.

Форма української держави (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
962 27591
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“ФОРМА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ”

План

Вступ

Розділ І. Загальні теоретичні засади щодо розгляду

форми держави та її ознак

1.1. Форма державного правління

1.2. Форма державного устрою

Розділ 2. Форма української держави. Її характерні ознаки та особливості

2.1. Загальна характеристика держав, які існували на території сучасної
України

2.2. Структура форми української держави

2.2. Форма українського державного устрою

2.3. Український державний (політичний) режим

Розділ ІІІ. Конституційні реформи в Україні, їх можливий вплив на форму
української держави

3.1. Основні напрямки реформації політичної системи

3.2. Ідея конституційної реформи в Україні

3.3. Критичний аналіз конституційної реформи в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Однією з найголовніших характеристик державного ладу будь-якої країни є
форма держави, в якій виявляються особливості організації влади,
відбивається співвідношення окремих ланок державного механізму.

Форма держави — це сукупність найбільш загальних ознак держави, які
зумовлені інституціональними і територіальними способами організації
влади.

Нерідко форма держави сприймається як сукупність саме таких способів.
Елементами форми держави, що прямо стосуються змісту конституційного
права, є форма державного правління (інституціональні характеристики
організації влади) і форма державного устрою (територіальні
характеристики).

Вибір форми держави залежить від багатьох факторів: історії, традицій,
ментальності народу, рівня розвитку демократії, суспільства і держави,
економічних, ідеологічних, соціальних та інших внутрішніх, а також від
зовнішніх факторів.

Вибір форми держави залежить від багатьох факторів: історії, традицій,
ментальності народу, рівня розвитку демократії, суспільства і держави,
економічних, ідеологічних, соціальних та інших внутрішніх, а також від
зовнішніх факторів.

Відповідно до змісту Конституції наша держава за своїми основними рисами
вважається президентсько-парламентською республікою, оскільки Президент
обирається громадянами України, формує Кабінет Міністрів (уряд), який
відповідальний перед ним, але не очолює уряд, не є главою виконавчої
влади. Верховна Рада – парламент України – може прийняти резолюцію
недовіри Кабінетові Міністрів, яка веде до відставки Кабінету Міністрів.
За відповідних умов Президент має право розпуску Парламенту.

Названа форма нашої держави не є випадковою.

Сучасні держави в переважній більшості є республіками: президентськими,
парламентськими або змішаними – президентсько-парламентськими чи
парламентсько-президентськими (статус інституту президентства в них
неоднаковий).

Президентською є така республіка, в якій президент обирається народом –
безпосередньо чи опосередковано – і є одночасно главою держави і главою
виконавчої влади, очолює уряд (адміністрацію). Він формує уряд, який
підзвітний йому. Парламент не має права виносити вотум недовіри уряду.
Президент не має права розпуску парламенту.

Парламентською є така республіка, в якій президент обирається
парламентом і є лише главою держави. Главою уряду стає, як правило лідер
партії, яка перемогла на виборах. Парламент здійснює контроль над
урядом. В разі винесення парламентом вотуму недовіри уряду, він має піти
у відставку. Міністри призначаються із членів парламенту і зберігають в
ньому свій статус.

Змішані види республік частково поєднують риси обох основних видів з
тими чи іншими перевагами.

В даній роботі ставимо перед собою мету дослідити форму української
держави, вивчити її особливості та основні риси, загальну теорію форм
держави.

Під час написання даної роботи були використані такі методи наукового
дослідження як літературний, порівняльний, метод синтезу та аналізу,
метод узагальнення.

Розділ І. Загальні теоретичні засади щодо розгляду

форми держави та її ознак

1.1. Форма державного правління

Форма державного правління — це спосіб організації державної влади,
зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави. Характер
форми державного правління співвіднесений з конституційно-правовим
статусом кожного з відповідних органів. Зовні форма правління зумовлена
насамперед тією юридичною і фактичною роллю, яку відіграє в державному
механізмі глава держави, а також порядком формування цього інституту.
Однак по суті визначальними тут є взаємовідносини органів законодавчої і
виконавчої влади.

Характер взаємовідносин вищих органів держави є визначальним і з точки
зору теорії поділу влад. Ідея поділу влад у найбільш чіткому і
послідовному викладі була запропонована вже згадуваним Ш. Монтеск’є. Він
розрізняв три влади — законодавчу, виконавчу і судову. Кожна з них мала
здійснюватися відповідними органами (органом). Усі три влади визначалися
як рівнозначущі і взаємно зрівноважені. Ш. Монтеск’є розглядав поділ
влад не як простий поділ функцій між різними державними органами, а як
розмежування політичних сил, що здійснюється в ім’я політичних свобод.
На його думку, зосередження всіх названих влад у руках однієї особи чи
групи осіб було б неприпустимим. Як альтернативу деспотизму і гарантію
додержання прав і свобод особи розглядали поділ влад і всі наступні
прихильники цієї ідеї.

Концепція Ш. Монтеск’є справила великий вплив на розвиток конституційної
теорії і практики і, зокрема, знайшла пряме відображення в
конституційних актах періоду французької революції XVIII ст. Одне з
положень Декларації прав людини і громадянина 1789 p. визначало, що
«суспільство, в якому не забезпечене користування правами і не
здійснений поділ влад, не має конституції». Характерно, що Декларація у
тій чи іншій формі була інкорпорована до змісту багатьох прийнятих за
два століття конституцій Франції, включаючи і чинну.

Сама ж форма державного правління має кілька сучасних різновидів. Кожен
з них в умовах конкретної країни має свої особливості, що не заважає
визначенню загальних характеристик.

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є
президентська республіка. Класичною президентською республікою
вважаються США. Президентсько-республіканська форма правління прийнята в
цілому ряді країн Латинської Америки, а також у деяких інших зарубіжних
країнах.

Головними ознаками президентської республіки є: 1) дотримання формальних
вимог жорсткого поділу влад і запровадження збалансованої системи
стримувань і противаг; 2) обрання президента на загальних виборах; 3)
поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента; 4)
формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту; 5)
відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом; 6)
відсутність права глави держави на розпуск парламенту; 7) відсутність
інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами
міністрів, які б і несли за них відповідальність [7, c.34].

Характеризуючи президентську республіку, слід зазначити, що її
класичному варіанту притаманна наявність двох центрів влади — президента
і парламенту. У США це найбільш наочно виявляється у періоди так званого
розділеного правління, коли президент і парламентська більшість
репрезентують різні партійно-політичні сили. Одним з наслідків
практичної реалізації принципу поділу влад у класичній президентській
республіці є і те, що виконавча влада має порівняно невеликі можливості
для втручання у сферу компетенції законодавчої влади, а остання зберігає
певні засоби контролю за діяльністю першої. При цьому обидві влади
залишаються незалежними одна від одної, що, будучи поєднаним із
взаємними стримуваннями і противагами, забезпечує демократичне
управління державними справами.

Певні відмінності характеризують президентсько-республіканську форму
державного правління, що існує в країнах Латинської Америки. Тут, за
умови формального проголошення жорсткого поділу влад, вирішальну роль у
державному механізмі відіграють органи виконавчої влади, а саме
президент. Останній наділений такими повноваженнями, які дозволяють йому
активно втручатись у сферу законодавчої і впливати на функціонування
судової влади. До того ж свої повноваження президент здійснює нерідко в
умовах, коли відсутні розвинута партійна система і відповідні політичні
засоби контролю за діяльністю державного механізму. Характерно, що
прийнята в латиноамериканських країнах форма державного правління іноді
визначається як «суперпрезидентська» республіка [7, c.64].

Запроваджений у названих країнах варіант президентської республіки за
деякими ознаками навіть формально відрізняється від свого класичного
прототипу, яким є президентська республіка в США. На відміну від США, де
президент обирається непрямими виборами, тут відповідні вибори мають, як
правило, прямий характер. Конституції багатьох держав Латинської Америки
не припускають переобрання президента на наступний строк, хоч у практиці
відповідних країн таке обмеження далеко не завжди має реальне значення.
Нарешті, у деяких з них відсутня посада віце-президента, що, без
сумніву, сприяє посиленню особистої влади самого фактичного глави
виконавчої влади.

Різновидами сучасних форм державного правління є парламентарні
республіка і монархія. Головна відмінність між ними полягає у тому, що в
монархіях глава держави визначається в порядку престолонаслідування, в
республіках — шляхом виборів.

Парламентарні форми правління досить поширені в розвинутих країнах.
Їхніми ознаками є: 1) здійснення повноважень глави держави (президента,
монарха) і глави уряду різними особами; 2) обмеженість владних
повноважень глави держави і водночас віднесеність реальної компетенції у
сфері виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду
парламентом за участю глави держави, яка в багатьох випадках є майже
номінальною; 4) формальна політична відповідальність уряду (колективна
та індивідуальна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити
парламент, яке, як правило, ефективно контролює уряд; 6)
контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним
міністром. Ознакою парламентарно-республіканської форми є також те, що
глава держави — президент — обирається не на загальних виборах, а
парламентом або спеціальною колегією, яка в основному складається з
депутатів того ж парламенту.

Фактичним центром здійснення державної влади в парламентарних за формами
правління країнах завжди виступає не представницький орган, а уряд. Усі
важелі реальної влади знаходяться тут у керівників політичних партій,
яким належить більшість місць у парламенті. Сам же парламент виступає в
ролі своєрідного механізму, за допомогою якого політика правлячої партії
або партій офіційно оформляється. Суто партійний характер має тут
звичайно і уряд, глава якого очолює партію парламентської більшості або,
у випадках утворення коаліційного уряду, є лідером чи входить до складу
керівництва однієї з партій правлячої коаліції.

Тому не дивно, що в зарубіжній політологічній літературі парламентарні
форми правління нерідко визначаються як «правління партій». У будь-якому
випадку ефективне функціонування державного механізму за умови
сприйняття парламентарних форм правління здійснюється лише тоді, коли
суспільство має досить високий рівень політичної організації і, зокрема,
характеризується наявністю розвинутої партійно-політичної структури.

Історично першою парламентарною формою правління була парламентарна
монархія. Парламентарна республіка є, по суті, її пізнішим варіантом.
Сама ж парламентарно-монархічна форма сформувалася шляхом еволюції
феодальної монархії, яка відбувалася протягом кількох століть під
впливом загальних соціально-економічних і політичних факторів. У процесі
цієї ево-люції абсолютна монархія поступилася місцем конституційній
монархії та її різновидам — послідовно дуалістичній і парламентарній.

Парламентарно-монархічна форма правління зафіксована в конституціях,
прийнятих у багатьох розвинутих країнах, серед яких насамперед слід
назвати Бельгію, Великобританію, Данію, Іспанію, Люксембург, Нідерланди,
Норвегію, Швецію та Японію. Наявність у більшості з цих країн такої
форми державного правління пояснюється еволюційним характером
суспільно-політичного розвитку, гнучкістю відповідних державних
інститутів. Не останню роль у збереженні тут монархічної форми відіграє
й те, що сам монарх сприймається не тільки як державний інститут, а й як
символ єдності народу [2, c.68].

Своєрідністю відзначається парламентарно-монархічна форма правління,
прийнята в ряді країн — колишніх колоніальних володіннях Великобританії.
Ці країни за традицією іноді називають домініонами. Серед них насамперед
слід назвати Австралію, Канаду і Нову Зеландію. В останні десятиліття
внаслідок проведених конституційних реформ кількість домініонів серед
країн, що розвиваються, помітно зменшилася.

Значними особливостями характеризується республіканська форма правління,
прийнята в Швейцарії. Нерідко цю країну ідентифікують як парламентарну
республіку. Але це не точно. Відповідну форму можна визначити як
директоріальну республіку.

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є так
звана змішана республіканська форма, або, враховуючи різноманітність
конкретних форм, змішані республіканські форми правління, які нерідко
називають парламентарно-президентськими (президентсько-парламентарними)
або, що не зовсім вдало, напівпрезидентськими республіками.

Типовою ознакою змішаних форм правління є сполучення рис президентської
і парламентарної республік. Як і в президентській республіці, тут главу
держави обирають на загальних виборах. Іноді він наділений значними
повноваженнями у сфері виконавчої влади або навіть очолює її. З іншого
боку, як і в парламентарній республіці, суб’єктами виконавчої влади є
прем’єр-міністр і уряд в цілому, які несуть відповідальність перед
представницьким органом. У наші дні змішані республіканські форми
правління є досить поширеними: тільки в Європі їх мають Австрія,
Болгарія, Ірландія, Ісландія, Македонія, Польща, Румунія, Словенія,
Фінляндія, Франція і Хорватія. До змішаної форми тяжіє і більшість
країн, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Сутність тієї чи іншої змішаної форми правління визначається не
арифметичними підрахунками якостей, що відрізняють її від інших сучасних
форм. Найважливішим є співвідношення конституційних і реальних
повноважень у сфері виконавчої влади, якими володіють президент і
прем’єр-міністр. За таким критерієм окремі країни зі змішаною
республіканською формою правління мало чим відрізняються від
парламентарних (Австрія, Ісландія, Словенія) чи президентських (Польща,
Румунія, Франція) республік.

1.2. Форма державного устрою

Форма державного устрою — це спосіб організації державної влади, який
визначається характером взаємовідносин держави як цілого і її складових
частин. Свій вияв форма державного устрою знаходить в особливостях
політико-територіальної організації (устрою) держави та її
адміністративно-територіального устрою. В теорії і практиці сучасного
конституціоналізму відомо дві форми державного устрою — федеративна та
унітарна [7, c.61].

Федерація — це держава, територія якої складається з територій її членів
— суб’єктів (державних утворень). Федеративні держави звичайно
кваліфікують як складні. Нині їх налічується близько 20. Протягом
останніх десятиліть від федеративної форми з різних причин відмовилися
Індонезія, Камерун, Лівія та деякі інші країни, що розвиваються. В
Європі на початку 90-х років XX ст. самоліквідувалася така федерація, як
Чехословаччина. Водночас на засадах федералізму відбувалося реформування
державного устрою такої країни, як Бельгія.

Існуючі федерації різняться за багатьма характеристиками, що не заважає
виявленню загальних ознак цієї форми державного устрою. Як зазначалося,
територія федеративної держави розглядається як сукупність територій
суб’єктів федерації — штатів (Австралія, Бразилія, Венесуела, Індія,
Малайзія, Мексика, Нігерія, США), провінцій (Аргентина, Канада,
Пакистан), земель (Австрія, ФРН), республік (Росія, Югославія), кантонів
(Швейцарія) тощо.

Серед зазначених держав слід виділити так звані асиметричні федерації.
Прикладом такої федерації може бути Росія, в якій, крім республік, до
суб’єктів федерації віднесені за Конституцією 1993 p. краї, області,
міста федерального значення (Москва і Санкт-Петербург), а також
автономна область і автономні округи. І хоч усі названі суб’єкти
визнаються рівноправними, статус республік визначається федеральною
конституцією і конституціями самих республік, а статус інших суб’єктів —
федеральною конституцією і статутами цих суб’єктів, прийнятими
відповідними законодавчими (представницькими) органами. До цього слід
додати, що деякі суб’єкти російської федерації входять до складу інших,
наприклад, автономні округи у складі країв і областей.

Проте всі суб’єкти федерацій мають однаковий юридичний титул: з позицій
визначення їх політико-правового статусу вони є державними утвореннями.
Державні утворення не є державами, хоча нерідко наділені багатьма
відповідними ознаками, крім державного суверенітету. Іншими словами,
державні утворення не можуть здійснювати самостійну внутрішню (з
багатьох питань) і зовнішню політику. З цим пов’язане і те, що за
суб’єктами федерацій не визнається право виходу — так зване право
сецесії.

Іншою формою державного устрою є унітарна форма. Держава звичайно
вважається унітарною (простою), якщо жодна з частин її території не
наділена статусом державного утворення. В унітарній державі існує лише
одна конституція, одна система права і одна система органів влади.
Територія унітарної держави навіть формально є єдиною. Її складові
частини найчастіше мають статус адміністративно-територіальних одиниць.

Адміністративно-територіальні одиниці — це частини території держави,
організаційно відокремлені для виконання загальних завдань державного
управління. Вони є територіальною базою для здійснення функцій такого
управління. Однак у межах адміністративно-територіальних одиниць
здійснюються не тільки функції державного управління у вузькому значенні
цього поняття (тобто суто адміністративні функції), а й певні політичні
функції.

Адміністративно-територіальні одиниці не є суто географічним явищем. Це
матеріальна основа організації публічної влади, що склалася на окремій
частині державної території. Існує кілька систем
адміністративно-територіального поділу. Для розвинутих країн звичайними
є дво- і триланкові системи. Зустрічаються й чотириланкові (Франція).
Порядок формування адміністративно-територіальних одиниць має свої
особливості в унітарних і федеративних державах. Якщо за умов унітарної
форми державного устрою створення та зміна цих одиниць здійснюються
централізовано, то у федерації відповідні питання, як правило,
вирішуються на рівні суб’єктів.

Проблема регіоналізації пов’язувалася з необхідністю практичного
розв’язання питань реалізації загальних соціально-економічних програм на
національному і місцевому рівнях, узгодження інтересів, підвищення
ефективності в роботі державного механізму тощо. В теоретичному плані
регіоналізація нерідко розглядається як складова більш широкого процесу
децентралізації влади. Існують різні погляди на юридичну природу
регіону.

Усе це ускладнює визначення такого явища, як автономія. Звичайно
автономія супроводжує унітарну форму державного устрою і за таких умов
розглядається як засіб децентралізації. За своєю юридичною природою
автономія є самоврядуванням населення на частині території держави, що
звичайно характеризується наданням органам автономії законодавчих
повноважень з питань місцевого значення. Статус автономних одиниць
відмінний від правового положення звичайних
адміністративно-територіальних одиниць. Найчастіше цей статус надається
не всім, а лише окремим частинам держави. Виняток становлять автономії в
Іспанії та Італії [2, c.89].

Розділ 2. Форма української держави.

Її характерні ознаки та особливості

2.1. Загальна характеристика держав,

які існували на території сучасної України

Процес виникнення і розвитку державності на території нинішньої України
має давню історію. Ще в “Повісті временних літ”, що була написана ченцем
Києво-Печерського монастиря Нестором на початку XI ст., розглядалася
договірна теорія виникнення державності в Київській Русі. Як держава
Київська Русь фактично заявила про своє існування у другій половині IX
ст. Протягом двох століть Київська Русь розпалася на 15 окремих земель,
де виникли Галицько-Волинське, Чернігівське, Переяславське,
Ростово-Суздальське та інші князівства.

Наприкінці XIII — на початку XIV ст. важливу роль в об’єднанні
українського та білоруського народів відіграла Литва. Українські землі у
складі Великого князівства Литовського знаходилися до другої половини
XVI ст., а затим опинились у межах різних держав. До Польщі відійшли
Галичина, Волинь, Холмщина, Поділля, Київщина, Брацлавщина, Підляшшя.
Пінщина та Берестейщина увійшли до складу Литви. До Москви відійшли
землі вздовж Десни, Сейму, Ворскли, Псла і Дінця. Буковина знаходилася
спершу у складі Молдавії, а з 1564 р. — Туреччини. Закарпаття попервах
відійшло до Угорщини, а 1526 р. — до Австрії.

Наприкінці XVI ст. український народ розпочав боротьбу за свою
державність проти польського гніту, а з XVII ст. — проти могутньої
Московської держави. Національно-визвольна війна українського народу
привела до створення Української держави, яка проіснувала до 1783 р. Цей
період розвитку України характеризується як козацька-доба.

Наприкінці XVIII ст. Україна втратила свою автономію, і відтоді аж до
1917 р. центральні, південні та східні українські землі були частиною
Російської імперії, а західні землі увійшли до складу Австрії.

Після падіння в лютому 1917 р. монархії в Росії Тимчасовий уряд
заходився створювати новий адміністративний апарат на засадах
виборності. У губерніях і повітах з’їзди земства стали вищими
розпорядчими органами. У Києві було проведено губернський земський
з’їзд, який обрав Виконавчий губернський комітет. 17 березня 1917 р.
було створено Українську Центральну Раду, головою якої обрали М.
Грушевського. 20 листопада 1917 р. III Універсалом було проголошено
Українську Народну Республіку. 29 квітня 1918 р. на засіданні
Центральної Ради президентом УНР вибрали М. Грушевського, але того же
дня у Києві з’їзд українських хліборобів обрав гетьманом генерала Павла
Скоропадського, що в історії розглядається як державний переворот,
санкціонований німецьким командуванням. Гетьманський уряд проіснував із
30 квітня по 14 грудня 1918 р. Після зречення Скоропадського владу
перебрала Директорія, яку очолив спершу В. Винниченко, а перегодом С.
Петлюра. У січні 1919 р. у Харкові було створено Українську Радянську
Соціалістичну Республіку, яка й проіснувала до 24 серпня 1991 р.

Отже, на території нинішньої України впродовж останнього тисячоліття
виникало чимало різних держав, що свідчить про довгий і тернистий шлях
українського народу до незалежності.

2.2. Структура форми української держави

Відповідно до змісту Конституції наша держава за своїми основними рисами
вважається президентсько-парламентською республікою, оскільки Президент
обирається громадянами України, формує Кабінет Міністрів (уряд), який
відповідальний перед ним, але не очолює уряд, не є главою виконавчої
влади. Верховна Рада – парламент України – може прийняти резолюцію
недовіри Кабінетові Міністрів, яка веде до відставки Кабінету Міністрів.
За відповідних умов Президент має право розпуску Парламенту.

Названа форма нашої держави не є випадковою.

Сучасні держави в переважній більшості є республіками: президентськими,
парламентськими або змішаними – президентсько-парламентськими чи
парламентсько-президентськими (статус інституту президентства в них
неоднаковий).

Президентською є така республіка, в якій президент обирається народом –
безпосередньо чи опосередковано – і є одночасно главою держави і главою
виконавчої влади, очолює уряд (адміністрацію). Він формує уряд, який
підзвітний йому. Парламент не має права виносити вотум недовіри уряду.
Президент не має права розпуску парламенту [7, c.120].

Парламентською є така республіка, в якій президент обирається
парламентом і є лише главою держави. Главою уряду стає, як правило лідер
партії, яка перемогла на виборах. Парламент здійснює контроль над
урядом. В разі винесення парламентом вотуму недовіри уряду, він має піти
у відставку. Міністри призначаються із членів парламенту і зберігають в
ньому свій статус.

Змішані види республік частково поєднують риси обох основних видів з
тими чи іншими перевагами. Зокрема, президент обирається у змішаних
республіках, як правило, безпосередньо громадянами держави і сам формує
уряд, який йому підзвітний. Парламент має право висловити недовіру
уряду. Президент має право розпуску парламенту. Міністри не є членами
парламенту.

Щоб краще з’ясувати особливості української форми держави –
президентсько-парламентської – спробуємо розглянути сучасні види
республік та їх характерні риси:

РЕСПУБЛІКА

парламентська президентська змішана (напівпрезидентська)

Глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду,
який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у Глава
держави (президент) особисто або з наступним схваленням верхньої палати
парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, як Глава держави
(президент) пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру
прем’єр-міністра), який підлягає обов’язковому затвердженню

президента менше, ніж у

прем’єр-міністра. Тут здійснюється принцип

верховенства парламенту, що обирається населенням країни.

Президент обирається парламентом або більш широкою колегією за участі
парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина) правило, несе
відповідальність перед президентом, а не перед парламентом. Президент

обирається непарламентським шляхом — прямими чи непрямими виборами
населення (США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Іран, Ірак)
парламентом. Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем’єр-

міністру, який очолює уряд. Президент має вправо головувати на
засіданнях уряду. Президент обирається позапарламентським шляхом
(Україна, Фінляндія, Франція)

Уточнимо роль президента в президентській і парламентській республіках.

Президентська республіка характеризується насамперед вагомою роллю глави
держави в державному механізмі. Президент зазвичай обирається незалежно
від парламенту (прямим чи непрямим голосуванням) і поєднує повноваження
глави держави і глави уряду. Уряд, як правило, слабко впливає на
парламент, не залежить від парламенту (парламент не може проголосити
недовіру уряду або достроково припинити його повноваження). Пост
прем’єр-міністра або відсутній, або відіграє допоміжну-координаційну
роль (так званий «адміністративний» прем’єр у деяких країнах «третього
світу»). Президент здатний відстоювати інтереси виконавчої влади завдяки
своєму високому статусу (здійснювати активну виконавчу політику,
використовувати право на видання виконавчих актів, ініціювати створення
законів, використовувати право вето на прийняття законів, застосовувати
багатоманітні засоби впливу на законодавчу владу) із метою досягнення
балансу влад. Президентом у цих державах стає, як правило, лідер партії,
що перемогла на президентських виборах, із числа членів якої найчастіше
й формується уряд. «Класичною» моделлю президентської республіки є США.

Президент у парламентських республіках, на відміну від глави держави в
президентських республіках, зазвичай не має у своєму розпорядженні
реальної виконавчої влади, і його правовий статус значною мірою нагадує
статус монарха в парламентській монархії. Повноваження глави держави, за
винятком суто церемоніальних (представницьких), тут зазвичай
здійснюються за згодою і з ініціативи уряду, створеного на
парламентській основі.

Якщо в президентських республіках глава держави формує уряд за своїм
розсудом, незалежно від розстановки сил у парламенті, то в
парламентських республіках глава держави найчастіше може призначити
такий уряд, який має підтримку парламентської більшості. Члени уряду є
одночасно і членами парламенту, тобто склад уряду відбиває реальну
розстановку сил у парламенті, що дозволяє уряду впливати на прийняття
парламентських рішень. Пост прем’єр-міністра, як правило, автоматично
займає лідер партії (блока партій), яка перемогла на виборах. Існує
парламентська відповідальність уряду, що найчастіше носить солідарний
характер — недовіра одному члену кабінету спричиняє відставку всього
уряду. Замість виходу у відставку уряд може зажадати розпуску парламенту
і призначення нових виборів. Функція глави держави відокремлена від
функції глави уряду .

Президент у змішаній республіці, яка поєднує у собі елементи
президентської і парламентської республіканських форм правління, є
верховним головнокомандувачем, як у президентській республіці, проте не
у всіх країнах наділений повноваженнями глави виконавчої влади, нерідко
поділяє її з прем’єр-міністром. Відсутня посада віце-президента, як і в
парламентській республіці. Наприклад, в Україні немає посади
віце-президента, яка є у Швейцарії. Президент України має право
достроково розпустити парламент, а депутати парламенту не можуть бути
членами Кабінету Міністрів, і навпаки. У ряді змішаних республік
президент не має права законодавчої ініціативи, в Україні — наділений
цим правом [7, c.304].

Одна з особливостей парламентсько-президентської республіки України
полягає в обмежених повноваженнях уряду в законодавчому процесі, що її
відрізняє, наприклад, від Франції, яка також є державою зі змішаною
формою правління. Якщо уряд Франції має право вносити поправки до
законопроектів, може наполягати на голосуванні своїх поправок і в
будь-який момент відкликати законопроект, то уряд України має слабкий
вплив на законодавчий процес і прийняття законодавчих рішень (право
законодавчої ініціативи у прем’єр-міністра не забезпечене комплексом
правових заходів).

Уряд України пов’язаний подвійною (біцефальною) залежністю:

— відповідальністю перед Президентом;

— підконтрольністю і звітністю перед Верховною Радою.

2.2. Форма українського державного устрою

Україна по формі державного устрою відноситься до унітарної держави.

Форма державного устрою

Унітарна держава Федерація

— проста єдина держава, частинами якої є адміністративно-територіальні
одиниці, що не мають суверенних прав — складова союзна держава,
частинами якої є державні утворення, що мають суверенні права

Основні ознаки української унітарної держави:

1) єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);

2) єдина система вищих органів державної влади — глава держави, уряд,
парламент, юрисдикція яких поширюється на територію усієї країни;

3) єдине громадянство і єдина державна символіка;

4) єдина система законодавства і єдина судова система;

5) адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати будь-яку
політичну самостійність;

6) в міжнародних відносинах виступає одноособово. Частини унітарної
держави мають різні назви: в Україні — області, у Польщі — воєводства, в
Англії — графства, в Італії — провінції.

Деякі унітарні держави (Велика Британія, Грузія, Данія, Ізраїль,
Іспанія, Італія, Португалія, Україна, Фінляндія, Шрі-Ланка) включають
автономні утворення (адміністративні автономії).

В Україні — це Автономна Республіка Крим. Такі держави називають
децентралізованими унітарними державами або унітарними державами з
елементами федералізму. Вони відрізняються від централізованих унітарних
держав, у яких на чолі місцевих органів влади перебувають призначені з
центру посадові особи, котрі підкоряють собі місцеві органи
самоврядування.

У децентралізованих унітарних державах місцеві органи влади обираються
населенням і мають право самостійно вирішувати більшість питань
місцевого життя. У них автономії мають внутрішнє самоврядування, як
правило, у сфері адміністративної діяльності. Вони можуть користуватися
певною самостійністю й у сфері законодавства. У такому разі закони
приймаються парламентом автономії в межах своєї компетенції (головним
чином у порядку делегування йому законодавчих повноважень центральним
законодавчим органом у випадках, передбачених конституцією) [7, c.434].

Щодо Верховної Ради Автономної Республіки Крим, то її участь у сфері
законодавчій діяльності обмежена підготовкою і прийняттям Конституції
(набрала чинності 12 січня 1999 p.).

Говорячи про Україну, варто згадати і про таку форму обєднання держав як
співдружність.

Співдружність – це є дуже рідкісне, ще аморфніше за конфедерацію, але,
однак, організаційно оформлене об’єднання держав, які виступають як
асоційовані учасники при збереженні ними повного суверенітету і
незалежності. В основу співдружності, як і при конфедерації, покладені
міждержавний договір, статут, декларація, угоди, інші юридичні акти.
Цілі, висунуті при створенні співдружності, можуть бути найрізноманітні
— економічні, культурні та ін.

Співдружність може мати перехідний характер: розвитися в конфедерацію і
навіть у федерацію за наявності необхідних передумов, або, навпаки,
призвести до дезінтеграції, роз’єднання.

СНД (Співдружність незалежних держав, утворена в 1991 p.) — це
об’єднання незалежних держав, що мають на меті зберегти історичну
спільність народів і сформовані між ними зв’язки шляхом координації
політики, рівноправного і взаємовигідного співробітництва. СНД заснована
трьома державами — Бєларуссю, Росією, Україною. Згодом до них
приєдналися дев’ять країн — Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан,
Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан.

СНД здійснює діяльність через спільні координуючі органи: Раду глав
держав. Раду глав урядів, Раду міністрів закордонних справ.
Координаційно-консультативний комітет. Головне командування об’єднаних
збройних сил, Раду командувачів прикордонними військами, Економічний
суд. Комісію з прав людини, а також через інститути. Серед інститутів
Співдружності значне місце посідає Міжпарламентська Асамблея, яка
складається з парламентських делегацій — учасників Угоди про
Міжпарламентську Асамблею (підписана 27 березня 1992 p.). Рішення
Міжпарламентської Асамблеї мають форму актів: заяв, звернень,
рекомендацій, пропозицій. До її компетенції входить розробка
рекомендаційних законодавчих актів (модельних) із питань, що знаходяться
у сфері спільних інтересів держав Співдружності.

Відносини між державами в Співдружності будуються на основі норм і
принципів міжнародного права, оскільки вона не є держава і не є державне
утворення. Правову основу СНД складають низка угод і інших документів
(Угода про створення Співдружності Незалежних Держав і Протокол до неї,
Алма-Атинська декларація від 21 грудня 1991 p., Угода з військових
питань, Статут СНД від 22 січня 1993 p. та ін.). Разом із членством у
СНД передбачена така форма, як асоційоване членство. Встановлено право
виходу з СНД.

2.3. Український державний (політичний) режим

Основою для кваліфікації державних (політичних) режимів слугує:

— ступінь розвиненості політичної демократії;

— реальний політико-правовий статус людини. З урахуванням цих критеріїв
сучасні державні (політичні) режими поділяються на види: демократичні і
антидемократичні. Існують також перехідні режими.

Державний (політичний) режим

демократичний антидемократичний

ліберально-демократичний авторитарний:

консервативно-демократичний революційний У стабілізаційний

радикально-демократичний тоталітарний:

расистський фашистський військово-диктаторський

Говорячи про український політичний (державний) режим, то мова йде,
звісно, про демократичний режим:

Державний (політичний) режим

демократичний

(Україна) антидемократичний

— порядок (стан) державного (політичного) життя суспільства. при якому
додержується демократична конституція, реалізується принцип «поділу
влади». Державна влада здійснюється на основі вільної і рівної участі
громадян і їх об’єднань в управлінні державою. Допускається легальна
діяльність різних партій. Гарантується здійснення прав і свобод громадян
і меншостей відповідно до міжнародних стандартів прав людини — порядок
(стан) державного (політичного) життя суспільства, при якому не
реалізується (найчастіше юридичне не закріплений) принцип «поділу
влади». Звужується або припиняється вплив громадян і їх об’єднань на
управління державою. Відсутня або перетворюється на формальну
виборність. Забороняється діяльність опозиційних партій і організацій.
Застосовуються політичні репресії. Звужуються або порушуються політичні
права громадян і меншостей. Реальна влада зосереджується в руках групи
осіб або однієї особи, неконтрольованих народом

Демократичний режим характерний для правової держави, для України також.
Його способи і методи здійснення державної влади реально забезпечують
вільний розвиток людини; участь у здійсненні державної влади; свободу в
економічній діяльності; захищеність прав і законних інтересів;
врахування інтересів більшості і меншостей (меншин); легальна дія
опозиційних партій; формування уряду тими партіями, що перемогли на
відповідних виборах; домінування переконання, узгодження, компромісу;
виборність і змінюваність центральних і місцевих органів державної влади
тощо [7, c.480].

Розділ ІІІ. Конституційні реформи в Україні,

їх можливий вплив на форму української держави

3.1. Основні напрямки реформації політичної системи

Розглядаючи сучасні питання конституційної реформації, не можна не
торкнутися основних напрямків трансформації політичної системи України.
Визначити минулі вектори і накласти на картину сьогодення. Адже з
минулого йдуть ідеї, які сьогодні намагаються так чи інакше реалізувати
політичні сили нашої країни.. Визначити минулі вектори і накласти на
картину сьогодення. Адже з минулого йдуть ідеї, які сьогодні намагаються
так чи інакше реалізувати політичні сили нашої країни.

Сутнісною ознакою сучасного періоду розвитку України є перетворення її
із складової єдиної колись наддержави, що перебувала у залежності від
центру і володіла лише номінальними атрибутами державності, на
самостійну державу, повноправного суб’єкта міжнародного співтовариства.
Українське суспільство відходить від тоталітарної моделі розвитку і
рухається у напрямку утвердження демократії в усіх сферах свого життя.
Серед першочергових кроків, необхідних для подальшої трансформації
українського суспільства, передусім слід назвати оптимізацію політичної
системи України.

Говорячи про необхідність трансформації політичної системи України, слід
пам’ятати про якісну визначеність цього процесу, сутність змін, що
відбуваються. Беручи до уваги провідні тенденції в розвитку сучасної
України, відзначимо і необхідність відповідних щодо них змін політичної
системи. Реальний статус України у складі СРСР не містив атрибутивних
ознак політичної системи незалежної держави. До того ж Україна, як і
інші республіки СРСР, отримала у спадок специфічну політичну систему,
багато в чому нерозвинену, а в чомусь гіпертрофовану.

Не менші складнощі супроводжують трансформацію політичної системи
України і в адаптації її до умов функціонування в демократичному
суспільстві. Відхід від тоталітаризму та утвердження демократії
передбачають поступову зміну не лише архітектоніки системи політичних
інститутів, але й самої якості цієї системи, що повинна привести в
кінцевому підсумку до становлення громадянського суспільства.

Зміни політичної системи України полягають у створенні нових політичних
інститутів, яких раніше не було. Найбільшою мірою це стосується
створення політичних партій та структур чи політичних інституцій
найвищого рівня — інституції президентства, Конституційного суду тощо.
Саме ці політичні інститути були відсутні в Україні з причин
нерозвиненості політичної системи та делегування нею ряду державних
повноважень і функцій відповідним структурам союзного рівня. Тепер, у
зв’язку із становленням держави, виникла потреба у створенні таких
політичних інститутів.

Важливою умовою нормального розвитку процесу державотворення в Україні є
не лише створення згаданих вище нових ланок політичної системи, а й
надання вже існуючим відповідного статусу, притаманного їм в умовах
незалежної держави. Йдеться про структурні підрозділи вищого порядку, що
вінчають собою політичну систему країни — Верховну Раду, Кабінет
Міністрів України.

Оптимізація роботи цих та інших структурних складових політичної системи
України передбачає розв’язання ряду проблем, пов’язаних з точним
визначенням кола повноважень основних політичних інститутів, механізмів
реалізації цих повноважень тощо. Акцентуючи особливу увагу на згаданій
проблемі, можна сказати, що упродовж усього періоду існування
Української держави питання розмежування владних повноважень між
законодавчою, виконавчою та судовою владами, а також між владними
структурами різних рівнів є ключовою проблемою становлення і розвитку
політичної системи України. При цьому слід зазначити, що в розв’язанні
окреслених проблем не завжди спостерігається поступальний розвиток, а
також відзначається домінуючий вплив суб’єктивного фактора. Залишається
нерозв’язаною проблема розмежування владних повноважень між виконавчою
владою та представницькими органами.

До проблем розмежування владних повноважень між гілками влади долучилася
ще одна: підпорядкування владних структур по вертикалі. Основною
причиною цього стали законодавча неврегульованість проблеми
підпорядкування владних структур різних рівнів, відсутність будь-якої
традиції в цьому питанні та однаковий рівень легітимності лідерів,
обраних населенням тієї чи іншої території.

Позиція президентської сторони щодо характеру розв’язання владних
протиріч полягала у вивченні суспільної думки з цих питань та
історичного досвіду організації влади в перехідний період. Більшість
провідних соціологічних служб країни, як відомо, фіксували високий
авторитет Президента України та сподівання людей щодо врегулювання ним
проблем перехідного періоду. Історичний досвід інших країн, що проходили
перехідні періоди в своєму розвиткові, також свідчить про необхідність
персоніфікації влади та високої її концентрації в руках глави виконавчої
влади. Все це дозволяє стверджувати, що найбільш прийнятною формою
організації влади в Україні є президентсько-парламентська республіка.
Однак в процесі владного протистояння аргументованість позиції
президентської сторони практично не сприймалася законодавчою гілкою
влади.

Апогеєм протиборства виконавчої та законодавчої влад став кінець першого
півріччя 1995 року, коли Президент України оголосив про проведення
опитування населення країни з метою з’ясування ставлення людей до
існуючої системи влади та визначення ними оптимальної її моделі. Владна
криза в Україні завершилася підписанням Конституційного Договору між
Верховною Радою України та Президентом України “Про основні засади
організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування
в Україні на період до прийняття нової Конституції України”. Прийняття
цього документу в перехідний період стабілізувало ситуацію в Україні,
сприяло розвитку її політичної системи. Щоправда, Конституційний Договір
має безліч недоліків, в тому числі і таких, що носять принциповий
характер. Це було визначено компромісами сторін й дещо ослабило значення
Конституційного Договору, і зайвий раз підкреслювало короткотривалий,
перехідний характер його дії.

Прийняття Конституції України знаменувало завершення процесу становлення
політичної системи України як єдиного цілісного організму з більш-менш
однозначною визначеністю його структурних елементів, їхнього
функціонального призначення та принципів зв’язку. Закладено правові
основи стабільної динаміки політичної системи, її подальшої відносно
безболісної трансформації. З’явилася надія, що в країні припиниться чи
принаймні значно послабиться гальмівний вплив політичних проблем на
розвиток ринкових відносин, на соціально-класову структуралізацію
суспільства, визначення корпоративних інтересів різних верств населення,
що зрештою призведе до стабілізації економіки, формування розвиненого
громадянського суспільства, становлення цивілізованого способу життя
українського народу.

3.2. Ідея конституційної реформи в Україні

Ще в минулорічному зверненні в День незалежності Л.Д.Кучма акцентував
увагу на необхідності політичної реформи. А саме: на переході до
принципово нової для України політичної системи –
парламентсько-президентської. Від часу цього звернення минуло більше як
півроку. Ідея політичної реформи почала активно обговорюватися в
суспільстві. Зав’язалася широка дискусія. Дедалі більше громадян
ставлять конкретні запитання про зміст і терміни реформи. За цей час в
усіх без винятку політичних колах проявився весь спектр ставлення до неї
– від повного сприйняття – до абсолютного заперечення. Була створена
комісія для опрацювання проекту реформи. Однак дана комісія не змогла
належним чином за цей час сформувати чіткі позиції по конституційній
реформі в Україні. Більшість теперішніх опозиціонерів у Верховній Раді,
хоч і є прихильниками реформи, але розуміють її по-своєму. У більшості
випадків, як суто арифметичний перерозподіл повноважень. Щоправда,
найбільш реалістичні політики дедалі більше усвідомлюють необхідність
конструктивних кроків у проведенні реформи. Проте, знайти спільного
погляду на дану проблему політичним силам важко. Тому на думку Л.Кучми
“арбітром має стати весь народ. Нещодавно Президент України Леонід Кучма
підписав Указ про подання для всенародного обговорення проекту Закону
України «Про внесення змін до Конституції України». З цього приводу
Л.Д.Кучма виступив з телевізійним зверненням до українського народу. З
його слів “люди мають обговорити основні положення реформи і самостійно
висловити свою думку, а Верховна Рада – затвердити” (з телевізійного
звернення до українського народу).

Пропонуємо розглянути позицію Президента, чому слід переходити з
президентсько-парламентської до парламентсько-президентської моделі:
президентсько-парламентська система відіграла дуже важливу історичну
роль – особливо в перші роки державності, забезпечуючи стабільність і
суспільства, і держави. Але сьогодні абсолютно зрозуміло, що в діючій
Конституції, по суті, був закладений механізм протистояння законодавчої
та виконавчої влади. Зараз ситуація в економіці – стабільна, почалося
поступове економічне зростання. Останнім аргументом на користь реформи
стали результати минулих виборів і підписання політичної угоди між
парламентською більшістю і її урядом, створення самого коаліційного
уряду.

Яка власне реформа пропонується? На думку Л.Кучми Україна має прийти до
політичної системи, що відповідає найбільш поширеній у демократичних
країнах Європи парламентсько-президентській моделі. Виборці обирають до
парламенту депутатів від тієї чи іншої партії. Партії, які отримали
найбільшу підтримку, створюють фракції в парламенті. Ці фракції формують
більшість. Більшість – формує уряд. Більшість і уряд є стрижнем,
серцевиною влади – за рахунок надання їм додаткових повноважень.

Про які повноваження йдеться? Передбачається змінити порядок призначення
прем’єр-міністра та формування складу уряду. Так, прем’єр-міністра має
призначати парламент, президент – вносить кандидатуру на цю посаду,
погоджену парламентською більшістю. Парламент також затверджує склад
уряду, а уряд – керівників центральних органів виконавчої влади.
Президент має залишатися гарантом конституційних прав і свобод громадян,
незалежності та територіальної цілісності держави, Верховним
Головнокомандувачем та представником держави на міжнародній арені. Для
виконання цих функцій за ним і закріплюється призначення лише міністрів
оборони; внутрішніх справ; закордонних справ; з питань надзвичайних
ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської
катастрофи; чотирьох інших керівників центральних відомств; глав
державних адміністрацій – за поданням прем’єр-міністра. Окрім цього
президент має отримати право достроково розпускати парламент. Однак це
право президент може застосувати у трьох чітко визначених випадках.
Перший: якщо депутати не спроможні протягом визначеного Конституцією
часу сформувати більшість. Другий: якщо більшість не спроможна
сформувати уряд. Третій: якщо парламент не може прийняти державний
бюджет на наступний рік. І це – вичерпний перелік. Важливим елементом
реформи стане нова структура парламенту. А саме – розподіл парламенту на
дві палати. Одна – формується від партій і блоків, що перемогли на
виборах за пропорційною системою. Друга – на основі рівного
представництва всіх регіонів – областей та міст центрального
підпорядкування. Завданням палати регіонів буде забезпечення надійного
представництва територій України. Загальна чисельність Верховної Ради
зменшується. Слід розділити в часі вибори до Верховної Ради, органів
місцевого самоврядування та вибори Президента. Всі ці вибори мають
відбуватися упродовж одного року – на один термін – п’ять років.

Президент України підписав Указ про винесення даних змін до Конституції
на всенародне обговорення. Цей законопроект буде оприлюднений у засобах
масової інформації та виданий окремою брошурою. І кожен громадянин зможе
взяти участь в обговоренні проекту політичної реформи, висловити свої
думки.

3.3. Критичний аналіз конституційної реформи в Україні

Багато політиків, науковців, міжнародних оглядачів висловили свою думку
стосовно запропонованої конституційної реформи в нашій країні та шляхами
її проведення. Деякі з них відверто амбіційні, деякі не позбавлені
логічного підходу та тверезого мислення.

Крім того, пропозиція запровадити двопалатний парламент в унітарній
Україні є намаганням поєднати важкопоєднувані типи державного устрою.

Насправді двопалатність парламенту є спробою зменшити вплив частини
парламенту, яку планується обирати на пропорційній основі, а також –
найголовніше – спробою достойного працевлаштування президента та голів
місцевих державних адміністрацій після їхньої відставки.

Теза президента про «збільшення» повноважень уряду в результаті
запропонованих ним змін до Конституції свідчить про небажання президента
читати нині діючу Конституцію. Адже у пропозиціях президента зазначено,
що призначення голів місцевих державних адміністрацій має відбуватися
президентом за поданням голови уряду. Проте саме така норма записана і в
чинній Конституції, хоча саме зусиллями президента ця норма й
перетворена на чисту формальність.

Даний набір пропозицій президента варто розглядати насамперед як спробу
продовжити свої повноваження без формального запровадження третього
терміну, а також спробою президента забезпечити собі надійний імунітет
після відставки. Усі інші пропозиції президента є спробами увести
суспільство в безпредметну дискусію навколо цілком другорядних питань, з
тим зоб закамуфлювати справжні наміри.

Частина пропозицій президента, яка не стосується безпосередньо проблеми
продовження терміну його владних повноважень та його імунітету,
насправді є маловажливою і не має зв‘язку з реальними потребами
прогресивного розвитку країни.

В свою чергу політолог Віктор Небоженко зазначає, що: “За формою подані
президентом політичні ініціативи трохи невчасні. У великому політичному
піарі перед 8 березня не роблять політичних подарунків усій країні – це
виглядає легковажно.

Якщо розглядати, в який бік спрямована ця модель політичної реформи, то
це політтехнологічний хід, який пропонує наступний парламент
організувати за схемою двох великих взаємодіючих і політично керованих
блоків – типу «Нашої України» та «За єдУ», щоб мінімізувати
представництво БЮТ, СПУ і КПУ. Навряд чи така пропорційна система
збереже всіх існуючих учасників парламентського процесу, тому що творці
представленої моделі пропонують укрупнення кіл. У цьому випадку ніяка
радикальна опозиція в парламент не пройде. Ну, Тимошенко ще може стати
сенатором якоїсь області, але те, що не пройде ні її партія, ні СПУ – це
точно. Комуністи також різко скоротять свої ряди: навіть на Східній
Україні ніхто комуністів не допустить до фінішу, коли округи будуть
поділені по 300 тисяч людей.

Гадаю, поява Верхньої палати тільки збільшить конфлікт у парламенті. У
всьому світі відносини між сенаторами і політиками завжди дуже жорсткі і
критичні. У нашому випадку ми отримуємо, крім горизонтального конфлікту,
між Адміністрацією президента і Верховною Радою ще вертикальний
конфлікт. Найбільш серйозна небезпека полягає в тому, що якщо реформа в
такому вигляді, в якому її запропонував учора президент, відбудеться, ми
будемо мати посилення нашого столітнього конфлікту регіонів – як
конфлікту між сенаторами і частиною нижньої палати зі Східної України і
частиною сенаторів і частиною нижньої палати із Західної України. Без
усілякого сумніву, більшість будуть формувати центральні та східні
регіони. У сенаті також буде панувати ця група. Таким чином, політичне
протистояння переходитиме в регіональне”.

Цікава думка Віктора Ющенка, лідера фракції «Наша Україна»: «Наша
Україна» не тільки не заперечує необхідності політичної реформи, але і
наполягає на її необхідності. Однак нас непокоїть, що ініціатива
проведення політичної реформи йде від влади, яка має дуже низьку
підтримку в суспільстві. Крім того, непокоїть ставлення влади до
Конституції – ми ще не навчилися жити згідно з Основним Законом, а вже
говоримо про необхідність провести його ревізію. Таким чином, ми можемо
розколоти і суспільство, і політичну еліту.

Президент, як суб’єкт законодавчої ініціативи сказав своє слово. Тепер
своє слово повинні сказати й інші суб’єкти влади, зокрема, парламент.

Хоч такі серйозні речі за півтора роки до виборів не робила жодна
країна. Тим більше, що не можна бути впевненими у тому, що ця ініціатива
президента носить відкритий характер і не має подвійного дна. Навпаки: є
низка свідчень про те, що теперішній владі не світить ніяких перспектив
отримати відповідні повноваження на виборах 2004 року, і тому вона
вигадує нові правила, щоб залишити старих гравців. І це головна
проблема. В результаті ми можемо зайти в хаос і вийти з нього зі
зниженою планкою демократії”.

Висновки

Тривалий час у ході підготовки нової Конституції перед Україною стояла
проблема вибору форми держави за характером державного устрою.
Пропозиції щодо федералізації України, поділу на землі за рахунок
об’єднання ряду областей були відкинуті. Це закономірно. Адже в умовах,
коли наша держава і суспільство, економіка й культура переживають кризу,
вкрай необхідне об’єднання на загальнодержавному рівні всіх ресурсів і
зусиль. До того ж федералізація держави вважається доцільною лише тоді,
коли вичерпані можливості місцевого самоврядування та інших регіональних
інститутів. В Україні нині відбувається лише становлення системи
місцевого самоврядування й інших регіональних інститутів (державних
адміністрацій, спеціальних, вільних економічних зон, прийняття статутів
міст та інших адміністративно-територіальних одиниць, утворення різних
асоціацій та державних і самоврядних органів
адміністративно-територіальних одиниць).

Принцип республіканської форми держави полягає в такій організації
державної влади (форми правління), за якої глава держави (Президент)
обирається народом або парламентом, шляхом прямих або непрямих виборів
на певний строк. Україна відповідно до ст.5 Конституції є республікою,
оскільки глава держави – Президент обирається громадянами України на
основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного
голосування строком на 5 років.

Відповідно до змісту Конституції наша держава за своїми основними
рисами вважається президентсько-парламентською республікою, оскільки
Президент обирається громадянами України, формує Кабінет Міністрів
(уряд), який відповідальний перед ним, але не очолює уряд, не є главою
виконавчої влади. Верховна Рада – парламент України – може прийняти
резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів, яка веде до відставки Кабінету
Міністрів. За відповідних умов Президент має право розпуску Парламенту.

Названа форма нашої держави не є випадковою.

Сучасні держави в переважній більшості є республіками: президентськими,
парламентськими або змішаними – президентсько-парламентськими чи
парламентсько-президентськими (статус інституту президентства в них
неоднаковий).

Президентською є така республіка, в якій президент обирається народом –
безпосередньо чи опосередковано – і є одночасно главою держави і главою
виконавчої влади, очолює уряд (адміністрацію). Він формує уряд, який
підзвітний йому. Парламент не має права виносити вотум недовіри уряду.
Президент не має права розпуску парламенту.

Парламентською є така республіка, в якій президент обирається
парламентом і є лише главою держави. Главою уряду стає, як правило лідер
партії, яка перемогла на виборах. Парламент здійснює контроль над
урядом. В разі винесення парламентом вотуму недовіри уряду, він має піти
у відставку. Міністри призначаються із членів парламенту і зберігають в
ньому свій статус.

Змішані види республік частково поєднують риси обох основних видів з
тими чи іншими перевагами. Зокрема, президент обирається у змішаних
республіках, як правило, безпосередньо громадянами держави і сам формує
уряд, який йому підзвітний. Парламент має право висловити недовіру
уряду. Президент має право розпуску парламенту. Міністри не є членами
парламенту.

Вибір форми держави залежить від багатьох факторів: історії, традицій,
ментальності народу, рівня розвитку демократії, суспільства і держави,
економічних, ідеологічних, соціальних та інших внутрішніх, а також від
зовнішніх факторів.

Так, президентська республіка утвердилася у США і країнах Латинської
Америки в результаті прагнення їх народів до сильної, міцної, але
демократичної влади і держави як противаги монархії, монархічної форми
правління.

У Європі є президентська республіка, за окремими винятками, практично
не утвердилася. Адже європейські демократії (політичні системи) і
відповідні держави сформувалися у жорстокій і часто безкомпромісній
боротьбі з абсолютизмом, а потім з диктатурою і тоталітаризмом. Тому
народи Європи обирають, як правило, такі форми держав (республік), які
не носять загрози повернення до диктатури, тоталітаризму, а саме –
парламентські республіки або змішані види республік.

Серед держав Європи парламентські республіки утвердилися переважно у
тих країнах, які нещодавно пережили диктатуру, зокрема у Німеччині,
Італії, Австрії тощо. Ці факти варті на увагу.

Для України на даному етапі її розвитку об’єктивно є найбільш
прийнятною президентсько-парламентська республіка, що закріплена в новій
Конституції.

Національний характер української держави відбито в Конституції 1996
р., зокрема, в ст.11 Конституції зазначається, що держава сприяє
консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості,
традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та
релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин.
Крім того в Конституції втілено багатовікову українську ідей й
ідеологію, у тому числі ідеологію українського державотворення. Мріючи і
борючись за створення та відновлення своєї держави, український народ
прагнув мати дійсно суверенну, самостійну, демократичну, справедливу і
єдину, соборну державу. Таку державу нині й має український народ
юридично і фактично.

Список використаної літератури

Закон України “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих
актів України у зв’язку з прийняттям законів “Про всеукраїнський і
місцевий референдум”, “Про вибори Президента Української РСР” //
Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 18. — С. 189.

Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 1999.

Нашиц А. Правотворчество. Теория и законодательная техника. — М., 1989.

Охримович Ю. Теорія права. – К., 1918.

Проблемы методологам системного исследования. — М., 1990.

Прело М. Конституционное право Франции. — М., 1997.

Скакун О. Ф., Пушкін О. А Правова система України: час нових звершень //
Правова система України: теорія і практика. — К,, 1993.

Степанюк О. Норми конституційного права України: проблеми теорії. —
Львів, 1993.

Чиркин В. Е. О теоретических основах системы социалистической
конституции // Правоведение. — 1979. — № 5. — С. 92.

Юзьков Л.П. Конституційні закони: утвердження концепції і становлення
практики // Радянське право. – 1991. – №5.

Юрченко Д.І. Конституційні реформи в Україні. // Українська думка. –
2003. – №3. – С.5-6.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020