.

Міжнародний тероризм у XX ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 2684
Скачать документ

Реферат з Всесвітньої історії

на тему: “Міжнародний тероризм у XX ст.”

Проклинають. Погрожують. Стягують сили. Клянуться викоренити, захистити
підвалини демократії і плоди прогресу. Весь спектр безмірного шляхетного
обурення, істеричного переляку й неприхованої жадоби помсти, – все, що
завгодно, крім одного: прагнення зрозуміти.

Хто такі міжнародні терористи? звідки взялися? чого хочуть?

Ризикну стверджувати: вони похідне від нашої закоренілої у
приземленості цивілізації, щось на кшталт виразкової кровотечі шлунка,
що об’ївся й упився.

Кров, як відомо, тече і чужа, і своя: терористи не щадять самих себе, і
це не вкладається в голові всесвітнього обивателя, який не тільки себе
береже, а й не від того щоб підкріпити тваринний інстинкт самозбереження
велемовною риторикою. Права і свободи особистості, висока ціна
людського життя – всі ці банальності буквально не сходять з язика. Чи
давно ця ціна стала настільки високою на Заході?

Нагадаю тільки один загальновідомий факт: ще вчора екрани всього світу
переповнювали італійські, французькі, американські фільми, що з
дивовижною одностайністю розповідали зовсім про інше: про трагічну
боротьбу одинака з корумпованим суспільством, про згубну атмосферу
кругової поруки, про нелюдські закони купівлі-продажу, які мають за ніщо
цю особистість і її долю. Важко списати все це на підступні заміри
світового комунізму.

Сьогодні факт забуто – і ні сліду здивування, жодного відчуття розриву.
Потрібно усвідомити, що в розвитку нашої цивілізації відбувся раптовий
стрибок. Про нього начебто знають, але значення його не розуміють і
тлумачать шаблонно й перекручено. Спробую по-своєму відповісти на
запитання, чим викликаний згаданий стрибок, як відбувся і до яких
призвів наслідків.

Це трапилося недавно і якось неприродно швидко. Жодної поступовості,
нічого від неквапливості еволюції. Лихий знак! Усе відбулося
революційним шляхом, який сьогодні відкидають на словах і якому слідують
на ділі з безглуздою готовністю. Зовсім раптово у плани, розрахунки й
повсякденний побут переможно вторглася електроніка – і ривком
перекинула людство в нову епоху, що її без тіні іронії і глузування
назвали епохою споживання.

Головна риса епохи споживання – сплутаність і підміна понять, а її
основна прикмета – жахливе перевиробництво в ряді країн товарів і
послуг. Наївній уяві це здається заповіддю невичерпного благополуччя.

Усе раптом перемінилося. Недавню непевність витиснула масова ейфорія, а
колишні страхи не те щоб зникли але зіщулилися і зблідли. І з новою
енергією піднеслася переконаність у небувалій силі людини, у безмежжі її
можливостей. Правда це вже була не зовсім її власна сила, і маленька ця
обмовка готувалася незабаром призвести до великих і неоднозначних
наслідків.

Так; тепер вона була не одна. Неждано-негадано вона обзавелася не
стільки ретельним слугою, скільки могутнім і діяльним союзником. який
усе найважче згоден був узяти на себе, украдливо нашіптуючи на вушко
дитячу казку про блаженне дозвілля, про безтурботне майбутнє, схоже на
вічні канікули.

І людина забула (тому, звичайно, що пам’ятала про це неміцно й без
справжньої переконаності), що її доля на Землі – наполеглива робота над
собою, а зовнішні успіхи – ніщо без внутрішнього дозрівання й розвитку,
більше того: ведуть самі по собі, за вродженою нашою схильністю
зваблюватися й заноситися, до деградації і зіпсуття. Не завважила вона
також, що новий союзник фактично пересмикує, що починає брати гору й
нав’язувати їй свої ритми і концепції, владно вимагаючи при цьому повної
самовіддачі й не даючи натомість нічого, що бодай трохи походило б на
обіцяні полегшення й дозвілля.

Що ж відбулося, не за видимістю, а насправді? Обдурена людина була
втягнена в колесо прогресуючого прискорення, що є ніби імперативом
процесів, які відбуваються в електроніці, а лавина матерії, що мовби
спонтанно множиться, поховала її з головою. Вона вже не бачила, не
пам’ятала неба, не мала можливості зупинитися з власної волі або
повернути назад, відчуваючи тільки незліченні стусани від сутичок із
матеріальними частками, твердіючи під градом цих стусанів і
перетворюючись на таку ж частку, головне завдання якої – скріпитися й
вистояти.

Бути твердим, обкачаним і швидким. Не відстати, обійти, більше виробити,
вигідніше продати – щоб можна було виробити ще більше і продати ще
вигідніше. Навіщо? Бог зна. Ясно одне: відстанеш або затопчешся на місці
– наваляться й зімнуть, і можна лише неухильно нарощувати кількість і
збільшувати швидкість. Такий закон зростаючих прогресій.

Чи багато залишається від людини в надрах ланцюгової реакції? І що
відбувається з її людяністю, цим чудесним комплексом м’яких, поступливих
і добрих властивостей, що відрізняють її під машини і тварини, коли
повсюдно починає переважати прагнення уподібнитися калькулятору і
комп’ютеру, а нехитра предметність бажань досягає такої немудрої
конкретності, у порівнянні з якою матеріалізм і атеїзм минулого
виглядають мов справдешній і спасенний ідеалізм?

У подібних антилюдських умовах ущільнюється й міцніє зовнішня складова
людини, її, так би мовити, шкаралупа – і знічується й хиріє делікатне
ядро що називають душею.

Природа душі рухлива й летюча, їй буває тісно й тужливо в тілі, коли
оживе хоча б зблиском пам’ять її Небесної Батьківщини, не дозволяючи
людині піти без вороття в матерію й відкриваючи їй перспективу її
далекого майбутнього. Тим часом людина-шкаралупа, тверда іззовні й
порожня всередині це плотська, земна людина у прямому і страшнуватому
значенні цього слова, позбавлена безпосереднього почуття присутності в
собі душі і її особливих, відмінних від тіла властивостей і потреб. І
хоча в мові й побуті утримується за інерцією багато старих слів,
зв’язаних із душею й душевною роботою, хоча звучать вони настирливіше й
гучніше, ніж колись (відомо: порожня діжка чутніша за повну) – вони вже
не мають по суті майже ніякого реального покриття, перетворюючись на
обман і самообман, на безневинні, а частіше розважливі й корисливі
теревені.

Отже, функції тіла, його потреби, навіть його збочення і примхи стають
тепер природним центром уваги і предметом невсипущих турбот. Життя все
отут, воно не має вже жодної таїни, жодного надзавдання й жодного
мислимого продовження за останньою рисою, якщо не вважати безособового
продовження роду, а смерть не може уявлятися нічим іншим, як образливою
несправедливістю й погрозою, що таїться в пітьмі, про яку краще не
пам’ятати.

Що ж, таке життя, єдине добро, намагаються, само собою зрозуміло,
скрасити й полегшити, обставити максимумом зручностей і забезпечити
гарантіями політичної і юридичної властивості; саме тут таїться розгадка
його високої ціни на забезпеченому Заході. Ця ціна постала перед очима
на весь зріст, тільки-но вивітрився у свідомості останній відгомін
безсмертя душі. Любити себе і щадити, потурати собі, як розпещеній
дитині, сліпо вірити у свою унікальність і берегти цей скарб, як
зіницю ока, – де проходить та невловна грань за якою подібне бережіння
стає головною метою і єдиним сенсом існування?

Жити легше зручніше й безпроблемніше – ось, чому віддаються сьогодні всі
помисли й сили. Однак якось зовсім не помічають при цьому, що подібне
прагнення плодить нескінченну множину турбот, а сугуба турбота про свою
особу парадоксальним чином веде благополучного зовні й доглянутого за
видимістю індивіда до безкінечної внутрішньої слабості й залежності.
Звідси психози і стреси, деспотична влада реклами й потреба в постійних
збудниках, звідси індустрія лікарських засобів, легка сугестивність і
дитяча довіра до шарлатана та знахаря, цілителя та екстрасенса. Не варто
також нехтувати – чого на світі не буває! заступництвом релігії; це
називають сьогодні духовним відродженням. У хід ідуть обряди та дійства,
освячення та молебні, і дарма, що відбувається публічна профанація віри,
яка відіграє тут жалюгідну роль магічного талісмана під невдач і лих,
втрачаючи навіть віддалену подобу самозречення, праці й подвигу.

От побіжний нарис, без якого було не обійтися, нинішнього західного і
прозахідного суспільства, найпередовішого на землі, і вірний портрет
його типового представника й головного героя моменту, прагматика й
закінченого егоїста, який свої нагальні інтереси ставить над усе,
терпить інших лише тому, що без них йому не прожити, примовляє гучні
слова, не вникаючи в їх зміст, і тільки заради своєї безпеки або вигоди
готовий докладати якихось зусиль і нести якісь витрати.

І раптом виявляється, що є на світі люди іншого штибу, які наявність і
майбутнє душі вважають за істину не тільки на словах, чим нині нікого не
здивуєш, а на ділі і всерйоз, і відповідно до цього розцінюють тіло не
як єдине своє надбання, а як тимчасове пристановище цієї самої душі й
навіть певною мірою як в’язницю для неї. В’язень своєю в’язницею не
дорожить – тому їм і не шкода тіла. Нерозумно й некорисно для нашого
майбутнього представляти їх дикими звірами або кровожерливими маніяками.
Це люди ідеї, і їхня головна ідея попри всю свою простоту набагато вища
й життєздатніша західного споживання. Праві вони чи ні – мова зараз не
про те. А йдеться в нас про те, що нема – нічого дивного або
невідповідного, якщо такі люди стануть нехтувати особистою безпекою або
прагненням до комфорту, що віддадуть перевагу не відносним і в
будь-якому разі тимчасовим полегшенням буття, а чомусь справді
цінному і стійкому: чомусь від вічності. Вічність, як відомо,
завойовується благочестям і жертвою, – вони не вагатимуться коли дійде
до того зруйнувати в ім’я ідеї власне тіло, цю. у їхньому розумінні,
темницю, й радісно випустити душу на волю, у кращий світ, в який вони,
на відміну від нас, розважливих і боягузливих себелюбів, вірять щиро і
твердо.

Конфузно для слуху звучить обурений лемент про збоченість таких людей,
ще конфузніше спроби пояснити їхню жертовність жалюгідною
меркантильністю або гіпнотичною залежністю. А найбільш образливо полягає
в тому, що ці зойки перше за всіх і голосніше за всіх випускають ті, хто
іменує себе християнами. Неначе Христос не говорив про те, що Царство
Боже – не від світу цього. Неначе по існувало у християнстві
подвижників, які відмовлялися від земних благ і умертвляли свою плоть,
не було мучеників, які з упованням і почуттям радісного звільнення йшли
на багаття і хрест.

Одне це непорозуміння ясно показує, які ми сьогодні бутафорські
християни, як витіснилася й підмінилася в нас віра вертким угодовством й
обачним пристосовництвом. Однак же, можуть мені заперечити, ці
подвижники і мученики, ці тверді віруючі не були терористами і, крім
себе, не вбивали й не замірялися вбити нікого іншого. А чи так
насправді? А незліченні переслідування єретиків, релігійні війни й усі
Варфоломіївські ночі нашої рідної християнської цивілізації? А
ненависть, дії інших релігій і вір? А духовенство, яке іменем Отця і
Сина благословляло зброю на взаємне побиття мільйонів?

Але нехай скажуть, що це історично обумовлені “втрати виробництва”,
результат нерозумної старанності й нездатності правильно тлумачити
Заповіді Господні. Будь ласка, панове святенники, що споруджують храми і
служать показні й безсильні молебні за мир між народами, я наведу вам
щось з цих Заповідей, і спробуйте витлумачити їх як-небудь інакше.
Розгорнемо Старий Завіт, священну книгу євреїв і християн, авторитет
якої ніхто не сміє заперечити. Немає жодного сумніву, що ця велика книга
сповнена найнепримиреннішої ненависті до всіх, кого сьогодні ухильно
назнали б інакомислячими. І потрібно або визнати її правоту і слушність
такого підходу – або, бажаючі бути послідовними у своєму нацифізмі,
відсахнутися і зректися її.

“Я на них нагромаджу нещастя, зуживу стріли Мої на них. …Надворі
забиватиме меч, а в домах – жах: як юнака, так і дівчину, і грудну
дитину” (Втор. 32:23, 25).

“Я вістря свого меча нагострю… відімщу Я своїм ворогам… Я стріли
свої понапоюю кров’ю забитого і бранця… (Втор. 32:41, 42).

“…з тих народів, які Господь, Бог твій, дає тобі на володіння, не
позоставши при житті жодної душі” (Втор. 20:16).

“І побив Ісус весь край: гору… і узбіччя, і всіх їхніх царів, – не
зоставив жодного врятованого, а кожну особу закляв, як наказав був
Господь. Бог Ізраїлін” (Єг. 10:40).

“Так сказав Господь Саваоф… Тепер іди, і поб’єш Амалика і закляни усе,
що його… І позабиваєш усе, від чоловіка аж до жінки, від дитини й аж
до немовляти…” (1 Сам. 15:3).

Подібні цитати можна множити без кінця. Чи це не екстремізм? Або навіть
справжній терор, але не від вродженого звірства й дикості, не від
невтримного прагнення руйнувати, а навпаки – від непримиренного поділу
добра і зла іі остаточної постанови викорінити зло раз і назавжди,
зміцнити па землі добро і праве діло. От яка вона буває: тверда,
послідовна, безоглядна віра, віра в дії.

Ні, християни не зреклися Старого Завіту; вони попросту не читають його
(як, втім, не читають і Повий), обходячись особливим способом
насмиканими і препарованими витягами. Тут є над чим замислитися, і наше
невміння розуміти інших тісно зв’язане з нездатністю відкрито дивитися
на самих себе. Це не виправдання тероризму, – це пояснення неминучості
його появи (або чогось гіршого) у сформованих ненормальних умовах.

Згубна сліпота вразила сьогодні, як ніколи раніше, людину Заходу: вона
втратила сприйняття цілого виміру.

Викинута відцентровою силою на плоску поверхню буття, вона стрімко й на
перший погляд переможно освоює цю площину. Однак нескінченно
розповсюджуючись ушир, вона й сама непомітно для себе зробилася
двомірною і плоскою. Двомірна істота, якщо наочно представити таке,
третього виміру (глибини, висоти) попросту не бачить. Люди трьох вимірів
(у нашому випадку люди твердої і дійової віри), навіть найпримітивніші з
них, їй незрозумілі, незбагненні. Вона бачить у межах своєї площини
тільки плоский зріз, що рухається упоперек спільної магістралі, бачить,
якісь діри, що залишає по собі цей зріз, не здогадуючись, що третій
вимір іде кудись у глибину й не вміє не дірявити площину. І вона ніколи
не зрозуміє, вона, така у власній уяві широка, і правильна, і
толерантна, і начебто навіть гуманна, що може здаватися таким людям у
своїй нестримній поверховій активності, у своєму нахрапистому
експансіонізмі, що нав’язує всьому світу її спосіб мислення, її спосіб
життя і її пріоритети, її плоскі, двомірні цінності, – може цілком
щиросерде здаватися таким людям диявольським розбещувачем, породженням й
осередком світового зла, у безкомпромісній боротьбі з яким не шкода
віддати це тимчасове, це несправжнє життя.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020