Реферат з гігієни
На тему:
ОСНОВИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я
ОСНОВИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я
Історичні аспекти розвитку охорони здоров’я в Україні
Вивченням стану здоров’я населення та організації охорони здоров’я
займається соціальна медицина та організація охорони здоров’я. Ця наука
відносно молода: від початку її зародження минуло менше ста років, що, в
порівнянні з тисячами років розвитку медицини загалом, – невеликий
відрізок.
Перший внесок у розроблення сучасної термінології зробила спеціальна
підкомісія Пироговського товариства з питань громадської медицини,
гігієни та лікарського побуту на своєму XI з’їзді (1910). Очолював цю
роботу видатний український лікар і громадський діяч академік Овксентій
Васильович Корчак-Чепурківський (1857-1947), який був фундатором
соціальної медицини. Запропоновано ряд визначень: “громадська медицина”,
“соціальна медицина”, “соціальна гігієна”, які мали спільну рису –
необхідність вивчення впливу соціальних умов на здоров’я населення.
II Всеукраїнський з’їзд соціальних гігієністів та організаторів охорони
здоров’я (1990) прийняв рішення дати науці таку назву: соціальна
медицина та організація охорони здоров’я. Із багатьох варіантів
визначень цієї науки заслуговує на увагу таке визначення: „Соціальна
медицина та організація охорони здоров’я – наука, що вивчає соціальні
закономірності здоров’я людей та обґрунтовує шляхи його поліпшення через
раціональну організацію охорони здоров’я”.
У теорії й, особливо, в практиці соціальної медицини та організації
охорони здоров’я часто використовуються як синоніми два поняття, що,
однак, суттєво відрізняються одне від одного: “охорона здоров’я” та
“медична допомога”. Подамо їх визначення.
Охорона здоров’я – система державних, громадських та індивідуальних
заходів та засобів, що сприяють здоров’ю, спрямовані на запобігання
захворювань та передчасної смерті, забезпечення активної життєдіяльності
та працездатності людини.
Медична допомога – система спеціальних медичних заходів та засобів, що
сприяють здоров’ю, спрямовані на запобігання захворювань та передчасної
смерті, забезпечення активної життєдіяльності та працездатності людини.
Охорона здоров’я – поняття, що охоплює весь комплекс чинників, які
впливають на здоров’я людини, тоді як медична допомога — поняття значно
вужче, хоча мета їх однакова.
До початку XX сторіччя чітко визначились три основні напрямки збереження
та зміцнення здоров’я населення: державні заходи (розробка
медико-санітарних законів); громадські заходи (розбудова
медико-санітарних закладів); медичне страхування громадян (як різновид
соціального страхування).
Провідна роль держави у проведенні соціально-медичних заходів знайшла
своє втілення у створенні спеціальних державних органів, що займались
організацією охорони здоров’я. Одним із перших таких органів в Україні
стало Міністерство народного здоров’я та опікування, створене 3 травня
1918 року в складі уряду гетьмана П. Скоропадського. Першим українським
міністром охорони здоров’я був П. Любинський, його заступником – Є.
Яковенко.
На початку XX сторіччя виникають перші наукові інституції, що займаються
вивченням проблем соціальної медицини та організації охорони здоров’я,
В Україні перший курс соціальної медицини під назвою “громадська
гігієна” був прочитаний О. Корчаком-Чепурківським у Київському
комерційному інституті у 1906 році. У 1921 році він створює в складі
Всеукраїнської Академії наук кафедру народного здоров’я. Подальша
історія соціальної медицини в Україні була трагічною. Такі соціальні
потрясіння, як колективізація, голодомори, репресії, депортації, Друга
світова та локальні війни підірвали здоров’я нації. Соціальна медицина,
що шукала причини нездоров’я людей у соціальних умовах їхнього життя, не
вписувалась у систему соціалістичної ідеології. У кінці 30-х років
соціальну медицину заборонили разом з такими “лженауками”, як генетика,
епідеміологія тощо. У 1936 році було звинувачено у
фашистсько-націоналістичних поглядах видатного українського демографа і
соціального медика Ю.О. Корчака-Чепурківського, сина фундатора
соціальної медицини О.В. Корчака-Чепурківського. Батька через похилий
вік вигнали з усіх академічних установ, а сина вислали до таборів
ГУЛАГу. Було закрито Український Інститут охорони здоров’я в Харкові,
заборонено вести статистичний облік захворюваності й смертності людей,
що позбавило науку її основи – факту.
Формально соціальну медицину дозволили в період розвинутого соціалізму.
Лише в 1989 році, в роки перебудови, знову почав працювати закритий ще в
1937 році Науково-дослідний інститут соціальної гігієни та управління
охороною здоров’я. У 1996 році в Києві відкрито Інститут громадського
здоров’я.
Характеризуючи досягнення та перспективи розвитку охорони здоров’я
розвинутих країн у XX сторіччі, необхідно відзначити три етапи:
1) 1900-1940 роки – подолання інфекційних та інших хвороб, що були
основними причинами смерті в дитячому та працездатному віці, зростання
пересічної тривалості ймовірного життя;
2) 1940-1975 роки – досягнення успіхів у лікуванні хронічних
дегенеративних хвороб як основних причин смерті (90 % населення доживає
до пенсійного віку);
3) середина 70-х років – підвищення якості самого життя, досягнення
його максимальної продуктивності та повноцінності.
Україна, як і більшість країн, досі перебуває на другому етапі.
Сподіваємось, що, ставши на шлях державної самостійності, український
народ зможе приєднатись до тих націй і країн, що торують шлях людству в
досягненні високої і благородної мети – забезпечення найвищого рівня
здоров’я людини.
Для практичного досягнення цієї мети Верховна Рада України у 1992 році
прийняла “Основи законодавства України про охорону здоров’я”.
Визначальними положеннями цього закону є: право кожної людини на охорону
здоров’я; обов’язки держави, громадських та інших органів, самих
громадян у галузі охорони здоров’я; забезпечення бюджетними
асигнуваннями на охорону здоров’я не менше 10 % валового національного
доходу (ВИД); поступове створення системи медичного страхування;
професійні права, пільги та обов’язки медичних працівників.
Прийнято також декілька законів профілактичного характеру: “Про охорону
навколишнього природного середовища” (1991, 1995), “Про охорону праці”
(1992), “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” (1992), “Про
забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення”
(1994), “Про комплексні заходи боротьби з туберкульозом (1999), “Про
Програму профілактики і лікування артеріальної гіпертензії в Україні”
(1999) тощо.
У світовому масштабі проблемами охорони здоров’я займається Всесвітня
організація охорони здоров’я (ВООЗ), створена у 1948 році поряд з іншими
спеціалізованими підрозділами Міжнародної Організації Об’єднаних Націй
(ООН).
У 1948 році було затверджено статут ВООЗ, в якому дається таке
визначення здоров’я: “Здоров’я – стан повного соціального, фізичного та
психічного благополуччя, а не лише відсутність хвороб та фізичних
дефектів як таких”.
Системи медичного обслуговування у розвинутих зарубіжних країнах мають
три основні форми: державну, громадську та приватну, які співіснують на
рівноправних засадах.
Першою країною з ринковою економікою, яка взяла охорону здоров’я на
державне забезпечення, стала Англія (1946). Пізніше до неї приєднались
Канада, Швеція. Голландія, Австралія, Італія, Данія, Норвегія. Досвід
цих країн дав позитивну відповідь на запитання: „Чи прийнятний державний
характер охорони здоров’я для умов ринку?”
Частка держави у витратах на охорону здоров’я становить: у США ~ 42 %; в
Канаді – 74 %; в Англії – 86 %; в Німеччині -78 %. Частка держави у
витратах на медичну допомогу в Україні потребує уточнення, адже досі
вважалося, що у нас охорону здоров’я майже цілком фінансує держава, аде
це не так: коли ми робимо порівняння, наприклад з Ангією, то необхідно
відзначити, що там значну частину амбулаторного лікування, зокрема
оплату рецептів (не менше ніж на 80 %), здійснює держава, у нас же
медикаментозне лікування здебільшого оплачується пацієнтом. В Україні
також потрібно підрахувати додаткові кошти, які виділялись на охорону
здоров’я підприємствами, колгоспами, різними організаціями (в основному
ці кошти йшли на будівництво медичних закладів). Тому із врахуванням
цієї обставини наша державна частка на охорону здоров’я навряд чи більша
за британську.
З усіх розвинутих країн найбільше зацікавлення своєю системою медичної
допомоги у нас має викликати саме Англія. Вона витрачає на медичну
допомогу найнижчу частку валового внутрішнього продукту (ВВП) – 6 %,
тоді як у США ця частка найбільша і становить 15 %. Витрати на медичну
допомогу в Англії у 5,3 раза менші, ніж у США, хоча суттєвої різниці в
якості цієї допомоги у даних країнах немає,
З цього випливає такий висновок: якщо в багатих країнах Заходу, окрім
США, держава забезпечує не менше 75-80 % витрат на медичну допомогу, то
бідній Україні і сам Бог велів йти цим шляхом.
Основні засади охорони здоров’я
Радянська охорона здоров’я грунтувалася на таких засадах; державний
характер, загальнодоступність, безкоштовність; профілактична
спрямованість; плановий характер; союз науки та практики; участь
громадськості у справах охорони здоров’я.
Оцінюючи ці засади з позицій історичного досвіду, необхідно відзначити
їхні позитивні та негативні сторони.
Державний характер радянської охорони здоров’я сприяв вирішенню таких
важливих соціально-медичних проблем, як різке зниження смертності від
інфекційних хвороб, розбудова достатньої мережі медичних закладів,
підготовка медичних кадрів. Медицина відіграла не останню роль у
перемозі радянської армії під час Другої світової війни. У радянських
умовах охороні здоров’я був притаманний монопольний характер, що призвів
до заборони інших форм власності (приватної, громадської), неможливості
вільного вибору лікаря, відсутності конкуренції як могутнього чинника
вдосконалення системи та забезпечення ЇЇ ефективності. Це згодом
призвело до застою та глибокої кризи.
Суть загальнодоступності полягає в однаковому забезпеченні медичною
допомогою різних соціальних прошарків суспільства, кожного пацієнта
зокрема. Цю засаду радянська охорона здоров’я в життя не втілила.
Оскільки провідним класом соціалістичного суспільства був проголошений
робітничий, він і забезпечувався кращою медичною допомогою. У містах
виникла спеціальна мережа медико-санітарних частин для надання медичної
допомоги робітникам промислових підприємств. Нормативи ЇЇ організації
були значно вищими, ніж у селі. Елітарна мережа медичних закладів під
назвою “лечсанупр”, що обслуговувала вищу адміністративно-командну
верхівку, ще більше поглиблювала цю нерівність. Це призвело до
величезних соціальних відмінностей у забезпеченні медичною допомогою
різних соціальних прошарків суспільства (табл. 12.1).
Таблиця 12.1
Медичне забезпечення різних соціальних прошарків радянського суспільства
(рівень села прийнято за 1)
Медичне забезпечення Сільські мешканці Міські мешканці Вища
адміністративна-командна верхівка
Лікарі 1 2,5 4,5
Ліжка 1 0,9 2,0
Закономірним є такий висновок: соціальні прошарки радянського
суспільства, які мали гірше здоров’я, забезпечувались і гіршою медичною
допомогою та навпаки. Замість загальнодоступності сформувався різко
виражений антисоціальний характер радянської охорони здоров’я. У
незалежній Україні ми повинні прагнути до соціальної спрямованості
доступності медичної допомоги.
Безплатність медичної допомоги радянська охорона здоров’я запозичила з
концепції громадської (земської) медицини, яка орієнтувалась в основному
на бідні верстви населення. Монополізувавши власність, радянська держава
стала практично єдиним розпорядником кредитів. Охорона здоров’я разом з
освітою та культурою опинилась на останніх місцях у фінансуванні, їхня
питома частка у валовому національному продукті невпинно знижувалась,
ставши протягом останніх років меншою, ніж 3 %. У розвинутих країнах
ринкової системи вона безупинно зростала і сягнула рівня 6,5-15,0 %. Ще
однією вадою безплатності медичної допомоги стала втрата адресування
виділених на охорону здоров’я коштів, тобто ці кошти не пов’язувались з
тим, як той чи інший громадянин ставився до свого здоров’я.
Але найбільшим недоліком було поєднання безплатності з економічною
неефективністю системи охорони здоров’я. Створювалось враження, що
охорона здоров’я, як так звана “невиробнича сфера”, вартості не має.
Тим часом у країнах ринкової системи була відповідно розроблена засада
економічної ефективності охорони здоров’я (рентабельності) – досягнення
найвищого рівня медичних послуг при найменших витратах.
Нехтування економічними законами призвело до економічної неефективності
радянської системи охорони здоров’я, що стало основною причиною її
відставання.
Формулюючи засади охорони здоров’я, слід відзначити, що безплатність
медичної допомоги для пацієнта необхідна, але ще важливішою є економічна
ефективність охорони здоров’я.
Профілактичний напрям радянської охорони здоров’я мав три вираження:
1. Проведення соціально-економічних заходів, спрямованих на поліпшення
умов праці та побуту людей як основних чинників здоров’я. Цей
найважливіший напрям профілактики не був розвинутий через недотримання
економічних законів виробництва, що призвело до низького рівня
заробітної плати, гальмування впровадження нових технологій і в
кінцевому результаті – до низької продуктивності праці та скорочення
соціальних витрат, передусім на ту ж профілактику.
2. Проведення санітарно-гігієнічних заходів, спрямованих на збереження
довкілля людини. Це потребує великих коштів. В умовах низької
економічної ефективності радянського виробництва їх не було звідки
брати, і виробництво здешевлювалось за рахунок скорочення
природоохоронних заходів.
3. Диспансеризація здорових та хворих. Суть диспансеризації полягає в
активному спостереженні за здоров’ям людей, виявленні захворювань на
ранніх стадіях, активному лікуванні хронічних хворих з метою
забезпечення їхньої життєдіяльності та працездатності. Доцільність
диспансеризації сумнівів не викликає, проте ефективність її виявилась
недостатньою через відсутність економічного обгрунтування.
Підтверджуючи важливе значення профілактичної спрямованості охорони
здоров’я, слід зауважити, що вона повинна грунтуватись на міцних
економічній та соціальній основах,
Плановий характер радянської охорони здоров’я полягав у
гіперцентралізованому плануванні бюджетних асигнувань на рівні
планово-бюджетної комісії Верховної Ради на основі недостатньо науково
обгрунтованих нормативів забезпечення медичною допомогою, що є однією з
основних причин економічної неефективності системи організації медичної
допомоги.
Союз науки та практики, опора на науково-технічних прогрес неодмінна
умова розвитку охорони здоров’я.
Перед українською медичною наукою стоїть ряд невідкладних завдань:
формування своєї наукової концепції; входження на наукових засадах у
світове співтовариство; формування структури та обсягу наукових
досліджень; розвиток Академії медичних наук України.
Участь громадськості у справі охорони здоров’я випливає із соціальної
сутності здоров’я. Оскільки здоров’я пацієнта залежить передусім від
умов та способу його життя, необхідно добиватись розуміння й участі в
цьому кожної людини. Потрібно залучати громадян до участі у розвитку
медичних закладів, наданні медикам допомоги в проведенні профілактичних
та лікувальних заходів. З цією метою створюють громадські організації –
товариства Червоного Хреста, санітарні пости та дружини на
підприємствах, санітарний актив.
У сучасній українській державі охорона здоров’я повинна базуватись на
таких засадах: державний характер з рівноправним існуванням громадської
та приватної форм власності; соціальне орієнтована доступність;
економічна ефективність; профілактична спрямованість; вільний вибір
лікаря; наукове забезпечення; широка участь громадян у справі охорони
здоров’я; міжнародне співробітництво.
Поняття про економіку охорони здоров’я, медичне страхування
Економіка охорони здоров’я – це наука, яка вивчає дію законів ринку в
системі медичної допомоги та вплив охорони здоров’я на основний фактор
виробництва – робочу силу (О.М. Голяченко, 1997).
Суть поняття „ринок.” передбачає будь-який характер діяльності, де
наявні процеси купівлі й продажу і де вступають у силу закони ринкової
економіки.
Ринкова система передбачає рівноправне існування різних форм власності:
приватної, громадської, державної. Систему охорони здоров’я можна
оцінювати з 3-х позицій: соціальної, медичної та економічної
ефективності.
Під соціальною ефективністю слід розуміти задоволення потреб людини у
здоров’ї через покращання умов праці, забезпечення
санітарно-протиепідемічних норм, задоволення потреб у медичних послугах.
Критеріями цієї ефективності є демографічні показники здоров’я, а саме
пересічна тривалість життя та смертність.
Медична ефективність передбачає оцінку якості та результативності
діагностики, профілактики та лікування, її критерії рівні захворюваності
населення та перебіг хвороб, ступінь їхньої запущеності, ускладнення.
Економічна ефективність визначає внесок охорони здоров’я в економіку, її
вплив на виробництво валового національного продукту (ВНП). Критеріями є
ті ж показники смертності й захворюваності та спеціальні показники
діяльності медичних закладів. Економічна ефективність – визначальна
передумова поступального розвитку охорони здоров’я. Сучасна система
медичної допомоги в Україні характеризується двома основними проблемами:
кадровою і ліжковою.
Темпи збільшення кадрів у 1980-1994 роках були такими. Забезпеченість
лікарями зросла від ЗО до 45 на 10 тис. мешканців, середніми медичними
працівниками – від 102 до 118 на 10 тис. мешканців. Усього в системі
медичної допомоги за ці роки було зосереджено 1,5 млн. працівників, з
них майже 240 тис. лікарів (15,3 %) і 620 тис. середніх медпрацівників
(41,3 %).
З кадровою проблемою тісно пов’язана ліжкова, адже стаціонарна допомога
була і залишається найдорожчою: близько 75 % коштів бюджету витрачається
на утримання стаціонарів. Характерними ознаками стаціонарної допомоги в
Україні були стабілізація середніх термінів перебування хворого на ліжку
та зменшення строків їхньої зайнятості, що стало ще однією причиною її
економічної неефективності. Згідно з розрахунками О.М. Голяченка (1997),
соціалістична система медичної допомоги накопичила більше ніж 150 тис.
непотрібних лікарняних ліжок, або майже кожне четверте ліжко в системі.
Оптимальною є кількість – 380 тис. ліжок (70 ліжок на 10 тис. осіб).
Важливим аспектом економіки охорони здоров’я є вибір її фінансування,
тобто способу розподілу коштів з певного джерела. Існує три методи
фінансування:
1) бюджет згідно із статтями (заробітна плата, медикаменти, обладнання,
харчування тощо);
2) загальний бюджет (сукупна оплата, визначена заздалегідь для покриття
витрати медичної установи протягом певного періоду часу);
3) фінансування на душу населення (стала оплата, що видається на кожного
мешканця для покриття вартості визначеного об’єму медичних послуг
протягом певного часу).
У нас тепер продовжується фінансування медичних закладів згідно із
статтями бюджету. Найоптимальнішим для України, відповідно до конкретної
мети, яка стоїть перед системою медичної допомоги, є метод фінансування
на душу населення.
У середині 80-х років паралельно із зростанням чисельності медичних
кадрів та лікарняних ліжок невпинно погіршувалися показники здоров’я
населення та результати діяльності лікувально-профілактичних закладів.
Все гострішою ставала потреба в пошуку шляхів удосконалення системи
медичної допомоги, що знайшло своє відображення в розробці концепції так
званого нового господарського механізму. Експеримент щодо його
впровадження спочатку провели в Росії, після цього була спроба
впровадити цей механізм і в Україні,
Суть нового господарського механізму полягала у фінансуванні медичної
допомоги не згідно із статтями бюджету, а на 1 мешканця; виділяли ці
кошти первинній ланці — амбулаторіям та поліклінікам; Інші установи –
стаціонари, служба швидкої допомоги, а також обласні медичні заклади –
повинні були заробляти гроші відповідно до направлень первинної ланки.
Вводили своєрідний внутрішньогалузевий госпрозрахунок.
Лікувальні заклади мали можливість заробляти додаткові кошти за рахунок
оплати наднормативної захворюваності, оплати лікування виробничих травм,
отруєнь, дорожньо-транспортних пригод, харчових отруєнь, що сталися
через порушення санітарно-протиепідемічного режиму. Передбачались
впровадження бригадних методів роботи та вільний вибір лікаря. Жодне з
положень нового господарського механізму, за винятком бригадних методів
роботи, так і не реалізували на практиці. Необхідні були якісні зміни у
віджилій системі медичної допомоги.
Повна невдача із впровадженням нового господарського механізму змусила
дослідників звернути свої погляди у бік страхової медицини. Таку назву
отримала система медичного забезпечення населення більшості сучасних
розвинутих країн, визначальною рисою фінансування якої є медичне
страхування.
Медичне страхування – це різновид соціального страхування при
захворюваннях, коли лікування оплачується Із приватних, громадських або
державних коштів.
Якщо Росія була родоначальником громадської (земської), а потім
державної медицини, то Захід започаткував медичне страхування.
Розпочалось воно Із приватних коштів окремих громадян, пізніше до
медичного страхування приєдналась громада, а останнім часом – і держава.
Головна особливість медичного страхування його адресування, тобто
фінансування медичних заходів не загалом, а на конкретного жителя.
Із переваг медичного страхування слід вказати такі: наявність між
споживачем (пацієнтом) і виробником (лікарем, медичним закладом)
проміжної ланки – страхового товариства – забезпечило більш ефективний
контроль за якістю та ефективністю медичної допомоги; медичне
страхування як різновид соціального передбачило оплату не лише за
медичні послуги, але за тимчасову непрацездатність, а також оплату
декретних відпусток тощо.
Багаторічний досвід Заходу в галузі медичного страхування
характеризується такими основними особливостями. По-перше, це
багатоджерельність фінансування із зростаючою роллю держави порівняно з
іншими джерелами. По-друге, кошти на медичне страхування, як правило,
беруться із заробітної плати громадян. Працівник знає частину своєї
заробітної плати, яка йде на охорону його здоров’я; йому вигідно не
хворіти, бо невитрачені страхові кошти значною мірою повертаються до
нього у формі різних пільг, надбавок до пенсії тощо. Третьою особливістю
медичного страхування є так званий період очікування (1-4 дні) з оплатою
тимчасової непрацездатності. Страхове відшкодування на період хвороби
складає 60-70 % заробітної плати і виплачується протягом певного
періоду.
Весь обсяг медичної допомоги, як правило, поділяється на дві частини:
так званий гарантований мінімум та додаткові послуги. Перший оплачується
з коштів держави та підприємств, другий — за рахунок громадян,
підприємств та держави. Б усіх країнах, де існує медичне страхування,
воно грунтується на договірній засаді. У цілому, якщо оцінювати переваги
і недоліки медичного страхування, то слід виділити дві основні переваги:
позбавлення нині діючих управлінських структур монопольного права на
розподіл коштів; страхові компанії будуть краще рахувати гроші, оцінюючи
не лише обсяг і якість медичних послуг, а І їхню вартість.
Перехід до медичного страхування тепер не є обов’язковим для України.
Перш ніж вирішити це питання, необхідно здійснити організаційну
перебудову системи медичної допомоги в цілому.
Сучасні проблеми реформування системи охорони здоров’я в Україні
Питання впливу соціальних та економічних чинників на здоров’я населення
України залишається ще не з’ясованим. Достатньо сказати, що якби вдалося
підняти рівень здоров’я населення, яке проживає в східно-центральному
регіоні, до західного, то це б значно наблизило нас до сучасних
європейських стандартів. Для цього необхідно радикально перебудувати
медичну статистичну службу і впровадити таку систему інформаційного
забезпечення управління охороною здоров’я, яка б, окрім загальних
показників здоров’я населення і діяльності медичних закладів, давала б
ці показники в розрізі соціальних і професійних прошарків суспільства.
В українській системі медичної допомоги повинні рівноправно співіснувати
і конкурувати між собою такі форми власності; державна, громадська та
приватна. Державна форма власності є провідною. На утримання державних
медичних закладів необхідно витрачати не менше як 6,5 % валового
внутрішнього продукту (ВВП) країни.
Механізм фінансування державних медичних закладів потрібно здійснювати
згідно з коштами бюджету, які повинні витрачатися на: утримання
первинної медико-санітарної допомоги з розрахунку витрат на 1 жителя;
фінансування спеціалізованих медичних закладів вторинного і третинного
рівнів відповідно до статей кошторису; цільове фінансування
санітарно-протиепідемічних заходів; цільове фінансування медичної науки
та пріоритетних цільових комплексних програм.
Необхідна структурна перебудова державної системи медичної допомоги і
забезпечення її економічної та медичної ефективності. Вона означає не
тільки кількісне скорочення медичних працівників і ліжок, а й глибокі
якісні зміни в ній. До них належать: введення родинної медицини як
основи первинної медико-санітарної допомоги; трансформація поліклінік на
вторинному і третинному рівнях у діагностично-консультативні центри;
упорядкування стаціонарної мережі на всіх рівнях на основі науково
обгрунтованих нормативів, переорієнтація стаціонарної допомоги плановим
та хронічно хворим переважно на денні стаціонари; забезпечення
санітарно-епідемічного благополуччя населення мережею
санітарно-епідеміологічних станцій, що перебувають виключно у державній
власності.
Система управління медичною допомогою повинна здійснюватися на трьох
рівнях: базовому (місто, село), регіональному (область) та державному
(МОЗ України) згідно з чітко окресленими функціями для кожного рівня.
Виконання цих функцій потребує кардинальних змін у структурі органів
управління, передусім на державному та регіональному рівнях.
Провідним фахівцем у системі підготовки та перепідготовки медичних
кадрів повинен стати родинний лікар та середній медичний працівник,
фахівець з родинної медицини.
На шляху створення приватної і громадської медицини в Україні необхідне
виконання таких заходів: ліцензування та акредитація медичних закладів;
збереження кращих закладів у державній
власності; приватизація медичних закладів, що не передані у державну
власність; реалізація системи пільг для становлення приватної і
громадської медицини; заборона приватизації певних медичних закладів
згідно із затвердженим списком та заборона використання медичних
закладів не за призначенням.
На основі потреб у проведенні вищезгаданих заходів щодо реформи системи
медичної допомоги в Україні необхідні такі першочергові закони:
1. “Про фінансування державної системи медичної допомоги”.
2. “Про добровільне медичне страхування громадян України”.
3. “Про приватну та громадську форми власності в системі медичної
допомоги”.
4. “Про первинну медико-санітарну допомогу”.
5. “Про управління охороною здоров’я на державному, регіональному та
базовому рівнях”,
6. “Про діяльність лікарень”.
7. “Про права пацієнта”.
ЛІТЕРАТУРА
1. Беляков В.Д., Жук Е.Г. Воєнная гигиена й зпидемиология. – М.:
Медицина, 1988. – 320 с.
2. Вода питна, гігієнічні вимоги до якості води централізованого
господарсько-питного водопостачання. ДСанПіН. Затв. МОЗ України
23.12.1996р. №383.
3. Габович Р.Д., Познанский С.С., Шахбазян Г.Х. Гигиена. – К.: Вища
школа, 1983. – 320с.
4. Гигиена детей й подростков / Под ред. Г.Н. Сердкжовской. – М.:
Медицина, 1989. – 320с.
5. Гігієна харчування з основами нутриціології / В.І.Ципріян та ін.
Навч. посібник – К: Здоров’я, 1999. – 568 с.
6. Голяченко О.М., Сердюк А.М., Приходський О.О. Соціальна медицина,
організація та економіка охорони здоров’я. – Тернопіль-Київ-Вінниця:
Лілея, 1997. – 328 с.
7. Даценко І.І., Габович Р.Д. Профілактична медицина. Загальна гігієна
з основами екології; Навчальний посібник. – К.: Здоров’я, 1999. – 694 с.
8. Загальна гігієна: Посібник до практичних занять / За ред. 1.1.
Даценко. – Львів: Світ, 2001. – 471 с.
9. Катернога М.Т. Українська криниця. – К.: Техніка, 1996. – П2 с.
10. Никберг Й.Й. Гигиена больниц. – К.: Здоров’я, 1993. – 260 с.
11. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення
// Закон України № 4004-ХІІ від 24.02.94.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
