.

Операцiї комерцiйних банкiв з цiнними паперами (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
42 14750
Скачать документ

Тема: Операції комерційних банків з цінними паперами.

Зміст

TOC \o “1-2” \h \z HYPERLINK \l “_Toc498215443” ВСТУП PAGEREF
_Toc498215443 \h 3

HYPERLINK \l “_Toc498215444” 1. МІСЦЕ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ НА ФОНДОВОМУ
РИНКУ. PAGEREF _Toc498215444 \h 5

HYPERLINK \l “_Toc498215445” 1.1. Види фондових інструментів на ринку
цінних паперів. PAGEREF _Toc498215445 \h 5

HYPERLINK \l “_Toc498215446” 1.2. Діяльність комерційних банків на
ринку цінних паперів PAGEREF _Toc498215446 \h 11

HYPERLINK \l “_Toc498215447” 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ІНВЕСТИЦІЙНИХ ОПЕРАЦІЙ
КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ. PAGEREF _Toc498215447 \h 14

HYPERLINK \l “_Toc498215448” 2.1. Поняття і завдання інвестиційної
діяльності комерційних банків. Інвестиційна політика банку. PAGEREF
_Toc498215448 \h 14

HYPERLINK \l “_Toc498215449” 2.2. Формування інвестиційного портфелю
банку PAGEREF _Toc498215449 \h 20

HYPERLINK \l “_Toc498215450” 3. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ
ІНВЕСТИЦІЙНИХ ОПЕРАЦІЙ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ УКРАЇНИ. PAGEREF
_Toc498215450 \h 25

HYPERLINK \l “_Toc498215451” СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ PAGEREF
_Toc498215451 \h 35

ВСТУП

Сьогодні більшість розсудливих політиків та економістів розуміє, що
реальне відродження економіки України можливе лише тоді, коли запрацює
вітчизняне виробництво. І починати слід із впровадження програм щодо
його модернізації та розширення. Вже створено умови для поновлення
інвестиційного процесу, підготовлено відповідний законодавчий та
фінансовий грунт. Завдяки політиці фінансового оздоровлення введено
національну грошову одиницю, стабілізовано обмінний курс української
валюти, закладено базу для накопичення реальних неінфляційних
заощаджень.

Серед багатьох причин, які заважають піднесенню вітчизняної економіки,
головна – відсутність достатніх інвестиційних коштів. За даними
експертних досліджень, потреба української економіки в інвестиціях сягає
40 мільярдів доларів США. Джерела цих коштів можуть бути як внутрішні,
так і зовнішні Вітчизняні підприємства майже вичерпали свій
інвестиційний потенціал, більшість їх неспроможна оновлювати
виробництво. Тому капітал розвитку виробництва слід залучити на
кредитному і фондовому ринках.

На кредитному ринку залучення капіталу відбувається у вигляді
довгострокових кредитів. Але банкам на даний період невигідно надавати
такі кредити через високий рівень ризиків, пов’язаних з ними,
неліквідність виданих позик, а також відсутністю у них коштів, залучених
на тривалі депозити.

На фондовому ринку підприємства можуть залучити кошти, розмістивши на
ньому свої цінні папери – акції та облігації.

У грудні 1996 року в Україні формально закінчилася мала і середня
приватизація. Понад 800 підприємств стали потенційними емітентами цінних
корпоративних паперів. І власники цих паперів, починаючи з 1997 року
шукають відповідних інвесторів – портфельних, корпоративних, юридичних,
фізичних. Безумовно, одним із найважливіших операторів цього ринку,
найсолідніших його учасників є банківська система. В операціях, які
виконуються банками для задоволення потреб суб’єктів фондового ринку,
представлені всі стадії обігу цінного паперу – від його випуску і
обслуговування до погашення.

В інвестиційних процесах на фондовому ринку банки відіграють потрійну
роль. З однієї сторони, вони самі залучають капітал, здійснюючи випуск
акцій, облігацій та депозитних сертифікатів, з іншої сторони, вони самі
вкладають кошти, формуючи власний портфель акцій та облігацій. Третьою
функцією комерційних банків є забезпечення нормального проходження
інвестиційних процесів, надаючи ряд послуг. Насамперед, це розміщення
емісії, яке супроводжується депозитним обслуговуванням емітентів. Банк
може взяти на себе розробку на замовлення клієнта емісійного проекту,
моделей фінансування його діяльності за допомогою використання
різноманітних фінансових інструментів. Важливе значення в забезпеченні
інвестиційного процесу мають інвестиційні та консультаційні послуги
банку, які допомагають клієнтам ефективно вкладати капітали, а також
трастові послуги.

Дані операції нові для комерційних банків України і виникає багато
проблем з впровадженням їх на фондовому ринку. Тому завданням даної
дипломної роботи є визначення місця комерційних банків на фондовому
ринку, перш за все на основі розгляду його будови, огляду можливих
операцій з цінними паперами, і власне, самих фондових інструментів, з
якими вони мають здійснюватись. Також необхідно розглянути інвестиційні
операції комерційних банків: розробку ними інвестиційної політики і
формування на її основі фондового портфеля, методи оптимізації портфеля
і проблеми, пов’язані з діяльністю на фондовому ринку України.

1. МІСЦЕ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ НА ФОНДОВОМУ РИНКУ.

1.1. Види фондових інструментів на ринку цінних паперів.

Як відомо, капітал має три функціональні форми: грошову, виробничу і
товарну. Процес кругообігу капіталу відкриває грошова форма. Для того,
щоб розширити виробництво, підприємець повинен знайти додаткові грошові
кошти, тобто інвестиційний капітал. Інвестиційний капітал надходить з
двох джерел: власних заощаджень підприємства (нерозподілений прибуток і
амортизація) і чужих заощаджень (тимчасово вільних грошових коштів інших
підприємств, урядів, населення). Заощадження перетворюються в
інвестиції, як тільки вони попадають в руки тих, хто витрачає їх на
купівлю елементів виробництва. Таке перетворення може бути прямим і
опосередкованим. Наприклад, підприємство вкладає свій нерозподілений
прибуток у нові потужності – це пряме перетворення заощаджень у
інвестиції. Зрозуміло, що прямо перетворюватись у інвестиції можуть лише
власні заощадження. Чужі повинні -здійснити опосередкований шлях. Цей
шлях лежить через фінансовий ринок.

На фінансовому ринку здійснюється розподіл грошових засобів між
учасниками економічних відносин. В залежності від форм в яких грошові
ресурси обертаються на цьому ринку, в його складі можна виділити ринок
банківських кредитів і ринок цінних паперів. Ринок цінних паперів
включає як кредитні відносини, так і відносини власності, які
виражаються через випуск спеціальних документів (цінних паперів), які
мають власну вартість і можуть продаватись, купуватись і погашатись.

В розвинутих економічних країнах виділяють три основних види фондових
інструментів:

1) акції приватних, змішаних і державних корпорацій;

2) облігації приватних компаній і корпорацій;

3) державні облігації, які випускаються центральними урядами і місцевими
органами влади.

Акція – це цінний папір, який засвідчує участь її власника у статутному
фонді, дає йому право на участь в управлінні справами емітента й
одержання частини прибутку у вигляді дивідендів та частини майна при
ліквідації емітента. Емітент не несе зобов’язання повернути у визначений
термін кошти, інвестовані в його діяльність власником акції.

Акції служать трьом основним цілям:

по-перше, їх випуск необхідний під час організації акціонерного
товариства, щоб забезпечити новому підприємству стартовий капітал для
розгортання господарської діяльності;

по-друге, це залучення додаткових грошових ресурсів вже в ході
господарської діяльності;

по-третє, випуск акцій використовується для обміну з метою злиття з
іншою компанією.

На початку відкритої підписки на акції товариства його засновники мають
вказати кількість і вид акцій, які вони пропонують.

Крім акцій, з метою залучення грошових коштів на фондовому ринку
комерційні організації випускають боргові цінні папери. Найбільш
розповсюдженою формою приватних боргових зобов’язань є облігації.

Згідно із законодавством України, облігації мають право випускати
підприємства усіх форм власності. Акціонерні товариства можуть їх
випускати на суму, що не перевищує 25% величини статутного фонду, і
тільки після повної оплати всіх попередніх емісій. Власники облігацій не
є власниками акціонерного товариства, як власники акцій. Але особи, які
мають на руках облігації, мають деякі переваги над акціонерами. До того,
як акціонерне товариство нараховує дивіденди по акціям, воно повинно
забезпечити виплату % по облігаціям, які включаються у витрати. Якщо
акціонерне товариство терпить банкрутство, то в першу чергу погашаються
його зобов’язання перед власниками облігацій та іншими кредиторами, а
потім тільки активи, які залишаються, розподіляються між акціонерами.

Приватні боргові цінні папери в залежності від інвесторів, на яких вони
розраховані, мають різну номінальну вартість. Наприклад, в США
найчастіше комерційні облігації випускаються за номінальною вартістю 1
тис. дол. Але зустрічаються також облігації номіналом 10 тис. дол., 500
дол. і навіть 100 дол. Банки, як правило, віддають перевагу облігаціям з
великим номіналом, тому що по них зручніше платити проценти.

Курс облігації на ринку цінних паперів, як і акцій, залежить від попиту
та пропозиції на неї. Визначальними факторами у формуванні попиту та
пропозиції є доходність даної облігації, рівень позикового процента,
ступінь прибутковості альтернативних грошових вкладів, у тому числі
інших облігацій, випущених конкурентами. Тому ринкова вартість кожної
облігації у певний момент часу може бути вищою від номінальної чи
нижчою.

Серед інструментів ринку цінних паперів важливе місце займають державні
боргові зобов’язання, їх емітентами є центральні уряди, органи влади на
місцях, установи і організації, які користуються державною підтримкою.

Держані цінні папери випускаються для:

фінансування поточного бюджетного дефіциту;

погашення раніше розміщених позик;

забезпечення касового виконання державного бюджету;

забезпечення комерційних банків ліквідними резервними активами;

фінансування цільових програм, що проводяться місцевими органами влади;

підтримки установ і організацій, які мають соціальне значення.

Випуск державних цінних паперів є найефективнішим методом фінансування
бюджетного дефіциту в порівнянні з практикою залучення коштів в
центрального банку чи від емісії грошей.

Тому випуск державних цінних паперів є одним із основних джерел
фінансування внутрішнього боргу, що підтверджують дані табл.1

Таблиця 1.

Доля державних цінних паперів в процентах до неоплаченого внутрішнього
боргу.

Країни Державні цінні папери і гарантовані урядом облігації із % до
внутрішнього боргу

Італія

Японія

США

Великобританія

Канада

Франція

Німеччина 83,1

66,2

62,8

88,6

44,6

82,7

35,0

Первинне розміщення державних цінних паперів, як правило, здійснюється
при посередництві багатьох суб’єктів. Серед них найважливіше місце
займають центральні банки, які організовують роботу по розміщенню позик,
залучають інвесторів, а в ряді винадив купують великі пакети державних
боргових зобов’язань. В деяких країнах вказані функції виконує
міністерство фінансів, а також підрозділи по управлінню державним
боргом. В багатьох країнах допускається участь в якості посередників при
первинному розміщенні державних цінних паперів приватних фінансове –
кредитних установ (комерційних та інвестиційних банків, фінансових
компаній та ін.) В той же час в деяких країнах забороняється участь
комерційних банків в подібній діяльності.

Найбільш розповсюдженим типом державних фондових інструментів є ринкові
цінні папери, які можуть вільно обертатись на ринку. Класичним прикладом
ринкових цінних паперів є казначейські векселя, які випускаються на
строк не більше одного року, в основному, з метою касового виконання
бюджету. До ринкових цінних паперів відносять різні середньострокові
інструменти (ноти); довгострокові – облігації.

Неринкові державні боргові інструменти не можуть вільно переходити від
одного власника до іншого. Вони розміщуються, як правило, серед
населення. Через розміщення на ринку таких боргових зобов’язань уряди
інколи намагаються регулювати діяльність комерційних банків, тому що
купівля населенням неринкових цінних паперів скорочує можливості
розміщення коштів в банківські депозити.

Крім акцій та облігацій в 70-80-ті роки на ринку цінних паперів західних
країн з’явились нові види цінних паперів. Як правило, ці папери носять
вторинний характер по відношенню до діючих на ринку акцій та облігацій.
До таких цінних паперів відносяться перш за все конвертовані облігації
та акції, варранти, ф’ючерси, опціони.

Конвертовані облігації – це похідні цінні папери з трьома варіантами
конвертованості: облігація може бути обміняною на акцію, облігація
обмінюється за додаткову плату, власник не може продати право на купівлю
акцій по зазначеній ціні окремо від облігації.

Конвертована облігація для обміну на акції найбільш розповсюджена в
Японії, що знайшло відображення також в операціях на світовому ринку
цінних паперів. В другій половині 80-х років 2/3 ринку припадало на
облігації японських компаній, які обмінювались на акції. Це пояснюється
тим, що курс акцій японських компаній, які обмінювались на облігації,
виявився найвищим в порівнянні з акціями інших країн.

Фінансові ф’ючерси – це стандартний строковий контракт, який
заключається між емітентом (продавцем) і покупцем (інвестором) з метою
купівлі і продажу в майбутньому цінних паперів за раніше зафіксованою
ціною. Як правило, такі угоди здійснюються на фондовій біржі. Угода
передбачає внесення страхового депозиту в залежності від руху на ринку
тих паперів та інструментів, право на здійснення операцій з якими має
покупець контракту.

Особливість ф’ючерса полягає в тому, що продавець не має цінних паперів
або фінансових інструментів на момент заключення контракту. Тому, угода
базується на різниці між фіксованою ціною і ціною на дату виконання
угоди. При цьому ф’ючерсні контракти можуть багато разів перепродаватись
так само, як це проходить на валютних біржах.

Ф’ючерсними угодами активно користуються корпорації, банки, а також інші
кредитне – фінансові установи для регулювання своїх активів і пасивів з
метою підтримки прибутковості під впливом ринкової кон’юнктури.

Опціон також являє собою строковий контракт на цінні папери, який
одержує покупець опціону з умовою продажу права на проведення тої чи
іншої операції. Суть опціону полягає в тому, щоб обмежити негативний
вплив ринкової кон’юнктури на активи і пасиви покупця сумою, виплаченою
за контракт. У випадку сприятливих обставин на ринку одержує при цьому
додатковий прибуток. Опціони, як правило, заключаються на акції. В
розвинутих країнах існує багато різновидів як ф’ючерсних, так і
опціонних контрактів. Крім того, зустрічаються комбінації угод цих двох
видів.

Варранти становлять специфічний вид цінних паперів, котрі випускаються
разом з привілейованими акціями та облігаціями і дають власникові право
на купівлю простих акцій за обумовленою ціною протягом встановленого
періоду (як правило, кілька років). Цей інструмент дозволяє акціонерному
товариству знизити процент регулярних виплат по облігаціях чи
префакціях, бо надає можливість інвестору одержувати прибуток на різниці
курсів простих акцій у випадку їх зростання порівняно з обумовленою у
варранті.

Депозитний сертифікат являє собою грошовий документ, який свідчить про
внесення в банк коштів на визначений час, має фіксовану ставку процента
і випущений, як правило, на пред’явника. Вкладені в банк кошти можуть
бути випечені тільки після пред’явлення правильно оформлених
сертифікатів.

1.2. Діяльність комерційних банків на ринку цінних паперів

Серед учасників фондового ринку комерційні банки займають дуже важливе
місце-вони можуть бути і емітентами, і інвесторами, і посередниками при
проведенні операцій з цінними паперами. Але в різних країнах через певні
існуючі обставини (в основному законодавчі обмеження) банки не можуть
здійснювати весь спектр операцій з цінними паперами. Наприклад, в США
комерційним банкам заборонено здійснювати операції з цінними паперами, і
членство у фондових біржах. У відповідності із законом, прийнятим в 1933
році (Законом Гласса -Огігола), комерційні банки не можуть приймати
участь в організації випусків акцій і облігацій промислових компаній.
Але в законі є чисельні винятки, які дозволяють банкам вкладати кошти і
організовувати випуски державних цінних паперів, облігацій штатів і
місцевих органів влади, а також боргових зобов’язань, які випускаються
міжнародними організаціями.

Крім того, банком дозволено виконувати окремі функції брокерів,
здійснюючи купівлю – продаж акцій та облігацій промислових компаній за
рахунок своїх клієнтів. При цьому, американські комерційні банки
здійснюють значний об’єм трастових операцій (операції по управлінню
портфелями цінних паперів за дорученням клієнтів), і є фактично
власниками великих пакетів акцій промислових компаній та фірм. На 1992р.
в США на частку інституціональних інвесторів припадало біля 40 % від
загального обсягу випущених простих акцій, причому приблизно 2/3 із них
припадало на трастові департаменти комерційних банків.

Разом з тим банкам заборонено тримати акції виробничих компаній в своїх
портфелях, за виключенням тих випадків, коли вони були придбані з метою
відшкодування втрат, пов’язаних з неплатоспроможністю позичальника.

Комерційні банки в США є основними кредиторами інвестиційних компаній і
брокерських фірм. У більшості з них розміри власного капіталу складають
незначну величину в порівнянні з об’ємом зобов’язань, які вони беруть на
себе при організації розміщення нових випусків акцій та облігацій
виробничих компаній. В результаті за рахунок кредитів комерційних банків
фінансується від 40 до 80 % активів семи найбільших інвестиційних
компаній США .

В Японії комерційним банкам заборонено членство у фондових біржах, але
вони мають право, у випадку наявності на це ліцензії, купувати і
продавати (при посередництві брокерських компаній і фірм – членів бірж)
всі види цінних паперів як за свій рахунок, так і за дорученням
клієнтів. Крім того, комерційні банки, які відповідають вимогам статуту
бірж, можуть здійснювати окремі види операцій з державними цінними
паперами.

Довгий період японські комерційні банки не мали права здійснювати
посередницькі функції по розміщенню нових випусків цінних паперів.
Тільки в 1981 році їм було дозволено виконувати подібні операції на
позабіржовому ринку. Японським комерційним банкам заборонено також
здійснювати управління портфелями цінних паперів клієнтів.

Найяскравішим прикладом діяльності банківських установ на фондовому
ринку є досвід Німеччини. В цій країні тільки комерційні банки мають
право проводити всі види операцій з цінними паперами. Брокерських
компаній і фірм в Німеччині – фактично не існує. Ринок цінних паперів
Німеччини неможливе уявити без банківських установ, їх роль на цьому
ринку дуже велика. Банки випускають найбільшу кількість облігацій,
виступають найбільшими інвесторами і власниками інвестиційних груп, на
них припадає найбільша частина обсягу операцій з цінними, банківські
синдикати проявляють значну активність в розпорядженні і розповсюдженні
випусків державних боргових зобов’язань. Слід показати, що в Україні
також будується банківська система на зразок німецької, яка передбачає
універсалізацію комерційних банків, а отже передбачає їх значне місце на
ринку цінних паперів.

Щоб провести певну класифікацію операцій комерційних банків з цінними
паперами, використаємо такі критерії вид операції, емітент цінних
паперів, для кого здійснюється операція. Класифіковані таким чином
операції можна звести в таку таблицю:

Таблиця №2.

Типи операцій комерційних банків з цінними паперами

Емісія випуск цінних паперів Купівля продаж цінних паперів Зберігання
цінних паперів рахунки “ДЕПО” Управління цінними паперами Управління
спільними фондами

Папери власної емісії Для себе 1* 3

5 Ні

7 Ні

8

Для клієнта Ні

4

Папери невласної емісії Для себе 2

Для клієнта ні 6

Ні Ні

* Пронумеровані квадрати в місцях перетину рядків і стовпців означають
окремий тип операції.

2. ХАРАКТЕРИСТИКА ІНВЕСТИЦІЙНИХ ОПЕРАЦІЙ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ.

2.1. Поняття і завдання інвестиційної діяльності комерційних банків.
Інвестиційна політика банку.

Головна функція банків на сьогоднішній день – надання кредитів. Але не
всі банківські ресурси можуть бути розміщені у вигляді позик, більша
частина позик неліквідна – вони не можуть їх продати тоді, коли банку
терміново будуть потрібні грошові кошти. Інша проблема полягає в тому,
що позики через велику імовірність їх неповернення позичальником, є
найбільш ризиковими банківськими активами. Більше того, для малих і
середніх банків більша частина позик, що видається, пов’язана з окремими
регіонами. Тому значне зменшення економічної активності в цьому регіоні
погіршує якість кредитного портфеля банку. До того ж, весь доход банку
по кредитам підлягає оподаткуванню, що змушує банки шукати ефективні
податкові “сховища” в періоди, коли чисті надходження по наданим позикам
є високими. Через ці перечисленні причини банки почали займатись іншою
формою активних вкладень – інвестиційною діяльністю.

У широкому розумінні слова під інвестиціями прийнято розуміти
використання коштів з метою отримання доходу і нарощування капіталу. З
цієї точки зору фактично всі активні операції комерційних банків можуть
розглядатися як інвестиції. Однак у світовій практиці при класифікації
активів комерційних банків поняття інвестицій застосовується здебільшого
у вузькому значенні слова, означаючи вкладення коштів банками виключно у
цінні папери на тривалі періоди часу. Отримання доходу-одне із завдань
інвестиційної діяльності, яка повинна забезпечувати досягнення ще таких
важливих цілей як безпека вкладень, їх ріст та ліквідність.

Вимоги щодо дохідності інвестицій, як правило, вищі ніж вимоги до
дохідності позичкових операцій банку. Це пов’язано, насамперед, із
строками вкладень коштів, оскільки цінні папери купуються банком
здебільшого на триваліші строки ніж ті, на які видаються кредити. У
цьому випадку платою за додатковий ризик тривалого вкладення капіталів є
вищі доходи за цінними паперами. Це безумовно, не означає, що банки не
можуть реалізувати цінні папери на вторинному ринку у випадку
необхідності, але тоді рівень доходу, що може бути отриманий банком,
значно знижується.

Високий рівень дохідності цінних паперів вступає у певне протиріччя з
безпекою вкладів, тобто невразливістю інвестицій щодо потрясінь на ринку
капіталів і стабільністю в отриманні доходу. Стосовно зростання
капіталу, то його не завжди виділяють як пріоритет інвестиційної
діяльності. Річ у тім, що дане завдання можуть забезпечити лише окремі
види цінних паперів здебільшого акції виробничих компаній передових
галузей економіки, що швидко розширяють свою діяльність. У цьому випадку
при незначній доходності забезпечується порівняно високий ріст
капіталів. Крім того, зростання вкладень у цінні папери може
розглядатись і як вигідніший момент ніж, скажімо, зростання їх
дохідності. Така вигідність може бути зумовлена, насамперед,
особливостями оподаткування в країні, коли для капіталізовоної частини
доходів, отриманих від інвестицій, встановлюються податкові пільги.

Ще однією важливою метою інвестиційної діяльності є забезпечення
належного рівня ліквідності вкладених коштів, яка вказує на можливість
порівняно швидко і без втрат перетворити придбані інвесторами цінні
папери на безпосередні платіжні засоби. Реалізація даного завдання є
особливо важливою для комерційних банків, ліквідність яких – одна з
найважливіших умов їх нормального функціонування. Зрозуміло, що знайти
на ринку цінні папери, які б відповідали усім цілям інвестування,
практично неможливо, оскільки деякі з них вступають у
взаємосуперечність. У зв’язку з цим комерційні банки повинні,
насамперед, визначити цільові пріоритети своєї інвестиційної діяльності,
на основі чого здійснюється вибір тих видів цінних паперів, які
найбільше відповідають цілям банку.

Специфіка і закономірності первинного і вторинного руху цінних паперів
на ринку визначають особливості їх різноманітних видів та способи їх
застосування з урахуванням характеру угод, закладених в основу емісії
цінних паперів, порядку регулювання майнових прав або відносин позики,
відмінностей у порядку оформлення передачі цінних паперів і правах
власника при здійсненні операцій з ними, особливостей отримання доходу
та ряду інших параметрів. Однак до інвестиційних можна віднести операції
банків далеко не з усіма видами цінних паперів та і не всі види можливих
з ними операцій.

Інвестиційними вважаються лише операції банку з акціями і облігаціями,
тобто видами цінних паперів, які здебільшого відзначаються масовим
характером емісії та мають властивість обертатись на вторинному ринку.

При цьому до інвестиційних відносяться лише операції, для яких
характерним є як вкладення банківського капіталу, так і отримання
прибутку. Усі інші операції банків з цінними паперами, пов’язані з їх
купівлю – продажем за дорученням клієнта, зберіганням у спеціальних
сховищах, управлінням на довірчій основі, заставою, участю у емісії
цінних паперів та інші до безпосередньо інвестиційних операцій банку не
належать, а є складовою частиною посередницьких, трастових або
позичкових операцій.

Основні етапи організації інвестиційних операцій комерційними банками
можна подати в такій послідовності:

вибір пріоритетних цілей інвестування, розробка на цій основі головних
напрямків інвестиційної політики та механізму її реалізації;

вибір стратегії інвестиційної діяльності;

розробка основ диверсифікації інвестиційного портфеля за різними
критеріями;

здійснення інвестиційного аналізу і вибір на цій основі конкретних
фондових інструментів;

безпосередні операції у формуванні портфеля інвестицій та його
регулярному оновленню.

Основою операцій, пов’язаних з вкладенням коштів у цінні папери, є
інвестиційна політика банку. Вище керівництво банку і рада директорів
несуть відповідальність за формування інвестиційної політики. Як
правило, повинен бути підготовлений спеціальний письмовий документ. У
ньому повинно бути визначено:

– основну мету політики;

– питома вага інвестиційних операцій в активах банківського балансу;

– оптимальне співвідношення між розмірами боргових зобов’язань та
обсягами коштів, що спрямовуються на різні види інвестицій;

– оцінку приблизного складу та структури інвестиційного портфеля

– види цінних паперів;

– механізм корегування складу портфеля;

– розрахунок можливих прибутків і збитків від операцій з цінними
паперами;

– порядок організаційного забезпечення інвестиційної діяльності-умови
переміщення і зберігання цінних паперів, ведення архівних матеріалів,
розробка програмного забезпечення, визначення відповідальних за
проведення інвестиційних операцій.

В цілому розробка інвестиційної політики передбачає вибір шляхів
вкладення грошових ресурсів на певний період для забезпечення
відповідного рівня дохідності і розширення операцій банку. Оскільки така
розробка є організаційно оформленим процесом, для його нормального
здійснення банк повинен забезпечити такі передумови: наявність
необхідної інформації та надійних джерел її отримання;

відпрацьований процес затвердження інвестиційної політики та її
оперативного перегляду;

аналітичний апарат для оцінки затрат і результатів різних інвестиційних
проектів та їх впливу на діяльність банку в цілому.

В основі інвестиційної політики кожного банку лежить той чи інший вид
стратегії, що застосовується при вкладенні коштів у цінні папери. Як
правило, комерційні банки, вкладаючи капітали, орієнтуються на
проведення пасивних або активних інвестицій. Пасивна стратегія
орієнтована на тривалі строки зберігання цінних паперів з метою
отримання доходів від процентів за ними при мінімальному ризику. Активні
інвестиційні операції навпаки, спрямовані на швидке отримання
максимального прибутку у відносно короткі строки, але це пов’язано із
значно більшим ризиком. У результаті переваги тієї чи іншої стратегії в
інвестиційній діяльності визначаються цільовими пріоритетами, яких
дотримується банк.

За останні роки було розроблено ряд альтернативних стратегій відносно
розподілу строків інвестування, кожна з яких має свої переваги та
недоліки.

Політика рівномірного розподілу є одним із найпопулярніших підходів до
проблеми інвестиційного горизонту, особливо серед невеликих фінансових
інститутів. Воно полягає у виборі деякого максимально допустимого
строку: наступним інвестуванням у цінні папери в рівній пропорції на
кожному з декількох інтервалів в межах цього строку. Припустимо, що
керівництво банком прийняло рішення не купувати облігацій або нот з
строками дії більше 5 років. Потім банк може вкласти 20 % свого
інвестиційного портфеля в цінні папери, до погашення яких залишається
рік або менше року, інші 20 % – в цінні папери, які будуть .гасити в
інтервалі від 1 року до 2 років, інші 20 % – з інтервалом від 2 до 3
років і т.д. в межах п’ятирічного терміну

Ця стратегія не максимізує дохід від інвестицій, але ц перевагою є
зменшення відхилень доходу в ту чи іншу сторону, а також для її
проведення не потрібно значних управлінських талантів. Більше того, цей
підхід, як правило, приносить інвестиційну гнучкість, тому цінні папери
весь час погашаються і забезпечують постійно надходження грошових
коштів, якими банк скористатися при появі багатообіцяючих можливостей.

Інша розповсюджена стратегія-політика короткострокового акцепту –
передбачає купівлю тільки короткострокових цінних паперів і розміщення
всіх інвестицій в межах короткого проміжку часу. Наприклад, банківський
інвестиційний менеджер може прийняти рішення-інвестувати 100 %- фондів
банку, які не задіяні в кредитних операціях і готівкових резервах, в
цінні папери, які погашаються через 2 роки або раніше. Цей підхід
розглядає інвестиційний портфель перш за все, як джерело ліквідності, а
не доходу.

Протилежний підхід підкреслює роль інвестиційного портфеля як джерело
доходу. Банк може дотримуватись так званої стратегії довгострокового
акцепту, інвестуючи кошти в облігації з діапазоном строків погашення від
5 до 10 років. Для забезпечення вимог, пов’язаних з ліквідністю, цей
банк, можливо, буде в значній мірі користуватися позиками на грошовому
ринку .

Об’єднання короткострокового і довгострокового підходів до інвестицій
складає стратегію “штанги”, у відповідності з якою банк, з однієї
сторони, вкладає більшу частину своїх засобів в портфель
короткострокових високоліквідних цінних паперів, а з іншої сторони – в
довгостроковий портфель облігацій при мінімальних або нульових
вкладеннях на проміжні строки. Короткостроковий портфель забезпечує
ліквідність, а довгостроковий – дохідність.

Найбільш агресивною із всіх стратегій визначення інвестиційного
горизонту є підхід процентних очікувань. Він передбачає постійне
оновлення цінних паперів, що зберігаються у банку, у відповідності з
поточними прогнозами процентних ставок і економічної кон’юнктури. Цей
підхід сукупної якості портфеля або процентних очікувань, передбачає
скорочення строків погашення цінних паперів, коли очікується ріст
процентних ставок, і навпаки, збільшення строків, коли очікується
падіння процентних ставок. Подібний підхід збільшує можливість значних
капітальних приростів, але і можливість значних капітальних збитків. Він
потребує глибоких знань ринкових процесів, пов’язаний з великим ризиком,
якщо очікування виявляться помилковими, і пов’язаний з великими
витратами, так як потребує частого виходу на ринок цінних паперів .

Якщо є перспектива суттєвого виграшу на очікуваній віддачі або є
можливість зниження ризику без значних втрат очікуваної дохідності,
банки без вагання торгують своїми не заставленими цінними паперами. Вони
особливо агресивно настроєні, коли надходження по кредитам малі і продаж
цінних паперів, ринкова вартість яких зросла, збільшить чистий дохід і
прибуток акціонерів. Але оскільки втрати в результаті торгівлі цінними
паперами знижують чистий дохід до сплати податків, портфельні менеджери
не люблять йти на подібні втрати, якщо не можуть довести раді
директорів, що збитки будуть компенсовані більш високими доходами по
новим активам, купленим за рахунок надходжень від продажу цінних
паперів. Взагалі, банки торгують цінними паперами, якщо:

а) очікуваний дохід після сплати податків може бути підвищений за
допомогою ефективних стратегій податкового управління;.

б) можна зафіксувати більш високу норму доходу на віддаленому кінці
кривої доходності, коли планується падіння процентних ставок;

в) ці операції будуть сприяти загальному покращенню якості активів;

г) інвестиційний портфель може бути оновленим на користь цінних паперів
більш високої якості без відчутних втрат очікуваного доходу, особливо
якщо загострюються проблеми, пов’язані з кредитним портфелем.

2.2. Формування інвестиційного портфелю банку

Після визначення мети , якої банк хоче досягти, проводячи інвестиційну
діяльність, починається формування портфеля інвестицій. При визначенні
переваги тих чи інших типів цінних паперів, у які інвестуються кошти
банків, враховуються два основні моменти:

рівень дохідності і рівень ризику. Як правило, дохідність цінних паперів
є прямо пропорційною до рівня ризику, якого зазнає інвестор, вкладаючи
капітал: чим більший обсяг доходів приносить певний цінний папір, тим
більший ризик пов’язаний з такими інвестиціями, що підтверджується
даними табл. З

Таблиця 3

Співвідношення рівнів дохідності та ризику за деякими типами цінних
паперів

Тип цінних паперів Рівень дохідності Рівень ризику

Прості акції

Привілейовані акції

Облігації корпорацій

Облігації держави потенційно високий

середній

низький

низький високий

середній

низький

дуже низький

Наведені у таблиці 3 оцінки дохідності і ризику інвестицій у цінні
папери можуть відрізнятися між собою у різних країнах, що пов’язано з
національними особливостями функціонування фондового ринку. Наприклад, у
розвинутих країнах придбання боргових зобов’язань держави вважається
одним із найбільш надійним видів інвестицій, безпека яких гарантується
державою. У нашій крайні довіра до держави ще не набула рівня, який
дозволяв би з упевненістю віднести зобов’язання держава до
низькоризикових інвестицій

Однак в цілому справедливість таких оцінок стосовно ризикованості і
дохідності інвестицій не підлягає сумніву у переважній більшості країн з
розвинутою ринковою економікою з урахуванням цього комерційні банки
можуть формувати свої портфелі цінних паперів, дотримуючись певного
балансу між існуючим ризиком і очікуваною віддачею, на кожен конкретний
період часу. При однаковому рівні ризику банки намагаються придбати ті
цінні папери, які приносять найбільший дохід. Разом з тим, оскільки
дохідність цінних паперів, як правило, є похідною від рівня ризику, то
лише незначна кількість банків надає перевагу вкладенням значних коштів
у цінні папери з високим рівнем доходу та із значним ступенем ризику.
Загалом кожен комерційний банк сам визначає співвідношення ризику і
віддачі при інвестиціях, виходячи із власних можливостей здійснення
операцій на фондовому ринку.

З метою зниження ризику і забезпечення збалансованості інвестиційної
діяльності портфель комерційного банку повинен включати різні типи
цінних паперів – облігації, прості та привілейовані акції. Для
оптимального поєднання можливостей досягнення дохідності, безпеки,
зростання капіталу і ліквідності, як основних інвестиційних завдань
банку, диверсифікації вкладень лише за типами цінних паперів
недостатньо. Не менше важливим є розподіл інвестицій за якістю кожного
типу цінних паперів, що визначається особливостями діяльності їх
емітентів. Даний критерій диверсифікації інвестиційного портфеля є
найбільш важливим для комерційних банків, так як безпосередні можливості
реалізації тих чи інших цілей інвестицій залежать від надійності певного
конкретного емітента та успішності його діяльності.

Безпосередньою основою для прийняття рішення про вкладення коштів у той
чи інший вид цінних паперів, служить фундаментальний аналіз цінних
паперів, інвестиційної ситуації, на основі якого портфелі інвестицій
диверсифікуються за емітентами цінних паперів. Такий аналіз є детальним
вивченням суті процесів, що відбуваються на фондовому ринку, з’ясуванням
причин, які визначають економічну ситуацію на ньому, та вибором
напрямків вкладень, які є найбільш ефективними з точки зору
інвестиційних цілей.

Інвестиційний аналіз може здійснюватись комерційним банком у три основні
етапи. На першому здійснюється аналіз загальноекономічної ситуації в
країні та фондового ринку в цілому, на другому вибір галузей і
підгалузей економіки, які найбільше підходять для інвестування; третій
полягає у вивченні стану окремих фірм і компаній з точки зору
перспективності вкладення коштів у їх цінні папери .

На першому етапі аналізу при вивченні загальноекономічної ситуації
розглядаються показники, які характеризують основні тенденції розвитку
макроекономічних процесів: обсяги валового національного продукту (ВНП)
за останні періоди, рівень інфляції, динаміка виробництва, стан ділової
активності, загальні обсяги споживання і нагромадження, дефіцитність
державного бюджету, ситуація на кредитному ринку і рівень позичкових
процентних ставок та інші. При цьому аналізується поточна ситуація, а
також робляться прогнози на перспективу щодо впливу зазначених
показників на стан фондового ринку з точки зору наявності певних
сприятливих або несприятливих умов, за яких комерційному банку
доведеться проводити інвестиційні операції.

Оцінка макроекономічних показників дає уявлення про стан справ у
переважній більшості галузей економіки. Однак для кожної з них, окрім
загальноекономічних, притаманні внутрішні закономірності і особливості
розвитку. Тому на другому етапі аналітичної роботи комерційним банкам
необхідно оцінити стан окремих галузей і підгалузей економіки,
представлених на фондовому ринку які за конкретних загальноекономічних
умов є найбільш привабливими для розміщення капіталів.

На даному етапі інвестиційного аналізу комерційні банки намагаються
виявити галузі, що знаходяться на підйомі і в рамках визначених
інвестиційних пріоритетів надають кращі, порівняно з іншими, можливості
розміщення коштів. Тому при здійсненні фундаментального аналізу
діяльності галузей слід враховувати специфіку їх виробництва, інформацію
про досягнення науково – технічного прогресу та передові технології, що
надає глибокі уявлення про потенційні об’єкти інвестування та
перспективи їх розвитку. Вибір галузевих напрямків інвестицій
здійснюється на основі співставлення показників, що відображають
динаміку виробництва, обсяги реалізації, величину товарних і сировинних
запасів, рівень цін, заробітної плати, прибутку, нагромаджень як в
розрізі різних галузей, так і у порівнянні з аналогічними показниками в
економіці країни в цілому. Оптимальність такого вибору значною мірою
визначає ефективність інвестиційної діяльності банку.

Оцінка найбільш прийнятних напрямків розміщення коштів серед різних
галузей створює основу для вибору в їх рамках конкретних видів цінних
паперів, вкладання в які забезпечували в найбільш повне вирішення
інвестиційних завдань. Тому на третьому етапі інвестиційного аналізу
комерційні банки проводять детальну оцінку стану окремих підприємств, у
цінні папери яких можуть бути інвестовані кошти.

Даний етап інвестиційного аналізу відзначається найбільшою складністю і
трудомісткістю, оскільки вимагає від банку всебічного вивчення усіх
аспектів діяльності того чи іншого підприємства.

У загальному вигляді структура такої аналітичної роботи складається з
двох частин. Одна включає оцінку поточного фінансово-господарського
стану підприємства, ефективності його діяльності та перспективи розвитку
.

Такий аналіз дозволяє найбільш повно вивчити стан справ у емітента, що
може слугувати одним із ключових моментів для прийняття рішення про
інвестування коштів.

3. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ОПЕРАЦІЙ КОМЕРЦІЙНИХ
БАНКІВ УКРАЇНИ.

З розвитком фондового ринку України – нарощуванням обсягів емісії цінних
паперів, впровадженням приватизації, випуском державних боргових
зобов’язань, комерційні банки стали приймати активну участь в його
функціонуванні. Станом на 1.01.1999 р. Міністерством фінансів України
було видано 141 дозвіл комерційним банкам на здійснення посередницької
діяльності по випуску та обігу цінних паперів, а Фондом державного майна
України було видано 22 ліцензії комерційним банком на здійснення
посередницької діяльності з приватизаційними паперами.

Проте здійснення інвестиційних операцій комерційними банками в Україні
було вкрай ускладнено деякими законодавчими актами, а також загальною
ситуацією, яка склалась на фондовому ринку. Так згідно з доповненнями до
закону “Про банки і банківську діяльність” загальна сума внесків
комерційних банків до статутних фондів інших підприємств і організацій
не могла перевищувати 10% його власного статутного фонду. При цьому
частка комерційних банків у статутному фонді одного підприємства чи
організації не повинна була бути вищою за 15 % . Значно гальмує розвиток
інвестиційних операцій комерційних банків недосконалість фондового ринку
України, який на даний період характеризується такими ознаками:

1) невизначеність моделі, нормативно-правова незабезпеченість з точки
зору його ефективного функціонування, роздрібнена система державного
регулювання;

2) невеликі обсяги і неліквідність цінних паперів, високий ступень
ризиків, пов’язаних з цінними паперами;

3) нерозвиненість матеріальної бази, технології торгівлі цінними
паперами, інфраструктури;

4) відсутність відкритого доступу до макро- та мікроекономічної
інформації про стан фондового ринку. У результаті загальні обсяги
банківських інвестицій залишались порівняно незначними (табл. 4)

Таблиця 4.

Динаміка обсягу і структури банківських інвестицій в Україні(млн. грн.)1

Види вкладень 1.01.96 1.01.97 1.01.98
1.01.99

Сума Питома вага, % Сума Питома вага, % Сума Питома вага, % Сума Питома
вага, %

Усього вкладень в цінні папери, в тому числі:

1) вкладення в акції акціонерних товариств

2) вкладення в акції підприємств

3) вкладення в недержавні боргові зобов’язання

4) вкладення в державні боргові зобов’язання

5) враховані векселі 29

18

1

0,0

1,0

0,0 100

62,1

3,4

34,5

92

4

3

39

1

45 100

4,4

3,2

42,4

1,1

48,9 141,41

68

1

116,84

1

23,87 100

0,5

0,0

82,6

0,0

16,9 316,36

10,46

5

17,49

207,55

80,81 100

3,3

0,0

5,5

65,7

25,5

Як видно із таблиці на початок 1999 року загальні інвестиції комерційних
банків у цінні папери склали 315,36 млн. грн., основна частина яких
припадала на державні облігації – 207,55 млн. грн., і зовсім незначна
частка – на акції господарських організацій – 10 млн. грн.,. Така велика
частина державних боргових зобов’язань у інвестиційному портфелі
комерційних банків пояснюється їх значними перевагами над іншими цінними
паперами. Державні облігації, як ніякі інші цінні папери, можуть
забезпечити досягнення всіх інвестиційних цілей (низький ризик, висока
дохідність, ліквідність).

У 1999 рік багато комерційних банків увійшли із неповерненими позичками,
що змусило їх різко скоротити кредитну діяльність і спрямувати вільні
кошти в інше русло. І тут з’явилися безпечні облігації Міністерства
фінансів України, які забезпечували такі доходи, яких не приносить
навіть високоризикові позичкові операції. Інвестиційні операції
комерційних банків звелись на даному етапі до простих дій: купівля
облігацій внутрішньої державної позики на первинному ринку: зберігання
їх до погашення.

Але така ситуація тривала недовго. Період “бурі і натиску” на ринку ОВДП
минув. Позаду фантастичні проценти доходності первинного розміщення
ОВДП. Перед банками постали проблеми ефективного формування
інвестиційного портфеля, який би забезпечував максимальний дохід і
гарантовані надходження для виплат за майбутніми зобов’язаннями.

Розглянемо кілька методів формування інвестиційного портфеля, які б
допомогли інвестиційному менеджеру банку ефективно вирішити дану
проблему.

1. Стратегія імунізації

Цей метод полягає у формуванні портфеля, тривалість якого дорівнює
проміжку часу до моменту виконання зобов’язання чи, у більш загальному
випадку, тривалості потоку зобов’язань.

Тривалість портфеля визначається як сума тривалостей кожної облігації у
портфелі:

k

де Dк. – тривалість к-ї облігації, хк – частка облігації у загальному
обсязі інвестицій.

Стратегія імунізації базується на такій простій властивості портфеля.
Нехай сьогоднішня вартість портфеля становить Рр(г), вартість через п
періодів:

Vр(г) =(1+r) Pp(r)

де г – розглядається як ставка доходності в плановому періоді. Якщо г
зміниться, то вартість портфеля зміниться на величину:

dVp = (1 + г) Рр(г) + (1 + г) dРр

dr dr

Якщо тривалість портфеля Dр = n, то при будь-яких змінах г:

dVp = Dp(1+r) Рр(г) + (1+г ) dPp = – dPp 1 (1+r)(1+r)x

dr dr dr
Pp(r)

Рп(г)+(1+г) dРр = О, тобто вартість портфеля на кінець планового періоду

dr

залишиться незмінною, тому що ефект зміни ціни буде точно компенсований
ефектом зміни ціни буде точно компенсований ефектом зміни ставки
реінвестування.

Найбільш проста модель імунізації, таким чином, полягає у виборі
портфеля

Х= {Х1,Х2,…,Хк),

такого, щоб гарантовано виконати виплату через період часу Т при
мінімальних витратах. Модель можна сформулювати. Птах {гр} Ор=Т
(1)

Доходність портфеля розраховується наближено як зважено за

доходність кожної із складових:

гр=(Dk xk rk / (dk xk

k k

Необхідна сума інвестицій розраховується як

I = LT

(1+rp)

відповідно обсяги інвестицій в облігації

І = ІХ1, …, ІК = ІХК

Модель (1) – найбільш проста з можливих моделей імунізації. Зокрема,
вона не враховує обмежень на розмір інвестицій у кожний вид облігацій.
Цей та інші фактори можна враховувати, вводячи в модель додаткові
обмеження.

Розглянемо такий приклад застосування стратегії імунізації. Нехай на
початку квітня 1999 року перед інвестором стояло завдання інвестування
коштів на період до 15 серпня 1999 р. На 15 серпня припадає виплата
розміром 100 млн. грн. Отже необхідно вибрати такі напрями інвестицій,
щоб з найменшими витратами гарантовано виконати дане зобов’язання. 2 та
4 квітня проводилися аукціони з розміщення три-, шести-, дев’яти- та
дванадцяти-місячних облігацій (відповідно 29-й, 27-й, 28-й та 30-й
аукціони) Будемо вважати, що можливості для інвестицій обмежуються
даними випусками облігацій. Таким чином, необхідно визначити обсяги
купівлі кожного виду облігацій, які забезпечували б виконання
сформульованих завдань. Відповідно до стратегії імунізації потрібно
сформулювати портфель з необхідною тривалістю (у даному випадку – 0,37
року) та максимально можливою дохідністю до погашення. Розв’язуючи
модель (1), отримаємо, що оптимальним у даному випадку буде портфель,
який складається з 568 тримісячних облігацій та 172 річних облігацій.
Якщо припустити паралельну часову структуру доходності, тобто однакову
доходність облігацій з різним строком погашення, на рівні ставки
рефінансування 85%, то гарантована дохідність портфеля становитиме 85%
річних, а необхідна сума інвестицій – 750 тис. грн.

Для оцінки ефективності портфеля, припустимо, що протягом періоду, який
розглядається, можливі три сценарії перебігу подій – стабільність ставок
доходності, раптове зростання та зниження. Розрахуємо реалізовану
доходність окремо для кожного виду облігацій та для імунізованого
портфеля. Результати свідчать, що імунізований портфель гарантує
досягнення запланованого рівня дохідності, тоді як інвестиції тільки в
один вид облігацій є ризикованими. З рисунка видно, що, наприклад, при
виборі виключно тримісячних облігацій (29 – аукц.) інвестор зазнав
збитків за умови зменшення процентних ставок, а при виборі, скажімо,
виключно річних облігацій, збитків завдасть неочікуване зростання
ринкової дохідності.

Методи імунізації портфеля, незважаючи на простоту та відносно високу
ефективність, не враховують багатьох важливих факторів:

– неможливо адекватно враховувати фактор оподаткування та операційні
витрати;

– суттєво обмежені можливості прогнозування інвестора;

– для дійсного досягнення гарантованих результатів необхідний постійний
перегляд портфеля, що пов’язано з операційними витратами;

– на коротких проміжках часу переваг імунізованого портфеля перед
портфелем понадкороткострокових облігацій практично немає.

Одним із головних недоліків стратегії імунізації є те, що даний підхід
побудований з припущення про паралельну структуру ставок дохідності,
тобто припускається, що довгострокові та короткострокові облігації мають
однакову дохідність ї відповідно коливання ринкових процентних ставок
однакові для всіх видів облігацій .

Зазначений фактор може суттєво вплинути на ефективність імунізованого
портфеля. За умови непаралельної структури дохідності (тобто коли
дохідність довгосторокових облігацій більша за дохідність
короткострокових), при послідовних коливаннях процентних ставок портфель
є не найефективнішим. Реалізована дохідність портфеля для кожного з
трьох сценаріїв виявляється значно нижчою, ніж скажімо, дохідність
інвестицій виключно в річні облігації (30-й аукціон).

Ефективною альтернативою стратегії імунізації є методи аналізу
горизонту планування. Цей підхід базується на застосуванні показників
реалізованої дохідності, які розраховуються на основі прогнозів
інвестора, про майбутні ставки процента. При цьому дані прогнози можуть
бути як жорсткими, так і багатоваріантними із врахуванням ступеня
впевненості інвестора (імовірності) в реалізації кожного з можливих
сценаріїв розвитку подій.

Завданням є формування портфеля, який забезпечував би досягнення
заданих показників на заздалегідь визначену дату.

Для реалізації методу необхідне виконання таких етапів:

1) найважливіший етап – визначення сценаріїв коливання процентних ставок
на протязі горизонту планування та імовірностей реалізації кожного з
сценаріїв;

2) розрахунок реалізованої дохідності облігацій, які розглядаються як
кандидати на включення до портфеля. Розрахунок здійснюється для кожного
з визначених сценаріїв;

2) розрахунок портфеля, оптимального з погляду вибраного критерію,
наприклад, максимізації дохідності. Один з найпростіших можливих
варіантів моделі можна записати:

mах {( Ws гр

s

Dmіп r mіп

де гр – реалізована дохідність портфеля при 8-му сценарії
(розраховується наближено як середньозважена реалізована дохідність
облігацій, що входять до портфеля), Dр – тривалість портфеля, r mіп –
мінімально необхідний рівень дохідності, 5 – номер сценарію, 8 –
імовірність. У моделі максимізується очікувана середня дохідність
портфеля за умови, що фактична дохідність не може бути меншою за
встановлений мінімальний рівень. Обмеження на тривалість портфеля
служить додатковою гарантією мінімального ризику.

Перевагою сценарних моделей є також те, що в них можна закласти
елементи активного підходу, вказуючи вищі значення імовірностей найбільш
правдоподібних з погляду інвестора сценаріїв.

Висновки

Для нормального функціонування виробництва, його розвитку, необхідні
інвестиції. Інвестиції надходять з двох джерел – власних заощаджень і
чужих заощаджень. Чужі заощадження перетворюються в інвестиції через
фінансовий ринок. В залежності від форм, в яких грошові ресурси
обертаються на фінансовому ринку, в його складі можна виділити ринок
банківських кредитів і ринок цінних паперів.

На ринку цінних паперів обіг капіталу здійснюється у формі спеціальних
документів (цінних паперів), які мають власну вартість і можуть
продаватись, купуватись і погашатись.

В розвинутих економічних країнах виділяють три основних види фондових
інструментів

1) акції приватних компаній і корпорацій;

2) облігації приватних компаній і корпорацій;

3) державні цінні папери, які випускаються центральними урядами і
місцевими органами влади;

а також похідні цінні папери, які носять вторинний характер по
відношенню до акцій та облігацій – конвертовані облігації та акції,
варранти, ф’ючерси, опціони.

На фондовому ринку розподіл капіталу відбувається між трьома видами
учасників: емітентами, посередниками та інвесторами. Емітенти через
випуск цінних паперів залучають грошові ресурси інших учасників
фондового ринку – інвесторів, які купують щ цінні папери.

Існування ринку цінних паперів і задоволення ним інтересів емітентів та
інвесторів було б неможливим без участі на ньому посередників брокерів
та інвестиційних ділерів.

Комерційні банки на фондовому ринку займають особливе місце: вони
виступають як емітенти, залучаючи грошові кошти через випуск цінних
паперів, як інвестори, формують власний фондовий портфель, а також як
посередники, забезпечуючи обіг цінних паперів на фондовому ринку.

Основою інвестиційних операцій комерційних банків є розробка
інвестиційної політики, у відповідності з якою вони здійснюють
формування фондового портфеля.

Для прийняття рішення про вкладення коштів у той чи інший вид цінних
паперів здійснюється фундаментальний аналіз цінних паперів, їх емітентів
та інвестиційної ситуації, на основі якого портфелі інвестицій
диверсифікуються за емітентами. Такий аналіз є детальним вивченням суті
процесів, що відбуваються на фондовому ринку, з’ясуванням причин, які
визначають економічну ситуацію на ньому, та вибори напрямків вкладень,
які є найбільш ефективними з точки зору завдань банку.

З розвитком фондового ринку України значення інвестиційних операцій для
наших банків постійно зростає. Про це свідчить збільшення частки
інвестиційного портфеля в частих активах банків з 4,22% у 1998 році до
16,79% на 1.04.99 року, а також зростання частки інвестиційного портфеля
в кредитно – інвестиційному.

Основну частину інвестиційного портфеля комерційних банків становлять
облігації внутрішньої державної позики – 81,8% на 1.04.1999 року. Така
ситуація пояснюється значними перевагами ОВДП над іншими видами цінних
паперів, які обертаються на фондовому ринку України.

Проблеми здійснення інвестиційних операцій комерційних банків України є
як внутрішні, так і зовнішні. До внутрішніх проблем відноситься
відсутність у більшості банків чітко розробленої інвестиційної політики,
висококваліфікованих спеціалістів з діяльності на фондовому ринку,
невисокий рівень проведення аналітичної роботи про стан ринку. До
зовнішніх проблем відносяться нерозвиненість сучасного ринку цінних
паперів України, який характеризується:

1) нормативне – правовою незабезпеченістю;

2) невеликими обсягами і неліквідністю цінних паперів, високим ступенем
ризику, пов’язаним з цінними паперами;

3) нерозвиненістю матеріальної бази, технології торгівлі цінними
портфелями, інфраструктури;

4) відсутністю відкритого доступу до макро- та мікроекономічної
інформації про стан фондового ринку.

Вирішення даних проблем дасть змогу піднести на значно вищий рівень
розвитку проведення інвестиційних операцій-комерційними банками.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Алексеев М.Ю. Ринок ценних бумаг. – М.: Финансы й статистика. 1992.- 352
с.

Алехин Б.И. Ринок ценних бумаг. Введение в фондовие операции. – М.:
Финанси й статистика, 1991. – 160с.

Банковское дело: Справ. пособие / М.Ю. Бабичев, Ю.А. Бабичева, О.В.
Трохова й др. Под ред. Ю.А. Бабичевой. -М,: Экономика, 1994.- 397с.

Банковское дело: Учебник / Под ред. проф. В.И. Колосникова, проф.
Кроливецкой Л.П. – М.: Финансы й статистика, 1995. – 480 с.

Бендерський Ю.Л. Автоматизація робіт із державними цінними паперами //
вісник НБУ. 1996. – № б- ст. 15 -17.

Гажа В.Г. Місце і роль комерційних банків у формуванні сучасного
фондового ринку України. //Вісник НБУ-199бр.-№2-с.50-51

Дзюблюк О.В. Комерційні банки в умовах переходу до ринкових відносин.-
Тернопіль: “Тернопіль”, 1996. – 140с.

Долан Є. Дж. й др. Деньги, банковское дело й денежно кредитная политика/
Пер. с англ. В. Лукашевича й др. Под общ. ред. В. Лукашевича.- Л. 1991.-
448с.

Жуков Е.Ф. Ринок ценных бумаг. – М.: Финансы й статистика, 1995.- 224с.

Мертенс О. Сучасні методи управління портфелем облігацій: аналіз
ефективності та можливості практичного використання// Банківська
справа,- 1996 – .№ 5.- ст.35 – 44

Миркин Я.М. Ценные бумаги й фондовий рынок.- М.: “Перспектива”,
1994.-53І с.

Мозговий О.М. Фондовий ринок України.// Фінанси України,-1996.-№5.-с.42.

Ніхбахт Е., Гропелян А. Фінанси / Пер. з англ. В.Ф. Овсіенко та В.Я.
Мусіенка. – К.: Основа, 1999,- 383с.

Основы банковского менеджмента: учебное пособие. Под общ. ред. О.И.
Лаврушина. – М.: ИМФРА – М, 1995. – 144с.

Поліщук С. Андрійчук О. Національний інвестиційний банк і залучення в
Україну іноземних капіталів.// Вісник НБУ -1997. -№ 2. -ст. 13-15.

Роуз Питер С. Банковский менеджмент. Пер. с англ. со 2-го изд. – М.:
“Дело Лтд”, 1995.- 768с.

Сугонянко О. Реформування банківської системи як державна проблема//
Вісник НБУ. – № 1 -1997. – С.27.-30.

Усоскин В.М. Современный комерческий банк: управление и операции. М.:
ИЦП ” Вазар Ферро”, 1994.

Чайка О. Стан, проблеми та перспективи ринку державних цінних паперів
України.// Вісник НБУ. -1997. – № 1. – ст. 15- 18.

Алексеев М.Ю. Рынок ценных бумаг. – М.: Финансы й статистика. 1992.-
126 с.

Алексеев М.Ю. Рынок ценных бумаг. – М.: Финансы й статистика. 1992.- 13
с.

Алехин Б.И. Ринок ценних бумаг. Введение в фондовие операции. – М.:
Финанси й статистика, 1991. – 96с.

Основи банковского менеджмента: учебное пособие. Под общ. ред. О.И.
Лаврушина. – М.: ИМФРА – М, 1995. – 34с.

Мозговий О.М. Фондовий ринок України.// Фінанси
України,-1996.-№5.-с.31.

Мертенс О. Сучасні методи управління портфелем облігацій: аналіз
ефективності та можливості практичного використання// Банківська справа,
– 1996 – .№ 5.- ст.37

Мертенс О. Сучасні методи управління портфелем облігацій: аналіз
ефективності та можливості практичного використання// Банківська справа,
– 1996 – .№ 5.- ст.39

Поліщук С. Андрійчук О. Національний інвестиційний банк і залучення в
Україну іноземних капіталів.// Вісник НБУ -1997. -№ 2. -ст. 14.

Долан Є. Дж. й др. Деньги, банковское дело й денежно кредитная политика
/Пер. с англ. В. Лукашевича й др. Под общ. ред. В. Лукашевича.- Л.
1991.- 40с.

Гажа В.Г. Місце і роль комерційних банків у формуванні сучасного
фондового ринку України. //Вісник НБУ-199бр.-№2-с.42

Чайка О. Стан, проблеми та перспективи ринку державних цінних паперів
України.// Вісник НБУ. -1997. – № 1. – ст. 15- 16.

Сугонянко О. Реформування банківської системи як державна проблема//
Вісник НБУ. – № 1 -1997. – С.28.

PAGE

PAGE 35

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020