Правові форми взаємовідносин держави і громадського об’єднання
Об’єднання громадян тією чи іншою мірою беруть участь у політичному
житті суспільства, у політичних відносинах із державою і, відтак,
взаємодіють (співробітничають або конфліктують) із нею.
Взаємовідносини держави і об’єднань громадян мають правовий характер.
Об’єднання громадян — це добровільне громадське формування людей,
створене на основі спільності інтересів для реалізації своїх прав і
свобод.
Об’єднання громадян не є об’єктами управління з боку державних структур,
їх діяльність визначається статутом (положенням), цілями і завданнями їх
створення, що не виходять за рамки закону. Беручи участь у
соціально-політичному і культурному житті суспільства і держави,
громадські організації та їх об’єднання реалізують права, передбачені
статутами (положеннями).
До громадських об’єднань можна віднести політичні партії,
соціально-економічні і соціально-культурні об’єднання, масові
громадянські рухи, асоціації, релігійні організації тощо. Основними з
них є політична партія і громадська організація.
Політична партія — добровільне об’єднання людей, що виражають волю
певних соціальних груп, які прагнуть домогтися або утримати державну
владу, впливають на політику держави відповідно до програми і статуту
своєї діяльності.
В Україні членами політичної партії можуть бути лише її громадяни.
Реєстрація політичної партії провадиться Міністерством юстиції України.
Громадська організація — добровільне об’єднання людей, створене ними для
досягнення особистих і громадянських цілей, що діє на засадах
самоорганізації, самоврядування, самооплати (спілки, товариства, групи,
об’єднання, не засновані урядом або міждержавною угодою). Наприклад,
профспілки — громадські організації, що об’єднують громадян, пов’язаних
спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Профспілки
створюються без безпосереднього дозволу на засадах вільного вибору їх
членів.
В Україні громадська організація реєструється Міністерством юстиції,
місцевими органами виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських,
селищних, міських Рад народних депутатів.
Усі громадські об’єднання рівні перед законом.
Держава (в особі державних органів і посадових осіб):
1) встановлює юридичні норми, які визначають порядок їх офіційного
визнання (легалізації) шляхом реєстрації;
2) реєструє об’єднання громадян і встановлює їх ідентифікаційний код. В
Україні діють Українська республіканська партія, Народно-демократична
партія. Партія зелених, Соціалістична партія та ін., Спілка адвокатів,
Наукове товариство ім. Тараса Шевченка тощо;
3) забезпечує дотримання прав і законних інтересів об’єднань громадян;
4) здійснює контроль і нагляд за відповідністю діяльності об’єднань
громадян зареєстрованому статуту:
нагляд за виконанням і дотриманням законності здійснюють органи
прокуратури;
контроль над джерелами і розмірами надходжень і сплатою податків
здійснюють фінансові органи і органи державної податкової адміністрації;
5) передбачає відповідальність уповноважених осіб громадських об’єднань
за порушення законодавства;
6) не втручається у діяльність громадських організацій, тому що вони не
є об’єктами державного управління;
7) створює режим найбільшого сприяння для їх функціонування: наділяє
певними пільгами або зовсім звільняє від податків, або надає дотації і
кошти.
Громадські об’єднання можуть:
1) допомагати державі вирішувати завдання економічного, соціального,
культурного будівництва шляхом прийняття спільних політичних рішень із
державними органами. Наприклад, «Спілка лідерів місцевої і регіональної
влади України» (громадська організація, створена в 1999 p.) підписала
разом із Президентом «Декларацію про державну регіональну політику»,
спрямовану на реформування державного устрою країни;
2) брати участь у різних видах політичної діяльності шляхом створення
спільних комісій із державними органами;
3) брати участь у формуванні (висувати кандидатуру, провадити
передвиборну агітацію тощо) корпусу депутатів представницьких органів
державної влади, тобто бути суб’єктами фундаторської діяльності держави;
4) бути з ряду питань суб’єктами правотворчої діяльності держави
(наприклад, укладення колективного договору);
5) вносити пропозиції до органів державної влади (наприклад, ініціативні
законопроекти через народних депутатів до Верховної Ради);
6) бути з ряду питань суб’єктами правозастосовної (складання протоколу
про адміністративні правопорушення) і контрольно-наглядової (робота
громадянських інспекторів охорони природи) діяльності держави;
7) проводити масові заходи (демонстрації, мітинги тощо);
8) захищати права членів організації в державних органах та ін.
Громадські об’єднання не можуть:
1) втручатися в діяльність одне одного;
2) втручатися у діяльність державних організацій і посадових осіб. Так,
організаційні структури політичних партій не можуть створюватися і діяти
в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого
самоврядування, військових формуваннях, а також на державних
підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і
організаціях (ст. 37 Конституції України);
3) мати воєнізовані формування (ст. 37 Конституції України);
4) підмінювати діяльність комерційних (господарських) організацій,
ставити перед собою мету одержання прибутку або створюватися з цією
метою.
Забороняються:
громадські організації і партії, програмні цілі або дії яких спрямовані
на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу
насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності
держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади,
пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової,
релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я
населення (ст. 37 Конституції України).
Заборона діяльності об’єднань громадян здійснюється лише в судовому
порядку.
Громадські організації діють у рамках правового режиму, встановленому
державою.
Якщо держава — це суверенна політична організація всього народу, то
партії, інші громадські організації — лише учасники здійснення
політичної влади. Вони виражають волю своїх членів, груп людей, певних
верств суспільства, діють у рамках закону і не мають державно-владних
повноважень.
Правові форми взаємовідносин держави і комерційної корпорації
Корпорація — це добровільне (на основі договору) об’єднання людей з
метою виконання якої-небудь соціальне корисної діяльності, воля якого
визначається груповими інтересами індивідів, що входять до його складу,
і яке організаційно і у майновому відношенні діє зовні як єдине ціле від
свого імені. Це визначення є загальним для об’єднань громадян —
комерційних і некомерційних. Об’єднання громадян, про які йшлося в
попередньому параграфі, — недержавні і некомерційні.
Поділити організації на комерційні і некомерційні можна за критерієм —
чи мають вони на меті отримання прибутку або ні. Ця відмінність має
принципове значення і у податковому відношенні: некомерційні організації
одержують певні пільги, або зовсім звільняються від податків, або
одержують дотації і кошти від держави.
Комерційні корпорації створюються для виконання діяльності, яка
приносить прибуток, тобто підприємницької діяльності. Це об’єднання не
лише людей, але й капіталів (майна). У сучасному законодавстві інших
країн досить докладно регламентуються різні сторони бізнесу, включаючи
активність багатоманітних громадянських асоціацій підприємців (спілок
підприємців, торгово-промислових палат, спілок роботодавців, лобістських
асоціацій та ін.). Чинні конституції світу набагато частіше говорять про
спілки підприємців (безвідносно до їх видів), ніж про окремі види
підприємницьких організацій.
Колективне утворення стає корпорацією, якщо набуває статусу юридичної
особи. Статус юридичної особи суб’єкт підприємницької діяльності в
Україні одержує після державної реєстрації або у виконавчих комітетах
міських, районних (у місті) Рад народних депутатів, або в органах
державної адміністрації, а також після присвоєння йому в органах
державної статистики ідентифікаційного коду і включення до Єдиного
Державного Реєстру Підприємств і Організацій України.
Комерційні корпорації займаються бізнесом, який може мати для
суспільства як позитивні, так і негативні наслідки. У силу цього держава
змушена впливати на бізнес. Ринок у сучасному світі давно вже не є
механічним породженням приватної власності. Правила для суб’єктів ринку,
керуючись об’єктивними законами економіки, встановлює держава.
Визначення правил гри на ринку, забезпечення досягнення суспільних
результатів (економічний ріст, зниження інфляції, безробіття) — складові
економічної функції держави.
Необхідність управління бізнесом, його планування — головне завдання
держави. Існує система державних засобів управління, що підтримують усю
систему бізнесу, систему комерційних корпорацій. В Україні розроблена
Програма державної підтримки підприємництва (1993 p.). Відповідно до ст.
42 Конституції України держава забезпечує захист конкуренції у
підприємницькій діяльності, не допускає зловживання монопольним
становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та
недобросовісної конкуренції.
Корпорації зобов’язані діяти з урахуванням певних правових рамок,
установлених державою для комерційного регулювання. Лише в межах цих
правових рамок комерційні корпорації можуть функціонувати самостійно.
Відносини держави з комерційними корпораціями будуються часто на основі
партнерства, певна річ, у межах повноважень відповідних владних
структур.
Держава (в особі державних органів і посадових осіб) діє відносно
комерційних корпорацій багато в чому так само, як і некомерційних
громадянських об’єднань.
Держава (в особі державних органів і посадових осіб):
1) встановлює коло суб’єктів, які мають право займатися підприємницькою
діяльністю;
2) встановлює юридичні норми, які визначають порядок офіційного визнання
(легалізації) комерційних організацій шляхом реєстрації;
3) реєструє комерційні об’єднання громадян і встановлює їх
ідентифікаційний код в органах державної статистики (в Україні — Єдиний
Державний Реєстр Підприємств і Організацій України);
4) гарантує комерційним організаціям рівні права і створює рівні
можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових,
інформаційних, природних та інших ресурсів. Забезпечення зазначеними
ресурсами відбувається лише за умови виконання комерційною організацією
робіт і поставок для державних потреб;
5) забезпечує дотримання прав і законних інтересів комерційних об’єднань
громадян, офіційно встановлених, — гарантує недоторканність майна і
забезпечує захист прав власності;
6) здійснює контроль і нагляд за відповідністю діяльності комерційних
організацій зареєстрованому статуту:
— нагляд за виконанням і дотриманням законності здійснюють органи
прокуратури;
— контроль за джерелами і розмірами надходжень і сплатою податків
здійснюють фінансові органи і органи державної податкової адміністрації;
7) передбачає відповідальність уповноважених осіб комерційних
організацій за порушення законодавства;
8) не втручається безпосередньо в діяльність комерційних організацій,
оскільки вони не є об’єктами державного управління, проте законодавче
забезпечує свободу конкуренції між ними, захищає споживача від проявів
недобросовісної конкуренції і монополізму;
9) створює режим найбільшого сприяння для функціонування комерційних
організацій: передає державне майно, наділяє земельними ділянками і
цільовими кредитами — короткостроковими і довгостроковими, надає систему
заохочень (певний час не стягувати податки), створює внутрішній і
зовнішній ринок для суб’єктів підприємницької діяльності.
Забороняється заняття підприємницькою діяльністю таким категоріям
громадян:
• військовослужбовцям;
• посадовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки,
внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату;
• посадовим особам органів державної влади і управління, що покликані
здійснювати контроль за діяльністю підприємств;
• особам, які відбувають строк покарання, до його закінчення;
• особам, які мають непогашену судимість за крадіжку, хабарництво та
інші корисливі злочини.
Комерційні об’єднання покликані діяти щодо громадянського суспільства і
держави в такий спосіб:
• сплачувати податки в установленому законом порядку;
• розвивати економіку держави, заповнюючи відповідні економічні ніші;
• розвивати національний бізнес, ділові відносини з іншими державами;
• сприяти підняттю рівня матеріального забезпечення громадян та ін.
Відносна самостійність держави
Розглядаючи тісний взаємозв’язок і взаємозалежність суспільства і
держави, громадських об’єднань і держави, комерційних , корпорацій і
держави, слід зважувати на те, що держава має відносну самостійність.
Відомо, що «абсолютної самостійності» ні в природі, ні в суспільстві
бути не може, оскільки існує загальний взаємозв’язок процесів і явищ. Не
може бути й «абсолютної залежності». Коли ми говоримо про державу як про
«слугу суспільства», це не означає, що ми представляємо її як слугу,
маріонетку в грі зовнішніх умов, суспільних відносин. Якби держава не
мала певної самостійності, своєї внутрішньої та зовнішньої свободи, вона
була б пасивною, мертвою, а отже, зайвою ланкою в політичній системі
суспільства, у громадянському механізмі. Поняття «відносна
самостійність» держави покликано відбити активність держави у всіх
сферах громадського життя. Зворотний вплив держави на суспільство є
мислимим лише в рамках її відносної самостійності.
Відносну самостійність держави слід розглядати конкретно-історично,
зважаючи на специфічні умови розвитку суспільства, його політичної
системи та ін. У процесі науково-технічного і суспільного процесу
відносна самостійність держави зростає.
Знаходячись у певній залежності від зовнішніх чинників (економіки,
класової боротьби, політики, ідеології), держава справляє на них
зворотний вплив, що є однією з форм вияву її відносної самостійності.
Іншою формою прояву відносної самостійності держави можна назвати
підвищення держави над інтересами класів, що борються, виконання
загально-соціальних завдань або її організаційну відокремленість від
суспільства в цілому, наявність власної внутрішньої структури і функцій.
Таких форм прояву відносної самостійності держави можна навести чимало,
вони специфічні для різних країн кожної історичної епохи.
Крім того, у держави є своя логіка розвитку. Наявність особливих етапів
розвитку держави є однією з форм прояву відносної самостійності. Держава
додержується свого власного шляху розвитку, над яким має зверхність
розвиток виробництва. Але держава, завдяки своїм власним законам і фазам
розвитку, справляє зворотний вплив на розвиток виробництва, що є однією
з загальних (властивих всім історичним етапам) форм відносної
самостійності держави.
Чи слушним буде ствердження, що «держава не має власної історії»,
оскільки її поява і подальший розвиток були обумовлені розвитком
суспільства — економічним, соціальним, політичним? Ні, певна річ.
Держава розвивається разом із суспільством і в той же час має свою
історію. Аргументом на користь останнього твердження є відносна
самостійність держави у вигляді різних форм її прояву.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
