.

Механізм створення бізнесу (власної справи) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
91 10413
Скачать документ

МЕХАНІЗМ СТВОРЕННЯ БІЗНЕСУ (ВЛАСНОЇ СПРАВИ)

Створення власної справи – це завжди величезний ризик і подолання опору,
що неминуче виникає при народженні нового. Створюючи власну справу,
потрібно знати, що це не тільки можливість (за сприятливих умов)
користуватися благами, які пророкує це починання, а й відповідальність
за функціонування, розвиток, виживання її. Бізнесменом практично може
бути будь-яка людина – інженер, економіст, технік, медпрацівник,
продавець, винахідник, службовець, робітник, викладач, студент,
домогосподарка, пенсіонер, школяр. Треба тільки визначити власні
підприємницькі здібності та імовірні можливості стати бізнесменом (дод.
1 і 2). Але залишитися бізнесменом зуміють лише ті, хто нестандартно
мислить, має силу волі, цілеспрямованість, велику працездатність,
націленість на пошук нового, тобто ті, які у підприємницькій діяльності
вбачають зміст усього свого життя.

Ідея та види діяльності

Відкрити власну справу, організувати своє підприємство нелегко. Кожне
таке рішення приймається виходячи із конкретної ситуації і тому воно
унікальне, але все ж в усіх подібних рішеннях є дещо спільне – вони
передбачають відмову від способу життя, що склався, ні1 користь
створення власної справи.

Рішення зайнятися бізнесом включає в себе такі моменти:

бажання створення власної справи, щоб стати господарем, небажання
працювати на когось;

відмова від попередньої кар’єри і готовність змінити свій спосіб життя;

переконаність у тому, що власна справа – заняття престижне і достойне;

можливість створення власної справи (наявність коштів, умов);

упевненість у реальності створення такої справи за умови існування
необхідних зовнішніх і внутрішніх передумова.

Вихідною точкою, з якої починається власна справа, є ідея, закладена в
її основу. Це може бути ідея нового продукту, який вироблятиме
підприємство, що створюється; послуги, які воно надаватиме населенню;
механізм організації та управління виробництвом тощо. Така ідея може
бути як власною (оригінальною, вперше народженою) і в цьому випадку
підприємство створюється для її реалізації, так і запозиченою. В
практиці бізнесу ідея виступає початковою точкою підприємницької
діяльності.

Джерел нових ідей безліч: це публікації офіційних органів влади,
вчених, думка бізнесменів, відгуки споживачів, продукція, що
випускається конкурентами, науково-дослідні і дослідно-конструкторські
розробки тощо. Носієм нових ідей та механізмів їх реалізації виступає
людина. Якщо вона хоче відкрити свою справу, дуже важливо, щоб ідея
відповідала її здібностям, особистим ціннісним установкам.

Якщо ідею знайдено, починається процес вибору виду діяльності та
проектування підприємства, причому види діяльності повинні сприяти:

високому рівню рентабельності;

швидкості окупності проекту;

можливості продажу продукції в максимальному обсязі;

відносно прийнятним умовам матеріально-технічного забезпечення;

невисокому рівню капіталомісткості;

найменшому ризику;

мобільності (здатності до швидких змін);

підтримці з боку авторитетних органів (податкових, фінансових та ін.);

здібностям і можливостям підприємця і були прийнятними для нього.

Класифікація видів діяльності відображує різну сферу суспільного
виробництва, в якій є можливість зайнятися бізнесом. Неспиняючись на
кожному з них, зазначимо деякі види діяльності зі сфери виробництва,
послуг, ідей (інтелектуального бізнесу), комерційної і
зовнішньоекономічної діяльності. При цьому слід пам’ятати, що вибір
діяльності складний і важкий процес. З конгломерату видів діяльності
виділяють у сфері:

виробництва – виробництво продукції виробничо-технічного призначення,
товарів народного споживання, продуктів харчування, будівельних
матеріалів, різноманітного обладнання, електроприладів, вимірювальної
техніки, вторинної переробки сировини, упаковки тощо;

послуг – громадське харчування, побутове обслуговування, транспортні,
навчальні та лікувальні послуги, видовищно-розважальні заходи,
комерційна демонстрація відео- і кінопрограм, комерційні змагання,
організація та проведення виставок, ярмарків, конкурсів, аукціонів,
туристичні, довідково-консультативні послуги, послуги з приватизації,
при переході на нові форми власності, створенні підприємств, фірм,
агентські і аудиторські послуги, патентно-ліцензійні, технічні,
складські та ін.

Ідей (інтелектуального виробництва) – науково-дослідні розробки,
винаходи, відкриття, „ноу-хау”, технології, рецептури, комп’ютерні
програми, матеріали, методичні, літературні, художні твори, комерційні
ідеї, торговельні та комерційні таємниці, інноваційна діяльність, продаж
авторського права та ін;

комерційної діяльності – роздрібна та оптова торгівля; створення
профільних, універсальних, спеціалізованих магазинів, салонів, торгівля
за зразками, купівля та продаж нерухомості; торгово-посередницька,
торгово-закупівельна, біржова діяльність, аукціонний продаж, організація
торгових домів, торгівля на дому, створення комерційних банків,
фінансових груп та ін.;

зовнішньоекономічної діяльності – науково-технічна та виробнича
кооперація, створення представництв, філій, спільних підприємств,
консалтингових, маркетингових, туристських служб, організація навчання,
стажування фахівців, редакційно-видавнича, комерційна,
експортно-імпортні, валютно-кредитні, посередницькі, лізингові операції,
виставки, огляди, конференції, тендери, промислові, науково-технічні,
технологічні, економічні послуги та ін.

Практика індустріальне розвинених країн, де ринкова економіка є
провідною, свідчить про те, що у сфері послуг зайнято до 75-80 %
працездатного населення, тоді як у виробництві матеріальних благ – лише
20-25 % працездатних, тобто розгалуженість сфери послуг свідчить про
якісні зміни в економіці. За деякими даними економічних джерел в Україні
у сфері матеріального виробництва зайнято понад 87,5 % працездатних і
лише 12,5 % працює у сфері послуг.

Ідея і вид діяльності взаємопов’язані між собою. Не можна вибрати вид
діяльності без ідей, не знаючи яким бізнесом займатимешся. Разом з тим
вдало вибраний вид діяльності дає можливість реалізувати повною мірою
ідею. У конкретній практиці чітко сформульована ідея виступає видом
діяльності, тобто набуває власної форми реалізації. Проте знайти ідею і
визначити вид діяльності – це ще не все, необхідно підібрати форму
організації та стадії функціонування підприємства (рис. 6), а для цього
– вирішити такі завдання:

знайти свою „господарську нішу”, тобто місце на ринку;

визначити час і регіон, де буде створене підприємство;

встановити спрямованість або спеціалізацію підприємства;

зафіксувати форму підприємництва (індивідуальну чи колективну);

поставити мету своєї діяльності та визначити способи її досягнення,
тобто відпрацювати стратегію і тактику бізнесу;

продіагностувати ресурсну, сировинну базу, дати їй експертну оцінку;

вибрати технологію виробництва;

провести аналіз і дати оцінку майбутнім споживачам і конкурентам;

дослідити можливості вкладення грошей і одержання кредитів;

вивчити пільги, привілеї, обмеження, перешкоди;

розробити цінову політику на свій продукт або послугу;

сформулювати тип збутової поведінки;

налагодити рекламу.

Налогодити власну справу можна кількома шляхами:

організувати індивідуальне підприємство з правом юридичної особи або без
такого права, зареєструвавшись як суб’єкт індивідуальної трудової
діяльності;

створити приватне або сімейне підприємство;

стати засновником (учасником) повного, мішаного, з обмеженою
відповідальністю акціонерного товариства;

купити існуюче підприємство (цей процес не набув у нашій країні ще
значного поширення, проте з розвитком приватизації купівля підприємств
стане реальністю).

Проте, які б підприємства (фірми) не створювалися, процедури їх
утворення в основному однакові для всіх.

Отже, проектуючи власне підприємство, вибравши вид діяльності,
визначивши форму організації, ще раз добре поміркувавши, усе зваживши і
прийнявши остаточне рішення, можна переходити до наступного етапу –
розробки засновницьких документів.

Засновницькі документи та підготовка

До основних засновницьких документів, що підтверджують статус юридичних
осіб, відносять статут та засновницький договір. Створення малих
підприємств, фірм, товариств, банків, фінансових груп, бірж, асоціацій,
концернів, об’єднань, підприємств та інших підприємницьких структур без
цих документів неможливе. Для тих, що створюватимуть індивідуальні,
приватні фірми на правах малих підприємств з індивідуальною формою
організації бізнесу необхідним документом є статут підприємства, для
повного, командитного товариства з колективною формою бізнесу –
засновницький договір, а для акціонерних, товариств з обмеженою, а також
додатковою відповідальністю та різних об’єднань підприємств – необхідні
обидва ці документи. Процедура та механізм їх організації мало чим
відрізняються. Це зовсім не означає можливості та доцільності укладання
учасниками бізнесу, що грунтується на колективній власності, статуту або
засновницького договору в тих випадках, коли один із документів не є
обов’язковим.

Оскільки статут і засновницький договір підприємств, фірм мають
самостійне значення та однакову юридичну силу, їх слід затверджувати і
змінювати в тому самому порядку. Вони не повинні текстуальне дублювати
один одного, хоча найбільш принципові положення слід формулювати
ідентично. Це стосується, зокрема, найменування підприємства (фірми) та
його місцезнаходження; обсягу статутного фонду; розміру і вкладу кожного
учасника; порядку і строків внесення вкладів; розподілу прибутку;
формування і повноваження органів управління; умов ліквідації. При
суперечливості формулювань перевагу слід віддавати положенням
засновницького договору, зареєстрованого нарівні зі статутом.

Чинне законодавство не містить спеціальних вимог щодо розмежування
змісту засновницького договору та статуту. Разом з тим у Законі України
„Про підприємства в Україні” визначено обов’язкові ознаки статуту
кожного підприємства. Це визначення у статуті власника і назви
підприємства; його місцезнаходження; предмету і цілей діяльності;
органів управління, порядку їх формування і компетенції; повноважень
трудового колективу і його виборних органів; органу, що має право
представляти інтереси трудового колективу; порядку утворення майна
підприємства; умов реорганізації і ліквідації підприємства Звідси
зрозуміло, що докладна фіксація зазначених положень – прерогатива
статуту. Вони можуть, звичайно, бути і в тексті засновницького договору,
але лише у загальній формі. Це загальні положення, що входять до статуту
всіх підприємницьких структур. Разом з тим окремі положення до статуту
додають при організації комерційних банків (ст. 23 Закону України „Про
банки і банківську діяльність”), фондової біржі (ст. 34 Закону України
„Про цінні папери і фондову біржу”), різних товариств (ст. 4 Закону
України „Про господарські товариства”).

Завдання статуту – дати повне уявлення про правовий статус підприємства
(фірми) як самостійного господарського суб’єкта, що має всі права
юридичної особи, про його внутрішній механізм управління і
самоуправління, режим формування і використання майна підприємств
(фірм), розпорядження його коштами і прибутком. У цьому розумінні статут
– це акт підприємства, що внутрішньо регламентується, доповнює та
конкретизує більшість положень засновницького договору. Таке призначення
статуту виявляється і в його структурі, яка, на відміну від договору,
докладніша і, як правило, складається з наступних розділів: „Загальні
положення”, „Предмет (вид), основні цілі та напрями діяльності”
„Зовнішньоекономічна діяльність” „Права фірми” „Майно фірми” „Фонди
фірми” „Виробничо-господарська діяльність” „Управління фірмою та її
трудовим колективом” „Організація та оплата праці” „Розподіл прибутку
(доходу) та відшкодування збитків” „Облік, звітність і контроль”
„Припинення діяльності фірми (реорганізація та ліквідація)”.

Суть засновницького договору полягає в тому, що він є одним з різновидів
згоди про спільну господарську діяльність з утворенням самостійної
юридичної особи. Його зміст – об’єднання майна (капіталів) і
підприємницьких зусиль з метою отримання прибутку. Тому основним для
засновницького договору є визначення всіх параметрів взаємовідносин між
учасниками фірми, насамперед майнового та організаційного характеру. Це
виявляється і в структурі договору, яка має такі розділи: „Преамбула”
„Предмет договору” „Загальні положення договору” „Юридичний статус
фірми” „Види діяльності” „Статутний фонд і вклади засновників
(учасників)” „Права та обов’язки засновників (учасників)” „Управління
фірмою” „Розподіл прибутку (доходу) та відшкодування збитків” „Решта
умов” „Відповідальність за порушення договору” „Умови розірвання
договору” „Умови та строки набуття договором чинності”.

При формуванні договору особливу увагу слід звернути на конкретні
розміри, строки і порядок участі партнерів у формуванні майнової бази;
умови участі у розподілі прибутків та ризиків; конкретні одно- та
двосторонні права й обов’язки учасників; порядок передавання прав на
об’єкти промислової власності (винаходи, промислові зразки тощо) та їх
комерційне використання; відповідальність партнерів за неналежне
виконання своїх обов’язків; форс-мажорні обставини (тобто обставини так
званої „непоборної сили”), що вивільняють учасників від відповідальності
у зв’язку з неможливістю виконання прийнятих на себе зобов’язань;
порядок вирішення суперечок між учасниками і право, що застосовується;
конфіденційність у ході створення і діяльності фірми; строк діяльності.

Крім зазначених, до статуту та засновницького договору можуть бути
включені й інші положення, які не суперечать чинному законодавству.

У деяких випадках в засновницькі документи намагаються включити якомога
більше прав, властивих кожній юридичній особі. В цьому немає практичної
потреби, оскільки правами, визначеними цивільним законодавством,
наділяється кожний суб’єкт господарювання, який є власником завдяки
статусу юридичної особи. В засновницьких документах необхідно фіксувати
ті особливості правового статусу, які випливають з конкретної
організаційно-правової форми, або з вимог закону до фіксації тих чи
інших положень статуту.

Наприклад, для господарських товариств у найменуванні кожного
конкретного підприємства має бути зазначено вид товариства та предмет
його діяльності, одночасно забороняється вказувати належність до
відповідних міністерств, відомств, громадських об’єднань. В окремих
випадках є обмеження мінімального обсягу статутного фонду; для
акціонерного товариства – сума еквівалентна 1250 мінімальним заробітним
платам (відповідно до ставки на момент його створення); для товариства з
обмеженою відповідальністю – 625 мінімальним заробітним платам.
Відсутність відповідної інформації може стати причиною відмови у
державній реєстрації. Так, для підприємства, що функціонує у формі
товариства з обмеженою відповідальністю, така відмова може бути у
випадку невизначення порядку внесення змін в засновницькі документи або
порядку прийняття рішень органами товариства

Засновницькі документи – важливий атрибут підприємницького бізнесу, що
підтверджують юридичний статус підприємства, тому потребують
професійного підходу до укладання. Тому таку роботу, як правило,
доручають фахівцям (юристам, економістам). Разом з тим, користуючись
кваліфікованими довідковими матеріалами, а також ознайомившись з
основними положеннями законодавчих актів щодо підприємницьких структур,
можна провести цю роботу самостійно.

Процес укладання засновницьких документів передбачає:

підготовчу роботу, в ході якої визначають цілі, завдання, методи
організації підприємства;

попередні переговори з потенційними засновниками (учасниками) для
підприємств з колективною формою власності;

збирання і узагальнення необхідних матеріалів;

створення робочої групи для розробки статуту та засновницького договору;

юридичні та економічні консультації щодо змісту засновницьких
документів;

підготовку і проведення установчих зборів.

На установчих зборах розглядають:

питання створення (заснування) підприємства (фірми), форми власності та
функціонування;

проекти найменування фірми та її юридичну адресу;

склад засновників;

строки розробки засновницьких документів;

організаційні питання.

Рішення зборів оформлюють протоколом, який підписують усі засновники. В
разі позитивного рішення фірму вважають заснованою. На чергових зборах
розглядають та затверджують підготовлені засновницькі документи. Цей
факт підтверджується протоколом. Статут та засновницький договір
підписують усі засновники (учасники), тиражують необхідною кількістю
примірників, засвідчують державним нотаріусом та подають на реєстрацію.
Тільки після реєстрації підприємство (фірма) дістає право на
функціонування.

Статутний фонд і його формування

Основу майна підприємницьких структур становить статутний фонд, за
допомогою якого створюється і функціонує підприємство (фірма).

Статутний фонд створюється внесенням вкладів засновниками (учасниками) і
може поповнюватися за рахунок прибутку від господарської діяльності
підприємства, а (в разі потреби) також додаткових вкладів учасників, в
тому числі спонсорів. Вкладом до фонду можуть бути: всі види майна –
будівлі, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності; кошти
засновників (учасників), в тому числі й у вільно конвертованій валюті;
усі види майнових прав – на користування землею та іншими природними
ресурсами, різними майновими об’єктами, а також на використання
винаходів, „ноу-хау”, інших об’єктів інтелектуальної власності та інші
права, що не належать до майнових, але мають товарну вартість.

Строки, розмір, порядок внесення та оцінка вкладів кожного засновника
(учасника) в статутний фонд обумовлюються в засновницьких документах
Вартість майна, яку вносять учасники до статутного фонду, визначають за
цінами, що діють на період створення підприємства або за домовленістю
учасників. Оцінка здійснюється як в українській, так і в іноземній
валюті, в перерахунку за курсом Національного банку України.

До моменту реєстрації підприємства, що функціонує (наприклад, товариство
з обмеженою відповідальністю), кожний з його учасників зобов’язаний
внести до статутного фонду не менше як ЗО % коштів, як зазначено в
засновницьких документах, що має підтвердити банк. З цією метою за
заявкою засновників відкривається у банку тимчасовий рахунок, який після
реєстрації перетворюється у розрахунковий.

Протягом року всі учасники підприємства (фірми) повинні повністю внести
свій вклад до статутного фонду. В разі невиконання учасниками цих
зобов’язань за час прострочення вони сплачують 10 % річних з
недовнесених сум, якщо інше не передбачено засновницькими документами.

Обсяг статутного фонду може бути збільшений або зменшений, за умови, що
всі учасники повністю внесли свої вклади. Зміна обсягів статутного фонду
набуває чинності з моменту реєстрації його органом, який зареєстрував
статут підприємства (фірми).

Кошти статутного фонду спрямовують на розвиток виробництва.

Використовувати кошти статутного фонду на заробітну плату, заохочення та
інші потреби забороняється. Статутний фонд є власністю засновників
(учасників) у межах їх вкладів.

При виході засновника (учасника) зі складу підприємства (товариства з
обмеженою відповідальністю) або в разі ліквідації підприємства
засновнику сплачується вартість частини майна, пропорційно до його
частки у статутному фонді. Майно, передане у користування, повертається
в натуральній формі без винагороди. Статутний фонд є не тільки
„підставою” для державної реєстрації, а й стартовим капіталом, від якого
залежить функціонування підприємства (фірми).

Державна реєстрація

Державна реєстрація завершує процес створення підприємства (фірми). Вона
здійснюється у виконавчому комітеті міської (районної) Ради народних
депутатів державною адміністрацією за місцем діяльності або проживання
суб’єктів бізнесу. Для державної реєстрації необхідно подати такі
документи: заповнену реєстраційну картку встановленого зразка (видається
органами реєстрації,), статут чи засновницький договір, якщо це
необхідно для створюваної організаційної форми підприємництва, письмове
підтвердження про наявність юридичної адреси, яке подається власником
або уповноваженим ним органом, квитанцію, що підтверджує оплату за
державну реєстрацію.

Підприємці-громадяни, які здійснюють свій бізнес без отримання статусу
юридичної особи, подають тільки заповнену реєстраційну картку та
документ, який підтверджує оплату за реєстрацію. Державна реєстрація
провадиться при наявності всіх документів протягом п’яти робочих днів.
Орган, який здійснює реєстрацію, зобов’язаний протягом десяти днів
видати свідоцтво про реєстрацію та подати відомості до податкової
інспекції та органів державної статистики.

Свідоцтво про державну реєстрацію є основою для відкриття рахунків в
установах банку за місцем реєстрації підприємства (фірми) або у
будь-яких установах банків за погодженням сторін.

Банк, у свою чергу, зобов’язаний відкрити банківський рахунок і протягом
трьох днів повідомити про це податкову інспекцію.

Перереєстрація суб’єктів підприємницького бізнесу здійснюється у
порядку, встановленому для реєстрації.

Перереєстрація провадиться у разі зміни:

форм власності, організаційної форми чи назви суб’єкта бізнесу;

основних положень статуту.

Суб’єкти підприємницького бізнесу мають право відкривати свої філії
(відділення), представництва без статусу юридичної особи. Відкриття цих
підрозділів не потребує реєстрації. Суб’єкт бізнесу тільки сповіщає про
це в реєстраційний орган внесенням допоміжної інформації до своєї
реєстраційної картки.

Скасування державної реєстрації здійснюється за особистою заявою
підприємця, на основі рішення суду, арбітражного суду у випадках
визнання дій підприємця недійсними або такими, що суперечать чинному
законодавству, засновницьким документам, а також при здійсненні
нестатутної діяльності.

Відмова у державній реєстрації може бути оскаржена у суді.

Відповідальність за відповідність засновницьких документів, які
реєструються, несе власник або уповноважений ним орган, що подає
документи на реєстрацію.

Державна реєстрація для підприємств пов’язана з певними витратами, що
включають у себе реєстраційний збір (мито), витрати на розробку
засновницьких документів (якщо засновник не може сам скласти їх),
нотаріальне засвідчення, оплату статистичному управлінню за присвоєння
кодів діяльності. Крім того, необхідно оплатити ліцензію (якщо
діяльність підприємства підлягає ліцензуванню), відкрити розрахунковий
рахунок у комерційному банку, виготовити печатки, штампи, бланки,
товарні знаки та інші атрибути, без яких підприємство не може діяти.

З моменту отримання свідоцтва про реєстрацію підприємство набуває
статусу юридичної особи. Проте слід зазначити, що і після юридичного
оформлення створення підприємства (фірми) організаційний період ще
триває. Відбувається, зокрема, остаточне формування органів управління,
розроблюють і затверджують відповідні внутрішні організаційні регламенти
функціонування підприємства, встановлюють процедури роботи і взаємодії
структурних підрозділів, співробітників та ін. Цей процес у структурах
підприємницького бізнесу відбувається по-різному. Корективи тут вносить
ринок, прискорюючи чи гальмуючи організаційний період.

Припинення діяльності підприємств бізнесу

Ринок неординарний. Конкуренція, що відбувається на ньому, одні
підприємства, фірми приводить до багатства, інші – до банкрутства.

Тепер кожне підприємство, будь-яка структура підприємницького бізнесу
повинні самостійно вирішувати свої проблеми. Якщо підприємство змушене
припинити свою діяльність, то зробити це потрібно цивілізованим
способом. Звичайно, у разі припинення діяльності підприємств (фірм)
виникає безліч питань, від вирішення яких залежить майбутнє багатьох
людей. Тому в усіх державах, у тому числі і в Україні, відпрацьовані
нормативи, механізм поведінки в таких ситуаціях Вони знайшли
відображення у законах України „Про підприємства в Україні” (ст. 34, 35,
36), „Про господарські товариства” (ст. 19, 20, 21), „Про
підприємництво” (ст. 11) та ін.

Держава гарантує при реорганізації та ліквідації підприємств захист прав
та інтересів працівників, яких звільняють, відповідно до трудового
законодавства України. Підприємства можуть припинити свою діяльність не
тільки з причини нерентабельності, а й тому, що змінюють форму
функціонування, об’єднуються з іншим підприємством, відокремлюються з
розподілом майна та ін. Проте в усіх цих випадках порушуються інтереси
як власників, так і найманих працівників, які потребують допомоги,
захисту і можуть розраховувати у цих випадках на державу.

Припинення діяльності підприємств (фірм) здійснюється двома шляхами –
реорганізації та ліквідації.

Підприємство реорганізується у таких випадках:

злиття з іншим підприємством та утворення в результаті нового
підприємства, до якого переходять усі майнові права та обов’язки обох
підприємств;

приєднання одного підприємства до іншого. В результаті до останнього
переходять усі майнові права та обов’язки підприємства, що приєднується;

поділу підприємства. Новим підприємствам, ще виникли, переходять за
домовленістю сторін, у відповідних частинах (частках) майнові права і
обов’язки розділеного підприємства;

виділення з підприємства одного або кількох нових, яким переходять за
актом (балансом) у відповідних частинах (частках) майнові права і
обов’язки реорганізованого підприємства;

перетворення одного підприємства в інше. До нового підприємства
переходять усі майнові права і обов’язки реорганізованого.

Ліквідація підприємства (фірми) здійснюється:

за особистою ініціативою власника, підприємця;

після закінчення строку, на який воно створювалося, або після досягнення
мети, поставленої при його організації;

за рішенням вищого органу підприємства (фірми);

згідна з рішенням суду або арбітражного суду: за клопотанням банківських
органів в разі неплатоспроможності та визнання його банкрутом;
контролюючих органів за систематичне або грубе порушення чинного
законодавства;

за іншими підставами, передбаченими засновницькими документами та
законодавчими актами України.

Ліквідація підприємства (фірми) здійснюється ліквідаційною комісією, яка
створюється власником або уповноваженим ним органом, а у випадку
банкрутства – судом або арбітражним судом. За рішенням судових органів
ліквідація може провадитися і органом управління підприємством (фірмою).

Ліквідаційна комісія або орган, який провадить ліквідацію, публікує в
офіційній пресі інформацію про ліквідацію підприємства (фірми);
повідомляє порядок і строк прийняття претензій; оцінює наявне майно
підприємства; виявляє дебіторів і кредиторів (розраховується з ними);
здійснює заходи щодо сплати боргів третім особам; складає ліквідаційний
баланс і подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну
комісію.

Майно підприємства (фірми), його кошти після розрахунків з бюджетом,
кредиторами, оплатою праці працівників розподіляються між засновниками
(учасниками) пропорційно до частки їх у майні підприємства, в порядку та
за умов, передбачених засновницькими документами і законодавчими актами
України. Претензії, не задоволені у зв’язку з відсутністю майна, а також
не визначені ліквідаційною комісією, вважають погашеними. Спори, що
виникають у процесі ліквідації між фізичними та юридичними особами,
розглядають у судовому порядку.

Ліквідацію підприємства (фірми) вважають завершеною, а підприємство
(фірму) таким, що припинило свою діяльність, з моменту занесення запису
до реєстру державної реєстрації.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020