.

Правочини (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
2447 41271
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Правочини”

План

ВСТУП

ПОНЯТТЯ І ОЗНАКИ ПРАВОЧИНУ.

КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАВОЧИНІВ.

УМОВИ ДІЙСНОСТІ ПРАВОЧИНІВ.

ВИДИ НЕДІЙСНИХ ПРАВОЧИНІВ.

ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ВИЗНАННЯ ПРАВОЧИНУ НЕДІЙСНИМ.

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Тема курсової роботи: “Правочини”. Актуальність дослідження даної теми
полягає в тому, що правочини є вольовими актами, спрямованими на
досягнення певного правового результату. Цим правочини відрізняються від
такого виду юридичних фактів, як події, які відбуваються та створюють
правові наслідки незалежно від волі суб’єктів цивільного права.

Також правочини завжди є діями суб’єкта цивільних відносин. Цим вони
відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають
органи державної влади та управління, виступаючи як суб’єкти публічного
права;

Правочини завжди є правомірними діями, що спричиняють виникнення або
видозміни регульованих цивільних правовідносин. Цим правочини
відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, які
порушують цивільні права і спричиняють виникнення регульованих
відносин.Воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення,
зміну, припинення тощо цивільних прав і обов’язків. Цим вони
відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення спеціально не
спрямоване на створення юридичних наслідків;

Правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між різними
суб’єктами цивільного права. Цим вони відрізняються від такого виду
юридичних фактів, як акти цивільного стану, які, по-перше, об’єднують і
події, і дії; по-друге, нерозривно пов’язані з фізичною особою і не
стосуються осіб юридичних; по-третє, є передумовою виникнення у фізичних
осіб можливості бути суб’єктом цивільних прав і обов’язків.

Законодавче визначення правочину міститься в ст.202 ЦК, яка передбачає,
що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення
цивільних прав та обов’язків.

Об’єктом курсової роботи виступає такий інститут цивільного права як
правочини.

Предметом роботи є умови дійсності та недійсності різних видів
правочинів, правові наслідки визнання правочинів недійсним і т.п.

В даній роботі планується розглянути такі питання, як: поняття і ознаки
правочину, класифікація правочинів, умови дійсності правочинів, окремим
питанням будуть розглянуті окремі види недійсних правочинів, правові
наслідки визнання правочину недійсним. На нашу думку, саме такий підхід
до розгляду досліджуваного юридичного явища є максимально виправданим,
оскільки дає змогу якнайгрунтовніше дослідити обране питання курсової
роботи.

Під час виконання роботи був використаний науково-дослідницькій
інструментарій, без якого важко обійтися для повноцінного висвітлення
будь-якої теми. Були застосовані такі методи наукового-дослідження як
літературний метод, метод аналізу та синтезу, метод порівняння та
узагальнення.

Гадаємо, що написання даної роботи дає змогу не тільки краще зрозуміти
особливості дійсності та недійсності правочинів, визначення головних
видів правочинів та їх характерні особливості, але й набути необхідного
досвіду щодо науково-пошукової роботи, навички якої можуть стати в
нагоді в подальшому.

1. ПОНЯТТЯ І ОЗНАКИ ПРАВОЧИНУ

Законодавче визначення правочину міститься в ст.202 ЦК, яка передбачає,
що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення
цивільних прав та обов’язків.

Однак це формулювання потребує деяких уточнень. По-перше, слід уточнити,
хто може вчиняти правочини. У ст.202 ЦК зазначено, що правочини можуть
вчиняти особи. Відповідно до ч.І ст.2 ЦК особами є лише такі учасники
цивільних відносин, як фізичні та юридичні особи [2, ст.202]. Отже, на
перший погляд, вчиняти правочини можуть лише зазначені особи.

Проте ч.2 ст.2 ЦК передбачає, що учасниками цивільних відносин, крім
осіб, є також держава Україна, Автономна Республіка Крим, териториальні
громади та інші суб’єкти публічного права. Причому згідно зі ст.ст.
167-169 ЦК зазначені суб’єкти публічного права діють у цивільних
відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Звідси
випливає, що й правочини вони мають право вчиняти так само, як і фізичні
та юридичні особи.

Отже, при визначенні поняття “правочин” треба вести мову не про дію
особи, а про дію суб’єкта цивільного права.

По-друге, слід уточнити наслідки, на досягнення яких може бути
спрямована дія, що є правочином. Тут слід враховувати, що положення ч.І
ст.202 ЦК стосовно того, що правочин — це дія особи, спрямована на
виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, слід
тлумачити розширено в тому сенсі, що правочини можуть бути також
підставою інших видозмін правовідносин. Наприклад, правочин може бути
підставою призупинення, поновлення, реалізації правовідносин тощо. При
цьому він може бути одночасно і підставою припинення одних та підставою
виникнення або зміни інших правовідносин. Наприклад, продаж наймачем
орендованого майна третій особі спричиняє припинення договору оренди і
водночас є підставою виникнення правовідносин відповідальності за
порушення договору оренди [9, с.194].

Правочини відрізняються від інших юридичних фактів за такими ознаками:

1) правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного
правового результату. Цим правочини відрізняються від такого виду
юридичних фактів, як події, які відбуваються та створюють правові
наслідки незалежно від волі суб’єктів цивільного права;

2) правочини завжди є діями суб’єкта цивільних відносин. Цим вони
відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають
органи державної влади та управління, виступаючи як суб’єкти публічного
права;

3) правочини завжди є правомірними діями, що спричиняють виникнення або
видозміни регульованих цивільних правовідносин. Цим правочини
відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, які
порушують цивільні права і спричиняють виникнення регульованих відносин;

4) воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну,
припинення тощо цивільних прав і обов’язків. Цим вони відрізняються від
юридичних вчинків, де волевиявлення спеціально не спрямоване на
створення юридичних наслідків;

5) правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між
різними суб’єктами цивільного права. Цим вони відрізняються від такого
виду юридичних фактів, як акти цивільного стану, які, по-перше,
об’єднують і події, і дії; по-друге, нерозривно пов’язані з фізичною
особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, є передумовою
виникнення у фізичних осіб можливості бути суб’єктом цивільних прав і
обов’язків.

Одним з практично важливих (особливо при виникненні спору) є питання про
місце вчинення правочинів.

Закон розрізняє два випадки визначення місця вчинення правочину: 1)
стосовно вчинення одностороннього правочину; 2) стосовно вчинення дво-
або багатостороннього правочину (договору).

Стосовно одностороннього правочину правило про встановлення місця його
вчинення безпосередньо сформульоване у ст.211 ЦК. місцем вчинення є
місце волевиявлення сторони. Волевиявлення можливе у різних формах:
усній, письмовій, з нотаріальним посвідченням, з наступною державною
реєстрацією (ст.ст.207-210 ЦК). Відповідно форма волевиявлення може
полегшувати або ускладнювати встановлення місця вчинення правочину.
Зокрема, практично неможливо встановити місце вчинення одностороннього
правочину, вчиненого в усній формі. Досить складно встановити місце
вчинення правочину, вчиненого у простій письмовій формі, хіба Що у ньому
самому може міститися вказівка на таке місце або воно може випливати зі
змісту правочину. Наприклад, довіреність у простій письмовій формі може
бути посвідчена посадовою особою за місцем перебування або проживання
особи, яка її видає (ст.245 ЦК). Отже, і місцем видачі довіреності буде
вважатися місце, де засвідчено підпис того, хто її видав. Простіше
встановити місце вчинення правочину, якщо він посвідчується нотаріально.
Наприклад, місцем вчинення заповіту є місце, де він був складений і
нотаріально посвідчений (ст.ст. 1247, 1248 ЦК).

Місце вчинення дво- або багатостороннього правочину (договору)
визначається відповідно до правил ст.647 ЦК. Ця норма передбачає, що
договір є укладеним у місці проживання фізичної особи (ст.29 ЦК) або за
місцезнаходженням юридичної особи (ст.93 ЦК), яка зробила пропозицію
укласти договір, якщо інше не встановлено договором.

Певні труднощі викликає встановлення місця вчинення правочину, який
підлягає державній реєстрації, у випадку коли укладення договору
відбулося в одному місці, а реєстрація — в іншому. Оскільки такий
правочин набуває чинності з моменту його державної реєстрації (ст.210
ЦК), то вирішальне значення мусить мати не місце волевиявлення чи місце
проживання фізичної особи або місцезнаходження юридичної особи, а місце
державної реєстрації правочину. Адже до реєстрації правочин вважається
таким, що не укладений взагалі [2, ст.210].

2. КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАВОЧИНІВ

Класифікація правочинів можлива за різними підставами.

1) Залежно від числа сторін, що беруть участь у правочині, їх поділяють
на односторонні, двосторонні і багатосторонні. Саме така класифікація
запропонована як визначальна в ст.202 ЦК.

Односторонній правочин — це дія (волевиявлення) однієї сторони,
спрямована на набуття, зміну, припинення тощо цивільних прав і
обов’язків (видача довіреності, складання заповіту). Ця сторона може
бути представлена однією або кількома особами.

Односторонній правочин, як правило, може створювати обов’язки лише для
особи, яка його вчинила. Проте у випадках, встановлених законом, або за
домовленістю з іншими особами односторонній правочин може створювати
обов’язки також для інших осіб.

До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються
загальні правила про зобов’язання та договори, якщо це не суперечить
актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Двосторонній правочин — це погоджена дія двох сторін, спрямована на
встановлення, зміну, припинення тощо цивільних правовідносин.
Двосторонні правочини — це договори, для яких характерне узгоджене
волевиявлення двох сторін.

Договорами є також багатосторонні правочини, тобто такі правочини, в
яких беруть участь три і більше сторони. Прикладом такого правочину є
договір про спільну діяльність (ст. 1130 ЦК). Слід звернути увагу на те,
що в цьому договорі волевиявлення сторін має двояку природу. З одного
боку, це взаємне волевиявлення щодо встановлення або видозміни
правовідносин між учасниками, з іншого — спільне волевиявлення,
спрямоване на досягнення спільної мети.

Стороною як двостороннього, так і багатостороннього правочину (договору)
може бути кілька осіб.

2) Залежно від наявності або відсутності обов’язку сторін надавати
зустрічне матеріальне відшкодування правочини поділяють на сплатні й
безоплатні.

У безоплатних правочинах обов’язок здійснити матеріальні витрати має
лише одна із сторін. Інша сторона не обтяжена будь-якими обов’язками.
Прикладом може бути договір дарування, в якому одна сторона безоплатно
передає майно у власність іншій.

Сплатні правочини характерні наявністю зустрічного еквівалентного
надання матеріальних чи нематеріальних благ. Наприклад, в договорі
купівлі-продажу одна сторона передає майно, але замість нього отримує
його вартість у грошах.

3) Залежно від моменту, з якого правочини вважаються укладеними, вони
поділяються на консенсуальні й реальні.

Консенсуальним є правочин, у якому для настання правових наслідків
достатньо досягнення сторонами домовленості з усіх істотних умов. З
моменту досягнення згоди правочин вважається укладеним. У його сторін
виникають відповідні права і обов’язки. Так, досягнення сторонами
договору купівлі-продажу згоди щодо предмета й ціни породжує обов’язок
продавця передати річ у власність покупця і зустрічний обов’язок покупця
сплатити певну грошову суму.

Для укладення реального правочину однієї домовленості сторін
недостатньо. Необхідною є також передача речі. Поки вона не відбудеться,
правочин не вважається укладеним. Прикладом реальної угоди є договір
позики. Доки гроші не передані позичальнику, права і обов’язки у сторін
не виникають. Отже, обіцянка дати гроші у позику не означає, що
потенційний позичальник набуває права вимагати виконання цієї обіцянки.

Потрібно звернути увагу на те, що оскільки в консенсуальних правочинах
момент укладення і момент виконання не збігаються, а в реальних —
збігаються, то консенсуальні договори завжди є взаємними, а реальні —
односторонніми [9, с.197].

4) Залежно від значення підстави (цілі) правочину для його дійсності,
угоди поділяються на абстрактні й каузальні.

Правочини, в яких визначено підстави їх укладення, називаються
каузальними. До них належить більша частина цивільно-правових договорів
(купівля-продаж, доручення, зберігання тощо).

Абстрактними вважаються правочини, у яких не визначено підстави їх
здійснення. Найбільш яскравим прикладом абстрактного правочину є видача
векселя. Вексель містить зобов’язання однієї особи сплатити певну
грошову суму іншій особі, але при цьому не мають значення підстави, з
яких було видано вексель: чи була позика, чи купівля-продаж, чи ще щось
(ст.198 ЦК).

5) Залежно від наявності вказівки на строк встановлення прав і
обов’язків, правочини бувають строковими і безстроковими.

У безстрокових правочинах не визначається ні момент вступу їх У дію, ні
момент припинення. Така угода, як правило, негайно набирає чинності і
припиняється на вимогу однієї із сторін (наприклад, договір майнового
найму, укладений на невизначений термін).

Строковими є правочини, у яких визначено момент виникнення у їх сторін
прав і обов’язків, тривалість існування зобов’язання, момент припинення
тощо.

Від строкових необхідно відрізняти умовні правочини, у яких виникнення,
зміна або припинення цивільних прав і обов’язків пов’язується з
настанням певної обставини. Для того, щоб правочин був визнаним умовним,
ця обставина мусить мати місце в майбутньому, і до того ж невідомо,
настане вона чи ні.

Отже, умовні правочини відрізняються від строкових тим, що строк настає
завжди, а от умова може настати, а може і не настати (ст.212 ЦК).

Залежно від того, чи пов’язують сторони з нею виникнення, зміну, чи
припинення правовідносин, умова може бути відкладальною або
скасувальною.

Якщо настання умови спричиняє виникнення, зміну або інші видозміни
цивільних прав і обов’язків, то це умова відкладальна. Наприклад, якщо
здачу квартири в оренду пов’язують з вступом сина до вищого навчального
закладу, то має місце відкладальна умова.

Якщо настання умови спричиняє припинення цивільних прав і обов’язків, то
це умова скасувальна. Наприклад, якщо квартира здана в оренду до вступу
сина до вищого навчального закладу, то має місце скасувальна умова.

Частинами 3, 4 ст.212 ЦК передбачені засоби запобігання недобросовісному
сприянню настання умови або створенню перешкод для настання умови з боку
учасників правочину. Так, якщо настанню обставини, що є умовою набрання
чинності або припинення правочину недобросовісно перешкоджала сторона,
якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Навпаки, якщо
сторона, якій це вигідно, недобросовісно сприяла настанню обставини, з
якою сторони пов’язують виникнення, припинення або видозміни
правовідносин, то припускається, що ця обставина не настала. Таким
чином, і в одному, і в другому випадку умова ніби захищається від
стороннього впливу і їй повертаються властивості факту об’єктивної
дійсності.

Крім зазначених, можна назвати й інші види правочинів: легітарні (такі,
що мають основою приписи закону) і волюнтарні (не передбачені законом,
але укладаються особами у результаті їх вільного волевиявлення); усні та
письмові (ст.205 ЦК); умовні та безумовні (ст.212 ЦК); біржові (такі, що
укладаються на біржах і стосовно біржових товарів) і небіржові;
фідуціарні (такі, що мають довірчий характер, внаслідок чого втрата
довір’я сторін одна до одної може спричинити розірвання договору в
односторонньому порядку — доручення, комісія та інші) та звичайні тощо
[9, с.198].

3. УМОВИ ДІЙСНОСТІ ПРАВОЧИНІВ

Умовами чинності правочинів є дотримання вимог:

1) щодо змісту правочину. Зміст правочину не може суперечити актам
цивільного законодавства та моральним засадам суспільства (ч. 1 ст.203
ЦК), тобто фізичні та юридичні особи мають враховувати вимоги щодо
здійснення цивільних прав, встановлені в ст.ст. 12, 13 ЦК та інших
актах цивільного законодавства;

2) щодо наявності правочиноздатності суб’єктів правочину. Пра-вочини
можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної
дієздатності (ч.2 ст.203, ст.ст.30-32, 34-39, 41, 42, 92 ЦК);

3) щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб’єкта
(суб’єктів) правочину (ч.З ст.203). Наявність правочину свідчить про
єдність внутрішньої волі й волевиявлення суб’єкта (суб’єктів) правочину.
Тому у випадку, коли воля суб’єкта правочину формувалася не вільно і не
відповідала волевиявленню (наприклад, мало місце насильство),
такий правочин визнається недійсним (ст.231 ЦК);

4) щодо форми правочину. При укладенні правочину обов’язкове дотримання
передбаченої законом форми (ч.4 ст.203). Порушення вимог щодо форми
правочину призводить до визнання його недійсним або настання інших
наслідків (ст.ст.218-220 ЦК);

5) щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто
спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним
(ч.З ст.203). Тому правочин, вчинений без наміру створити правові
наслідки, є недійсним як фіктивний, тобто вчинений лише про людське око
(ст.234 ЦК);

6) щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється
батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам їх
малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч.б ст.203);
правочини, зазначені в ч.І ст.71 ЦК, можуть бути укладені особою, яка
має піклувальника, зі згоди піклувальника й дозволу органу опіки та
піклування. Якщо такі спеціальні вимоги містяться у окремих нормах актів
цивільного законодавства, то вони також охоплюються поняттям “вимоги
чинності” (“умови дійсності”) правочину, а їх порушення спричиняє
визнання правочину недійсним (наприклад, ст.224 ЦК).

Важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних
відносин є презумпція правомірності правочину, яка полягає в припущенні,
що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно. Як зазначено у ст.204 ЦК,
правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена
законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Своїм підґрунтям встановлення презумпції правомірності правочину має
визначальний принцип приватного права: “Дозволено усе, що прямо не
заборонено законом”, а також такі засади цивільного права, як свобода
договору (правочину); свобода підприємницької діяльності, не забороненої
законом; справедливість, добросовісність та розумність цивільного
законодавства. Згідно з цими засадами припускається, що суб’єкт
цивільного права, реалізу-ючи право свободи правочину, може вчиняти з
метою створення, зміни, припинення цивільних прав і обов’язків тощо
будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на
правомірність дій у акті цивільного законодавства: достатньо, що закон
не визначає ці дії, як заборонені.

Спростування презумпції правомірності правочину можливе у разі:

1) визнання неправомірності правочину прямим приписом закону. В цьому
разі правочин неправомірний і не створює правових наслідків. Він є
недійсним вже в момент вчинення, оскільки припис закону забороняє такі
дії зараз і на майбутнє. Такий правочин є нікчемним і спеціального
визнання його недійсним у судовому порядку не вимагається. Нікчемним є,
наприклад, правочин, укладений з порушенням вимоги про обов’язкову
нотаріальну форму (ст.219 ЦК);

2) визнання неправомірності правочину судом. У цьому разі презумпція
правомірності правочину існує в момент укладення правочину, оскільки він
не порушує конкретної норми закону (або у момент укладення правочину
порушення закону залишається прихованим, невідомим іншим особам). Проте
його правомірність може бути оспорена однією із сторін або іншою
заінтересованою особою, а відтак правочин може бути визнаний судом
недійсним [10, с.304].

Слід звернути увагу, що суд може визнати правочин недійсним на
підставах, встановлених законом (ч.З ст.215 ЦК). Тобто і в цих випадках
презумпція правомірності може бути спростована лише за наявності припису
закону, що забороняє такі дії. Втім, правом суду є виходити з того, що
припис із забороною може або міститись у спеціальних нормах ЦК
(ст.ст.222, 223, 225 та інші), або випливати із правил ст. 13 ІДК про
межі здійснення цивільних прав.

У простій письмовій формі мають укладатися правочини:

а) між юридичними особами;

б) між фізичною та юридичною особою (крім випадків, коли момент
учинення правочину збігається з виконанням);

в) фізичних осіб між собою, на суму, що перевищує у 20 і більше разів
розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (крім випадків, коли
момент учинення правочину збігається з виконанням);

г) інші правочини, для яких письмова форма передбачена законом (ст.208
ЦК).

Згідно зі ст.207 ЦК письмовою формою вважається фіксація змісту
правочину у одному (договір, довіреність тощо) або у кількох документах
(листи, телеграми тощо). Правочин також вважається вчиненим у письмовій
формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного
або іншого технічного засобу зв’язку.

Обов’язковою ознакою письмової форми є те, що сторони власноручно
вчиняють підпис на відповідному документі при укладенні правочину.
Документи у правочині, сторонами якого є юридичні особи, підписуються
особами, уповноваженими на це установчими документами (статутом,
засновницьким договором), та скріплюються печаткою юридичної особи.

Частина 3 ст.207 ЦК допускає використання при укладенні правочину
факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або
іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога
власноручного підпису. Але допускається це лише у тому разі, коли: а)
такий порядок підпису передбачений законом; б) сторонами заздалегідь
досягнута згода, яка містить зразки відповідного аналога власноручного
підпису.

Якщо фізична особа внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших причин
не може власноручно підписатися, правочин за її дорученням може
підписати інша особа. Підпис останньої засвідчує відповідна посадова
особа (керівник установи, начальник відділу кадрів, декан, головний
лікар тощо) за місцем роботи, проживання, навчання або лікування особи,
яка його вчиняє (ч.4 ст.207 ЦК).

В документі, що є письмовою формою правочину, має бути вказаний зміст
правочину, його сторони. При цьому останні мають засвідчити документ
своїм підписом (а якщо це юридичні особи, то ще й скріпити печаткою).
Законодавчими актами та угодою сторін можуть встановлюватися додаткові
вимоги, яким має відповідати укладений правочин.

У випадках, прямо зазначених у законі, або за погодженням сторін,
недотримання простої письмової форми має наслідком недійсність правочину
(ст.218 ЦК). Зокрема, ЦК передбачає нікчемність правочину у випадках
порушення вимоги про його письмову форму, якщо ним встановлюються засоби
забезпечення виконання зобов’язання (ст.547 ЦК).

Правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню
лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Нотаріальне посвідчення правочину означає, що його зміст, час і місце
здійснення, наміри суб’єктів правочину, його відповідність закону та
інші обставини перевірені та офіційно зафіксовані нотаріусом, а тому
розглядаються як встановлені й достовірні.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснює нотаріус. У разі відсутності
в населеному пункті нотаріуса необхідні дії здійснюють уповноважені на
це посадові, службові особи органів місцевого самоврядування. Крім того,
у випадках, встановлених законом, до нотаріального посвідчення правочину
прирівнюється його посвідчення певною посадовою особою: командиром
військової частини, головним лікарем лікарні, капітаном морського судна
тощо (ст.ст.245, 1251, 1252 ЦК).

Необхідність дотримання нотаріальної форми законом, як правило,
передбачається для вчинення правочину щодо майна, яке має значну
цінність. Це, зокрема, договори про відчуження (купівлі-продажу,
дарування, ренти, довічного утримання) жилого будинку, іншої нерухомості
(ст.ст.657, 719, 732, 745 ЦК); договори про заставу нерухомого майна,
транспортних засобів, космічних об’єктів (ст.577 ЦК); договори
купівлі-продажу майна державних підприємств (ст.27 Закону “Про
приватизацію державного майна”); шлюбний договір (ст.94 СК); заповіти
(ст.1247 ЦК ); спадковий договір (ст.1304 ЦК); довіреність на вчинення
правочинів, які потребують нотаріальної форми, а також та, що видається
у порядку передоручення (ст.245 ЦК).

За згодою суб’єктів, які вчиняють правочин, нотаріальному посвідченню
підлягає будь-який правочин, навіть той, для якого ця вимога не є
обов’язковою. Використання такої можливості часто є Доцільним, оскільки
перевірка змісту правочину нотаріусом слугує гарантією того, що цей
правочин укладений відповідно до вимог закону. До того ж нотаріальне
посвідчення правочину полегшує з’ясування обставин справи, якщо виникає
спір щодо істотних умов правочину та їх тлумачення.

Державній реєстрації підлягають ті правочини, щодо яких така вимога
прямо встановлена у законі. Наприклад, ст.657 ЦК передбачає обов’язкову
письмову форму з нотаріальним посвідченням та державною реєстрацією для
договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового
комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна.

Державна реєстрація має дві основні мети. По-перше, проводиться облік
цивільних прав, які виникають з такого правочину. По-друге, має місце
додатковий контроль законності змісту правочину, дотримання порядку його
укладення тощо.

Правочин, який підлягає державній реєстрації, вважається вчиненим лише з
моменту його державної реєстрації (ч.І ст.210 ЦК). Отже, при
недотриманні цієї вимоги у тих випадках, коли така реєстрація визнана
законом обов’язковою, правочин вважається неукладеним, а отже, не має
юридичної сили.

Ця вада правочину може бути усунена шляхом його реєстрації. У цьому
випадку постає питання про момент, з якого такий правочин може вважатися
укладеним: з моменту підписання, з моменту нотаріального посвідчення чи
з моменту реєстрації? З аналізу змісту ст.210 ЦК випливає, що цивільні
права і обов’язки у сторін такого правочину можуть виникати лише з
моменту його реєстрації (дати внесення відповідного запису у документи,
де фіксується реєстрація).

Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації,
а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.

Недійсними правочинами є дії суб’єктів цивільного права, що спрямовані
на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, але
не породжують бажаних сторонами юридичних результатів унаслідок
невідповідності вчинених дій вимогам закону [9, с.205].

Таким чином, недійсність правочину є наслідком того, що дія, яка на
перший погляд нагадує правочин, за своєю суттю не відповідає вимогам, що
висуваються до юридичного факту, який кваліфікується як правочин. З
іншого боку, такий правочин не є й юридично байдужим фактом, бо з його
укладенням закон пов’язує виникнення для сторін певних наслідків (хоч і
не тих, яких бажали сторони: повернення отриманого майна, виникнення
обов’язку компенсації збитків тощо).

Загальною підставою визнання правочину недійсним є його невідповідність
вимогам закону. Це загальне правило конкретизоване в спеціальних нормах,
що закріплюють особливі підстави і конкретні наслідки визнання
правочинів недійсними.

Що стосується конкретних підстав визнання правочину недійсним, слід
зазначити, що його недійсність зумовлюється наявністю дефектів ознак або
елементів правочину, недотриманням вимог, необхідних для чинності
правочину (ст.ст.203, 215 ЦК).

Зокрема це можуть бути:

1) дефекти суб’єктного складу (укладення правочину особою, що не має
необхідного обсягу дієздатності — правочиноздатності);

2) дефекти волі (невідповідність волі та волевиявлення);

3) дефекти (недотримання) форми;

4) дефекти (незаконність та (або) аморальність) змісту та порядку
укладення правочину.

Наявність цих дефектів має наслідком недійсність правочину. Винятком є
випадки недотримання вимоги щодо форми правочину, встановленої законом.
Як правило, недотримання простої письмової форми правочину не зумовлює
недійсності останнього, а лише ускладнює доведення його існування.
Оскільки за допомогою показань свідків зробити це у випадку порушення
письмової форми не можна, то необхідно відшукувати письмові докази,
аудіо-, відео-записи тощо. Стаття 215 ЦК розрізняє нікчемні та
оспорювані правочини.

Нікчемним (абсолютно недійсним) визнається правочин, якщо його
недійсність безпосередньо встановлена законом (ч.2 ст.215 ЦК).

Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосередньо у законі,
вони вважаються недійсними з моменту їх укладення незалежно від
пред’явлення позову та рішення суду (іноді такі правочини називають
“мертвонародженими”). Отже, визнання судом такого правочину недійсним не
вимагається

Проте навіть нікчемні правочини у визначених законом випадках за
поданням сторін або заінтересованих осіб можуть бути визнані судом
дійсними. Це, наприклад, передбачена ч.2 ст.219 ЦК можливість визнання
судом дійсним правочину, укладеного з порушенням нотаріальної форми.

Іншим видом недійсних правочинів є правочини оспорювані, їх відмінність
від нікчемних правочинів полягає в тому, що оспорювані правочини
припускаються дійсними, такими, що породжують цивільні права та
обов’язки. Проте їх дійсність може бути оспорена стороною правочину або
іншою заінтересованою особою у судовому порядку. Тобто хоча
безпосередньо нормою закону їх недійсність не передбачається, але
водночас у сторони правочину або заінтересованої особи існує можливість
звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним.
Прикладом оспорюваного правочину є правочин, вчинений фізичною особою,
що обмежена у дієздатності. Для визнання такого правочину недійсним
піклувальник має подати позовну заяву в суд з вимогою про це. Суд може
визнати такий правочин недійсним у разі, коли буде встановлено, що такий
правочин суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім’ї або
осіб, яких він відповідно до закону зобов’язаний утримувати (ст.223 ЦК).

При розгляді питань про визнання правочинів недійсними згідно з
роз’ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову
практику в справах про визнання угод недійсними” слід виходити з того,
що визнання правочину недійсним можливе й в інших випадках порушення
правочином особистих немайнових або майнових прав суб’єктів цивільного
права, навіть якщо для них не встановлені спеціальні правила визнання
правочинів недійсними.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з
моменту його вчинення (ст.236 ЦК).

Оскільки при встановленні моменту, з якого правочин є недійсним,
вирішальне значення має момент його вчинення, слід звернути увагу на ті
труднощі, що виникають при визначенні моменту вчинення правочину.

Ці труднощі пов’язані з тим, що ЦК не містить загального правила щодо
визначення моменту вчинення правочину, через що необхідний ретельний
аналіз його окремих норм та змісту і сутності правочину.

Зокрема деякі статті ЦК вказують на такий момент. Так, ст.210 ЦК
передбачає, що правочин, який підлягає державній реєстрації. є вчиненим
з моменту його державної реєстрації. Згідно зі ст.212 ЦК правочини,
укладені під відкладальною або скасувальною вимогою, набувають чинності
з моменту настання відповідної умови.

Момент набрання чинності правочином може бути зазначений у самому
правочині шляхом вказівки на певну дату або на певну подію чи шляхом
вказівки на закінчення перебігу певного відрізку часу.

Якщо момент набрання чинності правочином не вказаний у самому правочині
чи законі, а також не випливає з його змісту, то припускається, що права
і обов’язки у сторін виникають одразу після вчинення правочину
(наприклад, у договорі купівлі-продажу може бути достатньо сплати
покупної ціни і передачі речі, щоб у покупия виникло право власності на
продану річ).

Якщо за недійсним правочином права та обов’язки мали настати лише у
майбутньому, правочин припиняється судом на майбутній час. Це пов’язано
з тим, що на момент вчинення правочину і навіть на момент розгляду судом
справи про визнання правочину недійсним правовідносини між сторонами ще
не виникли. Слід звернути увагу й на те, що недійсним може бути визнаний
лише вже укладений правочин.

У випадках коли сторони ще тільки ведуть переговори і при цьому
допустили порушення закону, питання про юридичне значення їх дій
вирішується з урахуванням правил, що регламентують порядок укладення
правочинів. Тут може йтись про визнання правочину таким, що не відбувся,
компенсацію збитків тощо, але не про визнання правочину недійсним.
Водночас слід мати на увазі, що для визнання правочину недійсним не
вимагається, щоб він був вже виконаним. Факт виконання або невиконання
укладеного правочину має значення для визначення наслідків визнання його
недійсним, але не для самого визнання його недійсним. Якщо за недійсним
правочином права та обов’язки передбачалися лише на майбутнє, можливість
настання їх у майбутньому припиняється (ч,2 ст.236 ЦК). Іншими словами,
якщо із змісту правочину випливає, що він може бути припинений лише на
майбутнє, його дія припиняється на майбутнє [9, с.206].

4. ВИДИ НЕДІЙСНИХ ПРАВОЧИНІВ

Правочини з дефектами суб’єктного складу

Цивільна дієздатність (правочиноздатність) осіб, які не досягли 14
років, обмежується правом самостійно здійснювати дрібні побутові
правочини (ч.І ст.31 ЦК).

Частина 1 ст.221 ЦК визначає, що правочин, який вчинено малолітньою
особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений
її батьками (усиновлювачами) або одним з них -тим, з ким дитина проживає
(якщо батьки живуть окремо), або опікуном.

Схвалення можливе як у активній (шляхом заяви про схвалення), так і у
пасивній формі. Причому перевага у ЦК надається пасивному схваленню:
правочин вважається схваленим, якщо батьки (усиновлювачі або опікун),
дізнавшись про вчинення правочину малолітнім, протягом одного місяця не
заявили претензії другій стороні.

У разі відсутності схвалення дій малолітньої особи правочини, вчинені
нею, є недійсними. Для визнання такого правочину недійсним необхідно:

1) щоб хоча б однією з його сторін виступала особа, яка не досягла 14
років;

2) щоб правочин виходив за межі дрібного побутового;

3) щоб було відсутнє схвалення дій малолітньої особи з боку осіб,
вказаних у ч.І ст.221 ЦК.

Наслідки визнання договору, вчиненого малолітньою особою, недійсним
відрізняються залежно від того, хто є його контрагентом — особа з повною
дієздатністю, особа частково дієздатна чи особа недієздатна.

Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною
цивільною дієздатністю, то має місце двостороння реституція. При цьому
фізична особа з повною цивільною дієздатністю зобов’язана повернути
батькам (усиновлювачам) або опікуну малолітньої особи все те, що вона
одержала від останньої за таким правочином. У свою чергу батьки
(усиновлювачі) або опікун малолітньої особи зобов’язані повернути
дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у натурі, а за
неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість за
цінами, які існують на момент відшкодування.

Дія ст.222 ЦК не поширюється на правочини, укладені неповнолітніми
особами, яким дієздатність надана до досягнення 18-річного віку.

Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може вчиняти
правочини за межами її цивільної дієздатності лише зі згоди
піклувальника або з наступним схваленням ним такого правочину (ст.221
ЦК).

Правочини, вчинені фізичною особою, що обмежена у дієздатності, належать
до оспорюваних, а отже, для визнання такого правочину недійсним
піклувальник має подати позовну заяву до суду з вимогою про це.

Суд може визнати такий правочин недійсним, якщо буде встановлено
наявність таких умов:

1) правочин суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім’ї
або осіб, яких він відповідно до закону зобов’язаний утримувати;

2) відсутня згода піклувальника на вчинення такого правочину. У разі
визнання такого правочину недійсним настають загальні

наслідки, передбачені ст.216 ЦК.

Недієздатна фізична особа не може вчиняти будь-якого правочину. Це від
її імені та в її інтересах робить призначений їй опікун. Тому усі
вчинені недієздатною фізичною особою правочини є нікчемними (ст.226 ЦК).

Водночас правове значення діям недієздатної особи може бути надане
опікуном або судом.

Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною
фізичною особою, шляхом спеціальної заяви про схвалення дій підопічного
або у пасивній формі — не заявивши претензії другій стороні протягом
одного місяця після того, як дізнається про вчинення правочину
недієздатною особою (ст.221 ЦК).

Суд може визнати юридичну силу за будь-яким правочином, вчиненим
недієздатною фізичною особою, за умови, якщо: 1) опікун звернувся до
суду з позовом про визнання правочину дійсним; 2) правочин вчинений на
користь недієздатної фізичної особи.

Основним наслідком визнання недійсним правочину, вчиненого недієздатною
фізичною особою, є двостороння реституція. Дієздатна сторона зобов’язана
повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за цим
правочином, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати
вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування. У свою
чергу опікун зобов’язаний повернути дієздатній стороні все одержане
недієздатною фізичною особою за цим правочином. Якщо ж майно не
збереглося, опікун зобов’язаний відшкодувати його вартість, якщо
вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину,
сприяла його винна поведінка. Проте у випадку коли опікун доведе
відсутність своєї вини у вчиненні правочину, відшкодування шкоди третій
особі не відбудеться. Таке рішення є логічним, оскільки у цьому випадку
на третю особу покладаються негативні наслідки її необачних дій.

Додаткові наслідки визнання правочину недійсним можуть настати для
дієздатного учасника договору. Зокрема, дієздатна особа зобов’язана
відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім’ї
моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний
розлад чи недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан.
При цьому застосовуються загальні правила про відшкодування моральної
шкоди (ст.23 ЦК).

Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу
(ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Стаття 227 ЦК, яка передбачає цю ситуацію, продовжує традицію обмеження
так званих “протистатутних правочинів”, встановлених ст.50 ЦК 1963 р.
Остання виходила з того, що кожна юридична особа має спеціальну
правосуб’єктність, межі якої визначаються її статутом або загальним
положенням про юридичні особи певного виду. Правочини, вчинені за цими
межами, визнавалися недійсними.

Додаткові наслідки визнання безліцензійного правочину недійсним мають
місце, коли юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права
на вчинення такого правочину. У такому випадку вона зобов’язана
відшкодувати контрагенту за договором моральну шкоду, завдану
безліцензійним правочином. Умовою відшкодування моральної шкоди є вина
юридичної особи, що уклала безліцензійний правочин, оскільки введення у
оману може бути лише свідомим [9, с.207].

Правочини з дефектами волі

Одним з видів дефектів волі є тимчасовий стан, при якому людина
внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних
процесів в організмі або інших хворобливих явищ не може розуміти
значення своїх дій або керувати ними. Правочин, укладений у такому
стані, не відображає справжньої волі особи щодо встановлення, припинення
тощо цивільних прав і обов’язків.

Стан, при якому особа не усвідомлює своїх дій, може мати одну з трьох
форм вияву:

1) вольову (стан, коли особа, хоча й більш або менш адекватно оцінює
те, що відбувається, але у той же час не може керувати своїми діями);

2) інтелектуальну (особа не розуміє значення своїх дій, хоча може
керувати ними);

3) змішану (у людини відсутня здатність як розуміти значення своїх дій,
так і керувати ними).

Неспроможність дієздатної особи розуміти значення своїх дій та (або)
керувати ними може бути викликана різними обставинами: нервовим стресом,
шоком від фізичної травми, алкогольним або наркотичним сп’янінням тощо.

Такий правочин може бути визнаний судом недійсним за позовом фізичної
особи, яка в момент вчинення правочину перебувала у стані, за якого не
могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. У разі
смерті згаданої особи правочин може бути визнаний недійсним за позовом
інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. Такими
заінтересованими особами можуть бути родичі цієї особи, її спадкоємці за
заповітом, треті особи.

Оскільки тимчасова нездатність фізичної особи усвідомлювати значення
своїх дій та (або) керувати ними може бути початковою стадією важкого
психічного захворювання, ч.2 ст.225 ЦК передбачає, що у разі наступного
визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про
визнання правочину недійсним може пред’явити її опікун.

Для того, щоб визначити стан фізичної особи у момент укладення
правочину, суд призначає судове-психіатричну експертизу і виносить
рішення про визнання правочину недійсним, враховуючи при цьому як
висновок судово-психіатричної експертизи, так й інші докази, які
підтверджують перебування фізичної особи у момент укладення правочину в
стані, за якого вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або)
керувати ними.

Правочин, укладений під впливом насильства, є оспорюваним, оскільки воля
учасника формувалася невільно. Насильство — це психічний або фізичний
тиск на особистість контрагента або його близьких з метою спонукання до
здійснення правочину (побиття, катування, загроза вчинення таких дій у
майбутньому). При цьому необов’язково, щоб насильство здійснювалося
іншою стороною правочину. Достатньо, щоб вона знала про насильство з
боку інших осіб і використала цю обставину в своїх інтересах.

Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння
реституція.

Додатковими наслідками є те, що винна сторона, яка застосувала фізичний
або психічний тиск стосовно другої сторони, зобов’язана відшкодувати їй
збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з
вчиненням цього правочину (ст.ст.22, 23 ЦК). Такі самі наслідки настають
для винної у застосуванні насильства особи, якщо результатами насильства
скористалася не вона, а контрагент потерпілого від такого правочину.

Правочин, укладений особою внаслідок впливу тяжких для неї обставин і на
вкрай невигідних умовах, є оспорюваним (ст.233 ЦК).

Правочини з дефектами форми

Згідно з ч.І ст.218 ЦК недодержання сторонами письмової форми правочину,
встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків,
встановлених законом.

Отже, загальне правило про наслідки недодержання вимоги щодо простої
письмової форми правочину полягає у встановленні презумпції дійсності
такого правочину, якщо законом спеціально не передбачено, що
недодержання письмової форми правочину спричиняє недійсність останнього.

Але порушення простої письмової форми все ж таки має певні негативні
наслідки для його сторін. Вони полягають у тому, що у разі заперечення
його учасниками факту вчинення правочину або оспорювання окремих його
частин рішення суду не може грунтуватися на показаннях свідків. Визнання
існування правочину, встановлення його змісту може грунтуватися на
письмових доказах, фіксації угоди засобами аудіо-, відеозапису, інших
аналогічних доказах.

Для деяких видів правочинів спеціальним законом може передбачатися
недійсність на випадок недодержання простої письмової форми. Наприклад,
згідно зі ст.547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання
(неустойка, порука, застава тощо), вчинений із недодержанням письмової
форми, є нікчемним.

Отже, для цих видів правочинів загальним правилом є визнання їх
недійсними у випадку порушення вимоги щодо форми такого правочину. Проте
з цього правила у свою чергу існує виняток. Якщо такий правочин
укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила
її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі
спору може бути визнаний судом дійсним. Наприклад, домовленість щодо
сплати неустойки на випадок невиконання договору була досягнута у
вигляді додаткової угоди до основного договору і письмового оформлення
не набула. Після порушення умов основного договору порушник сплатив
штраф, але потім зажадав його повернення, посилаючись, що усна угода про
неустойку є недійсною. Однак суд згідно з ч.2 ст.218 ЦК може визнати
угоду про встановлення неустойки дійсною, оскільки сторони своїми діями
(виконання та прийняття виконання) підтверджують наявність між ними
правовідносин та свої права і обов’язки у цих правовідносинах.

Статті 219, 220 ЦК встановлюють наслідки недодержання вимоги про
нотаріальне посвідчення правочинів.

При цьому розрізняються дві ситуації:

1) порушення вимоги про нотаріальну форму одностороннього правочину;

2) порушення вимоги про нотаріальну форму дво- і багатостороннього
правочину (договору).

У разі недодержання обов’язкової нотаріальної форми одностороннього
правочину (заповіту; довіреності на здійснення правочинів, які
потребують нотаріальної форми; довіреності, яка видається в порядку
передоручення, тощо), такий правочин є нікчемним [9, с.208].

Правочини з дефектами змісту та порядку укладення правочину

Правочин, укладений внаслідок зловмисної домовленості представника
однієї сторони з іншою його стороною, є оспорюваним. Особа, яку
представляють, отримує право на позов про визнання правочину недійсним,
оскільки дії тут вчиняються не в її інтересах, Що суперечить самій
сутності представництва (ст.237 ЦК).

Умовами задоволення такого позову є: 1) укладення правочину через
представника; 2) Існування відносин добровільного представництва (це
випливає з ч.2 ст.232, де йдеться про довірителя, тобто суб’єкта
добровільного представництва); 3) наявність зловмисної домовленості
представника однієї сторони з другою стороною правочину. При цьому не
має значення, чи переслідували Учасники змови або одна з них корисливу
мету, чи ні; 4) те, що представник однієї сторони І друга сторона
правочину діяли на шкоду довірителю.

Основним наслідком такого правочину є двостороння реституція.

Додатковими наслідками є те, що довіритель має право вимагати від свого
представника І другої сторони солідарного відшкодування збитків та
моральної шкоди, завданих йому в зв’язку з учиненням правочину внаслідок
зловмисної домовленості між ними (ст.ст.22, 23 ЦК).

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним, тобто недійсним
внаслідок безпосередньої вказівки закону незалежно від наявності позову
з боку його учасників чи інших осіб.

Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок якщо він
спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і
громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи,
держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне
заволодіння ним (ч.І ст.228 ЦК).

Стаття 228 ЦК безпосередньо не вказує на вину як кваліфікуючу ознаку
такого правочину, проте з її змісту випливає, що вина має враховуватися.
Вона виражається у намірі порушити публічний порядок з боку осіб, які
вчиняють такий правочин. При цьому не має значення, чи такий намір був у
однієї сторони правочину, чи він мав місце у обох чи більше учасників
договору. Суд, приймаючи рішення у такій справі, зобов’язаний вказати, у
чому конкретно виявилася спрямованість правочину на порушення публічного
порядку.

5. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ВИЗНАННЯ ПРАВОЧИНУ НЕДІЙСНИМ

За загальним правилом, встановленим ст.216 ЦК, основним наслідком
укладення правочину, що не відповідає вимогам закону (ст.203 ЦК та інші)
і визнається недійсним, є двостороння реституція.

Двостороння реституція полягає в тому, що кожна сторона недійсного
правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання
такого правочину.

Якщо повернути в натурі отримане за правочином, що є недійсним,
неможливо (наприклад, предметом правочину було користування майном,
надання послуг тощо), то підлягає поверненню вартість того, що одержано.
Тобто провадиться відшкодування одержаного за недійсним правочином у
грошовій формі.

Оцінка розміру відшкодування провадиться не за тими цінами, Що існували
на момент укладення правочину, і не тими, що були на момент подання
позову, а за цінами, що існують на момент відшкодування. Якщо
відшкодування провадиться добровільно, то таким моментом є момент
розрахунків між сторонами. Якщо ж відшкодування провадиться на підставі
рішення суду, то ціни визичаються на момент виконання судового рішення
про відшкодування одержаного за правочином, який визнаний судом
недійсним [9, с.209].

Двостороння реституція є загальним наслідком недійсності правочину, який
настає незалежно від наявності вини сторін правочину у тому, що правочин
є недійсним. У тих випадках, коли визнанню правочину недійсним сприяла
провина однієї із сторін, двостороння реституція може супроводжуватися
додатковими негативними наслідками для винної сторони. Зокрема, якщо у
зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні (сторонам)
правочину або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони
підлягають відшкодуванню винною стороною (ст.ст.22, 23 ЦК).

Спеціальними нормами можуть бути встановлені особливі умови застосування
вказаних вище загальних наслідків або особливі правові наслідки для
окремих видів недійсних правочинів (підвищена або обмежена
відповідальність однієї із сторін тощо). Наприклад, щодо правочинів,
здійснених внаслідок обману, додаткові майнові наслідки для винної
сторони передбачені ч.2 ст.230 ЦК, яка встановлює, що сторона, яка
застосувала обман, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки у
подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з вчиненням
цього правочину (ст.ст.22, 23 ЦК).

Оскільки дійсність чи недійсність нікчемного правочину визначається
безпосередньо законом і не залежить від волі сторін, наслідки його
недійсності визначаються безпосередньо законом. При цьому правові
наслідки недійсності нікчемного правочину, встановлені законом, не
можуть змінюватися за домовленістю сторін Проте суд з власної
ініціативи, керуючись власними переконаннями і матеріалами справи, має
право визначати, які саме наслідки недійсності нікчемного правочину
будуть застосовуватися у кожному окремому випадку. При цьому пропозиції
або бажання сторін не мають правового значення.

Правочин за своїм змістом може перебувати в різному співвідношенні з
вимогами закону, одні з його умов можуть суперечити цим вимогам, інші —
ні. Отже, постає питання про можливість визнання недійсною частини
правочину.

Стаття 217 ЦК у зв’язку з цим встановлює два варіанти вирішення питання
про юридичну долю правочину, окремі частини якого не відповідають
вимогам закону:

1) якщо вимогам закону суперечать істотні умови правочину, то він є або
має бути визнаним судом недійсним у цілому,

2) у випадках, коли закону суперечать неістотні умови правочину, без
яких він міг би існувати, то він є частково дійсним (у тій частині, яка
відповідає закону) [2, ст.217].

Отже, недійсність окремих частин правочину не виключає дії правочину
взагалі лише у випадках, коли можна припустити, шо правочин був би
укладений і без включення його недійсних частин Якщо підстав для такого
припущення немає, то правочин визнається недійсним. Наприклад, правочин,
вчинений з перевищенням повноважень, може бути визнаним судом дійсним у
тій частині, яка відповідає повноваженням представника (ст.241 ЦК).

ВИСНОВКИ

З вищесказаного хочеться зробити наступні висновки:

Законодавче визначення правочину міститься в ст.202 ЦК, яка передбачає,
що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення
цивільних прав та обов’язків. Однак це формулювання потребує деяких
уточнень. По-перше, слід уточнити, хто може вчиняти правочини. У ст.202
ЦК зазначено, що правочини можуть вчиняти особи. Відповідно до ч.І ст.2
ЦК особами є лише такі учасники цивільних відносин, як фізичні та
юридичні особи. Отже, на перший погляд, вчиняти правочини можуть лише
зазначені особи.

Проте ч.2 ст.2 ЦК передбачає, що учасниками цивільних відносин, крім
осіб, є також держава Україна, Автономна Республіка Крим, териториальні
громади та інші суб’єкти публічного права. Причому згідно зі ст.ст.
167-169 ЦК зазначені суб’єкти публічного права діють у цивільних
відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Звідси
випливає, що й правочини вони мають право вчиняти так само, як і фізичні
та юридичні особи.

Отже, при визначенні поняття “правочин” треба вести мову не про дію
особи, а про дію суб’єкта цивільного права.

По-друге, слід уточнити наслідки, на досягнення яких може бути
спрямована дія, що є правочином. Тут слід враховувати, що положення ч.І
ст.202 ЦК стосовно того, що правочин — це дія особи, спрямована на
виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, слід
тлумачити розширено в тому сенсі, що правочини можуть бути також
підставою інших видозмін правовідносин.

Правочини відрізняються від інших юридичних фактів за такими ознаками:

1) правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного
правового результату. Цим правочини відрізняються від такого виду
юридичних фактів, як події, які відбуваються та створюють правові
наслідки незалежно від волі суб’єктів цивільного права;

2) правочини завжди є діями суб’єкта цивільних відносин. Цим вони
відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають
органи державної влади та управління, виступаючи як суб’єкти публічного
права;

3) правочини завжди є правомірними діями, що спричиняють виникнення або
видозміни регульованих цивільних правовідносин. Цим правочини
відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, які
порушують цивільні права і спричиняють виникнення регульованих відносин;

4) воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну,
припинення тощо цивільних прав і обов’язків. Цим вони відрізняються від
юридичних вчинків, де волевиявлення спеціально не спрямоване на
створення юридичних наслідків;

5) правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між
різними суб’єктами цивільного права. Цим вони відрізняються від такого
виду юридичних фактів, як акти цивільного стану, які, по-перше,
об’єднують і події, і дії; по-друге, нерозривно пов’язані з фізичною
особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, є передумовою
виникнення у фізичних осіб можливості бути суб’єктом цивільних прав і
обов’язків.

Одним з практично важливих (особливо при виникненні спору) є питання про
місце вчинення правочинів.

Закон розрізняє два випадки визначення місця вчинення правочину: 1)
стосовно вчинення одностороннього правочину; 2) стосовно вчинення дво-
або багатостороннього правочину (договору).

Класифікація правочинів можлива за різними підставами.

Односторонній правочин — це дія (волевиявлення) однієї сторони,
спрямована на набуття, зміну, припинення тощо цивільних прав і
обов’язків (видача довіреності, складання заповіту). Ця сторона може
бути представлена однією або кількома особами.

Двосторонній правочин — це погоджена дія двох сторін, спрямована на
встановлення, зміну, припинення тощо цивільних правовідносин.
Двосторонні правочини — це договори, для яких характерне узгоджене
волевиявлення двох сторін.

Правочини, в яких визначено підстави їх укладення, називаються
каузальними. До них належить більша частина цивільно-правових договорів
(купівля-продаж, доручення, зберігання тощо).

Абстрактними вважаються правочини, у яких не визначено підстави їх
здійснення. Найбільш яскравим прикладом абстрактного правочину є видача
векселя. Вексель містить зобов’язання однієї особи сплатити певну
грошову суму іншій особі, але при цьому не мають значення підстави, з
яких було видано вексель: чи була позика, чи купівля-продаж, чи ще щось
(ст.198 ЦК).

Крім зазначених, можна назвати й інші види правочинів: легітарні (такі,
що мають основою приписи закону) і волюнтарні (не передбачені законом,
але укладаються особами у результаті їх вільного волевиявлення); усні та
письмові (ст.205 ЦК); умовні та безумовні (ст.212 ЦК); біржові (такі, що
укладаються на біржах і стосовно біржових товарів) і небіржові;
фідуціарні (такі, що мають довірчий характер, внаслідок чого втрата
довір’я сторін одна до одної може спричинити розірвання договору в
односторонньому порядку — доручення, комісія та інші) та звичайні тощо.

Умовами чинності правочинів є дотримання вимог:

1) щодо змісту правочину. Зміст правочину не може суперечити актам
цивільного законодавства та моральним засадам суспільства (ч. 1 ст.203
ЦК), тобто фізичні та юридичні особи мають враховувати вимоги щодо
здійснення цивільних прав, встановлені в ст.ст. 12, 13 ЦК та інших
актах цивільного законодавства;

2) щодо наявності правочиноздатності суб’єктів правочину. Пра-вочини
можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної
дієздатності (ч.2 ст.203, ст.ст.30-32, 34-39, 41, 42, 92 ЦК);

3) щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб’єкта
(суб’єктів) правочину (ч.З ст.203). Наявність правочину свідчить про
єдність внутрішньої волі й волевиявлення суб’єкта (суб’єктів) правочину.
Тому у випадку, коли воля суб’єкта правочину формувалася не вільно і не
відповідала волевиявленню (наприклад, мало місце насильство),
такий правочин визнається недійсним (ст.231 ЦК);

4) щодо форми правочину. При укладенні правочину обов’язкове дотримання
передбаченої законом форми (ч.4 ст.203). Порушення вимог щодо форми
правочину призводить до визнання його недійсним або настання інших
наслідків (ст.ст.218-220 ЦК);

5) щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто
спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним
(ч.З ст.203). Тому правочин, вчинений без наміру створити правові
наслідки, є недійсним як фіктивний, тобто вчинений лише про людське око
(ст.234 ЦК);

6) щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється
батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам їх
малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч.б ст.203);
правочини, зазначені в ч.І ст.71 ЦК, можуть бути укладені особою, яка
має піклувальника, зі згоди піклувальника й дозволу органу опіки та
піклування. Якщо такі спеціальні вимоги містяться у окремих нормах актів
цивільного законодавства, то вони також охоплюються поняттям “вимоги
чинності” (“умови дійсності”) правочину, а їх порушення спричиняє
визнання правочину недійсним (наприклад, ст.224 ЦК).

За загальним правилом, встановленим ст.216 ЦК, основним наслідком
укладення правочину, що не відповідає вимогам закону (ст.203 ЦК та інші)
і визнається недійсним, є двостороння реституція.

Двостороння реституція полягає в тому, що кожна сторона недійсного
правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання
такого правочину.

Правочин за своїм змістом може перебувати в різному співвідношенні з
вимогами закону, одні з його умов можуть суперечити цим вимогам, інші —
ні. Отже, постає питання про можливість визнання недійсною частини
правочину.

Недійсність окремих частин правочину не виключає дії правочину взагалі
лише у випадках, коли можна припустити, шо правочин був би укладений і
без включення його недійсних частин Якщо підстав для такого припущення
немає, то правочин визнається недійсним. Наприклад, правочин, вчинений з
перевищенням повноважень, може бути визнаним судом дійсним у тій
частині, яка відповідає повноваженням представника (ст.241 ЦК).

На нашу думку, у дані роботі вдалося розкрити головну суть правочинів,
їх різновиди та умови дійсності, однак і на подальше дана тема потребує
прискіпливого та більш глибокого вивчення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Нормативно-правові джерела:

1. Конституція України. – 1996.

2. Цивільний кодекс України. – 2003.

Підручники, періодичні та спеціалізовані видання:

Бірюков І.А, Заїка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. – К.,
1999.

Журнал “Право: Теория и Практика” (№1-8 за 2003 г.)

Журнал “Право України” 2003 рік, №7

Котюк В.О. Теорія права. – К., 1996. – С. 74.

Ойгензихт В.А. Воля и волеизьявление. — Душанбе, 1983.

Рабинович Н.В. Недействительность сделки и ее последствия. – Л., 1960.

Хатнюк Н.С. Заперечні угоди та їх правові наслідки: Автореф дис. канд.
юрид. наук. — К., 2003.

Хатнюк Н.С. Умови дійсності угод // Держава і право. — 2001. – Вип.П. –
С.283-289.

Цивільне право України: Підручник / Є. О. Харитонов, Н. О. Саніахметова.
– К.: Істина, 2003. – 776 с.

Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Д.В. Боброва, О.В.
Дзера, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — К.:
Юрінком Інтер, 1999. – 864 с.

Шахматов В.П. Сделки, совершеннные с целью противной интересам
государства и общества. — Томск, 1986.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020