Поняття і структура правової системи
Держава має свою національну правову систему. Історично склалося так, що
у кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, законодавство,
юрисдикційні органи, сформувалися особливості правового менталітету,
правової культури, що й об’єднується загальним поняттям «правова
система». У будь-якій державі правова система, будучи невід’ємним
елементом правової культури, детермінована історичними і географічними
чинниками, є частина соціальної системи держави.
Введене у вітчизняну юридичну науку на початку 80-х років XX ст. поняття
«правова система» формується за аналогією з «політичною системою» у
політології та «економічною системою» в економічній теорії. Як
комплексну характеристику юридичної сфери життя конкретного суспільства
правову систему слід відрізняти від системи права. За обсягом і змістом
вони не тотожні. Система права входить до правової системи.
Правова система — це комплекс взаємозалежних і узгоджених юридичних
засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також
юридичних явищ, що виникають унаслідок такого регулювання (правові
норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові
відносини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан
законності та її деформації, правопорядок та ін.).
Можна сказати, що це — обумовлена об’єктивними закономірностями розвитку
суспільства цілісна система юридичних явищ, що постійно діють унаслідок
відтворення і використання людьми та їх організаціями (насамперед
державою) для досягнення своїх цілей.
Правова система має істотне значення для характеристики права, стану
законодавства, діяльності судів тієї чи іншої конкретної країни.
Структура правової системи — це стійка єдність елементів правової
системи, їх зв’язків, цілісності, зв’язків елементів із цілим.
Елементи правової системи суспільства:
• суб’єкти права — фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без
громадянства та ін.), юридичні особи — комерційні і некомерційні
організації, держава, соціальні спільності та ін. Тривалий час правова
система характеризувалася як знеособлена структура, тоді як без особи
соціальна система не може відбутися. Звернення до людини як до такого,
що систематизує, чинника всіх суспільних явищ зажадало перегляду
попередніх підходів до структури правової системи і виділення суб’єктів
права як неодмінного її елемента;
• правові норми і принципи;
• правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим
функціонування правової системи;
• правова ідеологія, правова свідомість, правові погляди, правова
культура;
• зв’язки між названими елементами, що визначають результат їх взаємодії
— законність, правопорядок. Взаємодія елементів (компонентів) правової
системи суспільства дозволяє виділити п’ять підсистем її функціонування:
1) інституційну — суб’єктний склад (суб’єкти права) як такий, що створює
систему, чинник усієї правової системи;
2) нормативну (регулятивну) — правові норми і принципи, що регулюють
відносини між суб’єктами права, що об’єктивовані та систематизовані в
нормативно-правових актах;
3) ідеологічну — праворозуміння кожної людини, її правосвідомість і
правова культура, можливість оцінити правове буття і вибрати варіант
поведінки — правомірної та неправомірної;
4) функціональну — правотворчість, правореалізація, правозастосування,
правове виховання, правовідносини, юридична практика. Через них
формується, змінюється, здійснюється дія норм права;
5) комунікативну — інтегративні (сумуючі) зв’язки всіх підсистем
функціонування правової системи суспільства в цілому, які визначають
ефективність правового регулювання, законність і правопорядок.
Кожна із самостійних частин правової системи суспільства має власну
структуру, свої принципи організації і діяльності.
Таким чином, поняття «правова система» має узагальнюючий характер. Воно
містить у собі, по суті, усі правові явища:
правотворчість, правосвідомість, діяльність, що реалізує право, правову
ідеологію. Право — ядро і нормативна основа правової системи, її
цементуючий стрижень. Праворозуміння — концептуальний фундамент правової
системи. Законність і правопорядок — обов’язкові результативні елементи
правової системи, без яких вона не в змозі ефективно функціонувати.
Поняття, основні ознаки і структура системи права
Право є дуже складною цілісною системою. Як вже зазначалося, є два
поняття: «система права» і «правова система», які не є тотожними, їх
слід розрізняти. Правова система — поняття ширше, ніж система права.
Система права входить до правової системи, є засадною системою в
системі.
На відміну від правової системи система права — правова категорія, яка
означає внутрішню будову, внутрішню структуру права будь-якої країни.
Вона виражається через розподіл і побудову нормативного матеріалу, за
допомогою якого її різні блоки (частини) постають у єдності.
Система права — це об’єктивно обумовлена системою суспільних відносин
внутрішня структура права, яка складається з взаємозалежних норм,
логічно розподілених за галузями, підгалузями та інститутами.
Можна сказати інакше: система права — це науково організована сукупність
правових норм, розподілених за групами — правовими інститутами,
зведеними у підгалузі, які у свою чергу утворюють галузі — цілісні
нормативні утворення. Ознаки (риси) системи права:
1. Обумовленість реально існуючою системою суспільних відносин. Вона не
може створюватися на суб’єктивний розсуд людей існує об’єктивно;
2. Органічна цілісність, єдність і взаємозв’язок правових норм, а не їх
випадковий набір. Норми права, з яких складається система права, не
можуть функціонувати ізольовано. Вони взаємно узгоджені та
цілеспрямовані;
3. Структурна багатоманітність. Це означає, що система права складається
з неоднакових за змістом й обсягом структурних елементів, які логічно
об’єднують, розташовують нормативний матеріал у певній функціональній
спрямованості.
Дослідження системи права варто розпочинати з попереднього вирішення
питання про структурні елементи і критерії побудови системи. Під
структурою системи розуміється єдність елементного складу системи і
взаємодія складових її елементів. Структура — це засіб зв’язку елементів
у системі, які забезпечують її спрямоване функціонування та усталеність
(стабільність). Структурні елементи системи права:
— норми права;
— інститути права;
— під галузі права;
— галузі права.
Норма права — «цеглинка» системи права, первинний компонент, із якого
складаються інститути і галузі права. Не може існувати норма права, яка
не входила б до певного інституту і галузі права. Галузь права є
найбільшим елементом серед тих, з яких складається система права.
Цивільне право, кримінальне право, трудове право, адміністративне право
та ін. — це галузі права.
Предмет і метод правового регулювання як підвалини формування системи
права
Поділ системи права на галузі ґрунтується на певних критеріях. Такими
критеріями є предмет (матеріальний критерій) і метод (юридичний
критерій) правового регулювання.
Предмет правового регулювання — сукупність якісно однорідних суспільних
відносин, урегульованих правовими нормами (відповідає на запитання
«що?»). Предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспільних
відносин спрямований вплив норм права.
Предмет правового регулювання є умовне виділення певного відокремленого
кола (сукупності) суспільних відносин, що мають єдину якість. Це
дозволяє узагальнити норми права, які регулюють коло (сукупність)
суспільних відносин, у таку нормативну спільність, як галузь права.
Приміром, предметом екологічного права є відособлена група суспільних
відносин у раціональному використанні природних ресурсів й охороні
навколишнього середовища. Предмет аграрного права складають суспільні
відносини у сфері організації і діяльності сільськогосподарських
товаровиробників. Предмет земельного права — суспільні відносини у сфері
раціонального використання і охорони земель. Предмет адміністративного
права — управлінські відносини. Предмет трудового права — трудові
відносини і т.д. Кожна галузь права має свою, відносно відокремлену,
сферу регулювання.
Відмежування предмета правового регулювання однієї галузі від іншої
здійснюється на основі виявлення якісної однорідності складових його
елементів:
– суб’єктів,
– об’єктів,
– змісту,
– динамічних чинників.
Наприклад, у трудових суспільних відносинах суб’єктами виступають
робітники та службовці, об’єктом — предмети праці, змістом — трудова
діяльність, динамічними чинниками — потреби у робочій силі, що
змінюються. Інший склад елементів мають майнові відносини, управлінські
тощо.
Предмет правового регулювання зазвичай розглядають як початковий
критерій системи права. Він — головна, об’єктивна підстава для розподілу
правових норм за галузями права. Його доповню є метод правового
регулювання.
Метод правового регулювання – сукупність прийомів і засобів правового
впливу на суспільні відносини (відповідає на запитання “Як?” ). Він несе
основне навантаження в динаміці, “роботі” права, показує, як регулюються
суспільні відносини, якими прийомами та у які способи.
Кожна галузь права має свій специфічний метод правового впливу на
суспільні відносини. Метод правового регулювання є багато в чому
орієнтованим на способи правового регулювання: дозволяння,
зобов’язування, заборони.
Загальними є два методи правового регулювання імперативний
(владно-авторитарний, директивний) — суворо обов’язковий, побудований на
засадах влади і підпорядкування, на відносинах субординації (метод
«вертикалі»). Він припускає заборони, обов’язки, покарання.
диспозитивний — автономний, побудований на засадах автономії, юридичної
рівності суб’єктів, угоди сторін, їхній неспівпідлеглості між собою
(метод «горизонталі»). Він припускає дозволяння.
Так, метод владних приписів (зобов’язування) є властивим, як правило,
адміністративному праву метод рівності сторін і вільного волевиявлення
(дозволяння) — цивільному праву, метод справедливої винагороди і
заохочення — трудовому праву, метод заборони (заборона недозволених дій)
— кримінальному праву, метод дозволяння — підприємницькому праву і т.д.
За допомогою методу правового регулювання можна легше орієнтуватися, до
якої галузі права належать ті чи інші поняття й терміни. Термін
«договір», скажімо, вживається в різних галузях права — конституційному,
міжнародному, трудовому, цивільному. Трудовий договір підпадає під дію
методу регулювання трудового права — методу супідрядності і тяжіє до
зобов’язувань, а договір як підстава виникнення зобов’язань — під дію
методу цивільного права — методу автономії і припускає дозволяння.
Публічне і приватне право
Предмет і метод правового регулювання, на яких грунтуються поділи
системи права на галузі, визначаються глибинним поділом права на дві
підсистеми: приватну і публічну, відомі ще з часів Давнього Рима. За
відомою формулою римського юриста Ульпіана, публічне право є стосовним
до становища держави, приватне — до користі окремих осіб.
Публічне і приватне право — це, з одного боку, суперечливі, а з іншого —
взаємозалежні грані права. Сьогодні правові системи багатьох
цивілізованих країн грунтуються на принципі поділу права на приватне й
публічне (ФРН, Франція, Італія, Іспанія та ін.). Світова юридична наука
визнає поділ права на приватне й публічне певною мірою умовним, але
необхідним.
Представимо поділ права на приватне й публічне з указівкою предмета,
ознак, методу, які є стосовними до кожного з них:
Публічне право Приватне право
— підсистема права, що регулює державні, міждержавні та суспільні
відносини. — підсистема права, що регулює майново-вартісні відносини і
особисті немайнові відносини, які виникають із приводу духовних благ і
пов’язані з особистістю їх учасників.
Предмет регулювання публічного права Предмет регулювання приватного
права
— сфера «державних справ»: сфера устрою і діяльності держави як
публічної влади, усіх публічних інститутів, апарату держави,
адміністративних відносин, державної служби, кримінального
переслідування і відповідальності, принципів, норм і інститутів
міждержавних відносин і міжнародних організацій і т.д. — сфера
«приватних справ»: сфера статусу вільної особи, приватної власності,
вільних договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів,
послуг і фінансових коштів і т.д.
Ознаки публічного права: Ознаки приватного права:
регулює відносини між державними органами або між приватними особами і
державою;
2) забезпечує публічний інтерес — акцентує увагу на заборонах,
обов’язках людей (підданих) перед державою;
3) забезпечує одностороннє волевиявлення суб’єктів права;
4) припускає широку сферу розсуду;
5) містить норми загальні й безособові, що мають
нормативно-орієнтувальний вплив;
6) характеризується переваженням директивно-обов’язкових норм,
розрахованих на ієрархічні відносини суб’єктів і субординацію правових
норм і актів;
7) широко використовує новітні технічні прийоми. 1) регулює відносини
приватних осіб між собою;
2) забезпечує приватний інтерес: акцентує увагу на економічній свободі,
вільному самовиявленні й рівності товаровиробників, захисті власників
від сваволі держави;
3) забезпечує вільне волевиявлення суб’єктів при реалізації своїх прав;
4) припускає широке використання договірної форми регулювання;
5) містить норми, які є зверненими до суб’єктивного права та
забезпечують судовий захист;
6) характеризується переваженням диспозитивних норм, розрахованих на
самовідповідальність за свої обов’язки та дії;
7) зберігає класичну юридичну техніку.
Метод публічного права – імперативний Метод приватного права –
диспозитивний
Галузі права, у яких началом є публічне право: Галузі права, у яких
началом є приватне право:
конституційне,
адміністративне,
кримінальне,
фінансове,
що включає бюджетне і податкове,
адміністративно-процесуальне;
кримінально-процесуальне,
міжнародне публічне,
міжнародне гуманітарне право та ін. цивільне,
сімейне,
авторське,
житлове,
трудове,
цивільне процесуальне,
міжнародне приватне право та ін.
Критерії віднесення норм до приватного чи публічного права:
1) інтерес (публічний, державний інтерес — галузь публічного права,
приватний — галузь приватного права);
2) предмет правового регулювання (приватному праву властиві норми, які
регулюють майнові відносини, публічному — немайнові);
3) метод правового регулювання (у публічному праві — метод субординації,
у приватному — координації);
4) суб’єктний склад (публічне право регулює відносини приватних осіб із
державою або між державними органами, приватне — приватних осіб між
собою).
Таким чином, галузі права можна поділити на ті, у яких переважають
начала публічного права, і ті, у яких превалюють начала приватного
права. Для перших є характерним імперативний (супідрядності) метод
правового регулювання, для других — диспозитивний (автономії).
Переваження у галузі права начал публічного (або приватного) права не
виключає наявності в ній норм приватного (або публічного) права і,
відповідно, певного суміщення імперативного і диспозитивного методів
регулювання, що свідчить про відсутність «чистих» галузей права.
Приміром, підприємницьке право — система норм, що регулюють майнові
(товарно-грошові) і управлінські відносини. Якщо методом регулювання
перших є диспозитивний (орієнтований на рівність сторін-підприємців), то
других — імперативний (у відносинах підприємців й органів управління він
передбачає обов’язкові управлінські акти, адресовані підприємцям — у
межах компетенції управлінського органу).
Екологічне, аграрне, земельне право внаслідок специфіки предмета
правового регулювання потребують суміщення кількох методів правового
регулювання.
В екологічному праві застосовуються: імперативний (владний) метод,
необхідний для забезпечення виконання екологічних приписів;
диспозитивний метод рівності сторін і вільного волевиявлення, необхідний
для раціонального використання природних ресурсів, економічних заходів
регулювання якості навколишнього середовища.
Земельне право також поєднує у собі елементи провідних методів
(імперативний) адміністративного і (диспозитивний) цивільного права.
Процесуальним галузям права — цивільному процесуальному праву і
кримінальному процесуальному праву — властиві елементи як
диспозитивного, так й імперативного методу, з превалюванням одного з
них. Зрозуміло, що система методів правового регулювання перебуває у
постійному русі, динаміці.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
