.

Кредитування в Україні (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 6913
Скачать документ

ПЛАН

Вступ

Організаційні основи процесу кредитування в Україні

Правове забезпечення кредитної діяльності

Економічний зміст (умови) процесу кредитування

Кредитна угода як обовязковий елемент кредитного механізму

Кредитоспроможність позичальника

Забезпечення повернення позики

Контроль банку в процесі кредитування

Вдосконалення кредитних взаємовідносин банків та їх клієнтів в Україні

Висновок

ЗМІСТ

TOC \o “1-2” \h \z HYPERLINK \l “_Toc30830829” Вступ PAGEREF
_Toc30830829 \h 4

HYPERLINK \l “_Toc30830830” 1. Організаційні основи процесу
кредитування в Україні PAGEREF _Toc30830830 \h 5

HYPERLINK \l “_Toc30830831” 1.1. Правове забезпечення кредитної
діяльності PAGEREF _Toc30830831 \h 5

HYPERLINK \l “_Toc30830832” 1.2. Економічний зміст (умови) процесу
кредитування PAGEREF _Toc30830832 \h 9

HYPERLINK \l “_Toc30830833” 2. Кредитна угода як обов’язковий елемент
кредитного механізму PAGEREF _Toc30830833 \h 14

HYPERLINK \l “_Toc30830834” 2.1. Кредитоспроможність позичальника
PAGEREF _Toc30830834 \h 14

HYPERLINK \l “_Toc30830835” 2.2. Забезпечення повернення позики
PAGEREF _Toc30830835 \h 18

HYPERLINK \l “_Toc30830836” 2.3. Контроль банку в процесі
кредитування PAGEREF _Toc30830836 \h 24

HYPERLINK \l “_Toc30830837” 3. Вдосконалення кредитних взаємовідносин
банків та їх клієнтів в Україні PAGEREF _Toc30830837 \h 27

HYPERLINK \l “_Toc30830838” Висновки PAGEREF _Toc30830838 \h 34

HYPERLINK \l “_Toc30830839” Список використаної літератури PAGEREF
_Toc30830839 \h 35

Вступ

Кредитування – основна функція комерційного банку. Тому чітке розуміння
сутності кредитного процесу та принципів його організації, вміле їх
використання на практиці має важливе значення для ефективної діяльності
банку. Всі питання, що пов’язані з банківським кредитуванням,
вирішуються позичальником і банком шляхом укладання кредитного договору.
У кредитному договорі визначається також величина відсоткової ставки,
від якої залежить розмір прибутку банку.

Банк повинен вміти ефективно управляти кожною ланкою кредитного процесу.

Комерційні банки надають кредити всім підприємствам незалежно від їхньої
галузевої приналежності, статусу, форм власності. В останні роки
розширилися кредитні зв’язки банків з підприємствами альтернативної
економіки: малими, середніми, орендними, кооперативними, акціонерними
підприємствами, концернами, асоціаціями, товариствами з обмеженою
відповідальністю та ін. Підприємства і банки самостійні у виборі
партнерів. Причому одне підприємство може одержати позички в різних
банках.

1. Організаційні основи процесу кредитування в Україні

1.1. Правове забезпечення кредитної діяльності

Парадоксально, але факт: головна сфера банківської діяльності –
кредитування – в Україні фактично не має спеціального законодавчого
забезпечення. Нині правовідносини в галузі кредитування регулюються
окремими положеннями глав 32 і 33 Цивільного Кодексу України (який, до
речі, сам потребує докорінного перегляду) та, як ;кажуть юристи,
підзаконними актами, зокрема Положенням “Про кредитування”, затвердженим
постановою Правління Національного банку України № 246 від 28 вересня
1995 р.

Отже, норми чинного Цивільного кодексу щодо кредитування не відповідають
вимогам сьогодення, а нормативне регулювання кредитних відносин
центральним банком не має системного характеру і не забезпечує сталого
функціонування та розвитку ринку кредитних ресурсів України. З огляду на
це законодавче забезпечення кредитних відносин останнім часом набуло
особливої актуальності.

Серед основних чинників, які зумовлюють необхідність невідкладного
прийняття Закону “Про банківський кредит”, учасники семінару виділили
такі:

в Україні триває процес розбудови правової держави та громадянського
суспільства, економічною підвалиною яких може бути лише ринкова
економіка. Одним із її пріоритетів якраз і є створення законодавчої бази
для розвитку ринку кредитних ресурсів, а також сприятливих умов для
залучення коштів у економіку України;

у процесі трансформації української економіки введено в дію чимало
нормативно-правових актів щодо кредитування. Деякі з них недостатньо
обґрунтовані, а деякі – суперечать один одному;

за міжнародними зобов’язаннями, зокрема, згідно з Угодою про партнерство
і співробітництво України з Європейським Союзом, наша країна має
узгодити вітчизняне чинне законодавство, у тому числі регулювання
кредитних відносин, із європейськими стандартами.

Пропонований законопроект у цілому наближає регулювання кредитних
правовідносин в Україні до європейського.

Основу законопроекту становить принцип законодавчих гарантій і юридичних
умов захисту прав кредитодавців (тобто банків). Реалізація цього
принципу може створити передумови для досягнення стратегічної мети –
забезпечення захисту прав вкладників, поліпшення юридичних умов для
розвитку ринку кредитних ресурсів, удосконалення державного регулювання
та контролю за наданням банківських кредитів.

Практика економічно розвинутих країн переконує: правові основи надання,
використання і повернення банківського кредиту мають ґрунтуватися на
поєднанні інтересів банку, його акціонерів, вкладників та позичальників
із загальнодержавними потребами. Узгодження цих інтересів неможливе без
законодавчого закріплення принципу підвищеної відповідальності
позичальника за повернення банківського кредиту та без створення умов
для запобігання підвищенню кредитних ризиків.

Із цією метою у проекті Закону України “Про банківський кредит”
запропоновано низку принципових нововведень, які стосуються правового
регулювання надання, використання і повернення банківського кредиту.

Зокрема, законопроектом передбачено встановити кваліфікаційні вимоги до
суб’єктів кредитних відносин, у тому числі стосовно кредитоспроможності
кредитодавця та платоспроможності позичальника. Згідно з проектом
банківський кредит може надаватися лише за умови дотримання цих вимог.

Окреслено також вимоги щодо переддоговірних відносин між кредитодавцем і
позичальником, які, зокрема, стосуються таких зобов’язань суб’єктів
кредитних відносин, як реалізація комплексу заходів із перевірки
платоспроможності позичальника, зобов’язання кредитодавця щодо
запобігання кредитних ризиків, перевірка наявності реального та
адекватного забезпечення виконання позичальником своїх зобов’язань
згідно з кредитним договором, обмеження надання пільгових умов
кредитування.

У законопроекті чітко визначено механізми надання банківського кредиту,
контролю за його цільовим використанням та погашення кредиту, а також
процедуру стягнення заборгованості позичальника за кредитним договором.
Серед заходів, які входять у зазначену процедуру, – оголошення мораторію
на відчуження майна позичальника, укладення договору про врегулювання
заборгованості позичальника, звернення стягнення на майно боржника.

Важливо, що у проекті закону визначено ті операції кредитодавців, які не
є банківським кредитом, але мають кредитний характер. Передбачається, що
норми Закону “Про банківський кредит” поширюватимуться на операції
банків, які мають кредитний характер, у частині зобов’язань
кредитодавців щодо перевірки платоспроможності боржника, а також –
наявності відповідного забезпечення для виконання зобов’язань боржника,
його відповідальності перед кредитодавцем тощо.

Насамкінець зазначимо, що у законопроекті подано чіткі юридичні
визначення основних понять зі сфери кредитування. Так, банківський
кредит, на думку авторів проекту, – це грошові кошти в національній чи
іноземній валюті, які надаються кредитодавцем позичальнику на умовах
повернення, платності, строковості, забезпеченості та, цільового
використання.

На двох останніх умовах варто зупинитися детальніше. На думку одного зі
співавторів законопроекту – заступника директора Центру банківського
права Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України
Г.Ю.Шемшученка, саме вони відрізняють банківський кредит від позики.
Остання надається суб’єктами господарювання за рахунок прибутку, яким
вони можуть розпоряджатися на власний розсуд, у тому числі – надавати
грошові кошти чи майно, придбане за рахунок прибутку, іншим особам на
умовах строковості, платності і повернення. А банківський кредит
надається банківськими установами за рахунок власних і залучених коштів,
тобто коштів вкладників та інших кредиторів банку. Тож і контроль за
використанням і поверненням цих коштів має бути надійним. Це – ще один
аргумент на користь прийняття спеціального закону про банківський
кредит, проект якого схвалено переважною більшістю учасників семінару в
Навчальному центрі Національного банку України.

1.2. Економічний зміст (умови) процесу кредитування

Розглядаючи операції банку по кредитуванню, як набір певних дій, що
входять послідовними етапами в процес кредитування, слід виділити
наступні із них.

Таблиця 1

Алгоритм механізму кредитування

1. Формування портфеля заявок на кредит – збір та аналітична обробка
інформації про попит на кредити та вибір оптимальних для банку
пропозицій. Розгляд заявок на кредит потенційних боржників

2. Вивчення кредитоспроможності та фінансового стану потенційного
позичальника (фактично оцінка величини кредитного ризику)

3. Прийняття рішення про доцільність видачі позики та вибір конкретної
форми її надання.

4. Оформлення кредитної угоди, де остаточно визначаються всі умови
кредитування

5. Видача кредиту

6. Контроль за використанням позики, яким передбачається перевірка
фактичного витрачання коштів за їх цільовим призначенням, обумовленим в
угоді

7. Повернення кредиту і сплата процентів за ним

На підготовчому етапі, або на етапі розгляду заявки, слід визначити мету
кредиту (чим обумовлена потреба в кредиті), встановити на скільки
можлива видача кредиту відповідно до поточної кредитної політики, а
також здійснити попередній аналіз ризику можливої втрати, пов’язаної з
наданням кредиту, дослідити сильні сторони клієнта.

Основними умовами кредитних відносин є можливість надання позики
кредитором і забезпечення її поверненості боржником. Тому налагодження
кредитних відносин між банками та потенційними боржниками повинно
враховувати реалії їх розвитку в перехідний до ринку період.

Перш за все, проаналізуємо фінансовий стан банківської системи.
Індикатором фінансового стану, а відтак і потенційної можливості
кредитування є рівень прибутковості статутних фондів і чистих активів.
Так, у 1997 році середня прибутковість статутного фонду комерційних
банків України становила 83,3%, а середня прибутковість чистих активів –
6,88%. Порівняно із попереднім, період прибутковості статутних фондів
знизився на 4,7%, а чистих активів – на 1,4%, а за третій квартал 1998
р. прибутковість активів знизилася до рівня 4,1%. Отже, як засвідчують
дані показники, фінансовий стан та платоспроможність банків
погіршуються. Депозити на рахунках підприємств, організацій та населення
на 1.01.98 р. зменшилися на 8% порівняно з попереднім роком і, що
характерно, зменшилися строкові депозити на 12%.

Радикальне зростання депозитів до запитання і зменшення частки строкових
та заощаджувальних депозитів вказують на погіршення стабільності
ресурсної бази банків, а, отже, погіршення фінансового стану
банківського сектора, який не в змозі платити за довгострокові ресурси,
та про недовіру клієнтів до цих фінансових інститутів.

Ключовим фактором надійності і конкурентноспроможності банківської
системи в ринковій економіці вважається достатність власного капіталу.
Але, саме банки, статутні фонди яких формуються в грошовій формі,
зазнають найбільші втрати від знецінення національної валюти. Найбільші
труднощі з формуванням мінімально необхідних статутних фондів і
обмеженням деяких видів операцій через недостатність розміру капіталу
зазнають малі банки. Останні, як відомо, активно працюють із малим
бізнесом, приватними підприємствами та фізичними особами. Тому надмірні
вимоги до банків, заборона певних банківських операцій спричиняють
зниження якості конкурентного середовища, потенційні банкрутства, що
приводить до зниження якості банківського середовища в цілому.

Незважаючи на це, виникає закономірне питання: чому ж так сталося, що
банки залишилися з капіталами, які недостатні для надійної роботи в
умовах підвищених кредитних ризиків?

Очевидно, такий стан справ в банківському середовищі пояснюється двома
групами причин: загальноекономічними та внутрібанківськими.

До перших належать:

падіння обсягів ВВП і гальмування економічних реформ; – дефіцит
державного бюджету;

негативне сальдо торговельного балансу держави;

зростання бартеризації економіки;

відсутність платіжної дисципліни, масове невиконання договорів про
сплату боргових зобов’язань;

зростання збитковості багатьох підприємств: у 1995 р. збитковим було
кожне п’яте, у 1997 р. – кожне друге підприємство.

На загальний фінансовий стан банківської системи значний вплив мала
фінансова криза. Втрати комерційними банками капіталу, викликані
знеціненням гривні, на 24 вересня 1998 року, порівняно із 13 серпня,
становили близько 2,5 млрд. грн. (750 млн. дол. США), або приблизно 45%.

Водночас, на фінансовий стан комерційних банків впливають і
внутрібанківські фактори, зокрема:

невиконання власних програм капіталізації, збільшення обсягу статутних
капіталів;

недостатній розмір капіталу банку;

неякісна структура активів комерційних банків;

недорезервування по обов’язкових резервах;

погіршення якості кредитного портфеля та інші.

Всі вищезазначені фактори справляють негативний вплив на ліквідність та
платоспроможність банківської системи в цілому. Так, за станом на 25
вересня 1998 року мали місце близько 33 тисячі випадків затримки сплати
розрахункових документів клієнтів на загальну суму 52,7 млн. грн.

Таким чином, загальний фінансовий стан як кредиторів-банків, так і
потенційних боржників – юридичних та фізичних осіб, справив вплив на
пріоритети кредитної політики комерційних банків, які в останні роки
зводиться до наступного:

1. Комерційні банки кредитують позичальників переважно на
короткотерміновий період. Інвестиційна складова в кредитному портфелі
комбанків складає біля 8%.

2. Суб’єктами кредитних відносин є переважно юридичні особи, обсяги
кредитів фізичним особам, в тому числі підприємцям не перевищують 6% від
загальної суми виданих кредитів.

3. Динаміка розподілу загальної суми виданих кредитів між державними,
акціонерними та приватними підприємствами свідчить про пріоритетність
кредитування підприємств недержавної форми власності. Це пояснюється, з
однієї сторони, абсолютним скороченням кількості державних підприємств,
а з іншої – державні підприємства є досить інертними щодо вибору і
здійснення своєї виробничої політики і досить залежні від бюджетної
кризи, тобто від нестабільних бюджетних джерел фінансування.

4. За останній період банки віддають перевагу в кредитуванні
промисловості та торгівлі. Якщо такі пріоритети в кредитуванні торгівлі
пояснюються реальною кругооборотністю, тобто і швидкістю обороту
капіталу, то кредитування промисловості пояснюється, як мінімум, двома
групами причин: по-перше, кредитування державних промислових та
сільськогосподарських підприємств під гарантію уряду і, по-друге,
підтримкою власних товаровиробників, продукція яких користується
ринковим попитом.

5. Протягом 1998 р. спостерігалося не лише відносне скорочення цих
кредитів. Це пояснюється антикризовими заходами НБУ, зокрема підвищенням
норми обов’язкового резервування із 15 до 16,5% від суми залучених
коштів, а також рекомендаціями НБУ комерційним банкам утримуватися від
активних операцій, особливо з приросту кредитних вкладень та наданням
міжбанківських кредитів.

6. В умовах загальної економічної нестабільності і фінансової кризи,
потенційних боржників зокрема, з метою зменшення кредитного ризику
комерційні банки, надаючи кредити, вимагають від клієнтів застави
рухомого та нерухомого майна.

Стосовно підприємств і організацій, економіки в цілому як суб’єкта
кредитування, фінансовий стан ще гірший. За 1997 р. знизився обсяг
виробництва, прибутку, зросли заборгованості. Так, обсяг промислового
виробництва знизився на 1,8% (в 1996 р. цей показник складав 5,1%),
обсяг сільськогосподарського виробництва знизився на 2%. Українські
підприємства і організації в 1997 р. одержали 11,8 млрд. грн.
балансового прибутку, що складало 82% від рівня 1996 р. Кредиторська
заборгованість підприємств України на 1.12.1997 р. перевищувала обсяг
ВВП і складала 105,1 млрд. грн., що на 0,8% перевищувала рівень на
початку року, тобто якщо на початок року кредиторська заборгованість
складала 95% щодо ВВП, то в грудні 1997 року – уже була більша ВВП в 1-3
рази.

Отже, в умовах фінансових негараздів як в кредиторів, так і в
потенційних боржників, банки повинні індивідуально підходити до кожної
окремої позичкової операції. Перехід до ринкових відносин висуває на
перший план оцінку економічної кон’юнктури та якісних параметрів
розвитку даного позичальника. А це, насамперед, означає, що банківські
позики повинні надаватися тим клієнтам в продукції чи послугах, в яких
суспільство зацікавлене найбільше – з однієї сторони, і можливість їх
реалізації в даних економічних умовах – з іншої.

2. Кредитна угода як обов’язковий елемент кредитного механізму

2.1. Кредитоспроможність позичальника

Банк до укладання кредитного договору здійснює попередній аналіз
фінансового стану позичальника і вивчає його кредитоспроможність. Метою
аналізу кредитоспроможності є оцінка результатів фінансової діяльності
позичальника, на підставі якої банк приймає рішення щодо можливості
надання кредиту або припинення кредитних відносин з даним клієнтом.

Кредитоспроможність позичальника – це його здатність повністю і
своєчасно розрахуватися за своїми борговими зобов’язаннями.
Кредитоспроможність – поняття більш вузьке, ніж платоспроможність, адже
погашення позики – це лише один з видів заборгованості, яку може мати
підприємство (фірма).

Комерційні банки західних країн використовують на практиці складні
системи різноманітних фінансових показників для оцінки
кредитоспроможності своїх клієнтів. В Україні НБУ також розробляє для
комерційних банків рекомендації щодо визначення фінансового стану і
кредитоспроможності позичальників. Критерії оцінки фінансового стану
позичальника встановлюються вітчизняними комерційними банками самостійно
на підставі ґрунтовної і виваженої оцінки фінансової діяльності клієнта,
проведеної за підсумками порівняльного аналізу балансів, звітів про
фінансові результати та їх використання тощо. Позичальник має мати
фінансові передумови для отримання позики і бути спроможним своєчасно
повернути наданий йому кредит відповідно до умов кредитного договору. В
кожному окремому випадку банк повинен визначити ступінь ризику, який він
готовий взяти на себе.

НБУ рекомендує кожному комерційному банку розробити свою власну систему
показників фінансової діяльності позичальників. Методика проведення
оцінки фінансового стану позичальників оформляється окремим положенням і
затверджується правлінням комерційного банку.

При проведенні оцінки кредитоспроможності клієнтів комерційні банки
повинні розрізняти такі категорії позичальників: юридичні особи (крім
комерційних банків); комерційні банки; фізичні особи.

Комерційний банк повинен щоквартально проводити оцінку фінансового стану
позичальника. Сам факт визначення кредитоспроможності та фінансового
стану клієнта має стимулювати підприємство-позичальника підвищувати
ефективність своєї фінансово-господарської діяльності.

Для здійснення оцінки фінансового стану і кредитоспроможності
позичальника – юридичної особи (крім комерційних банків) слід
враховувати чітко визначені об’єктивні показники його діяльності, такі
як: обсяг реалізації, прибуток та збитки; рентабельність; коефіцієнти
ліквідності; грошові потоки (надходження коштів на рахунки позичальника)
для забезпечення повернення позики та сплати відсотків за нею; склад та
динаміку дебіторсько-кредиторської заборгованості тощо. Комерційний банк
повинен враховувати також чинники, які багато в чому носять суб’єктивний
характер: ефективність управління підприємством позичальника; ринкову
позицію позичальника та його залежність від циклічних і структурних змін
в економіці й галузі; наявність державних замовлень та державної
підтримки позичальника; історію погашення кредитної заборгованості
позичальника в минулому тощо. Оцінюючи кредитоспроможність
позичальників, банки західних країн приділяють значну увагу кваліфікації
та здібностям керівників, дотриманню ділової етики, договірної і
платіжної дисципліни.

НБУ рекомендує комерційним банкам використовувати для економічної оцінки
діяльності позичальників таку систему фінансових коефіцієнтів:

– коефіцієнт загальної ліквідності, який характеризує, наскільки обсяг
поточних зобов’язань за кредитами і розрахунками можна погасити за
рахунок усіх мобілізованих оборотних активів;

– коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності, який характеризує,
наскільки короткострокові зобов’язання можуть бути негайно погашенні
швидколіквідними грошовими коштами та цінними паперами;

– коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів (коефіцієнт
автономності), який характеризує розмір залучених коштів на 1 грн.
власних коштів;

– коефіцієнт фінансової незалежності, який свідчить про питому вагу
власних коштів у загальній сумі заборгованості;

– коефіцієнт маневреності власних коштів, що характеризує ступінь
мобільності використання власних коштів.

Крім способу оцінки кредитоспроможності позичальників на основі системи
фінансових коефіцієнтів в банківській практиці можуть використовуватись
й такі способи:

– на основі аналізу грошових потоків;

– на основі аналізу ділового ризику.

Оцінка кредитоспроможності позичальників на основі аналізу грошових
потоків передбачає визначення чистого сальдо різних надходжень і
видатків клієнта за певний період, тобто зіставлення припливу (прибуток,
амортизація, створення резервів майбутніх витрат, вивільнення коштів,
зростання кредиторської заборгованості, збільшення інших пасивів,
отримання нових позик, збільшення акціонерного капіталу) і відпливу
(додаткові вкладення коштів, скорочення кредиторської заборгованості,
зменшення інших пасивів, відплив акціонерного капіталу, фінансові
витрати, погашення позик) коштів. Для аналізу грошових потоків на
підприємстві-позичальникові беруться фінансові дані як мінімум за три
роки. Кредитоспроможним вважається підприємство, яке має стійке
перевищення припливу над відпливом коштів.

Оцінка кредитоспроможності на основі аналізу ділового ризику передбачає
виділення найвагоміших чинників ділового ризику (надійність
постачальників, сезонність поставок, тривалість зберігання товарів,
рівень цін на товари, ризик введення державою обмежень на вивіз і ввіз
імпортних товарів тощо), їх формалізацію, оцінку в балах і визначення на
цій основі класу кредитоспроможності того чи іншого конкретного
позичальника. Аналіз ступеня ділового ризику у клієнта дозволяє банкові
спрогнозувати достатність джерел погашення позики.

Оцінку фінансового стану позичальника – комерційного банку при
міжбанківському кредиті НБУ рекомендує здійснювати на підставі:
дотримання обов’язкових економічних нормативів та оціночних показників
діяльності комерційного банку; наявності прибутку та збитків; аналізу
якості активів і пасивів; створення резервів; виконання зобов’язань
комерційним банком у минулому; якості банківського менеджменту тощо.

Під час оцінки фінансового стану і кредитоспроможності позичальника –
фізичної особи НБУ рекомендує комерційним банкам враховувати: соціальну
стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, цінних
паперів і т. ін., роботи; сімейний стан; наявність реальної застави; вік
і здоров’я клієнта; загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та
витрати; користування банківськими позиками у минулому та своєчасність
погашення їх і відсотків за ними, а також користування іншими
банківськими послугами; зв’язки клієнта з діловим світом тощо.

Забезпечення повернення позики

Вітчизняні комерційні банки використовують такі основні форми
забезпечення кредиту: застава рухомого і нерухомого майна; гарантії і
поручительства третіх осіб; страхування ризику позики; уступка
дебіторської заборгованості; неустойка (штрафи, пеня). Кожна з форм
забезпечення повернення кредиту оформляється окремим документом, що має
юридичну силу і закріплює за кредитором певне фінансове джерело для
погашення позики у разі відсутності коштів у позичальника після настання
строку погашення кредиту.

Для будь-якої кредитно-фінансової установи забезпечення наданих позик є
серйозною проблемою. Належне забезпечення кредитної операції суттєво
знижує ризик втрат від неповернення кредиту.

Порядок забезпечення виконання кредитних зобов’язань заставою
регулюється Законом України “Про заставу” (від 2 жовтня 1992 р.) і
договором застави.

Застава – це спосіб забезпечення будь-якого (в тому числі й кредитного)
зобов’язання. Банк укладає з позичальником окремий договір застави.
Предметом застави є високоліквідні (тобто ті, які можна у разі потреби
швидко реалізувати) товарно-матеріальні цінності, готова продукція,
цінні папери тощо.

У банківській практиці застава майна випливає із заставного
зобов’язання, що видається позичальником (заставодавцем) кредитору
(заставодержателю) і потверджує право останнього у разі невиконання
платіжного зобов’язання отримати переважне задоволення претензії (перед
іншими кредиторами) з вартості закладеного майна. В юридичному аспекті
для комерційного банку важливо, що для фактичної реалізації заставленого
майна кредитору не потрібно порушувати щодо позичальника судовий позов.
Сам факт наявності застави дає комерційному банкові особливі права щодо
розпорядження заставним майном.

Застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов’язання. У
договорі застави має бути зазначено суть забезпеченої заставою вимоги,
її розмір і строк виконання зобов’язання, опис предмета застави, а також
будь-які інші умови, відносно яких за заявою однієї із сторін має бути
досягнута угода.

Предметом застави можуть бути майно і майнові права.

$

&

TH

I?

h

j

l

?

 

c

¤

¦

?

?

¬

®

ae

ae

e

e

o

o

Yісці має бути проведений огляд та оцінка майна.

Необхідною передумовою використання застави майна як форми забезпечення
кредиту є перевищення величини вартості застави над вартістю наданого
кредиту. Чим більша ця різниця, тим, в принципі, й вище забезпеченість
позики. Комерційному банкові економічно невигідно надавати кредит у
сумі, яка дорівнює (а не є меншою) вартості заставного майна.

Банки розробляють і використовують в практичній роботі нормативи оцінки
майна, що передається у заставу в забезпечення кредиту. Найнадійнішими
вважаються такі предмети застави (що оцінюються в 100%): грошові кошти,
гарантії першокласних банків за умови попереднього вивчення рейтингу
банку за світовою класифікацією, гарантії уряду. Оцінка об’єктів
нерухомості проводиться у межах встановленого “коридору” (вилки)
нормативу, з урахуванням призначення об’єктів, місцезнаходження (регіон,
віддаленість від центру міста), ефективності використання приміщень,
ліквідності на ринку тощо. Оцінка обладнання проводиться з урахуванням
ліквідності на ринку, фізичного стану, ефективності використання тощо.
Щодо готової продукції і товарів в обороті, то найвищу оцінку мають
предмети застави з високим рівнем ліквідності, запасом терміну
придатності, який не менше ніж вдвічі перевищує термін дії кредиту.

Кредитор повинен мати реальну можливість погасити з вартості
заставленого майна після його реалізації основну суму боргу, відсотки,
всі витрати, пов’язані із здійсненням кредитної операції (включаючи
зберігання предмета застави), і, крім того, відшкодувати так званий
втрачений прибуток.

Важливе значення має проведення правильної ринкової оцінки вартості
предмета застави.

Вартість застави має включати суму кредиту і відсотків за ним. Банк має
право контролювати збереження заставленого майна. При оформлені договору
на заставу товарів, матеріалів чи продукції слід враховувати, що вони є
предметом застави лише до моменту їх реалізації чи переробки, після чого
договір втрачає силу і заставодавець повинен замінити предмет застави.

Предметом застави може бути рухоме майно (обладнання, машини,
оргтехніка, товари на складі тощо). У цьому разі воно передається у
володіння заставодержателю (на його склади) або за взаємною угодою
залишається у заставодавця під замком та печаткою заставодержателя. Це
окремо оговорюється в договорі застави. На зберігання заставодержателю
передаються також і цінні папери, якщо вони є предметом застави.

Ліквідні цінні папери, які вільно обертаються і котируються на фондовому
ринку, завжди вважалися надійною заставою банківського кредиту. Широкому
використанню цінних паперів як застави у вітчизняній банківській
практиці заважає нерозвинутість в Україні ринку цінних паперів і
відсутність відповідного законодавства.

Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та у
порядку, передбачених законом. Застава рухомого майна реєструється на
підставі заяви заставодержателя або заставодавця у Державному реєстрі
застав рухомого майна. Така умова є необхідною, адже в іншому випадку
позичальник може заставити своє майно одразу в кількох банках і одержати
кредити, що в багато разів перевищують ринкову вартість цього майна.
Запровадження електронного реєстру майна, прийнятого під заставу
комерційними банками, дозволяє забезпечити дієвий контроль за майном,
яке заставляється під кредити.

У зарубіжній практиці банківсько-кредитної діяльності застава не набула
широкого застосування. Необхідність постійного контролю за предметом
застави, проблеми з реалізацією обтяжують комерційні банки і
відволікають від основної діяльності.

Застава рухомого майна, при якій майно, що складає предмет застави,
передається заставодавцем у володіння заставодержателю, називається
закладом. Банки намагаються використовувати заклад лише в крайніх
випадках, адже необхідність утримання приміщень для збереження
відповідних цінностей є економічно невигідним і організаційно незручним.
В банківській практиці як предмет закладу найчастіше використовується
золото та інші дорогоцінні метали, дорогоцінні камені, предмети
мистецтва, автомобілі.

На жаль, поки що в Україні немає належного досвіду ефективного
використання заставних механізмів банківського кредитування.

Гарантія як форма забезпечення повернення кредиту – це зобов’язання
третьої особи погасити борг позичальника, коли він фінансово не здатний
зробити це самостійно. Якщо гарантія надається юридичною особою, то вона
оформлюється у вигляді гарантійного листа. Банк надає кредит,
забезпечений гарантією, лише після того, як отримає гарантійний лист’ з
відміткою банку організації-гаранта про його зобов’язання списати з
поточного рахунка гаранта відповідну суму боргу та відсотки за позикою.

Зміст гарантійного листа має відповідати вимогам чинного законодавства і
відображати існуючі економічні реалії. Дія гарантії припиняється після
погашення відповідних позик. При виконанні зобов’язань за кредитним
договором гарант має право зворотної вимоги до боржника. Може укладатися
й окремий договір гарантії, відповідно до умов якого гарант у випадку
невиконання боржником зобов’язань за кредитним договором з
банком-кредитором зобов’язується сплатити борг боржника кредитору в
розмірі позики, відсотків за позику та пені.

Формою забезпечення кредитів є також порука. В юридичній науці з позицій
цивільного законодавства “гарантія” і “поручительство” часто
розглядаються як тотожні поняття. Поручительство третьої особи
оформляється як договір поруки між банком-кредитором та поручителем.
Договір поруки має містити відповідальність поручителя за виконання на
повну суму зобов’язань позичальника. Поручитель і боржник (позичальник)
несуть при цьому солідарну фінансову відповідальність. Урегулювання всіх
спорів за договором поруки здійснюється в арбітражному порядку.

Найнадійнішими вважаються гарантії (поручительства) банків. Комерційні
банки – одні з найбільш надійних установ ринку гарантійних послуг.

Практична робота установ банків із заставою і гарантіями
(поручительствами) вимагає від банківських працівників високої юридичної
грамотності, відповідних знань у галузі цивільного і заставного права. В
економічному плані ефективність для банку гарантій і поручительств як
форм забезпечення повернення кредитів залежить від платоспроможності
організацій, які виступають у ролі гаранта (поручителя). Банк повинен у
зв’язку з цим провести об’єктивний аналіз платоспроможності гаранта
(поручителя).

Однією з форм забезпечення кредитів є їх страхування. У разі страхування
кредиту та відсотків за ним банк має ретельно перевірити фінансовий стан
страхової компанії, з якою позичальник укладатиме страховий договір.
Важливо, щоб у страховому договорі, було зазначено, що страхова компанія
повністю відповідає за кредитний ризик, включаючи й нецільове
використання позики. У країнах з розвинутою ринковою економікою
страхування банківських кредитів є окремою важливою сферою страхового
бізнесу.

За невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов’язань
щодо повернення кредиту і виплати відсотків кредитор вправі стягувати з
нього неустойку. Неустойка є грошовим зобов’язанням боржника перед
кредитором за невиконання або неналежне виконання як договірних, так і
позадоговірних зобов’язань. Згідно з Цивільним кодексом України
необхідною умовою для стягнення неустойки є факт наявності
цивільно-правового зобов’язання.

В одній кредитній операції можуть застосовуватися кілька різних форм
забезпечення повернення позики.

2.3. Контроль банку в процесі кредитування

Одержавши позику, боржник зобов’язаний ефективно її використовувати на
ті цілі, які передбачені кредитною угодою. В деяких випадках ця мета
може бути конкретизована (оплата товарно-матеріальних цінностей, певні
комерційні операції і т. п.). Тоді банк може наочно переконатися в
реальності і забезпеченості конкретної операції, на яку надається
кредит. Проте, нерідко кредит видається для загального фінансування
діяльності боржника. І тоді банк при здійсненні контролю повинен
звертати увагу на наявні в його розпорядженні дані про діяльність
підприємства, періодично здійснювати аналіз господарської діяльності,
його фінансового стану. В разі потреби можуть проводитися перевірки на
місцях грошових і розрахункових документів, бухгалтерських записів,
звітних бухгалтерських і статистичних матеріалів, а також стану наданої
банку застави. При цьому можуть використовуватися всі види фінансової та
іншої інформації, одержаної від позичальника, інших джерел, а також
висновки аудиторської організації про фінансовий стан позичальника. Мета
такого контролю недопущення витрачання коштів на непередбачені в
кредитній угоді цілі, наприклад, кошти призначені для кредитування
торгових операцій використовуються на вкладення в нерухомість; кошти на
кредитування виробничого процесу – на фінансування капітальних вкладень
чи оплату податків і платежів в бюджет і т.п. У випадку погіршення
фінансово-господарського стану позичальника, використання кредиту не за
цільовим призначенням, ухилення від контролю банку, недостовірності
звітності, або її приховування, а також у випадку, коли наданий кредит
виявляється незабезпеченим, банк має право пред’явити вимогу про
дострокове стягнення кредиту і відсотків по ньому. Таке ж рішення банк
вправі приймати, якщо виявлені факти використання кредиту не за цільовим
призначенням.

Якщо результати систематичного контролю свідчать про погіршення
фінансового стану позичальника і можливість затримки у розрахунках по
кредиту, то питання виконання умов договору переглядаються керівництвом
позичальника і банком. В таких випадках можуть бути розроблені конкретні
заходи по прискоренню реалізації продукції, збільшенню надходжень,
стягненню дебіторської заборгованості, скороченню видатків і т. п.

Одночасно з цим, банк спільно з позичальником уточнюють графік погашення
основного боргу та відсотків, приймають додаткові заходи по забезпеченню
своєчасного погашення кредиту.

Порядок погашення кредиту, як завершальний стан процесу кредитування,
визначається кредитною угодою. Практика кредитування надає багато
варіантів погашення позики, в тому числі:

одноразове погашення;

поступове погашення на основі строкових зобов’язань;

систематичне погашення на основі фіксованих сум (плановими платежами).

За наявності у позичальника тимчасових фінансових труднощів, що виникли
не з його вини, та неможливості погашення заборгованості по кредиту у
термін, встановлений кредитною угодою, банк може в окремих випадках
надати позичальнику відстрочку погашення боргу, тобто пролонгувати
позику. При цьому пролонгація кредиту оформляється додатковою угодою.

Поступове погашення кредиту передбачається періодично відповідно до
надходження коштів від реалізації продукції або інших доходів.

При настанні терміну погашення кредиту сума непогашеної в строк позики
переноситься на рахунок простроченої заборгованості з направленням
позичальнику претензії.

Як засвідчує банківська практика, труднощі з погашенням позик виникають
набагато раніше, ніж термін погашення. Тому основним завданням для
банківських працівників є попередження фінансових труднощів клієнта та
захисту банківських інтересів, перш ніж ситуація вийде з-під контролю та
втрати стануть неминучими. В цьому випадку збитки для банку будуть
значно більшими, ніж несплата позики та відсотків по ній. По-перше,
підривається репутація банку, оскільки велика кількість прострочених
кредитів може привести до пониження довіри вкладників та інвесторів і
навіть до загрози банкрутства банку. По-друге, банк змушений нести
додаткові витрати, пов’язані зі стягненням проблемної позики. По-третє,
певна частина позичкового банківського капіталу заморожується в
непродуктивних активах. По-четверте, втрата від позичкових операцій
прямо впливає на рівень прибутку, а звідси – понижує можливості
матеріального стимулювання працівників банку, що може привести і до
відтоку кваліфікованих кадрів. Названі втрати по своїх розмірах можуть
набагато перевищити прямий збиток від непогашеного боргу по окремих
позиках, а тому банк повинен постійно здійснювати нагляд та контроль за
використанням позики та своєчасністю її погашення.

3. Вдосконалення кредитних взаємовідносин банків та їх клієнтів в
Україні

Структура кредитного портфеля не лише відображає особливості кредитної
політики того чи іншого комерційного банку, а й віддзеркалює загальний
стан економічного здоров’я держави.

Тож передусім проаналізуємо структуру і динаміку кредитування
комерційними банками вітчизняних суб’єктів господарювання та фізичних
осіб, тобто кінцевих споживачів кредитних ресурсів.

Що ж стосується міжбанківських кредитів, то вони, як правило, є
проміжною ланкою між кредитором і кінцевим позичальником. У межах
банківської системи їх загальний обсяг коливається залежно від
збільшення чи зменшення обсягів кредитного портфеля окремих банків,
стану їх платіжних календарів, обсягів клієнтських платежів та від цілої
низки інших факторів. Одне слово, сукупний обсяг міжбанківських кредитів
значною мірою залежить від загальної суми кредитного портфеля
комерційних банків, проте на практиці не справляє зворотного впливу на
обсяги кредитування кінцевих позичальників.

Аналіз структури кредитного портфеля комерційних банків України за весь
період спостережень дає підстави для певних узагальнень щодо пріоритетів
кредитної політики банківського сектора економіки, а саме:

В Україні об’єктами кредитування є переважно юридичні особи. Обсяги
наданих кредитів фізичним особам і підприємцям не перевищують 5% від
загального кредитного портфеля.

Банківські установи, як правило, кредитують позичальників на короткі
терміни, однак останнім часом почала формуватися тенденція до
поступового зростання питомої ваги довгострокових кредитів.

Абсолютна сума і питома вага кредитів, наданих в іноземній валюті,
стабільно зростають.

Динаміка розподілу кредитного портфеля за формами власності
підприємств-позичальників свідчить про зацікавленість комерційних банків
у кредитуванні переважно недержавних господарників.

За організаційно-правовою формою господарювання позичальники – це
здебільшого акціонерні товариства, товариства з обмеженою
відповідальністю та колективні підприємства.

Щодо видів кредитів, які надають комерційні банки, то серед них останнім
часом домінують кредити у плинну діяльність.

Намітилися зміни у структурі кредитів за напрямами економічної
діяльності позичальників: нині зменшується питома вага кредитів, наданих
для проведення торговельних операцій, натомість зростає частка кредитів,
наданих сільському господарству.

Структура кредитного портфеля за галузями економіки розбалансована
левова частка припадає на кредити у промисловість і торгівлю.

Серед секторів економіки, які отримують кредитні ресурси, домінують
нефінансовий сектор і домашні господарства. В інші сектори, зокрема – у
фінансовий небанківський та в некомерційні організації, які обслуговують
домашні господарства, кредитні ресурси комерційних банків практично не
надходять.

Розподіл кредитних ресурсів за регіонами дуже нерівномірний.

Зміни у структурі кредитних ресурсів на міжбанківському ринку в
основному пов’язані зі зменшенням питомої ваги кредитів НБУ
(рефінансування) та зі збільшенням обсягу кредитів, які комерційні банки
надають один одному. Зазначимо, що частка валютних міжбанківських
кредитів також стабільно зростає.

Отже, серед кредитів, які комерційні банки надають суб’єктам
господарювання, домінують короткострокові. Питома вага довгострокових
протягом 1994—1997рр. трималася на рівні 11%. Починаючи з 1998 р.
з’явилася тенденція до зростання цього показника. Нині він сягає 22%.
Зазначена тенденція, безумовно, є одним із позитивних результатів
зниження після 1994 року темпів інфляції.

Останнім часом на кредитному ринку України спостерігається ще одна
тенденція – зростання обсягу кредитів наданих в іноземній валюті. Це
пояснюється низкою факторів.

Лібералізація зовнішньої торгівлі обумовлює зростання активів
підприємств на валютних рахунках в українських банках. Отже, з кожним
наступним роком після початку економічних реформ загальна сума іноземної
валюти в Україні зростає. Механічне збільшення кількості грошей в
економіці (у тому числі в іноземній валюті) сприяє пожвавленню їх обігу,
зростанню банківських насипів, а відтак – виникненню передумов для
розвитку ринку валютного кредитування.

Процес економічної лібералізації, безумовно, стосується й банківської
системи. Тож, поступово збільшується кількість комерційних банків, які
отримують ліцензію на проведення операцій з іноземною валютою, зокрема
на здійснення валютного кредитування.

Незважаючи на досягнення в останні роки відносної стабільності
національної грошової одиниці, банківські установи все ще трактують
кредитування в іноземній валюті як дієвий інструмент страхування
інфляційних і курсових ризиків. Про актуальність фактора інфляційних
очікувань свідчить, наприклад, майже дворазове перевищення ставок за
кредитами у національній валюті порівняно зі ставками за валютними
позиками.

Зменшення впродовж кількох останніх років питомої ваги кредитів
комерційних банків, наданих державним підприємствам, пояснюється, на мій
погляд, двома основними чинниками:

1. У ході приватизації скорочується абсолютна кількість державних
підприємств.

2. Довгострокове уповільнення темпів інфляції суттєво посилює
відповідальність комерційних банків за прорахунки у формуванні власного
кредитного портфеля. Тож нині вони уникають інертних, цілковито залежних
від державного бюджету позичальників, надаючи перевагу динамічнішим
колективним (77%) та приватним (11%) підприємствам.

Якщо у 1992—1994 роках, тобто в умовах прискорених темпів інфляції,
банки зазвичай надавали кредити на засадах особистої довіри (між
керівництвом банківської установи та позичальником), причому – без
належного забезпечення заставою (мовляв, інфляція і відповідне зростання
пасивів відшкодує можливі негативні наслідки), то починаючи з 1995 року
ситуація радикально змінилася: в умовах порівняно низьких темпів
інфляції кожен прорахунок у кредитній політиці реально загрожує
ліквідності й платоспроможності банку. А отже, прорахунків краще не
допускати.

Підвищенню з боку банків вимогливості до позичальників сприяла і
послідовна політика НБУ у сфері регулювання банківської діяльності.
Лібералізація багатьох ЇЇ видів поєднувалася з відповідним посиленням
контролю центрального банку за стабільністю системи. Це спонукало
комерційні банки ретельніше формувати власну кредитну політику,
максимально уникаючи можливих ризиків, у тому числі – пов’язаних із
нестабільністю бюджетних джерел фінансування державних підприємств.
Диспропорцію між кредитами фізичним і юридичним особам на користь
останніх (див. таблицю 4), окрім іншого, обумовлюють несприятливі умови
для приватного підприємництва, недосконалість законодавчого забезпечення
іпотечного кредитування, нестабільність ринку праці, низький рівень
доходів фізичних осіб.

З-поміж видів кредитів, що їх надають комерційні банки, нині домінують
кредити у плинну діяльність (див. таблицю 5). Питома вага позичок, які
спрямовуються в експортно-імпортні та у внутрішньоторгівельні операції,
Поступово, але неухильно зменшується (за досліджуваний період відповідно
з 27 до 25% та з 13 до 10%). Щодо кредитів у інвестиційну діяльність, то
скорочення їх обсягу з 10 до 5%, безумовно, не відповідає стратегічному
завданню модернізації вітчизняної економіки. Вексельне кредитування
перебуває на відносно стабільному, однак – на низькому рівні (3–4%).
Порівняно швидкими темпами розвивається овердрафт, проте його питома
вага поки що незначна (2%). Щодо факторингових операцій і операцій РЕПО,
то ці види кредитів у нашій країні практично нерозвинуті.

Структура кредитного портфеля комерційних банків за станом на 01.07.2001
р. засвідчує також дисбаланс між різними видами економічної діяльності
позичальників, що склався останніми роками під впливом різноманітних
чинників. Найбільш негативним для плинного й, особливо, майбутнього
стану економіки, на мою думку, є співвідношення між часткою кредитів,
спрямовуваних позичальниками у торговельні операції (35%) та будівництво
(2%). Нагадаємо, однією з хрестоматійних ознак економічного пожвавлення
у будь-якій країні є збільшення грошових (у тому числі кредитних)
надходжень у будівництво, транспорт і зв’язок. Розподіл кредитів
комерційних банків України за галузями економіки свідчить про протилежну
тенденцію – нині кредитуються в основному промисловість і торгівля (див.
таблицю 7); Проте зростання кредитів сільському господарству до рівня
10% від обсягу кредитного портфеля системи банків, на мою думку, є
позитивним зрушенням і може стати важливим чинником розвитку
агропромислового комплексу.

Структура розподілу кредитних ресурсів за регіонами (див. таблицю 9)
також не збалансована. За станом на 01.07.2001 р. майже 43% всіх
кредитних ресурсів економіки припадало на столицю. Три чверті (75.4%)
всіх наданих кредитів спрямовано у м. Київ і у п’ять областей –
Дніпропетровську, Донецьку, Харківську, Одеську та Запорізьку. На всі
інші 20 регіонів припадає менше чверті кредитів, наданих комерційними
банками.

За умов планової економіки такий дисбаланс у розподілі ресурсів,
очевидно, був би швидко врегульований державою. Однак
адміністративно-командне управління не веде до прогресу. В умовах
конкурентної економіки державі слід було б подбати про економічні методи
вирішення проблеми залучення кредитних ресурсів комерційних банків у, як
кажуть, депресивні регіони країни.

Щодо основних тенденцій розвитку ринку міжбанківських кредитів, то їх,
на мій погляд, дві:

частка рефінансування комерційних банків з боку НБУ зменшується (до
рівня 23–26%), водночас зростає питома вага кредитів на горизонталі
“банк – банк” (до рівня 74 – 77%);

збільшується питома вага валютних міжбанківських кредитів (до 29–32% від
усіх наданих МБК).

Скорочення останнім часом і обсягу, і питомої ваги рефінансування, е,
безумовно, позитивним явищем, адже воно за своєю економічною суттю мало
чим відрізняється від грошової емісії.

Як відомо, теоретики досі полемізують із приводу оптимального рівня
насиченості економіки кредитними ресурсами. Одна з точок зору полягає у
тому, що в кризових макроекономічних умовах підприємствам потрібні
дешеві кредити, які можуть стати одним із локомотивів економічного
зростання, а досягти цього можна завдяки активній кредитній емісії
(політика кредитної експансії).

Опоненти запевняють, що дешеві і доступні незабезпечені кредити
деморалізують позичальників, зводять нанівець обґрунтування доцільності
того чи іншого проекту, послаблюють конкуренцію і, врешті-решт,
перетворюються на “гроші, закопані в землю”. Натомість дорогі кредити
стимулюють дисциплінованість позичальників, підвищують якість підготовки
проектів, загострюють конкуренцію, працюють на підвищення ефективності
економіки в цілому (політика кредитної рестрикції).

Розглянемо динаміку насиченості кредитними ресурсами української
економіки за останні 10 років (див. таблицю 11).

Відношення обсягу наданих кредитів до ВВП у 1992 р. становило 54, а у
1996 – 6,7%, тобто зменшилося майже у 8 разів. Після проведення грошової
реформи та після досягнення перших ознак макроекономічної стабілізації
зазначений показник демонструє поступове, але неухильне зростання (до
рівня 13,6% за станом на 01.07.2001 р.). Це означає, що нині питома вага
кредитних ресурсів в економіці збільшується і відбувається це в умовах
зростання реального ВВП, стабільного курсу гривні та відносно помірних
темпів інфляції.

Серед передумов зазначеного вище зрушення, на мій погляд, є і така:
комерційні банки, втративши після валютно-фінансової кризи 1998 р.
надійний і водночас прибутковий інструмент інвестицій у вигляді ОВДП,
були змушені активізувати пошук позичальників у реальному секторі
економіки, що зрештою і стало чинником суттєвого зростання як
абсолютного обсягу кредитного портфеля, так і його питомої ваги у ВВП.

Висновки

Кредитні відносини банку з підприємствами будуються на взаємовигідних
умовах, що обумовлюються в кредитних договорах. Для банку надання
кредиту доцільно тоді, коли кредитна угода гарантує одержання прибутку і
не призведе до порушення економічних нормативів, встановлених
Національним банком України, комерційним банкам з метою підтримки
ліквідності балансу. Комерційні банки надають кредити за наявності в них
власних або залучених ресурсів, включаючи купівлю їх на Міжбанківській
валютній біржі.

При вирішенні питання про кредитування банки основну увагу приділяють
попередньому контролю за діяльністю потенційного позичальника і
прогнозуванню ризику непогашення кредиту. З цією метою банк вивчає
кредитоспроможність позичальника і вимагає надання зобов’язань, що
гарантують забезпечення повернення кредиту. Під способом забезпечення
повернення кредиту розуміється конкретне джерело погашення боргу банку,
юридичне оформлення права кредитора на його використання, організацію
контролю за прийнятністю і достатністю цього джерела.

Під способом забезпечення повернення кредиту слід розуміти конкретне
джерело погашення боргу, юридичне оформлення права кредитора на його
використання, організацію контролю банку за достатністю даного джерела.
Основними способами забезпечення повернення кредитів є: застава,
гарантії, страхування.

Список використаної літератури

Кот Л.Л. Інституційне забезпечення розвитку кредитної системи України //
Актуальні проблеми економіки – 2002 – №10 – с.47-55.

Версаль Н.І. Інституційна структура кредитної системи // Фінанси України
– 2002 – №11 – с.95-100.

Оплачмо Л. Способи забезпечення кредитного договору // Право України –
2002 – №11 – с.42-54.

Галас юк В., Галас юк В. Оцінка кредитоспроможності позичальника //
Вісник НБУ – 2002 – №11 – с.42-44.

Авансова І. Передумови регулювання кредитної діяльності в Україні:
історія і сучасність // Банківська справа – 2002 – №4 – с.64-80.

Григору А., Литвин Л. Кредитна система та її організація // Наукові
записки ТДПУ ім.. В.Гнатюка – 2002 – №11 с.50-54.

Пиріг Г. Оцінка кредитоспроможності підприємств позичальників // Наукові
записки – 2002 – №10 с.126-128.

Перспективи розвитку внутрішніх рангів та кредитів, політика в Україні
// Економіка і прогнозування – 2002 – №1 с.142-156.

Захарова О. Стан та перспективи розвитку кредитної системи України //
Фінансовий консультант – 2001 – №21-22 (спец) – с.53-57.

Гладких Д. Основні тенденції розвитку кредитного ринку в Україні //
Вісник НБУ – 2001 – №9 с.49-54.

Беріда Н. Стратегія розвитку грошово-кредитних відносин в Україні //
Стратегія економічного розвитку – 2001 – №5 с.288-291.

Нагляд та контроль у сфері кредитних відносин // Бюлетень законодавства
та юридичної практики України – 2001 – №5 с.73.

Папуша А. Правова основа банківського кредитування // Вісник НБУ – 2000
– №12 с.45.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020