Національна держава і громадянське суспільство
Саме поняття “суверенна національна держава” містить у собі чіткий
взаємозв’язок складових елементів “суверенна” і “національна”, що
характеризують системну сукупність якостей даного державного устрою.
Виходячи з досвіду світового національно-державного будівництва і актів
міжнародного співтовариства, що фіксують і закріплюють суверенність
національних, державних і особистих прав, під суверенітетом слід
розуміти сукупність повновладдя нації і прав, які гарантують
незалежність особи. Суверенітет нації відбивається насамперед у
можливостях її вільного політичного самовизначення, в правах нації на
територію, що історично склалася і яку вона займає споконвіку, її
природні ресурси і копалини, а також у верховенстві її законодавства та
обраної державної влади, у національному громадянстві. Суверенітет
людини відбивається в реальних правах на життя і незалежність
світогляду, гарантіях проти насильства і голоду, захисті самостійності
особи в цілому. Як бачимо, суверенітет взагалі, що поділяється на
суверенітет нації і суверенітет особи, — не просто родове поняття щодо
цих двох окремих видів суверенітету, а неподільна синкретична сукупність
суверенітету нації і особи, коли і нація вільно самовизначається, і
особа не боїться за життя і незалежність світогляду.
У політико-правовому плані поняття “суверенітет” як норму державного
життя правомірно уявляти у вигляді парадигм “суверенітету факту” і
“суверенітету визнання” (або “суверенітет згоди”) як двох панівних у
різні епохи і у різних політичних системах типів реалізації базисної
формули суверенітету. “Суверенітет факту” відповідає такому положенню,
коли світове співтовариство держав своїм визнанням лише ратифікує сам
факт самоутвердження і життєстійкості будь-якого режиму, який примушує
рахуватися з собою як з реальною силою. Для “традиційних” міжнародних
систем, де панує “суверенітет факту”, характерне жорстке розмежування
сфер зовнішньої і внутрішньої політики: остання є справою суверенних
режимів, що не допускають втручання у свої домашні справи. “Суверенітет
визнання” відбиває тенденції таких епох і систем, у рамках яких сила і
стабільність кожної суверенної держави залежить від сили і стабільності
світового співтовариства в цілому. За таких умов норми політичної
поведінки, що демонструють прихильність духу згоди, превалюють над
свавіллям і ціннісним сепаратизмом окремих режимів, а межі між
зовнішньою і внутрішньою політикою розмиваються.
Федеративні та конфедеративні моделі поділеного суверенітету — типові
представники парадигми “суверенітету визнання”. У міжнародних справах
така парадигма виявляється лідируючою дуже рідко. Загальновідомими її
прикладами можуть бути нетривальний період Священного Союзу у Європі XIX
ст., а також відносини між країнами Заходу, передусім членами ЄС у наш
час.
Водночас необхідно зазначити, що кінець 80-х — початок 90-х років нашого
століття ознаменувався спробами західних держав, спираючись на структури
ООН і на нові політичні реалії, насамперед у Східній Європі, поширити
“суверенітет визнання”! на інші регіони Землі. Процедуру “суверенітету
визнання” з боку провідних суб’єктів світового співтовариства пройшла
Україна та інші держави зі складу республік колишнього Союзу.
Звертаючи увагу на прагнення західних держав виробити придатні для себе
і світу форми “суверенітету визнання”, слід виділити й таке популярне
поняття як “суверенітет особи”. Найпоширеніше тлумачення смислу
“суверенітет особи” полягає в тому, щоб пов’язати це поняття із
зростаючим впливом міжнародних інстанцій, що захищають права людини від
зазіхань з боку держави, та готовністю певних сил у світовому
співтоваристві надати свій потенціал на підтримку зусиль цих
організацій. Інакше кажучи, “суверенітет особи” — основа для утвердження
в міжнародних відносинах “суверенітету визнання”, практики всеосяжної
парадигми з підпорядкуванням суверенітету окремих режимів авторитету
інституцій, що представляють співтовариство в цілому, та проникливістю
меж між зовнішньою і внутрішньою політикою. Конкретні режими можуть
реалізувати свою волю під гаслом суверенітету народу або нації, але в
ім’я суверенітету особи може демонструвати свою владу лише міжнародний
порядок. У наші дні формула “суверенітет особи” набуває особливого
значення в процесі формування, становлення і розвитку нових національних
держав як суверенних суб’єктів світового співтовариства.
Як відомо, в історії політико-філософської думки, коли аналізується
дихотомія “людина — держава”, домінують три найбільш впливові традиції:
універсальна, соціалістична і ліберально-демократична.
Перша обстоювала пріоритет цілого щодо частки. Людина сприймається в ній
як істота, яка повністю інтегрована в державне ціле. Наприклад, у Гегеля
мета держави — не захист життя і власності людини, індивіда, а, навпаки,
захист держави людиною.
Друга виходить з ідеї, що людина є носієм інтересів певних соціальних
груп і перебуває під патронажем держави, під захистом всієї могутності
державного панування. Практично держава визначає всі сторони
громадянської та особистісної життєдіяльності всіх верств населення.
Третя базується на ідеї правової держави, розглядаючи її як результат
суспільного договору між самостійними, незалежними один від одного
індивідами, які володіють рівними правами і свободами.
У політико-філософських теоріях ідея національної держави виникає як
доповнення до ідеї правової держави. Якщо ліберально-демократична
програма, обстоюючи рівність громадянських прав людини, не розв’язує
питання про рівність прав кожного народу, зокрема про його право на
державне самовизначення, то національна ідея тим і відрізняється від
ліберальної, що намагається вирішити не лише проблему правової рівності
людей різних національностей, а й проблему рівності націй у розумінні
їхнього права на самостійний економічний, політичний і культурний
розвиток. Інакше кажучи, національна держава, що захищає територіальну
єдність і політичну цілісність нації й гарантує їй розвиток
національного ринку та збереження національної культури, не може не бути
водночас правовою, демократичною державою і не захищати інтереси
приватної особи, її політичні й економічні свободи, тобто такою, що
гарантує суверенітет особи.
Якщо подивитися з цієї точки зору на процес становлення і розвитку
правових, демократичних гарантій з боку держави щодо людини, індивіда як
необхідних умов для формування національної держави; то в історичному
плані можна виділити кілька періодів.
Перший період (XVI—XVIII ст.) — загроза фізичній безпеці індивіда, тобто
загроза індивідуального насильства. Мета держави визначається тим, що
вона гарантує безпеку життя і власності. Для досягнення мети держава має
відповідні засоби: поліцію, суди, “державну монополію” на владу.
Другий період (з кінця XVIII ст.) — загроза індивіду з боку держави,
деспотизму, тоталітаризму. Мета держави — безпека індивіда від загрози
самої держави, тобто свобода і рівність. Засоби досягнення мети: права
людини, принцип розподілу влади, право громадян на спротив незаконній
реалізації державної влади.
Третій період (XX ст.) — загроза індивіду, що виходить з економічної
нерівності і вільного ринку. Мета держави — соціальна справедливість.
Засобами її досягнення є система правового забезпечення соціальної
справедливості, контроль, спрямований проти зловживань ринку.
У національній державі кінця XX ст. мають бути ознаки всіх цих трьох
періодів. Адже часткове поєднання правових, демократичних і соціальних
характеристик державного устрою відбувається саме в
національно-державному утворенні. Саме нація дістає гарантовані
можливості для свого розвитку як суверенного суб’єкта світового
співтовариства тільки у правовій, демократичній і соціальній державі. З
одного боку, для того, щоб демократія виникла, утвердилась і набула
стабільності, вже має існувати народ, який усвідомлює себе як певну
єдність. З іншого боку, для того, щоб виникло те, що ми називаємо
нацією, а не просто етносом, необхідна поява демократичних інституцій,
демократичної свідомості, а також громадянина, який усвідомлює себе і
частиною цілого, і індивідуальністю.
Нарешті, можливість і факт національно-державного утворення набуває
статусу “де-юре” в міжнародному співтоваристві, тобто проходить
процедуру “суверенітету визнання” лише тоді, коли в тій чи іншій державі
створені не тільки можливості для правового, демократичного розвитку, а
й реальні соціальні умови для суверенітету і автономії індивіда. Такими
умовами є насамперед система державних гарантій для вільного
самопізнання, самовиробництва і самоуправління особи, розуміння й
закріплення того незаперечного факту, що кожна особа виступає
безпосереднім суб’єктом будь-якого суспільного процесу і надає йому
головну енергію. Загальними і головними гарантіями, що забезпечують
суверенітет і автономію індивіда, є конституціоналізм як відкрита форма
демократизації, соціалізації і раціоналізації держави. Саме
конституціоналізмом, сутністю якого є самоуправління індивідів,
завершується еволюція державності до держави. Передумова
конституціоналізму — індивідуалізація суспільного життя, а ступінь його
розвитку можна визначити відношенням до правових і соціальних умов
життєдіяльності кожної людини. На цю обставину постійно звертали увагу
видатні діячі української культури і науки, зокрема В.Винниченко, який
підкреслював, що справа національного визволення неминуче пов’язується
зі справою соціальною.
Саме тому слід констатувати, що в Україні тільки починається процес
переходу від проголошеної національної державності до будівництва
національної держави, оскільки всім нам належить пройти, пережити
нелегкий період становлення і зміцнення конкретних та ефективних
гарантій соціального забезпечення життєдіяльності людини, що
пов’язується насамперед з розробкою і прийняттям своєї національної
Конституції та формуванням громадянського суспільства і рішучими кроками
у реформуванні економіки країни.
Громадянське суспільство. Вище ми з’ясували, що національна держава
завжди — більшою чи меншою мірою — є виразником загальної волі своїх
громадян. Якщо ця “загальна воля” торкається тільки кола питань, які
мають справді загальногромадянський інтерес (захист країни від
зовнішньої загрози, підтримка стабільного економічного розвитку тощо), і
в той же час забезпечує вільне вирішення громадянами їхніх приватних
проблем, то перед нами, з одного боку, демократична держава, а з іншого
— громадянське суспільство. Якщо ж держава поширює свою волю на всі
сфери життєдіяльності людини і різко обмежує громадянське суспільство, —
перед нам тоталітарний устрій, який робить спробу поставити у “рамки” не
тільки суспільне, а й приватне життя, дозволяючи одне, караючи інше,
забороняючи третє.
Зміст поняття громадянського суспільства включає всю сукупність
неполітичних (недержавних) відносин у суспільстві, тобто економічні,
моральні, культурно-духовні, релігійні, національні. Громадянське
суспільство — це сфера спонтанного самовиявлення вільних індивідів і
асоціацій та організацій громадян, які добровільно сформувалися і
захищені законом від прямого втручання та довільної регламентації з боку
органів державної влади.
Економічною основою громадянського суспільства є власність в усій
багатоманітності її форм, насамперед приватна, кооперативна,
асоційована, колективна тощо. Вона забезпечує реальну економічну
свободу, без якої не може бути ні політичної, ні соціальної свободи. І
чим розвинутіше громадянське суспільство, тим ефективніша соціальна
забезпеченість індивіда, тим ширші його можливості для самореалізації в
різних сферах суспільного життя.
Громадянське суспільство — це постійно функціонуюча організація людей,
об’єднаних навколо самостійно обраних моральних і політичних цілей, на
яку держава, незважаючи на її владні орієнтації, не може справляти свого
підпорядковуючого впливу. Воно гарантує законом кожній людині вільний
вибір свого економічного буття, утверджує пріоритет прав людини,
виключає монополію однієї ідеології, одного світогляду, гарантує свободу
совісті. В політичному житті таке суспільство надає всім громадянам
реальні можливості для участі в державних і суспільних справах. Тут
держава і громадянин пов’язані взаємною відповідальністю за верховенство
демократично прийнятих законів, за долю своєї Батьківщини.
Які ж перспективи громадянського суспільства в Україні? Як відомо, в
Конституції Української держави є певні положення, що стосуються теми
громадянського суспільства і держави. Головними засадами, на яких має
грунтуватися громадянське суспільство, є свобода, рівноправність,
самоорганізація і саморегулювання. Держава ж підпорядковується служінню
громадянському суспільству і спрямовує свою діяльність на гарантування
рівних можливостей для всіх як основи соціальної справедливості.
Реально в Україні вже є громадянське суспільство: за кількістю
політичних партій і громадських організацій ми, певне, не поступаємося
найдемократичнішим країнам світу; у нас є порівняно розвинута публічна
сфера, продекларована свобода приватної власності і ринок “втягує” все
нові й нові прошарки населення. Складніше справа виглядає, на нашу
думку, з головним — етносом громадянського суспільства, громадянином,
орієнтованим на високі моральні цінності та зразки поведінки. На жаль, у
суспільстві, з одного боку, ще панує право сильного і жадоба до зиску за
будь-яку ціну, з іншого — політична апатія, утриманська свідомість,
прагнення до повернення під владу “сильної руки”. Отже, створення
громадянського суспільства в Україні потребує насамперед морального
відродження, реконструкції почуття солідарності і відновлення людської
гідності. Іншого шляху, мабуть, немає.
Одним із головних інститутів політичної системи є політичні партії. Як
суб’єкти владних відносин, вони великою мірою визначають динаміку і
спрямованість політичного життя суспільства, надають політичним
відносинам і процесам інтегрованого і стабільного характеру розвитку.
Проте в структурі самого суспільства політичні партії посідають
специфічне місце на стику між громадянським суспільством і державою,
звідси і їхня роль як з’єднучої ланки між ними. З одного боку, вони
привносять у громадянське суспільство значний елемент політизації, тобто
того, що характерне для сфери держави. З іншого боку, партії у зв’язку з
своєю політичністю мають тенденцію (особливо у разі приходу до влади) до
одержавлення, що негативно впливає на громадянське суспільство.
Прикладом такої долі громадянського суспільства при монопольному
одержавленні влади партією є післяжовтневий досвід колишнього СРСР.
Поняття “партія” латинського походження. Воно означає частину більшої
спільності або цілісності. Сьогодні досить важко визначити, коли саме
виникла перша в історії людства партія, однак відомо, що політичні
партії були вже у стародавньому світі. Так, Арістотель писав про
боротьбу партій жителів морського узбережжя, рівнин і гір. Пізніше в
Афінах точилася боротьба між партією знаті і партією народу. В
стародавньому Римі в кризовий період республіки (II-І ст. до н.е.)
змагалися між собою партія популярів, яка виражала інтереси плебсу, і
партія оптиматів, що представляла патриціанство й заможні плебейські
сім’ї.
Формування політичних партій у сучасному розумінні відбувалося
наприкінці XVIII-XIX ст., з виникненням у результаті буржуазних
революцій парламентів і парламентаризму як форми й принципу організації
та здійснення державної влади.
Створення парламенту вимагало організації механізму виборів,
обумовлювало групування депутатів з метою ефективної реалізації на
парламентському форумі своїх спільних цілей. Власне, ці потреби й
викликали появу партій як необхідного елемента організації політичного
життя перших парламентських держав.
Передісторією партій вважається етап аристократичного угрупування, а
зріла її форма виступає вже як масова організація. Паралельно з
виникненням масових партій відбувається формування основних ідеологічних
доктрин, характерних і для сучасних партійних систем. Це ідеології
консерватизму, лібералізму, соціал-демократизму та комунізму.
Сучасні суспільні науки по-різному трактують поняття політичної партії:
як своєрідний інститут, визначальною рисою якого є особлива структура і
організація; як об’єднання людей, що визнають одну і ту ж партійну
програму; як громадські організації, що ставлять за мету завоювання
влади для свого керівництва; як засіб активізації участі громадян у
формуванні політики держави. Багато дослідників вважають, що
визначальним фактором діяльності політичних партій є їхня виборча
функція — проведення виборів, вплив на електорат з метою завоювання
державної влади.
Найважливіші риси, що характеризують суть партії, виділив американський
вчений Дж.Ла Паламбара. Будь-яка партія, вважає він, по-перше, є носієм
ідеології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу й
людини. Історичний досвід свідчить, що ідеологічного вакууму в
політизованому суспільстві бути не може. Про це свідчить, наприклад,
крах рабовласництва, а потім буржуазні революції, що відбувалися вже під
знаменами буржуазно-демократичної і революційно-демократичної ідеології.
І кожного разу ідеологія породжується не самим рухом, не самою партією,
що виходить із свого “здорового глузду”, а вноситься в партію
інтелектуалами-ідеологами, що поділяють її кінцеву мету.
По-друге, будь-яка партія ставить за мету завоювання влади в ім’я
здійснення своїх програмних завдань, котрі можуть передбачити в окремих
випадках навіть кардинальну зміну соціально-економічного ладу, а в інших
— його коригування в інтересах певних верств суспільства. Такі повороти,
наприклад, відбувалися в країнах Західної Європи, коли влада переходила
від соціалістів (соціал-демократів, лейбористів) до неоконсерваторів і
навпаки.
По-третє, будь-яка партія є організацією, тобто відносно тривалим у часі
об’єднанням людей. Так, уже перейшли через двохсотлітній рубіж партії
торі й вігів у Англії, з 1828 p. існує демократична, а з 1854 p. —
республіканська партія у США.
По-четверте, будь-яка партія ставить за мету забезпечити собі підтримку
народу. Для цього використовуються відомі і впливові у виборчих акціях
особи — нотаблі. Того, чого одні партії досягають чисельністю, інші
домагаються вмілим добором нотаблів. У таких партіях немає поняття
членства як зобов’язання перед партією і сплати членських внесків.
Характерними для всіх політичних партій є те, що вони являють собою
об’єднання людей, пов’язаних спільними інтересами, прагненням досягти
реалізації своїх ідей. Прийнято вважати, що громадсько-політична
організація стає партією, коли вона для виконання своєї програми висуває
за мету прихід до влади або вплив на владу, участь у справах держави,
визначення форм і напрямів її діяльності.
Звідси випливають і основні функції політичних партій:
виявлення, формування та обґрунтування інтересів великих суспільних
груп, визначення цілей і завдань, принципів, засобів їх досягнення;
формування громадської думки, вплив на неї з метою залучення на свій бік
якомога більше прихильників;
боротьба за державну владу на всіх рівнях, за можливість впливати на
неї;
участь в усіх формах державної влади, в розробці та здійсненні
внутрішнього й зовнішнього політичного курсу;
політичне виховання частини або всього суспільства;
підготовка й висування кадрів для державного, партійного, профспілкового
апарату.
Отже, партії здійснюють визначальний вплив на прийняття органами
державної влади й управління політичних рішень, які згодом можуть
перетворюватись у відповідні нормативні акти і набувати сили закону.
Розглянуті основні функції в цілому здійснюють усі політичні партії
залежно від місця і ролі, яке посідає та чи інша з них у політичній
системі сучасного світу. Водночас ці ж партії можуть виконувати і ряд
інших функцій, що випливають з їхніх статутів та програмних цілей,
національних традицій тощо. Таким чином, партії стають динамічними і
багатофункціональними структурами у політичній системі суспільства.
У науці і серед політиків-практиків багатьох країн відбувається
обговорення питання про майбутнє політичних партій. І це зрозуміло. В
громадянському суспільстві Старого й Нового світу поширюється апатія
щодо політичних партій і політичної сфери життя взагалі, а функції
партій значною мірою перебирають на себе засоби масової інформації
(пропагандиська функція) та незалежні кандидати (представницька
функція). Разом з тим партії залишаються значною політичною силою і
роблять все можливе для підвищення свого авторитету і впливу на
виборців. Наприклад, з метою набуття статусу загальнонародних деякі
партії свідомо йдуть до розмивання своєї ідеологічної і соціальної
визначеності, приймаючи за зразок модель американських партій —
республіканської і демократичної. Отже, все, що було сказано вище щодо
політичних партій, відноситься переважно до партій класичного типу і має
в кожному конкретному випадку коригуватися з урахуванням сучасної
ситуації.
Зараз в Україні почався якісно новий етап формування багатопартійності.
Життєздатність кожної партії, її масовість і стосунки в політичній
системі залежатимуть від того, наскільки її ідейно-програмні настанови і
практична діяльність сприятимуть здійсненню радикальних політичних і
соціально-економічних реформ щодо утвердження незалежної, демократичної
України, у формуванні громадянського суспільства, наскільки враховані
економічний, соціальний та ідейний плюралізм суспільства.
Зрештою багатопартійність не зводиться до набору партій, який існує в
країнах з демократичним режимом. Україна, мабуть, не зможе обминути
загальної тенденції поступового “угрупування” партій, доки не
сформується зріле громадянське суспільство, в якому домінуватимуть дві
основні партії або два блоки партій. Іншими словами, поки не сформуються
інші компоненти демократичної політичної системи, насамперед могутній
середній клас, а місце нинішньої конфронтаційної свідомості не займе
толерантна консенсусна свідомість, партійні пристрасті, інтереси і
суперечності ще довгий час не зможуть об’єднатися в ім’я демократичного,
стабільного і прогресивного розвитку української держави, заможного,
спокійного і впевненого життя її громадян.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
