ПРАВА ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
Історія ідеї прав людини. Теорія трьох поколінь прав людини
Історія ідеї прав людини бере свої витоки в давнині. Вже в Біблії
містяться положення про цінність .і недоторканність людського життя,
рівності людей. В античних державах і країнах Давнього Сходу
обґрунтовувалася рівність людей однаковими природними умовами їхнього
походження з Космосу, «неба». І хоча за часів рабовласництва і
феодалізму панувала ідея про права «вільних» людей (Аристотель, Платон
та ін.), її розвиток сприяв накопиченню інтелектуального матеріалу для
подальшого (буржуазного) стрибка у цьому напрямку — визнання рівності
усіх людей перед законом.
Активність у розвитку ідеї про права людини припадає на епоху
Відродження і Просвіти. У XVII-XVIII ст.ст. ця ідея відбивається у
теорії природного (природженого) права, яка дозволила оцінювати з
позицій справедливості діюче в державі позитивне право, проводити його
перетворення в напрямку гуманізму і свободи. Г. Гроцій, Дж. Локк, Б.
Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск’є, Т. Джефферсон, І. Кант, Дж.-Ст.
Мілль, І. Бентам утверджують права особи (на життя, свободу, власність
та ін.) як священні імперативи і закладають основи сучасного розуміння
прав людини. Кожний народ вніс свою лепту в розвиток ідеї про права
людини, вирішуючи цю проблему в залежності від історичних обставин свого
буття.
Ідея прав людини, заснована на теорії природного (природженого) права,
знаходить втілення в нормативних актах держав Європи і світу.
Американська Декларація незалежності 1776 p. висловила фундаментальний
принцип, на якому заснована демократична форма правління: «Ми вважаємо
самоочевидною істиною, що всі люди створені рівними, що вони наділені
Творцем певними невід’ємними правами, серед яких право на життя, свободу
та прагнення до щастя». Французька Декларація прав людини і громадянина
26 серпня 1798 p. виклала «природні, невідчужувані і священні права
людини»: особиста свобода, власність, безпека і опір гнобленню;
необмеженість сфери вияву свободи людини й обмеженість сфери дії
державної влади; притягнення до кримінальної відповідальності лише на
підставі закону (немає злочину, не вказаного в законі; немає покарання,
не вказаного в законі), презумпція невинності, свобода поглядів, думки,
слова та преси, яка захищається «погрозою відповідальності за
зловживання цією свободою», та ін. Названі документи США і Франції стали
свого роду моделлю (еталоном, зразком) для законодавчого закріплення
особистих (громадянських) і політичних прав людини.
Цю ідею пестували, відстоювали, збагачували, поглиблювали, боролися за
її реальне втілення в життя видатні мислителі України: П. Орлик, Т.
Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, О.
Кістяківський та ін. Вже в проекті Конституції П. Орлика (1710 p.)
декларується ідея «виправлення та підйому своїх природжених прав і
вільностей», відновлення «усілякого природного права і рівності». Т.
Шевченко в поемах оспівував свободу трудящої людини. М. Драгоманов у
конституційному проекті передбачав особисту свободу людини, забезпечення
недоторканності особи, повагу її гідності. Правознавець О. Кістяківський
наголошував на необхідності обмеження державної влади «невід’ємними,
непорушними, недоторканними, невідчужуваними правами людини»,
найважливішим із яких називав право на гідне існування.
Процесу розвитку ідеї прав людини властиві як кількісні, так і якісні
зміни. Кількісні зміни знання про права людини (їх множення, уточнення і
конкретизація, збільшення обсягу та ін.) відбуваються в цілому з позицій
і в межах того чи іншого поняття права. Якісні зміни ідеї прав людини
пов’язані з переходом від попереднього до нового поняття права. Нове
поняття права означає концептуальний підхід до вивчення, розуміння,
тлумачення як держави і права, так і вже накопичених теоретичних знань
про них. Безумовно, кожне нове розуміння прав людини є якісним стрибком
у юридичному пізнанні. Історія розвитку ідеї про права людини — це
насамперед історія нових понять права і тих нових юридичних теорій, які
формуються на основі цих понять (юридико-позитивістська, соціологічна,
марксистсько-ленінська, сучасна теорія природного права та ін.).
У середині XX ст. ідея прав людини висвітилася новими фарбами завдяки
підняттю її на конституційний рівень. Правда, не всі конституції в
країнах світу грунтувалися на теорії природного права. Багато з них
створювалися на основі юридико-позитивістського підходу до розуміння
права, що призводило до ототожнення права і закону, або на основі
марксистсько-ленінської теорії (СРСР), відповідно до якої права людини
«даруються» державою. Природно-правовий підхід до розуміння прав людини
як природних і невідчужуваних, даних від народження, набув закріплення у
конституціях США, Франції, Італії, Іспанії.
В другій половині XX століття під впливом міжнародних документів про
права людини відбулося зм’якшення історичного протистояння
природно-правового і позитивістського (що ототожнює право і закон)
підходів до права, навіть їхнє зближення, що відбилося у конституційній
і судовій практиці держав. Позитивістський підхід до природи прав
людини, взаємовідносин держави та особистості, що міститься в
конституціях Австрії, ФРН, переборов розрив з моральними, особистими,
соціальними цінностями і попрямував шляхом позитивного закріплення
природних прав і принципів, їх охорони і захисту.
І це зрозуміло. Належність людині прав від народження передбачає захист
і забезпечення їх державою, що потребує законодавчого формулювання.
Відтак, обмеження влади держави правами людини не применшує її роль.
Права людини, не закріплені в позитивному праві (законодавчих актах),
ускладнюють здійснення державою функції їх охорони і захисту.
У результаті наукової систематизації прав людини в історичному огляді
з’явилася теорія трьох поколінь прав людини.
Перше покоління прав людини — невідчужувані особисті (громадянські) і
політичні права. Це — право громадянина на свободу думки, совісті та
релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед
законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від
довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд
справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні
права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного
національного права, а незабаром і в актах міжнародного права.
Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і
кваліфікується як система негативних прав, що зобов’язують державу
утримуватися від втручання в сфери, врегульовані цими правами.
Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплюють права людини,
— Петиція про права (1628), Habeas Corpus Act (Закон про недоторканність
особи) (1679) і Білль про права (1689). До першого покоління прав людини
належать також американські декларації, а саме: Декларація прав
Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США
(1787), Білль про права (1791), а також французька Декларація прав
людини і громадянина (1789) та ін.
Деякі вчені відносять до першого покоління прав людини Велику хартію
вільностей (1215), де, зокрема, говориться: «Жодна вільна людина не буде
заарештована, або ув’язнена, або позбавлена володіння, або у будь-який
(інший) спосіб знедолена… як за законним вироком рівних їй та за
законом країни». З таких самих підстав до першого покоління прав людини
можна віднести й Литовські Статути (1529, 1566, 1588 pp.) — юридичний
пам’ятник литовського, білоруського та українського народів. У них було
проголошено ідеї рівності вільних людей перед законом, особистої
недоторканності, юридичного захисту прав вільної (шляхетної) особи,
особистої відповідальності перед законом та ін. Проте середньовічне
законодавство (Велика хартія вільностей. Литовські Статути та ін.)
будувалося відповідно до феодально-ієрархічної, станової структури
суспільства, коли була відсутня юридична рівність громадян.
Відлік першого покоління прав людини можна вести з періоду встановлення
юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного
суспільства. На цей період припадають розвиток буржуазних відношень і
утвердження буржуазного суспільства з його законодавчими актами. Лише
тоді рівноправність з ідеальної категорії почала втілюватися у реальну
дійсність, набувши конституційного або іншого законодавчого оформлення.
Принцип юридичної рівності, який став основою універсальності прав
людини, додав їм справді демократичного характеру.
Після Другої світової війни необхідність забезпечення основних прав
людини була визнана в більшості розвинутих країн.
Друге покоління прав людини — поглиблення особистих (громадянських) і
розвиток соціально-економічних і культурних прав (право на працю,
відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу та ін.) —
сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного
становища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після
Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію
конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої
світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися
реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.
Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав. Вони
не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої та інших форм
діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення.
Каталог природних і громадянських прав і свобод людини поповнився
соціально-економічними і соціально-культурними правами і свободами в
ряді конституцій XX ст. (Мексиканські Сполучені штати, 5 лютого 1917 p.;
Італійська Республіка, 2 грудня
1947 р. та ін.), у внесених доповненнях і поправках у старих
конституціях. Соціальні, економічні та культурні права знайшли
нормативне вираження у Загальній декларації прав людини
1948 p. і особливо Міжнародному пакті про економічні, соціальні і
культурні права 1966 p.
Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (колективними),
тобто правами всього людства — правами людини і правами народів. Це
право на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище,
на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства у цілому.
Йдеться про ті права особи, які не пов’язані з її особистим статусом, а
диктуються належністю до якоїсь спільності (асоціації), тобто є
солідарними (колективними), у яких правам особи відведене головне місце
(право на солідарність, право на міжнародне спілкування та ін.).
Становлення третього покоління прав людини (права людини — частина прав
людства) пов’язано з національно-визвольним рухом країн, що
розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після
Другої світової війни. Останні призвели до інтернаціоналізації юридичних
формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних)
пактів про права людини, законодавчого співробітництва країн у питаннях
про права людини, надбання наднаціонального характеру законодавствами
(особливо конституційними) тих держав, що підписали міжнародні пакти про
права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для
розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових
держав.
Між двома першими та третім поколіннями прав людини є взаємозалежність,
здійснювана через принцип: реалізація колективних прав не повинна
обмежувати права і свободи особи.
Основні права людини і громадянина. Міжнародні стандарти в галузі прав
людини
Основні права людини — гарантована законом міра свободи (можливості)
особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі
забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного
стандарту як загальна і рівна для усіх людей.
Ознаки основних прав людини:
І) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від
певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі
нормально існувати і розвиватися;
2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй
від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у
тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади
держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права;
3) можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і
не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони
належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від
природи людини і покликані формувати та підтримувати в людині почуття
власної гідності, її індивідуальність;
4) можливості, що є залежними (у плані здійснення) від можливостей
суспільства — рівня його економічного, політика-соціального,
духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень розвитку суспільства
не залишається незмінним, так само, як і потреби самої людини;
5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесені до
законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному
рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті
угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є
свідченням про те, що вони стали не лише об’єктом міжнародного
регулювання, але й міжнародними стандартами.
Потреба міжнародного врегулювання прав людини після Другої світової
війни обумовлювалася усвідомленням того, що:
• тоталітарний режим — загроза миру, а демократія забезпечує безпечну
зовнішню політику;
• масові порушення прав людини державами (геноцид, апартеїд) можуть бути
припинені лише у разі захисту прав людини країнами світового
співробітництва;
• загальновизнані уявлення про мінімальні стандарти прав людини в
національному демократичному суспільстві, які відповідають даному етапу
розвитку цивілізації, повинні одержати закріплення в міжнародно-правових
актах.
Положення про права людини, що містяться у статтях Статуту ООН (1945),
стали основою становлення нового інституту права — міжнародного захисту
прав людини і основних свобод. 10 грудня 1948 p. Генеральна Асамблея ООН
затвердила Загальну декларацію прав людини, яка проголосила центральний
пункт концепції прав людини — визнання людської гідності кожної особи. З
1948 p. 10 грудня відзначається в усьому світі як День прав людини.
Права людини набули цінності, яка належить усьому міжнародному
співтовариству, і отримали обгрунтування в міжнародному праві як
правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави. З
моменту визнання цих прав кожна людина набувала певного правового
статусу відповідно до міжнародного гуманітарного і, разом із ним,
національного права.
Комплекс міжнародних документів (Загальна декларація прав людини 1948
p.. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийняті ООН у 1966
p.. Факультативний протокол до останнього) складають Міжнародний білль
прав людини (або Хартію прав людини). Міжнародні пакти про права людини
поклали на держави обов’язок забезпечити поступове здійснення в них прав
усіма необхідними засобами, включаючи законодавчі. До сучасних
міжнародно-правових актів належать:
(1) Міжнародний білль про права людини, що проголошує невід’ємні права і
основні свободи людини;
(2) угоди, спрямовані на запобігання і покарання злочинів, що призводять
до грубих масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування
строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26
жовтня 1968 p., Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання
за нього від 9 грудня 1948 p.);
(3) конвенції, спрямовані на захист груп населення, що потребують
особливої турботи з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p..
Конвенція про охорону материнства 1952 p., Конвенція про статус осіб без
громадянства 1954 р. та ін.);
(4) конвенції, що мають на меті захист індивіда від зловживань з боку
державних органів і посадових осіб. А також документи, що передбачають
можливість окремих осіб домагатися розгляду їх скарг (петицій) на свій
уряд у міжнародних органах (Конвенція проти катувань та інших жорстоких,
нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження та покарання
від 10 грудня 1984 p.. Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв
війни і Додаткові протоколи до них 1977 p., Факультативний протокол та
ін.).
Кожна країна світу, що взяла на себе зобов’язання виконувати міжнародні
конвенції, у тому числі про права людини, повинна керуватися принципами
і нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві. Держави, що
взяли на себе зобов’язання виконувати міжнародні документи про права
людини, зобов’язані створити умови для здійснення і захисту прав кожної
людини. Практично всі сучасні конституції демократичних держав мають
норми, які у загальній формі гарантують непорушність основних прав
людини.
Україна є стороною практично всіх багатосторонніх конвенцій ООН в галузі
прав людини. Однак у зв’язку з теперішніми соціально-економічними
умовами вона не в змозі забезпечити виконання низки міжнародних норм.
Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких
соціальних чинників:
• інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами суспільства;
• мораль суспільства, що переважає у даний період;
• мета прав людини і відповідність цим правам засобів, використовуваних
державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).
Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не
тотожними поняттями. Громадянин — людина, яка законом визнається
юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в
міжнародно-правових актах, то права громадянина — у конституції певної
держави.
Відмінності між правами людини і громадянина:
Права людини Права громадянина
Позатериторіальні — існують незалежно від державного визнання,
закріплення в законі і поза зв’язком їх носія з конкретною державою
Територіальні — передбачають наявність громадянства, тобто особливий
зв’язок людини і держави
Загальносоціальні — належать людині через факт народження як природні,
невідчужувані права, тобто не завжди виступають як юридичні категорії
(апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але мають права
людини) Спеціально-соціальні (юридичні) — закріплюються в законодавстві
і перебувають під захистом держави, громадянином якої є дана особа
— реалізація здійснюється у сфері будь-якого громадянського суспільства,
де б не знаходилася людина — реалізація охоплює сферу відносин індивіда
з певною державою
Права людини і права громадянина — близькі поняття, в ідеалі повинні
збігатися, оскільки:
• здійснення прав людини визначається головним чином забезпеченістю з
боку держави. Наприклад, апатриди та інші категорії осіб, що не мають
громадянства, знаходяться під захистом законів держави проживання та
міжнародного права;
• громадянство — основний канал, через який відбувається здійснення прав
людини.
Взаємозв’язок прав людини і прав громадянина підкреслюється тим, що вони
у ряді випадків закріплювалися в одному нормативно-правовому акті,
наприклад, у Декларації прав людини і громадянина 1789 p., що входить до
складу конституційного законодавства сучасної Франції, або в розділі II
«Права, свободи і обов’язки людини і громадянина» Конституції України
1996 p.
Розгляд прав людини разом із правами громадянина — підстава для:
• визначення її законних, юридичних можливостей (свобод) у державі;
• встановлення відповідності законодавства країни правам людини.
У дійсності збіг прав людини і громадянина має місце далеко не скрізь.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
