Реферат на тему:
Сучасні економічні течії:
неокенсіанство, кенсіанство, інституціоналізм та ін.
Сучасні економічні течії
Одним з фундаментальних принципів стало положення про те, що
функціонування економічної системи можливе лише при досягненні рівноваги
між елементами, що її складають. Це положення, сформульоване класичною
економічною школою, витримало іспит і часом, і критикою і лягло в основу
економічної теорії як загальновизнане, а різні школи і напрями
розрізнялися лише пропонованими способами досягнення рівноваги.
Класики вважали, що рівновага досягається в процесі обміну на основі
витрат на виробництво товарів! послуг. Але підхід з позицій трудової
теорії вартості не зміг обґрунтувати необхідності повернення системи в
рівноважний стан. Більш того, саме з позицій такого підходу Карл Маркс
обґрунтував неминучість розбалансування системи, її краху і пошуків
рівноваги на іншій (нетоварній) основі.
Прихильники класичного підходу, однак, не здавалися. В останній третині
XIX ст. виникає напрям в економічній теорії, що, зберігши деякі основні
принципи традиційного класичного підходу, істотно видозмінив розуміння
способів досягнення економічної рівноваги.
Неокласичний напрям
Неокласичний напрям погоджувався з тим, що економічне життя суспільства
цементується ринковими зв’язками, які встановлюються між суб’єктами, що
вільно хазяйнують і орієнтуються на максимізацію своєї вигоди. Але на
відміну від старих класиків основу обмінюваності шукали не у витратах
виробництва, що об’єктивно складаються, а в суб’єктивних оцінках
споживачами і виробниками корисності благ, що купуються і продаються,
яка знаходить вираження у ринковому попиті та ринковій пропозиції. Через
їхню взаємодію і реалізується рівновага, тобто встановлюється така ціна,
що задовольняє і продавця, і покупця. Цю взаємодію зручно виразити
математично у вигляді функціональних залежностей, де ціни і кількості
пропонованих і запитуваних благ виступають як перемінні. Неокласики
досить широко використовували у своїх дослідженнях математичний апарат,
зокрема методи диференціального числення. Намагаючись дати кількісну
характеристику досліджуваних величин, вони оперують поняттям границі, що
дає змогу обмежити об’єкт аналізу і надати йому чисельної визначеності
(наприклад, гранична корисність блага, гранична продуктивність
чинників). Це дало підставу називати напрям — маржиналізмом (границя).
Він дістав широкого розповсюдження, об’єднував цілу пилку шкіл, що
склалися в різних країнах: австрійську, лозапську, ксмбріджську та ін.
Сконцентрувавши увагу на аналізі мотивів поведінки окремих суб’єктів, що
хазяйнують, які вирішують задачу оптимізації альтернативного вибору,
маржи-налістські школи звели проблему економічної рівноваги на
мікрорівень. Вважалося, що якщо окремими одиницями, що хазяйнують,
будуть знайдені у сфері їхньої діяльності найраціональніші комбінації,
то збалансованість у масштабах усього господарства забезпечується
автоматично. У дійсності ситуація виявилася значно складнішою. При
переході намакрорівень виникали нові проблеми, що на мікрорівні не могли
проявитися. Тому подальша еволюція неокласичного напряму пов’язана зі
звертанням до нових об’єктів аналізу, спробами побудувати модель
макроекономічної рівноваги на основі традиційних класичних принципів:
свободи підприємництва, ринкового саморегулювання, примату інтересів
«економічної людини». У цьому напрямі працювали відомі
економісти-неокласики: Людвіг Мізес, Фрідріг Хайєк, Жак Рюефф, теоретики
соціального ринкового господарства — Людвігг Ерхард), Вальтер Ойкен,
Вілбгельм Роьпке, а в 70-80-х роках лідерство закріпилося за школою
монетаристів на чолі з професором Чиказького університету Мільтеном
Фридменом.
На відміну від неокласиків першого покоління — маржиналістів — цей
напрям заведено називати неоліберальним і не тільки з метою уникнути
плутанини, але й тому, що основний акцент у їхній позиції переносився на
принцип економічної свободи, що забезпечує ринковому механізму
можливість автоматично підтримувати рівновагу між попитом та
пропозицією. Найбільш чітко і послідовно ідея рівноваги виражена в
працях одного із найяскравіших представників неолібералізму,
нобелівського лауреатаФрідріха фон Хайека. Вихідний пункт його концепції
– вчення про спонтанний характер ринковою порядку. Ринковий порядок, на
думку Хайєка, принципово відрізняється від порядку функціонування
природних і технологічних систем, оскільки знання про нього неможливо
здобути незалежно від уявлень, бажань і мотивів поведінки самих
учасників процесу. Ці знання суто індивідуальні і суб’єктивні, а тому
заздалегідь передбачати результат і цілеспрямовано впливати на
господарські процеси практично не уявляється можливим. Ринок спонтанно
узагальнює розрізнену інформацію за допомогою системи цін, що відіграють
роль сигналів, які спонукають до дії окремих індивідів і координують
їхні дії. У такий спосіб не тільки здобуваються найефективніші варіанти
рішень, але й залучаються нові ресурси, враховуються потреби, що
виникають знову. Жодний механізм свідомого регулювання не в змозі це
зробити. У кращому випадку він пристосовує відомий обсяг ресурсів до
виявлених потреб, але врахувати нові потреби і передбачити нові ресурси
і технології для їхнього задоволення він не може, оскільки в момент
складання проекту їх просто ще не існує.
Спонтанність ринкового порядку означає, що будь-яке втручання в цей
процес створює загрозу часткового чи повного руйнування механізму ринку,
а отже, і господарської системи. Найважливіша умова успішного
економічного розвитку — максимально можлива економічна свобода. Це
поняття у Фрідріха Хайєка означає, насамперед, право індивідів робити
те, що вони вважають за потрібне, право кожного реалізовувати себе,
дотримуючи поваги до особистості ближнього і несучи повну
відповідальність за свої дії.
Свобода є суто індивідуальною. Вона забезпечує кожному незалежність,
самостійність, готовність йти на ризик, здатність захищати свої
переконання проти більшості і згоду добровільно співпрацювати з іншими
індивідами. Найважливіша гарантія свободи •- система приватної
власності. Будь-які форми колективізму обмежують свободу. На деякі
обмеження люди йдуть добровільно, створюючи правила та інститути, що
регулюють їхні взаємини і відтинають сваволю і вседозволеність. Але в
більшості випадків організації виражають групові інтереси, що аж ніяк не
збігаються з інтересами всього суспільства і навіть йому суперечать.
Організовані групи нав’язують свої рішення суспільству, навіть якщо вони
не ефективні, підриваючи тим самим механізм ринкової саморегуляції.
Найзручнішим знаряддям реалізації групових інтересів стають органи
державного управління. Саме держава, урешті решт, стає головним ворогом
економічної свободи, заважаючи людям робити свої справи, а справам йти
своєю ходою.
Вихід полягає в обмеженні влади держави над економікою. Розвиваючи ідею
про обмеженість влади держави в економіці, Фрідріх Хайєк пропонує навіть
позбавити державу монополії на емісію грошей і створити набір валют, що
конкурують, які випускаються приватними банками, і з яких господарюючі
суб’єкти здійснювали б свій вибір. Це запобігало б надмірній грошовій
емісії, інфляції і зробило б гроші дійовим інструментом визначення
ефективності.
Ідеї неолібералізму дістали відтворення й у концепції Фрейбурзької
школи, що виступила з теорією соціального ринкового господарства.
Найвідомішимиїї представниками вважаються німецькі економісти Вальтер
Ойкен і Людвіг Ерхард. Як і в традиційних лібералів, їхні симпатії на
боці вільного конкурентного ринкового господарства, що протиставляється
централізовано керованому. Це, за Ойкеном, два ідеальні типи
господарства, різні варіації яких являють собою усі відомі в історії
господарські системи. Хоч ринкове господарство і має очевидні переваги,
але зовсім автоматично функціонувати воно не може, тому що існує
тенденція до концентрації, що породжує монополію і придушує конкуренцію,
яка виступає найважливішим інструментом ринку. Крім того, вільний ринок
породжує небажані соціальні перекоси: нерівність у доходах,
незабезпеченість окремих соціальних груп, різкі коливання в зайнятості.
Все це робить необхідним втручання держави, яка покликана, по-перше,
обмежувати владу монополій, по-друге, забезпечувати соціальну
компенсацію незаможним через перерозподіл доходів за допомогою податків,
бюджетного фінансування соціальних програм і навіть деякого регулювання
окремих видів цін. Проте все ж таки роль держави в економіці бачилася їм
досить скромною. Вона має бути подібною до ролі судді на футбольному
полі — стежити за дотриманням правил, але в гру не втручатися.
Неможливість розв’язати проблему загальної економічної рівноваги на
мікрорівні і нездатність неокласиків пояснити значні відхилення від
нього і породили новий напрям — кейнсіанство.
Кейнсіанство
Кейнсіанство поставило під сумнів не тільки метод аналізу, але й самі
принципи класичного підходу. Біля джерел напряму стояв англійський
економіст Джон Мейнард Кейнс, який висунув положення про те, що
економічна система ринкового типу споконвічне є неврівноваженою і такою,
що прагне автоматично відтворювати цей стан. Вона в принципі
неврівноважена, оскільки через низку об’єктивних причин сукупний попит
має тенденцію відставати від наявних економічних можливостей. Результат
— хронічне недовикористання ресурсів і кризи. Усе це виявляється лише в
процесі переходу на інший, макроекономічний рівень аналізу, де
досліджуються агреговані показники сукупного попиту, сукупної
пропозиції, національного доходу, заощаджень та інвестицій.
У центрі уваги Джона Кейнса — проблема чинників, що визначають величину
сукупного попиту, оскільки попит усупереч твердженням прихильників
законівСея не випливає автоматично за пропозицією, а визначається
величиною національного доходу, що розпадається па споживання і
заощадження. Споживана частина, яка і визначає ефективність попиту, має
тенденцію відставати від тієї, що зберігається, через властиву людям
психологічну схильність витрачати менше, ніж приростає їхній дохід.
Звідси — постійна проблема недостатності попиту. Основні надії на його
стимулювання покладалися на нагромадження і приріст інвестицій. Якби
вдалося спонукати одержувачів доходів значну частину їхніх заощаджень
знову інвестувати у виробництво, проблема недовикористання ресурсів була
б знята. Однак зробити це складно, по-перше, через зниження граничної
ефективності (прибутковості) капіталу, оскільки висока ставка відсотку
робила інвестиції мало привабливими; по-друге, через перевагу
ліквідності, тобто бажання тримати здобутки в грошовій формі за мотивами
ризику, характером угод (трансакцій), спекулятивними розуміннями.
Перевага ліквідності означала зростання попиту на гроші і збільшення
ставки відсотку, яку Джон Кейнс розглядав як плату за відмовлення від
ліквідності. Усе це перешкоджало автоматичному, як вважали неокласики,
перетворенню заощаджень в інвестиції і робило проблему ефективності
попиту гострою.
Розв’язання проблеми ефективності попиту бачилося в активному
регулюванні державою економічного життя і, зокрема, процесу
капіталовкладень. Державні інвестиції мають спричинити ланцюгову реакцію
пожвавлення економічної діяльності і подолання дефіциту сукупного
попиту. Це вирішує механізм інвестиційного мультиплікатора. Приріст
інвестицій веде до помноженого приросту національного доходу. Множник
(мультиплікатор) є величина, обернена до частини доходу, що зберігається
(МРS). Оскільки гранична схильність до заощаджень є різниця між одиницею
і граничною схіїльністю до споживання (МРС), то формулу
мультиплікаційної залежності можна навести в такому вигляді:
Y = I * 1:(1- MPC)/
де Y- приріст національного доходу; I — приріст інвестицій; 1 : (1 —
МРС) — коефіцієнт мультиплікації.
Головним об’єктом державного стимулювання попиту мають бути інвестиції.
Джон Кейнс пропонує впливати на попит за допомогою кредитно-грошової
системи і бюджетної політики. Кредитно-грошова політика спрямована на
зниження відсоткової ставки і протидію перевазі ліквідності. Центральні
банки, маніпулюючи дисконтною ставкою, нормою обов’язкових резервів і
скуповуючи цінні папери на відкритому ринку, збільшують грошову
пропозицію, тобто проводять політику дешевих грошей. Це повинно
стимулювати зростання інвестиційних витрат і збільшення національного
доходу. Проте цього виявляється замало для подолання негативних впливів
на величину сукупного попиту. Тому вирішальне значення Джон Кейнс надає
не кредитно-грошовій, а бюджетній політиці.
Державі рекомендувалося здійснювати пряме бюджетне фінансування
інвестиційних проектів з метою стимулювання сукупного попиту. Крім того,
варіюючи податкові ставки і податкові пільги, держава може впливати на
розміри і потоки капіталовкладень, на фонд споживання, на рівень цін.
Але не слід побоюватися можливого дефіциту державного бюджету, оскільки
пов’язана з таким явищем інфляція робить непривабливою ліквідну форму
заощаджень і сприяє перетворенню їх на інвестиції. Серед рекомендацій з
керування попитом було також відмовлення від безумовного додержування
принципу свободи торгівлі в зовнішньоекономічній діяльності.
Протекціоністські заходи держави створюють умови для розширення
вітчизняного виробництва, а отже, для збільшення зайнятості і росту
національного доходу.
Теорія Джона Кейнса сформувалася в 30-х роках XX століття і відбила
кризову ситуацію, що склалася у світовій економіці після Великої
Депресії початку 30-х років. Теорія Кейнса статична, оскільки
аналізувала економіку в стані кризи і тільки в короткостроковий період.
Але в період порівняно стійкого економічного зростання, Ідо настав після
Другої світової війни, проблема підтримки рівноваги перемістилася в
сферу економічної динаміки, тобто з’ясування умов забезпечення
стабільних темпів росту в довгостроковій перспективі. Для аналізу цих
процесів використовується кейнсіанський теоретичний апарат, на основі
якого будувалися моделі, які відбивають різні стани економіки, що
розвивається, які виникають у процесі циклічних коливань.
Неокейнсіанство
Моделі стійкого економічного росту, теорії рівноваги
розроблялися представниками неокейнсіанського напряму Роєм Харродом,
Євсеєм Домаром, Робертом Солоу. Вони грунтувалися на тій самій
методологічній передумові, що й модель Кейнса: рівновага досягається при
рівності заощаджень та інвестицій. Але якщо розглядати проблему з
позиції довгостроковості, то рівність досягається лише як середнє з
багатьох відхилень у ту чи іншу сторону. Інвестиції можуть бути меншими
від заощаджень, і тоді сукупний попит не може поглинути вироблений
дохід, або більшими від заощаджень, коли наміри інвестувати переважають
наявні заощадження, і тоді економіка реагує на надмірний попит
інфляційним зростанням цін. При досягненні оптимального темпу зростання
інвестиції, що передбачаються, порівнюються з фактичними заощадженнями.
Рівновага не досягається автоматично. Необхідна система регулюючих
заходів, спрямованих на згладжування циклічних коливань і утримання
системи в положенні, близькому до рівноважного. Ці заходи включають так
звані вбудовані стабілізатори і компенсуючі ходи урядової економічної,
політики: маніпулювання податковими ставками, ставкою відсотка, нормою
обов’язкових резервів. Оскільки йдеться про довгострокову перспективу,
необхідно не спорадичне, а постійне .втручання держави.
Монетаризм
Кейнсіанськая концепція, що панувала в економічній науці упродовж понад
чотирьох десятиліть (30-70 роки XX ст.), на початку 80-х років
зіткнулася з глибокою кризою. Причиною її стали недоліки самої доктрини
— ігнорування грошового чинника, надмірне вторгнення в природу
економічного циклу, що порушує механізм саморегуляції, і економічна
ситуація, яка змінилася, що не дістало пояснення в межах доктрини Джона
Кейнса, наприклад одночасне зростання інфляції і безробіття
(стагфляція).
Криза кейнсіанства спричинила відродження неоліберального напряму і
появу нових його різновидів. Одним із найактивніших варіантів став
монетаризм — концепція, яку розроблюють економісти Чиказької школи на
чолі з Мілтоном Фрідменом. Відштовхуючись від загальної для всіх
неокласиків ідеї про те, що ринкове господарство є в принципі стійким і
має великі потенційні можливості ефективного саморегулювання,
монетаристи головне джерело нестабільності і диспропорцій вбачали в
порушенні законів грошового обігу, спричиненому активним втручанням
держави в економічне життя. Таке втручання, що рекомендується
кейнсіанською політикою швидкого реагування на циклічні коливання, па
думку монетаристів, є безрезультатним і навіть шкідливим через наявність
значних часових лагів, тобто проміжків часу від ухвалення рішення до
реальних результатів його дії. Тому заходи, вжиті для стримування
економічного зростання в період підйому, можуть почати діяти вже у фазі
спаду, ще більше поглиблюючи рецесію.
Крім того, винятково важливу роль у зміні реального доходу, зайнятості і
загального рівня цін відіграє кількість грошей, що знаходяться в обігу.
Хаотичні коливання грошової маси, викликані політикою стимулювання
попиту і регулювання доходів, впливають на економіку, яка дуже болісно
реагує на відхилення від рівноважного рівня цін і кількості грошей в
обігу. Наслідком стають або висока інфляція, або криза надвиробництва.
Тому головним чинником впливу на економіку стає обсяг грошової
пропозиції. Наявність стійкої функції попиту на гроші активізує
стихійний механізм підстроювання цін, що ліквідує диспропорції і
приводить господарство у стан нової рівноваги. Завдання в тому, щоб
підтримувати постійні темпи приросту грошової маси, виведені з
довгострокових тенденцій («грошове правило» Фрідмена) і тим самим
сприяти пом’якшенню циклічних коливань і контролювати інфляцію.
Державному регулюванню підлягає лише обсяг грошової маси, та й то в
межах сформованої довгострокової тенденції. Решта автоматично
підбудовується під даний параметр, забезпечуючи стабільність економіки.
Монетаристські ідеї щодо здатності економічної системи до
саморегулювання набули розвитку в рамках декількох/напрямів; що
об’єднуються загальною назвою нової класичної макроекондміки, оскільки
традиційні принципи класичної школи вони застосовували до аналізу
макроекономічних процесів, з’ясовуючи умови динамічної рівноваги
системи.
Один з напрямів — теорія раціональних очікувань — виходить з того, що в
макроекономічному аналізі особлива роль належить суб’єктивним чеканням і
прогнозам учасників господарського процесу. Чекання формуються на
підставі досить повної інформації й уміння її аналізувати з метою
виробити найбільш раціональні рішення. Господарюючі суб’єкти у змозі
раціонально оцінити і враховувати у своїй діяльності будь-які заходи
державної економічної політики і відповідно реагувати на них своїми
рішеннями, які найчастіше суперечать цілям політики. Тому активне
державне регулювання економіки втрачає зміст і може забезпечити успіх
лише випадково і за наявності елемента раптовості.
Інший напрям — теорія пропозиції — також відкидає необхідність активного
державного втручання в економічне життя, зокрема політику стимулювання
попиту, і переносить акцент на проблеми пропозиції ресурсів та їхнього
ефективного використання. Для цього необхідно забезпечити максимальну
свободу дії силам ринкового механізму, звільнивши його від перешкод, що
створюються державною економічною політикою, зокрема, від надмірного
податкового тягаря, і всіляко заохочуючи приватну ініціативу.
Інституціоналізм
Нарешті, вже в 30-х роках XX ст. сформувався ще один напрям
економічної теорії, що спробував компенсувати один суттєвий недолік
традиційних концепцій, помічений ще в XIX ст. історичною школою, — їхній
антиісторизм і надмірний індивідуалізм. Представники цього напряму
вважали, що не можна аналізувати поведінку суб’єкта, що хазяйнує,
абстрагуючись від того середовища, у якому він діє. А тому економічні
реалії не можна зрозуміти поза зв’язком з еволюцією суспільних
інститутів, у межах яких і існує будь-який господарський суб’єкт.
Інституціона-лісти (Торстен Веблен, а пізніше Джон Гелбрейт, Роберт
Хейлбронер) пропонували комплексне вивчення існуючого суспільного
устрою, де взаємодіють економічні і неекономічні чинники, причому
розглянуті у динаміці, у процесі історичної еволюції. Досягнення
рівноваги в системі можливе, на їхню думку, лише за умови соціального
контролю над економікою, що дав би змогу ефективно використовувати всі
потенції ринкового механізму, усуваючи його негативні риси і недоліки.
Ринковий механізм стихійного розподілу ресурсів не може з достатньою
ефективністю здійснювати свої регулюючі функції. Концентрація сил у
корпоративному секторі, внутрішньофірмове планування і розширення різних
форм міжфірмових зв’язків на основі горизонтальної і вертикальної
інтеграції, втручання держави в процес формування доходів і цін,
підтримка зайнятості, діяльність профспілок — усе це зменшує роль
стихійного ринкового регулювання, послабляє силу тиску економічної
необхідності. Крім того, дедалі більшої гостроти набувають проблеми, які
за своїм характером не можуть вирішуватися на основі ринкового
саморегулювання: екологія, пом’якшення регіональних і структурних
диспропорцій, розвиток сфери соціально-культурних послуг. Дедалі
важливішу роль в економічному процесі відіграють фактори позаринкового і
позаекономічного характеру.
Знайомство з основними етапами історії розвитку економічної теорії
показує, наскільки це складний і суперечливий процес, що відбиває
складність і суперечливість самого об’єкта вивчення — економічного життя
суспільства. І тому жодна з численних теорій, жодна із шкіл або течій,
які б ні були їхні заслуги, не змогли пояснити процес у всій повноті й
обсязі, та й навряд чи можуть на це претендувати. Шлях пізнання
закономірностей економічного життя пролягає не через боротьбу ідей і
доктрин до їх повного взаємознищення (хоча їхня конкуренція і взаємна
критика дуже корисні), а через їхній синтез, тобто визнання того, що
кожна вносить свою лепту в побудову будинку економічної теорії.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
