.

Оподаткування малих пiдприємств (диплом)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
630 15901
Скачать документ

Міністерство фінансів України

Львівський державний фінансово – економічний інститут

АНОТАЦІЯ

ВИПУСКОВОЇ РОБОТИ

НА ТЕМУ:” Особливості оподаткування малих підприємств

в Україні ”

Каніцької Наталії Богданівни Науковий керівник Буряк Петро Юрійович

У випусковій роботі визначений вплив макроекономічних факторів
на розвиток малого підприємництва в Україні та на Львівщині зокрема.
Побудовано багатофакторну економетричну модель взаємозалежності валового
доходу, що виробляють малі підприємства Львівщини, від величини
податкового навантаження, реальної вартості банківського кредиту та
середньооблікової чисельності працівників на малих підприємствах.

Виявлено, що найсуттєвішими факторами, які впливали на розвиток
малого підприємництва є реальна вартість банківського кредиту та
величина податкового навантаження.

Подаються рекомендації щодо покращення умов розвитку малого
підприємництва на Львівщині та в Україні в цілому.

Випускова робота складається з III розділів, висновків та
пропозицій.

Робота викладена на 94 сторінках (машинописного тексту),
містить 11 таблиць, малюнків,
5 сторінок додатків. Список використаної літератури
містить 37 найменувань.

______________________
Каніцька Наталія Богданівна

(підпис)

______________________
Буряк Петро Юрійович

План

Розділ 1.Особливості податкової системи України

Розділ 2.Мале підприємництво як важливий елемент ринкової економіки

Розділ 3. Динаміка змін в податковому законодавстві щодо оподаткування
малих підприємств

3.1.Прямі і непрямі податки, що сплачують малі підприємства

3.2 Спрощена система оподаткування.

4. Міжнародний досвід підтримки й розвитку малого бізнесу

Висновки та пропозиції

Список використаної літератури

1.Особливості податкової системи України

Податкова система в кожній країні є однією із стрижневих основ
економічної системи. Вона , з одного боку, забезпечує фінансову базу
держави , а з іншого – виступає головним знаряддям реалізації її
економічної доктрини. Податки – це об’єктивне суспільне явище, тому при
побудові податкової систе-ми слід виходити з реалій
соціально-економічного стану країни, а не керуватись побажаннями,
можливо і не найкращими, але не здійсненними.

Молода Українська держава розпочала створення власної податкової
системи. Яка не є простим копіюванням досвіду інших країн. Адже
податкова система має відображати конкретні умови конкретної країни:
рівень розвитку економіки, соціальної сфери,її зовнішню і внутрішню
політику, традиції народу, географічне положення, кліматичні умови і
безліч інших чинників. У зв’язку з цим склад податкової системи,
структурні співвідношення окремих податків,порядок їх обчислення, форми
розрахунків,організація податкової служби можуть значно відрізнятися.
Водночас слід підкреслити, що форми оподатку-вання стають дедалі
уніфікованішими.Існує ряд основних податків, які дістали загальносвітове
визнання, хоча механізм їх справляння може суттєво різнитися в
конкретних країнах. До них належать такі форми непрямого
оподаткування,як податок на додану вартість й акцизний збір,а також
основні прямі податки – прибутковий податок з доходів громадян.

Податкова система є дуже складним явищем, яке відображає
діалектичне

поєднання об’єктивного і суб’єктивного начал. Об’єктивне начало
зумовлене об’єктивністю самих податків і виражається в тому, що
податкова система має базуватися на певних наукових засадах, які
характеризують її внутрішню сут-ність і суспільне призначення.
Суб’єктивність полягає в тому, що податкова система створюється
відповідними державними структурами. Вона відображає розуміння ними
ситуації в країні й цілі певних партій, суспільних груп, окремих
політичних діячів. І тут виникає значна проблема в суспільстві- проблема
мак-симального наближення суб’єктивного бачення до об’єктивних вимог і
можли-востей. Адже об’єктивність не завжди очевидна, вона прихована для
не озброєного відповідними знаннями ока. Суб’ективні ж мотиви майже
завжди наяву, їх може бути велике розмаїття, вони можуть викривляти
реальну дійсність через призму корпоративних інтересів.

Основна форма розв’язання суперечності між об’єктивним і
суб’єктивним началами податкової системи- побудова її виходячи з певної
економічної док-трини, яка покладена в основу діяльності держави. Саме
вона повинна бути як відправною точкою, так і орієнтиром податкової
політики, котра є вторинним явищем щодо теорії.

Проблеми України в галузі побудови податкової системи насамперед
пов’язані саме з відсутністю чіткої економічної доктрини, визначеної
виходячи з тієї чи іншої економічної теорії. Це не дає змоги проводити
чітку стратегічну лінію, призводить до нестабільності податкової
політики, що, у свою чергу, не-гативно впливає на стан економіки. Саме
вироблення цієї доктрини є першо-черговим завданням.

Сучасний стан податкової системи України можна охарактеризувати
як закладення підвалин. Зроблено за короткий час досить багато.
Здійснено пере-хід до системи формування доходів бюджету на податковій
основі, реформова-на сама податкова система шляхом впровадження
податків, характерних для країн із розвинутою ринковою економікою.
Розроблено і впроваджено законо-давство з питань оподаткування, його
інструктивне та методичне забезпечення, створена податкова служба із
сучасною організаційною структурою. Однак це- тільки перші кроки.
Заснована податкова система України не є абсолютно но-вим явищем. Вона
побудована, і це знову ж таки об’єктивна закономірність, на базі тієї
системи доходів бюджету, яка існувала в межах адміністративної сис-теми
і планової економіки. Введені податки певною мірою є новими скоріше за
формою, ніж за змістом. Так чи інакше вони містять ознаки старої
системи, заснованої на надмірній централізації, в тому числі й
бюджетній. Головне завдан-ня в цьому плані полягає в наповненні нових
форм оподаткування ринковим змістом, що потребує зміни схеми й
пропозицій розподілу валового національ-ного продукту на основі
підвищення питомої ваги індивідуальних доходів гро-мадян.

Податки є однією з найважливіших фінансових категорій. Історично
це найдавніша форма фінансових відносин між державою і членами
суспільства. Саме виникнення держави спричинило і появу платежів та
внесків до державної скарбниці для фінансового забезпечення виконання
державою її функцій. Спочатку ці внески провадились у натуральній
формі.а з розвитком товарно-грошо-вих відносин відбувся поступовий
перехід до грошової форми оподаткування. У сучасних умовах натуральні
податки можуть використовуватись у винятко-вих випадках в окремих
країнах.

Податки являють собою обов’язкові платежі юридичних і фізичних
осіб до бюджету. За економічним змістом це фінансові відносини між
державою і платниками податків з метою створення загальнодержавного
централізованого фонду грошових коштів,необхідних для виконаня державою
її функцій. На відміну від фінансів у цілому ці взаємовідносини мають
односторонній характер- від платників до держави. Повернення переплат
податків не може розглядатись як зворотний рух, тому що воно пов’язане
не із сутністю розглядуваних відносин, а з характером розрахунків із
бюджетом- якби вони були максимально правильними, то переплат взагалі не
було б.

Податки встановлюються для утримання державних структур і для
фінансового забезпечення виконання ними функцій держави- управління,
оборони, соціальної та економічної. Вони не мають ні елементів
конкретного еквівалентного обміну, ні конкретного цільового
призначення. Однак якщо їх розглядати в узагальненому вигляді, то ці
прикмети плати і відрахувань видно досить чітко. Податок- це плата
суспільства за виконання державою її функцій, це відрахування частини
вартості валового національного продукту на загаль-носуспільні потреби,
без задоволення яких сучасне суспільство існувати не може.

Функціїї податків як фінансової категорії випливають із функцій
фінансів. Фінанси в цілому виконують дві функції – розподільну і
контрольну. Податки безпосередньо пов’язані з розподільною функцією в
частині перерозподілу вартості створеного ВНП між державою і юридичними
та фізичними особами. Одночасно вони виступають методом централізації
ВНП у бюджеті на загальносуспільні потреби, виконуючи таким чином
фіскальну функцію.

Фіскальна функція є важливою у характеристиці сутності податків,
вона визначає їхнє суспільне призначення. З огляду на цю функцію держава
повинна отримувати не просто достатньо податків, але, головне, –
надійних. Податкові надходження мають бути постійними, стабільними,
рівномірно розподілятися в регіональному розрізі. Постійність означає,
що податки повинні надходити до бюджету не у вигляді разових платежів з
невизначеними термінами, а рівномірно протягом бюджетного року в чітко
встановлені строки. Оскільки призначення податків полягає у забезпеченні
витрат держави, то терміни їх сплати мають бути погоджені з термінами
фінансування видатків бюджету. Стабільність надходжень визначається
високим рівнем гарантій того, що передбачені Законом про бюджет на
поточний рік доходи будуть отримані у повному обсязі. Безглуздо
встановлювати такі податки, які необхідних гарантій не дають, бо тоді
невизначеною стає вся фінансова діяльність держави. Рівномірність
розподілу податків у територіальному розрізі необхідна для забезпечення
достатніми доходами всіх ланок бюджетної системи. Без цього виникає
потреба в значному перепозділі коштів між бюджетами, що зменшує рівень
автономності кожного бюджету, що зменшує рівень автономності кожного
бюджету, ступінь регіонального самоврядування і самофінансування.

Податки ,як уже зазначалося, характеризуються рухом вартості від
юридичних і фізичних осіб до держави.Їх сплата приводить до зменшення
доходів платників. Причому об’єктивно кожний платник зацікавлений
сплатити якомога меншу суму, що може досягатись як за рахунок зменшення
обсягів об’єкта оподаткування, так і вибору пільгових щодо оподаткування
умов діяльності. Таким чином, у сутності кожного податку закладена
регулююча функція. Вона, як і фіскальна функція, характеризує їх
суспільне призначення. Суть регулюючої функції полягає у впливі податків
на різні сторони діяльності їх платників.

Оскільки регулююча функція податків є об’єктивним явищем, то
вплив податків відбувається незалежно від волі держави, яка їх
установлює. Разом з тим держава може свідомо використовувати їх з метою
регулювання певних пропорцій у соціально-економічному житті суспільства.
Але така цілеспрямована податкова політика можлива тільки завдяки
об’єктивно властивій податкам регулюючій функції.

Використання податків як фінансових регуляторів- дуже складна й
тонка справа. Тут не може бути головного і другорядного- все головне.
Іноді незначні деталі в оподаткуванні можуть докорінно змінити суть
впливу податку: зробити його прямо протилежним щодо передбачуваного.

Проблема полягає в тому, що податки зачіпають усе суспільство, а
це безмежна гама інтересів, врахувати які дуже важко, але вкрай
необхідно. Не може бути оцінки регулюючої дії податків за сальдовим
підходом- що переважає, позитивний чи негативний вплив. Сама по собі
присутність негативного впливу, навіть незначного, свідчить про недолік
того чи іншого податку.

Історія людства виробила різні форми й методи оподаткування.
Кожний вид податків має свої специфічні риси та функціональне
призначення і посідає окреме місце в податковій системі. Роль того чи
іншого податку характеризується його приналежністю до певної групи у
відповідності з існуючою класифікацією податків. Класифікація дає
можливість більш повно висвітлити сутність та функції податків, показати
їхню роль у податковій політиці держави, напрям і характер впливу на
соціально-економічний розвиток суспільства.

Класифікація податків провадиться за кількома ознаками: за
формою оподаткування, за економічним змістом об’єкта оподаткування,
залежно від рівня державних структур, які їх установлюють, за способом
стягнення.

За формою оподаткування всі податки поділяються на дві групи:
прямі і непрямі.

Прямі податки встановлюються безпосередньо щодо платників, їх
розмір залежить від масштабів об’єкта оподаткування. Прямі податки
сприяють такому розподілу податкового тягаря, при якому більше платять
ті члени суспільства,які мають вищі доходи. Такий принцип оподаткування
більшістю економістів світу визначається найсправедливішим. Разом з тим
форма прямого оподаткування потребує і складного механізму стягнення
податків, бо виникають проблеми обліку об’єкта оподаткування й ухилення
від сплати. Тому, незважаючи на “справедливість” прямих податків,
податкова система не може обмежуватися тільки ними. Це був би однобокий
підхід, який згубний для будь-якої системи.

Непрямі податки встановлюються в цінах товарів і послуг, їх
розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів.
Оскільки непрямі податки влючаються в ціни, то їх платить в абсолютному
розмірі більше той, хто більше споживає, а більше споживає той, хто має
вищі доходи. Структура споживання у різних верств населення суттєво
відрізняється, тому принцип справедливого оподаткування може бути
реалізований через диференційований підхід до встановлення непрямих
податків на окремі товари, роботи та послуги. Однак тут теж є певні
обмеження. Встановлення більш високих податків тільки на товари не
першої необхідності й розкоші звужує сферу непрямого оподаткування і
скорочує надходження доходів до бюджету. Навпаки, навіть невисокий
рівень непрямого оподаткування товарів повсякденного попиту забезпечує
державі сталі й значні доходи, бо сталим і значним у масштабах
суспільства є таке споживання.

За економічним змістом об’єкта оподаткування податки поділяються
на три групи: податки на доходи, споживання і майно. Податки на доходи
стягуються із доходів фізичних та юридичних осіб. Безпосередніми
об’єктами оподаткування є заробітня плата та інші доходи громадян,
прибуток або валовий доход підприємств. Податки на споживання
сплачуються не при отриманні доходів, а при їх використанні. Вони
справляються у формі непрямих податків. Податки на майно встановлюються
щодо рухомого чи нерухомого майна. На відміну від податків на
споживання, які сплачуються тільки один раз- при купівлі, податки на
майно стягуються постійно, доки майно перебуває у власності. Оцінка
майна може провадитись різними методами ( вартість у грошовому виразі,
потужність двигуна автомобіля тощо).

Залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки,
вони поділяються на загальнодержавні та місцеві.

Загальнодержавні податки встановлюють вищі органи влади. Їх
стягнення є обов’язковим на всій території країни, незалежно від того,
до якого бюджету (державного чи місцевого) вони зараховуються. Місцеві
органи влади не мають права, якщо це не передбачено відповідними
законодавчими актами, скасовувати ці податки або змінювати їхні ставки.
Згідно з їх розподілом між ланками бюджетної системи загальнодержавні
податки поділяються на три групи: доходи державного бюджету, доходи
місцевих бюджетів і доходи, що розподіляються між державним і місцевими
бюджетами. Розподіл податків між ланками бюджетної системи може мати
сталий нормативний характер, наперед установлений законодавчими актами,
а може відбуватись у формі бюджетного регулювання, коли відрахування до
місцевих бюджетів провадяться за щорічними диференційованими нормативами
залежно від потреб того чи іншого місцевого бюджету.

Місцеві податки встановлюються місцевими органами влади та
управління. Можливі різні варіанти встановлення місцевих податків.
По-перше, у вигляді надбавок до загальнодержавних податків. Рівень
надбавки визначають місцеві органи відповідно до встановлених обмежень.
По-друге,введення місцевих податків за переліком,що встановлюється
вищими органами влади. Вибір податків здійснюється місцевими органами.
При цьому можуть застосовуватись як єдині ставки, передбачені чинним
законодавством, так і диференційовані, що встановлюються кожним місцевим
органом влади. По-третє, можливе впровадження місцевих податків на
розсуд місцевих органів без будь-яких обмежень з боку центральної влади.
Характер встановлення місцевих податків залежить від рівня розвитку
місцевого самоврядування і самофінансування, від того, який принцип
покладений в основу побудови бюджетної системи- єдності чи автономності
(повної чи обмеженої). Чим вищий рівень розвитку суспільства, тим
повніша автономність місцевих бюджетів і самофінансування регіонів.

За способом стягнення розрізняють два види податків-розкладні та
окладні. Розкладні податки спочатку встановлюються в загальній сумі
відповідно до потреб держави в доходах, потім цю суму розкладають на
окремі частини по територіальних одиницях, а на низовому рівні-між
платниками. Це-історично перша форма стягнення податків. Окладні податки
передбачають встановлення спочатку ставок, а відтак і розміру податку
для кожного платника окремо. Загальна величина податку формується як
сума платежів окремих платників. Звісно, держава прогнозує загальні
надходження того чи іншого податку і залежно від потреби в доходах
встановлює відповідну ставку. Однак,стягнення податку іде від платника,
від розмірів об’єкта оподаткування.

Головною ознакою класифікації податків є форма оподаткування,
оскільки саме вона характеризує їх економічний зміст. Прямі й непрямі
податки, у свою чергу, поділяються на окремі підгрупи і види. Чим
більший набір податків, тим ширші можливості держави у проведенні
податкової політики, в реалізації як фіскальної, так і регулюючої
функції.

Встановлення, розподіл, стягнення і використання податків
становлять одну з функцій держави. Тому податкова система як елемент
господарського механізму відповідає економічному ладу країни, рівню
розвитку продуктивних сил, системі державного регулювання економічних
процесів і основним завданням існування держави.

Сучасні прогресивні співвідношення податкової системи
відтворюють державне регулювання наступних економічних процесів:

-фіскальний аспект – забезпечення надходження коштів до
Державного бюджета, зниження рівня інфляції, вирішення проблеми
зменшення державного боргу. Це може правити спонукальним мотивом для
розширення податкової бази за рахунок підвищення рівня оподаткування та
розширення контингенту платників податків;

-соціальний аспект – надання пільг малозабезпеченим верствам
населення та утримання, звільнення від оподаткування доходів
юридичних та фізичних осіб, які спрямовуються на соціально значимі
заходи та благодійність;

-запезпечення необхідних темпів економічного зростання та
стабілізації прогресивних економічних процесів – підтримка інвестицій,
спрямованих на оновлення виробничого потенціалу шляхом поетапного
зниження ставок оподаткування фізичних та юридичних осіб, надання пільг
прискореній амортизації, розвиток холдингової та лізингової форм участі
держави у фінансуванні витрат на розвиток базових науково-технічних і
енергетичних галузей, використання активної кредитної політики з
регулювання обсягу вкладень на розвиток виробництва (підприємства);

-стабілізація економічної кон’юнктури в країні – регулювання
купівельної спроможності населення на різні групи товарів як шляхом
встановлення диференційованих ставок податку на додану вартість, так і
створенням специфічних умов оподаткування товарів не першої необхідності
та предметів розкоші;

-перебудова податкової системи з урахуванням вимог розвитку
світового господарства, створення єдиної європейської системи
оподаткування в країнах-членах Європейського Економічного Союзу.

Податкова система повинна бути досить гнучкою, дозволяти уряду
реагувати на зміни в економічній кон’юнктурі і впливати на неї в
необхідному напрямку. Ефективно впливати податковою системою на
економіку країни можна за умови дії єдиного незалежного закону протягом
триватого періоду часу, під час якого лише вносяться корективи.

Аналіз податкової системи України засвідчує її фіскальний
характер, який стимулює затратні методи виробничо-комерційної діяльності
підприємств, стримує економічний розвиток країни. У законах слабо
виписана роль регіонів. До того ж суттєвим недоліком податкового
законодавства є його нестабільність: часті зміни в правилах стягнення
податків, скасування пільг або, навпаки, внесення нових.

На сьогодні в Україні актуальним є вирішення питань податкової
стабілізації, створення адекватної ефективної податкової системи. Її
розробка здійснюється на грунтовному вивченні податкового законодавства
цивілізованих країн, класифікації податків, методів обліку та контролю
податкових надходжень, аналізу впливу податків на фінансові показники
підприємств.

У процесі податкової діяльності держава, приводячи в дію
фінансовий механізм, реалізує визначені цілі податкової політики й
отримує певні результати, які можна виразити за допомогою системи
кількісних абсолютних і відносних показників.

Абсолютні кількісні показники характеризують загальний результат
податкової діяльності держави:

1) обсяг податкових надходжень до зведеного бюджету;

2) обсяг податкових надходжень до Державного бюджету;

3) обсяг надходжень податку на прибуток юридичних та фізичних осіб,
податку на додану вартість тощо.

Важливими відносними показниками загального результату
податкової діяльності держави є показники, що характеризують питому вагу
податків у валовому внутрішньому продукті, питому вагу податкових
надходжень у загальному обсязі доходів бюджету, питому вагу тих чи інших
податків у загальному обсязі податкових надходжень.

Значення першого показника полягає в тому, що фінансова наука не
лише досліджує питання про вплив податків на економіку, а й постійно
веде пошук оптимальної межі навантаження на конкретного товаровиробника.
Одним з аспектів такого дослідження є проблема визначення навантаження
всієї країни в цілому та його частки у валовому внутрішньому продукті.

Цей показник дає можливість статистично визначити межі
прогресивності або регресивності національної податкової системи, а
також служить необхідною умовою для удосконалення податкової
діяльності,що здійснюється в межах панівної моделі регулювання
економіки, здатної виконати однаковою мірою фіскальну й стимулюючу
функції.

Абсолютні і відносні показники дають можливість оцінити
результати податкової діяльності держави, рівень та можливості
забезпечення податковими надходженнями обсягу фінансових ресурсів,
необхідних для соціально-економічного розвитку країни, і на цій основі
внести відповідні корективи в економічну діяльність держави в цілому, її
економічну політику.

Використовуючи розглянуті показники, проаналізуємо деякі аспекти
податкової діяльності української держави за роки незалежності.

На сьогодні у складі податкової системи України дещо переважають
прямі податки. Провідне місце у прямому оподаткуванні належить
прибутковому податку: у 1998 році – 42,7%. Інші види прямих податків
мають другорядне значення: на земельний податок припадає 5,2%, а на
податок з власників транспортних засобів – 0,9%. У системі прибуткового
оподаткування податок на прибуток підприємств (26,2%) перевищує
прибутковий податок з громадян (16,6%). Серед непрямих податків
домінуюча роль належить податку на додану вартість (33,7%), який
виступає основним і в податковій системі України в цілому.

Платежі за ресурси, які за змістом не є податками, а лише мають
певні ознаки податкових платежів, становлять незначну питому вагу – на
рівні 1%. Також неістотною є частка місцевих податків і зборів – до 2%.
Зростання компенсаційних доходів зумовлене збільшенням відрахувань на
дорожні роботи.

Отже, найбільший фіскальний потенціал мали податок на прибуток
підприємств, прибутковий податок з громадян та податок на додану
вартість (76,5%).

Аналіз даних державної податкової адміністрації про динаміку
структурних зрушень у 1992 – 1998 роках у податковій структурі України
дає підстави для таких висновків:

1) перші 2 роки переважало непряме оподаткування;

2) наступні 3 роки переважаючим стає пряме оподаткування;

3) наступні 2 роки спостерігаємо зворотній процес: переважання прямих
податків залишається, але незначне;

4) у 1998 році питома вага непрямих податків зменшується (39,1%);

5) зростає прибутковий податок з громадян. Спочатку було різке зниження
частки цього податку, але сьогодні його роль відновлено: у 1997 році –
15,3%, у 1998 році – 16,6%;

6) характерною рисою є також зростання значення місцевих податків і
зборів, хоч поки що їх питома вага дуже мала – 1,8% у 1998 році; однак
це нова тенденція, і з прийняттям Закону “Про місцеві податки і збори ”
вона поступово набиратиме сили.

Отже, податкова діяльність в Україні була нестабільною. Постійна
зміна акцентів не могла сприяти зміцненню податкової системи,
використанню повною мірою фіскального та регулятивного потенціалу
податків.

2.Мале підприємництво як важливий елемент ринкової
економіки

Розвиток недержавного сектора економіки – один з основних
напрямків реформ, що відбуваються в економіці України. Значне місце у
формуванні механізму саморозвитку ринку посідає мале і середнє
підприємництво.

В умовах дестабілізації економіки, обмеження фінансових ресурсів
саме суб’єкти підприємництва, які не потребують великих стартових
інвестицій, спроможні за певної підтримки найшвидше і найефективніше
розв’язувати проблеми демонополізації, стимулювати розвиток економічної
конкуренції.

Нажаль, сектор малого підприємництва в Україні поки що не
відіграє в національній економіці такої важливої ролі, як в економічно
розвинутих країнах, і не розвивається достатньо енергійно для того, щоб
забезпечити динамічне нарощування власного потенціалу, загального
поліпшення економічної ситуації в країні.

Динамічний розвиток підприємництва сприяє загально-економічному
зростанню. Однак його активність стримується фінансовими бар’єрами.
Основним джерелом інвестицій досі залишаються недостатні власні
фінансові ресурси суб’єктів підприємництва. Банківські кредити
використовуються обмежено через великі процентні ставки банківської
системи та відсутність гарантій для банків.

Ринкові відносини потребують від суб’єктів підприємництва
грамотної оцінки фінансового стану підприємства, фінансової ситуації у
народному господарстві країни у цілому. Інакше вони не зможуть прийняти
правильних управлінських рішень у цій сфері і їхні шанси на успіх у
конкурентній боротьбі залишатимуться мінімальними.

Високий тягар оподаткування, обмеженість або повна відсутність
матеріально-фінансових і кредитних ресурсів спонукає багатьох суб’єктів
підприємництва відійти у тіньову економіку.

Малий бізнес або мале підприємництво, – це найчисельніший
прошарок дрібних власників, які завдяки своїй масовості значною мірою
визначають соціально-економічний рівень розвитку країни. Сектор малого
бізнесу утворює найрозгалуженішу мережу підприємств, що діють переважно
на місцевих ринках і безпосередньо пов’язані з масовим споживачем
товарів і послуг.

У світовій господарській системі, за даними Організації
Об’єднаних Націй, малі й середні підприємства забезпечують робочими
місцями майже 50% працюючого населення усього світу, при цьому обсяг
виробництва в цьому секторі у різних країнах становить від 33 до 66%
валового внутрішнього продукту.

Сектор малого підприємництва – невід’ємний, об’єктивно
необхідний елемент будь-якої розвинутої господарської системи, без якої
економіка та суспільство в цілому не можуть нормально функціонувати й
розвиватися. Основу життя країн з ринковою системою господарювання
становлять малі підприємства як наймасовіша, найдинамічніша і
найгнучкіша форма ділового життя.

В Україні за статистичними даними, діє понад 100 тисяч малих
підприємств, у яких близько 5% від загальної кількості працівників
народного господарства, 3,2 тисячі кооперативів та майже 1 мілліон
індивідуальних підприємців. У сільському господарстві функціонує понад
35 тисяч фермерських господарств.

Питома вага малого підприємництва у валовому внутрішньому
продукті України становить майже 10%. Обсяги виробленої промисловими
малими підприємствами продукції в 1996 році становили 3,2%, у 1997 році
– 3,8% від загального обсягу.

Водночас як важлива складова частина господарства мале
підприємництво ще не стало суттєвим фактором його перебудови, не
активізувало виробничої та інноваційної діяльності, не відбувся його
перехід від стартового періоду до етапу розвитку.

При абсолютному зростанні кількості малих підприємств, у тому
числі в I півріччі 1998 року, сповільнюються темпи їх створення. Якщо у
1993 році кількість діючих малих підприємств порівняно з попереднім
роком зросла в 1,5 разу, то у 1994 році – лише на 6%, у 1995 році – на
14%, у 1996 році та у 1997році-на 1,6% до відповідного періоду
попереднього року.

При цьому мале підприємництво розвивається переважно у сферах
торгівлі, громадського харчування, матеріально-технічного забезпечення,
збуту, заготівлі – 53% від загальної кількості діючих малих підприємств,
у промисловості – 14%, у будівництві – 11%, побутовому обслуговуванні –
5%, у сфері транспорту і зв’язку-2%.

Досягнутий на 1998 рік рівень розвитку недержавного приватного
підприємництва можна оцінити як недостатній із таких міркувань:

-за кількістю та обсягом власності частка малих підприємств і
кооперативів становить 10-15%, тим часом як у розвинутих країнах – від
50 до 80%;

-за обсягом діяльності малий бізнес України має такий незначний
обсяг, що не може ні задовольнити суспільних потреб, ні відігравати ролі
повноцінного ринкового фактору, тобто впливати на досягнення ринкового
балансу і конкурувати з великими монопольними державними підприємствами.
За кількістю малих підприємств на 10 тисяч осіб населення Україна у
кілька разів відстає від країн Балтії та Росії, у 10 разів – від Румунії
та Словенії, у 50 разів – від Польщі, Угорщини, Чехії.

Податкова система – один з найважливіших важелів державного
регулювання економіки, основний фактор впливу на підприємницьку
активність та інвестиційний клімат.

Бюджет держави здебільшого формується із надходжень від
податків, і чим ширша база оподаткування, тим надійніша можливість
поповнення та збільшення доходів бюджету. Таким чином, оптимізація
системи оподаткування полягає, з одного боку, в стимулюванні ділової
активності підприємців, з другого – у запровадженні достатньо простої,
ефективної та суворої системи стягнення податків.

Антистимулююча роль вітчизняного оподаткування проявляється не
тільки в розмірах сплачених податків і зборів, а й у безпрецедентній
практиці постійного внесення змін у податкове законодавство, нечіткості
викладу інструктивного матеріалу, у складнощах оскарження дій податкових
органів.

Постійне коригування податкового законодавства (наприклад, із
податку на прибуток, податку на додану вартість, акцизного збору) змінює
порядок розрахунку окремих показників, вводить нові, ускладнені форми
звітності, встановлює інші терміни та процедури сплати податків.

Трапляються випадки, коли зміни, введені різними нормативними
актами, стосуються періоду, що вже минув, і суттєво ламають
довгострокову стратегію діяльності підприємства.У підприємця, особливо
зарубіжного, формується враження, що податкова система в Україні існує
лише для того, аби позбавити його бажання бути порядним платником
податків, постійно попадатися на гачок контролюючих органів через
неминучі помилки.

Високі ставки податку на прибуток і податку на додану вартість,
акцизного збору негативно впливають на підприємницьку та інноваційну
діяльність, інвестиційні процеси. Високі податкові ставки б’ють
передусім по малих підприємствах. Річ у тім, що головними об’єктами
жорсткого оподаткування є ті фінансові показники, які сьогодні у малому
бізнесі чи не єдине джерело фінансування як інвестицій, так і
повсякденної діяльності, зокрема прибутку підприємств. Високі податкові
ставки особливо негативно впливають на нові, щойно засновані малі
приватні підприємства, які не мають достатніх запасів міцності у
фінансовому та майновому планах.

На відміну від великих підприємств, суб’єктам малого
підприємництва не доводиться розраховувати ні на кредити комерційних
банків, ні на позики, ні на дотації держави – тільки на власну
рентабельність.

До причин, що перешкоджають розвитку малого бізнесу в Україні
відносяться такі, як недосконалі закони та правила, які часто
змінюються, надмірні податки, недостатність джерел фінансування,
неоднакові можливості у конкуруванні з потужним номенклатурним бізнесом,
всеосяжна корупція та рекет, відсутність підтримки або ж перешкод з боку
держави, нерозвинутість інфраструктури (банки, зв’язок, інформація
тощо), професійна непідготовленість самих підприємців і таке інше.

Труднощі з реєстрацією відкриття власної справи займають у
переліках проблем останнє місце. Це аж ніяк не означає, що проблеми
немає чи вона є незначною. Звичайно, за 6 років масового розвитку малого
бізнесу в Україні гострота її помітно зменшилась. Багато хто з бажаючих
розпочати бізнес уже має необхідну інформацію щодо процедури реєстрації,
може одержати в органах реєстрації або у спеціалізованих фірмах зразки
документів та необхідні поради. А проте за витрачанням грошей, часу,
нервових зусиль діюча в Україні процедура реєстрації підприємства усе ще
залишається громіздкою й надміру ускладненою, особливо порівняно з тією,
що діє у розвинутих країнах.

75% початківців і вже діючих підприємців ставлять на перше місце
серед інших проблем дефіцит фінансів. Власних коштів більшість не має,
банківські кредити надаються на 2-3 місяці і з високою процентною
ставкою, а інших масово доступних джерел фінансової підтримки малого
бізнесу в Україні немає.

У 1993 році увійшло в дію положення про виділення позичок
безробітним для того, щоб вони мали змогу розпочати свою справу, але,
по-перше, виділюваної суми замало для цього, а по-друге, одержати її
дуже важко через складну процедуру оформлення.

Набір проблем доступу до приміщень та устаткування, дефіциту
інформації і невистачання кваліфікованого персоналу є типовим для усієї
України.

Проблема приміщення для малого бізнесу стоїть в одному ряді з
проблемою фінансування. Рівень їхньої складності варіюється залежно від
ситуації на місцях.

Діючі бізнесмени відзначають також проблеми з реалізацією
продукції і з доступом до сировини і матеріалів. Останнє не потребує
пояснення, бо в Україні ще не створений механізм вільної ринкової
реалізації сировини і по-старому здійснюється розподіл її між державними
підприємствами, частка яких по галузях коливається від 60 до 90%. Великі
біржі з дрібним бізнесом не працюють, а дрібнооптова торгівля вирішує
питання постачання підприємців, використовуючи неформальні канали.
Частково цим пояснюється такий феномен сьогоднішньої України, як
розрахунки між недержавними підприємствами переважно у вигляді готівки.

Проблема реалізації продукції має два аспекти – внутрішній і
зовнішній. Реалізувати продукцію на внутрішньому ринку України важко не
тому, що вона не потрібна: попит є, але у споживачів немає грошей для
розрахунків. У довжелезному ланцюжку підприємств, що постачають одне
одному продукцію, ні в кого немає грошей для оплати. Ця ситуація триває
вже не один рік і відома як “криза взаємних платежів”.

Бізнесмени називають ще дві проблеми, що мають суто місцеве
походження, але досить типові для України. Це відносини з Державною
податковою адміністрацією та з банками. Йдеться про непорозуміння між
клієнтами, з одного боку, і банками та податковою адміністрацією – з
іншого. Бізнесмени відзначають некомпетентність службовців податкової
адміністрації та банків, яка спричинює необгрунтовані претензії, а також
хибне розуміння службовцями того, яким має бути характер взаємовідносин
з клієнтами, через що до клієнта ставляться як до дратуючої завади або ж
з уставленим упередженням як до суб’єкта, заздалегідь підозрюваного у
презумпції винуватості.

Багато хто з підприємців серед проблем, що перешкоджають
розвиткові справи, виділяють недостатню власну підготовленість до
бізнесу. Це зрозуміло: адже сфера підготовки до підприємництва перебуває
в Україні у зародковому стані. Бізнесмени скаржаться на труднощі
одержання інформації, відсутність літератури з бізнесу стосовно до наших
реальних умов.

Неабияким фактором розвитку малого бізнесу є участь державних
органів у створенні сприятливих умов для нього. У цьому напрямі держава
зробила такі кроки. Наприкінці 1991 року було засновано Державний
комітет по сприянню малим підприємствам та підприємництву (ліквідований
у 1994 році). Тоді ж утворено Національний фонд підтримки підприємництва
і розвитку конкуренції. У 1993 році засновується Державний інноваційний
фонд і приймається довгострокова програма державної підтримки
підприємництва. У складі місцевих органів влади є департаменти,
покликані здійснювати державну політику підтримки підприємництва, але
через малочисельність персоналу (1-4 особи), відсутність обладнання і
коштів вони займаються лише підготовкою довідок і допомогою
підприємцям-початківцям у процедурі реєстрації. У цілому ж ставлення
місцевої влади до приватного підприємництва усе ще залишається або
байдужим, або приховано негативним. Реальна допомога малому бізнесу на
місцях – явище настільки поодиноке, що про початок позитивних змін у
стереотипах поведінки маси чиновників годі й говорити.

Програма державної підтримки підприємництва за останні роки,
згідно з оцінкою підприємців, не вийшла за межі паперу, на якому її
зафіксовано. Для великої країни нехтовно малі кошти, виділені на
реалізацію програми,- 250 мілліардів карбованців на 1993 рік, або 0,02%
валового національного продукту. Але основна причина нездійснення
програми полягає у відсутності механізму її реалізації, людей і структур
для її виконання.

Одним з факторів розвитку сектора малого бізнесу є навчання
бізнесу. Підготовку спеціалістів в Україні раніше забезпечували виключно
державні навчальні заклади (близько 150 вузів, 800 середніх спеціальних
навчальних закладів і кількадесят інститутів підвищення кваліфікації). В
останні роки з’явилися недержавні навчальні заклади, багато з яких
пропонують курси з менеджменту, маркетингу, бухгалтерського обліку,
основ бізнесу та інших спеціальностей, корисних для нових підприємців.

Окремо слід сказати про таку комплексну за послугами форму
допомоги малому бізнесу, як центри розвитку бізнесу. У розвинутому
вигляді вони надають консультаційні послуги, здійснюють підготовку до
бізнесу. Розвиток мережі таких центрів дав би змогу значно підвищити
рівень бізнес-послуг і підготовки підприємців.

Слід підкреслити масштабність завдання, що стоїть перед
Україною: до малого бізнесу мають у найближчі роки прийти щонайменше 6-7
мілліонів чоловік, а загальна кількість власників-підприємців – досягти
2-3 мілліонів. Вирішення цього завдання настійно вимагає створити
сприятливі умови для розвитку сектора малого бізнесу. Для цього
необхідно організувати розгалужену мережу довідково-консультативних
служб та навчальних пунктів для підготовки підприємців (у розвинутому
вигляді це мають бути центри розвитку бізнесу і бізнес-інкубатори);
забезпечити доступ підприємців до трьох найперших ресурсів для бізнесу –
фінансів, приміщень, устаткування; сформувати сприятливий суспільний
клімат і стимулюючі місцеві умови для людей, котрі бажають розпочати
свою справу.

Загальновизнані переваги малого бізнесу – це мобільність,
гнучкість, раціональна організаційна структура підприємства, здатність
швидкого пристосування до змін споживчого попиту, оперативність освоєння
випуску нової продукції малими партіями, невисокі експлуатаційні
витрати.

Як певний стиль (тип) господарської поведінки мале
підприємництво має такі характерні риси: динамічність,
цілеспрямованість, наполегливість у здійсненні бізнесу, ініціативність,
підприємливість, творче ставлення до справи, пошук нетрадиційних рішень
і нових способів дій, готовність до ризику та вміння ним управляти,
комунікативність, оперативність і орієнтація на потреби споживачів та їх
поведінку на ринку.

Головна мета малих підприємств – отримання прибутку. Проміжними
цілями їх діяльності є найповніше задоволення споживчого попиту на
товари та послуги, зміцнення позицій на ринку, обслуговування певної
групи клієнтів, підвищення іміджу фірми.

Останніми роками в Україні прийнято ряд важливих рішень щодо
державної політики як у сфері підприємництва в цілому, так і в малому
бізнесі. Кабінетом Міністрів України затверджено Концепцію державної
політики розвитку малого підприємництва (від 3 квітня 1996 року № 404),
головною метою якої є досягнення належного рівня координації діяльності
органів виконавчої влади, пов’язаної із забезпеченням розвитку цього
сектора ринкової економіки. В Концепції визначено стратегічні напрями
державної підтримки та регулювання малого бізнесу. З метою прискорення
розвитку малих форм господарювання та подальшого забезпечення їх
державної підтримки Кабінет Міністрів України затвердив Програму
розвитку малого підприємництва в Україні на 1997-1998 роки (від 29 січня
1997 року № 86). В ній передбачено здійснення цілого комплексу
конкретних заходів з питань формування правової бази малого
підприємництва, вдосконалення фінансово-кредитної підтримки,
забезпечення матеріально-технічних та інноваційних умов розвитку малих
підприємств, стимулювання зовнішньо-економічної діяльності суб’єктів
малого підприємництва, інформаційного та кадрового забезпечення бізнесу.

Важливим кроком до вдосконалення систем легалізації
підприємницької діяльності є розробка ряду нормативно-правових
документів щодо ліцензування та патентування деяких видів
підприємництва, створення єдиної вертикальної структури органів
ліцензування. Так, відповідно до Указу Президента України від 7 лютого
1997 року №104/97 створено Ліцензійну палату України, яка набула статусу
центрального органу виконавчої влади, визначено її функції. Указом також
передбачено створення представництв та підрозділів палати в обласних,
міських, міста Києва і Севастополя та районних держадміністраціях.

З метою проведення державної політики у підприємницькій
діяльності, в тому числі у малому бізнесі, Указом Президента України від
29 липня 1997 року № 737/97 створено Державний комітет з питань розвитку
підприємництва і визначено його завдання щодо підтримки підприємництва.

Постановою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 1997 року №
908 встановлено нові ставки збору за державну реєстрацію суб’єктів
підприємницької діяльності. Громадяни-підприємці тепер сплачують 1,5, а
юридичні особи – 7 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Змінено
також розмір плати за видачу дубліката свідоцтва про державну
реєстрацію, а також за внесення змін і доповнень до установчих
документів.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 11 вересня
1997 року №1018 створено Раду підприємців України, завдання якої полягає
у стимулюванні підприємницької діяльності, в тому числі малого бізнесу,
налагодженні ефективної співпраці суб’єктів підприємницької діяльності
та їх об’єднань з Кабінетом Міністрів України та іншими органами
виконавчої влади у процесі здійснення державної стратегії розвитку
підприємництва та формування ринкової інфраструктури. Раді підприємців
України доцільно здійснювати свою діяльність на основі взаємодії з
органами виконавчої влади, підприємствами різних форм власності, а також
громадськими організаціями.

У грудні Верховна Рада України прийняла зміни та доповнення до
Закону України “Про підприємництво”, якими встановлюється єдиний перелік
видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню. Їх
кількість скорочено з 112 до 41. Спрощено та впорядковано державну
реєстрацію та післяреєстраційні процедури. Встановлено, що у видачі
ліцензії може бути відмовлено тільки в разі виявлення недостовірних
даних у документах, поданих заявником, а також у разі неможливості
здійснення заявником певного виду діяльності відповідно до ліцензійних
умов. Термін дії ліцензії не може бути меншим, ніж 3 роки, і може бути
продовженим на новий строк за заявою суб’єкта підприємницької
діяльності. Пропозиції державних органів щодо доцільності запровадження
чи скасування ліцензування певних видів підприємницької діяльності
підлягають обов’язковій експертизі, яка проводиться спеціальним
уповноваженим органом.

Взагалі розвиток малого підприємництва – важлива
економіко-політична проблема, розв’язання якої потребує цілісної
системної методології розвитку малого підприємництва з точки зору як
бюджету і податків, так і ставлення держави до малого бізнесу. Початок
дійсного піднесення у розвитку малого підприємництва в цілому є
неминучим, проте воно значною мірою детермінуватиметься реальним
піднесенням та пожвавленням розвитку всієї економічної системи.

3. Динаміка змін в податковому законодавстві щодо оподаткування малих

підприємств

3.1.Прямі і непрямі податки, що сплачують малі підприємства

Наприкінці 1992 року в Україні було зареєстровано 102 тисячі малих
підприємств, з яких діяла лише половина. У 1994 році в Україні реально
діяло 75 тисяч малих підприємств, на яких вироблялося приблизно 12%
промислової продукції і було зайнято майже 16% працюючих. Частка
недержавного сектора становила приблизно 35%. На сьогодні ситуація
змінилася: число малих підприємств подвоїлось, а кількість зайнятих на
них робітників знизилась на 5%.

Частка малого бізнесу вУкраїні у валовому національному продукті
становить близько 5%, тоді як у розвинутих країнах цей показник сягає
40-60%.

Характерними рисами малих підприємств є висока ліквідність у
поєднанні із швидкою оборотністю, відсутність резервів, необхідність у
залученні позичкових коштів для здійснення господарських операцій.

Якщо ще 4-5 років тому малий бізнес в Україні був надзвичайно
рентабельний і давав змогу накопичити первісний капітал, то сьогодні
загальне зниження норми прибутку, досить високі ставки оподаткування і
збільшення числа податків не дають можливості цим підприємствам поширити
або переорієнтувати свою діяльність. Незважаючи на те, що значна частина
підприємств офіційно не легалізує всього свого обороту і господарських
операцій з метою зменшення податкової частини доходу (податки, оренда,
оплата ліцензій і патентів), економічні умови для малого бізнесу
все-таки залишаються несприятливими.

Суб’єктами малого підприємництва є зареєстровані у встановленому
порядку фізичні особи, які займаються підприємницькою діяльністю без
створення юридичної особи, а також юридичні особи – суб’єкти
підприємництва будь-якої форми та форми власності, в яких:

– середньооблікова чисельність працюючих за звітний період не
перевищує 50 осіб;

-обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік
не перевищує 1000000 гривень.

Дія Указу Президента України “Про державну підтримку малого
підприємництва” не поширюється на довірчі товариства, страхові компанії,
банки, інші фінансово-кредитні та небанківські фінансові установи, а
також на суб’єкти підприємницької діяльності, у статутному фонді яких
частки, що належать юридичним особам – учасникам та засновникам даних
суб’єктів, які не є суб’єктами малого підприємництва не перевищують 25
відсотків.

Середньооблікова чисельність працівників суб’єктів малого
підприємництва визначається з урахуванням усіх його працівників, у тому
числі тих, що працюють за договорами та за сумісництвом, а також
працівників представництв, філіалів, відділень та інших відособлених
підрозділів.

Оподаткування прибутку. Кінцевим результатом діяльності
підприємств як суб’єктів господарювання є отриманий ними валовий дохід,
що відображає заново створену вартість. Валовий дохід визначається як
різниця між виручкою від реалізації, матеріальними та прирівняними до
них витратами.

Чистий дохід на рівні підприємства набирає форми прибутку і
перебуває під впливом такого елемента валового доходу, як заробітня
плата. Співвідношення зарплати і прибутку у валовому доході залежить від
форми власності. Оскільки прибуток визначається як різниця між обсягом
реалізації і собівартістю продукції (робіт, послуг), на формування
прибутку справляє вплив і державна політика щодо визначення
собівартості, її формування.

Досвід країн з розвинутою ринковою економікою свідчить, що
об’єктом оподаткування здебільшого є прибуток підприємств. Податок на
прибуток належить до тих податків, з допомогою яких активно реалізується
регулювальна функція щодо виробництва, інших сфер господарської
діяльності. Фіскальній функції податку на прибуток належить другорядна
роль.

Досвід України у створенні системи оподаткування прибутку
(доходу) свідчить про відсутність чіткої державної концепції податкової
політики. Протягом 1991-1997 років неодноразово змінювався об’єкт
оподаткування: або валовий дохід, або прибуток.

Така непослідовність у визначенні об’єкта оподаткування, часті
суттєві зміни методики його розрахунку створили значні труднощі для
платників податків і справляють негативний вплив на розвиток
підприємницької діяльності взагалі.

Період оподаткування прибутку підприємств 1995-1997 років був
найтривалішим і свідчив про певну стабілізацію оподаткування суб’єктів
господарювання. Механізм оподаткування прибутку в цей період формувався
згідно із Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств” від
28 грудня 1994 року. Протягом цього періоду в оподаткування прибутку
були внесені лише несуттєві зміни, що не порушували його механізму в
цілому.

Цей період, окрім стабілізації податкової політики, мав кілька
інших позитивних моментів:

По-перше, об’єкт оподаткування визначався в основному шляхом
коригування суми балансового прибутку. Таке коригування дало змогу:

виключити подвійне оподаткування (з балансового прибутку вираховувались
податки на землю і з власників транспортних засобів);

звільнити від оподаткування прибуток, отриманий від володіння
корпоративними правами, а також від придбання державних цінних паперів
(це сприяло розвитку ринку цінних паперів);

звільнити від оподаткування прибуток, спрямований на
фінансування утримання соціальної інфраструктури підприємства, на
благодійну діяльність, поповнення оборотних коштів.

Оскільки оподатковуваний прибуток визначався головним чином на
підставі балансового прибутку, податковими адміністраціями здійснювався
контроль за правильним формуванням прибутку підприємств. У підприємств
не було необхідності вести окремий податковий облік.

По-друге, у процесі визначення об’єкта оподаткування, крім
оподатковуваної суми балансового прибутку, враховувались інші показники.
Так, об’єкт оподаткування збільшувався на суму:

– збитків платника податків від товарообмінних (бартерних)
операцій за реалізацію продукції (робіт, послуг) за цінами, нижчими за
звичайні;

– коштів фондів, створених платником податків за рахунок
собівартості продукції (робіт, послуг), що були використані не за
цільовим призначенням (інноваційний фонд підприємства);

– коштів, отриманих платником податків на власні потреби інших
суб’єктів підприємницької діяльності (матеріальних і нематеріальних
активів, безповоротної фінансової допомоги).

Це забезпечувало контроль і регулювання відповідних напрямків
діяльності суб’єктів господарювання.

По-третє, нарахований податок на прибуток зменшувався на суму
витрат, здійснених за рахунок чистого прибутку підприємства,
спрямованого на фінансування реконструкції і модернізації активної
частини основних фондів (до 20% нарахованого податку на прибуток). Це
сприяло прискоренню технічного прогресу.

По-четверте, ставки податку були диференційовані за видами
діяльності. За базової ставки оподаткування 30%, посередницькі операції
оподатковували в розмірі 45%, ігровий бізнес – у розмірі 60%.

З прийняттям Закону “ Про внесення змін в Закон України “Про
оподаткування прибутку підприємств” з другого півріччя 1997 року
відбулися істотні зміни в оподаткуванні підприємницької діяльності,
спрямовані на підтримку виробника, активізацію інвестиційної діяльності
підприємства.

Принципово новим у прийнятому Законі є визначення об’єкта
оподаткування: скоригований валовий дохід мінус валові витрати
виробництва та обігу і мінус сума амортизаційних відрахувань.

Визначаючи валовий дохід, враховують:

– загальні доходи від продажу товарів (робіт, послуг), а також
від продажу цінних паперів (крім операцій з їх первинного випуску й
остаточного погашення);

– доходи від здійснення банківських операцій, страхових та інших
операцій, пов’язаних з наданням фінансових послуг, торгівлі валютними
цінностями, цінними паперами, борговими зобов’язаннями та вимогами;

-доходи від спільної діяльності у вигляді дивідендів, отриманих
від нерезидентів, процентів, роялті, володіння борговими вимогами, від
здійснення операцій лізингу (оренди);

– доходи, не враховані за обчислення валового доходу у
попередніх періодах і виявлені у звітньому періоді;

– доходи з інших джерел і від позареалізаційних операцій (сум
безповоротної фінансової допомоги, отриманої платником податків у
звітньому періоді; сум невикористаної частини коштів, повернених із
страхових резервів; сум страхового резерву, використаних не за
призначенням; вартості матеріальних цінностей, переданих платнику
податків згідно з договорами зберігання і використаних ним у власному
виробничому і господарському обороті; сум отриманих штрафів, неустойок,
пені; сум державного мита, раніше сплаченого і поверненого за рішенням
суду).

У суму валового доходу, а отже і скоригованого валового доходу,
не включається суми акцизного збору і податку на додану вартість,
отримані підприємством у складі ціни реалізації товару (робіт, послуг).

Датою збільшення валового доходу вважається дата, що припадає на
податковий період, протягом якого першою сталася подія:

– зарахування коштів покупця або замовника на банківський
рахунок платника податків в оплату товарів (робіт, послуг), що
підлягають реалізації (коли реалізація відбувається за готівку – дата її
оприбуткування в касі платника податків);

– відвантаження товарів, а для робіт (послуг) – дата фактичного надання
результатів робіт (послуг) платником податків.

За товарообмінних (бартерних) операцій датою збільшення валового
доходу вважають дату:

– відвантаження товарів, а для робіт (послуг) – дату фактичного
надання послуг платником податків;

– оприбуткування товарів, а для робіт (послуг) – дату оформлення
документів, що засвідчує факт отримання результатів робіт (послуг)
платником податків.

Для визначення сум оподатковуваного прибутку важливе значення
має розрахунок валових витрат виробництва та обігу.

До складу валових витрат виробництва та обігу слід включити:

1.суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом
звітного періоду і пов’язаних з підготовкою, організацією, веденням
виробництва, реалізацією продукції (робіт, послуг) та охороною праці.
Таким чином, у валові витрати будуть включені матеріальні витрати і
витрати на оплату праці. Включення у валові витрати вартості
матеріальних ресурсів пов’язане з їх придбанням, а не списанням на
виробництво і реалізацію продукції.

2.витрати на поточний і капітальний ремонт, реконструкцію,
модернізацію, технічне переоснащення та інші види покращення основних
фондів, в сумі, що не перевищує 5% сукупної балансової вартості груп
основних фондів на початок звітного року.

3.суми плати за землю, податку з власників транспортних засобів,
внесених загальнодержавних зборів, а також місцевих податків і зборів.

4.суми коштів або вартість майна територіальних громад,
добровільно перерахованих до Державного бюджету України чи переданих
організаціям (не більше 4% оподатковуваного прибутку попереднього
звітного періоду).

5.суми коштів, перерахованих підприємствами всеукраїнських
об’єднань осіб, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, коли
на цих підприємствах як на основному місці роботи працює не менше 75%
таких осіб, згаданим об’єднанням для проведення благодійної діяльності
(не більше 10% оподатковуваного прибутку попереднього звітного періоду).

6.суми коштів, внесених у страхові резерви (в порядку,
передбаченому Законом “Про оподаткування прибутку підприємств”).

7.суми резервів, не включених до складу валових витрат минулих
звітних періодів у зв’язку з втратою або псуванням документів, чи
допущенням помилок у розрахунках податкового зобов’язання, виявлених у
звітному періоді.

8.суми безнадійної заборгованості в разі, коли відповідні дії
щодо стягнення таких боргів не дали позитивного результату, а також суми
заборгованості, щодо яких минув термін позоної давності.

До складу валових витрат дозволяється включати також такі
витрати платників податку на прибуток (витрати подвійного призначення):

– на гарантійний ремонт (обслуговування) реалізованих товарів;

– на винахідництво та раціоналізацію господарських процесів;

– на придбання науково-технічної літератури, передплату спеціалізованих
періодичних видань, оплату участі в наукових семінарах з основної
діяльності;

– на проведення передпродажних і рекламних заходів стосовно
товарів (робіт, послуг), що їх продає платник податків;

– на утримання та експлуатацію фондів природоохоронного призначення;

– на страхування ризиків загибелі врожаю, транспортування продукції,
кредитних і комерційних ризиків; майна платника податків, страхування
громадської відповідальності, пов’язаної з експлуатацією транспортних
засобів, що входять до складу основних фондів, можливих екологічних і
атомних ризиків;

– на придбання ліцензій та інших спеціальних дозволів, які видають
державні органи на відповідні види діяльності;

– на забезпечення найманих робітників спеціальним одягом, взуттям;

– на відрядження фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах із
платником податків;

– на експлуатацію об’єктів соціальної інфраструктури, що знаходиться на
балансі підприємства та утримувались за рахунок платника податків до
прийняття Закону ”Про оподаткування прибутку підприємств” (окрім
капітальних витрат, що підлягають амортизації).

Якщо у платника податків з числа резидентів об’єкт
оподаткування за результатами звітного (податкового) періоду має
негативне значення (з врахуванням суми амортизаційних відрахувань),
дозволяється відповідне зменшення об’єкта оподаткування у наступні 20
звітних (податкових) кварталів до повного погашення негативного значення
об’єкта оподаткування.

Основну ставку податку встановлено в розмірі 30% до об’єкта
оподаткування. Крім того, передбачені й інші ставки оподаткування. Так,
за оподаткування страхової діяльності застосовуються такі ставки:

– 3% валового доходу (крім доходу від страхування й перестрахування
життя);

– 6% валового доходу за довгострокове розторгнення договору про
страхування життя;

– 15% валового доходу нерезидентів від перестрахування ризиків на
території України.

У розмірі 50% від основної ставки оподатковується прибуток від
реалізації інноваційного продукту, заявленого в інноваційних центрах.

Суми прибутків нерезидентів, що виплачуються резидентами як
оплата вартості фрахту транспортних засобів, оподатковуються за ставкою
6%.

Прибутки нерезидентів, що не здійснює підприємницької діяльності
в Україні (не мають тут постійного представництва), але отримані з
джерел на території України, оподатковуються за ставкою 15%.

Платники податку не пізніше 25 числа місяця, що настає за
звітним кварталом, подають податкову декларацію про оподатковуваний
прибуток за звітний квартал, розраховану наростаючим підсумком з початку
звітного фінансового року. Податок сплачується в бюджет не пізніше 20
числа місяця, наступного за звітним кварталом.

За підсумками першого і другого місяця кварталу всі платники
податку, крім нерезидентів і виробників сільськогосподарської продукції,
сплачують авансові платежі (відповідно до 20 числа другого і третього
місяця кварталу). Розрахунок авансових платежів платники здійснюють
самостійно без подання податкових декларацій. Штрафні санкції за
відхилення розмірів сплачених авансових внесків від розміру платежів,
перерахованих за результатами звітного кварталу, не застосовуються.

Підприємства – виробники сільськогосподарської продукції подають
податкову декларацію про прибутки, розрахунок податку на прибуток і
сплачують податок одночасно з поданням річного бухгалтерського звіту.

Нерезиденти обчислюють і сплачують податок на прибуток
щоквартально.

Подання бухгалтерської звітності платниками податку на прибуток
передбачене за результатами їхньої діяльності за рік (не пізніше 15
лютого року, наступного за звітним).

Якщо податкова адміністрація виявить приховування або
невиправдане зменшення сум податку на прибуток, платник сплачує:

Суму донарахованого податку;

Штраф у розмірі 30% від донарахованої суми податку;

Пеню, обчислену, виходячи із 120% облікової ставки Національного
Банку України, що діяла на час сплати, на повну суму недоїмки за весь
термін.

Платежі (податки) за ресурси. Виробничо-господарська діяльність
суб’єктів господарювання пов’язана із залученням значних матеріальних
ресурсів. Ефективність їх використання справляє безпосередній вплив на
результати фінансово-господарської діяльності підприємств. В ефективному
використанні цих ресурсів зацікавлене й суспільство в цілому. З метою
ефективнішого використання ресурсів, що знаходяться в розпорядженні або
у власності суб’єктів господарювання, держава може встановлювати
відповідні податкові платежі.

До платежів за ресурси, передбачених податковим законодавством
України для суб’єктів господарювання, можна віднести: плату (податок) за
землю; податок з власників транспортних засобів та інших самохідних
машин та механізмів; податок на нерухоме майно; збір за спеціальне
використання природних ресурсів; збір за забруднення навколишнього
природного середовища.

Вплив цих платежів на результати фінансово-господарської
діяльності підприємств досягається через розподіл прибутку і формування
собівартості. Зменшення суми вказаних платежів збільшує обсяг чистого
прибутку або скорочує поточні витрати господарської діяльності, що в
кінцевому результаті також збільшує обсяг прибутку.

Плату за землю введено з метою формування ресурсів для
фінансування:

– заходів щодо раціонального використання й охорони землі,
підвищення родючості грунтів;

– відшкодування власникам землі і землекористувачам витрат, які
пов’язані з веденням господарства на землях гіршої якості;

– розвитку інфраструктури населених пунктів.

Плата за землю надходить за рахунок місцевих бюджетів.

Порядок обчислення і сплати податку на землю регулюється Законом
України “Про плату за землю” від 19 червня 1996 року.

Плата за землю стягується у вигляді земельного податку або
орендної плати і встановлюється залежно від грошової оцінки землі.
Власники землі сплачують земельний податок. За земельні ділянки,
передані в оренду, стягується орендна плата.

Об’єктом плати за землю є земельна ділянка, що перебуває у
власності або користуванні (в тому числі й на умовах оренди). Платниками
є власники землі та землекористувачі (в тому числі орендарі).

Стягуючи плату за землю, дотримуються такого розмежування: землі
сільськогосподарського призначення (придатні для сільськогосподарського
виробництва або призначені для цієї мети); землі населених пунктів (у
межах населених пунктів, встановлених законодавством).

Плата за землі сільськогосподарського призначення. Ставки
земельного податку встановлюються з 1 гектара сільськогосподарських
угідь у процентах від їхньої грошової оцінки.

Плата за землі населених пунктів. Ставки земельного податку
встановлюються в розмірі 1% від грошової оцінки. Якщо грошової оцінки
ділянок не проведено, то використовують середні ставки земельного
податку (у копійках за 1 квадратний метр). Ці ставки диференційовано
залежно від кількості населення в населеному пункті: вони збільшуються
із збільшенням його кількості.

Передбачено також застосування підвищених коефіцієнтів до
встановлених ставок у населених пунктах курортних зон Чорноморського
узбережжя, гірських і пригірських районах Карпат, в інших рекреаційних
районах.

Місцеві Ради можуть диференціювати і затверджувати ставки
(виходячи із середніх ставок) податку залежно від місцезнаходження
земельної ділянки на території населеного пункту та її функціонального
використання.

З 1 липня 1997 року ставки податку на землю підвищені в 1,81
раза проти ставок, передбачених Законом ”Про плату за землю”.

Юридичні особи самостійно обчислюють суму земельного податку
щорічно станом на 1 січня і до 1 лютого надають відповідні дані
податковій адміністрації. Податок нараховується з дня виникнення права
власності або користування ділянкою.

Якщо земельна ділянка, що на ній розміщено будівлю, перебуває у
спільній власності кількох юридичних осіб, земельний податок
нараховується кожному з них, пропорційно до його частки власності на
будівлю.

Щодо знов введених земельних ділянок, розрахунки податку
здійснюються протягом місяця з дня виникнення права власності або
користування ділянкою.

Платники земельного податку (крім виробників
сільськогосподарської та рибної продукції, а також фізичних осіб)
вносять податок щомісяця (до 15 числа наступного за звітним місяця).
Виробники сільськогосподарської та рибної продукції, а також фізичні
особи вносять податок до 15 серпня – 15 листопада поточного року.

Розмір, умови і термін внесення орендної плати за землю
встановлюються за згодою учасників договору оренди – орендодавця
(власника) та орендаря.

Суб’єкти господарської діяльності сплачують земельний податок за
рахунок їхнього прибутку. Одночасно земельний податок включається до
складу валових витрат. Отже, він зменшує суму оподатковуваного прибутку,
а відтак, і податку на прибуток. Крім того, для підприємств, основною
діяльністю яких є виробництво сільськогосподарської продукції, сума
нарахованого податку на прибуток зменшується на суму податку на землю,
що використовується в сільськогосподарському обороті.

За несвоєчасну сплату земельного податку стягується штраф (пеня)
у розмірі 0,3% суми заборгованості за кожний день несплати. Розмір пені
за несвоєчасне внесення орендної плати передбачається в договорі оренди:
однак вона не повинна перевищувати розміру пені за несвоєчасну сплату
податку на землю.

Згідно з Указом Президента України від 18 червня 1998 року “Про
фіксований сільськогосподарський податок” з 1 січня 1999 року
передбачено внесення змін в оподаткування сільськогосподарських
товаровиробників, котрі використовують землю як засіб виробництва.

1. Для сільськогосподарських товаровиробників встановлюється
фіксований сільськогосподарський податок замість таких сьогодні чинних
податків і зборів:

– податок на прибуток підприємств;

– плата (податок) за землю;

– податок з власників транспортних засобів;

– комунальний податок;

– збір на обов’язкове державне пенсійне страхування;

– збір на обов’язкове соціальне страхування;

– збір у Фонд ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи;

– збір на фінансування будівництва автошляхів;

– збір у Державний інноваційний фонд;

– збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок
Державного бюджету.

2. Платниками фіксованого сільськогосподарського податку є
сільськогосподарські товаровиробники різних організаційно-правових форм
господарювання та власності, в яких валовий дохід від операцій з продажу
сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її
переробки за попередній звітний (податковий) рік, перевищує 50%
загальної суми валового доходу підпрємства.

3. Не можуть бути платниками фіксованого сільськогосподарського
податку:

– сільськогосподарські товаровиробники, у яких валовий дохід від
операцій з продажу сільськогосподарської продукції власного виробництва
та продуктів її переробки становить менше 50% загальної суми валового
доходу;

– сільськогосподарські товаровиробники, у яких сума податків і
зборів, включених до складу фіксованого сільськогосподарського податку,
що її було нараховано у 1997 році, перевищує суму фіксованого податку,
нараховану згідно з нормами указу, більше ніж у 2 рази.

4. За об’єкт оподаткування береться площа сільськогосподарських
угідь, переданих сільськогосподарському товаровиробнику у власність або
на умовах оренди.

5. Ставки фіксованого сільськогосподарського податку
встановлюються з 1 гектара сільськогосподарських угідь у процентах до
грошової їх оцінки в таких розмірах:

– для ріллі, сіножатей та пасовищ – 1,3;

– для багаторічних насаджень – 0,3.

6. Платники фіксованого сільськогосподарського податку
визначають його остаточну суму за підсумками звітного (податкового) року
і сплачують до 20 січня року, що настає за звітним.

Протягом звітного (податкового) року щомісяця (до 20 числа)
вказаний податок сплачується рівними частинами, але не менше 60% сум
податків і зборів, включених до складу фіксованого
сільськогосподарського податку за попередній звітний (податковий) рік.

Податок з власників транспортних засобів та інших самохідних
машин та механізмів. Кошти, що надходять від стягнення податків,
спрямовуються на фінансування будівництва, реконструкції, ремонту та
утримання автомобільних шляхів загального користування; проведення
природоохоронних заходів на водоймищах. Податок зараховується в бюджети
місцевого самоврядування.

Порядок обчислення і сплати податку з власників транспортних
засобів регулюється Законом України “Про податок з власників
транспортних засобів та інших машин і механізмів” від 18 лютого 1997
року

Платниками податку є підприємства, організації, установи –
власники транспортних засобів та інших машин і механізмів.

Згідно із законодавством, об’єктами оподаткування є автомобілі
(легкові, вантажні, спеціального призначення); колісні трактори;
мотоцикли, яхти, судна парусні, човни моторні і катери. Не є об’єктами
оподаткування: трактори на гусиничному ходу; машини та механізми для
сільськогосподарських робіт; автомобілі швидкої допомоги та пожежні;
транспортні засоби (підйомні і самохідні, що використовуються на
заводах, складах, у портах для перевезення вантажів на короткі
відстані).

Ставки податку визначені в розрахунку на рік: зі 100 кубічних
сантиметрів потужності двигуна, з 1 кВт потужності двигуна, з 1
сантиметра довжини транспортного засобу. Усі ставки податку встановлені
в ЄВРО за видами транспортних засобів і диференційовані залежно від
потужності двигуна, виду транспортного засобу, його призначення й
використання.

Обчислення податку здійснюється, виходячи з даних про кількість
транспортних засобів станом на 1 січня поточного року. Якщо транспортні
засоби отримані в другому півріччі, то податок сплачується в половинному
розмірі.

Податок сплачується перед реєстрацією, перереєстрацією або
технічним оглядом транспортних засобів за період до наступного
технічного огляду.

Сплата податку здійснюється у валюті України, розраховується за
валютним курсом Національного Банку на перший день кварталу, в якому
сплачується податок, і залишається незмінною до кінця кварталу.

Від сплати податку звільняються підприємства автомобільного
транспорту загального користування (стосовно транспортних засобів,
зайнятих перевезенням пасажирів, у тому разі, коли законодавчо
встановлено тарифи на оплату проїзду). Сільськогосподарські
підприємства- товаровиробники сплачують податок на трактори колісні,
автобуси і спеціальні автомобілі для перевезення людей (з кількістю
місць менше 10) у розмірі 50%.

Для підприємств встановлено достатньо високу відповідальність за
сплату податку. У разі заниження податку стягується вся сума заниження і
штраф у двократному розмірі від тієї ж суми. За відсутності обліку
об’єктів оподаткування, або за ведення обліку з порушенням встановленого
порядку (неподання, несвоєчасне подання розрахунків та інших документів,
необхідних для обчислення і сплати податку) стягується штраф в розмірі
50% від суми податку, що підлягає сплаті. Сплата вказаних штрафів
здійснюється за рахунок прибутку, що залишився у розпорядженні
підприємства.

Сума податку на транспортні засоби включається до складу валових
витрат платника, а отже, зменшує оподатковуваний прибуток і суму податку
на нього. Джерелом сплати податку на транспортні засоби є балансовий
прибуток підприємства, що впливає на розмір чистого прибутку
підприємства.

Аналіз механізму стягнення податку на транспортні засоби
дозволяє зробити висновок, що поряд із фіскальною функцією вказаний
податок виконує регулювальну функцію. Він спрямований на підвищення
інтенсивності використання транспортних засобів.

Мито. Мито є непрямим податком, що стягується з товарів і
транспортних засобів, які переміщуються через митний кордон країни. Це
переміщення може бути пов’язане з ввезенням, вивезенням або перевезенням
транзитом товарів чи транспортних засобів. Цей податок виконує фіскальну
і регулювальну функції. Регулювальна функція спрямована на формування
раціональної структури імпорту та експорту, захист національного
виробника (мито на імпорт); заохочення або обмеження експорту (мито на
експорт). Міжнародна практика свідчить, що найбільш поширеним є мито на
імпорт.

Платниками мита є фізичні та юридичні особи. Сплата податку
здійснюється під час перетину митного кордону. У кінцевому підсумку
реальними платниками мита на імпорт (ввізне мито) є споживачі товарів,
що імпортуються. Однак, під час перетину митного кордону мито сплачує
суб’єкт господарювання за рахунок своїх оборотних коштів, що, зрозуміло,
впливає на його фінансовий стан. На період від сплати ввізного мита до
реалізації споживачам товарів, що імпортуються, відбувається
відволікання (іммобілізація) оборотних коштів імпортерів.

На фінансову діяльність імпортерів – суб’єктів господарювання
будуть справляти вплив: визначення об’єкта оподаткування, розмір ставок
податків, податкові пільги, терміни сплати ввізного мита.

Об’єктом оподаткування є митна вартість товарів, що
переміщуються через митний кордон. Для визначення митної вартості
товарів, що імпортуються, вартість товарів у валюті, яка визначена
укладеним контрактом, перераховується в національну валюту України за
курсом Національного Банку України на день подання митної декларації.

Користуються двома видами ставок для обчислення суми мита:

– у процентах до митної вартості товарів, що переміщуються через
митний кордон;

– у грошовому вимірі на одиницю товару.

На підакцизні товари встановлено ставки специфічного ввізного
мита. Для більшості видів підакцизних товарів ставку ввізного мита
встановлюють в ЄВРО з одиниці товарів, що імпортуються. Ставки ввізного
мита диференційовані за товарними групами, як і ставки акцизного збору.
Перелік товарів, що підлягають митному оподаткуванню, значно ширший, ніж
перелік підакцизних товарів.

При стягненні мита діє розгалужена система пільг – від
встановлення мінімальних пільгових ставок залежно від
країни-постачальника (на імпортні товари), залежно від країни-покупця
(на експортні товари) аж до повного звільнення від мита окремих товарів.

Контроль за стягненням мита здійснюють митні органи. За
виконання ними своїх обов’язків і надання платникам відповідних послуг
стягуються митні збори. Вони теж можуть бути встановлені у процентах від
митної вартості товарів, однак їх не слід ототожнювати з митом.

Акцизний збір. Акцизний збір – це непрямий податок, що
встановлюється на високорентабельні й монопольні товари та включається в
їх ціну.

Платниками податку в бюджет є суб’єкти підприємницької
діяльності – виробники або імпортери підакцизних товарів.

Залежно від виду підприємницької діяльності є деякі особливості
щодо обчислення об’єкта оподаткування. Як правило, визначено такі
об’єкти оподаткування:

1. обороти з реалізації вироблених в Україні підакцизних
товарів. При цьому оборотом з реалізації є продаж, обмін на інші товари,
безкоштовна передача. В оподатковуваний оборот включається реалізація
(передача) товарів для власного споживання, промислової переробки, а
також для власних працівників (в тому числі і в порядку натуральної
оплати праці);

2. митна вартість імпортних товарів, придбаних за іноземну
валюту, в порядку товарообмінних операцій, отриманих без оплати;

3. обороти з реалізації конфіскованого і безхозного чи
заставленого майна.

Платниками акцизного збору в бюджет є кілька видів суб’єктів
підприємницької діяльності:

1. підприємства, організації, установи (їхні філії, відділення,
підрозділи) як юридичні особи, що знаходяться на території України та
мають рахунки в банках.

2. міжнародні об’єднання, включаючи міжнародні неурядові
організації, іноземні юридичні особи і громадяни, які мають розрахункові
рахунки в банках України.

3. громадяни, що займаються підприємницькою діяльністю без
створення юридичної особи.

Перелік товарів, на які встановлюється акцизний збір
(підакцизних товарів), і ставки акцизного збору затверджується
законодавчо і є єдиним на всій території України, за здійснення
експортних та імпортних операцій.

У перелік підакцизних товарів включені: спирт і алкогольні
напої, тютюнові вироби, транспортні засоби і шини до них, бензин, одяг з
натурального хутра та шкіри.

Акцизний збір обчислюється за ставками, що визначаються у двох
варіантах:

– у твердих ставках (сумах) з одиниці реалізованих, завезених,
переданих товарів;

– у процентах до обороту з реалізації (передачі) товарів.

Тверді ставки акцизного збору встановлені в Євро з одиниці
(переданих, завезених в Україну) товарів, що реалізовані. Ці ставки
диференційовані залежно від якісних характеристик товару.

Акцизний збір, обчислений в Євро для товарів, що їх вироблено й
реалізовано в Україні, сплачується у валюті України. При цьому
використовується валютний курс Національного Банку України, що діяв на
перший день кварталу, в якому відбулася реалізація товару. Цей курс для
обчислення ставок акцизного збору залишається незмінним протягом
кварталу.

Акцизний збір, обчислений в Євро для товарів, що імпортуються в
Україну, сплачується у валюті України за валютним курсом Національного
Банку України, що діяв на день подання митної декларації.

За використання відсоткових ставок акцизного збору можливі такі
варіанти визначення обороту, що оподатковується:

1) для товарів, які реалізуються за вільними цінами. Оподатковуваний
оборот визначається, виходячи з їхньої вартості за вказаними цінами з
врахуванням акцизного збору, без податку на додану вартість;

2) для товарів, що отримані за межами України за іноземну
валюту, включаючи товари, завезені на територію України в порядку
товарообмінних операцій і безкоштовно. Оборот, що оподатковується,
обчислюється, виходячи із їхньої митної вартості, перерахованої за
курсом Національного Банку України, що діяв на день подання митної
декларації.

В оподатковуваний оборот включається також оплата митних послуг
( митні збори), ввізне мито, сума акцизного збору.

Строки сплати акцизного збору в бюджет залежать від виду
підакцизних товарів, суми податку, виду діяльності суб’єкта
господарювання. Підприємства, що реалізують вироблені ними спирт
етиловий і алкогольні напої, сплачують податок на третій робочий день
після здійснення товарообороту. За реалізації тютюнових виробів податок
сплачується один раз в місяць (до 16 числа), виходячи з фактичного
оподатковуваного обороту за попередній місяць.

Підприємства, в яких середньомісячна сума акцизного збору за
попередній рік становила понад 25 тисяч гривень, сплачують податок
щодекади (15, 25 числа поточного місяця і 5 числа місяця, наступного за
звітним), виходячи з фактичного обороту, що оподатковувався за попередню
декаду.

Решта підприємств сплачує податок щомісяця до 15 числа також
виходячи з фактичного обороту, що оподатковувався за попередній місяць.

За імпортні підакцизні товари акцизний збір сплачується під час
перетину митного кордону.

Негативний вплив на фінансово- господарську діяльність підприємств
акцизний збір (як і інші непрямі податки) матиме місце тоді, коли
встановлення непрямих податків тягне за собою підвищення цін, обмежує
обсяг виробництва і реалізації товарів, призводить до нагромадження
нереалізованих товарів.

На фінансово-господарську діяльність суб’єктів господарювання
справляють вплив пільги, надані щодо акцизного збору.

1. акцизний збір не стягується за реалізацію підакцизних товарів
на експорт за іноземну валюту. Ця пільга підвищує конкурентоспроможність
відповідних товарів на зарубіжних ринках, сприяє збільшенню надходжень
валютних ресурсів.

2. не обкладаються акцизним збором обороти з реалізації
підакцизних товарів для виробництва інших підакцизних товарів. У цьому
випадку виключається можливість подвійного оподаткування.

3. не підлягає обкладанню акцизним збором реалізація легкових
автомобілів спеціального призначення.

До 2000 року звільнялися від оподаткування акцизним збором
вироблені українськими підприємствами окремі види кольорових
телевізорів, магнітофонів, меблів, одягу з хутра і натуральної шкіри,
продуктів харчування. Ці пільги мають важливе значення для розвитку
національного виробництва. На жаль, вони використовуються ще дуже
обмежено. Це свідчить про недостатність регулювальної функції акцизного
збору.

Податок на додану вартість. Податок на додану вартість домінує
серед непрямих податків, що надходять до бюджету. Тобто це податок, який
виконує яскраво виражену фіскальну функцію. Особливість податку на
додану вартість полягає в тому, що саме він справляє значний вплив на
фінансово-господарську діяльність суб’єктів господарювання та на їхній
фінансовий стан.

Варіант обчислення податку на додану вартість, який
застосовується в Україні, допускає оподаткування перенесеної вартості.
Це обумовлено тим, що ставки податку на додану вартість встановлюються
на оподатковуваний оборот, який включає вартість матеріальних витрат
(перенесену вартість), а також попередньо включені у вартість товарів
(робіт, послуг) податки.

Податок на додану вартість був введений в Україні з 1 січня 1992
року згідно з Законом України “Про податок на додану вартість” від 20
грудня 1991 року. Декрет Кабінету Міністрів України “Про податок на
додану вартість”, що почав діяти з 1993 року, було підписано 26 грудня
1992 року. З врахуванням доповнень і змін, що вносились в пізніших
періодах, вказаний декрет регламентував порядок обчислення і сплати
податку на додану вартість протягом 1993-1997 років (до 1 жовтня 1997
року).

З 1 жовтня 1997 року порядок обчислення і сплати податку на
додану вартість регламентується Законом України “Про податок на додану
вартість” від 3 квітня 1997 року. Звертає на себе увагу нестабільність
податкового законодавства щодо податку на додану вартість. Так, пільги з
часу прийняття вказаного Закону і до введення його в дію було прийнято 4
закони, які вносили зміни щодо податку на додану вартість. Усього ж, з
27 червня 1997 року по 24 березня 1998 року, було прийнято 14 законів,
згідно з якими вносилися певні зміни в Закон “Про податок на додану
вартість” від 3 квітня 1997 року.

Платниками податку в бюджет є суб’єкти господарської діяльності
(юридичні особи) і громадяни (фізичні особи), які здійснюють
підприємницьку діяльність на території України. При цьому податок
стягується, якщо обсяг оподатковуваних операцій платника з продажу
товарів (робіт, послуг) за останні 12 календарних місяців перевищував
600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Об’єктом оподаткування є такі операції, здійснювані платниками
податку, суб’єктами господарювання:

– продаж товарів (робіт, послуг) на митній території України, в
тому числі операції з оплати вартості послуг за договорами оперативної
оренди (лізингу);

– завезення (пересилання) товарів на митну територію України;
завезення (пересилання) майна згідно з договорами оренди (лізингу),
застави, іпотеки;

– вивезення (пересилання) товарів за межі митної території
України і виконання робіт, надання послуг для споживання за межами
митної території України.

Отже, об’єктом оподаткування є операції, пов’язані з продажем
товарів (робіт, послуг) всередині держави, за їхнього імпорту чи
експорту.

Продаж товарів – це будь-які операції, що здійснюються згідно з
договорами купівлі-продажу, іншими цивільно-правовими договорами, що
передбачають передачу права власності на товари за компенсацію, а також
операції з безоплатного надання товарів.

Не є продажем операції з передачі товарів згідно з договорами
комісії, поруки, відповідального зберігання, довірчого управління,
оренди (лізингу) та інших громадсько-правових договорів, що не
передбачають передачу права власності на товари іншій особі.

Продаж послуг (робіт) – це будь-які операції цивільно-правового
характеру з надання послуг (робіт) з передачею права користування або
розпорядження товарами, в тому числі нематеріальними активами, за
компенсацію, а також операції з безкоштовного надання послуг. Продаж
послуг (результату робіт) включає надання права користування або
розпорядження товарами згідно з договорами оренди (лізингу), продажу,
ліцензування, встановлених законом способів передачі права
інтелектуальної власності.

Не вважаються об’єктами оподаткування такі операції, здійснювані
суб’єктами господарювання:

– випуск, розміщення і продаж цінних паперів, емітованих
суб’єктами підприємницької діяльності, а також деривативів;

– обмін цінних паперів на інші цінні папери, депозитарна,
реєстраторська та клірингова діяльність щодо цінних паперів;

– передача майна в оренду і його повернення після закінчення
терміну договору оренди, сплата орендних платежів відповідно до
договорів фінансової оренди;

– надання послуг із страхування і перестрахування, із
соціального і пенсійного страхування;

– обіг валютних цінностей;

– надання послуг із інкасації, розрахунково-касового
обслуговування, за кредитними і депозитними договорами;

– виплата заробітної плати, інших грошових виплат, дивідендів;

– надання брокерських, ділерських послуг з укладанням контрактів
на торгівлю цінними паперами і деривативами на фондових і товарних
біржах;

– передача основних фондів у формі внесків у статутні фонди
юридичних осіб в обмін на їхні корпоративні права;

– оплата вартості фундаментальних досліджень, науково-дослідних
і дослідно-конструкторських робіт, що здійснюються за рахунок Державного
бюджету.

База оподаткування для нарахування податку на додану вартість
залежить від сфери та виду діяльності суб’єкта господарювання.

База оподаткування з продажу товарів (робіт, послуг)
визначається, виходячи із договірної (контрактної) вартості цих товарів
(робіт, послуг), розрахованих за вільними або регульованими цінами
(тарифами). У базу для розрахунку податку на додану вартість включається
акцизний збір.

Сьогодні в практиці роботи суб’єктів господарювання поширені
бартерні операції і натуральні виплати в рахунок оплати праці фізичним
особам. У такому разі база оподаткування визначається, виходячи з
фактичної ціни вказаних операцій, але не нижче за звичайну ціну.

Для товарів, які ввозяться на митну територію України, база
оподаткування включає митну вартість, вартість митних процедур, ввізне
мито, акцизний збір.

Певні особливості оподаткування підприємницької діяльності
пов’язані з комісійною торгівлею. Щодо товарів, які отримані в осіб,
котрі не зареєстровані як платники податку, базою оподаткування є сума
комісійної винагороди платника податку.

Вартість тари, що згідно з договором (контрактом) є поворотною,
у базу оподаткування не включається. Однак, якщо протягом встановленого
законодавством терміну тара не повертається відправнику, її вартість
включається в базу оподаткування покупця товару.

Сфера і види діяльності суб’єктів господарювання дуже
різноманітні. Тому в процесі їхньої діяльності важливо врахувати, які
операції звільнено від оподаткування податком на додану вартість. Згідно
з чинним законодавством від податку на додану вартість звільнено такі
операції суб’єктів господарювання:

1. Операції з продажу:

– вітчизняних продуктів дитячого харчування молочними кухнями
і спеціалізованими магазинами;

– товарів спеціального призначення для інвалідів (відповідно
до переліку, встановленого Кабінетом Міністрів України);

– лікарських засобів і виробів медичного призначення, що
зареєстровані в Україні у встановленому порядку (в тому числі надання
послуг для їх продажу аптечними закладами);

– книг вітчизняного виробництва, учнівських зошитів,
підручників та інших навчальних посібників, періодичних видань,
друкованих засобів масової інформації вітчизняного виробництва
(включаючи їх доставку);

– путівок для санаторно-курортного лікування та відпочинку
дітей;

– товарів, робіт, послуг для власних потреб дипломатичних
представництв, консульських установ і представництв міжнародних
організацій в Україні;

– товарів, робіт, послуг (за винятком підакцизних товарів,
грального бізнесу) підприємствами, що засновані всеукраїнськими
громадськими організаціями інвалідів. На цих підприємствах інваліди
повинні становити не менше 50% загальної кількості працюючих, а фонд
оплати їхньої праці – не менше 25% суми загальних витрат на оплату
праці.

2. Операції з надання послуг:

– перевезення пасажирів міським і приміським пасажирським
транспортом, автомобільним транспортом у межах районів (за умови, що
тарифи на такі перевезення регулюються законодавчо);

– ремонт шкіл, дошкільних установ, інтернатів, установ охорони
здоров’я;

– оброблення землі сільськогосподарськими виробниками
багатодітним сім’ям, інвалідам, ветеранам, самотнім особам і особам, що
постраждали від Чорнобильської катастрофи, школам, дошкільним установам,
інтернатам, установам охорони здоров’я в сільській місцевості;

– послуги освіти, які надаються установам освіти, що мають
відповідний дозвіл;

– послуги з виховання і навчання дітей у дитячих музичних
школах, художніх школах, школах мистецтв;

– послуги, що надаються установами охорони здоров’я, які мають
спеціальний дозвіл на надання таких послуг;

– доставка пенсій і грошової допомоги населенню.

3. Операції з виконання робіт:

– будівництво за рахунок коштів інвесторів житла для
військовослужбовців, ветеранів війни, членів сімей військовослужбовців,
що загинули при виконанні службових обов’язків;

– будівництво житла, що здійснюється за рахунок коштів
фізичних осіб за умови передачі його у власність тим самим фізичним
особам.

4. Операції з передачі:

– земельних ділянок, що знаходяться під об’єктами нерухомості
або незабудованої землі;

– безкоштовної передачі рухомого складу однією залізницею або
підприємством залізничного транспорту іншим залізницям або підприємствам
залізничного транспорту загального користування державної форми
власності.

5. Операції завезення на митну територію України продуктів
морського промислу, виловлених суднами України.

Встановлені такі джерела відшкодування вхідного податку на
додану вартість:

1. для придбаних товарів (робіт, послуг), вартість яких
відноситься до складу валових витрат виробництва, вхідний податок на
додану вартість відшкодовується за рахунок сум податку на додану
вартість, які надходять від реалізації продукції (робіт, послуг)
суб’єктом господарювання, а також з коштів бюджету.

Такий самий порядок відшкодування вхідного податку на додану
вартість встановлений щодо придбання основних фондів і нематеріальних
активів, котрі підлягають амортизації. При цьому сплачений вхідний
податок на додану вартість оформляється як податковий кредит. В обліку
суми вхідного податку на додану вартість відносяться на розрахунки з
бюджетом.

2. інше джерело відшкодування податку на додану вартість
встановлене для суб’єктів господарювання, що здійснюють операції з
продажу товарів (робіт, послуг), звільнених від оподаткування. У цьому
разі суми податку на додану вартість, сплачені у зв’язку з придбанням
товарів (робіт, послуг), вартість яких включається до складу валових
витрат виробництва. У цієї групи суб’єктів господарювання податок на
додану вартість, сплачений під час придбання основних засобів і
нематеріальних активів, що підлягають амортизації, не відшкодовується, а
відноситься на збільшення вартості основних засобів і нематеріальних
активів. Отже, у таких підприємств вхідний податок на додану вартість не
включається в податковий кредит.

3. якщо суб’єкт господарювання – платник податку – купує товари
(роботи, послуги), вартість яких не відноситься до складу валових витрат
виробництва і не підлягає амортизації, вхідний податок на додану
вартість відшкодовується за рахунок відповідних джерел придбання товарів
(робіт, послуг) і до складу податкового кредиту не включається.

Податковий кредит складається із сум податку на додану вартість,
сплачених платником цього податку у звітному періоді у зв’язку з
придбанням: товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу
валових витрат виробництва (обігу); основних фондів і нематеріальних
активів, що підлягають амортизації. Податковий кредит дає підприємству
право на відшкодування сплаченого податку на додану вартість у зв’язку з
придбанням товарів (робіт, послуг), тобто вхідного податку на додану
вартість. Тому важливе значення мають умови і час виникнення податкового
кредиту, а також джерела і час його погашення.

Податковий кредит виникає (формується) в суб’єктів
господарювання, що здійснюють операції з продажу товарів (робіт,
послуг), які обкладаються податком на додану вартість. При цьому в суму
податкового кредиту включається та частина сплаченого податку на додану
вартість, що має відношення до придбаних товарів (робіт, послуг), які
використані для реалізації оподатковуваних податком на додану вартість
товарів (робіт, послуг).

Згідно з Законом “Про податок на додану вартість” застосовується
дві ставки оподаткування: 20% і нульова ставка. Нульова ставка
оподаткування податком на додану вартість застосовується до таких
операцій:

– продаж товарів, що були вивезені (експортовані) платником
податку за межі митної території України;

– продаж робіт (послуг), призначених для використання і
споживання за межами митної території України;

– продаж товарів (робіт, послуг) підприємствами роздрібної
торгівлі, що розміщені на території України в зонах митного контролю
(безмитних магазинах);

– надання транспортних послуг з перевезення пасажирів і вантажів
за межами митного кордону України;

– продаж вугілля та продуктів його збагачення, вугільних і
торф’яних брикетів, електроенергії.

Не дозволяється застосування нульової ставки податку на додану
вартість до операцій, що пов’язані з вивезенням (експортом) товарів
(робіт, послуг), у тих випадках, коли ці операції звільнені від
оподаткування на митній території України.

Таким чином, застосування нульової ставки оподаткування податком
на додану вартість до перелічених вище операцій дає змогу включати в
суму податкового кредиту податок на додану вартість на придбані товари
(роботи, послуги), які оподатковуються за нульовою ставкою.

Підставою для включення податку на додану вартість у податковий
кредит є податкова накладна, що передається покупцеві продавцем товарів
(робіт, послуг). Податкову накладну складають у двох примірниках у
момент виникнення податкового зобов’язання продавця. Оригінал податкової
накладної передається покупцеві, а копія залишається у продавця.
Податкова накладна є важливим розрахунковим і податковим документом. У
разі звільнення від податку на додану вартість у податковій накладній
робиться запис “Без податку на додану вартість” з посиланням на
відповідні законодавчі документи.

Не дозволяється включати в податковий кредит витрати на сплату
податку на додану вартість, що не підтверджені податковою або митною
декларацією. За імпортування робіт (послуг) підтвердженням про факт
виникнення податкового кредиту є акт прийняття робіт (послуг) або
банківський документ, що свідчить про перерахунок грошей на оплату таких
робіт (послуг).

Коли на час перевірки платника податку податковим органом
включені до складу податкового кредиту суми не підтверджуються
відповідними документами, до платника податку застосовуються фінансові
санкції на суму непідтвердженого документами податкового кредиту.

Слід звернути увагу на дату виникнення права платника податку на
податковий кредит. Вона залежить від виду операцій, що здійснюються,
форми розрахунків. Можливі такі варіанти визначення дати виникнення
податкового кредиту:

1. для звичайних операцій, пов’язаних з продажем товарів (робіт,
послуг), – це дата списання коштів з банківського рахунку платника
податку для оплати товарів (робіт, послуг), підтверджена податковою
накладною.

2. для бартерних операцій – це дата здійснення заключної
балансуючої операції.

3. для операцій, пов’язаних із завезенням (імпортом) товарів, –
це дата оформлення ввізної митної декларації з вказаною в ній сумою
податку.

4. за імпорту робіт (послуг) – це дата списання коштів з
розрахункового рахунку платника податку для їх оплати або дата
оформлення документа, що підтверджує факт виконання робіт (послуг)
резидентом.

Погашення (відшкодування) податкового кредиту здійснюється
насамперед за рахунок сум податку на додану вартість, що надходять від
реалізації товарів (робіт, послуг) платника податку. Суми податку на
додану вартість, що надходять від реалізації продукції (робіт, послуг),
в обліку відносяться на кредит рахунку “Взаємовідносини з бюджетом”.

Сума податку на додану вартість, що підлягає сплаті в бюджет
суб’єктом господарювання – платником податку, визначається як різниця
між загальною сумою його податкових зобов’язань з податку на додану
вартість, що виникли у зв’язку з продажем товарів (робіт, послуг)
протягом звітного періоду, і сумою податкового кредиту, що сформувався
протягом того самого періоду.

Якщо за результатами звітного періоду сума податкового кредиту
перевищує суму податкових зобов’язань платника податку на додану
вартість, різниця підлягає відшкодуванню платнику податку з Державного
бюджету.

Сума податку на додану вартість, що підлягає сплаті в бюджет або
сума податкового кредиту, що відшкодовується з бюджету, визначається на
підставі податкової декларації за звітний період. Відшкодування з
бюджету податкового кредиту платнику податку на додану вартість має бути
здійснене протягом місяця, що настає за звітним періодом. На вимогу
платника податку сума бюджетного відшкодування може бути повністю або
частково зараховуватись в суму наступних платежів (тільки з податку на
додану вартість).

Суми податкового кредиту, не відшкодовані платнику податку у
встановлений термін, є бюджетною заборгованістю. На суму цієї бюджетної
заборгованості нараховується пеня в розмірі 120% від облікової ставки
Національного Банку України, що діяла на час виникнення заборгованості,
включаючи день її погашення.

Вибираючи податковий період, платник має врахувати можливість
отримання бюджетного відшкодування податкового кредиту. Таке
відшкодування безпосередньо пов’язане з податковим періодом.

Для платників податку, в яких обсяг операцій, що
оподатковуються, за попередній календарний рік перевищує 7200
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, оподатковуваний (звітний)
період дорівнює календарному місяцю. При цьому сплата податку на додану
вартість має здійснюватись не пізніше 20 числа місяця, що настає за
звітним періодом.

Платники податку, в яких обсяг оподатковуваних операцій є
меншим, ніж вказано вище, самі визначають податковий період. Він може
дорівнювати календарному місяцю або кварталу. Заяву про своє рішення
платник податку подає в податковий орган за місяць до початку
календарного року. Протягом календарного року можлива заміна
квартального податкового періоду на місячний за заявою платника
податку.

Платник податку на додану вартість, що використовує квартальний
податковий період, але здійснює експортні операції з продажу товарів
(робіт, послуг), може одержувати бюджетне відшкодування частини
податкового кредиту за результатами двох перших місяців кварталу.

Здійснення розрахунків з бюджетом щодо податку на додану
вартість, можливість отримання бюджетного відшкодування податкового
кредиту, яке впливає на фінансово-господарську діяльність підприємства,
залежить від часу виникнення податкових зобов’язань.

Час (дата) виникнення у платника податкових зобов’язань
внаслідок продажу ним товарів (робіт, послуг) має деякі особливості
залежно від умов продажу, учасників цього процесу, форми розрахунків.

1. за звичайного продажу товарів (робіт, послуг) датою
виникнення податкових зобов’язань є дата, що припадає на податковий
період, протягом якого відбулося зарахування коштів від покупця,
замовника на банківський рахунок постачальника в оплату за продані
товари (роботи, послуги).

2. за здійснення бартерних операцій дата виникнення податкових
зобов’язань – це :

– дата відвантаження товарів, а для робіт (послуг) – дата
оформлення документа, що підтверджує факт виконання робіт (послуг);

– дата оприбуткування товарів, а для робіт (послуг) – дата
оформлення документа, що підтверджує факт отримання робіт (послуг);

3. за бартерних операцій з нерезидентами датою виникнення
податкового зобов’язання є :

– дата оформлення експортної митної декларації, що підтверджує
вивезення товарів, а для робіт (послуг) – дата оформлення документа, що
підтверджує факт надання робіт (послуг) нерезиденту;

– дата оформлення імпортної митної декларації, що підтверджує
отримання товарів, а для робіт (послуг) – дата оформлення документа,
який підтверджує факт отримання робіт (послуг) платником податку;

4. за продажу товарів (робіт, послуг) з оплатою за рахунок
бюджетних коштів датою виникнення податкових зобов’язань є дата
надходження коштів на розрахунковий рахунок платника податку або дата
отримання відповідної компенсації в будь-якому вигляді, включаючи
зменшення заборгованості платника податку за його зобов’язаннями перед
бюджетом.

5. за імпорту товарів датою виникнення податкових зобов’язань є
дата оформлення ввізної митної декларації з вказаною в ній сумою
податку, що підлягає сплаті. За імпорту робіт (послуг) датою виникнення
податкових зобов’язань є дата списання коштів з розрахункового рахунку
платника податку в оплату робіт (послуг) або дата оформлення документа,
що підтверджує факт виконання робіт (послуг) нерезидентом.

Відповідно до Указу Президента України від 7 серпня 1998 року “Про деякі
зміни в оподаткуванні” відбуваються певні зміни порядку сплати податку
на додану вартість та відшкодування вхідного податку на додану вартість
з Державного бюджету.

По-перше, визначену за результатами звітного періоду суму
податку на додану вартість до відшкодування передбачається зарахувати на
зменшення податкових зобов’язань платника податку протягом трьох
наступних за звітним періодів. Однак це не стосується випадків, коли
сума податку на додану вартість до відшкодування виникає за здійснення
операцій, які оподатковуються за нульовою ставкою.

Ця зміна негативно вплине на фінансовий стан підприємства. Чинна
згідно з Законом “про податок на додану вартість” норма зобов’язує
провести відшкодування вхідного податку на додану вартість за рахунок
коштів Державного бюджету протягом 40 днів.

По-друге, з метою скорочення заборгованості (недоїмки) платників
податку передбачено зарахувати суму бюджетного відшкодування податку на
додану вартість в рахунок інших податків і зборів, що сплачуються
відповідним платником податку до Державного бюджету. Чинна згідно з
Законом “Про податок на додану вартість” норма передбачає використання
суми бюджетного відшкодування лише в рахунок платежів за податок на
додану вартість. Передбачувана зміна може позитивно вплинути на
фінансовий стан підприємств.

Згідно з вищевказаним Указом вже з 1 жовтня 1998 року вносяться
зміни щодо дати виникнення податкових зобов’язань та податкового
кредиту. Виникнення податкових зобов’язань матиме місце з моменту
відвантаження товарів, фактичного надання послуг. Датою виникнення права
на податковий кредит буде час отримання товарів, а не його сплати. Це
має зменшити іммобілізацію оборотних коштів підприємства на оплату
вхідного податку на додану вартість.

При цьому передбачається зберегти порядок визначення дати
виникнення податкових зобов’язань (за датою оплати) для таких груп
товарів: вугілля та вугільні брикети, електрична, теплова енергія, газ,
послуги з водопостачання.

Місцеві податки і збори. Порядок обчислення і сплати місцевих
податків і зборів визначений Декретом Кабінету Міністрів України від 20
травня 1993 року “Про місцеві податки і збори”. Цим Декретом було
визначено 17 видів платежів у місцевий бюджет. З прийняттям в лютому
1997 року нового варіанта Закону України “Про систему оподаткування”
встановлено 16 видів платежів: 2 місцевих податки (комунальний податок і
податок з реклами) і 14 зборів. Від 1 січня 2000року в дію введено Указ
Президента України “Про місцеві податки і збори”, в якому кількість
зборів скорочено до 11 (збір за здійснення зарубіжного туризму;
готельний збір; збір за паркування автотранспорту; ринковий збір; збір
за видачу ордера на квартиру; курортний збір; збір за право використання
місцевої символіки; збір за проведення аукціону, конкурсного розпродажу
і лотерей; збір за проїзд по території автономної республіки Крим та
прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон; збір за
видачу дозволу на розміщення об’єктів торгової сфери послуг; збори за
надання земельних ділянок для будівництва об’єктів виробничого і
невиробничого призначення, індивідуального житла та гаражів у населених
пунктах).

Місцеві податки і збори включаються до складу валових витрат,
виключаються з валового доходу, а отже, зменшують суму оподатковуваного
прибутку.

Місцеві податки і збори суб’єкти господарювання відносять на
собівартість продукції (робіт, послуг), що впливає на формування їхнього
прибутку.

Органи місцевого самоврядування мають право :

– запроваджувати тільки ті податки і збори, що передбачені
законодавчими актами;

– встановлювати ставки, що не перевищують граничних розмірів,
передбачених законодавчими актами;

– встановлювати додаткові пільги для окремих платників податку
(встановлення ставки нижче за мінімальну, звільнення від оподаткування).

Платниками комунального податку є всі юридичні особи. Від сплати
податку звільняються сільськогосподарські підприємства,
планово-дотаційні організації, бюджетні установи.

Об’єктом для розрахунку податку є фонд оплати праці. Останній
обчислюється множенням середньоспискової кількості працівників на
місячний неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Граничний розмір
ставки податку- 10% від об’єкта оподаткування (фонду оплати праці).

Податок сплачується щомісяця до 15 числа, виходячи з суми, що
оподатковувалася у попередньому місяці.

Платниками податку з реклами є суб’єкти підприємницької
діяльності, що рекламують свою діяльність (власну продукцію, послуги).

Податок з реклами стягується із всіх видів комерційних оголошень
і повідомлень, що поширюються з допомогою засобів масової інформації
(радіо, телебачення, преси), афіш, плакатів, рекламних щитів (на
вулицях, магістралях, площах, будинках, транспорті); друкуються на
спортивному одязі чи майні.

Об’єктом оподаткування є вартість послуг за встановлення і
розміщення реклами. Ставки податку встановлені в таких розмірах: 0,1%
від вартості послуг за одноразову рекламу; 0,5% від вартості розміщення
стаціонарної реклами на тривалий час; 0,3% за рекламу на майні, товарах,
одязі.

Рекламодавці сплачують податок під час сплати послуг. Виробники
реклами сплачують податок щомісяця (до 15 числа місяця, що наступає за
звітним).

Платниками збору за право використання місцевої символіки є
юридичні особи, що використовують символіку з комерційною метою.
Об’єктом оподаткування є вартість виробленої продукції, виконаних робіт,
наданих послуг. Ставка збору не повинна перевищувати 0,1% від вартості
об’єкта оподаткування.

Збори на формування цільових державних фондів. Закон України
“Про систему оподаткування” встановлює участь суб’єктів господарювання у
формуванні централізованих державних цільових фондів. Ця участь
здійснюється у вигляді обов’язкових зборів, внесків, порядок обчислення
яких визначений окремими нормативними документами.

Відрахування в державні цільові фонди сьогодні становлять значні
за обсягом суми коштів, що суттєво впливає на фінансово-господарську
діяльність підприємств. Цей вплив виявляється в такому :

По-перше, через формування валових витрат, які виключаються з
суми скоригованого валового доходу. Таким чином, відрахування в цільові
державні фонди зменшує оподатковуваний прибуток, а отже, і суму податку
на нього.

По-друге, через формування собівартості (витрат). Вказані
відрахування збільшують собівартість, що відповідно може зменшити
прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг) або збільшити її
вартість, а отже, створити проблеми зі збутом продукції.

По-третє, через використання прибутку. Це має місце тоді, коли
відрахування (збори) здійснюються за рахунок прибутку підприємства.

Отже,вплив названих відрахувань на фінансово-господарську
діяльність підприємств є суперечливим. Можливість підприємств впливати
на формування абсолютної суми відрахувань у цільові державні фонди
обмежена. Це пояснюється тим, що нормативи відрахувань визначені
законодавчо і є однаковими для всіх суб’єктів господарювання незалежно
від виду і сфери їхньої діяльності. Кількість суб’єктів господарювання,
які користуються пільгами щодо таких зборів, обмежена. Можливість
впливати на розмір зборів з боку суб’єктів господарювання пов’язана з
формуванням показників, стосовно яких встановлено нормативи відрахувань
(сплачена сума заробітної плати, валовий дохід, вартість товарної
продукції, обсяг реалізації продукції та інше).

Збір на обов’язкове державне пенсійне страхування. Порядок
визначення відрахувань встановлений Законом України “Про збір на
обов’язкове державне пенсійне страхування” від 26 червня 1997 року.

Платниками такого збору є :

– суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від форми
власності, їх об’єднання, бюджетні, громадські установи й організації,
фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, що використовують
працю найманих працівників;

– філії, відділення й інші відособлені підрозділи платників
збору, зазначених вище, що не мають статусу юридичної особи та розміщені
на іншій території;

– фізичні особи, які не використовують працю найманих
працівників, адвокати, приватні нотаріуси;

– фізичні особи, що працюють за трудовим договором (контрактом),
виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-правовими договорами.

Є певні особливості визначення об’єкта оподаткування для
обчислення суми збору щодо окремих суб’єктів підприємницької діяльності.

Суб’єкти підприємницької діяльності (юридичні та фізичні особи),
які використовують працю найманих працівників, для визначення суми
збору, беруть фактичні витрати на оплату праці, що підлягають
оподаткуванню прибутковим пподатком: витрати на виплату основної і
додаткової заробітної плати, інших видів заохочень і виплат, виходячи з
тарифних ставок, премії, заохочення, в тому числі в натуральній формі.

Не беруть у розрахунок для обчислення збору витрати на виплату
доходів у вигляді дивідендів, прцентів, інші витрати, що не враховуються
за обчислення середньомісячної заробітної плати з метою призначення
пенсій.

Суб’єкти підприємницької діяльності – платники збору зобов’язані
зареєструватися в органах Пенсійного фонду України. Слід звернути увагу,
що інформацію про таку реєстрацію вимагають комерційні банки у разі
відкриття банківських рахунків.

Ставки збору встановлені і диференційовані за категоріями
платників. Для суб’єктів підприємницької діяльності – юридичних і
фізичних осіб, що використовують працю найманих працівників, затверджено
ставку 32% від згадуваного вище об’єкта оподаткування.

На підприємствах, де працюють інваліди, ставку збору
диференційовано. На заробітну плату й інші виплати інвалідам, що є
об’єктом оподаткування, збір нараховується у розмірі 4%. Щодо інших
працівників, використовується ставка 32%.

Слід звернути увагу на особливість визначення джерела сплати
збору на обов’язкове державне пенсійне страхування. Оплата праці
найманих працівників суб’єктами підприємницької діяльності здійснюється
за рахунок двох джерел :

– собівартості (основна і додаткова заробітна плата, інші види
заохочень, виходячи з тарифних ставок);

– прибутку (премії, заохочення).

Тому сума збору на ту частину витрат на оплату праці, що
віднесена на собівартість, також відноситься на собівартість. Сума збору
на другу частину витрат на оплату праці, що здійснюються за рахунок
прибутку, перераховується за рахунок прибутку.

Отже, обсяг витрат на оплату праці і структура джерел вказаних
витрат впливатимуть на формування собівартості, а отже, і на прибуток
суб’єктів господарювання.

Збір на державне обов’язкове пенсійне страхування сплачується
одночасно з отриманням коштів в установах банків на оплату праці.

Пенсійний фонд не включається до Державного бюджету України.
Забороняється використання коштів фонду не за цільовим призначенням, в
тому числі на кредитні, депозитні операції, надання позичок. Тимчасово
вільні кошти фонду, за відсутності заборгованості у виплаті пенсій,
можуть бути використані Пенсійним фондом на придбання державних цінних
паперів.

Збір на обов’язкове соціальне страхування. Порядок визначення
збору встановлюється Законом України “Про збір на обов’язкове соціальне
страхування” від 26 липня 1997 року.

Особливість збору полягає в тому, що він включає і збір на
обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття. У зв’язку з цим
скасовано відрахування підприємств у Фонд сприяння зайнятості населення,
що здійснювались згідно з Законом України “Про систему оподаткування”
від 2 лютого 1994 року.

Склад платників збору на обов’язкове соціальне страхування і
об’єкт оподаткування такі самі, як і щодо обов’язкового державного
пенсійного страхування.

Для суб’єктів підприємницької діяльності – юридичних і фізичних
осіб, що використовують працю найманих працівників, ставку збору
передбачено в розмірі 5,5% від об’єкта оподаткування, визначеного
Законом. У складі загального нормативу 1,5% становить збір на
обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття.

Для підприємств, установ, організацій, де працюють інваліди,
збір на обов’язкове соціальне страхування встановлений роздільно: 1% від
об’єкта оподаткування щодо інвалідів, які працюють; 5,5% від об’єкта
оподаткування щодо інших працівників підприємства. При цьому збір у
розмірі 1% в повному обсязі зараховуються у Фонд соціального захисту
інвалідів.

Суб’єкти підприємницької діяльності, що використовують працю
найманих працівників, збір на обов’язкове соціальне страхування,
включають до складу валових витрат за обчислення оподатковуваного
прибутку, а також відносять на собівартість.

Збір на обов’язкове соціальне страхування (в тому числі на
обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття) перераховується
в Державний бюджет платниками збору. Це здійснюється одночасно з
отриманням грошей в банках на оплату праці. Кошти від збору
зараховуються на окремі рахунки Державного бюджету: обов’язкове
соціальне страхування, обов’язкове соціальне страхування на випадок
безробіття. Забороняється використання цих коштів не за цільовим
призначенням.

Збір на формування Фонду для здійснення заходів для ліквідації
наслідків Чорнобильської катастрофи і соціального захисту населення.
Порядок відрахувань в цей Фонд визначено Законом України “Про формування
Фонду для заходів по ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і
соціального захисту населення” від 20 липня 1997 року.

Платниками збору є :

– резиденти – суб’єкти підприємницької діяльності, незалежно від
форми власності, спільні підприємства, інші установи й організації, що
здійснюють діяльність, спрямовану на отримання прибутку, і виплачують
заробітну плату. Ця діяльність може відбуватись на території України та
за її межами;

– нерезиденти – юридичні та фізичні особи будь-якої
організаційно-правової форми власності, що отримують прибутки, джерело
яких знаходиться в Україні, і здійснюють оплату праці. При цьому
звільняються від сплати збору установи і організації, що мають
дипломатичний статус або імунітет відповідно до міжнародних договорів
або законів;

– філії, відділення, інші відособлені підрозділи платників
збору, що не мають статусу юридичної особи, але здійснюють оплату праці;

– постійні представництва, нерезиденти, що отримують доходи,
джерело яких знаходиться в Україні, або виконують агентські функції щодо
нерезидентів і здійснюють оплату праці.

Від сплати збору звільняються :

– підприємства вугільної промисловості, шахтобудівництва,
видобутку залізної, марганцевої та уранової руди підземним способом;

– підприємства (об’єднання) й організації Українського
товариства сліпих і Українського товариства глухих, де інваліди
становлять понад 50% загальної кількості працівників основного
виробництва.

Для розрахунку суми збору за об’єкт оподаткування беруть
фактичні витрати на оплату праці осіб, що перебувають у трудових
відносинах з платником збору. До витрат на оплату праці належать
витрати: на основну і додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та
компенсаційні виплати; на виплату авторських винагород; на виплату за
виконання робіт (послуг) згідно з договорами цивільно-правового
характеру.

Ставку збору відповідно з вказаним вище Законом, було визначено
у розмірі 10% від об’єкта оподаткування. Згідно з Указом Президента
України від 18 червня 1998 року № 656 з 1 липня 1998 року ставка
відрахувань у Чорнобильський фонд встановлена в розмірі 5% від об’єкта
оподаткування. Збір сплачується одночасно з отриманням в установах
банків коштів на оплату праці і зараховується до складу доходів
Державного бюджету України. Розпорядником коштів Фонду є Міністерство з
надзвичайних ситуацій і у справах захисту населення від наслідків
Чорнобильської катастрофи. Забороняється використання коштів Фонду не за
цільовим призначенням, в тому числі на кредитні, депозитні операції,
надання позик.

Внески в державний інноваційний фонд. Державний інноваційний
фонд утворюється згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 18
лютого 1992року №77 “Про утворення державного інноваційного фонду”

Для формування вказаного фонду підприємства, об’єднання,
організації здійснюють спеціальні відрахування у розмірі 1% від обсягу
реалізації продукції (робіт, послуг) за вирахуванням податку на додану
вартість і акцизного збору. Посередницькі, оптові,
постачальницько-збутові організації, банки ці відрахування здійснюють
від обсягу валового доходу. Вказані відрахування включаються в
собівартість продукції (робіт, послуг).

Із загальної суми відрахувань 30% в обов’язковому порядку мають
бути перераховані в Державний інноваційний фонд. Інші 70%
перераховуються підприємствами, об’єднаннями, організаціями в галузевий
спеціальний фонд позабюджетних коштів, якщо такий фонд утворюється
міністерством або відомством. Кошти відрахувань, віднесені на
собівартість продукції (робіт, послуг), але не перераховані
міністерствам, відомствам, вилучаються податковими органами в Державний
бюджет України.

В окремих випадках за письмового погодження з керівним органом,
який утворює галузевий спеціальний фонд позабюджетних коштів, державні
підприємства, об’єднання, організації можуть залишати в своєму
розпорядженні частину коштів з відрахувань, що належать галузевому
позабюджетному фонду.

Підприємства, об’єднання, організації, які не мають галузевого
спеціального фонду позабюджетних коштів для фінансування інноваційної
діяльності, залишають у своєму розпорядженні 70% відрахувань. Це можливо
за умови, що вони ведуть науково-дослідні роботи і здійснюють заходи
щодо освоєння нових технологій і виробництва нових видів продукції. У
такому разі залишені в підприємств кошти не можуть спрямовуватись на
фінансування капітальних вкладень (будівництво, придбання основних
фондів, обладнання, приладів), не пов’язаних із здійсненням
науково-дослідних робіт, заходів щодо освоєння нових технологій і
виробництва нових видів продукції.

Кошти цих відрахувань, залишені в розпорядженні підприємств, які
не були використані протягом року, не можуть бути вилучені податковими
органами в Державний бюджет. Отже, вони залишаються в розпорядженні
підприємства і можуть бути використані за цільовим призначенням у
наступному році.

Якщо підприємство не проводить науково-дослідних робіт або не
вживає заходів для освоєння нових технологій і виробництва нових видів
продукції, відрахування здійснюються тільки в Державний інноваційний
фонд у розмірі 0,3% до встановленого показника для обчислення
відрахувань. Решта 0,7% не нараховується.

Перерахування обов’якових платежів у Державний інноваційний фонд
і галузеві фонди позабюджетних засобів підприємство повинно робити не
пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним. За несвоєчасне
перерахування внесків у Державний інноваційний фонд стягується пеня в
розмірі 0,3% за кожний день затримки, включаючи день сплати.

3.2 Спрощена система оподаткування.

З 1.01.1999 року відповідно до Указу Президента України “Про
спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого
підприємництва” введено єдиний податок для суб’єктів малого бізнесу.

Доцільність застосування такого податку обгрунтовується потребою
створення умов для легалізації діяльності приватних підприємств,
запровадження єдиного фіксованого сільськогосподарського податку.

П.Прудон доводив, що цей податок буде лише складовою фіскальних
кривд і визначити об’єкт єдиного податку дуже складно. Італійський
фінансист Ф.Нітті вважав, що впровадження єдиного податку не дасть змоги
забезпечити реалізацію принципу рівномірності й загальності, що один
відповідає ідеї справедливості. О.Ісаєв сприймав ідею єдиного податку як
ідеал, що недосяжний через значні витрати на визначення доходів
платників.

Для суб’єктів малого підприємництва в порядку, встановленому
законодавством України, застосовується пільгове оподаткування. Для
суб’єктів малого підприємництва з середньообліковою чисельністю
працюючих за звітний період до 10 осіб включно і обсяг виручки яких від
реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 250000
гривень (мікропідприємства), може застосовуватися у встановленому
порядку спрощена система оподаткування, обліку та звітності.

Спрощена система оподаткування, обліку та звітності передбачає :

– заміну сплати встановленого законодавством податків і
обов’язкових платежів сплатою єдиного податку;

– сплату фізичними особами – підприємцями замість податків і
обов’язкових платежів вартості патенту на зайняття певним видом
діяльності;

– застосування спрощеної форми ведення документів
бухгалтерського обліку та звітності;

Спрощена система оподаткування, обліку та звітності може
застосовуватися поряд з діючою системою оподаткування, обліку та
звітності, передбаченою законодавством, на вибір суб’єкта малого
підприємництва.

Дія цього Указу не поширюється на :

– суб’єктів підприємницької діяльності, на яких поширюється дія
Закону України “Про патентування деяких видів підприємницької
діяльності” в частині придбання спеціального торгового патенту;

– фізичних осіб, які відповідно до законодавства України
сплачують фіксований податок;

– довірчі товариства, страхові компанії, банки, інші
фінансово-кредитні та небанківські фінансові установи;

– суб’єктів підприємницької діяльності, у статутному фонді яких
частки, що належать юридичним особам – учасникам та засновникам даних
суб’єктів, які не є суб’єктами малого підприємництва, перевищують 25%;

– фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, які
займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи і
здійснюють торгівлю підакцизними товарами (крім сфери громадського
харчування)

Суб’єкти підприємницької діяльності – фізичні особи, які
займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи,
мають право обирати спосіб оподаткування доходів за єдиним податком
шляхом одержання свідоцтва про сплату єдиного податку.

Ставка єдиного податку для фізичних осіб встановлюється
місцевими радами за місцем державної реєстрації суб’кта підприємницької
діяльності залежно від виду діяльності та місця її здійснення і не може
становити менше 20 гривень та більше 200 гривень за календарний місяць.

У разі, коли фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності,
здійснює декілька видів підприємницької діяльності, для яких встановлено
різні ставки єдиного податку, нею придбавається одне свідоцтво і
сплачується єдиний податок, що не перевищує встановленої максимальної
ставки.

Суб’єкти підприємницької діяльності – фізичні особи
перераховують суми єдиного податку на окремий рахунок відділень
Державного казначейства України.

Відділення Державного казначейства України наступного дня після
надходження коштів перераховують суми єдиного податку у таких розмірах :

До Місцевого бюджету – 55%

До Пенсійного фонду України – 40%

На обов’язкове соціальне страхування – 5%

Якщо платник єдиного податку займається підприємницькою
діяльністю з використанням найманої праці або за участю у
підприємницькій діяльності членів його сім’ї, розмір єдиного податку
збільшується на 50% за кожну особу.

Сплачена сума єдиного податку є остаточною і не включається до
перерахунку загальних податкових зобов’язань такого платника податків.
При цьому доходи, одержані платником єдиного податку, не включаються до
складу його сукупного оподатковуваного доходу за підсумками звітного
року.

Форма свідоцтва про сплату єдиного податку та порядок його
видачі встановлюється Державною податковою адміністрацією України.

Фізичні особи – платники єдиного податку мають право не
застосовувати під час розрахунків із споживачами електронний
контрольно-касовий апарат.

Суб’єкти підприємницької діяльності – юридичні особи поряд з
діючою системою оподаткування можуть самостійно обирати спосіб
оподаткування доходів за єдиним податком. При цьому спосіб оподаткування
вибирається один раз і залишається незмінним протягом звітного року.

Для переходу на спрощену систему оподаткування, обліку та
звітності суб’єкт малого підприємництва – юридична особа подає письмову
заяву до податкового органу державної податкової служби за місцем
державної реєстрації не пізніше ніж за 15 днів до початку наступного
звітного (податкового) періоду (кварталу) за умови сплати всіх
встановлених податків та обов’язкових платежів, термін сплати яких
настав на дату подання заяви.

Суб’єкт малого підприємництва – юридична особа в заяві
обов’язково зазначає, яку ставку єдиного податку ним обрано (6 чи 10%).

Орган державної податкової служби зобов’язаний протягом 10
робочих днів видати безоплатно Свідоцтво про право сплати єдиного
податку або надати письмову мотивовану відмову.

Свідоцтво, видане суб’єкту малого підприємництва – юридичній
особі, не може бути передане іншим юридичним особам.

Суб’єкти малого підприємництва – юридичні особи несуть
відповідальність згідно з чинним законодавством за достовірність
інформації, яку вказано в заяві для отримання Свідоцтва, та за
недотримання вимог порядку видачі Свідоцтва.

Свідоцтво видається суб’єкту малого підприємництва терміном на
один рік і є документом суворої звітності. Орган державної податкової
служби, що видає Свідоцтво, реєструє його в журналі обліку видачі
свідоцтв, де вказуються повна назва й місцезнаходження юридичної особи,
номер та серія Свідоцтва, дата його видачі та термін дії.

Відмову від застосування спрощеної системи оподаткування, обліку
та звітності й повернення до раніше встановленої системи оподаткування
суб’єкт малого підприємництва може здійснювати з початку наступного
звітного (податкового) періоду (кварталу) в разі подання відповідної
заяви до органів державної податкової служби не пізніше ніж за 15 днів
до закінчення попереднього звітного (податкового) періоду (кварталу).

Після закінчення терміну дії Свідоцтва на право сплати єдиного
податку, відмови від застосування спрощеної системи оподаткування, також
у разі ліквідації суб’єкта малого підприємництва – юридичної особи у
встановленому законодавством порядку Свідоцтво підлягає поверненню до
органу державної податкової служби, який його видав.

Суб’єкти підприємницької діяльності – юридичні особи щомісяця
перераховують суми єдиного податку до 20 числа місяця, наступного за
тим, в якому одержано виручку, на окремий рахунок відділень Державного
казначейства України.

Відділення Державного казначейства України наступного дня після
надходження цих коштів перераховує суми єдиного податку у таких розмірах
:

До Державного бюджету України – 20%

До Місцевого бюджету – 35%

До Пенсійного фонду України – 40%

На обов’язкове соціальне страхування – 5%

Бухгалтерський облік та звітність здійснюється платниками єдиного
податку- юридичними особами за спрощеною системою в порядку,
встановленому Міністерством фінансів України.

При поданні звітності до органу державної податкової служби
суб’єкт малого підприємництва – юридична особа подає Свідоцтво про право
сплати єдиного податку, книгу обліку доходів і витрат, касову книгу.

Форма книги обліку доходів і витрат, порядок її ведення
суб’єктами малого підприємництва – юридичними особами, які застосовують
спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, встановлюється
Державною податковою адміністрацією України.

Суб’єкти малого підприємництва – юридичні особи, які
застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності,
зобов’язані вести Книгу обліку доходів і витрат суб’єкта малого
підприємництва, в якій у хронологічній послідовності на підставі
первинних документів здійснюються записи про операції, що відбулися у
звітному (податковому) періоді.

У графі 6 “Загальна сума виручки та позареалізаційних доходів”
відображаються всі надходження, отримані на розрахунковий (поточний)
рахунок та в касу суб’єктом малого підприємництва від продажу продукції
(товарів, робіт, послуг), майна, включаючи основні фонди, які належать
суб’єкту малого підприємництва й реалізовані у звітному (податковому)
періоді, позареалізаційні доходи та виручка від іншої реалізації.

У графі 3 “Сума виручки від реалізації продукції (товарів,
робіт, послуг)” відображається сума доходів, отриманих від виробництва
та продажу продукції (товарів, робіт, послуг).

У графі 4 “Сума виручки від реалізації основних фондів”
відображається різниця між сумою, отриманою від реалізації цих основних
фондів, та їх залишковою вартістю на момент продажу.

У графі 5 “Позареалізаційні доходи та виручка від іншої
реалізації” відображаються суми, фактично отримані суб’єктом
підприємницької діяльності на розрахунковий (поточний) рахунок та в касу
від інших операцій (фінансовий результат від продажу цінних паперів,
малоцінних швидкозношувальних предметів, матеріалів, палива, орендна
плата, проценти, грошові кошти, отримані у вигляді безповоротної
фінансової допомоги, кредиторська заборгованість, щодо якої минув строк
позовної давності, а також дивіденди, якщо вони не були оподатковані у
джерела виплати відповідно до Закону України ”Про оподаткування прибутку
підприємств”).

У графах 3, 4, 5, 6 не включаються до складу виручки (доходу)
суми акцизного збору.

У графі 7 “Загальна сума витрат, здійснених у зв’язку з веденням
господарської діяльності” відображається фактична сума витрат,
проведених з розрахункового (поточного) рахунку та каси підприємства, у
зв’язку з продажем продукції (товарів, робіт, послуг), здійсненням
фінансових операцій, а також від іншої діяльності.

Суб’єкти малого підприємництва щомісячно підбивають підсумки з 3
по 7 графу наростаючим підсумком з початку року.

За результатами господарської діяльності за звітний період
(квартал) суб’єкти малого підприємництва – юридичні особи подають до
органу державної податкової служби до 20 числа місяця, наступного за
звітним періодом, розрахунок сплати єдиного податку, акцизного збору і
податку на додану вартість, а також платіжні доручення про сплату цього
податку з відміткою банку про зарахування коштів.

Суб’єкт малого підприємництва, який сплачує єдиний податок, не є
платником таких видів податків і зборів (обов’язкових платежів) :

Податок на прибуток підприємств

Податок на доходи фізичних осіб

Плата (податок) за землю

Збір на спеціальне використання природніх ресурсів

Збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків
Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення.

Збір до Державного інноваційного фонду

Збір на обов’язкове соціальне страхування

Відрахування та збори на будівництво, реконструкцію, ремонт і
утримання автомобільних доріг загального користування України

Комунальний податок

Податок на промисел

Збір на відрахування до Пенсійного фонду

Збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери
послуг

Внески до Фонду України щодо соціального захисту інвалідів

Новостворені та зареєстровані у встановленому порядку суб’єкти
малого підприємництва, які подали заяву на право застосування спрощеної
системи оподаткування, обліку та звітності до податкового органу за
місцем їх реєстрації, вважаються суб’єктами спрощеної системи
оподаткування, обліку та звітності з того кварталу, в якому здійснено їх
державну реєстрацію.

4. Міжнародний досвід підтримки й розвитку малого бізнесу

Протягом минулого десятиріччя і на початку 90-х років в
економіці розвинутих країн Заходу спостерігається піднесення
підприємницької активності й прискорений розвиток малого та середнього
бізнесу, що, на думку сучасних дослідників, вилилося у справжній
“підприємницький бум”.

Нова хвиля малого підприємництва охопила передусім США, а потім
поширилася й на Західну Європу, Японію, ряд індустріальних країн. Це
стало свідченням того, що в основі зазначеної тенденції лежать не
специфічні риси, притаманні окремій державі, а об’єктивні тенденції
розвитку економіки розвинутих країн. Малий бізнес із новою силою
засвідчив, що саме він є тією важливою силою, яка забезпечує гнучкість,
постійне самооновлення економічної системи, котра служить формою
реалізації творчих та організаційних здібностей широких верств
населення.

Як відомо, однією з найважливіших причин піднесення
підприємницької діяльності на якісно новий рівень стала розгорнута на
Заході й у США реформа господарського механізму, що проводила в життя
ідеї “неоконсер-вативної революції”. Зняття накопичених за кілька
десятиліть адміністративно-законодавчих обмежень (дерегулювання),
активізація політики податкового та фінансового стимулювання
підприємництва, нова урядова лінія щодо міжфірмових зв’язків (заохочення
науково-виробничої кооперації, відкриття національних господарств для
проникнення іноземного бізнесу тощо), податкова й адміністративна
реформи — усе це відкрило малому бізнесу нові галузі й можливості
застосування підприємницької ініціативи. І не лише для дрібних компаній
нині існують незрівнянно сприятливі можливості розвитку на всіх етапах
їх життєвого циклу, а й у світі великого бізнесу бурхливо розвивається
стратегічне управління, що має підприємницький характер.

Наступною причиною, яка сприяла поширенню малого бізнесу в
розвинутих країнах, можна вважати безпрецедентне за масштабом прагнення
до створення власної справи. Так, в одній лише Великобританії у 1990 p.
було створено 87 тис. нових дрібних фірм.

Роль малого бізнесу підвищилася також із появою нової хвилі
імміграції, яка в середині 80-х років, наприклад у США, була найвищою
після 1927 p. Характерною ознакою є те, що практично всі національні
меншини розвинутих країн, які поповнюються переважно завдяки потокам
імміграції, виявляють підвищену схильність до підприємницької діяльності
й мають вищі доходи порівняно з місцевим населенням.

Таким чином, останні десять—двадцять років свідчать про найвищу
в історії розвинутих країн підготовленість та орієнтованість на сучасні
форми

малого бізнесу. З кінця 70-х років у розвинутих країнах почала
розгортатися могутня мережа підприємницької освіти, пропаганди малого
бізнесу.

Піднесення малого бізнесу найінтенсивніше відбувалося в галузях
новітніх техніко-технологічних зрушень, пов’язаних з інноваційною
діяльністю й інформаційними технологіями. Це підтверджується численними
дослідженнями, які свідчать, що малий бізнес є важливим елементом не
лише в розвитку традиційних галузей економіки, айв освоєнні досліджень
науково-технічного прогресу.

Отже, у розвинутих країнах наприкінці 80-х років склалися
сприятливі умови для піднесення ділової активності, які ознаменувалися
якісно новим етапом розвитку малого бізнесу. Не розглядаючи детально
усього спектра елементів нового економічного клімату, необхідно
відзначити такі моменти:

— швидке зростання ринку венчурного капіталу й зростаючу
диверсифікацію фінансових інститутів, що розширює можливості
фінансування нового виду бізнесу, яким є малий венчурний (ризиковий)
бізнес;

— розвиток інформаційної інфраструктури малого бізнесу шляхом
розширення доступу громадян та організацій до інформації у державних
органах, зміцнення патентно-ліцензійної системи, розвитку мережі банків
даних і т. ін.;

— поява й швидке розгалуження мережі організацій, що
спеціалізуються на продукуванні нового бізнесу (інкубатори, інноваційні
центри) та обслуговуванні ринкової інфраструктури.

З поняттям малого венчурного (ризикового) бізнесу тісно
пов’язане поняття інноваційного процесу, тобто процесу, який поєднує
науку, техніку, економіку, підприємництво та управління.

Інноваційний малий бізнес становить лише незначну частину всього
малого бізнесу. В господарському механізмі він виконує чітко окреслені
функції у конкретних галузях економіки і в самому процесі нововведень.
Загальною властивістю всіх об’єктів малого бізнесу у сфері науки і
техніки є їхня безпосередня участь у науково-дослідній та
дослідно-конструкторській роботі, в обслуговуванні різних стадій
науково-виробничого процесу. Згідно з цією загальною властивістю усі
вони позначаються терміном “малий інноваційний бізнес” і тим самим
відокремлюються від іншого малого бізнесу, який безпосередньо не
стосується науково-дослідних та дослідно-конструкторських розробок.

Малий інноваційний бізнес у силу свого ризикового характеру має
ряд особливостей і переваг, які відрізняють його від інших видів бізнесу
та власне традиційного малого бізнесу.

По-перше, за даними, наведеними у “Наукових індикаторах”, які
публікуються Національним дослідницьким бюро США, малі фірми за 20 років
створили у 4 рази більше науково-технічних нововведень на 1 долар,
витрачений на науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи, ніж
великі фірми. Витрати спеціалістів на малих інноваційних фірмах удвічі
менші, а в розрахунку на 1 працівника вони виробляють у 4 рази більше
нововведень, ніж великі корпорації.

По-друге, значну перевагу дрібних інноваційних фірм порівняно з
великими спеціалісти різних країн вбачають у тому, що вони охочіше йдуть
на ризик, оперативніше реалізують інновації, зокрема технологічні,
сприяючи прискоренню технологічного процесу.

По-третє, сам факт існування малих інноваційних фірм є стимулом
оновлення асортименту вироблюваної продукції у старих промислових
корпораціях, які змушені постійно брати до уваги конкуренцію дрібних
фірм. Старі корпорації (по суті великі) значно швидше впроваджують
результати науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт саме в
період активізації діяльності дрібних інноваційних фірм.

Щодо негативних моментів діяльності малих інноваційних фірм. то
серед них насамперед слід відзначити поширену практику переманювання
найкращих спеціалістів великих корпорацій та університетів при залученні
їх до дрібних венчурних компаній, що вносить певний розлад у виконання
наукових досліджень і розробок. Практика венчурного фінансування процесу
зорієнтована значною мірою на розробку власних продуктів і технологій,
що сприяє певному “перекосу” інноваційного процесу в бік малого бізнесу.

Малий бізнес у галузі науково-технічного процесу має, як
зазначалося, ряд особливостей, що випливають із його специфіки.

По-перше, він неможливий без принципу “ухваленого ризику”. Це
означає, що вкладники капіталу заздалегідь згодні з можливістю втрати
своїх

коштів при фінансовій невдачі фірми в обмін на високу норму прибутку у
разі її успіху. Комерційний успіх досягається лише в 10% початих
проектів, отже, рівень невдачі оцінюється в 90%.

По-друге, особливістю малого інноваційного бізнесу є високий
ступінь зацікавленості вкладників в успіху нового починання. Оскільки
існує велика частка ризику нового проекту, ризикові фінансисти, як
правило, не обмежуються тільки наданням необхідних коштів, а й
пропонують різноманітні консультативні, управлінські та інші ділові
послуги новій малій фірмі, що нерідко значно істотніше за вкладені
кошти.

По-третє, притаманний малому інноваційному бізнесу тип
фінансування — довгострокове інвестування капіталу при якому вкладнику
доводиться чекати в середньому від 3 до 5 років, щоб переконатися у
перспективності продукту, та від 5 до 10 років — до одержання прибутку
на вкладений капітал. З огляду на це традиційних джерел розвитку малого
інноваційного підприємництва недостатньо для його фінансування. Тому
дедалі більшого поширення набуває розвиток ринку незалежного венчурного
капіталу.

Що стосується розвитку малого інноваційного бізнесу в Україні,
то перед нами, образно кажучи, чистий аркуш паперу, на який слід вписати
такі поняття, як інноваційний процес, венчурний капітал, венчурне
фінансування, дрібні інноваційні фірми тощо.

Серед причин, які гальмують розвиток венчурного бізнесу в
Україні, слід відзначити:

— відсутність економічної зацікавленості багатьох господарських
суб’єктів у реалізації принципово нових розробок, нововведень високого
техніко-економічного рівня;

— жорсткий механізм розподілу виробничих ресурсів (так зване
фондування), який застосовується в Україні протягом багатьох десятиріч,
тривалу відсутність ринку цінних паперів та невизначеність у відносинах
власності;

— слабку конкуренцію на внутрішньому ринку науково-технічної
продукції, яка гальмує розвиток венчурної діяльності, бо практично
будь-яка розробка, в якій є той чи інший сенс, має шанс бути придбаною і
знайти застосування.

Хоч в Україні немає поки що венчурного бізнесу у його чистому
вигляді, але вже з’явилися деякі форми економічної діяльності, що за
характером свого функціонування наближаються до венчурного бізнесу,
наприклад: роз-рорбка й виробництво товарів і послуг,
конкурентоспроможних на світовому ринку; забезпечення широкомасштабного
впровадження нововведень, що пов’язане з організацією його виробництва
та збуту; науково-технічна діяльність із створення принципово нових
видів товарів і послуг.

Венчурні форми діяльності в Україні для швидшої їх появи,
успішного функціонування й виживання в умовах економічної кризи, Що має
місце в країні, потребують стабільної фінансової підтримки з боку
державних і комерційних установ. Але, крім нестачі фінансових коштів,
вітчизняні підприємці зустрічаються з дефіцитом обладнання, приміщень та
інших необхідних умов для успішної діяльності. Тому ефективним
різновидом венчурного фінансування стає так званий венчурний лізинг. Він
дає змогу венчурній фірмі одержати не лише фінансові кошти, а й
обладнання, матеріали та приміщення, які залишаються у власності
фінансуючого суб’єкта і надаються фірмі на умовах оренди. Але в цілому
для широкомасштабного розвитку цього роду діяльності слід створити ринок
венчурного капіталу.

Таким чином, малий бізнес довів свою спроможність виступати
провідником науково-технічного прогресу в умовах інноваційного типу
економічного розвитку, що характерний нині для розвинутих країн. Щодо
розвитку малого бізнесу в Україні, то він:

— перебуває на початковому етапі свого розвитку;

— найбільшого поширення набув у традиційних галузях економіки
(торгівля, громадське харчування, будівництво тощо), які не пов’язані
безпосередньо з процесами виникнення й реалізації нововведень.

(підпис)

Висновки та пропозиції

Мале підприємництво з позицій економічної теорії розглядається
як особлива форма економічної активності, що передбачає орієнтацію на
досягнення комерційного успіху; інноваційний та ризиковий характер
діяльності; перспективність, спрямування на розширення масштабів і сфери
діяльності, майнову відповідальність підприємця за результати
господарювання; свободу та самостійність суб’єкта у прийнятті
управлінських рішень; постійний характер господарської діяльності,
укладання регулярних, а не одноразових угод.

Головна мета малих підприємств – отримання прибутку. Це
передбачає динамічність, цілеспрямованість, наполегливість у здійсненні
бізнесу, ініціативність, підприємливість, творче ставлення до справи,
пошук нетрадиційних рішень і нових способів дій, готовність до ризику та
вміння ним управляти, орієнтація на потреби споживачів та їх поведінку
на ринку.

Кількість діючих малих підприємств в цілому по Україні
збільшилась з 19,6 тис. у 1991 році – до 101 тис. у 1998 році, або
більше ніж у 5 разів. Чисельність працюючих на цих підприємствах зросла
з 310,9 тис. до 1 млн. чоловік за відповідні роки. У 1998 році
функціонувало 3,7 тис. кооперативів з 82,5 тис. працюючих, близько 1
млн. індивідуальних підприємців. В агропромисловому комплексі створено
35,5 тис. фермерських господарств, де зайнято 90 тис. чоловік. В цілому
в секторі малого підприємництва працює понад 2 млн. Чоловік, що
становить майже 11% зайнятого населення України. Підприємства малого
бізнеса створюються в різних галузях економіки.

Метою даної роботи було вивчення впливу банківської системи,
стану ринку праці і величини податкового навантаження Львівщини на
розвиток малого бізнесу.

Проведені дослідження показали, що кількість діючих малих
підприємств Львівщини збільшилась з 959 одиниць у 1991 році – до 10604
одиниць у 1998 році, або більше ніж у 11 разів. Темпи зростання
кількості малих підприємств регіону не характеризуються сталою
динамікою, а залежать від рівня розгортання ринкових реформ в країні.
Так, у період з 1991 до 1993 року, коли після проголошення незалежності
України та провадження курсу на демократичні перетворення й ринкову
економіку, було прийнято ряд базових законів, багато громадян вирішили
проявити себе у приватному підприємництві, відкрити власну справу та
бути незалежними від урядового гаманця. Характерним тоді було наростання
темпів розвитку малих підприємств, кількість яких у 1993 році в
порівнянні з 1991 роком збільшилась у 4,8 рази. Починаючи з 1993-1994
років, спостерігається суттєвий спад темпів росту кількості діючих малих
підприємств. Одночасно спостерігається тенденція спаду кількості
зайнятих в розрахунку на одне мале підприємство. За статистичними
даними, в 1991 році на малому підприємстві в середньому працювало 33
чоловіки, в 1992 році – 18 чол., в 1993 році – 18 чол., в 1994 році – 12
чол., в 1995 році – 11 чол., в 1996 році – 11 чол., в 1997 році – 11
чол., в 1998 році – 10 чол. Отже, ми спостерігаємо зменшення середньої
чисельності працюючих на малому підприємстві.

За даними Львівського відділення Національного банку України, в
1994-1996 роках середньо- та довгострокові кредити в структурі кредитів
комерційних банків складали 11% , в 1997 році – 10% , в 1998 році – 14%
, тобто кредити, які надавалися, були, в основному, короткостроковими.
Обсяг довгострокових кредитів у 1998 році становив 3,3 млн. грн.
Довгострокові вкладення, в основному, спрямовувались підприємствам з
колективною формою власності.

Комерційні кредити давалися під відсотки, що в середньому на
30-40% були вищі за середньооблікову ставку Національного банку України.
Індекс комерційних кредитів є відношенням суми грошей, що повертається
боржником банкові після закінчення терміну кредиту до отриманої від
банку суми кредиту. Ця величина в 1993 році мала значення 3,2 , в 1994
році – 3,73 , в подальшому зменшувалась, і в 1999 році досягла значення
1,65. Отже, на перший погляд, вартість кредитів значно зменшилась.
Проте, в макроекономічному плані важливим є одночасне з вартістю
кредитів врахування інфляційних процесів. Для цього використовують
індекс-дефлятор. Для врахування “чистої “ вартості банківського кредиту
слід брати різницю між індексом банківського кредиту та
індексом-дефлятором. Саме ця різниця може служити в якості незалежної
змінної при дослідженні впливу банківської системи на розвиток малого
бізнесу.

Ще одним чинником, який здійснює вплив на розвиток малого
підприємництва є стан ринку праці. Саме з ринку праці фірми черпають
людські ресурси, поповнюють свій кадровий потенціал.

З даної моделі видно, що протягом 1992-1997 років
середньооблікова чисельність працівників малих підприємств зростала, і
лише в 1998 році спостерігається спад майже на 10 тис. осіб. Зростання
чисельності працюючих можна пояснити тим, що кількість малих підприємств
щороку збільшувалась і виникала потреба у більшій кількості працівників.
У 1998 році спостерігається зменшення кількості діючих підприємств. Цим,
а також подаковим тиском на малі підприємства можна пояснити зменшення
кількості працюючих у малому бізнесі.

За даними досліджень стану малого підприємництва в Україні,
можна стверджувати, що суттєвих зрушень у розвитку цього сектора
економіки ще не відбулося, а останнім часом ситуація різко погіршується.
Це проявляється, перш за все, у зменшенні кількості діючих підприємств.
Із загальної кількості зареєстрованих підприємств реально функціонує
лише кожне третє : найбільше – у будівництві (46,9%), найменше – у
сільському господарстві (21,2%).

Брак фінансових ресурсів і далі залишається однією з основних
проблем функціонування малого підприємництва. У рейтингу факторів, що
стримують розвиток малого підприємництва, а відповідно і ріст
виробництва, брак обігових коштів, як і раніше, займає друге місце після
податкового тиску. Внаслідок збільшення процентної ставки та погіршення
загальних результатів роботи підприємств, підприємці мали менші
можливості доступу до цих ресурсів. Відповідно, зниження виробничих
показників змушує банки, які в Україні є дуже обережними щодо
кредитування підприємств, проводити ще стриманішу кредитну політику.
Скоротилися і раніше невеликі можливості залучати зовнішні кошти. Це
пояснюється, перш за все, девальвацією гривні, яка викликала обмеження
доступу до іноземної валюти, сировини та матеріалів.

В галузі податкового законодавства є багато сприятливого для
підприємництва, однак жорсткий бюджетний дефіцит і наростання явищ
фінансової кризи, пов’язаної з накопиченням внутрішньої і зовнішньої
заборгованості держави, не дають можливості послабити податковий прес.

Наслідком високих податкових ставок, а також складнощів
податкового, фінансового і бухгалтерського обліку є перехід багатьох
суб’єктів ринку, у тому числі державних підприємств, до тіньової
економіки, яка оцінюється на сьогодні майже в половину валового
внутрішнього продукту. Про це, зокрема, свідчить факт неухильного
зменшення питомої ваги діючих підприємств до кількості зареєстрованих. У
1992 році цей показник становив 49,4%, у 1993 році – 47,7% , у 1994 році
– 37,3% , у 1995 році – 32% , у 1996 році – 29,7% , лише в 1997 році
спостерігається деяка зміна цієї тенденції і відношення зросло до 32,1%.

Щоб зберегти основоположні стимули для приватного
підприємництва, необхідно знизити загальний рівень податкових платежів
та підсилити стимулюючу й регулюючу роль податкової системи. При цьому
треба мати на увазі, що державі не слід встановлювати високої податкової
ставки, оскільки їй, у кінцевому рвхунку, потрібні не високі ставки
податків, а зростаючі обсяги надходжень, зумовлені розширенням
виробництва та господарської ефективності в цілому.

З метою реалізації державної політики з питань розвитку та
підтримки малого підприємництва, ефективного використання його
можливостей у розвитку національної економіки доцільним є Указ
Президента України від 03.07.1998 року “Про спрощену систему
оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва”,
яким передбачено запровадити єдиний податок та скасувати 13 різних
податків і платежів.

У зв’язку з введенням з 01.04.1998 року Закону України “Про
внесення змін до Закону України ”Про патентування деяких видів
підприємницької діяльності” доцільним є скасувати Декрет Кабінету
Міністрів України “Про податок на промисел”, оскільки вищевказаним

законом запроваджено короткотерміновий торговий патент від 1 до 15 днів
з фіксованою платою 10 грн. за день.

Таким чином, для підтримки малого бізнесу актуальною є спрощена
система оподаткування, обліку та звітності, заміна сукупності
встановлених законодавством податків та обов’язкових платежів єдиним
податком, а для фізичних осіб-підприємців – замість податків та
обов’язкових платежів слід ввести чітко фіксовану сплату вартості
патенту на всі види підприємницької діяльності.

Крім цього, доцільно було б створити за рахунок Державного та
місцевого бюджету спецфонди сприяння розвитку малого бізнесу, зокрема
для надання пільгових кредитів залежно від пріорітетності малого
підприємництва, а також передбачити пільги для малих підприємств, які
освоюють нові, віддалені, гірські райони, застосовують прогресивні форми
організації праці.

Прийняті останнім часом рішення щодо розвитку малого
підприємництва – лише початок реалізації державної політики в цій
галузі. Увага до цього важливого сектора економіки з боку центральних і
регіональних органів законодавчої та виконавчої влади повинна
посилюватись. Оскільки мале підприємництво розвивається, виходячи з
потреб поновлення місцевого ринку товарами народного споживання і
послугами, це сприяє створенню нових робочих місць і в кінцевому
результаті поповнює доходи бюджетів.

Таким чином, успіх економічних реформ в Україні, подолання
глибокої кризи та відродження національної економіки значною мірою
залежить від розвитку малого бізнесу, і за умови належної підтримки з
боку держави за цією сферою – велике майбутнє.

Список використаної літератури

Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування
прибутку підприємств” від 22.05.97р.

Закон України “Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування”
від 26.06.1997р.

Закон України “Про збір на обов’язкове соціальне страхування” від 26.06.
1997р.

Закон України “Про підприємництво” від 07.02. 1992р.

Закон України “Про підприємства в Україні” від 27.03.1991р.

Закон України “Про податок на додану вартість” від 03.04.1997р.

Закон України “Про систему оподаткування” від 18.02.1997р.

Закон України “Про формування фонду для здійснення заходів щодо
ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи на ЧАЕС” від 20.06.1997р.

Указ Президента України №456/98 від 12.05.1998р. “Про державну
підтримку малого підприємництва”.

Указ Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та
звітності суб’єктів малого підприємництва”.

“Малий бізнес у Львівській області за 1997рік.” Держкомстат України. –
Львів,1998. – 60с.

“Малий бізнес у Львівській області за 1998рік.” Держкомстат України. –
Львів,1999. – 58с.

Фінанси підприємств: Підручник / За ред. професора А.М.Поддєрьогіна. –
К: КНЕУ, 1998. – 368с.

Соціально-економічні дослідження в перехідний період. Регіональна
фінансово-кредитна та податкова політика. (Щорічник наукових праць).
Випуск VI / НАН України. Інститут регіональних досліджень. Редкол.:
відповідальний редактор М.І.Долішній. – Львів,1998. – 281с.

Соціально-економічні дослідження в перехідний період. Становлення
фінансової системи України та проблеми її стабілізації: Щорічник
наукових праць. Випуск XII. – НАН України. Інститут регіональних
досліджень. Редкол.: відповідальний редактор М.І.Долішній. – Львів,2000.
– 646с.

Податкова система України / за ред. В.М.Федосова. – К.: Либідь, 1994

Статистичний збірник “Львівська область за 1998 рік.” Держкомстат
України. – Львів,1999. – 344с.

Суторміна В.М., Федосов В.М., Андрущенко В.Л. “Держава – податки –
бізнес”. – К.: Либідь, 1992

Абрамова І.М. – “Проблеми розвитку підприємництва в Україні”. –
“Фінанси України” №4 за 1999рік.

Бедринець М.Д. – “Податки в системі фінансової підтримки розвитку
малого підприємництва.” – “Фінанси України” №9 за 1998рік.

Буряк Л.Д. – “Проблеми розвитку малого бізнесу в Україні”. – “Фінанси
України” №9 за 1998рік.

Буряк П.Ю. – “Мобілізація фінансових ресурсів для активізації малого та
середнього підприємництва”. – “Фінанси України” №12 за 1999рік.

Буряк П.Ю. – “Податкове стимулювання розвитку малого бізнесу в
Україні”. – “Фінанси України” №6 за 1999рік.

Виноградська А. – “Розвиток малого підприємництва”. – “Економіка
України” №2 за 1999рік.

Дзісь Г. – “Малий бізнес як феномен ринкової економіки”. – “Економіка
України” № 1 за 1998рік.

Дикань Л.В. – “Деякі аспекти оподаткування в Україні”. – “Фінанси
України” №4 за 1999рік.

Дорош Н.І. – “Податкова система України і розвинутих зарубіжних
країни”. – “Фінанси України” №6 за 1998 рік.

Клочко Ю., Черняк Т. – “Проблеми малого бізнесу в Україні”. –
“Економіка України” № 1 за 1998рік.

Крупка М.І. – “Фінансово-економічні аспекти розвитку малого
підприємництва в Україні”. – “Фінанси України” №5 за 1998рік

Кубай Н.Є. – “Державна фінансова підтримка малого бізнесу в Україні”. –
“Фінанси України” №5 за 1998рік.

Лавриненко Р.А. – “Фінансування малого і середнього бізнесу в Україні”.
– “Фінанси України” №2 за 1998рік.

Ляшенко Ю.І. – “Податкова діяльність держави в умовах ринкової
трансформації економіки”. – “Фінанси України” №12 за 1999рік.

Микитюк О.І. – “Фінансове забезпечення розвитку малих підприємств”. –
“Фінанси України” №6 за 1999рік.

Сергійко О.В. – “Товариства взаємного кредитування як форма
фінансування малого підприємництва”. – “Фінанси України” №7 за 1999рік.

Черниш О.В. – “Міжнародний досвід підтримки й розвитку малого бізнесу”.
– “Фінанси України” №1 за 1999рік.

Шитря О.І. – “Для підтримки малого бізнесу”. – “Фінанси України” №5 за
1998рік.

Шмаглій О. – “Малі підприємства: труднощі їх кількісного зростання”. –
“Фінанси України” №5 за 1998рік.

Цимбал Л.Л. – “Зарубіжний досвід фінансування малого і середнього
бізнесу”. – “Фінанси України” №5 за 1998рік.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020