Кредитна політика банків (курсова)

ПЛАН

Вступ

Роль та значення кредитної діяльності банку

Догматизм грошово-кредитної політики як гальмо економічного зростання в
Україні

Ліквідація банків України та їхня кредитна політика в умовах переходу до
ринкової економіки

Висновки

ЗМІСТ

TOC \o “1-1” \h \z HYPERLINK \l “_Toc34211564” Вступ PAGEREF
_Toc34211564 \h 4

HYPERLINK \l “_Toc34211565” 1. Роль та значення кредитної діяльності
банку PAGEREF _Toc34211565 \h 5

HYPERLINK \l “_Toc34211566” 2. Догматизм грошово-кредитної політики
як гальмо економічного зростання в Україні PAGEREF _Toc34211566 \h 11

HYPERLINK \l “_Toc34211567” 3. Ліквідація банків України та їхня
кредитна політика в умовах переходу до ринкової економіки PAGEREF
_Toc34211567 \h 28

HYPERLINK \l “_Toc34211568” Висновки PAGEREF _Toc34211568 \h 34

HYPERLINK \l “_Toc34211569” Список використаної літератури PAGEREF
_Toc34211569 \h 35

Вступ

У ринковій економіці основною формою кредиту є банківський кредит.
Кредитування господарських суб’єктів і громадян є однією з найважливіших
функцій банків як спеціалізованих кредитних установ. Банківський кредит
– необхідний інструмент стимулювання народного господарства, без якого
не можуть успішно працювати товаровиробники. В сучасних умовах необхідно
навчитися як на макро-, так і на мікрорівні, правильно й ефективно
використовувати банківський кредит в інтересах розвитку національної
економіки України.

Банківський кредит – це форма кредиту, за якою грошові кошти надаються в
позику банками. Комерційні банки, що мають ліцензію НБУ, є головною
ланкою кредитної системи; вони одночасно виступають у ролі покупця і
продавця наявних у суспільства тимчасово вільних коштів. Позики
надаються банками суб’єктам господарювання всіх форм власності у
тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором.
Фінансовою основою банківського кредиту є позичковий банківський
капітал. При проведенні кредитної політики комерційні банки виходять із
необхідності забезпечити поєднання інтересів банку, його акціонерів і
вкладників та господарських суб’єктів із врахуванням загальнодержавних
інтересів. Комерційні банки самостійно визначають порядок залучення та
використання коштів, проведення кредитних операцій, встановлення рівня
відсоткових ставок і комісійних винагород. Вони відповідають за своїми
зобов’язаннями перед клієнтами всім належним їм майном і коштами.

1. Роль та значення кредитної діяльності банку

Кредитні операції – левова частка активів банку й найдохідніша стаття
банківського бізнесу. У результаті кредитної діяльності утворюється
основна частка чистого прибутку, з якого формуються фонди банку.
Водночас зі структурою і якістю кредитного портфеля пов’язані основні
ризики, на які може наражатися банк у процесі операційної діяльності, а
саме – кредитний, процентний ризики, ризик незбалансованої ліквідності
тощо. Мінімізація кредитного ризику дає змогу не лише запобігти можливим
втратам банку від кредитної діяльності, а й не допустити виникнення
серйозних проблем із ліквідністю та платоспроможністю. Це пояснює значну
увагу керівництва банківського бізнесу до проблем управління кредитним
ризиком.

Кредитний ризик – це ймовірність несплати позичальником основного боргу
й відсотків за користування кредитом у строки, визначені у кредитному
договорі. Відповідно управління кредитним ризиком можна визначити як
сукупність заходів, спрямованих на запобігання втратам банку від його
кредитної діяльності. Згідно із сучасними принципами управління, ця
сукупність заходів має формувати цілісну систему, яка, у свою чергу,
повинна бути формалізованою у вигляді певних документів, що
регламентують банківську діяльність у сфері кредитування. Насамперед
ідеться про кредитну політику банку.

Як відомо, стратегічне управління банком передбачає наявність
довгострокового бачення пріоритетів його розвитку, вироблення концепції
діяльності, у тому числі й у сфері кредитної діяльності. Банки, котрі
культивують стратегічний підхід до управління, виробляють власну
внутрібанківську культуру кредитування і на її основі вибудовують
методологію й процедуру роботи. Цю культуру чи, краще сказати, філософію
кредитної діяльності, називають кредитною політикою банку. З іншого
боку, під кредитною політикою звикли розуміти концептуальний документ,
що визначає структуру управління, а також порядок і правила здійснення
кредитної діяльності банку.

Цей документ, який можна назвати меморандумом кредитної політики банку,
дає загальне уявлення про:

1. Цілі кредитної діяльності. На нашу думку, провідною метою
кредитування потрібно вважати забезпечення достатнього рівня
прибутковості банку від операцій із надання кредитів.

2. Принципи кредитування. Ми вважаємо, зокрема, що, крім традиційних
принципів поворотності, строковості, забезпеченості й платності, у
сучасних умовах особливої важливості набувають принципи дотримання
цільового характеру використання позики, обережності й здорового глузду.

3. Пріоритети банку в кредитній діяльності. У цьому контексті важливо
задекларувати:

– цільові групи при наданні кредитів. Зокрема, банк серед своїх
пріоритетів може визначити кредитну підтримку вітчизняних великих чи
середніх підприємств або ж окреслити як важливий сегмент ринок
кредитування фізичних осіб, малого бізнесу. Цільові групи слід також
диференціювати за галузевою і, можливо, регіональною ознакою.

За визначеними групами доцільно встановити кількісні орієнтири у межах
кредитного портфеля. Ми вважаємо найдоцільнішим підхід, за яким 70%
кредитів слід спрямовувати на потреби цільових груп, а 30% – інших груп
позичальників. Підприємствам однієї галузі народного господарства
пропонуємо надавати не більш як 50% сукупного розміру кредитів, а
підприємствам однієї галузі промисловості встановити частку
заборгованості в обсязі 30%;

– преференції щодо кредитування окремих позичальників і критерії їх
визначення. Йдеться про клієнтів, які належать до категорії VIP, чи так
званих системних клієнтів. Порядок визначення таких клієнтів пов’язаний
із багатьма суб’єктивними чинниками і, що цілком закономірно,
відрізнятиметься у різних підрозділах навіть у системі одного банку.
Проте в меморандумі про кредитну політику слід окреслити загальні ознаки
визначення системного клієнта. Ми вважаємо, що такими ознаками передусім
мають бути обіг грошових засобів на рахунках клієнта, залишки коштів на
рахунках у банку, відмінна кредитна історія, загальна дохідність банку
від обслуговування клієнта і, звичайно, стабільність фінансового стану
останнього.

4. Об’єкти й суб’єкти, які не підлягають кредитуванню банком. На нашу
думку, недоцільно надавати кредитні послуги клієнтам, проти яких
порушено справу про банкрутство (за винятком випадків надання кредитів у
межах процедури санації підприємства під заставу його корпоративних
прав), які мають прострочену заборгованість за кредитами й сплатою
процентів, майно яких перебуває у податковій заставі, а також
спрямовувати кошти банку на покриття збитків господарської діяльності
позичальника, формування й збільшення статутного фонду будь-яких
підприємств і організацій, сплату процентів за користування кредитами.
Залежно від своєї місії та стратегічних цілей банк має визначитися, чи
надавати кредити підприємствам, виробничий процес яких екологічно
шкідливий, суперечить Конвенції CITES, Монреальському протоколу, а також
тим, котрі виробляють тютюнові, алкогольні вироби, зброю тощо.

5. Види кредитування, які пропонуватиме банк клієнтам. Окрім
традиційного прямого кредиту, банки України нині готові запропонувати
кредитні лінії, кредитування овердрафтом, лізинговий, вексельний і
консорціумний кредити. Важливо також описати у меморандумі банківські
продукти у сфері кредитування в розрізі строковості й видів валют.

6. Організацію процесу кредитування. Важливим завданням кредитної
політики є загальне визначення організаційної структури кредитного
процесу, тобто структурних підрозділів, що беруть участь у кредитній
діяльності, їх місця й функцій, делегування повноважень і авторизації
кредиту.

7. Цінову політику у сфері кредитування. Кредитна політика окреслює
чинники, котрі впливають на розмір процентної ставки за наданими банком
кредитами, а також розподіл повноважень у процесі кредитного
ціноутворення. Як відомо, процентна ставка за кредит складається із
ставки залучення ресурсів чи базової ставки, а також надбавки за ризик.
Право визначення розміру надбавки доцільно делегувати керівникам
територіальних структурних підрозділів банку, виходячи із конкретних
умов позики, тоді як мінімальний розмір процентної ставки має доводитися
комітетом з управління активами та пасивами банку (у деяких банках це є
компетенцією правління).

8. Політику у сфері забезпечення наданих кредитів. Як відомо, жодна із
форм забезпечення позик не може повністю захистити банку від можливих
втрат. На нашу думку, внаслідок тих умов, які склалися в економіці
України, та зважаючи на наявні проблеми із захистом прав кредиторів
перевага при кредитуванні має надаватися заставі рухомого і нерухомого
майна. Такі форми забезпечення, як поручительство, гарантії, страхування
можуть бути використані лише при наданні кредиту надійним позичальникам
або у разі прийняття під забезпечення гарантій уряду України, гарантій
банків, зареєстрованих як юридичні особи у країнах, віднесених до
категорії “А”. Такі пріоритети й застереження також мають бути прописані
у меморандумі про кредитну політику.

9. Порядок аналізу кредитного ризику й розрахунок резервів у разі
можливих втрат за кредитами. Меморандум про кредитну політику описує
загальні підходи до процесу управління кредитним ризиком і, на нашу
думку, не повинен містити докладних критеріїв оцінки фінансового стану
позичальника, які розробляються з урахуванням вимог і рекомендацій
Національного банку України та встановлюються окремим внутрібанківським
положенням.

Отже, в остаточному вигляді меморандум про кредитну політику може
містити окремі роз’яснення й правила кредитування, однак основне його
призначення – довести до працівників кредитних підрозділів мету банку у
сфері кредитування, яка згодом деталізується в інших корпоративних
нормативних актах: внутрібанківських інструкціях, стандартах
кредитування, положеннях тощо. Саме тому розробка кредитної політики, як
нам здається, повинна базуватися на попередньо визначених цілях банку у
сфері кредитування, які, у свою чергу, мають відповідати місії банку й
ґрунтуватися на його стратегічних цілях.

Розробка кредитної політики є функцією вищого керівництва банку, зокрема
його спостережної ради. Саме спостережна рада має повноваження щодо
формулювання внутрішньої кредитної політики, її моніторингу й
коригування. Що стосується останнього, то необхідність уточнення
кредитної політики не підлягає сумніву, зважаючи на мінливість
середовища, в якому працює банк.

Нині загальноприйнятою є думка, що перегляд кредитної політики має
здійснюватися не рідше як один раз на рік. Насправді умови роботи
українських банків змушують їх вдаватися до коригування своєї кредитної
політики значно частіше. Це зумовлює необхідність створення в банку
спеціальної структури – комітету з кредитної політики, підпорядкованого
спостережній раді банку. Основним завданням комітету є розробка
кредитної документації банку, зокрема меморандуму про кредитну політику.
Крім того, комітет стає посередником між спостережною радою і правлінням
у процесі коригування цього документа. Так, у разі внесення змін і
доповнень до кредитної політики, але не рідше як один раз на рік,
правління банку вносить свої пропозиції на розгляд спостережної ради,
яка переадресовує їх комітету з кредитної політики. Останній визначає,
які зміни мають бути внесені в інші нормативні документи банку
відповідно до пропонованих змін у кредитній політиці, й подає цю
інформацію спостережній раді. Після того, як спостережна рада схвалить
зміни у кредитній політиці, кредитний комітет вносить їх як у текст
меморандуму про кредитну політику, так і в інші нормативні документи
банку.

Серед внутрішніх документів, котрі регламентують діяльність банку у
сфері кредитування, особливе місце належить інструкціям (положенням),
які визначають послідовність здійснення процедури кредитування, порядок
проведення роботи з позичальниками й розподіл обов’язків між
підрозділами банку в процесі надання, супроводу і повернення кредиту.
Подібний документ, який можна умовно назвати положенням про
кредитування, фактично визначає систему реалізації завдань, окреслених у
меморандумі про кредитну політику.

2. Догматизм грошово-кредитної політики як гальмо економічного
зростання в Україні

Грошово-кредитна політика в Україні базується на ряді квазітеоретичних
положень, які приймаються як безспірні і незмінні істини для будь-яких
часів та умов. Відірвана від реального життя наполегливість в захисті
цих положень завдає значної шкоди перспективам післякризового розвитку
української економіки.

Догматичний характер грошово-кредитної політики проявляється тоді, коли
назрілі об’єктивні економічні перетворення гальмуються, а наявні
неефективні в наших умовах монетарні форми та механізми зберігаються і
підтримуються.

Ті концептуальні засади вітчизняної грошово-кредитної системи, які
склалися в 90-х роках, усе менше відповідають сьогодні реаліям та
нагальним потребам сучасного соціально-економічного розвитку України.
Перед грошово-кредитною політикою ставиться принципово нове завдання
монетарного стимулювання економічного зростання: більш чітке визначення
ролі, обов’язків та завдань НБУ, здійснення ефективного розподілу
грошових ресурсів, забезпечення прозорості і чистоти монетарних
процесів1 , перенесення центру ваги від макрофінансів (державних
фінансів) до мікрофінансів (фінансів підприємств), підвищення активності
банківської системи щодо довгострокового кредитування й інвестування
процесу виробництва тощо. Ігнорування нових завдань, дотримання
догматичних постулатів зумовлює прорахунки, помилки та некваліфіковані
рішення під час здійснення стратегії економічного зростання.

Сьогодні залишається вигідним оперувати тезами про стабільність
національної валюти, боротьбу з інфляцією, недопущення грошової емісії
та ін. Ці, на перший погляд, безспірні положення стали надзвичайно
зручним “аргументом” для виправдання будь-яких, навіть відверто
помилкових, рішень і заходів у грошово-кредитній сфері. Ті економісти,
які не вірять у правильність цих положень для нинішніх умов української
економіки, часто потрапляють до розряду консерваторів і противників
реформ.

Грошово-кредитна політика в будь-якій країні є результатом складного
політичного процесу ведення переговорів між законодавчою, виконавчою
гілками влади і центральним банком за активної ролі громадськості, тому
дуже важливим є прийняття певних загальних, прийнятних для всього
суспільства, підходів та норм до її розробки і реалізації. Однак ці
стратегічні положення й норми не можуть бути вічними істинами, тобто
догмами.

Під догмами в цій статті розуміються теоретичні положення, наукова
достовірність яких здається очевидною, але які не беруть до уваги
реальних соціально-економічних умов і тому суперечать економічній
практиці. Догми грошово-кредитної політики – це сурогати правильних
стратегічних ідей, які виникають і поширюються, коли в них
заінтересована монетарна влада. Скільки б не намагався центральний банк
провести ці догми в життя, результат з погляду перспектив економічного
розвитку завжди буде негативним.

У соціально-психологічному аспекті суттєвий вплив на процес формування
догм вітчизняної грошово-кредитної політики здійснювало (і здійснює)
постійне побоювання монетарної влади перед повторенням в Україні
гіперінфляції, такої яку 1993—1994рр.

В Україні неминучим є перегляд стратегії та конкретних механізмів
грошово-кредитної політики. По суті, сьогодні немає цілісного
концептуального підходу до осмислення змісту і завдань сучасної
монетарної політики. На жаль, сьогодні у нас немає і глибокого розуміння
мети грошово-кредитної політики та засобів її досягнення. Безумовно, про
ефективну грошово-кредитну політику можна говорити лише при умові, що
вона буде ґрунтуватися на дійовій промисловій політиці та на динамічному
розвитку національного виробництва. Чим більше затягується проблема
подолання догматизму вітчизняної грошово-кредитної політики, тим більш
радикальних заходів слід вживати, щоб виправити ситуацію. Для того, щоб
позбутися догм у грошово-кредитній політиці, мало лише вказати на них,
необхідно провести відповідні інституційні зміни, побудувати нові
ефективні механізми реалізації монетарних рішень.

Практика виробила механізми відторгнення догматичних політичних рішень –
вони просто не виконуються, якщо суперечать економічним реаліям та
інтересам господарюючих суб’єктів. Проте у грошово-кредитній сфері
інструменти й процедури побудовано так, що економічні агенти не можуть
їх просто ігнорувати; можливе лише пристосування, адаптація до їхніх
негативних наслідків (наприклад, процедура жорсткого контролю за
грошовою масою зумовила появу таких форм фінансового пристосування, як
бартер і взаємозаліки).

Сучасна грошово-кредитна політика необґрунтовано базується на “дорогих”
грошах – на завищеному курсі національної валюти – гривні, що не
відповідає адекватно реальному станові національної економіки. Це
становище виявиться ще очевиднішим, якщо порівняти валютний курс гривні
щодо російського рубля та економічний потенціал обох країн. Незважаючи
на відносно високий курс гривні, рівень довіри населення до національної
валюти тим не менш є досить низьким. Але пряме зниження обмінного курсу
гривні (використання більш “дешевих” грошей) дасть у нинішніх умовах
дуже мало стимулюючого ефекту щодо розвитку національного виробництва,
якщо не буде задіяно більш глибинних фінансових та кредитних стимулів
економічного зростання. Фундаментальна проблема вітчизняної
грошово-кредитної політики – відірваність монетарної сфери від процесу
виробництва – залишається головним гальмом економічного розвитку
України, і без вирішення цієї проблеми “дешеві” гроші не будуть
здійснювати позитивного впливу на реальну економіку.

Догматизм вітчизняної грошово-кредитної політики зумовлений однобічним
антиісторичним перенесенням досвіду діяльності центральних банків
розвинутих західних країн на специфічні умови української економіки.
Нинішні догми правильно відображають лише реалії стабільної економіки та
розвинутого ефективного виробництва. Для всіх інших
соціально-економічних умов догматичні грошово-кредитні постулати може
бути використано лише в суттєво обмеженому вигляді.

Подолання догматизму сучасної грошово-кредитної політики в Україні є
складовою загального переходу до стимулюючої економічної політики. Для
цього слід підвищити здатність НБУ забезпечувати довіру суспільства до
монетарної політики, порядок і прозорість діяльності, ефективну боротьбу
з фінансовою олігархією і клановим капіталом.

Звісно, не ставиться питання про повне заперечення всього того, що було
зроблено у вітчизняній грошово-кредитній політиці в 90-х роках. Нове
починається не на абсолютно порожньому місці. Однак зрозуміло й інше: в
інтересах сталого економічного зростання необхідно найрішучіше і якомога
скоріше позбутися догматизму в грошово-кредитній політиці, мінімізувавши
можливі втрати соціально-економічного характеру. Це тим більш важливо,
що спроби змінити становище часто трактуються як дії, які можуть у
цілому принести більше шкоди, ніж користі.

Розглянемо тепер найбільш характерні положення, які відображають
догматичність грошово-кредитної політики в Україні, а саме:

1) абсолютизацію принципу “дорогих” грошей і нульової інфляції;

2) обмеженість економічної ролі НБУ;

3) заперечення грошово-кредитної емісії;

4) безальтернативність дворівневої банківської системи.

1. Чи необхідна абсолютизація принципу мінімальної (нульової) інфляції?
Суспільство легко, на віру, сприймає ідею позитивної для економічного
розвитку ролі мінімальної (нульової) інфляції. Вважається, що найкращий
варіант для економічного розвитку, коли інфляція дорівнює нулю або
близька до нуля. Можна сказати, що цей погляд є загальноприйнятим
постулатом, який, по суті, не піддається сумніву і майже не
заперечується. Уся вітчизняна грошово-кредитна політика з 1994—1995 pp.
так чи інакше спрямована на монетарну рестрикцію й боротьбу з інфляцією.
Невже не дано іншого?

Необхідність жорсткої боротьби з інфляцією і вжиття дефляційних заходів
не викликає сумнівів. Негативний вплив надмірної інфляції на розвиток
процесу виробництва доведено теоретично і підтверджено
народногосподарською, у тому числі й вітчизняною, практикою. Однак уся
складність проблеми полягає в тому, що в Україні курс на зниження
інфляції поєднується з пасивністю промислової політики. Подібна ситуація
гостро ставить перед економічною наукою питання про межі інфляції, про
її зв’язок із зростанням (або спадом) обсягів виробництва. Це питання
стало предметом значних дискусій.

Економічна теорія й практика завжди стоять перед вибором двох можливих
альтернатив: з одного боку, грошової рестрикції і жорсткої
антиінфляційної політики, а з другого – грошової експансії і контролю за
помірною інфляцією. Цільові показники рівня або темпів інфляції є
важливими стратегічними орієнтирами діяльності центрального банку в
будь-якій країні світу.

Особливістю інфляції в Україні є те, що вона пов’язана не стільки з
грошовими чинниками, скільки з цілим комплексом макро- і
мікроекономічних факторів. Економіка України характеризується значним
інфляційним потенціалом, в основі якого лежать особливості
відтворювальної структури народного господарства, його
незбалансованість, затратний характер виробництва, надмірна
монополізація тощо.

Під інфляційним потенціалом національної економіки розуміється
сукупність передумов та можливостей переходу прихованої інфляції у її
відкриті форми. Інфляція (йдеться про інфляцію витрат) у такій ситуації
може довгий час не проявлятися, загрожуючи лише в потенції. Тому не слід
тішити себе ілюзією, що інфляцію переможено. В умовах низької
ефективності і технологічної відсталості української економіки
потенціальна загроза інфляції буде завжди. Отже, інфляційний потенціал
вітчизняної економіки формується насамперед завдяки й на основі інфляції
витрат (пропозиції). Інфляція попиту проявляється відкрито, саме вона
стає найпершим об’єктом антиінфляційної політики. Зменшення інфляції
попиту здійснюється простими для практичного використання методами
монетарних та бюджетних обмежень. Але зупинити інфляцію витрат методами
обмеження попиту неможливо.

Грошово-кредитна політика, якщо вона не догматична, не може ігнорувати
наявність потенціалу інфляції витрат. Безумовно, економічне зростання в
Україні має здійснюватися на не-інфляційній основі. Однак, якщо під
неінфляційним розвитком економіки розуміти лише відсутність інфляції
попиту (demand-pull inflation), то буде постійною загроза загострення
інфляції витрат (cost-push inflation). Наслідком розширення сукупного
попиту та піднесення виробництва в такому випадку буде перетворення
потенційної інфляції витрат у реальну інфляцію зростання цін.

Отже, у національній економіці України спостерігається і відтворюється
на розширеній основі суперечність між політикою обмеження інфляції
попиту та об’єктивною тенденцією до розширення потенціалу інфляції
витрат (пропозиції). Основним засобом розв’язання даної суперечності має
стати перехід НБУ до режиму таргетування інфляції (Inflation
Targeting)3, В Україні режим таргетування інфляції необхідно реально
включити в організаційно-правову базу грошово-кредитної політики.
Таргетування інфляції пов’язане з публічним проголошенням НБУ цільових
орієнтирів з інфляції у цифровому вираженні й зобов’язанням упоратися з
цими завданнями.

Важливим позитивним чинником у режимі таргетування інфляції є можливість
регулювання інфляційних очікувань економічних агентів. Будь-яка зміна
таргету інфляції передбачає публічне роз’яснення причин прийняття цього
рішення НБУ. У цьому напрямі може поступово здійснюватися “легалізація”
інфляції витрат, її врахування для визначення цільових орієнтирів
грошово-кредитної політики.

Які ж цільові орієнтири інфляції вважати прийнятними для сучасної
української економіки? Спираючись на світовий досвід, можна вважати, що
такі параметри лежать у межах коридору між максимальним рівнем інфляції
40 відсотків річних (Світовий банк вважає цей рівень пороговим, після
якого зростання життєвого рівня населення стає неможливим) і мінімальним
– 3,5 відсотка (цей граничний рівень інфляції введено Європейським
Союзом для своїх країн – членів або країн – кандидатів до вступу в ЄС).

Інфляція як вище оптимального рівня, визначеного на основі таргетування,
так і нижче нього буде мати деструктивний характер. Оптимальний рівень
інфляції спонукатиме господарюючих суб’єктів до довгострокових
заощаджень, розширюватиме фінансові джерела інвестування, робитиме
позитивною норму прибутку від виробничих інвестицій. У результаті слід
очікувати активізацію ролі національних грошей не просто як засобу
заощадження, а і як засобу виробничих нагромаджень та інвестування.

На думку професора Б. Кваснюка, стале економічне зростання відбувається
при річних темпах інфляції 40 % і місячних – 2,8 %. О. Мельник зазначає,
що при розв’язанні тактичних завдань економічних перетворень держава
може допустити підвищення темпів інфляції до рівня 20 – 30 відсотків на
рік. За офіційними довгостроковими прогнозами, зростання споживчих цін
не перевищуватиме в період 2000 – 2001 pp. у середньому 15,2% за рік, у
2002 –2004 pp. – 6,9 %J.

Оптимізація рівня інфляції на основі її таргетування й запровадження
більш “дешевих” національних грошей є первинним заходом
грошово-кредитного стимулювання національного виробництва. Однак цей
захід необхідний для того, щоб створити фінансовий заділ для
економічного зростання. Надалі на перший план вийдуть більш глибинні
проблеми проведення мікроекономічних перетворень у сфері фінансів
підприємств (фірм). “Дорогі” гроші не синонім національного економічного
розквіту. Девальвацію гривні, що здійснюється під контролем НБУ І в
інтересах оптимізації руху грошових коштів у народному господарстві,
слід розглядати як нормальний монетарний інструмент впливу на розвиток
національного виробництва.

Зрозуміло, що успіху режиму таргетування інфляції з боку НБУ буде
досягнуто лише на основі піднесення національного виробництва. Якщо
економічного зростання не буде досягнуто, то не буде ніякого сенсу в
підтриманні оптимальних темпів інфляції. Девальвація курсу гривні, яка
здійснюється на основі таргетування інфляції поступово і контрольовано,
є нормальним явищем в умовах, коли в країні створюються передумови для
сталого економічного зростання.

2. Чи слід обмежувати економічну роль НБУ забезпеченням стабільності
гривні? Не викликає сумніву, що стабільність національної грошової
одиниці є дуже важливою, адже для становлення ефективної економіки
необхідні достатньо сталі гроші. Однак не можна заради ідеї “дорогих”
грошей обмежувати доступ грошової маси в реальний сектор вітчизняного
виробництва. Гривня не щось таке, що стоїть на одному рівні з
економікою.

Національний банк має здійснювати ефективне регулювання грошових потоків
в національній економіці, щоб повернути ці потоки у сферу роботи
реального капіталу. Не може Національний банк займатися лише проблемою
сталості грошового обігу, коли виробництво не працює на повну
потужність, а економіка не ефективна. Наведемо з цього приводу думку
відомого польського економіста М. Дембровського, з якою автор статті
принципово не може погодитися: “Основна місія центрального банку в
умовах ринкової економіки полягає в прагненні знижувати інфляцію
(забезпечувати стабільність внутрішніх цін) і стабілізувати вартість
національної валюти. Від центрального банку не треба чекати, як
вимагають політики, реалізації іншої мети, наприклад, стимулювання
економічного зростання. Це завдання має виконуватись урядом”. Думаю, що
такий погляд не можна вважати прийнятним для умов сучасної української
економіки, яка орієнтується на розвиток і зростання.

У зв’язку з переходом до політики економічного зростання в Україні
назріла необхідність уточнити основну мету та завдання діяльності НБУ.

Центральний банк країни з економікою, яка розвивається, не може
виконувати ті ж самі завдання, що й центральний банк країни з розвинутою
економікою. Мета і завдання НБУ як органу монетарної влади в Україні
закономірно змінюються залежно від специфіки конкретного етапу
соціально-економічного розвитку країни.

‚

„

†

1/4

3/4

fhj?? ¤¦??¬®aeaeeei?¦

а інституційних противаг і стримувань, які б забезпечували незалежність
НБУ у сфері монетарної політики як від законодавчої, так і від
виконавчої влади.

Мета і завдання центрального банку із часом змінюються і набувають нових
рис. Визначення нових завдань центрального банку має знайти відображення
як в законодавчих актах, так і в нормативних документах самого банку.
Такі дії є нормальним способом недопущення догматизму грошово-кредитної
політики.

Те, що було абсолютно правильним у 1994 р. щодо вибору стабілізаційної
мети монетарної політики, стало догматичним у кінці 90-х років.
Стабілізаційна монетарна політика, зорієнтована на досягнення
стабільності лише одного показника (валютного курсу гривні), не може
забезпечити довгострокових позитивних результатів у розвиткові
національного виробництва.

Звичайно, можна і далі наполягати на думці, що монетарна політика НБУ,
спрямована на забезпечення стабільності гривні, є абсолютно правильною в
будь-яких соціально-економічних умовах, а причини негараздів в економіці
України треба вбачати в нерозвинутості ринкових інституцій, у недоліках
системи оподаткування, у повільних темпах приватизації, у надмірних
бюджетних витратах та в іншому. При такому підході НБУ залишається поза
проблемою економічного зростання; він займається “своїми” проблемами і
лише чекає, коли дадуть позитивний результат реформи у відносинах
власності, бюджетній системі та системі оподаткування. Тільки після
успішного завершення цих реформ економічні агенти будуть адекватно
реагувати на монетарну політику НБУ. Така позиція здається на перший
погляд досить аргументованою і безпрограшною. При цьому не береться до
уваги чинник часу, адже очікувати успіхів у здійсненні інституційних
ринкових реформ можна дуже довго. Проблемами ж піднесення національного
виробництва потрібно займатися вже сьогодні.

У законодавстві країн світу використовуються різні формулювання основної
мети (завдань) грошово-кредитної політики центральних банків. Як
правило, вказується на підтримання стабільності цін, забезпечення
стабільності купівельної спроможності національної валюти, забезпечення
економіки місцевою валютою (випуск банкнот). А є ж і інші, більш широкі,
спрямовані на підтримку розвитку економіки, визначення завдань
центрального банку. Так, наприклад, у новій редакції Закону про Банк
Японії (квітень 1998 р.) головним завданням його діяльності визначено
сприяння збалансованому розвитку національної економіки шляхом
підтримання цінової стабільності.

Світовий досвід засвідчує недоцільність включення в Конституцію країни
положення про основне завдання (функцію) центрального банку, оскільки в
цю форму законодавства найважче внести зміни. Як відомо, у статті 99
Конституції України сформульовано мету (функцію) НБУ про забезпечення
стабільності національних грошей – гривні. У Закон України “Про
Національний банк України” слід ввести положення про основне завдання
НБУ – проведення монетарної політики в інтересах сталого економічного
зростання національної економіки.

Як відомо, вплив зміни пропозиції грошей на реальний сектор економіки у
фінансовій науці прийнято розглядати через механізм грошової трансмісії,
під яким розуміють канали використання центральним банком інструментів
грошово-кредитної політики для впливу на результати економічної
діяльності господарюючих суб’єктів. За кейнсіанською теорією, механізм
грошової трансмісії діє шляхом прийняття підприємницьких рішень про
інвестиційні витрати, а основним елементом передавального механізму є
процентні ставки, які справляють вплив на обсяги інвестицій.

Необхідно суттєво підвищити ефективність дії механізму грошової
трансмісії в економіці України. Вирішальне значення в цьому напрямі має
оптимізація таких монетарних параметрів, як реальна процентна ставка,
грошова маса й обмінний курс гривні.

Зміна мети та основних завдань діяльності НБУ передбачає зміну
інструментарію грошово-кредитного регулювання. Ідеться про забезпечення
належного контролю як за обсягом, так і за структурою грошової маси.
Грошові потоки потрібно переорієнтовувати із сфери діяльності
спекулятивного капіталу на процес національного виробництва. Роль НБУ у
грошово-кредитному забезпеченні сталого економічного зростання належить
значно підвищити. Безумовно, можливості НБУ в справі надійної
стабілізації національних грошей суто монетарними інструментами поза
піднесенням національного виробництва є дуже незначними. Не може бути
сильної гривні при нестабільній економіці.

Суть та перспективи стимулюючої (експансійної) грошово-кредитної
політики не можна розглядати у спрощеній формі, а тим більше
перекручувати їх. Здійснення такої політики не означає повернення до
ситуації 1992 – 1993 pp., коли НБУ проводив політику “дешевих” грошей,
що супроводжувалося інфляцією. Експансійну монетарну політика НБУ не
слід розуміти як просте збільшення грошової пропозиції.

Від НБУ в період проведення стимулюючих економічних реформ вимагаються
здатність передбачення (прогнозування) монетарних процесів, спроможність
виробляти та вживати необхідних заходів, які сприяють розвиткові
національного виробництва. НБУ має займатися значно ширшим колом
грошово-кредитних та фінансових проблем, ніж нині.

У цьому аспекті важливе значення має підвищення ефективності координації
діяльності НБУ з іншими органами державного економічного регулювання в
інтересах розвитку вітчизняного народного господарства. Необхідність
посилення такої координації (узгодженості дій) ніякою мірою не
суперечить принципу незалежності НБУ.

Потрібно постійно вдосконалювати технологію застосування нових
стимулюючих монетарних інструментів, щоб підвищити їхню привабливість
для вітчизняних банків. Така постановка питання є надзвичайно актуальною
в умовах загострення проблеми надлишкової ліквідності банківської
системи України. У 2000 р. НБУ здійснював рефінансування комерційних
банків з використанням лише двох найменш ефективних інструментів —
надання ломбардних кредитів та за допомогою операцій прямого репо.

3. Чи буває позитивним ефект грошово-кредитної емісії? Без
грошово-кредитної емісії не може функціонувати жодна економіка. Ми
говоримо про грошово-кредитну емісію, тому що сучасні гроші – це
кредитні гроші, а сам випуск їх здійснюється переважно із застосуванням
кредитних інструментів. Для розвитку національного виробництва має бути
достатньо грошової маси, тобто пропозиції грошей. Не може розширятися
виробництво, якщо для купівлі більшого обсягу продукції не буде більшої
маси грошей на ринку. Грошей має бути достатньо для того, щоб продавати
і купувати вироблену продукцію. І це завдання необхідно вирішувати на
основі грошово-кредитної емісії. Інша справа, що потрібно налагодити
ефективний попит на гроші, зробити більш ефективним використання
грошових коштів у сфері національного виробництва.

Заперечувати необхідність грошово-кредитної емісії у зв’язку з тим, що
вона нібито неминуче підриває основи фінансової стабілізації в Україні,
– догматизм. Гадається, що НБУ може і зобов’язаний розумно
використовувати оптимальну грошово-кредитну емісію в інтересах
економічного розвитку України, не допускаючи проявів її руйнівного щодо
фінансової та макроекономічної стабілізації характеру. Зміни пропозиції
грошей в економіці не можуть бути різкими. Безумовно, і це доведено
теоретично, краще мати фіксований темп приросту грошової маси, який
викликає помірну інфляцію, ніж застосовувати стрибкоподібні зміни
грошової пропозиції, розраховуючи на їхній нібито більший стимулюючий
ефект. Емісія – надзвичайно тонкий фінансовий інструмент і, отже,
використовувати його на практиці треба належним чином.

Проблема грошово-кредитної емісії є складовою значно ширшої проблеми
узгодження дій центрального банку й уряду в національній економіці,
координації монетарної і фінансової політики, забезпечення цілісності і
послідовності реалізації макроекономічної політики.

Найнеефективніший спосіб координації монетарної і фінансової політики –
це здійснення грошово-кредитної емісії шляхом прямого кредитування НБУ
уряду (Кабінету Міністрів). Під терміном друкування грошей якраз і
розуміється позика грошей урядом у Національного банку. Разом з тим
потрібно бути реалістами і розуміти, що без кредитування центральним
банком уряду в перехідних економіках не обійтися. Та проблема полягає в
іншому. Слід на законодавчому рівні визначити правила обмеження та
розміри такого кредитування.

Грошово-кредитні і податково-бюджетні операції взаємопов’язані. Так,
монетизація дефіциту державного бюджету справляє суттєвий фінансовий
вплив на загальну макроекономічну ситуацію в країні. Найгірший варіант –
це популістські чинники здійснення грошово-кредитної емісії для
бюджетної допомоги селу й аграрному виробництву, в оплаті праці
шахтарям, у здійсненні широких соціальних виплат тощо. Неефективна
грошово-кредитна емісія дуже часто буває пов’язана з великими бюджетними
видатками для уряду. Якщо допускаються кредити, аванси або овердрафти
уряду з боку НБУ, то інформацію про умови, в яких вони допускалися, а
також про їхні ліміти слід розкривати громадськості. Фіксування в
законодавстві умов, на яких уряду надаються позики центрального банку,
дає можливість чітко сформулювати набір правил для координації
монетарної і бюджетної політик.

Сьогодні заперечення позитивного ефекту від грошово-кредитної емісії
аргументується, як правило, таким твердженням: так, емісія стимулює
виробництво, але лише тимчасово і несуттєво; у майбутньому ж обов’язково
відбувається спад обсягів виробництва, прискорення інфляції та
несприятливе підвищення реального обмінного курсу.

Звичайно, якщо здійснювати грошово-кредитну емісію так, як це робилося в
1991–1995 pp., то нічого позитивного для розвитку вітчизняної економіки
чекати не доводиться. Однак є і пройшли апробацію на практиці в інших
країнах значно ефективніші шляхи проведення емісії.

Сучасна українська економіка – типова економіка з низьким рівнем
монетизації. З огляду на це вона не спроможна до тривалого і сталого
економічного зростання. Грошово-кредитна емісія – це основний засіб
підвищення рівня монетизації національної економіки. Зважаючи на важливі
фінансові та інституційні аспекти проблеми, слід підкреслити нагальну
необхідність задіяння стимулюючого ефекту грошово-кредитної емісії з
метою суттєвого підвищення рівня монетизації вітчизняної економіки.
Важливо зауважити й інше. Тезу про те, що внаслідок малої частки
грошової маси у ВВП нагромаджується значний резерв безінфляційного
зростання кількості грошей в обігу, не можна вважати абсолютно
правильною для умов панування тіньової економіки. На жаль, приріст
грошової маси використовується здебільшого в інтересах спекулятивної
фінансової діяльності, а не розвитку національного виробництва.

У розвинутих країнах світу врегульовано не лише технічні принципи
грошово-кредитні емісії, а й розміри емісії. Визначено конкретні види і
форми покриття емітованої грошової маси: золо- то, валюта, векселі
казначейства, державні цінні папери, поручительства в міжнародних
фінансових організаціях тощо.

В Україні необхідна розробка окремого законопроекту, який би юридичне
закріпив становлення національного механізму регулювання
грошово-кредитної емісії. Проблему емісії в такому законодавчому акті
слід розглядати з двох поглядів: по-перше, з кількісного – як кількісну
достатність грошей в економіці; по-друге, із структурного – як
розміщення грошей між ланками, галузями і регіонами народного
господарства. В українській економіці досі так і не вдалося розв’язати
питання оптимального розміщення грошової маси: в одних структурах
(насамперед, у тіньових) їхня кількість є достатньою, спостерігається
навіть надлишок грошей, в інших (на підприємствах реального сектора)
спостерігається постійний дефіцит грошей. Обсяги грошово-кредитної
емісії в Україні в сучасних умовах мають визначатися передовсім
потребами поповнення оборотного капіталу у сфері національного
виробництва. Завдання полягає в тому, щоб на основі емісійного
законодавства розробити надійний механізм реалізації фактичних переваг
та обмеження негативних наслідків додаткової грошово-кредитної емісії.

З метою створення законодавчої бази здійснення кредитної емісії НБУ
шляхом купівлі іноземної валюти слід ухвалити закон України про
конвертованість гривні.

Як банк банків, НБУ надає позики всім іншим банкам на емісійній основі.
В Україні вже робилися спроби використати механізм емісії на основі
рефінансування комерційних банків з боку НБУ для стимулювання
вітчизняного народного господарства. Так, у 1995 р. НБУ проводив цільові
кредитні аукціони з продажу кредитних ресурсів комерційним банкам для
державної кредитної підтримки тих українських підприємств, котрі
здійснювали структурну перебудову та санацію виробництва, нарощували
обсяги випуску та реалізації продукції. На жаль, ці заходи не дали тоді
необхідного ефекту. Цей стимулюючий механізм рефінансування суперечив
загальним принципам стабілізаційної фінансової політики, яка проводилася
в той час. Такі дії НБУ були приречені в тих умовах на невдачу.

Гадається, що досвід, нагромаджений НБУ й урядом у ті роки, дозволить
суттєво обмежувати в майбутньому інфляційний характер емісійного
фінансування.

У сучасних умовах грошово-кредитна емісія не може не поєднуватися з
розширенням в економіці вексельного обігу. Вексель – це не сурогат
грошей, а сучасний і досить ефективний інструмент комерційного кредиту
як необхідної складової цивілізованих ринкових відносин.

Здійснення грошової емісії на основі обліку НБУ векселів виробничих
підприємств (фірм) є достатньо перспективною. З цією метою слід
встановити: чіткий порядок визначення правочинності (достовірності)
векселів, правила забезпечення їх, а також нормативи дисконтування
векселів. Незважаючи на те, що нині вексельний обіг обслуговує переважно
потреби тіньового капіталу, його слід зробити дійсно прозорим, чітким і
дійовим.

НБУ має пред’являти до комерційних векселів чіткі вимоги щодо їхніх
видів, термінів дії, наявності і характеру поручительства і т. п.
Загальна сума позик НБУ, які можуть надаватися під переврахування
векселів, має лімітуватися на конкретну суму.

Необхідно знайти свій, вітчизняний варіант політики .емісійного
фінансування. Для цього важливе значення має забезпечення ефективності
всього ланцюга трансмісійного механізму: грошова база – грошова маса –
інфляція.

Досліджуючи економічні наслідки реалізації політики емісійного
фінансування в умовах сучасної української економіки, дослідник не може
не задавати собі запитання: а чи спроможне вітчизняне виробництво
прийняти й ефективно розпорядитися додатковою грошовою масою? Безумовно,
майже десять років економічної кризи не минули безслідно для
національних товаровиробників. У цій ситуації надзвичайно важливо дієво
реалізувати принцип адресності в здійсненні грошово-кредитної емісії.
Додаткова грошова маса має надійти в ті економічні структури, в яких
склався і працює ефективний виробничий капітал, що на основі власного
обороту здатний продукувати ефективний інвестиційний попит. Основним і
принциповим критерієм успішності грошово-кредитної емісії стає органічне
поєднання в українській економіці поточних грошових та інвестиційних
потоків.

3. Ліквідація банків України та їхня кредитна політика в умовах
переходу до ринкової економіки

Одним із питань поліпшення діяльності комерційних банків в умовах ринку
є ліквідність банків і кредитоспроможність їхніх клієнтів. Ліквідність у
банківській практиці розуміють як здатність банків вчасно й безперервно
здійснювати платежі за своїми зобов’язаннями.

На сучасному етапі розвитку економіки країни спостерігається послаблення
ліквідності комерційних банків. Причини цього в бюджетному дефіциті,
інфляції, зростанні цін, спаді виробництва, зростанні неплатежів, що
перейшло в платіжну кризу. Наведені процеси, які напряму впливають на
послаблення ліквідності банків, багато в чому взаємопов’язані й
потребують здійснення цілої системи заходів, у тому числі й з боку
банків. Дуже важливо, щоб ці заходи здійснювалися з урахуванням завдань
розвитку економіки в цілому.

Є небагато можливостей впливу на кожен із названих процесів і на
сукупність їх у цілому в прагненні подолати негативні наслідки розвитку
економіки, а також послабити ліквідність банків. Обмежені можливості
такого впливу має в своєму розпорядженні й кредитна система. У зв’язку з
цим викликає цікавість розгляд можливостей деяких способів такого
впливу.

Розглянемо питання впливу бюджетного дефіциту на послаблення ліквідності
банків і можливостей впливу кредиту на зменшення бюджетного дефіциту.

Наявність великого бюджетного дефіциту зумовлює збільшення обсягів
кредитування на його покриття, до того ж із нечіткими перспективами й
невстановленими строками погашення заборгованості за позичками. Це, у
свою чергу, супроводжується послабленням ліквідності банків, обмеженням
їхньої можливості задовольнити претензії власників коштів, які розміщено
в банках, а також можливості додаткового надання позичок. За таких умов
банки прагнуть зменшити обсяг кредитних вкладень за допомогою одного з
методів зменшення маси платіжних засобів, що надходять в обіг,
призначення якого полягає в послабленні інфляційних процесів. Але такі
дії обмежують можливості задоволення банками попиту на кредит.

Можливості впливу кредитної системи країни на зменшення бюджетного
дефіциту й відповідно на зменшення обсягів кредитування на покриття
бюджетного дефіциту дуже обмежені. І все ж вони є. Так, заходи кредитної
системи з прискорення розрахунків у народному господарстві суттєво
впливають на збільшення дохідної частини бюджету, й, отже, зменшується
його дефіцит. Це, безумовно, вплине на послаблення інфляційних процесів,
кризи неплатежів і, відповідно, на підвищення ліквідності банків.

Особливу увагу привертає використання можливостей кредитної системи для
подолання платіжної кризи. Слід врахувати причини, що зумовили її
виникнення як у готівково-грошовому обігу, так і в сфері безготівкових
розрахунків.

Криза неплатежів у готівково-грошовому обігу проявляється в затримках
видачі банками готівки клієнтам для виплати заробітної плати, що
погіршує матеріальне становище працюючих, послаблює зацікавленість в
ефективній праці й нарешті збільшує соціальну напруженість у
суспільстві.

Недостатність готівкових грошей виникає внаслідок багатьох причин, у
тому числі й у зв’язку з інфляційною кон’юнктурою, незбалансованістю
пропозиції товарів і платоспроможного попиту в умовах зменшення товарної
маси, яка надходить в обіг у зв’язку зі спадом виробництва, а також
внаслідок зменшення реалізації товарів, на котрі встановлено надмірно
високі ціни. Усе це посилюється недостатніми можливостями збільшення
кількості грошових знаків, надходження яких в обіг відстає від
збільшення потреби в умовах інфляції. Подоланню або хоча б послабленню
кризи неплатежів у сфері обігу готівкових грошей могло б сприяти
здійснення цілої низки загальних заходів, спрямованих на усунення причин
таких явищ, у тому числі й зменшення інфляції, зростання виробництва
товарів, а також поліпшення постачання обігу масою необхідних готівкових
грошей.

Разом з тим, великого значення набувають заходи кредитних установ з
подальшого розвитку й поліпшення безготівкових розрахунків населення, що
дає змогу зменшити потреби обігу в готівкових грошах. Відомо, що заходи,
спрямовані на вдосконалення організації управління потоками готівкових
коштів, також сприяють розв’язанню цієї проблеми.

Платіжна криза у сфері безготівкових розрахунків знаходить своє
відображення в багатомільярдних сумах неплатежів за товарно-матеріальні
цінності та послуги, в простроченій заборгованості фінансовим органам і
простроченій заборгованості за позичками банкам. Це значно погіршує
умови роботи суб’єктів господарської діяльності (обмежується постачання
необхідних матеріалів, а також обсяг наданих кредитів).

Однією з найбільш значущих причин виникнення платіжної кризи є істотне
зростання цін з початку 90-х років, яке триває й досі, що зумовило
збільшення обігових активів суб’єктів господарської діяльності (СГД) без
відповідного збільшення їхніх власних обігових коштів. Певний вплив на
збільшення потреби СГД в обігових коштах, і відповідно на зростання
неплатежів, справляють операції із сумами податку на додану вартість.

Певний, проте менший вплив на виникнення кризи неплатежів справило
погіршення роботи СГД. Значно більше вплинуло виникнення ланки
неплатежів. Необхідно підкреслити, що негативні наслідки катастрофічного
зростання неплатежів в економіці не обмежуються фінансовою сферою –
погіршенням фінансового стану СГД, зменшенням надходження коштів
фінансовим та іншим органам. Зростання неплатежів позначається й на
погіршенні умов роботи СГД, на зменшенні обсягу продукції, яку вони
виробляють. Справді, СГД не завжди мають можливість виконати вимоги
своїх постачальників щодо попередньої оплати товарно-матеріальних
цінностей і не мають можливості підтримувати виробництво на необхідному
рівні.

Великі можливості впливу на зменшення платіжної кризи криються в
кредитній політиці. Різноманітні причини виникнення неплатежів
зумовлюють застосування неоднакових умов надання позичок.

Для зменшення неплатежів, виникнення яких пов’язане з недостатністю
обігових коштів, викликаних зростанням цін, може бути надано
довготерміновий кредит з погашенням його за рахунок прибутку протягом
декількох років. Разом з тим, якщо причиною виникнення неплатежів є
недоліки в роботі СГД, від надання такого кредиту необхідно утриматися
до повної ліквідації цих недоліків.

У разі порушення СГД платіжної дисципліни внаслідок затримки надходження
коштів від покупця цілком допустиме надання позичок для сплати
заборгованості, яка виникає. А в разі виникнення ланки неплатежів
доцільно здійснювати проведення взаємозаліку з наданням кредиту на його
завершення.

Щодо змін в організації безготівкових розрахунків, а саме в обмеженні
сфери використання платіжних вимог, гарантованих платіжних доручень, то
слід зазначити, що такі зміни погіршують стан постачальників, тому що
позбавляють їх можливості користуватися послугами банків з інкасації
платежів за продукцію, що реалізується. Більше того, в покупців
з’являється зацікавленість у більш тривалій затримці оплати продукції,
до того ж зникають реальні можливості справляння пені за невчасну оплату
розрахункових документів. За таких умов постачальники виявляються
беззахисними й змушені вимагати від своїх покупців попередньої оплати
продукції, що реалізується. Тепер уже в покупців виникає підвищена
потреба в коштах (для попередньої оплати), а в постачальників
накопичуються юридичне необґрунтовані резерви за рахунок коштів, які
надходять у порядку попередньої оплати.

Отже, для задоволення підвищеної потреби в коштах покупці змушені
звертатися до банку з проханням одержати позичку на здійснення
попередньої оплати, що не можна визначити бажаним, тим більше, що такі
позики певною мірою слугують джерелом створення необґрунтованих із
погляду законодавства грошових резервів постачальників. Треба
враховувати й те, що за таких умов покупці йдуть на додаткові витрати у
зв’язку з дорожнечею кредиту, а в постачальника з’являється безплатне
джерело обігових коштів.

Наведені недоліки можна усунути, якщо розширити сферу застосування
розрахунків за допомогою платіжних вимог або якщо замість попередньої
оплати буде застосовуватися надання банківських гарантій вчасної оплати
товарів, що постачаються. Цілком зрозуміло, що подібні гарантії можуть
надаватися лише кредитоспроможним позичальникам.

Розширенню участі кредиту в системі заходів, які сприяють подоланню
платіжної кризи, може допомогти розвиток факторингових операцій банків,
що дасть змогу знизити взаємні неплатежі в народному господарстві.

Ми розуміємо, що пропозиції про розширення участі кредиту в подоланні
кризи неплатежів можуть викликати заперечення. Одне з них, мабуть, буде
полягати в тому, що важливою причиною зростання цін і зумовленого цим
збільшення потреби в засобах є інфляція, інспірована надлишковим
наданням кредиту. Відповідно, для усунення такої негативної тенденції
необхідно обмежити надання кредиту й не допускати збільшення обсягу
кредитних вкладень, у тому числі й на подолання платіжної кризи.

Але не можна не враховувати того, що зростання обсягу кредитних вкладень
здійснюється, головним чином, у зв’язку з необхідністю покриття
бюджетного дефіциту, а не для задоволення потреб господарського обороту.

Не можна не побачити й того, що зростання цін відбулося не лише
внаслідок інфляції. Справді, на багато видів матеріальних ресурсів,
особливо на корисні копалини, ціни протягом довгого часу були штучно
занижені. Лібералізація цін, яка почала здійснюватися на початку 2000
року, дала змогу певною мірою збільшити штучно занижені ціни. Іншими
словами, зростання цін відбувається не лише внаслідок інфляції.

Тому цілком можливе застосування кредиту для задоволення додаткової
потреби в засобах. Зрозуміло, що розширення кредитування має
здійснюватися з великою обережністю. Тим не менше, слід мати на увазі,
що воно може бути важливим важелем у подоланні затримок надходження
матеріалів до їхніх споживачів і спаді виробництва.

Певний вплив на виникнення неплатежів справляє іммобілізація обігових
коштів СГД у витрати за капіталовкладеннями, чому сприяла обмеженість
джерел фінансування їх, а таксис здійснення розрахункових операцій з
одного рахунку замість практики відокремлення розрахунків з
капіталовкладень від розрахунків за основною діяльністю, яка
застосовувалася раніше.

Розширення сфери застосування довгострокового кредитування могло б
сприяти зменшенню обсягу неплатежів завдяки скороченню іммобілізації та,
що не менш важливо, поліпшенню умов подальшого розвитку економіки.

Отже, з викладеного вище можна зробити висновок, що важливими напрямками
кредитної політики в інтересах збереження ліквідності банків України
можуть слугувати як доцільне розширення кредитування різноманітних
потреб позичальників, так і здійснення заходів для подальшого поліпшення
організації розрахунків у народному господарстві.

Висновки

Отже, догматичний характер нинішньої грошово-кредитної політики
проявляється в Україні все повніше, перетворюючись в один з вагомих
чинників, які гальмують стале економічне зростання в нашій країні.
Необхідність та нагальна потреба зміни стратегії і тактики вітчизняної
грошово-кредитної політики стає дедалі очевиднішою. Для цього важливе
значення має не стільки обґрунтування необхідності зміни сутності й
змісту грошово-кредитної політики, виділення найбільш “больових” точок –
догм в її концепції, скільки позитивна розробка конкретних шляхів та
заходів здійснення більш ефективного регулювання монетарної сфери
національної економіки в напрямі посилення її стимулюючого впливу на
розвиток реального сектора народного господарства України.

Список використаної літератури

Аванесова І. Передумови регулювання кредитної діяльності в Україні
історія і сучасність // Банківська справа – 2002 – №4 с.64-80.

Беріда Н. Стратегія розвитку грошово-кредитних відносин в Україні //
стратегія економічного розвитку України – 2001 – №5 с.288-291.

Версаль Н.І. інституційна структура кредитної системи // Фінанси
України. – 2002 – №11, с.95-100.

Галасюк В., Галасюк В. Оцінка кредитоспроможності позичальника / Вісник
НБУ – 2002 – №11 – с.42-49.

Гладких д. Основні тенденції розвитку кредитного ринку в Україні //
Вісник НБУ – 2001 – №9 с.49-54.

Григору А., Литвин Л. Кредитна система та її організація // Наукові
записки ТДПУ ім.. В.Гнатюка – 2002 – №11 с.50-54.

Захарова О. Стан та перспективи розвитку кредитної системи України //
Фінансовий консультант – 2001 – №21-22 (спец.) – с.53-57.

Кот Л.Л. інституційне забезпечення розвитку кредитної системи України //
актуальні проблеми економіки – 2002 – №10 с.47-65.

Оплачко л. Способи забезпечення кредитного договору // Право України –
2002 – №11 с.49-54.

Папуша А. Правова основа банківського кредитування // Вісник НБУ – 2000
– №12 с.45.

Перспективи розвитку внутрішніх регіонів та кредитна політика України //
Економіка і прогнозування – 2002 – №1 с.142-156.

Пиріг Г. Оцінка кредитоспроможності підприємств позичальників // Оцінка
кредитоспроможності підприємств позичальників // наукові записки /
серія: економіка – 2002 – №10 с.126-128.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter