Суб’єкти правовідносин
Суб’єкти правовідносин — це суб’єкти права, тобто особи, що мають
правосуб’єктність. Вирази «суб’єкт права» і «особа, що має
правосуб’єктність» збігаються. Правосуб’єктність — одна з обов’язкових
передумов правовідносин.
Щоб стати учасником правовідносин, суб’єкти повинні пройти два етапи
наділення їх юридичними властивостями:
• набути властивостей суб’єктів права як потенційних суб’єктів
(учасників) правовідносин — через відповідність певним правовим вимогам
щодо правосуб’єктності;
• набути додаткових властивостей юридичного характеру в конкретній
юридичне значущій ситуації — суб’єктивних юридичних прав і обов’язків,
що надаються їм правовими нормами. Саме вони визначають власне правові
зв’язки, відносини між суб’єктами.
Суб’єкти правовідносин — це індивідуальні чи колективні суб’єкти права,
які використовують свою правосуб’єктність у конкретних правовідносинах,
виступаючи реалізаторами суб’єктивних юридичних прав і обов’язків,
повноважень і юридичної відповідальності.
Види суб’єктів правовідносин:
1) індивідуальні суб’єкти (фізичні особи):
— громадяни, тобто індивіди, що мають громадянство даної країни;
— іноземні громадяни;
— особи без громадянства (апатриди);
— особи з подвійним громадянством (біпатриди);
2) колективні суб’єкти (юридичні особи):
— державні органи, організації, установи, підприємства;
— органи місцевого самоврядування;
— комерційні організації (акціонерні товариства, приватні фірми тощо —
вітчизняні, іноземні, міжнародні);
— громадські об’єднання (партії, профспілкові організації тощо);
— релігійні організації;
3) держава та її структурні одиниці:
— держава;
— державні утворення (суб’єкти федерації — штати, землі, автономії; в
Україні — Автономна Республіка Крим);
— адміністративно-територіальні одиниці (область, місто, селище та ін.);
4) соціальні спільноти — народ, нація, етнічні групи, громадяни
виборчого округу тощо.
Правосуб’єктність фізичних осіб
Правосуб’єктність фізичних осіб (індивідуальних суб’єктів правовідносин)
— це передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками
правовідносин.
У міжнародних документах про права людини (ст. 6 Загальної декларації
прав людини, ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні
права) записано, що кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на
визнання її правосуб’єктності.
В основі визначення природи правосуб’єктності (праводієздат-ності)
фізичної особи лежать два критерії:
— вікова характеристика (певний вік);
— зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів. Склад
правосуб’єктності фізичної особи:
• правоздатність;
• дієздатність;
• деліктоздатність.
Правоздатність — це передбачена нормами права здатність (можливість)
індивіда мати суб’єктивні юридичні права і виконувати суб’єктивні
юридичні обов’язки. Правоздатність виникає з моменту народження і
припиняється зі смертю особи.
Правоздатність — не кількісне вираження прав суб’єкта, а постійний
громадянський стан особи; не саме володіння правами, а здатність мати
права, набувати суб’єктивних прав.
Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його
правоздатність. Правоздатність є рівною для всіх громадян незалежно від
статі, національності, походження, майнового стану, місця проживання,
причетності до релігії, належності до громадських організацій та ін.
Дієздатність — це передбачена нормами права здатність індивіда
самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (використовувати і
виконувати) суб’єктивні юридичні права, обов’язки і нести
відповідальність.
Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку,
фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що
з’являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку.
Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття.
Як правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність
збігаються в одній особі, вони нероздільні, крім цивільного (і частково
сімейного) права, де недієздатна людина може бути суб’єктом конкретних
правовідносин.
У цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності.
Повна дієздатність настає з 18 років.
Неповна (відносна) дієздатність: 14-18 років (проектується в новому
Цивільному кодексі України), 15-18 (за чинним законодавством).
Законодавством передбачена можливість оголосити неповнолітнього, який
досяг 16 років, повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим
договором, у тому числі за контрактом, чи займається підприємницькою
діяльністю. Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним (акт
емансипації) провадиться за рішенням органу опіки і піклування — за
згодою батьків, усиновителів або піклувальника, а в разі відсутності
такої згоди — за рішенням суду.
Часткова дієздатність: до 14 років (проектується в новому Цивільному
кодексі України), до 15 років (за чинним законодавством).
Обмежена дієздатність виражається в такому:
• обмеження прав і свобод людини і громадянина законом держави
передбачено в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ
конституційного ладу, моральності, здоров’я, прав і законних інтересів
інших осіб, забезпечення оборони і безпеки країни;
• обмеження прав і свобод людини і громадянина можливо за рішенням суду
внаслідок зловживання спиртними напоями
або наркотичними засобами.
Абсолютна недієздатність встановлена для осіб, визнаних недієздатними за
рішенням суду внаслідок душевної хвороби чи слабоумства.
Ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше як за рішенням суду і
відповідно до закону. Відсутність у дітей і психічно хворих власної
дієздатності заміняється дієздатністю інших, спеціально визначених осіб
— батьків, опікунів або піклувальників. Отже, Правосуб’єктність —
категорія цільна, і в галузі цивільного права вона також утворює єдність
правоздатності і дієздатності: тут замість правоздатної, але
недієздатної особи може виступати її законний представник.
Деліктоздатність — це здатність нести відповідальність за вчинені
правопорушення. У деяких випадках деліктоздатність передує настанню
повної дієздатності. Наприклад, кримінальній відповідальності підлягають
особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за деякі види
злочинів вона настає з 14 років (ст. 10 КК України). Варто уваги те, що,
не досягши повної дієздатності, ці особи є деліктоздатними.
Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність у момент
вчинення суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати
ними.
Правосуб’єктність фізичних осіб може бути:
загальною спеціальною індивідуальною
У конкретних правовідносинах суб’єкт може виступати як носій загальної,
спеціальної та індивідуальної правосуб’єктності.
Правосуб’єктність — юридична передумова для визнання особи носієм
відповідного правового статусу.
Правосуб’єктність юридичних осіб
Правосуб’єктність юридичних осіб (колективних суб’єктів правовідносин) —
це правоздатність і дієздатність державних і недержавних організацій:
державних органів, державних підприємств і установ, громадських
об’єднань, комерційних (господарських) корпорацій, та ін. релігійних
організацій
Юридична особа — організація, що має відокремлене майно, може від свого
імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки,
бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражному або третейському
суді. Юридична особа — це не будь-який колективний суб’єкт, а
колективний суб’єкт у певній галузі діяльності — господарській,
соціально-культурній, змістом якої є товарно-грошові відносини, участь у
цивільному (майновому) обороті. Статусом юридичної особи комерційні і
некомерційні організації наділяються за законом. Ознаки юридичної особи.
1. Організаційна єдність: має чітку внутрішню структуру, органи
управління і відповідні підрозділи для виконання завдань і функцій,
закріплених статутом. Має реквізити, затверджені при реєстрації в
державних органах (статут, круглу печатку, штампи, назву та ін.) і
органах державної статистики (присвоєння ідентифікаційного коду, який є
єдиним для всього простору України і зберігається протягом усього
періоду існування).
2. Наявність майна, що знаходиться в її розпорядженні (у комерційної
юридичної особи — в її власності), майнова відокремленість від майна її
учасників і фундаторів (самостійний баланс
• кошторис витрат, статутний фонд і банківський рахунок).
3. Цільове призначення — створюється для певних цілей і не може діяти з
іншими цілями. Комерційна юридична особа створюється для підприємницької
діяльності.
4. Можливість виступати в цивільному обороті, набувати права і
виконувати обов’язки від свого імені, тобто не зобов’язана звертатися за
дозволом до вищої інстанції (наприклад, комерційна юридична особа може
здійснювати операції, що не суперечать закону; створювати юридичні
особи; обирати місце розташування).
5. Можливість бути позивачем і відповідачем у суді — звертатися з
позовом на громадян, інших осіб, відповідати за боргами у разі
зустрічного позову.
6. Обов’язок нести самостійну майнову відповідальність (якщо це майно
закріплене за нею за правом власності).
За характером діяльності юридичні особи можуть бути:
• некомерційні (публічні),
• комерційні (приватні)
Некомерційні особи — державні організації і установи (парламент, уряд,
суд, міліція, державні підприємства, органи місцевої влади та ін.) —
спрямовують свою діяльність на задоволення тих чи інших невиробничих
потреб: організаційно-управлінських, соціально-культурних,
соціально-побутових та ін. Вони мають публічні цілі і не переслідують
мету одержання прибутку як статутного завдання. Зазвичай діяльність
таких організацій фінансується за рахунок державного бюджету (державні
установи), або бюджету громадських організацій, або за рахунок
добровільних внесків і пожертвувань.
До некомерційних юридичних осіб належать споживчі кооперативи,
громадські або релігійні організації, благодійні та інші фонди, а також
інші об’єднання, передбачені законом.
Некомерційні організації можуть займатися і підприємницькою діяльністю,
але лише остільки, оскільки це служить досягненню цілей, заради яких
вони створені і відповідають ним. Наприклад, вуз може приймати за плату
на навчання студентів для того, щоб одержаний прибуток використовувати
на підвищення якості освіти (придбання приладів, літератури, оплата
праці викладачів, ремонт і переобладнання приміщень тощо). Тут важливо
додержуватися певної міри, щоб не перейти ту межу, за якою головними
стають вже інші пріоритети — цілі комерційного характеру.
Некомерційні організації мають більшу стабільність і більшу незалежність
від тих індивідів, що входять до складу юридичної особи. Існування
юридичної особи, яка має некомерційний (публічно-правовий) характер, не
залежить від волі її членів — підпорядкованих і підзвітних осіб.
Наприклад, уряд не може припинити своє існування як орган виконавчої
влади, навіть якщо всі члени кабінету міністрів підуть у відставку.
Замість кабінету міністрів, який пішов у відставку, буде сформований
новий кабінет. Тобто Некомерційні, публічні організації продовжують
функціонувати як юридичні особи і суб’єкти правовідносин.
Комерційні особи — комерційний банк, приватна фірма, акціонерне
товариство та ін. — спрямовують свою діяльність на одержання прибутку і
фінансуються насамперед за свій рахунок. Вони переслідують приватні цілі
та інтереси своїх членів: вкладників, пайовиків, акціонерів і можуть
припинити своє існування з волі цих осіб (наприклад, оголосити себе
банкрутом).
Члени комерційних (приватноправових) юридичних осіб є повними їх
представниками, їх воля — воля юридичної особи. Юридичною особою може
бути індивідуальний, а не тільки колективний, суб’єкт права.
Правосуб’єктність комерційних організацій та їх об’єднань (асоціацій,
корпорацій, консорціумів, концернів та ін.) передбачена законодавством у
вигляді організаційно-правових форм підприємницької діяльності і
визначається статутними документами, зареєстрованими в установленому
законом порядку. Наприклад, обсяг прав і обов’язків акціонерних
товариств закритого і відкритого типу є різним: акції першого
розповсюджуються шляхом відкритої передплати і купівлі-продажу на
біржах;
акції другого розподіляються між засновниками і не можуть
розповсюджуватися шляхом відкритої передплати, купуватися і продаватися
на біржах.
Спільним для правосуб’єктності комерційних організацій є те, що вона
ґрунтується на засадах приватного права — диспозитивності і рівності
сторін у цивільно-правових відносинах. Тут Правосуб’єктність однієї
сторони не обмежує правосуб’єктності іншої сторони. Договірні відносини
виникають на основі рівності (автономії) сторін незалежно від їх
статусу. Це відносини між громадянами-власниками, орендарями, фермерами,
громадянами і організаціями, організаціями між собою, в тому числі і
державними, акціонерними, орендними підприємствами і корпораціями,
наприклад, договір між органом внутрішніх справ і громадянином на
охорону квартири. У цих відносинах державний орган виступає як юридична
особа; засновує договірні відносини на принципі диспозитивності (а не
імперативності). У сфері підприємництва діє той же принцип, що й у сфері
регулювання поведінки фізичних осіб і діяльності громадських об’єднань:
«Дозволено все, крім прямо забороненого законом» (загальнодозвільний тип
/режим/ правового регулювання).
Коли ж діяльність комерційної корпорації виходить за рамки товарного
виробництва і обігу і потрапляє у сферу дії публічного права (державна
реєстрація підприємств, стягнення податків та ін.), вступає в дію
принцип «Дозволено лише те, що прямо передбачено законом»
(спеціально-дозвільний тип /режим/ правового регулювання). У сфері
управління державною власністю відбувається поєднання імперативного і
диспозитивного методів правового регулювання — виникають
адміністративно-правові і цивільно-правові відносини.
Яким є співвідношення правоздатності і дієздатності у юридичної особи ?
В юридичній науці тривалий час панувала думка про те, що
правосуб’єктність юридичної особи відрізняється від правосуб’єктності
фізичної особи. Вважалося, що у юридичної особи правоздатність і
дієздатність виникають одночасно і не можуть бути обмежені, тоді як у
фізичної особи правоздатність і дієздатність виникають неодночасно і
дієздатність обмежується.
Однак сформоване раніше уявлення про повний збіг правоздатності і
дієздатності юридичної особи не виправдує себе в умовах трансформації
суспільства до ринкових відносин. Виявилося, що юридична особа не завжди
без будь-яких умов може використовувати ті права, які має. Дієздатність
юридичної особи можe змінюватися без зміни її правоздатності. Так,
підприємство-боржник не має можливості реалізувати свої права на власний
розсуд. Його дієздатність обмежується. Цю обмежену дієздатність
юридичної особи-боржника доповнює (наприклад, відповідно до
законодавства Росії) арбітражний управляючий, який має широкі
повноваження щодо управління підприємством-боржником. Своїми діями він
дає можливість підприємству-боржнику брати участь у цивільному обороті
через здійснення всіх не заборонених законом операцій.
Отже, правоздатність і дієздатність юридичної особи як суб’єкта
правовідносин (наприклад, комерційної організації) не збігаються цілком,
як не збігаються правоздатність і дієздатність фізичної особи. Правда, у
колективних суб’єктів правовідносин (юридичних осіб) така розбіжність
правоздатності і дієздатності є винятковою.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
