Зміст
План.
3
Вступ.
4
Процес кредитування та роль забезпечення в якості чинника,
що зменшує ступінь ризику.
7
Характеристика основних способів забезпечення повноти та своєчасності
повернення позик.
Застава, її суть та види.
11
Гарантії та поруки.
24
Економічний зміст та форми страхування кредитів. 30
Акредитив, чек, лізинг та інші способи повернення позик. 36
Традиційні та нетрадиційні способи забезпечення поверненості кредитів :
проблеми та перспективи їх використання в Україні. 39
Висновок.
43
Список використаної літератури.
46
План
Вступ.
Процес кредитування та роль забезпечення в якості чинника, що зменшує
ступінь ризику.
Характеристика основних способів забезпечення повноти та своєчасності
повернення позик.
2.1 Застава, її суть та види.
2.2 Гарантії та поруки.
2.3 Економічний зміст та форми страхування кредитів.
2.4 Акредитив, чек, лізинг та інші способи повернення позик.
Традиційні та нетрадиційні способи забезпечення поверненості кредитів :
проблеми та перспективи їх використання в Україні.
Висновок.
Вступ
Поверненість кредиту являє собою основоположні властивості кредитних
відносин, які відрізняють їх від інших видів економічних відносин, на
практиці знаходять своє відображення в певному механізмі. Цей механізм
базується, з одного боку на економічних процесах, з іншого – на правових
відносинах кредитора і позичальника, які витікають із їх місця в
кредитній угоді .
Економічну основу повернення кредиту складає кругообіг і обіг фондів
учасників відтворювального процесу, а також закони функціонування
кредиту. Проте наявність об’єктивної економічної основи повернення
кредиту не означає автоматизму цього процесу. Тільки ціленаправлене
управління рухом позичкової вартості дозволяє забезпечити схоронність,
еквівалентність відданої у позичку і повернену вартості
Оскільки в кредитній угоді беруть участь два суб’єкти – кредитор і
позичальник, механізм організації повернення кредиту враховує місце
кожного з них у здійснені цього процесу. Кредитор надає кредит, виступає
організатором кредитного процесу, захищає свої інтереси. Виходячи з
об’єктивної економічної основи, він вибирає таку сферу вкладання
позичкових коштів, такі кількісні параметри позичок, методи їх
погашення, умови кредитної угоди, які б створювали передумови для
своєчасного і повного повернення відданої у позичку вартості. Проте
обернений рух вказаної вартості залежить від кредитоспроможності
позичальника, який виконує її у своєму обороті, від загальної
економічної кон’юнктури грошового ринку.
Кредитна угода передбачає виникнення зобов’язання позичальника повернути
відповідну позичку. Конкретна практика показує, що наявність
зобов’язання (у різних формах) ще не означає гарантії своєчасного
повернення. Виникнення інфляційних процесів в економіці може викликати
знецінення суми наданої позички, а погіршення фінансового стану
позичальника – порушення строків повернення кредиту. Тому міжнародний
досвід діяльності банків виробив механізм організації повернення
кредиту, який включає не тільки порядок повернення конкретної позички,
виходячи з реальних економічних умов, не тільки юридичне закріплення
його в кредитному договорі, або і у формі забезпечення повноти й
своєчасності оберненого руху позичкової вартості.
Тому одним із принципів банківського кредитування є забезпечення
зобов’язань позичальника поверненню позички. Це може досягатись за
рахунок застави позичальником майна, на яке банком у відповідності з
діючим законодавством може бути звернене стягнення, гарантії (поруки),
стягнення пені, згода з банком про переступку на користь банку вимог і
рахунків позичальника до третьої особи, договір страхування
відповідальності позичальника за неповернення кредиту або забезпеченість
в інших формах, прийнятих у банківській практиці.
Принцип забезпеченості має на меті захищати інтереси банку та не
допускати збитків від неповернення боргу внаслідок неплатоспроможності
позичальника.
До недавнього часу принцип забезпеченості трактувався нашими
економістами дуже вузько: визнавалось лише матеріальне забезпечення
кредиту. Це означало, що кредити повинні були надаватися лише під
конкретні матеріальні цінності, які знаходяться на різних стадіях
відтворювального процесу, наявність яких на протязі всього строку
використання кредитом свідчило про забезпечення кредиту і, отже, про
реальне його повернення. Між тим у світовій практиці видами кредитного
забезпечення крім матеріальних цінностей, оформлених заставним
зобов’язанням, виступають гарантії й поруки платоспроможних відповідно
юридичних і фізичних осіб, а також страхування ризиків непогашення
банківського кредиту, оформлених позичальниками у страховій компанії.
При чому не тільки одна, але і всі перераховані форми юридичних
зобов’язань одночасно можуть служити забезпеченням банківського кредиту,
який видається суб’єкту господарської діяльності. Лише з прийняттям
Закону “Про банки і банківську діяльність” комерційні банки отримали
можливість надавати своїм клієнтам кредити під різноманітні форми
забезпечення кредиту. Забезпечення зобов’язань по банківських позиках в
одній або одночасно в багатьох формах передбачається обома сторонами
кредитної угоди в укладеному між собою кредитному договорі. Таким чином,
в сучасних умовах, кажучи про забезпечення кредиту слід мати на увазі
наявність у позичальника юридично оформлених зобов’язань, які гарантують
своєчасне повернення кредиту: заставного зобов’язання,
договору-гарантії, договору-поруки, договору страхування
відповідальності непогашення кредиту.
Як зазначалося раніше, за своєю природою забезпечення носить двоїстий
характер, який проявляється надання позичальнику можливості виконати
своє зобов’язання перед кредитором, кредитору одержати свої кошти назад
з оплатою за користування ними. Використання забезпечення поверненості
кредитів супроводжується рядом особливостей, які проявляють себе в
процесі кредитування. У своїй курсовій роботі я спробую знайти відповідь
на ряд актуальних питань, що стосується цієї теми:
Що таке забезпечення ?
Чи потрібне забезпечення, як спосіб повернення кредиту ?
Які види забезпечення існують ?
Які способи забезпечення краще застосовувати і коли ?
Процес кредитування та роль забезпечення в
якості чинника, що зменшує ступінь ризику.
При проведенні кредитної політики комерційні банки виходять із
необхідності забезпечення поєднання інтересів банку, його акціонерів,
власників і позичальників із враховуванням загальнодержавних інтересів.
Комерційні банки самостійно визначають порядок залучення та використання
кредитного потенціалу, встановлення рівня відсоткових ставок чи
комісійних винагород. Рішення щодо надання кредитів позичальним банком,
незалежно від їх розмірів, приймається колегіально Правлінням банку,
кредитним комітетом, Кредитною комісією тощо, більшістю голосів і
оформляються протоколом.
Кредитування позичальників здійснюється згідно з чинним законодавством
України й Положенням НБУ “Про кредитування”.
Процес кредитування складається з декількох етапів. Кожний етап
кредитування вносить свій вклад в якісні характеристики кредиту,
визначає ступінь надійності і прибутковості для банку. Початковий етап –
це особисте знайомство економіста кредитного відділу, а також керівника
банку з клієнтом і розгляд його заяви, в якій обумовлено необхідну суму
кредиту, ціль і його види, термін кредиту та ймовірне забезпечення. Банк
вимагає, щоб до заяви були залучені документи і фінансові звіти, які
пояснюють причину необхідності кредиту. Це можуть бути бізнес-плани,
податкові декларації, фінансові прогнози, звіти й обов’язково розрахунок
техніко-економічного обґрунтування кредиту. Наступний етап – це
визначення кредитоспроможності клієнта за його балансом, іншими звітними
даними й оцінка ризику кредиту. Третій етап – підготовка до укладання
кредитної угоди. На цьому етапі, який ще називають структуруванням
кредиту, банк визначає вид кредиту, суму, термін, способи видачі й
погашення, вид забезпечення, відсоткову ставку за користування кредитом.
Основною умовою надання кредиту є висока ймовірність його погашення з
відповідними відсотками, що досягається забезпеченням кредиту. [15,с.
37]
Існують різноманітні форми забезпечення: застава рухомого і
нерухомого майна, гарантії й поручництво третіх осіб, уступка
дебіторської заборгованості, страхування ризику кредиту та інші.
Згідно з положенням “Про кредитування”, забезпечені кредити – це
кредити, які мають забезпечення у вигляді ліквідної застави, реальна
вартість якої перевищує кредитну заборгованість не менше ніж на 25%, або
які мають гарантію уряду України чи банківську гарантію. Недостатньо
забезпечені кредити – кредити які мають забезпечення у вигляді ліквідної
застави, реальна вартість якої становить не менше 60% від суми кредиту,
кредити надані під гарантії, поруки юридичних осіб, зареєстровані
кредити.
Основна маса кредитів наддається під забезпечення, незабезпеченими
(бланковими) кредитами користуються клієнти з високими прибутками,
ліквідні, із прекрасною репутацією. Однак банки не надають клієнту
кредит, якщо не будуть упевнені в джерелах погашення.
До матеріального забезпечення банки висувають такі вимоги: можливість
оцінки забезпечення; високоліквідність; наявність постійної чи
колективної вартості; невелика затратність банків за зберігання чи
реалізацію майна.
Кредит вважається матеріально забезпеченим, якщо надано позичальником
договір застави рухомого чи нерухомого майна, майнових цінностей, цінних
паперів тощо.
Згідно із Законом України “Про заставу”, застава – це спосіб
забезпечення будь-якого зобов’язання. Кредитор, який приймає заставу,
має право при невиконанні боржником зобов’язання, забезпеченого
заставою, одержати компенсацію з вартості заставного майна шляхом його
реалізації. Предметом застави можуть бути товарно-матеріальні цінності,
цінні папери, готова продукція, сировина, прибутки майбутніх періодів,
майнові права тощо. Предмет застави повинен відповідати двом вимогам:
приналежності й достатності. Приналежність предметів застави
визначається якістю і можливістю кредитора здійснювати контроль за їх
збереженням.
Угода про заставу між банками і позичальником містить: суть збереження,
розмір застави, строки виконання зобов’язання, опис і вартість
заставленого майна, його місцезнаходження, зобов’язання й страхування
майна, інші умови. Угода скріпляється підписами і гербовими печатками
обох сторін. Якщо предметом застави є нерухоме майно, транспортні
засоби, земля, договір застави (іпотека) повинен бути нотаріально
завірений і накладена заборона на відчуження іпотеки. В усіх випадках
заставодавці зобов’язані вести Книгу запису застав відповідного зразка,
що затверджена КМУ [8,с. 14]. Перед укладанням договору застави, банк
повинен пересвідчитись документально (в окремих випадках перевірити на
місті) щодо наявності майна, місцезнаходження та умови його зберігання,
реальності реалізації, інше.
Прибутки майбутніх періодів (майбутній врожай, тощо) як предмет застави
повинні бути обов’язково застраховані і у випадку загибелі предмету
застави банк одержав страхове відшкодування.
Гарантія як спосіб забезпечення кредиту – це зобов’язання третьої особи
погасити борг позичальника при настанні гарантійного випадку
(гарантійний випадок виникає тоді, коли позичальник сам не може погасити
заборгованість і відсотки за кредит). Якщо гарантія дається кредитною
юридичною особою, то вона оформляється у вигляді гарантійного листа, де
вказується:
назва організації-гаранта та організації позичальника;
назва банку-кредитора;
розмір, термін, призначення та відсоткова ставка за користування
кредитом;
номер рахунку організації-гаранта й банк, місцезнаходження цього
рахунку.
Гарантійний лист підписується керівниками організації-гаранта,
скріплюється черговою печаткою й оформляється в трьох примірниках: в
банк гаранту (перший); в банк кредитора; залишається у гаранта. Банк, що
обслуговує гаранта, оформляє відмітку про прийом гарантійного листа і
зобов’язується з рахунку гаранта списати в порядку встановленої
черговості платежів відповідну суму боргу й відсотки за нею.
Кредитування позичальника, забезпечення гарантією, здійснюється після
того, як банк-кредитор одержить гарантійний лист із відповідною
відміткою банку-гаранта. Поручительство третьої особи оформляється як
договір поруки між банком-кредитором та поручителем і містить
відповідальність поручителя за виконання на певну суму зобов’язань
позичальника. Банк-кредитор перед укладанням договору поруки чи
прийняття гарантії ретельно аналізує фінансовий стан і платоспроможність
поручителя чи гаранта на основі документів що надані банку-кредитору, а
також довідкових чи архівних даних [5,с. 321]. Перехід до ринкової
економіки в Україні створив реальні передумови для організації нової
сучасної системи страхування. В останні роки відбулися серйозні зміни в
підході держави до розвитку страхової справи в Україні. У відповідності
з діючим законодавством в Україні розвиваються два основні напрями
добровільного страхування: особисте і майнове. Страхування
відповідальності за непогашення кредитів розглядається як різновид
добровільного страхування відповідальності. Страхування відповідальності
за непогашення кредиторами розглядається як взаємокорисна угода для всіх
учасників та, частково підприємство-кредитор гарантується від утрати
ділової репутації через несвоєчасне погашення кредиту. Банк одержує
високі гарантії поверненості кредиту, хоча і не є простим учасником
страхової угоди. Страхова компанія одержує винагороду за свої послуги у
вигляді страхового платежу.
На завершальному етапі ведуться переговори з клієнтом при умові
кредитної угоди. Пропозиції кредитного інвестора банку можуть зовсім не
співпадати з умовами кредиту, що містились у заяві клієнта, тому
необхідно вишукувати компромісне рішення. На кредитній раді кредитний
інспектор аргументує корисність і прибутковість угоди. Рішення про
видачу конкретного кредиту оформляється протоколом Кредитної Ради
(Комітету).
2. Характеристика основних способів забезпечення
повноти та своєчасності повернення позик.
Застава, її суть та види.
Застава майна клієнта є одним із поширених видів забезпечення
поверненості банківського кредиту. Застава майна витікає з заставного
зобов’язання, яке наддається позичальником кредитору і підтверджує право
останнього, при нездійсненні платіжного зобов’язання, одержати переважне
задоволення претензій з вартості заставленого майна. Для реалізації
цього права кредитору не потрібно порушувати по відношенню до
позичальника судового позову.
Сама по собі застава майна (рухомого й нерухомого) означає, що
кредитор-заставодержатель має право реалізувати це майно, якщо
забезпечене заставою зобов’язання не буде виконане. В силу застави
кредитор має право у випадку невиконання боржником-заставодавцем,
забезпеченого заставою зобов’язання, отримати задоволення з вартості
заставного майна переважно перед іншими кредиторами. Застава повинна
забезпечити не тільки повернення кредиту, але і сплату відповідних
процентів і неустойок по договору, передбачених у випадку його
невиконання. Крім цього, необхідно врахувати, що ринкова вартість
заставного майна може знизитись. Виходячи з цього, в усіх випадках
вартість застави повинна бути вище розміру кредиту.
Майно та інші форми забезпечення зобов’язання позичальника перед банком
повинні задовольняти наступні вимоги:
Висока ліквідність. Під ліквідністю активів (товарно-матеріальних
цінностей, цінних паперів, фінансових вимог до третіх осіб і інше)
розуміється здатність активів до конвертації у готівкові гроші.
Здатність до тривалого збереження (як мінімум, на протязі строку
погашення кредиту).
Стабільність цін на заставлене майно.
Низькі витрати по збереженню й реалізації застави.
Обов’язкове страхування застави.
У залежності від того, наскільки заставлене майно відповідає даним
вимогам, визначається обсяг позички, яку надає банк [10,с. 52].
Застава виникає в силу договору, або в силу закону. Найбільше поширення
має застава в силу договору, коли боржник добровільно віддає майно в
заставу, укладаючи при цьому договір із кредитором. Яким же повинен бути
договір застави? Перш за все слід відмітити, що договір може бути
укладений окремо від того зобов’язання, яке забезпечується заставою,
тобто складається окремий договір застави. Але умова про заставу може
бути включена і в текст основного договору. Розв’язання цього питання
визначається згодою сторін. Але якщо застава вноситься не боржником по
договору, а третьою особою, то укладання окремого договору обов’язкове.
Заставодавцем при заставі майна може бути йог власник, який має право
відчужувати заставлене майно на підставах, які передбачені законом, а
також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право
застави на це майно.
Але постає таке питання, а яке ж майно заставодавець має право
відчужувати? Це питання неоднозначне і не просте, воно залежить від
того, якими правами на майно володіє заставодавець:
правом власності;
правом повного господарювання;
правом оперативного управління.
Що стосується власника майна, то по відношенню до нього сумнівів і
питань не виникає: він може передавати в заставу будь-яке майно, якщо
воно взагалі може бути предметом застави. А ось по відношенню до
підприємств, створених власниками, які мають на майно повне право
господарського ведення, і у відношенні створених власниками установ, які
мають право оперативного управління, відповідь на питання значно
складніша. Щоб відповісти на нього, необхідно знати, які види майна
можливо передавати в заставу і в якій мірі підприємство й установа
взмозі розпоряджатися ним. У відповідності до Закону України “Про
заставу” предметом застави можуть бути речі, цінні папери, інше майно і
майнові права.
Надане підприємству право повного господарського ведення дає йому змогу
володіти, користуватися в розпоряджатися майном у тому ж обсязі, що і
власнику, якщо законом або власником в установчих документах не
передбачено інше. Виходячи з цього, підприємство може передавати в
заставу будь-яке майно, якщо на нього не встановлено обмежень на його
відчуження. Тому, переш ніж приймати майно в заставу у підприємства,
необхідно добре проаналізувати його установчі документи, перевірити чи
немає в них заборон і обмежень на розпорядження майном. До речі, таким
обмеженням може бути пряма заборона на заставу майна в цілому або
окремих його частин.
У договорі застави повинно бути зазначено:
найменування (прізвище, ім’я та по-батькові) сторін;
місцезнаходження (місце проживання) сторін;
суть забезпеченою заставою вимоги;
розмір застави;
строк виконання зобов’язання;
опис і оцінка майна;
місцезнаходження майна;
будь-які інші умови, відносно яких за заявою однієї зі сторін повинна
бути досягнута угода.
Договір застави повинен бути укладений у письмовій формі. У випадку,
коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні
об’єкти, товари в обороті або переробці, договір застави повинен бути
нотаріально засвідчений на підставі відповідних правоустановчих
документів. Недотримання вимог щодо форми договору застави та його
нотаріальне посвідчення тягне за собою недійсність договору з
наслідками, передбаченими законодавством України.
Для деяких видів майна, які передаються в заставу, встановлена
обов’язкова державна реєстрація застави. Це означає, що після того, як
договір застави підписаний сторонами, а в необхідних випадках
нотаріально засвідчений, необхідно у відповідному державному органі
зареєструвати заставу. Договір вважається заключенй тільки після
реєстрації. Які предмети застави належать обов’язковій реєстрації? Ті, у
відношенні яких установлена обов’язкова державна реєстрація. Це, перш за
все підприємства, реєстрація яких здійснюється в місцевих органах влади;
далі, автомобільний транспорт, який реєструється в органах внутрішніх
справ; маломірні річкові судна, які реєструються в інспекціях;
вогнепальна зброя, яка реєструється в органах внутрішніх справ і т. д.
Словом, застава всіх об’єктів,які підлягають державній реєстрації, також
повинні бути зареєстровані у тому органі, який здійснює реєстрацію
відповідних об’єктів.
Предметом застави можуть бути майно та майнові права. Предметом застави
може бути майно, яке відповідно до законодавство України може бути
відчужено заставодавцем та на яке може бути звернено стягнення, також
може бути майно, яке стане власністю заставодавця після укладання
договору застави, в тому числі продукція, плоди та інші прибутки
(майбутній урожай, приплід худоби тощо), якщо це передбачено договором.
Предметом застави не можуть бути національні культурні та історичні
цінності, що перебувають у державній власності і занесені або підлягають
занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання.
Предметом застави не можуть бути об’єкти державної власності,
приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові
комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, що
знаходяться в процесі корпоратизації.
Такі загальні положення про заставу в рівній мірі відносяться до всіх
видів застави. Але є особливості правового регулювання окремих видів
майна, на яких необхідно зупинитися.
Почнемо з характеристики видів застави. Вирізняють два види застави:
І. При якому предмет застави може залишатися у заставодавця.
ІІ. При якому предмет застави передається в розпорядження, в володіння
заставодержателю (такий вид застави називається закладом).
Найбільше поширення має перший вид застави.
При заставі, коли вона залишається у заставодавця останній може:
володіти й користуватися предметом застави у відповідності з його
призначенням, тобто продовжувати вести підприємницьку діяльність,
використовуючи заставлене майно;
розпоряджатися предметом застави шляхом його відчуження з переводом на
покупця боргу по зобов’язанню, забезпеченому заставою.
Також спільними для всіх різновидів такої застави являються деякі
обов’язки заставодавця. Він зобов’язаний, по-перше, застрахувати за свій
рахунок предмет застави на його повну вартість. Мета обов’язку
страхування заключається в тому, щоб кредитор у випадку зникнення або
псування предмета застави матиме можливість задовольнити свої вимоги з
вартості страхового відшкодування. Інший обов’язок заставодавця –
прийняти міри, необхідні для збереження предмета застави, збереження
його вартості.
При цьому виді застави у заставодержателя виникають специфічні права.
Він має право перевірити наявність і стан предмету застави, умови його
зберігання й використання. Він вправі вимагати від будь-якої особи
зупинення посягання на предмет застави, які загрожують його втратою або
пошкодженням. Якщо предмет застави був утрачений і заставодавець не
замінив його іншим, рівним по вартості, то заставодержатель вправі
вимагати дострокового погашення забезпеченого заставою зобов’язання.
Другий вид застави – застава, предмет якої передається заставодержателю
або інакше, який називається закладом, є таким видом застави, якому в
банківській діяльності надають найбільшу перевагу, особливо, якщо в
якості предмета застави пропонується майно, яке не є нерухомістю, або
майно, передача якого в заставу не вимагає державної реєстрації у
відповідності із Законом “Про заставу”. Це пояснюється тим, що при
передачі майна у власність заставодержателю (банку) останній може
здійснювати найбільш активний контроль за станом даного майна.
Використання застави у практиці організації кредитних відносин визначає
наявність спеціального механізму його застосування. Розрізняють декілька
видів застави в залежності від об’єкта застави:
Застава майна клієнта.
Застава товарно-матеріальних цінностей.
Застава товарів в обороті та переробці.
Застава дебіторських рахунків.
Застава цінних паперів.
Застава векселів.
Іпотека (застава нерухомості).
Змішана застава.
Застава прав.
Як вже розповідалося, предметом застави може виступати будь-яка річ або
інше майно, яке належить позичальнику, на яке у відповідності із
законодавством України може бути звернено стягнення. В той же час це
майно для віднесення його до об’єкту застави повинно відповідати двом
критеріям: прийнятності й достатності. Указані критерії знаходять різне
відображення по відношенню до різних видів майна. Прийнятність
товарно-матеріальних цінностей для застави визначається двома моментами:
якістю цілей;
можливістю кредитора здійснювати контроль за їх збереженням.
Критеріями якості товарно-матеріальних цінностей є: швидкість
реалізації, відносна стабільність цін, можливість страхування,
довгостроковість збереження. Таму продукти, які швидко псуються, як
правило, не використовуються для застави. Важливо не тільки визначити
критерій якості, вибрати у відповідності з ним цінності, але і
забезпечити їх схоронність. Тільки в цьому випадку застава цінностей
може бути гарантією поверненості кредиту. В цьому випадку найбільш
надійним способом забезпечення схоронності заставлених цінностей
виступає передача їх кредитору, тобто банку. В даному випадку
позичальник залишається власником заставленого майна, з опосередкованим
володінням. Він не може розпоряджатися й використовувати заставлені
цінності. Указаний вид застави передається у володіння заставодержателя
і знаходиться в нього. Він може залишатися у заставодавця, але під
замком заставодержателя, або заставодержатель накладе на нього свою
печатку або поставить інші знаки, які свідчать про те, що річ
знаходиться в заставі. Оскільки предмет застави вилучається з
господарського обороту заставодавця, він не має можливості
використовувати його. Але кредитор набуває при закладі право
використання заставленого майна. Одночасно до нього переходить обов’язок
належним чином утримувати й зберігати предмет застави, нести
відповідальність за втрату та псування.
В якості предметів застави можуть виступати партії сировини, матеріалів,
готової продукції. Разом із тим заставне право передбачає можливість
збереження товарно-матеріальних цінностей як на нейтральних складах, так
і на складах позичальника. В цьому випадку застава товарів здійснюється
шляхом передачі кредитору (банку) складської квитанції. Часто складська
квитанція оформлюється на банк, який здійснює контроль за схоронністю
цінностей і порядком виписки квитанції. Банк в цьому випадку дозволяє
вилучення вантажу зі складу тільки після його продажу й використання
виручки для погашення позички. При збереженні вантажу на складах
позичальника, контроль за його схоронністю може нести як працівник
складу, так і сам банк.
У випадку,коли заставлені цінності залишаються на збереження на складах
нейтральної організації або у позичальника, можливий різноманітний режим
розпорядження ними. При твердій заставі визначається незмінність
заставлених цінностей по сумі і складу. При цьому позичальник не має
права витрачати дані цінності, незалежно від того, зберігаються вони на
його складах або на складах спеціалізованих організацій. Однак цей вид
застави, як показала практика, має обмежену сферу застосування: він
розрахований на цінності, призначені для поточного використання.
Також існує другий вид цього забезпечення: під загальні розписки. В
цьому випадку товари знаходяться на відповідальному збереженні у
позичальника, однак контроль за ними доручається представникам
банку-кредитора або третім особам (наприклад, складській компанії). Тоді
забезпеченням служать зберігальні розписки. Кращим способом зберігання
застави для позичальника являється другий, бо перший пов’язаний з
високими видатками, що відбивається на ціні позики. Другий спосіб
дозволяє знизити видатки по зберіганню застави, однак збільшує ризик
банку. Видача позики під загальні розписки потребує високої надійності
позичальника.
Біль поширеним видом застави є застава товарів в обороті. Цей вид
застави дуже відомий у господарській практиці і широко приймається для
забезпечення кредитів, які наддаються банками по обігу матеріальних
цінностей, під сезонні накопичення товарів та інше.
Особливість такої застави полягає в тому, що його предметом являється не
конкретне індивідуально визначене майно, наприклад, дім, автомашина і
т.п., а товари визначеного виду, наприклад, взуття чоловіче або жіноче,
або взуття взагалі, зерно, м’ясні консерви, бавовна, вугілля і т.п.
тобто предметом застави товарів в обороті маже бути сировина,
напівфабрикати, комплектуючі вироби готова продукція.
Зміст застави полягає в тому, що заставленим вважаються всі або частина
товарів визначеного виду, поки вони знаходяться у власності або повному
господарському веденні заставодателя. Як тільки вони переходять у
власність (повне господарське ведення) іншої особи, вони перестають бути
предметом застави. Але всі товари даного виду або їх частина, які
надійшли у власність заставодателя, автоматично стають предметом
застави.
Головна умова – загальна вартість товарів даного типу, які знаходяться в
заставі, не повинна зменшуватись. Правда, договором може бути визначено,
що по мірі виконання забезпеченого заставою зобов’язання вартість
заставленого майна може зменшуватись. Наприклад, по мірі погашення
банківської позички підприємство може продавати заставлені запаси
сировини. Але таке право повинно бути прямо передбачене договором про
заставу. В іншому випадку при зменшені вартості заставленого майна
кредитор взмозі, як вже зауважувалось, вимагати дострокового погашення
кредиту.
Дуже близько по змісту до застави товарів в обороті є застава товарів у
переробці. Він застосовується при кредитуванні промислових підприємств,
зокрема, які переробляють сільськогосподарську сировину. Особливістю
цього виду застави є право позичальника використовувати заставлену
сировину й матеріали у виробнитстві. Причому може допускатися
переміщення цінностей, які призначалися переробці зі складу в цех
фабрики або заводу.
Застава товарів в обороті та переробці одна з найбільш перспективних
форм забезпечення зобов’язань. З однієї сторони, вона не “зв’язує руки”
заставодавцю, надаваючи йому можливість вільно володіти, використовувати
й розпоряджатися заставленим товаром, його заміну іншим. З іншого боку,
й інтереси кредитора забезпечуються достатньо надійно, оскільки
будь-який товар відповідного виду, який надійшов заставодавцю, стає
предметом застави. Тому навіть загибель предмета застави не припиняє дію
застави, так як таким предметом став товар, який знову надійшов.
Таким чином, різноманітні види застави матеріальних цінностей або
розрахункових документів, які їх представляють мають неоднакову ступінь
гарантії повернення кредиту.
Оскільки в ринковій економіці кон’юнктура з реалізації товарів може
оперативно змінюватися, величина заставлених цінностей завжди вище суми
наданого кредиту. Це положення визначає поняття “достатності” об’єкту
застави.
Крім кредитів під товарно-матеріальні цінності банки широко практикують
видачу кредитів під заставу дебіторських рахунків, цінних паперів і
векселів. Прийнятність дебіторських рахунків для застави здійснюється по
таких критеріях, як якість товарів, що реалізуються і фінансова
стійкість покупця.
Критерієм якості цінних паперів із точки зору прийнятності їх для
застави служить можливість швидкої їх реалізації. Тому в заставу
приймаються державні цінні папери та папери корпорацій. Запозичені кошти
не повинні використовуватись на придбання нових цінних паперів, що
спрямовано на обмеження біржової спекуляції позичальників та зменшення
ризику банкрутства клієнтів.
До предметів застави також відноситься вексель. Цей вид застави у
зв’язку з розвитком комерційного кредитування в нашій країні в
перспективі буде застосовуватись дуже широко. Головна вимога до векселя,
як до предмета застави, в обов’язковості відбиття товарної угоди.
Деякі особливості в використанні застави є при видачі іпотечних
кредитів, які отримали широкий розвиток у світовій практиці. В цьому
випадку з’являється такий вид застави, як іпотека. Іпотекою визнається
застава землі, нерухомого майна, при якому земля або майно, являється
предметом застави, залишаються у заставодавця або у третьої особи.
Предметом іпотеки може бути майно, пов’язане із землею, – споруди,
будівлі, квартири, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний
майновий комплекс, а також інше майно, віднесене законодавством до
нерухомого.
У відповідності з законодавством України предметом іпотеки можуть бути
також земельні ділянки і багатовікові насадження, які належать
громадянам по праву приватної власності.
Для іпотеки характерні наступні риси: знаходження майна в руках
позичальника й можливість отримання під заставу одного і того ж майна
додаткових іпотечних позик, обов’язкова реєстрація застави в земельних
книгах, які ведуться державними комунальними закладами, простота
контролю за схоронністю предмета застави.
Застава рухомого (автомобіль і т.д.) і нерухомого майна використовується
також при видачі довгострокових позик населенню для купівлі будинку,
автомобіля і т.д., для будівнитства або землевлаштування (фермерам). При
видачі іпотечного або іншого довгострокового кредиту важливо правильно
провести оцінку вартості застави. Успіх оцінки, як показує досвід,
залежить від здібностей, досвіду й компетентності людини, яка здійснює
оцінку застави.
Як же здійснюється оцінка застави банком?
По-перше, встановлюється предмет застави, і право власності
позичальника, достовірність та повнота документів, які вимагаються для
оформлення даної форми застави.
По-друге, необхідно підтвердження, що застава не є власністю держави і,
згідно діючого законодавства, може бути предметом застави.
Потім здійснюється візит до місця знаходження предмета застави, якщо це
– нерухомість, транспортні засоби або інший фізичний об’єкт.
Також необхідно отримати доказ від позичальника, що предмет що предмет
застави не використовується в якості застави для іншої сторони, і,
нарешті, встановити ринкову або ліквідаційну вартість наданої застави.
Такий аналіз наданої застави, як правило, виконується працівниками
кредитного відділу, які надають результати свого аналізу й візиту до
місця предмету застави у вигляді “Акта оцінки нерухомості”, який є
кінцевим етапом експертної оцінки. Після чого укладається договір
застави в письмовій формі, який повинен бути завірений нотаріусом у
випадках, передбачених законодавством України.
На протязі дії кредитної угоди заставодержатель може у продовж дії
кредитного договору вимагати від позичальника збільшення суми застави у
випадку, якщо зменшилась вартість застави й виплата кредиту ставиться
під сумнів.
В умовах розвитку різних форм власності, реалізації політики
приватизації державної власності, роль іпотеки в забезпеченні
поверненості кредиту, який наддається підприємствам, організаціям,
кооперативам і населенню зростає.
Кредитування сукупного або крупного об’єкта може вимагати використання
змішаної застави, яка включає товари на складі, товарні документи
(дебіторські рахунки) та векселя. В цьому випадку вимоги до складових
елементів змішаної застави залишаються тими самими, що описані раніше.
В банківській практиці предметом застави виступає не тільки майно, яке
належить клієнту, але і права на будівлі, споруди, землі, які він
орендує. В результаті існує самостійний вид застави – застава прав. Для
нашої країни цей вид застави може бути перспективним, враховуючи орендну
й приватну власність. Однак його використання припускає прийняття
спеціального законодавства, яке визначає основи заставного права.
При заставі прав заставодавець може укласти договір застави на права, що
належать йому на момент укладання договору прав, вимог по зобов’язанням,
в яких він являється кредитором, так і тих, які можуть виникнути в
майбутньому.
У договорі застави прав повинно бути вказано особу, яка є боржником по
відношенню до заставодавця. Заставодавець повинен повідомити своєму
боржнику про здійснення застави прав.
Строкове право вимоги, яке належить заставодавцю-кредитору, може бути
предметом застави тільки до закінчення строку його дії.
В договорі застави прав, які не мають грошової оцінки, вартість предмета
застави визначається згодою сторін.
В цілому, розглядаючи заставу як одну з форм забезпечення поверненості
кредиту, слід підкреслити, що таку гарантію породжує юридично закріплена
майнова відповідальність позичальника перед кредитором. Тим самим
виникає правовий захист інтересів кредитора. Економічну гарантію
повернення кредиту при заставі забезпечує: по-перше, конкретні цінності
і права, які є предметом застави (рухоме й нерухоме майно, права
позичальника на нерухоме майно); по-друге, сукупне майно клієнта, а
іноді і кількох осіб.
Гарантії та поруки.
Наряду з заставою, одним з найбільш поширених способів забезпечення
зобов’язань по кредитним договорам являється порука й гарантія.
Гарантія – це договір, що укладається між банком і гарантом шляхом
видачі останнім гарантійного листа та прийняття до виконання банком.
Володіючи, як і застава, здатністю юридично й економічно захищати свої
інтереси кредитора, вони мають іншу початкову базу. В цьому випадку
майнову відповідальність несе за позичальника, як правило, третя особа.
Існує декілька видів гарантій, які відрізняються між собою по суб’єкту
гарантійного зобов’язання; порядку оформлення гарантій, джерелу засобів,
які використовуються для гарантування платежу.
В якості суб’єкта гарантованого зобов’язання можуть виступати фінансово
стійкі підприємства або спеціальні заклади, які мають засоби, наприклад,
банки.
Найбільш розповсюдженою є банківська гарантія. Строк дії гарантії
встановлюється, як правило, на 10-15 днів більше строку погашення
кредиту, повернення якого забезпечується гарантією.
Перед тим як видати банківську гарантію на думку фінансиста К. А.
Блюморгелда (Англія), слід користуватися такими правилами:
перевірити надійність угоди, яку треба гарантувати;
детально розібратися в її суті і питаннях погашення наданого кредиту;
договоритися з банком-кредитором про надання гарантії на певну суму, яка
задовольняє обидві сторони і не перевищує багаторазово вартість наших
активів [16,с. 105].
Згідно із законодавством, діючим в Україні, банківська гарантія
забезпечує належне виконання принципами (позичальником) його головного
зобов’язання перед бенефіціаром (кредитором). За видачу банківської
гарантії позичальник сплачує гаранту винагороду. Банківська гарантія
носить безвідзивний характер.
Безвідривна гарантія – яка не може бути відізвана, анульована чи змінена
банком-гарантом без попереднього погодження з банком-кредитором. Але
законом не забороняється використання відкликаної гарантії. Якщо в
договорі про банківську гарантію чітко написано: “дана банківська
гарантія являється відкличною гарантією”, це означає, що гарант може в
будь-який момент і без попереднього повідомлення кредитора анулювати
гарантію.
Договір гарантії укладається між кредитором по основному зобов’язанні й
гарантом. Законодавство вміщує вимоги про обов’язкове оформлення
договору гарантії у письмовій формі. Невиконання письмової форми у
відповідності із законом несе недійсність договору гарантії.
Для повідомлення кредитора (банка) складається гарантійний лист.
Гарантійний лист – письмово оформлений документ, за допомогою якого
оформлюється гарантія. Другий гарантійного листа з поміткою банку, що
обслуговує гаранта, про прийняття гарантії передається у банк
позичальника, після чого здійснюється кредитування під гарантією.
Якщо позичальник по закінченню терміну користування позикою не має
коштів на рахунку, неповернутий кредит стягується в безспірному порядку
з рахунку гаранта.
Дія гарантії закінчується із закінченням забезпеченого нею зобов’язання,
із граничного строку гарантії, а також якщо банк протягом 3-х місяців із
дня закінчення строку зобов’язання по не пред’явив позов до гаранта.
Якщо строк виконання зобов’язання не вказаний або визначається моментом
вимоги, то при відсутності іншої домовленості відповідальність гаранта
припиняється по закінчені року з дня заключення договору гарантії. Про
припинення гарантії банк, що обслуговує позичальника, інформує банк
гаранта.
Іншим видом гарантії є та, яку представляє фінансово стійка організація
або заклад. Тут джерелом гарантії служать власті засоби цієї
організації. До недавнього часу при кредитуванні підприємств, які мали
нестачу власних оборотних засобів, застосовувалось отримання
гарантійного листа від вищестоящої організації. При виникненні
просторічних платежів по кредитам їх погашення здійснювалось з рахунку
вищестоящої організації. Якщо для банку кредитування під гарантію
сприяло своєчасному повернені кредиту, то для підприємства часто такі
гарантії мали часто негативну сторону: вони приводили до зародження
почуття утриманства й зниженню відповідальності підприємства за
результати фінансової діяльності. В наш час гарантії на платній основі
надають страхові товариства (об’єднання). Причому основою для видачі
гарантії є перевірка підприємства або організації. Гарантії можуть
видаватися і фінансово стійким підприємствам, із якими
підприємство-позичальник має систематичні виробничі зв’язки (наприклад,
постачальник або покупець даного підприємства). Однак у цьому випадку
необхідна інформація про кредитоспрамажність підприємства гаранта. Якщо
вказане підприємство обслуговується одним банком, що і позичальник, така
задача вирішується просто. Складніше, якщо підприємство-гарант
обслуговується іншим банком. Тому з цією метою необхідно мати єдиний
центр, який володіє інформацією про кредитоспроможність будь-якого
підприємства і організації у країні.
В США гарантії наддаються також спеціальними урядовими організаціями,
які володіють цільовими фондами. Однією з таких організацій є
Адміністрація по справах дрібних підприємств, яка має цільову програму
їх розвитку. 90% позик цих підприємств видається під гарантією вказаної
адміністрації. Причому за кредит стягується пільгова плата, зокрема
процентна ставка нижча на 1-1,5% у порівнянні з тою, яка стягується за
кредит, який наддається без гарантій. Державний фонд підтримки дрібних і
середніх підприємств доцільно утворити і в нашій країні; він міг би
використовуватись в якості гарантійного джерела розвитку малого бізнесу.
Основним джерелом був би банківський кредит.
Гарантії можуть видаватися і банками. Особливо широко використовуються
банківські гарантії при міжнародних розрахунках і отриманні міжнародних
кредитів. Указані гарантії наддаються як у вигляді спеціального
документа (гарантійного листа), так і надпису на векселі (аваль).
В нашій країні в теперішній час широко використовується надання гарантії
одним банком іншому при надані останнім кредиті клієнту першого банку.
Така ситуація виникає у зв’язку з відсутністю у банка вільних ресурсів
для надання кредиту своєму клієнтові, або видача крупної суми кредиту
порушить ліквідність його балансу. При видачі гарантії банк не втрачає
зв’язок із клієнтом, хоча і не кредитує його, одночасно має визначений
дохід.
З метою запобігання ризику ліквідності банку у зв’язку з можливістю
розвитку ним гарантійних операцій Національний банк обмежив загальну
суму наданих комерційним банком гарантій обсягом його власних засобів.
Також є така форма забезпечення поверненості кредиту як порука.
Законодавство розглядає поруку й гарантію як єдине зобов’язання і не
передбачає особливого правового регулювання відносин по договору поруки.
Вона використовується при взаємовідносинах між банком як із юридичними,
так і фізичними особами. Порука оформляється письмовим договором між
банком і поручителем. У відповідності з ним останній зобов’язується
погасити кредитору заборгованість позичальника на протязі визначеного
періоду. У договорі може бути визначена максимальна сума, яку гарантує
погасити поручитель.
Є три види укладення договору поруки:
після того як підписаний кредитний договір між банком кредитором і
позичальником;
до підписання кредитної угоди. Це випадок, який зустрічається
найчастіше, коли банк обговорює оформлення надання кредиту тільки після
одержання поручительства за позичальника;
одночасне підписання з кредитною угодою трохсторонньої угоди
поручительства. Цей документ підписує банк-кредитор, позичальник і
поручитель. Укладання трохстороннього договору зустрічається на практиці
і не суперечить законам.
Договір поруки повинен бути здійснений у письмовій формі. У договорі
поруки повинні бути вказані умови, що дозволяють, визначити за виконання
якого зобов’язання дана порука. Порука може бути повною (на всю суму
кредиту й процентів по ньому) чи частковою. В угоді передбачаються
порядок і обставини, за яких поручитель, зобов’язаний виконати свої
зобов’язання. При невиконанні чи неналежному виконанні боржником
забезпеченого порукою зобов’язання поручитель і боржник відповідають
перед кредитором солідарно, якщо не передбачена судебна відповідальність
поручителя. До поручителя, що виконав зобов’язання, переходять права
кредитора по цьому зобов’язанню в права, і права що належали кредитору
як заставоутримувачу в тому обсязі, в якому поручитель задовольняв
вимоги кредитора. Поручитель також вправі вимагати від боржника оплати
кредитів на суму, виплачену кредитору і повернення, відшкодування інших
збитків, одержаних у зв’язку з відповідальністю за боржника. Після
виконання поручителем зобов’язання кредитор зобов’язаний вручити
поручителю документи, що підтверджують вимоги до боржника, і передає
права, що забезпечують ці вимоги.
Передбачено, що боржник, який виконував зобов’язання, забезпечене
поручительством, зобов’язаний негайно повідомити про це поручителя. В
іншому випадку поручитель, в свою чергу виконавши зобов’язання, у праві
стягнути з кредитора безпідставно одержане або пред’явити регресивну
вимогу до боржника. В останньому випадку боржник вправі необґрунтовано
одержане.
Певні випадки зупинення дії договору поруки:
Із припиненням забезпеченого поручительством зобов’язання; зі зміною
цього зобов’язання, що тягне за собою несприятливі наслідки для
поручителя; із переводом на іншу особу боргу по забезпеченому
поручительством зобов’язанню без згоди поручителя; якщо кредитор
відмовився прийняти належне виконання, за запропоноване боржником чи
поручителем; після закінчення терміну поруки (якщо він не встановлений);
поручительство зупиняється якщо кредитор на потязі року після настання
терміну виконання забезпеченого порукою зобов’язання не пред’явив позов
поручителю та інші.
Використання цієї форми забезпеченості повернення кредиту вимагає
ретельного аналізу кредитоспроможності поручителя. Порука знайшла широке
використання при наданні довгострокового кредиту населенню. В
закордонній практиці поручителем може бути фізична особа, яка має
постійне місце роботи, постійний дохід або визначене майно (дім,
автомобіль, дачу, земельну ділянку). Порука оформляється через
нотаріальну контору і виражає юридичну відповідальність підприємства за
іншу особу у випадку несплати нею свого боргу.
При отриманні гарантійних листів і порук, а також оформлення авалю банки
повинні ретельно перевіряти достовірність підписів і правомірність осіб,
які зробили свої підписи. Для цієї мети в міжбанківській практиці існує
офіційний документ, який називається книгою повноважених осіб
(підписів), де зафіксовано коло осіб, які мають право підпису платіжних
документів і зразки їх підписів.
В теперішній час в нашій країні найбільш кращою і доступною формою
гарантії своєчасного й повного погашення кредиту служить отримання
гарантій, хоч і вона пов’язана з деякими труднощами.
Економічний зміст та форми страхування кредитів.
З найдавніших часів кредитні операції супроводжувалися ризиком
неповернення кредиту. Саме тому з розвитком кредитних відносин в умовах
ринку (за існування конкуренції, нестійкої кон’юнктури і
непередбачуваних політичних ситуацій), сформувалися різні системи
запобіжних заходів аж до сучасних видів страхування кредитних ризиків.
У взаємовідносинах кредитора й позичальника предметом спільного інтересу
є кредит. Із ним пов’язані протилежні правничо-економічні ситуації:
кредитор має право вимагати повернути йому борг, а боржник зобов’язаний
віддати позику, як це записано у кредитній угоді. Недотримання цих
домовленостей загрожує кредитору фінансовими збитками, які, власне, і є
об’єктам страхування з метою захисту його майнових інтересів. Таким
чином, матеріальний прояв ризику кредитної операції полягає в тому, що
борг не повертають, а юридично відрізняється від інших видів
страхування. Оскільки правовий аспект домінує, страхування кредитів
визнано особливою формою страхового захисту – страхування від збитків на
випадок невиконання вимог, тобто відповідальності позичальника.
При страхуванні беруть участь дві сторони:
– страховик-організація, що створює страхові фонди і бере на себе
зобов’язання повернути страхувальнику збитки чи страхову суму;
– страхувальник – юридична чи фізична особа, яка страхує свою
власність і укладає договір про це із страховиком.
Страхувальник сплачує страхові внески і має право одержати страхове
відшкодування в зазначеному розмірі при виникненні страхового випадку.
Найважливіші моменти у страхуванні – міра відповідальності, встановлення
страхового випадку та визначення страхового відшкодування. Це
обов’язкові атрибути страхового договору.
Для укладання договору страхування (може видаватись страховий полюс чи
страхове свідоцтво) страхувальник подає страховику такі документи:
заяву;
статут організації;
копію кредитного договору;
баланс;
контракт на поставку цінностей [14,с. 200].
Перелік документів складає страховик. Основна мета подання документів –
визначення ступеня страхового ризику.
Вивчивши клієнта, страховик установлює страхову премію у відсотках до
страхової суми і залежно від терміну поданого кредиту. Більший термін
кредиту – вища страхова премія. Найбільш важливим при страхуванні є
встановлення розміру відповідальності, яку бере на себе страховик,
визначення строкового випадку й відшкодування збитків.
Амплітуда коливання відповідальності страховика досить велика (є
страхові товариства, що приймають до страхування 100% суми непогашеного
позичальникам кредиту, але зовсім не беруть відсотків за користування
кредитом, є що виплачують від 50% до 90% суми та інші).
Відповідальність страховика виникає, якщо страхувальник не повернув
банку-кредитору зазначену в договорі суму протягом 10 – 30 днів. У
договорі є термін, протягом якого сторони повідомляються про настання
страхового випадку.
Страхування кредитів, як новий вид захисту на українському ринку
практикується порівняно недавно (від початку 1990-х років) у таких двох
варіантах:
а) добровільне страхування ризику непогашеності кредитів
(страхувальником
у цьому разі виступає банк, тобто це типове делькридерне
страхування,
коли банк, перекладаючи ризик на страховика, є водночас
страхувальником і застрахованим);
б) добровільне страхування відповідальності позичальника за непогашення
кредитів (страхувальником тут є боржник, який страхує кредит на
користь
свого кредитора).
Докладніше розглянемо перший варіант, коли страхувальник-банк по
укладанні кредитного договору може самостійно застрахувати надану
позику. Підписавши зі страховою компанією угоду про добровільне
страхування кредитного ризику. В цьому випадку сума страхових внесків
враховується при встановленні ставки відсотка за кредит. За логікою
пов’язаних інтересів ініціаторами таких страхових операцій повинні бути
банки, як пошукачі страхового захисту. За характером ця операція
аналогічна страхування від нещасного випадку, яким, власне, і є
неповернення кредиту.
У вітчизняній практиці перший варіант страхування поки що не дуже
популярний. Головна причина в тому, що комерційні банки ще побоюються
використовувати страхування кредитів як основну форму захисту від
ризиків банківської діяльності. Без страхового аудита, широкого
висвітлення в економічній пресі балансів, фінансових звітів страхових
компаній цілком виправдано може виникнути сумнів щодо платоспроможності.
З іншого боку, через надмірно високі страхові премії підвищуються
страхові платежі, а отже й витрати виробнитства, що, врешті, обертається
підвищенням цін на товари й послуги.
Не сприяє поширенню цього варіанту страхування й ускладнена процедура
оформлення страхового договору. Вона потребує від банків як звичайної
рутинної роботи, так і дуже відповідальної аналітичної, коли доводиться
узгоджувати страхові тарифи, характер відповідальності, надавати
страховику документи, необхідні йому для відкриття регресного позову до
боржника тощо.
Дещо простішим щодо процедури є страхування відповідальності
позичальника за непогашення кредиту, оскільки страховий поліс
розглядається як різновид гарантійного паперу страхової компанії банку
за фінансовими зобов’язаннями до його клієнтів-позичальників. Цей
варіант страхування може забезпечити повернення кредиту і сплати
відсотків лише у випадку, коли страхова фірма згідна і спроможна
виплатити страхову винагороду.
На платоспроможність страхової компанії в цілому вказує наявність
перевищення фактичного розміру її вільних активів над пасивами. Проте не
завадить конкретно проаналізувати можливості страхової компанії.
За результатами аналізу всіх поданих матеріалів з урахуванням внесених
банком поправок укладається договір страхування, який подається в банк
разом із страховим полюсом.
У випадку підготовки рішення про страхування відповідальності за
непогашення кредиту й відсотків за ним, банк повинен уважно розглянути
проект договору добровільного страхування. З огляду на виконання таких
вимог:
Договір повинен містити всі умови страхування.
Повинен страхувати ризик непогашення кредиту та відсотків за ним.
Повинен бути тристороннім (страховик-банк-клієнт).
Передбачати відповідальність страхувальника перед банком.
Враховувати можливості контролю банку за своєчасним перераховуванням
клієнтом страхового платежу.
Враховувати відповідальність страхувальника за несвоєчасне відшкодування
банку страхової суми при виникненні страхового випадку.
Страхування здійснюється за рахунок страхувальника: із його рахунку в
даному банку списується страхова премія.
Слід відмітити, що в економічно розвинутих країнах такий вид страхування
практично відсутній, так як банки покривають свої ризики за рахунок
спеціальних фондів, які вони створюють. Страхові компанії майже не
займаються страхуванням ризику неповернення кредиту. Ймовірно, що саме
до такого “західного” механізму забезпечення ризиків пов’язаних з
видачею кредиту, рано або пізно прийдуть і наші банки. Але поки що
практика страхування кредитів існує, існують і пов’язані з цим дуже
гострі проблеми.
Перша з цих проблем полягає в тому, що, як правило, сторонами договору
страхування ризику неповерненості кредиту виступає страхова компанія й
позичальник, що несе за собою немалі проблеми для банка-кредитора. З чим
вони пов’язані?
По-перше, зважаючи на те, що договір страхування вступає в силу за
винятковими особливо обговореними випадками з дати народження 100%
страхової премії на розрахунковий рахунок компанії, перш ніж довірити
гроші клієнту банк повинен перевірити, чи сплачена позичальником
страхова премія, і , тільки впевнившись в тому, що страхова компанія
отримала її у повному обсязі, здійснювати реальну видачу кредиту.
По-друге, існує ще більш складне для банку питання, пов’язане з можливим
застереженням у договорі страхування про оплату страхової премії у два
етапи. В цьому випадку договір страхування втрачає силу при несплаті
другої частини страхової премії. Таким чином, може скластися така
ситуація, коли позичальник, сплатив першу частину страхової премії,
отримає кредит, а потім відмовиться сплачувати другу частину страхової
премії. Що в даному випадку робити банку? Банк не є стороною договору
страхування і, отже не тільки не може втручатись у відносини
позичальника та страхової компанії, але і часто залишається в невідані
про те, що договір страхування втратив силу. На мій погляд, все, що тут
можна зробити, це або вимагати при заключенні договору страхування
включення в нього умову, що страхова компанія у випадку несплати другої
частини несе відповідальність або взагалі відмовитись від прийняття
страхового полюсу, який передбачає рострочку сплати страхової суми.
По-третє, іноді бувають такі ситуації, коли при відсутності у
позичальника засобів для сплати страхової премії він “просить” іншу
юридичну особу сплатити за нього страховку. На перший погляд, усе
виглядає достатньо надійно – страхова премія сплачена, договір
страхування вступив у силу, позичальник отримав кредит. Однак реальний
платник страхової премії у будь-який момент має право вимагати
повернення перерахованих за страхувальника (позичальника) страхових
платежів. А поскільки страхова компанія і реальний платник страхової
премії не перебувають у договірних правовідносинах, страхова компанія
повинна по вимозі платника здійснити повернення перерахованих їй сум. У
судовій практиці вже існують приклади, коли арбітраж в подібній ситуації
стягнув з страхової компанії отримані нею страхові платежі, які були
перераховані на страховика іншою юридичною особою.
Звичайно, що в такому випадку страхова компанія, повернувши страхові
платежі, анулює дію договору страхування.
Тому можна зробити такий висновок, що недоліком заставної масової форми
страхування є те, що страховик не вступає у безпосередні правові
відносини з банком-кредитором, а пов’язаний з ним лише опосередковано.
Отже, банк як третя особа втрачає приорітет при захисті своїх інтересів.
Ситуація ускладнюється ще й тим, що на українському страховому ринку не
вироблено загальних умов страхування кредитів, які б
охоплювалинайсутєвіші норми кожного виду страхування. Тому в подальшому
страхуванні кредитів, очевидно, розвиватиметься не лише шляхом
удосконалення діючих умов страхування відповідальності, на зразок
страхування застави (кауцій), а й через поступове його перетворення у
страхування делькредерного типу, яке можна буде розглядати як
страхування банків-кредиторів від “нещасного випадку” у їхній
діяльності. Такий страховий захист міг би відзначитися більшою
стабільністю та захищеності інтересів кредиторів.
Акредитив, чек, лізинг та інші способи повернення позик.
Сучасний фінансовий ринок не можна уявити без акредитиву як інструменту
кредитування й засоби забезпечення платежів.
Акредитив – це письмове доручення однієї кредитної установи іншій
здійснити розрахунок спеціально заброньованих засобів платежу оплату за
товарно-транспортними документами за відвантажений товар і видати
проявнику визначену суму грошей.
Чеки – це один із видів цінних паперів, які можуть слугувати
забезпеченням поверненості виданих коштів. У країнах з ринковою
економікою використання чеків у якості способу забезпечення виконання
зобов’язань, в т.ч. кредитних, одержало велике поширення.
На практиці при використанні чеків, слід мати на увазі, що він тільки
інструмент для одержання грошей. Борг (при розрахунках чеками) рахується
погашеним не з моменту видачі чеку, а з моменту його оплати банком
платником.
Таким чином, чек не можна рахувати законним засобом платежу, тобто
кредитор не зобов’язаний приймати чек замість належного йому платежу. І,
відповідно, взяття чеку для погашення кредиту чи в оплату за поставлений
товар, надані послуги є акт доброї волі, заснований на довірі кредитора
до свого боржника.
Узяттям чеку кредитор бере на себе тільки одне зобов’язання – пред’явити
вчасно до оплати.
Але якщо банк відмовиться в оплаті чеку, тримач чеку звертає свої вимоги
до особи від якої від одержав чек, а в кінцевому рахунку до
чекодержателя, але не до банку платника.
Для того щоб чек став надійним способом забезпечення платежу, оплата по
ньому має бути гарантована третьою особою (авалістом) шляхом
відповідного напису на чеку (“рахувати за аваль”) і вказівки, за кого
він даний. Аваль підписується авалістом з указівкою своєї адреси і дати
здійснення запису. Такими авалістами мажуть бути самі банки.
У системі кредитування й забезпечення поверненості кредитних засобів
одержують все більш широке розповсюдження нові для України форми:
лізинг, факторинг, форфейтинг та інші.
Лізинг (від англ. – lease) – це оренда.
Але в бізнесі під лізингом розуміється підприємницька оренда:
обладнання, нерухомість, тобто основні фонди. Але, оренда квартири – це
не лізинг.
Лізинг – це оренда довготермінова з можливим наступним викупом майна, що
здається в оренду по залишковій вартості.
Накінкць, лізинг – це фінансова операція.
У сутності – це цілковитий кредит, який спеціалізована лізингова
компанія бере в банку під купівлю обладнання. Вона уже куплене
обладнання передає підприємству в оренду і вимагає від нього повернення
кредиту, а також виплати процентів і комісійних.
Факторинг – різновид фінансових операцій, при яких банк чи
спеціалізована компанія викупляє грошові вимоги у боржника і сама стягує
борг на користь кредитора (продавця) за певну винагороду.
У світовій практиці існують наступні види факторингового обслуговування:
купівля фактором платіжних засобів вимог кредитора по відношенню до
позичальника;
надання фактором кредитору комплексу послуг, які крім передачі права
вимагання боргів включають в себе ведення бухобліку за цими вимогами,
аналіз інформації про фінансовий стан боржників забезпечення страхування
кредитних ризиків, рекламні, складські, транспортні, консультацій ні і
юридичні послуги.
Форфейтинг – це банківська операція по купівлі фінансовим агентом
комерційного зобов’язання позичальника (покупця, імпортера) перед
кредитором (продавцем). Це комерційно забезпечене зобов’язання простим і
переказним векселем, без права регресу. Під регресом розуміють право
власника тратити і векселя звернутися за компенсуванням до попереднього
власника зобов’язання за ціною, що визначено рівнем облікової ставки на
відповідний період.
У якості однієї з форм виконання зобов’язання чинним законодавством
визначається завдаток.
Завдаток – грошова сума, яка видається однією із сторін в рахунок
заборгованих нею за угодою платежів інших сторін у доказ укладення
договору і в забезпеченні його виконання. Домовленість про завдаток
незалежно від суми завдатку має бути здійснено в письмовій формі.
Аванс – це грошова сума (або інша майнова цінність), яка передається в
рахунок виконання боргового зобов’язання.
Аванс враховується в рахунок кінцевого платежу передбаченого договором.
Аванс на відміну від завдатку не є способом забезпечення (у тому рахунку
за кредитною угодою), оскільки про виконанні зобов’язання аванс підлягає
поверненню. Але на практиці іноді ці поняття залишають, тому слід мати
на увазі, що всякий попередній платіж рахується авансом, якщо в
письмовій угоді сторін договору прямо не вказано, то цей платіж є
завдатком.
У міжнародній торгівлі дорогоцінним обладнанням і іншими товарами широке
розповсюдження отримали аванси як форма кредитування експертів
імпортерами. Величина авансу при подібному імпорті складає 10 – 15% суми
контракту [16,с. 25].
Традиційні та нетрадиційні способи забезпечення поверненості кредитів :
проблеми та перспективи їх використання в Україні.
Забезпечення – це спосіб, що зменшує кредитний ризик, проте використання
його супроводжується рядом проблем, що потребують вирішення.
Застава є одним із найбільш поширених способів повернення боргу
кредитору.
Проте її використання веде за собою ряд проблем:
– для того щоб реалізувати транспортні засоби чи нерухомість, які є
предметом застави, необхідне рішення суду, що набуває законної сили,
якщо боржник не згідний добровільно розлучитись з предметом застави.
Розгляд справи в суді може затягнутися надовго, в кращому випадку не
менше 2-х місяців, в гіршому – півроку чи рік. Якщо справа підвідомча
арбітражному суду, то кредитор одержить відповідне рішення не раніше ніж
через три місяці (два місяці розгляду плюс місяць до набуття рішенням
законної сили), ще мінімум місяць піде на розгляд апеляційної скарги;
– при звернені в суд чи арбітражний суд позивач зобов’язаний оплатити
державну пеню: 15% суми позову в суді, 5% в арбітражному суді;
– якщо заставодержач згідний добровільно розлучитись з предметом
застави, то кредитор з боржником за участі нотаріуса укладає угоду. При
цьому слід зауважити державну пеню в розмірі 3% ціни заставного майна.
У цих умовах рекомендації, які можна запропонувати кредиторам
(потенційним заставодержателем) зводяться до наступного:
Максимальна сума кредиту не повинна перебільшувати 50 – 60% вартості
застави, хоча в усіх підручниках по банківській справі розмір кредиту,
що рекомендується не має бути більше 75 – 90% вартості заставного майна.
Справа в тому, що після процедури реалізації заставного майна виручена
сума виявляється недостатньою для задоволення всіх вимог
заставодержателя (процентів, неустойки, відшкодування збитків, тощо).
Слід наперед передбачити в кредитній угоді і в угоді застави передачу
спору на розгляд третейського суду.
Не слід приймати уже заставлене майно в забезпечення зобов’язання
боржника, тобто бути наступним заставодержателем.
Договір поруки є одним із найкращих способів забезпечення повноти та
своєчасності повернення позик, але при укладенні цього договору слід
врахувати фінансовий стан позичальника й поручителя, тому що самі ці
особи несуть відповідальність за повернення позики. Банківська гарантія
як спосіб забезпечення виконання головного завдання має багато спільного
з поручительством.
Але існує і ряд відмінностей, можна сказати навіть переваг над
поручительством:
Банківська гарантія не залежить від головного зобов’язання під
забезпечення якого вона буде видана, навіть якщо в гарантії міститься
посилання на цю обставину.
У якості банківських гарантій за законом можуть виступати тільки
кредитні установи і страхові організації.
Банки-гаранти підписують із банками-кредиторами договір банківської
гарантії чи посилають їм гарантійний лист. Відносини поруки
встановлюються в результаті укладання договору поруки між
банком-кредитором і поручителем.[17.c.118]
Особливаю перевагою банківської гарантії є її безвідкличність,
відкликати її гарант можна лише тоді, коли це передбачено в самій
гарантії.
Попри високу надійність зазначених форм забезпечених кредитів їх
застосування часто буває незручним, важкодоступним і невигідним для
учасників кредитних відносин. За цих умов найбільше доступною та
надійною формою фінансового забезпечення інтересів кредиторів стає
страхування. Страхування дає змогу:
уникати зайвої турботи про матеріальні цінності, що полягає у виникненні
особливих указівок та інструкцій;
запобігти прямим збиткам і витратам;
уникати в кожному випадку потреби отримувати докази цілісності
матеріальних цінностей. [20,с. 253]
Розглядаючи переваги та недоліки акредитиву, як способу забезпечення
повноти та своєчасності повернення позик, слід сказати, що переваги його
в тому, що він дає покупцю впевненість, що гроші на рахунок продавця
будуть зараховані тільки після доставки товару по вказаному в договорі
адресу. При недоставлені товару гроші в безпосередньму порядку будуть
повернені покупцю. При акредитивній формі розрахунків продавець повністю
впевнений, що гроші перераховані так як вони розміщені в банку, що його
обслуговує.
Перевагою акредитиву є і те, що для його оформлення не потрібно підпису
гаранта, так як умови акредитиву надійні й прості як для покупця так і
для продавця.
Для покупця недоліком акредитиву є те, що на певний термін гроші
вилучаються з обігу – вони “зокорожуються в банку покупця“.
Для продавця недоліком акредитиву є те, що гроші не можна
використовувати до моменту доставлення товару. Тому акредитив для
продавця менш привабливий у порівнянні з іншими формами забезпечення.
Говорячи про лізингову справу, слід відмітити що лізинг в Україні
знаходиться на початковому етапі.
Його більш швидкому росту заважають:
дефіцит високих фінансових ресурсів лізингодавців, необхідних при
лізингу дорогого обладнання;
складність одержання позикових коштів на ті чи інші потреби в умовах
кризи неплатежів;
відсутність необхідного досвіду у фірм, що займаються чи починають
займатися лізингом .
Крім того швидкому розвитку лізингових операцій в Україні заважає
відсутність надійної нормативної бази.
Незважаючи на масу проблем, лізинг в Україні є більш перспективний ніж у
більшості країн, оскільки він суттєво знижує інвестиційні ризики. Справа
в тому, що по-перше, одержуване за лізингом обладнання набагато важче
використовувати не за призначенням чим у кредит. По-друге, у випадку
банкрутства компанії-лізингоодержувача, лізингодавач нічого не втрачає.
Якщо кредитору доводиться довго розшукувати свої гроші і доводити своє
право на їх одержання, лізингодавач може продати свою техніку чи
передати її іншому лізингоодержувачу.
Одним із нетрадиційних способів забезпечення поверненості позик є
факторинг. Фактично на сьогоднішній день ніяких законодавчих перешкод
для використання факторингу у внутрішньому обігу не існує. Але в
зовнішній торгівлі факторинг можливий тільки з дозволу НБУ, який дається
в кожному випадку індивідуально.
На відміну від світової практики, де факторингові послуги в більшості
наддаються спеціалізованими компаніями, в Україні факторингом в
основному займаються комерційні банки.
Факторинг – одна з самих нових форм забезпечення кредиту, яка дозволяє
порівняно швидко оформляти й здійснювати надання різноманітних позик,
особливо інвестиційного характеру. Недоліки форфейтингу для кредитора –
можливі більш великі витрати за передачею ризиків форфейтеру.
Як показала практика, форфейтинг як метод трансформації комерційного
кредиту в банківський надає кредиту ряд переваг:
Відсутність ризиків пов’язаних із: діяльністю кредитних органів і
стягнення грошей за векселями та іншими платіжними документами;
курсовими коливаннями валют і зміною фінансового стану боржника.
Прискорює поступлення засобів за експортований товар, а отже й обіг
усього капіталу.
Спрощує баланс підприємств за рахунок часткового звільнення від
додаткової заборгованості.
Робить непотрібним дороге експортне страхування.
Висновок
Підводячи підсумок цієї роботи можна зробити такий висновок, що
забезпечення зобов’язань клієнтів є однією з головних умов при
проведенні кредитних операцій. Тому про цьому постає таке питання: “Для
чого кредитору потрібні гарантії?”. В першу чергу, вони створюють для
кредитора додаткову можливість задоволення своїх вимог до позичальника
по забезпеченню гарантією зобов’язанню. А у випадку невиконання
боржником даного зобов’язання відповідальним перед кредитором за
невиконання зобов’язань стає, поряд з боржником ще й інша особа –
поручитель або гарант в особі банка.
Забезпечення – це матеріальний актив, на який банк має права застави,
тобто застава – спосіб забезпечення зобов’язань. Використання застави в
підтримку дає банку можливість контролювати активи у випадку порушення
позичальником умов кредиту.
Таким чином, забезпечення стає потенційним вторинним джерелом погашення
кредиту. А сама потреба в забезпеченні або гарантії має на увазі більш
високий рівень ризику.
Як джерело погашення кредиту гарантія надійна настільки, наскільки
гарант здатен та має бажання погасити кредит. Тому дуже важливо провести
фінансовий аналіз кредитоспроможності гаранта – при цьому від нього
можуть вимагати докази забезпечення.
Кредит завжди повинен надаватися на базі якості ризиків, а не в якості
застави. Застава по кредиту береться для впевненості, що сума позики
буде відшкодована у випадку втрати позичальником кредитоспроможності до
погашення позики.
Необхідно мати на увазі, що збереження предмета кредитної застави
повинно бути співрозмірно зі строком погашення наданого кредиту, а
вартість застави відповідати сумі наданого кредиту, включаючи проценти
та інші виплати. Сплата повної вартості оцінки й оформлення застави по
кредиту повністю покладається на позичальника.
Так що ж може виступати в якості предмета застави?
Це як правило, повинні бути високоліквідні предмети:
Депозитні рахунки позичальника в банку;
Цінні папери, що легко продаються;
Золото;
Високорентабельні акції підприємств;
Облігації внутрішнього займу, гарантовані державою;
Гарантії міжнародних страхових компаній, які мають високий міжнародний
рейтинг;
Застава особових автомобілів;
Гарантія першокласного закордонного банку.
Також предметом застави, на розгляд кредитора, можуть виступати менш
ліквідні предмети:
Нерухомість і квартири;
Корпоративні гарантії;
Уступка дебіторської заборгованості;
Перевід боргів;
Майнові права.
Для неформального застосування заставних прав необхідні відповідні
передумови. Головною передумовою є розвиток відносин власності, які
обумовлюються виникненням майнових прав і зобов’язань підприємств і
організацій. В умовах, коли більша частина власності є державною,
заставне право, що діяло до недавнього часу, носило формальний характер.
Поряд з необхідністю прийняття заставного законодавства використання
застави в якості важливої форми забезпечення повернення кредиту вимагає
розвитку діяльності товарних і фондових бірж, аукціонів, наявність
особливого штату спеціалістів, які здатні здійснювати оцінку заставного
майна (рухомого й нерухомого). В теперішній час ці передумови
знаходяться в стадії зародження, тому в якості основної форми
забезпечення поверненості кредиту приміняються гарантії, які наддаються
урядом України, банками й іншими платоспроможними юридичними особами.
Але оскільки зовнішня гарантія вимагає наявності значного числа
фінансово стійких організацій, проведення спеціального контролю
фінансового й майнового стану поручителя (гаранта), вказана форма
забезпечення кредиту не може бути переважаючою.
Перспективи розвитку в нашій країні різних форм забезпечення
поверненості кредиту, які застосовуються в закордонній практиці,
необхідно пов’язувати з оцінкою ризику, який містить кожна з них.
Підсумовуючи сказане, можна виділити, важливе завдання комерційних
банків – це ефективне вкладання своїх кредитних ресурсів так, щоб не
виник ризик їх неповернення, що в подальшому може негативно вплинути на
його ліквідність та фінансову стійкість, оскільки банк у своїй
діяльності використовує залучені кошти від клієнтів. Тому для кожного
комерційного банку актуальним є правильний вибір того виду забезпечення,
який би в повній мірі задовольняв вимоги банку.
Список використаної літератури:
Закон України “Про банки і банківську діяльність”//Додаток до вісника
НБУ №9,1996 р.
Закон України “Про заставу”//Додаток до вісника НБУ №9,1997,с.19-23
Асхауер Г.,Наукова книга, – М., 1996 – 648с.
Банківський портфель – 3,- М.: “Самінтекс”, 1995 – 750с.
Банки и банковскиє опирации: Учебник/Под ред. Е.Ф. Жукова. – М.: Банки и
биржи, 1997 – 471с.
Банковскоє дело: Учебник – 4-е изд.перераб.и доп. /Под ред. В.И.
Колесникова. – М.: Финанси и статистика, 1999 – 464с.
Белых Л.П. Устойчивость комерческих банков, как банкам избежать
банкротства.-М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1996. – 192с.
Вітлінський В. Концепція стратегії кредитного ринку //Банківська справа
– 2000 – №1,с. 13-17.
Вступ до банківської справи / Савчук М.І. – К.: Лібра, 1998. – 251с.
Галасюк В. Незалежна експертна оцінка як засіб забезпечення необхідного
рівня ліквідності об’єктів застави//Вісник НБУ.-1998.- №7.-с.51,
Герасимович А.М. Облік та аудит у комерційних банках. – Львів, 1999.
-520с.
Заруба О. Страхова справа. – К.: “Знання”, 1998. – 319с,
Івасів Б., Клапків М. Економічний зміст і форми страхування кредитів//
Вісник НБУ. – 1998. – №5. – с. 51.
Кисилів В.В. Управлениє банковскими капиталами: Теория и практика. – М.:
Экономика, 1997. – 256с.
Клименко Т. Кредитна діяльність банків у Україні.//Економіка України. –
2000. – №3. – с.34-40.
Кристоф Ф., Блюммер, Как взять кредит в банке. Пер.с англ. – М.: ИНФРА –
М, 1996. – 257с.
Олексієнко М. Банківські гарантії та поручительства // Фінанси України.
– 2000. – №7. – с.118.
Ольшанний А. И. Банковскоє кредитированиє: росийский и зарубежний опит.
– М.: Русская Деловая Литература, 1997. – 256с.
Ричаківська В., Коцьовська Р. Операції комерційних банків. – Львів,
1997р. , 200с.
Страхування: Підручник // Керівник авт.кол.і відп.ред. С. Осадець. – К.:
КМЕУ, 1998р., 553с.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
