.

Види органів держави. Поділ влади як принцип організації роботи державного апарату. Риси місцевого самоврядування в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2420
Скачать документ

Види органів держави. Поділ влади як принцип організації роботи
державного апарату

Державні органи, що мають владні повноваження, можуть бути поділені за
різними критеріями.

• За способом утворення:

виборні (представницькі органи);

призначувані (наприклад, органи прокуратури, виконавчо-розпорядчі
органи);

що успадковуються (спадковий монарх).

• За строком функціонування:

постійні — створюються без обмеження строку дії;

тимчасові — створюються для досягнення короткострокових цілей.

• За територією дії:

загальні (загальнофедеральні у федеративній державі) — поширюються на
всю територію держави;

суб’єктів федерації — у федеративній державі;

місцеві — діють в адміністративно-територіальних одиницях.

• За характером компетенції:

органи загальної компетенції — уряд;

органи спеціальної компетенції — міністерства тощо.

• За порядком здійснення компетенції:

колегіальні — парламент (Верховна Рада);

єдиноначальні — президент.

• За правовими формами діяльності:

правотворчі;

правозастосовні;

правоохоронні;

контрол ьно-наглядові;

установчі.

• За принципом поділу влади:

законодавчі;

виконавчі;

судові.

• За характером і змістом діяльності:

законодавчі (парламент);

виконавчі (уряд);

правоохоронні (міліція, органи безпеки);

судові (суди — вищі і місцеві);

контрольно-наглядові (прокуратура, державні інспекції).

Підрозділом держави є її глава (президент у республіці, монарх у
конституційній монархії). Президент в Україні не віднесений Конституцією
до посадових осіб виконавчої влади. Він вважається вищою посадовою
особою держави. Фактично він є і главою держави, і главою виконавчої
влади. Дане фактичне становище потребує конституційного закріплення.

Що таке «поділ влади» як принцип організації роботи державного апарату?

На схемі це можна зобразити так:

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову має давню історію
і традиційно пов’язується з ім’ям французького вченого Ш.-Л. Монтеск’є
(1689-1755). Особливість його поглядів на «три влади» полягає у тому, що
кожна з них оголошувалася самостійною і незалежною. Тим самим
виключалася узурпація влади будь-якою особою або окремим органом
держави. Вже в підході до принципу поділу влади Монтеск’є містилися
засади стримування їх одна одною, що згодом в США при створенні
Конституції 1787 p. було названо системою «стримувань і противаг».

У вітчизняній історії ще задовго до Ш.-Л. Монтеск’є мали місце спроби
(«Пакти і Конституції» Пилипа Орлика, 1710 p.) створити конституційний
проект незалежної України з урахуванням принципу поділу влади, їх
єдності і взаємодії: законодавча влада — Генеральна Рада, що обирається;
виконавча влада — гетьман, генеральна старшина та обрані представники
від кожного полку; судова влада. «Пакти і Конституції» П. Орлика,
написані під впливом західноєвропейського парламентаризму, заклали
засадні принципи республіканської форми державного правління.

Принцип поділу влади складається із системи вимог:

1) поділ функцій і повноважень (компетенції) між державними органами
відповідно до вимог поділу праці;

2) закріплення певної самостійності кожного органу влади при здійсненні
своїх повноважень, недопустимість втручання в прерогативи один одного і
їх злиття;

3) наділення кожного органу можливістю протиставляти свою думку рішенню
іншого органу і виключення зосередження всієї повноти влади в одній із
гілок;

4) наявність у органів влади взаємного контролю дій один одного і
неможливість зміни компетенції органів держави поза-конституційним
шляхом.

Принцип поділу влади не є абсолютним. З одного боку, є потреба
узгодження і взаємного правового контролю діяльності різних гілок влади.
З іншого боку, здійснення судового контролю за законністю діяльності
управлінського апарату означає порушення принципу поділу влади, тому що
у такий спосіб судова влада втручається у виконавчу. Отже, принцип
поділу влади не можна реалізувати повністю.

Форми і ступінь здійснення принципу поділу влади залежать від
національних традицій, від конкретної соціально-економічної і політичної
ситуації.

Влада в демократичній державі у вигляді її трьох гілок (законодавчої,
виконавчої, судової) є політичною формою вираження влади народу. Будучи
«поділеною», влада в державі повинна залишатися цілісною, єдиною, тому
що йдеться про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади. І не
лише про поділ, але й про взаємодію даних функцій.

Юридичний прояв єдності і гармонійності влади полягає у тому, що:

1) органи державної влади в сукупності мають компетенцію, необхідну для
здійснення функцій і виконання завдань держави;

2) різні органи держави не можуть приписувати тим самим суб’єктам за тих
самих обставин взаємовиключні правила поведінки.

Поділ влади треба сприймати як загальний принцип, а не як жорсткий
регулятор у процесі реформування державної влади України.

Загальна характеристика трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої,
судової

Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у
парламенті (Верховній Раді, Державній Думі, Конгресі, Сеймі,
Фолькетинзі, Альтинзі та ін.) державна влада, що має виключне право
приймати закони. Відповідно до ст. 75 Конституції України «єдиним
органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада
України». Назва гілки влади «законодавча» не означає, що, крім основної
законодавчої діяльності (законодавча функція), представницькі органи не
здійснюють ніякої іншої діяльності.

Не менш істотною функцією законодавчої влади є фінансова, яка
реалізується в праві щорічно затверджувати бюджет країни.

Є. засновницька функція, яка здійснюється через участь парламенту у
формуванні вищих виконавчих і судових органів. Показником прояву
«стримувань і противаг» слугує контроль, здійснюваний законодавчим
органом, за роботою уряду, інших посадових осіб виконавчої влади
(контрольна функція). Вираження недовіри уряду, перевірка виконання
законів, парламентські розслідування слугують потужними стимулами
парламентського контролю. Проте головною особливістю організації та
діяльності парламенту є його представницький характер. Парламент можна
назвати владою прямого загальнонародного представництва.

Таким чином, слід виділити такі укрупнені функції парламенту:

— представницьку,

— законодавчу,

— фінансову,

— засновницьку,

— контрольну.

Виконавча влада — влада, що має право безпосереднього управління
державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду
встановлюється Конституцією і законодавством. Частіше за все уряд має
офіційну назву — Ради або Кабінети міністрів. У Швейцарії, наприклад, —
це Федеративна Рада, в Італії — Рада Міністрів, у Японії — Кабінет.
Очолює уряд його глава. Як правило, це прем’єр-міністр (наприклад, у
Франції). Або — голова Ради Міністрів (Італія), канцлер (ФРН), державний
міністр (Норвегія).

У президентських республіках (США), де ця посада відсутня, главою уряду
є безпосередньо президент. Разом із главою уряду до його складу входять
заступник (віце-прем’єр), міністри, що очолюють окремі міністерства.

Уряд забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, є
відповідальним перед нею, підзвітним і підконтрольним їй. Проте
виконавча влада не вичерпується одним лише «виконанням законів». Вона
покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися
поточним управлінням, здійснювати розпорядничу діяльність. У цих цілях з
усіх питань своєї компетенції уряд видає нормативно-правові акти (укази,
розпорядження та ін.), що мають підзаконний характер.

Таким чином, призначення органів виконавчої влади — управління, що
охоплює:

• виконавчу діяльність — здійснення тих рішень, що прийняті органами
законодавчої влади;

• розпорядчу діяльність — здійснення управління шляхом видання
підзаконних актів і виконання організаційних дій.

Виконавча влада діє безупинно і скрізь на території держави (на відміну
від законодавчої і судової), спирається на людські, матеріальні та інші
ресурси, здійснюється чиновниками, армією, адміністрацією тощо. Це
створює основу для можливої узурпації всієї повноти державної влади саме
виконавчими органами. Тут важливі діючі механізми «стримувань і
противаг» як із боку законодавчої (через розвинуте законодавство і
контроль), так і з боку судової влади (через судовий контроль і
конституційний нагляд).

Судова влада — незалежна влада, що охороняє право, виступає арбітром у
спорі про право, відправляє правосуддя.

З позицій реалізації права правосуддя і судова влада — поняття не
тотожні. Правосуддя — форма захисту права судовою владою, де рішення
суду є акт правосуддя для захисту порушеного або заперечуваного права.
Ефективність діяльності судів має три складові: швидкість і
оперативність вирішення спорів, обґрунтованість і законність рішень,
забезпечення їх виконання.

Судова влада здійснюється одноособове суддею (при розгляді незначних
правопорушень) або судовою колегією у формі судової процедури. Межі дії
судової влади обмежені нормами, що регламентують право на звернення до
суду, а також принципами права.

Свої функції суд покликаний здійснювати, керуючись лише законом, правом.
Він не повинен залежати від суб’єктивного впливу законодавчої або
представницької влади. Відповідно до Конституції України будь-яке
втручання в діяльність судів і судових засідателів зі здійснення
правосуддя є недопустимим і має наслідком передбачену законом
відповідальність.

У країнах загального права (Англія, США, Канада, Австралія), де є
визнаним судовий прецедент як головне джерело права, суди беруть участь
у правотворчості. В Україні суд не може привласнювати собі функції
законодавчої або виконавчої влади. Делегування своїх функцій судами, а
також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не
допускається (ст. 124 Конституції України). Це не означає, що в Україні,
як і в інших правових системах романс-германського типу, судовий
прецедент не може бути допоміжним джерелом права.

Роль судової влади полягає у стримуванні двох інших гілок влади в рамках
права і конституційної законності шляхом здійснення конституційного
нагляду і судового контролю за ними.

Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що виникають у
державі.

Таким чином, основні функції судової влади:

• охоронна (охорона прав);

• функція правосуддя (захист, відновлення прав);

• контрольно-наглядова (за іншими гілками влади). Розмежування
законодавчої, виконавчої і судової влади є поділом державної влади по
горизонталі. По вертикалі влада розподіляється між усіма органами та
посадовими особами, що належать до тієї чи іншої гілки влади (див. §
«Управління в адміністративно-територіальних одиницях. Місцеве
самоврядування»).

Система «стримувань і противаг» органів законодавчої, виконавчої і
судової влади

Принцип поділу влади доповнюється системою «стримувань і противаг».
Зазначена система допускає конкуренцію різних органів влади, наявність
засобів для їх взаємного стримування і підтримування відносної рівноваги
сил. «Стримування» і «противаги», з одного боку, сприяють
співробітництву і взаємному пристосуванню органів влади, а з іншого боку
— створюють потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом
переговорів, угод і компромісів.

Суб’єктами системи стримувань і противаг за Конституцією України є
Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд і
Верховний Суд. Дана система виражається насамперед через повноваження
цих органів, що включають суворо визначені взаємні обмеження.

У Конституції України передбачені такі інститути системи «стримувань і
противаг»:

1) право «вето» Президента на законопроект, прийнятий Верховною Радою;

2) імпічмент Президента з боку Верховної Ради, що призводить до його
усунення з поста;

3) прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету Міністрів, яка
має наслідком його відставку;

4) участь Верховної Ради у формуванні Конституційного Суду (призначення
третини складу);

5) контроль Конституційного Суду за відповідністю Конституції законів та
інших правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів,
Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

6) парламентський контроль Уповноваженим Верховної Ради з прав людини
(омбудсманом) за дотриманням конституційних прав і свобод людини та ін.

Управління в адміністративно-територіальних одиницях. Місцеве
самоврядування

Територія будь-якої держави поділяється на адміністративно-територіальні
одиниці. Соціальна природа адміністративно-територіальних утворень
різна.

Можна виділити два шляхи їх утворення:

• природний — поселення, міста, села, селища виникають внаслідок
історичного природного (общинного) групування людей для спільного життя
(знизу);

• штучний — райони, повіти (районна ланка), області, губернії (обласна
ланка) є результатом видання і реалізації актів державної влади
(зверху).

У адміністративно-територіальних одиницях, що сформувалися природним
шляхом, як правило, обираються органи самоврядування, котрі займаються
місцевими справами.

У адміністративно-територіальних одиницях, сформованих штучним шляхом,
управління здійснюється агентами держави (губернатором, префектом,
головою районної адміністрації), призначуваними центральною владою —
президентом, урядом. У таких адміністративно-територіальних одиницях
можуть обиратися органи місцевого самоврядування з тим, щоб представляти
інтереси природних адміністративно-територіальних утворень.

Місцеве самоврядування — особливий вид управління, реалізація
гарантованого законом права територіальних спільнот громадян і органів,
яких вони обирають, самостійно, під свою відповідальність, вирішувати
всі питання місцевого значення, діючи в рамках закону і виходячи із
інтересів населення. Тут територіальна спільнота (громада, комуна,
муніципалітет) виступає первинним суб’єктом місцевого самоврядування. Її
не слід плутати з територіальною одиницею (село, селище, місто, регіон,
область), яка є просторовою основою місцевого самоврядування, а не його
суб’єктом.

Місцеве самоврядування має специфічну правову форму в кожній державі і
залежить від її устрою, історичних, національних та інших особливостей.
При однаковості ознак місцевого самоврядування у країнах по-різному
вирішується питання: чи представляють органи місцевого самоврядування
глибинний шар державної влади або є відокремленими від держави, але
взаємодіючими з нею, специфічними організаціями управління справами
суспільства.

Наприкінці XX ст. колективна думка про місцеве самоврядування знайшла
втілення в Загальній декларації про місцеве самоврядування і
Європейській хартії про місцеве самоврядування від 15 жовтня 1985 p.
Верховна Рада України ратифікувала Європейську хартію про місцеве
самоврядування, яка натепер перетворилася на частину українського
законодавства. Відповідно до цих європейських документів Конституція
України (розділ XI) дозволила місцевому самоврядуванню самостійно
вирішувати питання місцевого значення.

Функціонування системи місцевого управління розглядається як
децентралізація і деконцентрація влади. Під децентралізацією розуміється
передача центром окремих повноважень місцевим виборним органам, а під
деконцентрацією — делегування повноважень призначуваним із центру
органам місцевої адміністрації. Місцеве самоврядування — це
децентралізована форма управління.

Основні системи місцевих органів самоврядування і управління такі.

1. Англо-американська система. В адміністративно-територіальних одиницях
для вирішення місцевих питань обирається рада, зазвичай на 4 роки. Її
склад може бути як обраним, так і найнятим. Проте призначуваних
чиновників із центру на місцях немає. Ця система місцевого
самоврядування збереглася в «старих» державах — Англії, Канаді,
Австралії та ін. Її немає в нових країнах, що розвиваються, де створені
більш централізовані системи.

2. Континентальна (романо-германська) (Франція, Італія, Бельгія та ін.).
При формуванні управління адміністративно-територіальних одиниць
використовується змішаний принцип: виборність і призначуваність. Це
пояснюється розмежуванням самоврядування в общинах і управління в
адміністративно-територіальних одиницях. В общинах — виборні органи
самоврядування, без призначуваних «зверху» адміністраторів. У
адміністративно-територіальних одиницях — як виборні, так і призначувані
чиновники з центру, покликані здійснювати «адміністративний контроль» за
органами самоврядування.

3. Соціалістична система. Хоча це й віджила в цілому система, проте її
елементи в ряді країн збереглися й дотепер. Державна система будувалася
на відкиданні принципу поділу влади. Місцева Рада була органом державної
влади на своїй території. Усі інші державні органи (наприклад, суди)
формувалися Радами і були підвладними їм. Не було відносної
самостійності місцевого самоврядування щодо центральних органів.

4. Іберійська система (Іспанія, Португалія, деякі країни Латинської
Америки). Місцеві ради обираються лише населенням, а глави адміністрацій
— або населенням, або радою. В усіх випадках голови адміністрацій
затверджуються органами державної влади. Вони поєднують у своїх руках
публічну владу територіального колективу і державну владу.

5. Гібридні форми характерні для країн Африки. У державах, де є кочові
племена (Гана, Камерун, Нігер та ін.), функції управління здійснюють або
ватажки одноособово, або ради ватажків чи старійшин. Серед осілого
населення адміністративні функції ватажків є скасованими, проте за своїм
становищем вони входять до складу органів місцевого самоврядування,
особливо на низовому рівні (Малаві, Свазіленд, Сьєрра-Леоне, Ванутау,
Папуа-Нова Гвінея та ін.).

6. Військові режими (Нігерія – до 29 травня 1999 p., Алжир та ін.).
Характеризуються виключно централізованою системою управління. На місця
призначаються офіцери, що є військовими губернаторами, комендантами.
Органи місцевого самоврядування розпускаються. При військових
губернаторах і комендантах можуть створюватися дорадчі ради, до складу
яких включаються і цивільні особи.

Риси місцевого самоврядування в Україні.

1. Не є складовою частиною державного механізму управління в країні,
проте, як і держава, здійснює публічну владу, владу народу.

2. Є однією з форм народовладдя. Здійснюється громадою («місцевим
співтовариством») у межах певної території як безпосередньо (референдум,
вибори, сходи та ін.), так і через органи місцевого самоврядування.

3. Має особливий суб’єкт — населення, громадяни, що мешкають на певній
території.

4. Має особливий об’єкт управління — питання місцевого значення.

5. Має самостійність, що виражається в його організаційній
відокремленості, у праві на фінансово-економічні ресурси, у виконанні
значної частини суспільних справ у рамках закону та ін.

6. Несе відповідальність за свою діяльність, що забезпечується різними
формами контролю з боку населення.

7. Поєднує у собі засади інституту громадянського суспільства і
державної влади: баланс державних і місцевих інтересів забезпечується
законом. Значна частина діяльності місцевого самоврядування — вирішення
питань, на які держава впливає у багато способів (правових, фінансових
та ін.). Органи місцевого самоврядування можуть наділятися окремими
повноваженнями органів виконавчої влади, брати участь у здійсненні
державних функцій. У цьому разі державні органи мають право здійснювати
контроль за реалізацією наділених повноважень.

Відзначимо, що конституційний поділ державної влади і місцевого
самоврядування в Україні має практичне підґрунтя, хоча й не носить
абсолютного характеру. Важливо, щоб у самоврядуванні поєдналися дві
основи — державна та громадська.

Організаційні форми місцевого самоврядування виражаються через форми
демократії:

• безпосередню (широка особиста участь громадян в управлінні через
громадські ради, комісії, домові, вуличні квартальні та інші органи
самоорганізації населення, референдуми, опитування та інші форми, що
допускаються за законом);

• представницьку (наявність представницьких вищих органів на місцях,
обраних посадових осіб і право відкликання їх виборцями; функціонування
органів місцевого самоврядування: сільських, селищних, міських Рад та їх
виконкомів).

Представницька і виконавча частини органу місцевого самоврядування, при
збереженні своєї відносної самостійності, об’єднані в єдине ціле одним
керівником. Цим керівником є голова самих Рад.

(Див. про самоврядування главу «Загальне вчення про демократію», про
органи місцевого самоврядування в Україні — главу «Державні органи влади
України»).

Державні органи, що мають владні повноваження

законодавчі органи

виконавчі органи

судові органи

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020