Львова, як з власними нашими, поводились і в усякій
торгівлі купецтву не робили перешкоди”. Міста Полтавського полку
встановили регулярні зв’язки з містами сусіднього Харківського полку,
Гадяцького і Ніжинського — з містами Сумського полку. Слобідські купці
продавали на лівобережних ярмарках хліб, горілку, в’ялену рибу, клей,
шкіру, ремені, худобу, а також товари, привезені з російських міст. На
слобідський ринок з Лівобережжя надходив хліб, товари, що привозили з
Правобережжя і Західноукраїнських земель, Польщі, Сілезії, Гданська,
Німеччини, з інших країн.

Активно розвивалася торгівля між Лівобережною Україною, Слобожанщиною і
Запоріжжям. Активну участь в торгівлі брали торгові люди з полків, що
межували з запорізькими землями – Гадяцького, Лубенського,
Миргородського, Полтавського. Завозили хліб, полотно, дерево, смолу,
тютюн, горілку, а з запорізьких земель – рибу, мед, віск, шкіри, худобу.
Важливе значення мала торгівля сіллю, котру козаки добували у
причорноморських лиманах, а потім продавали лівобережним чумакам або
доставляли в лівобережні міста та села.

Купці з правобережних і західноукраїнських міст торгували на ярмарках
Ніжина, Ромен, Стародуба, Харкова, Сум та інших міст вином, бакалійними
товарами, селянськими ремісничими виробами, дьогтем.

Через розгалужену систему ярмарків, торгів і базарів товари розходилися
по всій території українських земель, незважаючи на різні перешкоди:
державні кордони, економічну політику урядів, природні рубежі, митниці
тощо. Торгівля не визнавала політичної розчленованості України, а це
свідчило про економічну спільність українського населення.

Активізація товарно-грошових відносин викликала появу нових і розвиток
старих центрів торгівлі. Особливо багато торгових осередків за доби
пізнього феодалізму діяло на Лівобережжі. В цьому відношенні особливо
виділялися Лохвиця, Ромни, Лубни, Прилуки, Гадяч, Переяслав, Чернігів,
Козелець, Миргород, Батурин, Глухів, Хорол і Ніжин, у яких щорічно
збиралося від трьох до п’яти великих ярмарків. На Слобожанщині найбільше
ярмарків існувало в Харкові, Золочеві, Сумах, Таранівці, Артемівці,
Ольшані (по чотири), Валках (п’ять), Стіжковому Куті та Андріївці
(шість), Хотомлі (вісім). У правобережному регіоні на важливі центри
торгівлі перетворилися Ржищів, Могилів, Луцьк, Дубно, Житомир. Для
купівлі-продажу сюди з різних місцевостей з’їжджалися купці або їхні
уповноважені. Протягом XVII – XVIII ст. визначилися основні торгові
шляхи. Фактично у кожному місті їх сходилося кілька.

Від Києва до Харкова вели дві дороги. Перша йшла через Переяслав, Лубни,
Миргород, Сорочинці, Прилуки, Зіньків; друга – через Бровари, Гоголів,
Биків, Макіївку, Прилуки. До 10 доріг проходило через Чернігів: до
Києва, Глухова, Новгород-Сіверського, Ніжина, Козельця, Кременчука,
Херсона, до польського кордону. Західноукраїнські землі сполучалися з
Києвом так званим Південним шляхом.

Важливу роль у розвитку торгівлі відігравали водні шляхи Дніпром,
Дністром, Тисою та іншими річками. У 1657 році у Києві почав працювати
річковий порт.

Таким чином, у XVI – XVIII ст. в Україні розвивалася внутрішня торгівля,
головними формами якої були ярмарки, торги, базари, постійні торговельні
заклади, між якими існував тісний економічний зв’язок. Вони стимулювали
господарське піднесення, сприяли розвитку товарного виробництва та
спеціалізації окремих районів, об’єднували в єдиний економічний організм
села і міста, райони і землі України. Продовжувався процес формування
національного ринку. В Лівобережній і Слобідській Україні законодавче
оформилося у стан українське купецтво.

У господарському розвитку українських земель значну роль відігравала
зовнішня торгівля. Розвиток мануфактурного виробництва, міст та
капіталістичних відносин спричинили зниження сільськогосподарського
виробництва у країнах Західної Європи. Зокрема, Англія, Голландія стають
величезним ринком збуту сільськогосподарської продукції, сировини з
України. У торгівлі України із Заходом основну роль відігравав
найбільший на Балтійському морі порт Гданськ. Серед імпортованих товарів
найбільше значення мали англійські, угорські, вроцлавські сукна,
китайська, англійська і шльонська байка, золота, срібна і шовкова парча,
шовк, гризет, тафта, венеціанський і флорентійський оксамит, золоті і
срібні ґудзики, скрипки, саксонський фарфор, косметика, зброя,
медикаменти, книги, мідь, географічні карти, сільськогосподарські
знаряддя.

Значними масштабами і давніми традиціями характеризувалася торгівля з
Туреччиною і Кримом. У вивозі з Україні переважали продукти рослинництва
і тваринництва, вироби ремесел, зброя. Купці з турецьких і кримських
земель привозили кумачі, папір, шовк, каву, сап’ян, ладан, бакалію,
вина, волоські горіхи та цілий ряд інших товарів.

Протягом другої половини XVII — XVIII ст. Українська гетьманська
держава, Слобожанські та Запорізькі землі поступово включалися в процес
формування всеросійського ринку. Зростання попиту Росії на певні товари
українського виробництва, викликало інтенсивний розвиток окремих галузей
сільського господарства і промисловості на Україні, прискорювало
спеціалізацію її господарських регіонів. У свою чергу в Україну
надходила продукція з російських міст і сіл. Так, з Москви привозили
керамічний, мідний, олов’яний посуд, хутра, взуття тощо. З Ростова,
Таганрога, Кінбурна – бакалійні вироби та вино, із Суздаля — полотно, з
міст Поволжя і Подоння -рибу, з Тули — залізні та мідні вироби.
Особливим попитом на Україні користувалася майстерно вироблена тульська
зброя. Російські купці брали участь практично в усіх значних українських
ярмарках і торгах.

З розвитком економіки, поширенням та поглибленням внутрішніх ринків
помітно зросла роль України в зовнішній торгівлі Російської держави.
Велика кількість товарів із Західної Європи та Близького Сходу,
провезена через українські митниці, розпродавалась згодом не тільки на
території України, а й у центральних губерніях Росії. Завдяки експорту
та імпорту товарів на Півдні швидко розбудовувалися Херсон, Таганрог,
Євпаторія, Одеса та інші портові міста. Деякі з них, наприклад Одеса,
перетворювалися на великі промислові центри.

Формування всеросійського ринку певною мірою сприяло консолідації
економічної спільності на Україні, зумовлювало злиття окремих областей і
утворення єдиного господарського організму.

Зовнішні торговельні зв’язки західноукраїнських земель у XVIII ст. були
на значно нижчому рівні, ніж до середини XVII ст. Зовнішньоторговий
оборот Львова за XVIII ст. скоротився в 6 разів, а вивіз товару — у 29
разів. Центром традиційної торгівлі між Заходом і Сходом стали Броди.
Розширилася торгівля з чеськими, німецькими землями. Зменшився вивіз на
Захід зерна, збільшилася торгівля худобою, сукном і полотном, яке
купували для австрійської армії, англійського, французького флотів.

У Речі Посполитій торгівля гальмувалася привілеями шляхти. Вона була
звільнена від мит на внутрішніх шляхах, а також при експорті й імпорті
товарів. Це скорочувало торговельні обороти купців, обмежувало
внутрішній ринок. На Правобережжі феодали обмежували селянську торгівлю,
встановлювали монопольне право на продаж-купівлю продукції сільського
господарства. В Прикарпатті селяни були практично усунені від торгівлі.

На початку XVIII ст. у Гетьманській державі намітилися зміни в
українській торгівлі, що були пов’язані із зовнішньоекономічною
політикою російського уряду. Торговою грамотою 1649 року і Новоторговим
статутом 1667 р. Московська держава скасувала англійські та голландські
привілеї, обмежила в правах іноземних купців. Російський торговий
капітал став повним господарем на внутрішньому ринку. За Петра І
посилилися позиції російського купецтва в зовнішній торгівлі. Було
встановлене високе мито на іноземні товари, ввіз деяких заборонено,
заохочувалася зовнішньоторгова діяльність російського купецтва.

Реалізація цієї політики на українських землях, що входили до складу
Російської держави, була спрямована на перетворення
російсько-української торгівлі в колоніальну, на зруйнування
самостійного економічного розвитку України.

Гетьман Д. Апостол намагався поліпшити умови для української торгівлі:
захищав місцевих купців від конкуренції московських, видав наказ про
сприяння виїзду останніх з України, заборонив місцевій владі
перешкоджати купцям і чумакам в їхній діяльності; ввів мораторій на
сплату боргів купців, особливо тих, які вели зовнішню торгівлю. 1729
року за ініціативою Д. Апостола в Глухові відбулося зібрання
українського купецтва, рішення якого про скасування перешкод на вивіз
заборонених російським урядом товарів він передав на царське ім’я. В
“Решительних пунктах” скасовувалися лише примусова торгівля з
Московською державою і обов’язок торгувати через російські порти. Д.
Апостол склав меморандум до центрального уряду, в якому обґрунтував
основні положення щодо торгівлі в Україні: вільна торгівля для
українських і місцевих купців, для інших іноземних купців – торгувати у
Києві та Чернігові під час ярмарків двічі на рік. Царський уряд не
задовольнив цього прохання. Відносини України з іншими державами
розглядались як зв’язки їх з Росією.

Таким чином, протягом другої половини XVII — XVIII ст. в Україні
промислове виробництво набуло товарного характеру, формувався
загальнонаціональний ринок. Негативно позначилася на розвитку торгівлі
дискримінаційна політика Речі Посполитої і Російської монархії.
Українська Козацька держава втратила самостійність у
зовнішньоекономічних відносинах. Українські експорт та імпорт були
зведені до мінімуму. Україна перестала бути самостійним членом
міжнародної торгівлі.

Із середини XVII ст. на території Української Козацької держави
поширилися російські срібні і в незначній кількості мідні монети. В
Московській державі уніфікація грошової системи відбулася після реформи
1534 року. Карбувалася срібна копійка, лічильну функцію виконував рубль,
в якому містились 100 копійок. У середині XVII ст. почали карбувати
мідні копійки, які витіснили срібні, але швидко знецінилися, що призвело
до їх вилучення з обігу. Срібні монети – російські талери (“єфимки”) в
грошовому обігу відігравали незначну роль. За Петра І була введена
десяткова монетна система: рубль, гривеник, копійка. Протягом XVIII ст.
проводилися реформи, спрямовані на стандартизацію грошового обігу в
Російській державі, в тому числі Лівобережній Україні. Випускалися мідні
(копійка, п’ятаки) срібні (рублі, полтинники, гривеники) і золоті (до
1753 р. червінці, з 1755 р. — 10-рублеві імперіали, 5-рублеві
півімперіали) монети. В грошовому балансі країни значення золотих монет
було незначним, зростало карбування мідних, і на кінець XVIII ст. питома
вага срібних і мідних монет зрівнялася. З 1769 року російський уряд
почав випускати нумеровані гроші (асигнації). В Москві та Петербурзі
були створені банки, що розмінювали асигнації на мідну монету. Російські
гроші протягом XVIII ст. поширилися на українських землях, витіснивши з
обігу польське-литовську монету.

Одночасно із зростанням торгівлі та грошового обігу на українських
землях у XVII – XVIII ст. поширилися кредитні операції і лихварство.
Найбільш поширеними були короткостроковий споживчий кредит і комерційний
на великі суми. У XVIII ст. позики до 100 золотих становили абсолютну
більшість кредитних операцій у Тернополі (71%), Рогатині (62%),
Теребовлі (59%). Лихварством займалися представники різних верств
населення – купці, орендарі, корчмарі, старости, війти. Найчастіше
спеціалізувалися в цій галузі вірменські та єврейські купці. В Галичині
своєрідними банківськими організаціями були єврейські міські громади
(кагали). Позичковий процент був високий, становив від 81% до 205 на
рік, а на короткострокові періоди 50 — 100%, часто виступав у
натуральній формі (передача користуванням землею та ін.). Нерідко в ролі
кредитних контор виступали католицькі костьоли й монастирі, православні
братства. Великі позики надавались магнатам, шляхті, купцям, козакам і
навіть королям. В Українській Козацькій державі існував обопільний
кредит у зовнішньоторгових операціях. Українські купці отримували його в
Польщі, Німеччині, західноєвропейські купці брали українські товари в
кредит.

У Російській державі, на відміну від західних країн, важливе значення
відігравав державний кредит. Роль банку виконувала Мануфактур-колегія,
яка видавала грошові позики промисловцям і купцям, безплатно передавала
приватним особам казенні підприємства з наданням грошової позики. В 1754
році були створені Дворянський і Купецький банки. Дворянський банк, що
мав контори в Москві та Петербурзі, видавав кредити з розрахунку 8%
річних під нерухоме майно і дорогоцінності в сумі від 500 до 10 тис.
крб. на одну особу. Він проіснував до 1786 р., коли його капітали були
передані Державному позичковому банку. Невеликі капітали Петербурзького
Купецького банку, видача кредитів під товар на строк до одного року,
обмеженість сфери дії лише купцям Петербурзького порту призвели також до
його закриття в 1782 році і передачі внесків до Державного банку.

Державний позичковий банк давав кредити під поміщицькі маєтки (40 руб. з
кріпака чоловічої статі), заводи, кам’яні будинки в розмірі 3/4 їх ціни.
Кредити видавалися дворянству строком на 20 років зі сплатою 5% річних,
містам — на 22 роки і 4% річних, внески приймалися з виплатою 4,5%
річних. Одночасно розвивався комерційний кредит у формі векселів. У 1729
р. було створено вексельний статут, а в 1740 році – банкрутський статут.
Зберігав своє значення лихварський кредит, в основному в розмірі 12-20%
річних.

У Російській імперії користуватися правом позики могли лише
великоросійське дворянство і іноземці, які перебували в постійному
підданстві Росії та мали тут нерухоме майно. Українське дворянство було
зрівняне з ними у правах на отримання позичок лише в 1783 р.

В Українській Козацькій державі фінанси були під керівництвом гетьмана і
неподільні з його приватним господарством. Було створено державний
скарб, доходи якого за Б. Хмельницького становили до 100 тис. золотих.
Гетьман І. Брюховецький зробив невдалу спробу відокремити державні
фінанси і передати їх до Московського царського скарбу, встановив посаду
генерального підскарбія. З цього часу починається втручання Москви у
фінансові справи України. Неподільність особистих коштів гетьмана і
державного скарбу призводили до негативних наслідків для українських
фінансів. Так, при арешті гетьмана І. Самойловича був конфіскований і
державний скарб, половину коштів забрала Москва, половина залишилася
новому гетьману І. Мазепі, за якого приватний і державний доходи знову
були об’єднані. Після його смерті комісія на чолі з Карлом XII визнала
спадщину гетьмана приватною і передала його небожу І.Мазепи А.
Войнаровському.

У роки правління Першої і Другої Малоросійських колегій було встановлено
контроль над фінансами України. Інструкції регламентували збирання
податків, збирачі яких щомісячно і кожну третину року представляли у
колегію рапорти про свою роботу.

Гетьман Д. Апостол реорганізував українські фінанси, відновив посаду
генерального підскарбія, відокремив державний скарб від приватного
скарбу гетьмана, встановив окремий державний бюджет. Але державний скарб
залишався під контролем російського уряду, спеціальні інструкції
регулювали діяльність двох генеральних підскарбіїв, один з яких
обов’язково був росіянином. Гетьман К. Розумовський здійснив останню
спробу відстояти фінансову автономію України, але успіху не досяг.
Царський Указ 1754 року вимагав надавати точні відомості про прибутки і
видатки українського скарбу. З ліквідацією в Україні гетьманського
правління (1764 р.) фінансова система України була об’єднана з
фінансовою системою імперії.

Оподаткуванню в Українській державі підлягали селяни, міщани, а козаки,
шляхта, духовенство були звільнені від податків. Одним з джерел доходів
державного скарбу були маєтності королівщини, вигнаних польських
магнатів, римо-католицької церкви.

Поступово склалася система загальних податків, зборів, повинностей. Мито
з торгівлі становило близько 2% вартості товарів. В 1714 р. було введено
новий податок – “головщину”, що збирався не з вартості товару, а з
“голови” купця. Обмеження української торгівлі з боку російського уряду,
скасування в 1654 році ефекти та індикти, що давали 50 тис. крб.
щорічно, а в 1655 р. – митних кордонів між Україною та Росією значно
зменшили доходи до державного скарбу.

З 1665 р. почали збирати податки з млинів, так званий “військовий
мірчук” для забезпечення продовольством російських гарнізонів. Його
платило все трудове населення в розмірі третини помелу. Збирали податки,
в основному натуральний, з різних промислів, за продаж на торгах солі,
риби, худоби, “ярмаркові”, з купецьких підвід, “перевізне” через ріки,
“куничне” з весіль.

Значні доходи давало оподаткування з горілчаного промислу, виробництво і
продаж дьогтю і тютюну. За куріння горілки козаки та духовні особи
платили “показанщину” в розмірі 50 коп. за казан, а селяни – по 1 крб.
Тютюнову десятину платили з посівів, спочатку натурою, а з 1723 р. — по
60 коп. за пуд. За продаж горілки і дьогтю платили “повідеркове”.

Дуже обтяжливим для українського народу було безкоштовне утримання
російської армії. Селяни і козаки-підпомічники збирали гроші, продукти
харчування (“порції”), фураж (“рації”). До 1707-1709 рр. збори були
незначними. Після Полтавських подій на Лівобережній Україні постійно
перебувало до 10 полків, а під час військових дій – значно більше. З
1716 по 1783 роки збори стали постійним податком – так звані
“консистентські дочки”.

Населення гетьманщини виконувало державні “загальнонародні” повинності,
обов’язковість яких підтверджувалася грамотами І. Скоропадського, Д.
Апостола. Найбільш поширеною повинністю для селян і міщан було
забезпечення російської армії підводами, конями, волами і погоничами для
перевезення провіанту, пошти, чиновників. Українські козаки направлялися
на будівництво каналів між Волгою й Доном, навколо Ладозького озера, на
спорудження ліній укріплень, фортець, гребель, шляхів, мостів.

У 1765 р. на Слобідську Україну було поширено подушний податок, а в 1783
р. — на всю Україну. В цьому ж році сталися зміни в розмірі податків:
замість 1 крб. з селян і козаків збирали по 1 крб. 20 коп., з купців –
1% від заявленого капіталу, з поміщицьких і монастирських селян – по 72
коп. на рік. Після секуляризації монастирського землеволодіння селян цих
маєтностей віддали в казенне управління, і, крім подушного, вони платили
податок в 1 крб. Дворянство та духовенство були звільнені від сплати
прямих податків.

Господарство і фінанси Запоріжжя

В економіці Запоріжжя землеробство довго відігравало другорядну роль.
Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство ж
приносило вп’ятеро більший прибуток, ніж хліборобство. Поширеними
промислами були рибальство, бджільництво й полювання. Ці галузі тривалий
час залишалися головними джерелами запорізького багатства. Запорізьке
господарство поступово еволюціонувало від простих до складних форм, від
елементарних промислів у незайманому степу до організованого скотарства
і рільництва.

Етапним у розвитку господарства Січі можна вважати 1734 р. — рік виходу
запорожців з підданства Кримському ханству, повернення в Україну й
заснування Нової Січі. Складаються умови для переходу від
напівнатурального господарства до товарного. Природні й соціальні умови
визначали організаційну форму запорізького господарювання в степу —
зимівник (хутір). Так, один із зимівників останнього кошового отамана
Петра Калнишевського знаходився в балці Водяній на відстані 50 км від
Січі. Тут стояли три хати, одна з яких панська -двокімнатна, на чотири
вікна, з дерев’яним дахом. У двох інших, критих очеретом, жили служники.
На обійсті були також дві великі комори, хлів, два льохи, дві стайні,
кузня і вітряк. Тут працювало ЗО робітників.

Д.І. Яворницький вважав, що зимівників було декілька тисяч. Більшість з
них – дрібні напівнатуральні господарства. Індивідуальний сектор
запорізької економіки можна охарактеризувати як самозабезпечувану
економіку прожиткового мінімуму, коли будь-яка особиста діяльність
доповнюється хазяйнуванням на землі. Такий патріархально-парцелярний тип
сільської економіки досить демократичний, але він внутрішньо нестійкий.

На Запоріжжі в основі економічного устрою лежала ідея володіння, а не
право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному
козаку, причисленому до війська. Щодо землі, січового й курінного майна
— ніхто із запорожців не був особою, відокремленою від громади. Але й
саме Військо Запорізьке як юридична особа не було приватним власником,
бо тогочасна військова власність тотожна сучасній державній власності.
Тобто Січ мала (на зразок загальнонародної) колективну власність,
здобуту завоюваннями або спільними зусиллями.

Загальнокозацьке володіння землею не виключало можливості
індивідуального землекористування членами війська, які належали до
січового й паланкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на
військовій землі дозволялося звичаєвим правом вільного займу земельної
ділянки, що обмежувалася лише таким же правом будь-якого іншого козака.
Кожний запорожець міг претендувати на землю там, де хотів, де встиг
осісти першим і скільки брався її освоїти. Саме на праві займанщини
склалися запорізькі хутірські господарства-зимівники.

Бездомні, безсімейні курінні козаки – “товариство” – не мали ніякої
власності, крім виплати за службу, грошей, зароблених промислом чи
добутих шаблею. Право власності на здобич, здобуту на війні,
обмежувалося звичаєм. Перед походом кожний запорожець давав присягу, що
всю воєнну здобич віддасть для поділу на користь війську та курінному
товариству.

Проте, вкладаючи в господарство свої гроші й працю, окремі хазяї, які
вже з’явилися на Запоріжжі, прагнули змінити умовну власність на
безумовну. Можливості й переваги індивідуального володіння вже були
відомі низовим козакам. Про економічну свідомість запорожців свідчить
наявність суворих покарань за злочин проти власності.

Таким чином, Запорізька Січ, Військо Запорізьке низове не було військом
у типологічне точному розумінні цього терміну, тобто не являло собою
озброєну силу, що займалася виключно службою і війною й матеріально
повністю існувала за рахунок народу. Січ завжди залишалась економічною
структурою, яка значною мірою самозабезпечувалась продукцією власних
промислів і господарюванням на власній території. Разом з тим Січ не
була і замкнутою автаркією, вона вела активну зовнішню торгівлю.

Отже, господарські процеси на Січі розвивалися поступово, якихось
бурхливих переворотів, радикальних змін не було.

Дуже стримували економічний розвиток і колонізацію запорозької України
спустошливі татарські набіги. Лише в останню чверть XVIII ст. у степи
Південної України приходить спокій.

При відсутності приватної власності на землю на Запоріжжі не
заборонялась і не обмежувалась рухома приватна власність (гроші, речі,
худоба, човни). Обидві форми власності – колективно-військова та
індивідуально-приватна – не протистояли одна одній, а співіснували.

Торгівля і фінанси Запоріжжя визначались особливостями його
господарства, способу життя, суспільного ладу.

Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчування й предметами
побутового вжитку. Попит на ці товари забезпечувався місцевим
виробництвом й кустарними ремеслами. Більш вагомою для Запоріжжя була
зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої потреби: хліб,
горілку, тютюн, порох та бойові припаси, дорогу зброю, тканини, готовий
одяг, кінську зброю. Вивозили ж сіль, рибу, худобу, хутро.

Безперервні війни і походи вкрай розорили б Запоріжжя, коли війна хоча б
частково не покривала витрат. Довгий час фіскальна система Запоріжжя
об’єктивно могла спиратися лише на зовнішні джерела — військову здобич,
“жалованье” царське. Царі й гетьмани періодично посилали на Січ гроші,
провіант, різне спорядження. Скарб поповнювали торгові податки з
ринкових товарів, мито за перевезення й транзитну торгівлю — тобто
посереднє оподаткування, а також податки з промислів й оренди.
Фінансовий стан Січі дуже залежав від припливу легко ліквідних активів:
золота й срібла, а також дорогоцінних посуду, зброї, тканини, килимів,
коней і худоби.

Запорізька Січ не мала власної банківської і грошової системи. В обігу
ходили гроші різних країн. Через відсутність власної валюти Січ іноді
переживала “голод” готівки, що звичайно супроводжувалося великим попитом
на гроші.

На Січі велись досить значні кредитні операції і продаж цінностей з
відстрочкою платежу. Нормальним процентом на позичений капітал визнавали
12,5%, а здебільшого вимагали “на всякий тиждень по рублю”.

Отже, Січ знала різні форми кредитних операцій та угод на передачу в
тимчасове користування майна й матеріальних цінностей. Існував на
Запоріжжі й державний кредит. Таким чином, фінансовий і взагалі
державний устрій Запорізької Січі складався в процесі самостійного
розвитку українського суспільства, був, без сумніву, і продуктом
міжнародних впливів.

Отже, XVI – XVIII ст. – це період розкладу феодального і генези
індустріального суспільства. Для господарства передових
західноєвропейських країн визначальним було панування мануфактурного
виробництва і формування ринку найманої праці, становлення фермерського
господарства та світового ринку. І хоч український народ вступив у добу
без своєї держави, в Україні відбулися помітні зрушення в сільському
господарстві та аграрних відносинах, у промисловому виробництві,
торгівлі. Всі ці зміни були позначені реаліями, що випливали з факту
входження Лівобережної України (з Києвом) і Запоріжжя, а згодом і Півдня
України з Кримом до складу Російської держави. Одним з найголовніших
наслідків соціально-економічних процесів указаного періоду було
формування економічної спільності всього українського народу, чому не в
змозі були перешкодити ані державні кордони між Правобережною та
Лівобережною Україною, ані відмінності у державно-політичному устрої цих
регіонів.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020