МАЙБУТНЄ: ПРОБЛЕМИ ПРОГНОЗУВАННЯ
Три пори — минула, теперішня й прийдешня — бачаться сукупно, яко
Вічність, і тая то Вічність тяглістю своєю їх обіймає: позаяк усе наге і
розкрите.
Нострадамус
Поняття соціального Проблема майбутнього і його передбачених
передбачення і не належить до тих “вічних” тем, інтерес прогнозування
майбутнього закономірно зростає в міру суспільного прогресу.
Ще в сиву давнину люди намагалися підняти завісу над майбутнім,
передбачити власну долю і подальший хід подій у своєму житті;
прагнули заздалегідь підготуватись до зустрічі з майбутнім, більше того,
вплинути на нього.
У сучасну добу проблема прогнозування явищ і подій, передбачення
соціальних наслідків прийнятих рішень набуває характеру нової глобальної
проблеми “суспільство і катастрофа, руйнування, потрясіння”,
“суспільство і його дестабілізація”, що безпосередньо зачіпає основи
існування сучасного суспільства. І центральний вузол цієї нової
глобальної проблеми “суспільство — катастрофа” в діалектиці
непередбачуваного і непередбаченого.
Актуальність проблеми прогнозування в наш час зумовлена такими
чинниками.
1. Ускладнились процеси розвитку суспільного життя в умовах НТР.
2. Значно розширились обсяг і масштаби прогностичної діяльності,
кількісна і якісна багатоманітність об’єктів прогнозування.
3. Зросла соціальна, економічна, екологічна, інформаційна цінність
прогнозів. Ставши надбанням суб’єктів управління і планування, прогнози
активно впливають на сьогодення, допомагають запобігати або зводити до
мінімуму небажані наслідки розвитку тих чи інших процесів у майбутньому.
Відзначаючи важливу роль прогнозування, необхідно розкрити його
передумови. Через складність, багатогранність цієї проблеми зупинимося
тільки на деяких, найбільш важливих її аспектах.
Онтологічний аспект. Прогнозування можливе насамперед завдяки дії
причинно-наслідкових зв’язків, об’єктивних законів. Все це зумовлює
вірогідність того, що механізм, який визначає рух об’єкта, не зміниться
радикально, і, отже, можна здійснювати прогнозування у межах однієї
системи вимірювання до якісного стрибка. А існування певних загальних
законів розвитку забезпечує прогнозування і на більш тривалий час.
Гносеологічний аспект. З точки зору гносеології, процес, що
розглядається, є окремим видом пізнавальної діяльності, і можливість
прогнозування випливає з принципу пізнання світу. Детальніше вивчення
законів об’єктивного світу, використання ЕОМ для створення
багатопараметричних моделей досліджуваних об’єктів відкриває ще більші
перспективи для наукового соціального прогнозування.
Логічний аспект полягає в незалежності законів логічного висновку від
часу.
Нейрофізіологічний аспект. Можливість одержання знань про майбутнє
грунтується на здатності живих високоорганізованих організмів до
випереджаючого відображення. На думку П.К.Анохіна, воно здійснюється в
мозку, де знаходиться апарат передбачення результату дії. Як констатує
сучасна наука, цю здатність мають і вищі види тварин, проте тільки в
діяльності людини вона набула якісно нових, високорозвинених форм як у
практичному засвоєнні, так і в теоретичному осмисленні навколишнього
світу. В людській свідомості випереджаюче відображення набуло форми
здатності робити висновки про майбутні події.
Соціальний аспект констатує активний характер прогнозування, заснований
на механізмі зворотного зв’язку між прогнозом і предиктором (суб’єктом
прогнозування). Людству не однаково, в якому напрямі відбуватиметься
розвиток, тому прогнозування має вказувати шляхи досягнення оптимального
майбутнього варіанту.
Як уже зазначалося, передбачення майбутнього — це результат пізнавальної
діяльності людини. Інакше кажучи, передбачення являє собою рису
розумової діяльності, яка свідомо досліджує у формі ідеальної моделі
предмети, явища чи умови їхнього існування, яких немає, або вони чомусь
недосяжні для досліджень і перевірки.
Основою наукового передбачення є пізнання об’єктивних внутрішніх
зв’язків предметів і явищ, законів, що розкривають цей внутрішній,
істотний і сталий зв’язок явищ і конкретних умов їхнього існування. Все
це дає змогу в процесі пізнання переходити від відомого до невідомого,
від минулого і сучасного до майбутнього. Якщо закон розвитку якогось
явища (процесу) відомий, то, вивчаючи дане явище (процес), ми можемо не
тільки констатувати його теперішній стан, а й зробити висновок про
напрям і характер можливих змін.
Майбутнє можна зрозуміти тільки в результаті аналізу минулого і
сучасного, оскільки воно з’являється на основі їх діалектичної зміни.
Прогнозування є окремим видом передбачення. Однак соціальне
прогнозування, поширюючись на окрему сферу суспільного розвитку, має
відносну самостійність і автономність щодо інших видів, типів і методів
наукового передбачення.
Особливе значення соціального прогнозування полягає насамперед у тому,
що передбачаються ті зміни суспільного життя, які розкривають
взаємозв’язок історичної закономірності й предметної діяльності людей.
Якщо наукове передбачення загалом носить імовірнісний характер, а його
вірогідність підтверджується реалізацією прогнозованих результатів на
основі суспільно-історичної практики, то соціальне прогнозування уже в
самому собі містить оцінку істинності і достовірності варіантів, що
висуваються.
Наукове передбачення в сфері соціального життя підпорядковане
просторово-часовим умовам, тому необхідно визначити ступінь імовірності
й можливості перевірки результатів передбачення, бо в процесі наукового
передбачення через складність самого механізму можливі помилки,
пов’язані зі зміною ситуації.
Соціальне прогнозування спрямоване насамперед на виявлення цих змін.
Воно враховує співвідношення якісних і кількісних характеристик у
соціальному явищі, що дає змогу встановити певну спрямованість розвитку
самого явища, з достатньою точністю визначити характер соціальних подій,
форму і напрям їхнього руху. Точність, вірогідність і ймовірність
прогнозування залежать від того, про яке майбутнє йде мова —
безпосереднє, оглядне чи безумовно віддалене.
Деякі футурологи і соціологи віщують швидку загибель людської
цивілізації, “крах світу”, “крах життя взагалі”, оскільки “земля, на
якій заблукала людина двадцятого століття, — пише Р.Дарендорф, —
огорнута густою темрявою, і людина не знає, куди їй іти” (Дарендорф Ф.
Система, изменение и конфликт. — Нью-Йорк, 1988. — С. 83). На цій
підставі вони заперечують можливість і необхідність передбачення.
Майбутнє, стверджують вони, є справою віри, а не наукового дослідження.
Будь-яке соціологічне передбачення проголошується ними різновидністю
соціального знахарства. Творча діяльність людини вважається підсвідомою,
ірраціональною, заснованою на “логіці абсурду” і “законах
випадковостей”. Так, зокрема, представники теорії “творчої” або
“емерджентної еволюції” заперечують у творчості елемент передбачення,
розцінюючи творчу еволюцію як щось ірраціональне, а нову якість як
непередбачене і раптове. Фаталісти і волюнтаристи недооцінюють роль
випадковостей у формуванні результатів передбачення і спотворюють роль
суб’єкта в процесі творчості.
Деякі соціологи допускають можливість передбачення, але обмежують його
різними умовностями, неправильно трактуючи роль особи і колективу в
науковому передбаченні. Так, А.Спаковський у своїй книзі “Свобода —
детермінізм — індетермінізм” намагається довести, що тільки соціальна
меншість “мислить категоріями майбутнього”, а соціальна більшість, тобто
трудящі маси, не здатні взагалі пізнати майбутнє. Навіть Дж.Томсон, який
визнає можливість передбачення природних явищ, у своїй книзі
“Передбачуване майбутнє” пише, що “соціології ж ще належить знайти свого
Ньютона, не кажучи вже про Планка, і тому передбачення в цій галузі не
виходить за рамки здогадок” (Томсон Дж. Предвидимое будущее. — М., 1983.
— С. 27.)
Подібних поглядів дотримується К.Ясперс, який рішуче відмежовується від
раціоналістичної лінії в філософії, пов’язаної з Декартом, Гегелем та
Марксом. В історії він виділяє чотири етапи, головним з яких називає так
звану “вісь світового часу”, — етап, на якому виникає сучасна нам людина
зі своїми уявленнями про її можливості та межі усвідомлення себе як
Самості. Ясперс заперечує можливість наукового передбачення майбутнього
та наявність об’єктивних законів історичного розвитку, визнає лише
каузальні зв’язки.
Нагадаємо підходи до вивчення майбутнього сучасного американського
футуролога Олвіна Тофлера. Його ім’я відоме нашим читачам за книгою “Шок
від майбутнього” (“Футурошок”). Ця книга, а також пізніші праці Тофлера
— “Екоспазм”, “Третя хвиля”, “Прогнози і передумови”, “Адаптуюча
корпорація” — викликають дедалі зростаючий інтерес у світі.
Тофлер яскравою, образною мовою публіциста розповідає про те, як шалено
прискорюється темп життя, і людина почуває себе в цьому “божевільному,
шаленому світі” дедалі самотнішою. Все частіше вона опиняється у стані
шоку. Але це, на його думку, лише початок, оскільки виникає не просто
шок, а футурошок від зіткнення з майбутнім. Тофлер вважає, що “майбутнє
не можна визначити наперед, воно не зумовлене повністю технологічним
прогресом і його не можна проаналізувати”.
Зневіра у майбутньому, страх перед прийдешнім, безвихідь, песимізм,
байдужість, депресія — характерні риси багатьох концепцій сучасних
західних соціологів і футурологів (Ж.Еллюль, Л.Мемфорд, Т.Ро-зак,
Дж.Байрем, Е.Мюрез, Р.Хейлбронер та ін.). Відповідно до їхніх уявлень
майбутнє людського суспільства нагадує “страшний суд”, де апокаліптичні
картини майбутніх катастроф перемежовуються з псевдо-релігійними
проповідями і пророцтвами генетичної і духовної деградації людини.
Майбутнє людства — це не аморфне і невизначене прийдешнє, без будь-яких
часових рамок і просторових меж, в якому може відбутися все, на що
здатна фантазія. Наукове передбачення і соціальне прогнозування мають
дати відповідь не тільки на питання про те, що може реально здійснитися
в майбутньому, а також і відповіді на запитання, коли цього слід чекати,
які форми майбутнє здобуде і яка ймовірність даного прогнозу.
Ось чому певна періодизація майбутнього не менш важлива для наукового
передбачення перспектив людства, ніж для наукового дослідження минулого.
Виділяючи стосовно перспектив людства етапи його поступального розвитку,
доцільно говорити про безпосереднє, оглядне і віддалене майбутнє. Така
періодизація не безпідставна, вона продиктована характером наших знань
про майбутнє, що в свою чергу визначається об’єктивними обставинами.
Знання про майбутнє в міру віддалення від сьогодення стають все менш
конкретними і точними, все більш загальними і приблизними, як і знання
про далеке минуле людства. Ця зростаюча невизначеність передбачення
майбутнього пов’язана з природою соціального розвитку, з
багатоваріантністю і альтернативністю реального історичного процесу, з
непередбачуваністю конкретного ходу і результату окремих подій у
суспільному житті.
Щодо безпосереднього майбутнього наука вже сьогодні використовує багато
конкретних даних, які дають змогу складати обгрунтовані, вірогідні
прогнози на 20-30 років наперед. Демографи, наприклад, впевнено
прогнозують, що на земній кулі у 2000 році проживатиме 6 млрд., а в 2025
році — 8 млрд. чоловік; на цей же час зроблено розрахунки чисельності
населення окремих країн, його вікової структури, народжуваності,
смертності, середньої тривалості життя тощо. Вірогідні запаси корисних
копалин також визначаються, як правило, на 2-3 десятиріччя наперед.
Щодо найближчого майбутнього, яке охоплює собою більшу частину
наступного століття, то наші знання про нього носять, так би мовити,
лише правдоподібний характер, базуються на дуже неповній індукції, і до
них слід ставитися обережно. Очікується, що швидке зростання світового
населення зупиниться у другій половині наступного століття, а його
чисельність досягне до 2100 p. орієнтовно 10-12,5 млрд. чоловік. Щодо
віддаленого майбутнього, за межами наступного століття, то про нього
можна розмірковувати лише на основі різних гіпотетичних суджень, що не
суперечать реальним можливостям і водночас піддаються певним ймовірним
оцінкам з точки зору історичних строків і конкретних форм втілення в
життя. Тому о наше незнання про віддалене майбутнє явно переважає над
знанням.
Яке ж майбутнє нас чекає? Дізнатися про це і сьогодні дуже важко,
практично неможливо. У нас усі прогнози соціально-економічного розвитку
пильно охороняються відомствами, тримаються у таємниці. Хоча, наприклад,
у США всі документи такого роду друкуються в газетах і журналах,
розголошуються і широко обговорюються громадськістю шляхом референдумів.
Парадоксально, але факт: сьогодні, коли дедалі більше дізнаємося про
наше минуле, таємним залишається наше майбутнє. Але ж людина хоче знати
правду не тільки про вчорашній, а й про сьогоднішній і завтрашній день.
Насправді ж виходить так, що ми все більше дізнаємося про нашу історію,
“справи давно минулих днів”, а майбутнє під забороною. В результаті
основна увага громадськості виявилась немовби повернутою у вчорашній
день.
Сьогодні, коли руйнуються старі міфи і легенди, все з більшою тривогою
постає питання, що чекає нас там, за горизонтом? І знову повторюється
стара історія: люди не одержують відповіді ні від офіційних осіб, ні від
засобів масової інформації. Спроби філософів, соціологів, економістів,
психологів у сімдесятих роках осмислити наше майбутнє не мали офіційної
підтримки. Зазирнути за горизонт десятиріч декому здається зайвою і
непотрібною справою. Тому, мабуть, нас і закликали жити в ім’я майбутніх
поколінь.
Але ж важливо, чим і як живе й житиме людина сьогодні, завтра. Не можна
уявити майбутнє людства поза людиною: майбутнє не приходить із зовні,
обминувши прагнення, плани, бажання, інтереси і потреби особистості.
Майбутнє людства треба розглядати як результат його діяльності, а не як
таке, що прийде само, і людина адаптується до нього.
Теоретичною розробкою та обгрунтуванням різних варіантів розвитку
суспільства і людини в майбутньому займається в західному світі
футурологія (від лат. Шигит — майбутнє і гр. logos — мова, вчення).
Термін цей уперше почав вживати (в 1943 р.) О.Флейхтхайм, професор
політології в інституті ім. Отто Зура при Вільному університеті
Західного Берліна. Він писав, що слово “футурологія” ввів з метою
відмежування від одіозних ідеологічних доктрин минулого і насамперед від
“марксистського утопічного мислення”. Ніколи ще в історії суспільної
думки ідеологи капіталізму так старанно не займались проблемами
майбутнього, пошуком шляхів суспільного розвитку, як у сучасних умовах.
Футурологія, або як її ще називають “наука про майбутнє”, розробка
різного роду альтернативних проектів розвитку, прогнозів стали модними в
країнах Заходу, особливо з кінця 60-х — початку 70-х р. “Футурологічний
бум”, або “бум прогнозів”, характеризувався появою сотень державних
спеціалізованих науково-дослідних центрів, інститутів і приватних
установ з розробки соціально-економічних, науково-технічних і
військово-політичних прогнозів. Так, при Американській академії мистецтв
і наук чільне місце посідає “Комісія 2000 року”. Футурологічними
дослідженнями активно займаються Конектикутський інститут дослідження
майбутнього, Гудзонівський інститут, корпорації “РЕНД” і “Ресурси для
майбутнього”, Чікагський і Каліфорнійський університети (США); “Комітет
наступних ЗО років” (Англія); футурологічні інститути у Франції,
Західній Німеччині, Голландії, Західному Берліні та ін. Створені великі
міжнародні асоціації:
“Світове товариство футурологів”, “Людство 2000 p.”, “Світ майбутнього”,
“Міжнародна організація футуріблів”; видаються численні футурологічні
журнали — “Футуролог”, “Майбутнє”, “2000”, “Дедалус” тощо. Регулярно
проводяться з’їзди і конференції. Потік футурологічної літератури
буквально заполонив книжковий ринок західних країн, а обивателя
захльостує могутня хвиля футурологічних прогнозів, переважна більшість
яких сповнена апокаліптичних пророцтв та передбачень майбутніх
глобальних та регіональних катастроф і неминучої загибелі людства. Ці
прогнози виражають загальну тенденцію еволюції західної футурології в 70
— 80-х р.
Найхарактернішою рисою її еволюції у цей період є те, що зазнають
істотних змін не деталі, а фактично цілі теорії, які донедавна жахались
на Заході загальноприйнятими. Надії, що прогрес технології, роботизація
і комп’ютеризація зможуть розв’язати всі проблеми капіталізму, не
виправдались. Тому сьогодні зазнають перегляду всі концепції
“індустріалізму” і пов’язані з ними численні концепції, що пророкували
настання “золотого віку”, загального добробуту і благополуччя для
нинішнього покоління. Відбувається швидкий перехід від оптимістичних
прогнозів, розроблюваних у 60-х роках, до похмурих пророцтв про
неодмінну загибель цивілізації внаслідок безконтрольного розвитку науки
і техніки.
Цій галузі знання присвятили себе багато видатних і талановитих вчених
Заходу. Ними було розроблено технічний інструментарій прогнозування і
моделювання, який, безперечно, має певну наукову цінність.
Останніми роками у філософській літературі з’явилось чимало праць,
присвячених всебічному аналізові футурологічних уявлень про майбутнє.
Російські філософи (Є.А.Арабогли, І.В.Бестужев-Лада, Г.Ш.Шахназаров),
українські філософи (В.І.Шинкарук, В.І.Куценко, В.В.Косолапов,
О.М.Гончаренко та ін.), зарубіжні дослідники (Г.Еделінг, Е.Ханке,
Г.Парсонс та ін.) дали розгорнутий аналіз футурології, показали основні
етапи її еволюції, здійснили класифікацію різних її напрямків. Зокрема,
виділяються буржуазно-ліберальний реформізм, демократично-просвітницький
напрямок, а також екологічна, апологетична, оптимістична, реалістична,
соціоісторична, глобально-катастрофічна та інші тенденції.
Особливе місце серед футурологічних організацій посідає Римський клуб —
міжнародна неурядова організація, створена у квітні 1968 р. на зустрічі
ЗО західноєвропейських вчених, бізнесменів, громадських діячів в
італійській столиці, які зібралися з метою неформального обговорення
перспектив розвитку людства. Сьогодні її членами є понад 100
авторитетних діячів науки і культури із 47 країн світу. Члени клубу
дотримуються різних світоглядних концепцій, але їх об’єднує турбота про
майбутнє людства, зацікавленість у розв’язанні глобальних проблем на
основі співробітництва всіх країн.
За визначенням першого його президента А.Печчеї, “Римський клуб” — це
“невидимий коледж”, мета якого “сприяти тому, щоб люди якомога ясніше і
глибше усвідомлювали труднощі людства”. Інша мета полягала у
використанні всіх доступних знань для того, щоб стимулювати встановлення
нових стосунків, політичних курсів і інститутів, які б допомагали
виправленню сучасної ситуації. За роки свого існування члени Римського
клубу виконали понад 15 фундаментальних досліджень перспектив розвитку
сучасної цивілізації.
Основні науково-соціальне прогнозування охоплює всі стотеопетичні рони
людської діяльності: науку і техніку, хаоактепистики продуктивні сили,
виробничі відносини, соціального прогнозування демографічні процеси,
охорону здоров’я, народну освіту, житлове будівництво, літературу і
мистецтво, міжнародні відносини, освоєння земних надр, океану і
космічного простору тощо.
Проблемами прогнозування, його теорією, займається прогностика — ще
зовсім молода наука, що вивчає закони, принципи і методи прогнозування,
розробляє проблеми логіки і класифікації різних типів прогностичних
досліджень. Вона переживає ще тільки становлення, але вже є важливим
інструментом побудови наукових альтернатив майбутнього. Значний внесок у
розвиток прогностики, розробку нових методів прогнозуваня і
прогностичного моделювання складних систем внесли українські вчені
В.М.Глушков, О.Г.Івахненко, Г.М.Добров, В.В.Косолапов та ін.
Є принципова різниця між прогностикою і футурологією, яку чимало
західних вчених намагаються представити як окрему науку про майбутнє.
Оскільки передбачення і прогнозування є однією з найважливіших функцій
науки взагалі, штучне виділення їх в окрему галузь навряд чи доцільне.
Інша річ, коли мова йде про розробку специфічних методів і прийомів
прогнозування, що і є предметом прогностики. До речі, такий погляд
висловлюють не тільки вітчизняні вчені, а й такий міжнародний орган, як
Інститут соціального розвитку при ООН. Його спеціалісти визначають
прогностику як “спосіб розгляду соціальної реальності з використанням
усіх доступних інструментів, а не як науку, що має специфічний предмет”.
Однією з найважливіших функцій прогностики експерти ООН вважають вчасне
інформування широких кіл громадськості про проблеми, що можуть виникнути
в окремій країні чи перед людством взагалі, про шляхи досягнення певних
цілей соціально-економічного розвитку на різних рівнях.
Передбачення має комплексний характер, в його основі лежить такий
принцип діалектики, як всебічне охоплення предметів. Воно пов’язане з
мисленим “випередженням” розвитку самого предмета і умов його існування.
Передбачити — означає відповісти, яким чином і чому розвиватиметься
даний предмет, які особливості й умови цього процесу розвитку і який
його можливий результат. Наукове передбачення дає принципово нове знання
про об’єкт, що здобувається в результаті всебічного дослідження і
відображає нові аспекти прийдешнього явища чи предмета. Тому це знання
виступає новим у всій системі знань.
У процесі пізнання людина поглиблює свої знання, розкриває майбутнє,
прийдешнє, перевіряючи їх на практиці. Суспільно-історична практика є не
тільки джерелом пізнання, а й єдиним критерієм істинності його
результатів. Нові висновки, одержані в процесі пізнання, визнаються
вірогідними лише тоді, коли конкретні дії людей, побудовані на цих
висновках, дають передбачені результати. Збіг передбаченого результату,
сформульованого на основі нових знань, з практичним результатом,
досягнутим із урахуванням цих же нових знань, є підставою переконання у
вірності відображення людьми властивостей і певних законів об’єктів.
Отже, тільки в процесі практичної діяльності відбувається перевірка
вірогідності передбаченого, відмежування від вигаданого, надуманого,
ілюзорного пророцтва. Практика дає можливість гіпотезі перейти в наукову
теорію, а можливий передбачений факт робить фактом дійсності.
Вищезгадані методологічні положення про роль суспільно-історичної
практики у процесі пізнання дають можливість правильно зрозуміти
специфічність співвідношення суб’єкта й об’єкта в науковому
передбаченні, а також категорій емпіричного і теоретичного, конкретного
й абстрактного, історичного і логічного, можливості й дійсності,
випадковості й необхідності і т.д.
Однією з проблем, вирішення якої дало б можливість підвищити надійність
та обгрунтованість прогнозів, а, отже, науковий рівень управління
соціальними процесами, є розробка принципів верифікації прогнозів (їх
істинності, обгрунтованості, надійності).
Верифікація прогнозу, тобто визначення ступеня його відповідності
дійсному стану об’єкта в майбутньому, що прогнозується, практично
можлива лише до завершення періоду упередження. Але вже на заключних
етапах розробки прогнозу можлива і бажана відносна (попередня)
верифікація — визначення ступеня відповідності прогнозу вимогам сучасної
науки, тенденціям розвитку суспільної практики; ступеня достовірності
прогнозу (тобто ймовірності здійснення передбачуваного у заданий часовий
інтервал); обгрунтованості (тобто відповідності теорії практиці). Досвід
свідчить, що верифіковані таким чином прогнози виправдовуються з високим
ступенем ймовірності, і, крім того, вони служать надійною орієнтованою
інформацією для управління.
У відносно простих випадках роль верифікації відіграють експертні
опитування (оцінки). У більш складних випадках потрібні спеціальні
процедури, наприклад, верифікація шляхом: 1) розробки прогнозу методом,
що відрізняється від уже застосованих; 2) зіставлення прогнозу з іншим,
отриманим з інших джерел інформації; 3) перевірки адекватного прогнозу у
ретроспективному періоді; 4) аналітичного або логічного дослідження
прогнозів; 5) додаткового опитування експертів; 6) спростування
критичних зауважень опонентів; 7) вияв та врахування джерел можливих
помилок; 8) порівняння з думкою найбільш компетентного експерта.
Соціальне прогнозування базується на аналізі інформаційного масиву —
сукупності даних, які приведені в певну систему наукових фактів і
характеризують об’єкт прогнозування. До складу інформаційного масиву
входять найрізноманітніші джерела: періодична преса, політичні огляди і
звіти, статистичні дані, звіти про зарубіжні відрядження спеціалістів,
дані анкетних опитувань експертів, радіопрограми, політичні заяви, ноти
урядів, особові характеристики політичних лідерів, оцінки їхніх
світоглядно-політичних переконань, монографії, дисертації тощо.
Інформацію про об’єктивні й суб’єктивні сторони життя суспільства не
можна дістати тільки методами прямої статистики; тут потрібні
конкретно-соціологічні, соціально-психологічні та інші дослідження.
Важливим у прогнозуванні є врахування того соціального, економічного,
організаційного і науково-технічного фону, на якому розвивається об’єкт
прогнозування. Саме цей фон як сукупність умов (зовнішніх факторів)
обмежує розвиток об’єкта прогнозу в майбутньому, активно взаємодіє з
ним.
Наслідком прогнозування перспектив розвитку суспільних явищ і процесів є
пошукові, нормативні та інші прогнози.
Пошуковий прогноз — це прогноз, який, виходячи з тенденцій розвитку і
сучасного стану об’єкта прогнозування, визначає майбутній стан цього
об’єкта на заданий проміжок часу, при заданих початкових умовах. Такий
прогноз відповідає на запитання, у якому напрямі відбувається розвиток,
який найвірогідніший стан об’єкта прогнозування у визначений період
майбутнього. Характерним прикладом такого типу прогнозів можуть бути
прогнози чисельності народонаселення планети, розвитку комунікацій до
2000 p., виконані під егідою ООН.
Нормативний прогноз — це досягнення наперед заданих завдань і цілей
суспільства. Метою такого прогнозу є виявлення оптимальних шляхів
вирішення поставлених проблем, визначення можливих
організаційно-технічних заходів, орієнтовної вартості програм тощо.
Нормативне прогнозування можливе тільки при прогнозуванні
соціально-економічних процесів, оскільки процеси, що їх вивчають
природничі науки, не піддаються соціальному управлінню. На відміну від
пошукового прогнозу, нормативний прогноз будується у зворотному напрямі,
тобто від наперед заданого стану об’єкта прогнозування до вивчення
сучасних тенденцій та їх можливих змін, що забезпечують досягнення цього
стану.
Нормативне прогнозування є, таким чином, попереднім етапом і необхідною
передумовою науково обгрунтованого планування, прогнозування і
проектування.
Прогнози розробляються з допомогою певних методів прогнозування, які
являють собою сукупність способів і процедур відбору й аналізу
емпіричної інформації з метою складання прогнозу.
Австрійський футуролог Еріх Янч нараховує понад 200 наукових методів,
спеціальних методик, логічних і технічних засобів пізнання майбутнього.
Однак у практиці використовується не більше 15-20 методів прогнозування.
Усі вони досить умовно можуть бути поділені на п’ять груп: 1)
екстраполяція; 2) експертні оцінки; 3) моделювання;
4) історична аналогія; 5) сценарії майбутнього. Кожний з цих методів
пророкування майбутнього має свої переваги і недоліки.
Метод екстраполяції тенденцій базується на припущенні про безперервність
розвитку більшості процесів реального життя. Якщо для якоїсь системи —
технічної, біологічної, соціальної — у минулому був характерним розвиток
(зростання чи спад) з певною постійною швидкістю або прискоренням, то є
підстави вважати, що ця швидкість чи прискорення залишається незмінним і
на певний проміжок часу в майбутньому. Таким чином, можна графічно чи
аналітичне продовжити криві зростання (спаду) і обчислити кількісні
характеристики майбутнього стану об’єкта прогнозування. Проте слід бути
дуже обережним у виборі часових інтервалів прогнозування. Необгрунтоване
продовження на майбутнє тенденцій минулого часто призводить до абсурду.
Експертні оцінки — науковий метод аналізу і дослідження складних
проблем, що не формалізуються на основі інтуїтивно-логічного підходу.
Його суть полягає у проведенні експертами (провідними спеціалістами в
різних галузях науки і техніки) аналізу проблеми з наступною
формалізованою обробкою результатів. Узагальнена думка експертів
приймається як найбільш вірогідне вирішення проблеми.
Найскладнішим є процес добору експертів. Останніми роками розроблено
чимало методів їх пошуку — як об’єктивних (за кількістю наукових праць,
стажем роботи, рекомендаціями співробітників, результатами спеціальних
тестів), так і суб’єктивних (таємне голосування за кожну кандидатуру в
експертну групу, взаємна оцінка майбутніх експертів з допомогою
спеціальних шкал тощо).
Організація роботи експертів — також досить складне питання. Традиційні
дискусії, безпосередній обмін думками мають багато недоліків: “тиск
авторитетів”, суб’єктивність експертів, небажання деяких з них публічно
відмовлятися від своєї думки тощо. Тому останнім часом набув
популярності так званий метод “Дельфі”, за ім’ям славнозвісного оракула
Стародавньої Греції. При цьому експертне опитування проводиться
анонімно, у декілька турів, з проміжним ознайомленням експертів з
результатами кожного туру. Зв’язок між експертами здійснюється за
допомогою пошти або вони безпосередньо підключаються до комп’ютера і
“психологічні” фактори не можуть впливати на кінцеві результати. Відомі
способи прогнозування, такі як метод “мозкових атак”, “спроб і помилок”,
сценарію подій та інші, є різновидами методу експертних оцінок.
Є ще один специфічний метод експертних оцінок — опитування громадської
думки, який набуває все більшого поширення як у нас, так і за кордоном.
Метод моделювання побудований на вивченні не власне об’єктів пізнання, а
їхніх моделей. Результати дослідження переносяться з моделей на об’єкт.
Є кілька видів моделювання: предметне, фізичне, знакове (математичне,
логічне), імітаційне, комп’ютерне.
Імітаційне, комп’ютерне моделювання — експериментальний метод
дослідження і прогнозування динаміки складних систем з допомогою ЕОМ.
Його можна визначити як процес конструювання моделі реальної системи з
наступним дослідженням та проведенням експериментів на цій моделі. В
результаті вивчення поведінки моделі у різних умовах і при різних
значеннях вхідних параметрів з’являється можливість прогнозувати
поведінку реальної системи, передбачити результати тих чи інших
управлінських дій чи змін. Інакше кажучи, експеримент з самою системою
чи об’єктом моделювання замінюється експериментом з його модельним
описом. Це особливо важливо у разі дослідження складних
соціально-економічних процесів на регіональному і глобальному рівнях,
коли прямий експеримент принципово неможливий або може призвести до
непередбачених наслідків.
Крім імітаційних моделей, які сьогодні є одним з найпоширеніших методів
вивчення та прогнозування глобальних процесів, широкого застосування
набули історичні моделі — образи і сценарії майбутнього. Історичний
підхід полягає у виявленні об’єктивних закономірностей і тенденцій
розвитку системи і спирається на принцип детермінізму майбутнього, на
те, що необхідність завжди пробиває собі шлях крізь випадковості.
Сценарій можна розглядати як історико-системну модель, орієнтовану на
процес розвитку. Вперше сценарій як метод виявлення закономірностей та
механізмів розвитку складних біосоціальних систем був введений Г.Каном і
А.Вейнером у книзі “2000 рік” і визначався як гіпотетична послідовність
подій, побудована з метою зосередження уваги на зв’язку причин і
наслідків процесів, що вивчаються. Сценарії з’ясовують:
1) яким шляхом крок за кроком може бути реалізована та чи інша
теоретична ситуація;
2) які варіанти є на кожному етапі для кожного учасника подій з тим, щоб
відвернути, полегшити або уникнути певного розвитку подій.
Сценарій, таким чином, являє собою багатоваріантний прогноз, що поєднує
системний та історичний підходи до вивчення складних систем; у більшості
випадків він носить описовий характер і широко використовується при
побудові комплексних прогнозів.
Необхідно зазначити, що жоден з розглянутих методів не може забезпечити
високої надійності прогнозу. Тому на практиці звичайно звертаються до
комбінованих, комплексних методів. Такий підхід дає змогу усунути
недоліки окремих методів і гарантувати більшу точність та надійність
прогнозів. Типова методика побудови комплексного прогнозу складається з
ряду таких стандартних операцій: попередня орієнтація; розробка
вихідного (базового) прогнозу розробка пошукового прогнозу; розробка
нормативного прогнозу; контрольна перевірка точності й надійності
прогнозу; формулювання рекомендацій для оптимального планування,
проектування і керування.
Прогнозування, поряд з плануванням, програмуванням, проектуванням, є
формою конкретизації наукового передбачення; воно не допускає
директивного вирішення проблем сучасного і майбутнього. Прогностичний
підхід ставить завдання: виявити можливі або бажані варіанти розвитку
об’єкта для наступної оптимізації планів, програм, проектів. Сучасне
прогнозування здійснює побудову поля, шкали, спектру можливостей і
запроваджує розподіл на ньому функції вірогідності при пошуковому
(розвідувальному) прогнозі, або оцінної функції при нормативному
прогнозі.
Прогноз (висловлювання про майбутній розвиток об’єкта в певний проміжок
часу) дає можливість виявити всі можливі варіанти розвитку і розв’язання
тих чи інших проблем майбутнього, його взаємовиключаючі варіанти,
стихійні і свідомі процеси, визначити їхні часові і просторові
параметри.
Прогнозування виконує певні функції, зокрема соціально-гносеологічну,
функцію розвідки, евристичну, інтегруючу, запобіжну, інтенсифікуючу,
нормативну, комунікативну, орієнтовну. Його найважливішою функцією є те,
що воно дає розуміння історичної перспективи, допомагає визначити напрям
соціально-економічного та політичного розвитку на тривалий час,
правильно орієнтуватись у міжнародних подіях і тим самим служити
виробленню обгрунтованої стратегії й тактики.
Нині в Україні є кілька дослідницьких груп, секторів і відділів різних
установ, що займаються розробкою прогнозів.
Соціальне прогнозування здійснюється на трьох рівнях. Найвищий
масштабний рівень — це суспільство в цілому, середній — певна
територіальна спільність чи регіон і нижчий — окремий колектив. Найвищим
часовим рівнем прогнозування вважається довгострокове прогнозування, яке
розглядає соціальні процеси на тривалий період — 15-20 років і вирішує
питання на рівні державної політики. Середній часовий рівень — 10-15
років аналізує можливість розв’язання стратегічних завдань, які дають
орієнтовну відповідь на запитання, що можна зробити. Найнижчий — вирішує
оперативні завдання, які належить здійснити в найближчий період.
Наше майбутнє визначається гуманістичними орієнтирами. Проте мова не йде
і не може йти про те, щоб вигадувати привабливий образ майбутнього й
потім нав’язувати його життю. Майбутнє виростає не з мрій про нього, а з
сучасного, з притаманних сьогоденню суперечностей і тенденцій розвитку
суспільства. Сьогодні ми перебуваємо на такому суспільно-історичному
перевалі, звідки дорога веде або до вершин, або у прірву. Альтернативи
немає.
У міру того, як оновлення стало дедалі тісніше стикатися з “щільними
шарами” нашої економічної і соціальної дійсності, людей хвилювало і
хвилює питання: “Що нас чекає попереду?” І це не випадково. Буквально до
80-х років наші державні керманичі годували нас гарними казочками —
угамовували спрагу знань про майбутнє райдужними байками про світлий
день, який не за горами, про блакитне завтра, яке починається сьогодні.
Процвітала брехня навіть не заради спасіння страждущих побачити землю
благословенну, а в ім’я підтримки власного благополуччя на капітанському
місточку. Серйозне вивчення майбутнього, прогностика, наука
прогнозування фактично була загнана у підпілля, як і її колеги по
нещастю — генетика й кібернетика.
“Філософія майбутнього” — футурологія, що стрімко розвивалася за
кордоном, відкидалась нашими вождями як шкідлива буржуазна лженаука. А
тим часом стали відомими в усьому світі праці з глобального моделювання,
проведені ентузіастами Римського клубу. Хвилювали громадськість своїми
розробками міжнародні прогностичні наукові товариства, створені в
провідних країнах Заходу.
Чи не парадоксально, що про віщунів минулих часів інших народів ми часто
знаємо більше, ніж про своїх власних, сьогоденних про-гностиків. Наочно
уявити картину майбутнього їм допомагає економічне і математичне
моделювання можливих суспільних подій, а точність прогнозу дає змогу
перевірити метод експертних оцінок. Синтез різних думок, точок зору
великих спеціалістів дає можливість висвітлити кожний досліджуваний
об’єкт з різних боків і сформулювати прогноз кожного
соціально-економічного явища.
Широкий міжнародний резонанс викликали ряд доповідей Римського клубу, в
яких пильна увага приділялася глобальним проблемам сучасності,
розв’язання яких вимагає спільних і невідкладних зусиль /сіх держав і
народів. Поряд з відверненням ядерної війни до глобальних проблем
належать охорона навколишнього середовища, енергетична, сировинна,
продовольча та демографічна проблеми, мирне освоєння космосу і багатств
Світового океану, подолання економічного відставання країн, що
розвиваються, ліквідація небезпечних хвороб, статус людини в сучасному
світі і її майбутнє та інші.
При всіх своїх відмінностях такі проблеми мають спільні характерні
ознаки, що відрізняють їх від багатьох інших проблем сучасності.
Зрозуміло, що глобальні проблеми, які постали перед народами різних
країн, виникли в різних сферах життєдіяльності людей. В одному випадку
мова йде про ті чи інші сторони розвитку продуктивних сил, стан і якість
навколишнього середовища, в іншому — про кардинальні питання зовнішньої
і внутрішньої політики, в третьому — про стосунки людини і суспільства
тощо. Глобальні проблеми загострились настільки, що без них неможливо
нині скласти реалістичне уявлення про сучасні тенденції суспільного
розвитку, про майбутнє людства.
Що охоплюється поняттям “глобальні проблеми”? Які характерні ознаки
дають змогу говорити про них як про явище особливе, що стосується всього
людства? Відповіді на ці запитання важливі не лише в теоретичному, а й у
практичному плані. Від того, які саме проблеми будуть визнані
глобальними, якою мірою буде пізнана їхня природа, багато в чому
залежить і вибір рішень, а, отже, й доля багатьох народів і держав,
майбутнє планети.
Одні вчені на Заході довільно звужують коло глобальних проблем, зводячи
всю їх багатоманітність до двох-трьох. Інші вдаються до протилежних
крайнощів, відносять до них проблеми, які не мають нічого спільного із
світовими процесами, а стосуються тільки певних країн або окремих
соціальних груп.
Усе це зумовлює необхідність докладної характеристики глобальних проблем
сучасності. До них слід віднести ті, які, по-перше, мають справді
планетарний, загальносвітовий характер, зачіпають життєві інтереси всіх
народів і держав; по-друге, загрожують усьому людству в разі, якщо не
будуть вчасно вирішені; по-третє, вимагають для свого розв’язання
спільних і невідкладних зусиль усіх держав і народів.
Ще однією характерною рисою глобальних проблем можна вважати їхній
динамізм. Він означає насамперед можливість збільшення кількості
проблем, що зараховуються до глобальних, а також вірогідність ослаблення
чи посилення гостроти однієї з них. Тому важливо вчасно оцінити ті
проблеми, які можуть набути глобального характеру, і вчасно виробити
реакції суспільства на гострі питання сучасності.
Виходячи з динамічного характеру і складності глобальних проблем
сучасності, можна припустити, що спільні зусилля держав не обов’язково
швидко приведуть до повсюдного і повного вирішення їх. Зокрема, дедалі
зростаючі потреби держав у мінерально-сировинних ресурсах зумовлюють
загострення мінерально-сировинної проблеми протягом найближчих
десятиліть, а господарська діяльність у багатьох країнах поки що не дає
змоги домогтися помітного поліпшення екологічної ситуації.
Для розуміння суті і шляхів вирішення глобальних проблем необхідно
з’ясувати їхнє походження і природу, причини загострення протягом
останніх десятиліть. Слід зазначити, що з ними, але не в глобальному, а
в локальному (чи регіональному) масштабі людство зіткнулося ще за часів
своєї молодості і вже тоді змушене було шукати шляхи їх вирішення. До
певного часу спостерігалася якась гармонія у діях протилежних процесів:
одні з них порушували природну рівновагу, інші — відновлювали. Доки
незрілими лишалися суспільні відносини, а також засоби праці, відносна
гармонія між людиною і природою зберігалась. Але з розвитком
продуктивних сил людина дедалі більше оволодівала мистецтвом боротьби із
стихійними силами, підкоряючи собі природу, добивалась таких змін у
природі, які відповідали б її зростаючим потребам. Тісний взаємозв’язок
у відносинах між людиною і природою, суспільством і природою та
всередині суспільства став виступати як загальна закономірність.
Перехід людства від кочового скотарства до осідлого землеробства, тобто
від споживання до виробництва продуктів, ознаменувався етапом
перетворення природи в предмет і знаряддя життєдіяльності людини. Але
прогрес розвитку продуктивних сил супроводжувався і негативними
результатами, шкідливими і навіть згубними для людини.
У науковій літературі наводяться цікаві історичні приклади. Коли в
Греції, Малій Азії та інших місцях люди викорчовували ліси для одержання
в такий спосіб орної землі, вони не уявляли, що тим самим поклали
початок нинішньому запустінню цих країн, позбавляючи їх центрів
нагромадження і збереження вологи. Те ж саме відбувалося в Північній
Італії, де на південному схилі Альпійських гір люди вирубували хвойні
ліси і не передбачали, що знищують умови для розвитку місцевого
скотарства. Це факти із стародавньої історії. А період
науково-технічного прогресу нового часу, коли людство залучило до своєї
діяльності практично всі ресурси нашої планети, вже дали чимало
трагічних прикладів такого типу.
Суперечності у системі “людина — природа” — не єдине джерело глобальних
проблем. Такі самі проблеми виникають і у системі соціальних, суспільних
відносин. Стосунки людини і природи тісно пов’язані з міжособистісними
відносинами. Одні немовби переростають в інші. Соціальні й національні
конфлікти загострюють до критичної межі суперечності між людиною,
суспільством і навколишнім середовищем, надають глобального характеру
інтерсоціальним проблемам (проблемам війни і миру, подолання відсталості
і т. ін.).
Нарешті, слід зазначити, що переростання названих проблем у глобальні
пов’язано з процесом інтернаціоналізації виробництва, обміну, всього
суспільного життя на основі сучасних продуктивних сил, науково-технічної
революції. Проблеми, що раніше проявлялися в місцевому чи регіональному
масштабі, набули нині справді глобального характеру.
Таким чином, глобальні проблеми мають подвійний соціоприродний характер.
Вони водночас і природні, і соціальні. При цьому останній елемент
відіграє вирішальну роль. Адже соціальні умови розвитку визначають,
по-перше, серйозність і глибину глобальних проблем, небезпечність
їхнього розвитку для людства, по-друге, зміст підходів, методи і засоби
вирішення цих проблем.
У системі сучасної глобалістики важливе місце посідають проблеми війни і
миру.
Якісно нові умови, нова ситуація владно вимагає нового підходу до
вирішення питань безпеки. У наш час ядерна війна неприпустима:
її не можна виграти, у ній не буде ні переможців, ні переможених. Тому
найскладніші проблеми, глибокі розбіжності й конфлікти сучасного світу
можна і треба вирішувати не військовою силою, а тільки політичним
шляхом.
Разом з тим важливо усвідомлювати, що сьогодні небезпеку для людства
становлять не тільки воєнні конфлікти, застосування сучасної воєнної
техніки, а й мирна техніка. У працюючій мирній технічній системі,
наприклад АЕС, випадкове пошкодження ймовірніше, ніж у “непрацюючій”
воєнній техніці. Уявлення про екологічну чистоту АЕС давно виявилося
міфом. Різниця між воєнною і мирною ядерною технікою полягає лише в
тому, що перша знищує все живе швидко, а друга — поступово, але і та й
інша неминуче підривають коріння його існування. Радіоактивне зараження
людей і середовища їхнього проживання відбувається відносно повільно і
позначиться повною мірою в майбутньому.
В останній третині XX ст. різко погіршилась якість середовища, що оточує
людину: забруднюються повітря, річки, озера, моря; зростають шумові
навантаження, особливо в містах; захаращуються великі території
різноманітними відходами; знищуються багато видів флори і фауни;
деградують ґрунти та поширюються інші форми порушення цілісності
природи.
Заданими ООН, наприкінці 80-х років у атмосферу щорічно викидалося 150
мільйонів тонн двооксиду сірки, 50 мільйонів тонн окису азоту, 300
мільйонів тонн окису вуглецю, 15 мільярдів тонн двоокису вуглецю, 700
тисяч тонн фреонів, 100 тисяч тонн ртуті, 500 тисяч тонн свинцю тощо.
Нагромадження вуглекислоти в атмосфері, запиленість зросли у багатьох
містах світу в десятки разів. Внаслідок утворення навколо Землі шару
вуглекислого газу виникла загроза несприятливої зміни клімату із
порушенням енергетичного балансу і поступовим підвищенням температури.
Це призведе до танення полярної криги й затоплення великих прибережних
масивів і багатьох міст. Виникла небезпека порушення балансу кисню,
зруйнування озонового екрана в нижній стратосфері при польоті
надзвукових літаків. Збільшилося забруднення Світового океану (близько
0,1% видобутку нафти на морських шельфах потрапляє в океан). У цілому
обсяг забруднюючих відходів виробництва становив у 1970 p. 40 мільярдів
тонн, а до 2000 p. він може зрости до 100 мільярдів тонн і більше.
Стосовно обсягу забрудненої води, то він може збільшитися в 10 разів.
Велику загрозу природі і самому існуванню людини становлять “кислотні
дощі”, які виникають внаслідок викидів у атмосферу різних хімічних
сполук. А запилення атмосфери відходами видобувної промисловості,
сільського господарства, транспорту, енергетики призводить до не
передбачуваних змін кліматичних процесів.
Радіаційні, теплові, шумові, електромагнітні зміни також погіршують
умови життя людей. Усе це в кінцевому підсумку пов’язане з відходами
сучасної виробничої технології в усьому світі. Нині від 90 до 98%
речовини, взятої від природи, перетворюється на відходи і забруднює
середовище. За нинішніх тенденцій до 2000 p. обсяг газоподібних
забруднювачів атмосфери може досягти 50 мільярдів тонн, викидів твердих
речовин — 725 мільярдів тонн.
Дедалі гострішого характеру набувають на нашій планеті проблеми “водного
голоду” і забезпечення людства мінеральною сировиною та енергією, а
також демографічна проблема.
З середини нашого століття в світі відбувається безпрецедентне зростання
чисельності населення: у 1950 p. воно становило 2,5 млрд. чоловік, а в
1987 р. досягло 5 млрд., тобто зросло за третину століття більше, ніж за
попередні півтора століття. Нині народжується щороку 130 млн. чоловік,
помирає близько 50 млн., приріст становить майже 80 млн. чоловік. 9/10
приросту зумовлені демографічним вибухом, що спостерігається в країнах
Африки, Азії і Латинської Америки. За даними спеціалізованих організацій
ООН, до 2025 p. населення світу зросте на 3 млрд. чоловік, причому в
Латинській Америці, наприклад, воно подвоїться. Це означає, що до
наявних фондів споживання треба додати принаймні стільки ж
продовольства, житла, лікарень, шкіл, товарів повсякденного попиту,
скільки є нині. Причому зробити це необхідно лише для того, щоб не
знизити сучасного рівня життя. Але мета розвитку молодих країн — не
збереження вкрай низького рівня життя, а його неухильне піднесення.
Небезпечність тенденцій у демографічній ситуації така, що в третє
тисячоліття людство може вступити з 1 млрд. голодуючих і такою ж
кількістю людей, що не знаходять застосування своїй праці в містах, 2
млрд. сільських жителів, затиснутих у лещатах аграрного перенаселення,
1,5 млрд. знедолених, що живуть за межею бідності.
Сучасна демографічна ситуація являє собою глобальну проблему передусім
тому, що стрімке збільшення населення відбувається у країнах Азії,
Африки, Латинської Америки. Водночас ці держави через відсталість в
економічній, соціальній, культурній сферах неспроможні забезпечити
населення, що подвоюється кожних 20-30 років, матеріальними і
культурними благами. Безумовно, демографічна політика належить до
національної компетенції незалежних держав. Однак їхні труднощі при
вирішенні демографічних проблем уже нині відбиваються на міжнародних
відносинах в цілому і можуть призвести до катастрофічних наслідків не
лише для них самих, а й для світової економіки й політики.
Ці й інші явища свідчать про те, що всі глобальні проблеми, сучасності
тісно взаємопов’язані і взаємозумовлені, тому ізольоване вирішення їх
практично неможливе. Нездатність людства розв’язати хоча б одну із
глобальних проблем надзвичайно негативно вплине на можливість вирішення
всіх інших проблем.
Так, ненасильницький мир без ядерної зброї створює необхідні передумови
і гарантії для практичного вирішення всіх глобальних проблем в умовах
міжнародного співробітництва, зокрема для вирішення продовольчої
проблеми, що досить гостро стоїть в багатьох розвинутих країнах.
Західні вчені пояснюють загострення продовольчої проблеми у світі
“природними” причинами, головною з яких є випереджаюче зростання
народонаселення порівняно із збільшенням продуктів харчування.
Перспективи вирішення проблеми голоду в країнах “третього світу” вони
пов’язують із здійсненням політики регулювання приросту населення. Деякі
експерти (Я.Тінберген, Г.Кан, ВЛеонтьєв) акцентують увагу на
технологічній відсталості країн, що розвиваються, яка полягає у
примітивному й малопродуктивному сільському господарстві.
До глобальних проблем слід віднести й майбутнє людини. Проблема людини
як особливе вираження одвічних філософських питань набула ще одного
відтінку: нині вона активізувалась з погляду проблемності людського
існування взагалі. Щоб мати майбутнє, людина має вижити як вид. Питання
сенсу людського життя, значення культури, змісту людської діяльності
набувають уже не суто академічного, теоретичного,
суспільно-відповідального звучання, а потребують конкретних
соціально-практичних рішень.
Такі найважливіші і найактуальніші глобальні проблеми сучасної епохи, з
якими зіткнулось людство на порозі нового тисячоліття своєї історії. У
працях багатьох західних вчених вирішення найважливіших проблем людства,
як і в уявленнях про найближче й віддалене майбутнє людства, єдності
немає. Ще недавно частина їх відстоювали позицію “соціально-екологічного
песимізму”, доводячи, що світ нібито досяг апогею розвитку виробництва,
споживання невідновлюваних ресурсів і в недалекому майбутньому на нього
чекає крах. Чимало західних спеціалістів у галузі екології
(Дж.Форрестер, Д.Медоуз, М.Месарович, Б.Пестель та ін.) вважають, що
людство має вибирати між матеріальним прогресом і продовженням життя на
Землі.
Однак з другої половини 70-х років дедалі більше з’являлось публікацій,
автори яких намагалися довести, що нестача джерел енергії, продовольства
та інших ресурсів не абсолютна, а відносна, і людство може ці проблеми
вирішити. В одній з останніх доповідей Римського клубу “Шляхи, що ведуть
у майбутнє” (її автор — американський економіст українського походження
Б.Гаврилишин) висувається концепція створення загального “світового
порядку”, в рамках якого людство може справитися з уже наявними
проблемами і з тими, які обов’язково виникнуть у майбутньому.
Особливість сучасної історичної ситуації полягає в тому, що макросвіт
людства входить у мікросвіт індивіда. На плечі кожного певною мірою
покладається загальна історична відповідальність. А це вимагає
розширення горизонтів соціального й історичного мислення людей. Але хіба
можна сказати, що таке розширення стало повсюдним і загальним фактором
життя? Звичайно, ні. Не можна не бачити разом з тим процесів зміни
самосвідомості людей.
Сучасне і майбутнє розпочатих сьогодні в країні соціальних перетворень
перебуває в руках людини. Проте складається враження, що ми сприймаємо
лише позитивні сторони людського фактора як феномена нашої соціальної
практики, навмисне минаючи певні “небезпечні” висновки і “підводні
рифи”. Настав час чесно і безпристрасно подивитись на цю проблему.
Людський фактор — це не тільки першооснова нашого подальшого суспільного
розвитку, а й одна з історичних причин наших невдач і поразок. А якщо
бачити перспективу, то ми прагнемо виховати всебічно і гармонійно
розвинену людину майбутнього громадянського суспільства.
Зміни, що відбуваються сьогодні у світі, — важливий крок на шляху
переходу людства до нової цивілізації, яка може бути сформована на
шляхах розв’язання глобальних проблем. Ця нова, майбутня цивілізація, на
нашу думку, знищить відчуження людини від людини, суспільства, природи і
від продукту праці, покладе кінець поділу людства на антагоністичні
класи та соціальні групи і створить реальні умови для його самопізнання
і вільного самооб’єднання на принципах нового гуманізму. Нова
цивілізація в тенденції свого розвитку являє собою якісно новий ступінь
у розвитку людини і суспільства, що інтегрується в єдине людство,
системність якого можна порівняти в якісному відношенні з природними
системами, залученими в сферу людської діяльності. Тільки на цьому етапі
людство займе своє гідне, відносно самостійне місце в системі оточуючих
космічних процесів і сил, стане специфічним єдиним утворенням.
Розмірковуючи про перспективи людства, слід підкреслити, що мова йде про
можливості якогось єдиного демократичного і гуманного світового
співтовариства, в якому будуть співіснувати різні форми власності — і
суспільна, і приватна, неоднакові форми суспільних відносин. Але з
однією умовою. Це мають бути суспільства демократії, суспільства, де
людина буде центром усіх відносин.
Зрозуміло, що тільки на цьому шляху можливе подальше розгортання
прогресивних процесів, розквіт нової цивілізації. Зверненість до
культури, людини, її духовного світу диктується необхідністю
кардинальної зміни продуктивних сил, раціональним використанням
найновіших досягнень науково-технічного прогресу. При цьому слід маги на
увазі, що розвиток технічної і технологічної основи суспільства не
автоматично впливає на перетворення соціального життя, а опосередковано,
через систему суспільних відносин, яка зберігає певну самостійність.
Тому науковий погляд на перспективи людства у зв’язку з технічним
прогресом може сформуватися на основі всебічного аналізу системи “людина
— наука — технологія — суспільство”.
Отже, майбутнє, яке людина творить сама, і буде її майбутнім. Міркуючи
про перспективи розвитку людської цивілізації, слід не лише розвивати
існуюче, а й ламати старі догми і стереотипи. Якщо не буде нового в
сучасному, якщо не вирішимо сьогоднішніх глобальних проблем, то не буде
й ніякого третього тисячоліття розвитку людства.
У майбутньому, як це вже було і в минулому, суспільний прогрес не
застрахований від зигзагів, стрибків з одного боку в інший і, навіть,
від відступу назад. Від наукового передбачення і свідомої та активної
діяльності народних мас багато в чому залежить, як уникати цих
негативних тенденцій, як спрямовувати суспільний прогрес. Гуманістична
місія соціального прогнозування саме і полягає в тому, щоб розкріпачити
майбутнє людства!
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
