.

Податкова політика (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
617 14853
Скачать документ

ЗМІСТ

стор.

Вступ………………………………………………………….
………………………….

Розділ І. Сутність та форми бюджетно-податкового
регулювання…………………………………………………….
……………………………

1.1. Бюджетне регулювання
економіки……………………………………

1.2. Податкове
регулювання……………………………………………………

Розділ ІІ. Критерії проведення податкової політики…………………

2.1. Суть податкової політики та її
критерії……………………………..

2.2. Економічна ефективність та фіскальна роль податкової
політики……………………………………………………….
……………………………….

Розділ ІІІ. Формування податкової політики, як основа фінансової
стабілізації в
державі……………………………………………………

3.1. Завдання податкової політики, засади побудови та практика їх
реалізації……………………………………………………..
……………..

3.2. Стабільність податкової політики та необхідність її еволюційних
змін…………………………………………………………..
………………

Висновки……………………………………………………….
……………………….

Список використаних
джерел…………………………………………………. 3

4

4

9

13

13

19

25

25

28

34

36

ВСТУП

Після проголошення державності в Україні гостро постало питання
створення власної податкової системи, яка б не була простим копіюванням
досвіду інших країн. Адже податкова система має відображати конкретні
умови конкретної країни: рівень розвитку економіки, соціальної сфери, її
зовнішню і внутрішню політику та безліч інших чинників. У зв’язку з цим
склад податкової системи, структурні співвідношення окремих податків,
порядок їх обчислення, форми розрахунків, організація податкової служби
можуть суттєво відрізнятися в інших країнах.

Податкова політика, що проводиться державою, також значною мірою
залежить від ступеня її відповідності можливостям економіки, потребам
соціально-економічного розвитку країни та інтересам широкого загалу.
Формуючи свою податкову політику, держава шляхом збільшення або
скорочення маси податкових надходжень, зміни форм оподаткування та
податкових ставок, тарифів, звільнення від оподаткування окремих галузей
виробництва, територій, груп населення може сприяти зростанню чи спаду
господарської активності, створенню необхідної кон’юнктури на ринку,
умов для розвитку пріоритетних галузей економіки, формування
збалансованої соціальної політики.

У цій роботі я спробую сформувати основні завдання і принципи проведення
податкової політики, охарактеризувати елементи податкової системи
України та визначити місце податкової політики у фінансовій системі в
цілому.

1. СУТНІСТЬ ТА ФОРМИ БЮДЖЕТНО-

ПОДАТКОВОГО РЕГУЛЮВАНЯ

1.1. Бюджетне регулювання економіки.

У системі бюджетно-податкового регулювання на перше місце треба
поставити державний бюджет: справді, саме через бюджет реалізується
найбільша частина національного доходу та ВВП країни.

Бюджет згідно Закону України «Про бюджетну систему України» – це
«…план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення
функцій, які здійснюються органами державної влади». Одним із завдань,
або таких функцій, є підтримування ринкової рівноваги і стимулювання
розвитку окремих сфер та галузей національної економіки. Ідеологію
формування бюджету, визначення джерел і сум надходження коштів до нього,
державних видатків, шляхи покриття дефіциту називають бюджетною
політикою. Державним бюджетом, як контрольованим грошовим фондом
держави, розпоряджається Уряд.

Державний бюджет виконує такі функції: збільшує або зменшує сукупний
попит; виконує перерозподільну функцію; стимулює або гальмує виробництво
шляхом вибору певної системи оподаткування; забезпечує покриття касових
збитків підприємств, які внаслідок певних об’єктивних причин є
збитковими, однак функціонування яких зумовлене суспільними потребами;
забезпечує фінансову допомогу у розвитку окремих галузей і сфер
діяльності; збалансовує бюджети нижчих рівнів.

Кошти з державного бюджету використовують на державне управління,
оборону, фінансування бюджетних галузей народного господарства (освіти,
науки, культури та ін.).

Відповідно до державного устрою країни формують і структуру бюджетної
системи: у країнах з федеративним устроєм, крім державного, є
федеральний бюджет штатів (США), земель (Німеччина) тощо, в унітарних
державах (у тому числі в Україні) є лише державний і місцеві бюджети.
Бюджетна система України складається з державного бюджету,
республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та бюджетів
адміністративно-територіальних одиниць – областей. Державний і місцеві
бюджети є фінансовою основою для поєднання загальнодержавних та
регіональних інтересів.

Сукупність усіх бюджетів бюджетної системи є зведеним бюджетом України.
Цей бюджет використовують для аналізу і визначення засад державного
регулювання економічного і соціального розвитку України.

Верховна Рада України визначає головні напрями бюджетної політики,
розглядає проект державного бюджету, вносить зміни та доповнення до
нього, затверджує, контролює його виконання, затверджує звіт про
використання бюджетних коштів.

Спеціальну постанову Верховної Ради України, яка визначає головні
напрями та пріоритети бюджетної політики на наступний бюджетний рік,
називають бюджетною резолюцією.

Доходи бюджетів різних рівнів формують за рахунок надходжень від сплати
фізичними і юридичними особами податків, зборів та інших платежів,
надходжень з інших джерел, передбачених законодавством України. Доходи
бюджетів України поділяють на доходи державного бюджету України,
республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих
бюджетів.

Практичні завдання з використання бюджету виконує система Міністерства
фінансів України – Центральний апарат Мінфіну, відділи фінансових
управлінь обласних, районних і місцевих держадміністрацій, а також
Державна податкова адміністрація (ДПА). Центральний апарат Мінфіну, як
орган державної виконавчої влади в Україні, сформовано у 1992 р.
Протягом останніх років його структуру удосконалювали.

У 1996 р. на базі податкової служби була утворена ДПА, загальними
завданнями якої є контроль за дотриманням податкового законодавства,
повнотою та своєчасністю надходження податків, податкових платежів і
неподаткових доходів до бюджетів усіх рівнів. У 1995 р. були утворені
органи Державного скарбництва для організації касового виконання
державного бюджету.

Дані табл.1.1. характеризують структуру доходів і видатків зведеного
бюджету України протягом 1998-1999 рр.

Частка ПДВ у доходах бюджету України вища, ніж у розвинутих країнах, а
частка акцизного збору, навпаки, досить низька, зокрема, через надання
численних пільг вітчизняним виробникам, певним категоріям громадян та
довільний вибір у разі визначення переліку підакцизних товарів. Тому
більшу увагу потрібно приділяти надходженням від специфічних акцизів, як
важливій складовій сучасної податкової політики.

У структурі державного бюджету за 1998-1999 рр. головними джерелами
доходів були податок на додаткову вартість та акцизний збір. Це означає,
що дохідна частина бюджету орієнтована на переважне надходження непрямих
податків, які сплачують у кінцевому підсумку споживачі. Це свідчить про
пасивну роль держави не тільки у веденні інвестиційної політики через
бюджетне фінансування, а й у процесі формування структури дохідної
частини бюджету.

Таблиця 1.1

Зведений бюджет України (млн.грн.)

1998 1999

Доходи 28915,8 32339,6

у тому числі

податкові надходження 21848,3 24808,8

з них

податки на доходи і податки на прибуток, податок на збільшення ринкової
вартості 9265,0 10804,5

у тому числі

податок на прибуток підприємств 5694,4 6370,7

прибутковий податок з громадян 3570,6 4433,8

платежі за використання природних ресурсів 1488,3 1449,3

з них

плата за землю 1114,9 1094,4

внутрішні податки за товари та послуги 9247,9 10448,1

з них

податок на додану вартість 7460,1 8130,3

акцизний збір 1288,8 1752,5

неподаткові надходження 2596,8 3238,5

з них

доходи від власності та підприємницької діяльності 1160,4 1403,6

адміністративні збори та платежі, доходи від не-комерційного та
побічного продажу 353,8 328,8

державні цільові фонди 4408,9 3856,5

3 НИХ

збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків
Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення 1415,6 283,0

Видатки 31195,6 34265,8

у тому числі

державне управління 1311,4 1495,3

правоохоронна діяльність і забезпечення безпеки держави 1551,8 1664,5

соціально-культурні заходи 13094,2 13321,1

промисловість, енергетика та будівництво 3322,4 2917,2

сільське господарство, лісове господарство, рибальство і мисливство
607,6 531,2

транспорт, дорожнє господарство, зв’язок, телекомунікації та інформатика
1739,0 1974,2

житлово-комунальне господарство 1403,7 1190,4

національна оборона 1418,6 1529,0

заходи, пов’язані з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи
1420,0 1445,2

Перевищення видатків над доходами (дефіцит) 2279,8 1926,2

Розмежування державних податків, зборів та інших обов’язкових платежів
між рівнями бюджетної системи здійснюються відповідно до Закону України
«Про бюджетну систему України». З державного бюджету України до бюджету
Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів може бути передана частина
доходів у вигляді відсоткових відрахувань від загальнодержавних
податків, зборів, які справляють на цій території, або дотацій і
субвенцій. Розмір цих відрахувань затверджує Верховна Рада в Законі «Про
державний бюджет України» на відповідний рік з урахуванням економічного,
соціального, природного й екологічного стану відповідних територій.

Практика свідчить, що збільшення (або зменшення) питомої ваги регіону в
загальній сумі державних доходів не впливає на доходи його місцевих
бюджетів. Відсутність чіткого взаємозв’язку між обсягом податків, які
збирають, і доходами місцевих бюджетів позбавляє місцеві органи влади
стимулів до збільшення державних доходів, що загострює проблему нестачі
коштів не тільки на місцевому, а й на загальнодержавному рівнях.

Згідно із Законом «Про державний бюджет України на 1998рік» (ст. 9)
прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств, плата
за торгові патенти, збір на будівництво, реконструкцію, ремонт і
утримання автомобільних доріг зараховують до територіальних бюджетів за
місцеперебуванням платника податку. Обласні бюджети, згідно з Законом
«Про місцеве самоврядування», потрібно формувати з коштів державного
бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або
для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних
засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних програм. Закон не
визначає механізму стягнення коштів у разі виникнення заборгованості
перед місцевими бюджетами, і тому становлення справді самостійного
самоврядування є сумнівним.

Відповідно до чинного законодавства держава покликана фінансове
підтримувати місцеве самоврядування, брати участь у формуванні доходів
місцевих бюджетів, вести контроль за законним, доцільним, економним,
ефективним витрачанням коштів та належним їх обліком. Вона повинна
гарантувати органам місцевого самоврядування дохідну базу, достатню для
забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних потреб.
У випадках, коли доходи від закріплених за місцевими бюджетами
загальнодержавних податків та зборів перевищують мінімальний розмір
місцевого бюджету, держава вилучає із місцевого бюджету до державного
частину надлишку в порядку, визначеному законом про державний бюджет.

Кошти державного бюджету витрачають лише на цілі та в межах,
затверджених законом про державний бюджет України. Видатки бюджетів усіх
рівнів поділяють на поточні і видатки розвитку.

Поточні видатки – це видатки бюджетів на фінансування мережі
підприємств, установ, організацій, які діють на початок бюджетного року,
а також на фінансування заходів соціального захисту населення.

Видатки розвитку – це видатки бюджетів на фінансування інвестиційної та
інноваційної діяльності, зокрема: фінансування капітальних вкладень
виробничого і невиробничого призначення; фінансування структурної
перебудови галузей економіки; субвенції та інші видатки, пов’язані з
розширеним відтворенням.

Значну частину державного бюджету витрачають на загальнодержавні
програми підвищення життєвого рівня, заходів соціального захисту
населення, охорони навколишнього природного середовища,
ресурсозбереження.

З державного бюджету виділяють кошти на утримання органів державної
влади, державного управління, судів, прокуратури, а також на програми,
які виконують спільно з іншими країнами. Перевагу надають тим видаткам,
які пов’язані із соціальним захистом та соціальним забезпеченням
населення.

У державному бюджеті передбачено також резервні кошти (у межах до 2% від
обсягів видатків державного бюджету) для ліквідації наслідків стихійних
явищ, аварій і катастроф.

Наявні бюджетні ресурси спрямовують, переважно, на погашення
заборгованості з заробітної плати працівникам бюджетних установ,
фінансування соціально-культурної сфери та соціального захисту
населення.

Одним із головних напрямів бюджетної політики більшості країн світу є
прагнення до бездефіцитного бюджету або підтримування дефіциту на
мінімальному рівні. Дефіцит державного бюджету вимірюють у відсотках до
ВВП. Його можна покривати за рахунок:

продажу державних облігацій на внутрішньому і зовнішньому ринках;

продажу державного майна;

емісії.

Дефіцит державного бюджету є одним із важливіших макроекономічних
показників, які характеризують стійкість економічної і системи. Країни,
які створили ефективні функціональні економічні системи, що здатні
регулювати співвідношення доходів і видатків держави, мають позитивне
сальдо або незначний дефіцит. Наприклад, у 1992 р. перевищення державних
доходів над видатками було характерне для Сингапуру, Таїланду,
Австралії, Мексики, Гонконгу, Аргентини. Рекордного рівня профіцит
державного бюджету досяг у Кувейті на початку 80-х років – понад 60%
ВВП.

Єдиної думки про збалансованість державного бюджету немає. Зокрема,
Р.Солоу наполягає на тому, що уряд зобов’язаний вживати заходів щодо
збалансування бюджету (збільшуючи податки і зменшуючи бюджетні витрати)
не в роки застою або кризи, оскільки економічні труднощі, які виникли,
можуть лише поглибитися, а тільки в сприятливі для економіки періоди.
К.Ерроу (лауреат Нобелівської премії в галузі економіки за 1972р.),
навпаки, вважає, що недоцільно прагнути бездефіцитного бюджету. Якщо,
наприклад, економічне» зростання становить 3% за рік, то і дефіцит
бюджету в розмірі 3%Д ВВП є абсолютно прийнятним.

В Україні протягом останніх років зберігається значний дефіциту
державного бюджету. У 1995р. абсолютна величина дефіциту становила
3,6млрд. грн., або 6,6% ВВП, у 1996 р.- 6,8% до ВВП замість 5,7%,
затверджених Верховною Радою. Законом України «Про державний бюджет
України на 1999 рік» визначено, що дефіцит бюджет ту не повинен
перевищувати 1% від ВВП.

Дефіцит державного бюджету в Україні зумовлений як недостатніми
надходженнями, викликаними економічною кризою та обмеженою базою
оподаткування, так і надмірними (стосовно доходів) видатками на
підтримку неефективних галузей (зокрема вугільної), ліквідацію наслідків
на ЧАЕС, на соціальну сферу. Скорочення дефіциту за рахунок зменшення
видатків на соціальну сферу є недоцільним, оскільки може спричинити її
повну руйнацію, зниження життєвого рівня найбідніших верств населення, а
це матиме негативні політичні наслідки. Тому важливими є пошуки шляхів
збільшення доходів державного бюджету, зокрема, розширення бази
оподаткування за рахунок розвитку підприємництва, впровадження податку
на нерухомість, повної сплати податків суб’єктами підприємницької
діяльності, а також за рахунок продажу частини державного майна.

Політика уряду України спрямована на те, щоб уникнути неконтрольованої
кредитної емісії і покрити значну частку бюджетного дефіциту за рахунок
випуску і розміщення державних цінних паперів.

Вплив державного бюджету на темпи зростання і пропорції національного
виробництва здійснюють і через державний сектор економіки, зокрема через
рівень його оподаткування чи субсидування. У такому випадку деяку роль
відіграє частка та роль державного сектора в національному виробництві.
Окремі галузі або регіони можна стимулювати через «податкові витрати» у
вигляді зниження або скасування податків на доходи від облігацій, які
вони випускають.

Головними критеріями оцінки ситуації в економіці завжди будуть якісні
характеристики її функціонування, фінансові результати, тобто прибуток,
дохід, надходження, збитки, борги. В Україні навіть поліпшення
показників виробництва окремих підприємств практично не супроводжувалось
поліпшенням їхнього фінансового стану, подоланням платіжної кризи, а
навпаки, характеризувалося зменшенням надходжень до бюджету і,
відповідно, різким зростанням державного боргу.

З метою поліпшення фінансової ситуації в Україні потрібно активніше
залучати банки до процесів структурної перебудови економіки, у тому
числі до приватизації шляхом запровадження механізму передачі в
управління банкам на тривалий період контрольних пакетів акцій
підприємств, яким вони надають кредити.

Фінансова нестабільність у державі зумовлена не лише бюджетними чи
монетарними проблемами. Справа в тому, що більшість підприємств і навіть
цілі галузі вже багато років перебувають у глибокій фінансовій кризі,
подолати яку намагаються розширенням бази оподаткування. Потрібно шукати
можливості зменшення видатків, переглянути політику податкових пільг.
Уряд опрацьовує також механізми прискорення структурних змін,
приватизації, здешевлення запозичень тощо. Саме так повинні діяти всі
керівники у відповідних секторах економіки і регіонах: працювати над
зменшенням витрат, реструктуризувати або закрити неефективні
виробництва, прискорювати приватизацію або банкрутства, активно шукати
реальні інвестиції.

Отже, бюджетна політика Української держави поки що не стала дієвим
інструментом економічних реформ, оскільки нема реальної концепції
економічних перетворень та пріоритетів у її соціально-економічному
розвитку.

1.2. Податкове регулювання.

Податкова система в кожній країні є визначальною складовою економічної
системи. Вона, з одного боку, забезпечує фінансову базу держави, а з
іншого,— є головним знаряддям її економічної політики.

Податки – це система обов’язкових платежів підприємств, організацій і
населення, які є одним із джерел доходів державного бюджету.

В умовах ринкової економіки бюджетні надходження зумовлені результатами
діяльності підприємницьких структур. Завданням держави стає формування
таких умов, показників і ставок оподаткування, які давали б їй змогу
найліпше виконувати свої функції.

Система оподаткування повинна враховувати конкретні умови країни: рівень
розвитку економіки, зокрема соціальної сфери, зовнішню і внутрішню
політику, традиції народу, географічне положення, кліматичні умови та
безліч інших чинників. Тому склад податкової системи, структурні
співвідношення окремих податків, порядок їх обчислення, форми
розрахунків, організація податкової служби можуть значно відрізнятися.

В Україні ще не створена система оподаткування, яка відповідає сучасним
ринковим відносинам. Тут прийнято один із найвищих рівнів оподаткування,
який обґрунтовують як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками. До
об’єктивних причин належать: неможливість швидкого реформування відносин
власності, комерціалізації охорони здоров’я, освіти, науки, культури,
фінансування яких потребує значних коштів, необхідність зростання
державних витрат на соціальний захист населення внаслідок зниження рівня
життя під впливом інфляції та економічної кризи. Високий рівень
оподаткування в умовах перехідної економіки зумовлений також значними
витратами на ведення інвестиційної та структурної політики.

До факторів суб’єктивного характеру можна віднести такі: повільність
ринкових перетворень; помилки у проведенні податкової політики, що
спричинили масове ухилення від сплати податків; зростання дефіциту
державного бюджету, неефективні державні витрати та ін.

Для податкової системи України характерне переважання непрямих податків,
на відміну від країн із ринковою економікою, де головна частка припадає
на прямі податки. Хоча це співвідношення має певні особливості у різних
країнах. Наприклад, у США, Японії, Англії, Канаді переважають прямі
податки (зокрема, у США вони становлять 54,7%), у Франції – непрямі
(56,6%): податки на споживання (на додаткову вартість, із продаж та
обігу), акцизи, внески підприємців у фонди соціального страхування.
Німеччина та Італія мають урівноважену структуру податків (частка
непрямих податків у Німеччині – 45,2%, в Італії – 48,9%).2

Співвідношення прямих і непрямих податків залежить від життєвого рівня
переважної частини населення, досконалості механізму стягнення податків,
рівня податкової культури; загальної спрямованості суспільства на
вирішення соціальних проблем, традицій оподаткування.

Зміна співвідношення між прямими і непрямими податками на користь перших
є наслідком зростання орієнтованості західних держав на соціальні
інтереси, що зумовило підпорядкування податкових систем принципу
соціальної справедливості.

У сучасних умовах розвитку України, які характеризуються низьким рівнем
доходів підприємств і населення, зростанням кількості збиткових
підприємств, низькою податковою культурою неможливо забезпечити
переважання в структурі податкової системи прямих податків.

Найбільш оптимальною і ефективною в умовах України, мабуть, була б така
податкова система, яка б відповідала соціальне орієнтованій моделі
економіки.

Зміна податкової політики повинна визначити населення головним платником
податків, значно підвищивши для цього частку оплати праці в складі ВВП.
На сучасному етапі податкова політика України вже не може обмежуватися
зміною форм податків. Потрібно змінювати саму основу податкової системи.
Держава заганяє себе в кут безмірно роздутою сферою бюджетного
фінансування і високим рівнем оподаткування. Зростання бюджетного
фінансування зумовлює збільшення дефіциту бюджету, а збільшення податків
пригнічує виробництво, тінізує його, зменшує податкові надходження до
бюджету.

Після проголошення суверенітету і незалежності Україна розробила і
прийняла в 1991 р. Закон «Про систему оподаткування». Незважаючи на те,
що він фактично продублював попередній союзний закон, його треба
трактувати як перший крок у створенні власної податкової системи
Української держави.

За період проведення реформ в Україні з 1992 по 1996 рр. питома вага
податків, зборів і внесків із соціального страхування у ВВП збільшилася
з 35,1 до 47,3%.

У системі оподаткування України головними прямими податками є податок на
прибуток підприємств і прибутковий податок з громадян. Питома вага
другого податку набагато нижча, ніж першого, тоді як у країнах із
розвинутою ринковою економікою навпаки, частка прибуткового податку з
громадян є значно вищою. Податок на прибуток корпорацій не має великого
фіскального значення, його питома вага у податкових надходженнях
більшості розвинутих країн порівняно низька. Винятком можна вважати
Японію, де податки на прибуток підприємств, які стягують на всіх
бюджетних рівнях, становлять 21,5%.

Порівняно низька частка прибуткового податку з громадян у дохідній
частині бюджету України зумовлена низьким рівнем заробітної плати і,
відповідно, рівнем життя більшості населення. Якщо у розвинутих країнах
частка оплати праці в структурі ВВП становила (дані 1992 р.): 60,6% у
США, 54,1 – в Японії, 54,5 – у Німеччині, а частка прибутку відповідно
від 8,37% до 34,2%, то в Україні частка зарплати становила лише 26,5%
(дані за 1997 р.), а частка прибутку – 6,2%.’

У лютому 1997 р. Верховна Рада України прийняла новий Закон України «Про
внесення змін до Закону України «Про систему оподаткування». Цим законом
визначено 19 видів загальнодержавних податків і зборів, два місцеві
податки і 14 місцевих зборів. Це закон прямої дії, в ньому немає
посилань на подальше прийняття Верховною Радою України Правил
застосування Закону (як це було раніше) або Інструкції про застосування
Закону Державною податковою адміністрацією.

Головними принципами побудови системи оподаткування в Україні згідно з
положенням цього закону є такі:

стимулювання підприємництва, виробництва та інвестиційної активності
шляхом запровадження пільг з оподаткування прибутку;

обов’язковість податкових зобов’язань;

залежність обсягу податкових зобов’язань від розміру доходів згідно з
визначеною шкалою.

У податковій системі потрібно також враховувати принципи стабільності,
рівномірності сплати, інфляційної нейтральності, економічної
ефективності, соціальної справедливості тощо.

Податки та збори, передбачені цим законом, розподіляють на дві групи:
загальнодержавні і місцеві. Групу загальнодержавних податків і зборів
визначає Верховна Рада України, а місцевих – сільські, селищні, міські
Ради відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок,
передбачених законом.

Важливіші принципи оподаткування, випробувані світовою практикою, в
Україні, на жаль, часто-густо порушують. Наприклад, до основної редакції
Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» у 1997 р. було внесено
близько 150 змін і доповнень. До Закону України «Про податок на додану
вартість», який введено в дію 1 жовтня 1997 р. вже внесено 50 змін і
доповнень. Внесення змін триває і надалі.

Загальновизнано, що податкова система повинна бути стабільною принаймні
протягом трьох-п’яти років. Лише тоді можна прогнозувати доходи і
видатки на перспективу, інвестувати прибуток у виробництво, вести
реальну бюджетну політику.

Розділ ІІ. КРИТЕРІЇ ПРОВЕДЕННЯ

ПОДАТКОВОЇ ПОЛІТИКИ

2.1. Суть податкової політики та її критерії

Податки в умовах переходу до ринкової економіки слід використовувати не
лише як джерело поповнення доходів бюджету, а й як важливу складову
фінансового регулювання економіки. В цих умовах особливої актуальності
набувають дослідження методологічних, теоретичних і прагматичних
підвалин податкової політики та формування податкової системи в державі.

Податкова політика — це діяльність держави у сфері встановлення,
правового регламентування та організації справляння податків і
податкових платежів у централізовані фонди грошових ресурсів держави.
Формуючи свою податкову політику держава шляхом збільшення або
скорочення маси податкових надходжень, зміни форм оподаткування та
податкових ставок, тарифів, звільнення від оподаткування окремих галузей
виробництва, територій, груп населення може сприяти зростанню чи спаду
господарської активності, створенню необхідної кон’юнктури на ринку,
умов для розвитку пріоритетних галузей економіки, формування
збалансованої соціальної політики. Використовуючи ті чи інші податкові
пільги, держава регулює пропорції як у економічній структурі виробництва
й обміну, так і у розвитку продуктивних сил. Організація оподаткування
впливає на реалізацію суспільного продукту, темпи нагромадження капіталу
і технічного оновлення виробничого потенціалу держави.

Вся історія податкової політики зводиться до пошуків ідеалів
оптимального оподаткування. З одного боку, податки мають забезпечити
сталу фінансову базу держави, з іншого — залишити достатньо коштів
підприємствам і громадянам з метою збереження максимальної
заінтересованості в результатах діяльності. При цьому держава не може
задовільнитися лише загальними пропорціями розподілу ВНП. Вона повинна
враховувати інтереси кожного підприємства, кожного члена суспільства.
Інакше кажучи, податкова політика ведеться за народним прислів’ям “щоб і
вівці були цілі, і вовки ситі”. Це досягається за умови наукового
поєднання критеріїв податкової політики: фіскальної досконалості,
економічної ефективності, соціальної справедливості, стабільності,
гнучкості.

Критерій фіскальної достатності полягає в здійснення податкової
політики, необхідної для забезпечення такої величини податкових
надходжень, яка є оптимальною, з огляду на проголошену економічну
доктрину. При дослідженні даного критерію вимальовується чітка
пропорційна залежність між нормою оподаткування і величиною податкових
надходжень: чим вища норма, тим більші розміри податкових надходжень. Ця
залежність відображається простою математичною формулою:

y = A1*Т, де

у – загальна величина податкових надходжень;

А1 – коефіцієнт регресії, який характеризує рівень залежності податкових
надходжень від норми оподаткування, причому А1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020