.

Розвиток гігієни як науки(Реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
665 21853
Скачать документ

Реферат з гігієни

На тему:

РОЗВИТОК ГІГІЄНИ ЯК НАУКИ

РОЗВИТОК ГІГІЄНИ ЯК НАУКИ

Слово “гігієна” походить від грецького “bуgіеіnоs”, що перекладається як
“той, що приносить здоров’я”. Історія виникнення цієї назви пов’язана з
древньогрецькою легендою про Асклепія (Ескулапа) – сина бога Сонця –
Аполлона. З дитинства Асклепій був слабкою і хворобливою дитиною. Батько
Асклепія, бог Сонця Аполлон, який сам займався лікуванням, вирішив
поселити його у Сонячній долині під наглядом кентаврів. Вони вилікували
його від усіх недуг. Зміцнившись духом і тілом, Асклепій і сам почав
лікувати людей. У цьому допомагали йому дві дочки: Панакея І Гігієя.
Панакея допомагала лікувати, а Гігієна, за віруванням древніх греків,
була богинею здоров’я і прагнула запобігати виникненню захворювань. її
ім’ям названо цю профілактичну науку – гігієну.

Гігієна – це наука, що вивчає закони впливу на організм окремих людей і
цілих колективів соціальних, природних і штучних чинників навколишнього,
а також внутрішнього середовища для виявлення закономірностей
позитивного і негативного їх впливу на організм, здійснює на цій
підставі наукове розроблення запобіжних і оздоровчих заходів,
спрямованих на ліквідацію чи зменшення до безпечних величин (гігієнічних
нормативів) впливу негативних чинників або, навпаки, на широке
використання позитивних чинників для збереження, оздоровлення і
зміцнення здоров’я як окремої людини, так і цілих колективів, усього
людського суспільства. Це визначення відомого українського вченого,
академіка багатьох академій наук України і світу, одного з фундаторів
кафедри загальної гігієни Тернопільської медичної академії ім. І.Я.
Горбачевського, ректора і завідувача кафедри гігієни Українського
національного медичного університету ім. 0.0. Богомольця професора Є.Г.
Гончарука.

Гігієна займає особливе місце в системі медичних знань. Але спочатку
треба сказати, що таке медицина взагалі. Медицина – це система наукових
знань і практичної діяльності, метою якої є зміцнення і збереження
здоров’я, продовження життя людей, профілактика і лікування хворих.
Медицина поділяється на дві галузі: лікувальну і профілактичну.

Об’єктом вивчення лікувальної медицини є хвора людина, метою – лікування
і зміцнення здоров’я, або полегшення страждань хворого, дослідження і
встановлення діагнозу, призначення і контроль за лікуванням. Медичні
працівники середньої і вищої ланок працюють індивідуально з кожною
хворою людиною.

Другим надзвичайно важливим напрямком медицини є профілактична медицина.
Це колективна медицина, або гігієна. Об’єктом вивчення гігієни є
практично здорові люди, тобто люди, які без обмежень здатні повністю
виконувати свої біологічні й соціальні функції. Гігієна займається
здоров’ям здорових людей (індивідуальним здоров’ям), здоров’ям
колективів практично здорових людей, людності країни (громадським
здоров’ям), популяції. Завдання профілактичної медицини (гігієни)
виконують лікарі й середні медичні працівники: гігієністи, санітарні
лікарі, помічники санітарних лікарів з певних розділів гігієни. Гігієну
часто називають медичною екологією, або екологією людини.

Робота лікарів-кураторів і робота гігієністів тісно пов’язані. Так,
працюючи в умовах сільської чи міської дільниці, промислового
підприємства, дитячого садка, школи чи іншого закладу, лікар-куратор
поряд із лікувально-діагностичною завжди проводить профілактичну роботу
(наприклад, здійснює щеплення проти інфекційних захворювань, розробляє
заходи щодо виникнення професійних отруєнь і захворювань тощо). Разом з
тим, лікар-профілактик розробляє індивідуальні та колективні
профілактичні заходи, спрямовані на збереження та зміцнення здоров’я не
тільки здорових, а й хворих людей. Наприклад, вирішуючи питання гігієни
лікувально-профілактичних закладів, надаючи невідкладну допомогу хворим
і потерпілим, працюючи лІкарями-профпато-логами в медико-санітарних
частинах промислових підприємств, лікарями-інфекціоністами,
лікарі-профілактики виконують суто лікувальну роботу.

Досить яскраво І влучно мету гігієни сформулював засновник
експериментальної гігієни в Англії Едмунд Парке: “Гігієна як наука
переслідує велику і благородну мету – зробити розвиток людського
організму найбільш досконалим, життя найбільш сильним, згасання найбільш
уповільненим, а смерть найбільш віддаленою”.

Мета гігієни полягає у збереженні й зміцненні здоров’я як окремої
людини, так і колективу, популяції, суспільства у цілому. Як
суспільство, так і людина по-різному ставиться до роботи спеціалістів
лікувальної і профілактичної медицини. За правильно встановлений діагноз
хвороби, уважне лікування, видужання кожен пацієнт вдячний
лікарю-куратору, чого не скажеш стосовно гігієніста. Це пов’язано з тим,
що впровадження профілактичних заходів часто викликає незадоволення як
окремих осіб, так і колективу в цілому, оскільки виконання санітарних
приписів часто вимагає матеріальних затрат, а ефект їх проявляється
далеко не відразу.

Гігієна пройшла довгий і тернистий шлях, поступово наближаючись до
дійсного розуміння шкідливого впливу зовнішнього середовища на людський
організм і необхідності змін його в оздоровчих цілях.

Багатовікову історію гігієни умовно можна поділити на два основні
періоди: емпірична гігієна – період використання різних профілактичних
приписів, що грунтувались на спостереженнях і життєвому досвіді людей,
та науково-експериментальна гігієна -період, започаткований формуванням
гігієни як галузі сучасної медичної науки в ХУП-ХІХ століттях.

У давні часи лікарі-куратори вже усвідомлювали, що лікування не
запобігає розповсюдженню масових захворювань і не є єдиним завданням
медицини, що поряд з умінням лікувати не менш важливе значення має
вміння запобігати хворобам. У релігійних вченнях давніх народів
передбачували деякі правила поведінки в Інтересах здоров’я. У IV-!
тисячоліттях до н. е. робились спроби узагальнити і систематизувати
гігієнічні поради у вигляді окремих довідників про збереження здоров’я.

У Давній Індії задовго до нашої ери було розповсюджено багато
гігієнічних правил, які потім ввійшли в ряд законів Ману (гігієна
харчування, особиста гігієна). Давня китайська медицина також визнавала
необхідність профілактики захворювань. У Китаї були поширені правила
дієтичного харчування, впроваджувались водні процедури, сонячні ванни,
лікувальна гімнастика як заходи для укріплення здоров’я і підвищення
опірності організму. В Єгипті задовго до нашої ери проводили роботи з
осушення грунту, існували правила з благоустрою вулиць, споруджувались
водогони.

Велика роль у розвитку гігієнічних знань належить лікарям античної
Греції. Основоположник наукової медицини Гіппократ (460-370 рр. до н.
е.) не тільки узагальнив знання і досвід у галузі лікувальної медицини,
але і зробив спробу оцінити значення навколишнього середовища в житті й
діяльності людини, (рис. 2.1). Різні зміни клімату і погоди, забруднення
грунту, шкідливі звички, на його думку, мають велике значення в
етіології багатьох захворювань. Гіппократ вперше систематизував і
узагальнив гігієнічні знання та виклав їх у вигляді трактатів ” Про
повітря, воду і грунт,” “Про здоровий спосіб життя” тощо. Вслід за
Гіппократом в історію медицини увійшли такі імена, як Арістотель, Гален,
Авіцена та ін. Великих успіхів у розвитку гігієнічних заходів досягли в
Римській імперії. У Давньому Римі з’явилися інженерні споруди для
забезпечення міста водою і каналізацією, отримала розвиток медична
освіта, виникли заклади загального користування (бані, солярії), мали
місце прояви лікувально-санітарної організації у вигляді амбулаторій.
Але, незважаючи на ці успіхи в галузі охорони здоров’я населення, ні в
античній Греції, ні в Римі, ні в інших розвинутих країнах не йшла мова
про гігієну як науку.

На зміну античній культурі Греції і Риму прийшла епоха феодалізму, УІ-ХУ
століття характеризувались глибоким і довготривалим застоєм в усіх
галузях життя: в побуті, політиці, науці, філософії тощо. У науці
панували різні ідеалістичні й містичні уявлення. Разом із цим, в Європі
були забуті зачатки античної культури і санітарії.

Період середньовіччя ввійшов в історію як епоха жахливих епідемій: чуми,
тифу, холери, прокази, сифілісу. Неодмінною причиною розповсюдження
різних епідемій, поряд із низьким рівнем санітарного забезпечення, був
також розвиток економіки, торгівлі, мореплавання, що сприяло розширенню
контактів між людьми.

В епоху Відродження (ХУ-ХУІ ст.) відбувся новий підйом гігієни. Прояв
цікавості до санітарних заходів особливо стосується кінця XVII і початку
XVIII століття. У цей період виникає інтерес до професійної гігієни,
з’являється наукова праця італійського лікаря Раммаціні (1633-1714)
“Рассуждения о болезнях ремесленников”, де описано вплив виробничого
пилу на розвиток легеневих захворювань.

Перехід від феодального устрою до капіталістичного викликав не тільки
значний ріст наукових і технічних знань, особливо в галузі хімії і
фізики, але і появу багатьох епідемій (віспи, чуми, холери), які
заносились із різних країн. Тому виникла гостра необхідність у
проведенні протиепідемічних заходів. Розвиток капіталізму в XVIII і на
початку XIX століття пов’язанний з ростом машинного виробництва, що
призвело до одночасної різкої інтенсифікації праці, високого травматизму
і появи масових професійних захворювань. Промислові підприємства стали
значно забруднювати повітря, водойми і грунт. У гігієні, зокрема у
галузі промислової гігієни та гігієни харчування, почали накопичуватись
знання про боротьбу з інфекційними захворюваннями.

Розвиток фізики, хімії і мікробіології дав можливість проводити
дослідження зовнішнього середовища, що дозволило застосувати
лабораторно-експериментальні методи досліджень. Роботи Пастера і Коха
(Франція) в галузі мікробіології, Паркса (Англія) в галузі гігієни та
інших дали змогу підняти науковий рівень медико-біологічних досліджень.
У 1865 році з’являються твори різних авторів, присвячені питанням
гігієни. Розвиток ідей профілактики та особистої гігієни знаходить
відображення в наукових працях і практичній діяльності таких
учених-медиків України і Росії, як Н.М. Максимович-Амбодік, С.Г.
Забєлін, М.Я. Мудров.

Надзвичайно велику роль у створенні науково-експериментальної гігієни
відіграли відомий німецький учений Макс Петтенкофер (рис. 2.2) та його
учні. Він створив першу кафедру гігієни у Мюнхенському університеті
(1865 р.), організував гігієнічний інститут за своїм проектом (1879 р.)
і був його керівником. Основна заслуга М. Петтенкофера – розробки і
впровадження в гігієну об’єктивних методів дослідження (хімічних,
фізичних) чинників навколишнього середовища з метою їх гігієнічної
оцінки. У нього вивчало гігієну багато відомих в майбутньому
гігієністів, зокрема і викладачі гігієни Київського університету Св.
Володимира.

Але незважаючи на прогрес, гігієна капіталістичних країн займалась
дрібними питаннями і практично не вирішувала жодної глобальної проблеми.
Гігієна фактично потрапила в полон пануючих класів і значною мірою
втратила свій суспільний характер.

Високою санітарною культурою для свого часу відзначалася Київська Русь,
В “Історії” Геродота (485-425 рр. до н. е.) є відомості про те, що в цей
час у Київській Русі були відомі парові лазні, милоподібні речовини,
використання з дезінфекційною метою сірки, техніка бальзамування. У
рукописних та інших джерелах, що дійшли до наших днів і в яких описано
побут населення Древньої Русі, відзначається увага, яку приділяли
питанням гігієни. Онучці Володимира Мономаха Євпраксії (XII ст.)
належить медичний тракт, який містить 29 розділів (у тому числі “Про
спосіб життя в різні пори року”, “Про їжу, питво, сон і спокій”, “Про
лазню” тощо). У ХІ-ХУ столітті у Києві, Суздалі, Новгороді та інших
містах були дерев’яні бруківки, в деяких монастирях
(Троїцько-Сергіївському, Києво-Печерському, Соловецькому тощо) і містах
Новгороді, Пскові діяли водогони. У “Житті Феодосія Печерського”
(автором якого вважається Нестор-літописець) є свідчення про те, що вже
в ХІ-ХІІ столітті при Києво-Печерському монастирі у Києві існувала одна
з перших лікарень (лікаря Феодосія). У цьому ж документі вказується на
те, що поряд з наданням медичної допомоги ченцями монастиря приділялась
велика увага санітарним питанням повсякденного побуту, харчування,
використанню питної води, видаленню відходів тощо. До наших днів у
ближніх печерах збереглася мумія одного з найвідоміших і шанованих
ченцІв-медиків Києво-Печерського монастиря преподобного Агапіта (початок
XII ст.)- Великого поширення в той час набуло миття в лазнях.

Періоди середньовіччя та допромислового капіталізму пов’язані із
заснуванням академій та іменами відомих учених-просвітителів і лікарів з
України таких, як Юрій Котермак-Дрогобич, Петро Люшла, Данило Самойлович
(рис. 2.3), Хома Борсук-Мойсеєв та ін.

У 1841 році був заснований медичний факультет при Київському
університеті Св. Володимира. Однак викладання гігієни на медичному
факультеті у перші роки його заснування здійснювалось на кафедрі
державного лікарознавства, з якою пов’язані подальші витоки викладання
гігієни та епідеміології як окремих навчальних дисциплін. Ідея створення
кафедри гігієни належала М.І. Пирогову, який ще в 1841 році включив її в
число десяти основних кафедр медичного факультету Київського
університету.

Першим керівником кафедри державного лікарознавства був І,Ф. Леонов —
вихованець Харківського університету, відзначений у 1830 році “за
усердие” у боротьбі з холерою у Харкові та Кременчу-гу діамантовим
перетнем. Ад’юнкт кафедри Х.Я. Гюббенет брав активну участь у боротьбі з
холерою у Києві в 1848 році, описав холерну епідемію того періоду. Ця
праця була надрукована російською і німецькою мовами й отримала
схвальний відгук у медичнга літературі. У 1854 році кафедру очолив Ф.Ф.
Мерінг, який приділяв велику увагу проблемам гігієни, видав “Лекции по
гигиене”. Паралельно з курсом гігієни Мерінг читав курс історії
медицини, а згодом перейшов на кафедру терапії. Ініціатором
відокремлення викладання медицини від гігієни і створення самостійної
кафедри гігієни був професор Петербурзької медико-хірургічного академії
Я.О. Чистович.

16 жовтня 1863 року Рада медичного факультету Київського університету
Св. Володимира прийняла рішення про створення на факультеті окремої
кафедри гігієни. Першу кафедру гігієни очолив В.А, Субботін. У 1871 році
після дворічного навчання за кордоном В.А. Субботін (рис. 2.4) був
обраний доцентом І затверджений першим керівником кафедри гігієни,
медичної поліції, медичної географії та зним-статистики. Це був дуже
талановитий і гідний представник гігієнічної науки. Він присвятив свою
діяльність різним галузям гігієни, зокрема комунальній, гігієні
харчування, фізіології праці, епідеміології, організації санітарної
справи. В.А. Субботін був прекрасним лектором, старанно планував
практичні заняття, був ши-рокоерудованим педагогом і вченим. Він брав
активну участь в організації санітарного нагляду в Києві, вирішував
практичні питання і був активним діячем Товариства охорони здоров’я. Це
була одна з перших кафедр гігієни в Росії. Майже одночасно розпочала
своє існування кафедра гігієни в Петербурзькій медико-хірургічнш
академії, заснована у 187І році О.П. Добро-славіним. О.П. Доброславін
(рис. 2.5) відомий як засновник експериментальної гігієни, автор ряду
підручників і наукових праць з гігієни, засновник Петербурзької
гігієнічної школи. Дещо пізніше Ф.Ф. Ерісман (рис. 2.6) заснував
Московську гігієнічну школу. Він широко відомий своїми працями в галузі
гігієни дітей і підлітків (ларта Ерісмана), гігієни праці, рядом
підручників тощо.

У 1883 році завідування кафедрою гігієни у Києві перейшло до В.Д.
Орлова, наукові дослідження якого були присвячені санітарному
благоустрою населених місць, гігієні житла. У 1914 році кафедру гігієни
очолив професор К.Е, Добро-вольський (завідував до 1922 року). Він
вивчав, головним чином, проблеми санітарного благоустрою міст,
запровадив у практику лабораторних занять студентів
санітарно-бактеріоло-гїчні дослідження. У 1922 році кафедру загальної
гігієни об’єднали з кафедрою соціальної гігієни, керівником якої став
професор О.В. Корчак-Чепурківський. У 1930 році приймається рішення про
створення в Київському медичному інституті санітарно-гігієнічного
факультету. Того ж року санітарно-гігієнічні факультети, крім Києва,
створюють у Дніпропетровську, Одесі та Харкові. Створення
санїтарно-гігієнічних факультетів зумовлювалось державним характером
профілактичної медицини, розширенням сфери її діяльності й, у зв’язку з
цим, необхідністю розширення підготовки санітарних лікарів та
лікарів-епідеміологів.

Діяльність гігієнічних кафедр Київського медичного інституту була
перервана Великою Вітчизняною війною. Лише кафедра загальної гігієни,
очолювана професором П.ї. Баранником, проводила викладання на
лікувальному факультеті.

З 1968 року керівництво кафедрою загальної гігієни перейшло до професора
Р.Д. Габовича, який завідував нею протягом 11 років. Після нього певний
період кафедрою керували доцент Г.О. Степа-ненко (1979-1981), професор
М.І. Омельянець (1981-1986), зараз -професор В.Г. Бардов.

Дещо відокремлено відбулося становлення медичної освіти на теренах
Західної України. Так, ще в 1593 році в місті Замості на Львівщині була
заснована академія, де у складі чотирьох факультетів був і медичний.
Замойська академія підтримувала тісні зв’язки з медичним факультетом
Падуанського університету в Італії, спільно з яким вивчала вплив
житлово-побутових умов на захворюваність гуцулів гірських районів
Галичини.

Перший медичний навчальний заклад в Україні (СоПе^іит Мєсіісит) був
заснований у 1773 році у Львові за наказом Марії-Терези, яка в той час
очолювала Австро-Угорську імперію. У 1784 році його було об’єднано з
медичним факультетом Львівського університету. Кафедра загальної гігієни
була створена у 1899 році у складі медичного факультету Львівського
університету, а у 1939 році – в складі Львівського медичного інституту.
Кафедру очолював професор С. Бондзинський, пізніше – професори П. Кучера
і з. Штойзінг.

У 1946 році кафедру загальної’ гігієни у Львові очолив заслужений діяч
науки, професор В.З. Мартинюк, відомий як один із перших дослідників,
хто дав гігієнічну характеристику відкритого спалювання дашавського
природного газу, автор численних наукових праць, автор підручника з
гігієни. З 1970 по 2000 рік кафедру очолювала професор І.І. Даценко,
автор багатьох наукових праць і підручників з гігієни. Зараз завідує
проф. В.І. Федоренко.

Розвиток військової гігієни пов’язаний з іменами ряду відомих вчених. З
1918 по 1929 роки кафедру гігієни єдиної в колишньому Радянському Союзі
Військово-медичної академії очолював Г.В. Хлопін – учень Ф.Ф.
Еріс-мана. З 1929 року на кафедрі гігієни розпочав свою діяльність Ф.Г.
Кротков (рис. 2.8), відомий своїми дослідженнями в галузі гігієні
авіації, танкових та інженерних військ. Це відомий вчений, академік,
головний гігієніст Збройних сил, Герой Соціалістичної Праці, автор
численних праць, підручників. У галузі військової гігієни в Україні
працювали Р.Д. Габович (рис, 2.9), Д.М. Калюжний.

Основним .об’єктом вивчення гігієни завжди була здорова людина, а
показником стану “здоров’я” – здоров’я здорової людини. “Здоров’я” є
категорією соціальною, оскільки належить насамперед цілій групі людей,
людському суспільству, а не окремій людині. Специфіка об’єкта
дослідження в гігієнічній науці й практиці, яким є здорова людина і
колектив, зумовлює потребу використання для їх вивчення й особливих
методів. Розрізняють чотири основних специфічних для гігієни методів:
епідеміологічний, санітарного обстеження, натурного гігієнічного
експерименту, санітарної експертизи.

Епідеміологічний метод є одним із провідних методів гігієни, він
дозволяє вивчити здоров’я населення під впливом різних ендогенних
(генетичних, вікових, ендокринних тощо) і екзогенних, соціальних і
природних (хімічних, фізичних, біологічних, психогенних тощо) чинників.
Суть йога полягає в аналізі певних медичних облікових і звітних
документів, проведенні медичних обстежень населення в амбулаторних і
стаціонарних умовах з наступним розрахунком окремих показників або їх
комплексу, що характеризують здоров’я населення, користуючись
спеціальними формулами, програмами для обчислювальної техніки. Вивчають
здоров’я не окремої людини, а групи людей, колективу (наприклад, дітей,
які навчаються у дошкільних закладах, школах, робітників певного
промислового підприємства чи галузі промисловості, працівників
сільськогосподарського виробництва) або населення міста, району, області
тощо.

Метод санітарного обстеження є одним з основних під час вивчення
чинників середовища (навколишнього, виробничого, житлового), які
впливають на здоров’я -і санітарно-побутові умови життя людини. На
підставі власних досліджень складається акт санітарного обстеження за
установленою формою з конкретним викладенням виявлених санітарних
порушень і недоліків та пропозицій щодо негайного їх усунення. За
матеріалами санітарного обстеження медичний працівник розробляє заходи
щодо охорони здоров’я і зменшення несприятливого впливу виявлених
чинників на санітарні умови життя населення. Ці заходи у вигляді
санітарного припису надсилають керівнику об’єкта для їх реалізації або
внесення до комплексного плану розвитку підприємства, району, міста.

Метод натурного гігієнічного експерименту полягає у вивченні чинників
навколишнього середовища (повітря, води, харчових продуктів, грунту,
соціальних умов), якісній і кількісній гігієнічній характеристиці й
можливому їх впливу на здоров’я і санітарно-побутові умови життя людей.

Метод лабораторного гігієнічного експерименту. В лабораторних умовах, на
математичних, кібернетичних, санітарно-технічних та інших моделях чи
лабораторних тваринах проводять дослідження з обгрунтування гігієнічних
нормативів: ГДК (гранично допустима концентрація), МДР (максимально
допустимий рівень), ОБРВ (орієнтовно безпечний рівень впливу), ГДВ
(гранично допустимі викиди), БЗК (безпечних залишкових кількостей) тощо.
Лабораторний гігієнічний експеримент з вивченням впливу чинників
навколишнього середовища на здоров’я людей проводять; 1) шляхом
лабораторного гігієнічного експерименту на людях-добровольцях; 2)
лабораторного експерименту на тваринах з наступною екстраполяцією
одержаних результатів на людину.

ГДК – це максимальна кількість шкідливої речовини в одиниці об’єму або
маси, яка при щоденній дії протягом необмеженого проміжку часу не
викликає будь-яких хворобливих змін в організмі людини і негативних
спадкових змін у нащадків; служить умовною, еталонною, реперною
(відрахунковою) величиною, яка визначена в лабораторних умовах; одиниця
масштабу, від якої відміряють ступінь небезпеки забруднення об’єктів
навколишнього середовища. Нормування допустимого вмісту хімічних
чинників навколишнього середовища грунтується на концепції про наявність
порогів їх дії, хоча самі порогові величини (концентрації) є відносними
і залежать від багатьох причин – як фізичних (агрегатного стану
речовини, мікроклімату, середовища, режиму роботи, тривалості
надходження тощо), так і біологічних (фізичного стану організму, віку,
статі, шляху надходження тощо) (Г.І. Сидоренко, М.О. Пінігін).

Метод санітарної експертизи – це дослідження і вирішення яких-небудь
питань особами, які мають медичні знання та спеціальну підготовку- і
досвід роботи в певній галузі медицини

Санітарній експертизі підлягають питна вода, напої, харчові продукти,
нові види посуду, тари, обладнання й упакування з полімерних матеріалів,
дитячі іграшки, книги, одяг, підприємства промисловості, транспорту,
сільського господарства, громадського харчування, торгівлі, харчової
промисловості, житлові будинки, дитячі заклади тощо. Санітарній
експертизі підлягають також проекти планування, забудови та благоустрою
населених місць; проекти районного планування і перспективні плани
розміщення промислових підприємств; підприємства громадського
харчування, торгівлі, харчової промисловості; проекти
лікувально-профілактичних установ та інших споруд.

Питаннями гігієнічних досліджень і нормування займається ряд структур.
Насамперед це Український інформаційно-аналітичний центр, Комітет
гігієнічної регламентації потенційно небезпечних чинників навколишнього
середовища, Комітет з регламентації імунобіологічних препаратів,
Національна лабораторія з контролю за вакцинами та сироватками, мережа
науково-дослідних інститутів, а також лабораторій і кафедр гігієни вищих
навчальних медичних закладів,

Санітарні та протиепідемічні Норми і правила – основа нормативних актів
у системі державного санітарного нагляду. Саме ці документи встановлюють
кількісне значення параметрів чинників навколишнього середовища,
гігієнічні регламенти та санітарні вимоги.

Якщо гігієна – наука про збереження І покращання здоров’я, то санітарія
– це практичне використання наукових положень, розроблених гігієною.
Узагальнення досвіду санітарної діяльності, у свою чергу, збагачує
гігієнічну науку.

Запобіжний санітарний нагляд включає контроль за проектуванням і
будівництвом споруд або об’єктів, що будуються і реконструюються, з
метою запобігання відступам від затвердженого проекту будівництва,
приймання збудованих і реконструйованих об’єктів. З моменту здачі
об’єкта в експлуатацію здійснюється поточний санітарний нагляд.

Поточний санітарний нагляд полягає у повсякденному контролі за
дотриманням санітарно-гігієнічних норм і правил, а також за санітарним
станом усіх державних, кооперативних та інших підприємств і закладів,
комунальних споруд, громадських і житлових будівель тощо.

Практична санітарно-протиепідемічна служба в Україні пережила складний
час становлення. Уперше санітарна служба була організована напередодні
першої світової війни в Галичині й називалась “Державна служба
здоров’я”, її завданням було проведення протиепідемічних заходів. За
часів панування Польщі санітарна служба в кожному воєводстві мала
санітарних лікарів, а у Львові була ще і міська
санітарно-протиепідемічна організація. В її обов’язки входили евакуація
інфекційних хворих, проведення дезінсекції і дезінфекції, контроль за
харчовими об’єктами і водопостачанням. Крім того, у Львові був Інститут
гігієни, який проводив протиепідемічну роботу.

У 1917 році після проголошення самостійності України при Українській
Центральній Раді був створений Департамент охорони здоров’я. Дуже
колоритною фігурою того часу був Борис Матюшенко, який закінчив гімназію
І медичні студії в Києві й у 1917 році організував медично-санітарну
службу в Україні. За гетьмана Скоропадського обіймав посаду директора
Департаменту здоров’я. Потім емігрував до Чехословаччини і у Празі став
професором кафедри гігієни Українського Вільного Університету (УВУ),
ректором якого в той час був І.Я. Горбачевський.

У 1919 році в Україні був створений Народний комісаріат охорони
здоров’я, у складі якого знаходився санітарно-епідеміологічний відділ.
Він став першим офіційним органом, який здійснював керівництво всією
санітарно-епідеміологічною діяльністю в республіці. Першим керівником
санітарно-епідеміологічного відділу Народного комісаріату охорони
здоров’я був В.Г. Соболєв, а з 1922 року цю посаду обійняв
О.М. Марзєєв (рис. 2.10), який в подальшому все своє життя (впродовж 25
років) присвятив комунальній гігієні, був організатором і директором
Українського науково-дослідного інституту загальної і комунальної
гігієни МОЗ України (сьогодні Інститут гігієни і медичної екології
(ІГМЕ) ім. О.М. Марзеєва АМН України.

У 1922 році було видано декрет “Про санітарні органи республіки”, в
якому викладено завдання, права й обов’язки санітарної служби. Цього ж
року почав виходити журнал “Профілактична медицина”. У 1927 році Колегія
Народного комісаріату охорони здоров’я УРСР затвердила постанову
Всеросійської санітарної ради про створення санітарно-епідеміологічної
станції в Україні. У 1933 році було створено Державну санітарну
інспекцію. До обов’язків санітарно-епідеміологічної служби входила
ліквідація санітарних наслідків війни, вироблення рекомендацій щодо
будівництва населених місць, оздоровлення праці й побуту робітників,
нагляд за водопостачанням і каналізацією, очисткою населених місць,
охороною атмосферного повітря.

Великою, ні з чим незрівнянною подією для нашого народу стало
відновлення самостійності України. Розпочалося відродження всіх галузей
науки, в тому числі й гігієни. У незалежній Україні вже в 1992 році було
прийнято “Закон про охорону атмосферного повітря”, а в 1994 році був
затверджений постановою Верховної Ради України “Закон про забезпечення
санітарного та епідемічного благополуччя населення”.

З метою охорони здоров’я населення гігієна повинна стати основою всіх
науково обгрунтованих заходів у галузі запобігання “захворюванням. В ЇЇ
обов’язки входить всебічне вивчення характеру та закономірностей
комплексного впливу чинників навколишнього середовища на здоров’я людини
в сьогоднішніх умовах постійного розвитку науково-технічного прогресу з
метою створення оптимальних умов праці та побуту людини.

ЛІТЕРАТУРА

1. Беляков В.Д., Жук Е.Г. Воєнная гигиена й зпидемиология. – М.:
Медицина, 1988. – 320 с.

2. Вода питна, гігієнічні вимоги до якості води централізованого
господарсько-питного водопостачання. ДСанПіН. Затв. МОЗ України
23.12.1996р. №383.

3. Габович Р.Д., Познанский С.С., Шахбазян Г.Х. Гигиена. – К.: Вища
школа, 1983. – 320с.

4. Гигиена детей й подростков / Под ред. Г.Н. Сердкжовской. – М.:
Медицина, 1989. – 320с.

5. Гігієна харчування з основами нутриціології / В.І.Ципріян та ін.
Навч. посібник – К: Здоров’я, 1999. – 568 с.

6. Голяченко О.М., Сердюк А.М., Приходський О.О. Соціальна медицина,
організація та економіка охорони здоров’я. – Тернопіль-Київ-Вінниця:
Лілея, 1997. – 328 с.

7. Даценко І.І., Габович Р.Д. Профілактична медицина. Загальна гігієна
з основами екології; Навчальний посібник. – К.: Здоров’я, 1999. – 694 с.

8. Загальна гігієна: Посібник до практичних занять / За ред. 1.1.
Даценко. – Львів: Світ, 2001. – 471 с.

9. Катернога М.Т. Українська криниця. – К.: Техніка, 1996. – П2 с.

10. Никберг Й.Й. Гигиена больниц. – К.: Здоров’я, 1993. – 260 с.

11. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення
// Закон України № 4004-ХІІ від 24.02.94.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020