.

Причини поразки та уроки української революції 1917-1920 рр. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1127 14655
Скачать документ

Реферат на тему:

Причини поразки та уроки

української революції 1917-1920 рр.

План

ВСТУП

ПІДСУМКИ ТА ДОСЯГНЕННЯ РЕВОЛЮЦІЇ.

ПРИЧИНИ ПОРАЗКИ РЕВОЛЮЦІЇ.

ІСТОРИЧНІ УРОКИ РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПОДІЙ 1917-20 рр. В УКРАЇНІ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в
умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервенції. У цій
боротьбі можна виділити кілька етапів.

На першому – етапі національну революцію очолювала Центральна Рада. В
листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР).

Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах
окупації України австрійськими та німецькими військами.

Особливою проблемою в національному державному відродженні було
утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної
Української Народної Республіки (ЗУНР).

І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині
України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на
чолі з Директорією і об’єднання її з ЗУНР. Це також був визначний етап в
національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 — на
початку 1921 p. процес національного державного відродження був
перерваний перемогою об’єднаних радянських збройних сил, встановленням
радянської влади на більшій частині України та окупацією
західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

1. ПІДСУМКИ ТА ДОСЯГНЕННЯ РЕВОЛЮЦІЇ

У ніч з 24 на 25 жовтня 1917 р. в Петрограді перемогло збройне
повстання, очолюване більшовиками

Події у Петрограді вітала пробільшовицьки настроєна частина трудящих
України, однак переважна більшість її народних мас підтримувала політику
партій, які входили до складу Центральної Ради, — партій соціальних
реформ і національного відродження. Тому перехід в Україні влади до Рад
більшовикам вдалося здійснити лише в пролетарському Донбасі. В більшості
ж районів України події розвивалися інакше. Особливо напружене становище
склалося у Києві.

Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керівництво
Центральної Ради прийняло резолюцію, в якій засуджувалось збройне
повстання у Петрограді. Не маючи підстав захищати Тимчасовий уряд,
українські партії все ж таки висловилися проти переходу влади до Рад
робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієї
революційної демократії.

Центральна Рада вважала, що в такій ситуації можливий єдиний вихід, щоб
вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, — це утворення
Української Народної Республіки. 7 листопада 1917 p. був оголошений
текст /// Універсалу Центральної Ради. “Віднині Україна стає Українською
Народною Республікою… — говорилося в Універсалі.— Ми твердо станемо на
нашій землі, щоби силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка
Російська стала федерацією рівних і вільних народів”.

М.Грушевський наголошував: на тому, що подібна “широка автономія
об’єктивно дає початок “її перетворенню у “повну державу ‘*. І вже через
два місяці після проголошення УНР на весь голос заявила, що вона є
“повною державою”: 22 січня IV Універсал Центральної Ради сповістив, що
“віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, не від кого не
залежною державою”. Зрозуміло, були й інші чинники (конфлікт з
Раднаркомом, проблеми міжнародного визнання), що зумовили рішучий
поворот до повної незалежності, однак, з точки зору еволюції “чистих”
державних форм, цей шлях є закономірним.

З цього часу досить активно відбувається процес формування і
удосконалення державного ладу УНР.

Особливе місце в структурі вищих органів УНР займала Центральна Рада. У
III Універсалі міститься конструкція, згідно з якою Центральна Рада
поставлена українським народом “разом з братніми народами України…
берегти права, здобуті боротьбою”, а в IV Універсалі сказано: “Ми,
Українська Центральна Рада, представниця робочого народу — селян,
робітників і солдатів”.

У деклараціях Генерального Секретаріату вживаються правові означення
Центральної Ради: “законодавчий орган”, “представницький орган”,
нарешті, “революційний, демократичний парламент”.

Центральна Рада все ж таки зробила важливий крок в напрямі формування
державного механізму, ухваливши 25 листопада 1917 р. закон про порядок
видання нових законів, відповідно до якого залишалися “в силі до
прийдучих змін законодавчим порядком усі державні уряди і установи, які
зоставалися на території Української Народної Республіки по день 7
листопада 1917. p.”. Цей акт фактично заклав правові основи державного
будівництва, Видані ще до жовтневого перевороту універсали й декларації
мали здебільшого політичний і пропагандистський характер та були
розраховані на тривалий переговорний процес з російським центром щодо
кожного генерального секретаря, кожного конкретного повноваження. Проте
жовтневі події в Петрограді докорінно змінили ситуацію і поставили
Центральну Раду перед необхідністю терміново будувати державу в повному
обсязі.

Як відомо, в аналогічній ситуації більшовики ламали стару державну
машину. Лідери Центральної Ради, навпаки, прагнули пристосувати її до
потреб національного самовизначення. Наприклад, відповідно до
спеціального закону, ухваленого Центральною Радою 9 грудня 1917р.,
функції Головної скарбниці та Українського Державного Банку виконували
Київська губернська скарбниця та Київська контора Держбанку.

Варто звернути увагу й на таку деталь. Одні інституції починали діяти ще
до того, як відповідним чином “легалізувалися”. Так, посада Генерального
контролера існувала ще в першому складі Генерального Секретаріату, однак
23 березня 1918 р. його канцелярія подає на розгляд Центральної Ради
проект закону “Про тимчасову організацію державного контролю”. Створення
ж деяких інших, навпаки, декларувалося значно раніше, ніж до них
доходили руки. Ще в жовтні 1917 р. Декларація Генерального Секретаріату
передбачила організацію економічного комітету. Однак ця ідея стала
реалізуватися лише в останній місяць існування Центральної Ради, коли 31
березня 1918 р. до неї надійшов проект закону “Про вищу економічну раду
УНР”.

Важливим досягненням Центральної ради є організація місцевої влади. Її
загальні принципи вперше окреслив ще до утворення УНР М.Грушевський,
який розробив таку схему: “Щоб не було ніякої тісноти від власті людям,
щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, не має бути
іншої власті, тільки з вибору народнього!”

В 1 Універсалі з цього приводу зазначалось таке: “Кожне село, кожна
волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси
українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з
Центральною Радою. Там, де через якісь причини влада зосталась у руках
людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам провести
широку, дужу організацію та освідомлення народу, й тоді перевибрати
адміністрацію””‘.

У III Універсалі також йшлося про проблеми місцевого самоврядування:
“Генеральному Секретарству внутрішніх справ приписуємо: вжити всіх
заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що
являються органами найвищої адміністративної влади на місцях”.

Як бачимо. Центральна Рада намагалася об’єднати два моменти. З одного
боку, домінує ідея надання органам місцевого самоврядування широких прав
і повноважень, а з другого — визначення меж цих повноважень з
покладенням керівництва всією системою самоврядування в масштабах країни
на Генеральне секретарство внутрішніх справ.

Ще до утворення УНР Центральна Рада здійснила значну роботу по
українізації військових формувань як на території України, так і на
фронті, хоча її лідери і стояли на позиціях створення не регулярної
армії, а народної міліції. З цього питання в Україні йшла гостра
політична боротьба.

Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом
було створено Генеральне секретарство військових справ, яке 12 листопада
стало до роботи. Очолив його С.Петлюра, однак наприкінці грудня він
подав у відставку, й на цій посаді його замінив М.Порш.

У тому ж листопаді Генеральне секретарство військових справ прийняло
рішення утворити Генеральний військовий штаб, до складу якого входило
кілька управлінь, зокрема військово-політичне та інтендантське, і
відділів (організаційний, загальний, військово-комісаріатський,
артилерійський, зв’язку) та спеціальна комісія, що мала вирішувати
проблеми офіцерів-українців, які служили в російській армії й залишилися
“без роботи”. М.Порш видав спеціальний наказ згідно з яким до
українського війська приймалися лише “офіцери, що були родом з України”.

Паралельно закладалися правові основи військового будівництва. Так, 23
грудня з’явився закон “Про відстрочення призова на військову службу і
відкомандирування з неї громадян Української Республіки”, потім — закон
“Про утворення Комітету по демобілізації армії” і, нарешті, 16 січня —
тимчасовий закон про утворення українського народного війська, який
остаточно закріпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння
народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізувати
й замінити народною міліцією для оборони від зовнішнього ворога, причому
до прийняття остаточного закону мав розпочатися набір інструкторів, які
після відповідної підготовки приступили б до організації народної
міліції. Реальні події показали всю ілюзорність подібних планів, коли
під час муравйовського наступу на Київ виявилося, що Центральній Раді не
вистачає регулярної армії.

Проголошення УHP докорінно змінило орієнтири в обстановці, коли молода
держава опинилася віч-на-віч з проблемою невідкладного законодавчого
регулювання найважливіших проблем життя країни.

25 листопада Центральна Рада ухвалила закон про порядок видання законів,
згідно з яким “до сформування Федеративної Російської республіки і
утворення її конституції виключне й неподільне право видавати закони для
Української Народної Республіки належить Центральній Раді”, а “право
видавати розпорядження в обсягу урядування на основі законів належить
Генеральним Секретарям Української Народної Республіки”. Разом з тим цей
закон не підтвердив дію “всіх законів і постанов”, які мали чинність на
території У HP до 27 жовтня (тобто російського законодавства) і не були
скасовані Універсалами, законами і постановами Центральної Ради й
Генерального Секретаріату. Водночас розпочався процес формування власної
правової системи.

В галузі державного будівництва найбільш вагомим з огляду на стратегічні
завдання Центральної Ради став закон “Про вибори до Установчих зборів
Української Народної Республіки”. Це був найбільший за обсягом закон,
прийнятий Центральною Радою, 183 статті якого детально регламентували
порядок організації й проведення виборів.

Слід упом’янути і закон про державну символіку. Він мав цікаву
передісторію. У листопаді 1917 p. з ініціативи Генерального секретарства
освіти під головуванням М.Грушевського відбулася нарада, яка розглянула
питання про державний герб України. Паралельно продовжувалася робота над
проектом конституції УНР. 12 листопада VII сесія Центральної Ради на
своєму засіданні заслухала доповідь М.Грушевського про проект
конституції України. Згадує її й IV Універсал, де сказано, що Установчі
збори мають ухвалити конституцію й закріпити в ній “свободу, порядок і
добробут на тепер і на будучі часи”.

Та історія, як відомо, повернула все по своєму, і конституцію ухвалила
Центральна Рада. Це сталося 29 квітня 1918 p., тобто в останній день її
існування.

В умовах іноземної окупації одночасно з втратою популярності Центральної
Ради поширювався рух проти неї. Частина селян і міського населення
прагнула встановити інший порядок. Своє розв’язання проблеми намічали й
німці, передбачаючи в нових умовах нажитись за рахунок пограбування
України.

Навесні 1918 р. у Києві було створено Українську народну громаду, до
якої вступило багато старшин 1-го Українського корпусу та козаків з
Вільного козацтва. Громада зав’язала тісні стосунки з партією
українських хліборобів-демократів та з “Союзом земельних власників”, а у
середині квітня 1918 p.— і з німецьким командуванням. На одній з нарад
німецького та австрійського командування було вирішено, зважаючи на
неможливість співпраці з Центральною Радою, підтримати іншу владу, яка б
встановилася внаслідок перевороту. Новий уряд передбачалось утворити у
формі диктатури, з твердою владою, без народного представництва,
принаймні на перший час. За найкращу форму влади було визнано гетьманат.

29 квітня у Києві відбувся хліборобський з’їзд, організований з
ініціативи “Союзу земельних власників”, на якому генерала Павла
Скоропадського було проголошено гетьманом України. У ніч з 29 на 30
квітня його прибічники захопили усі державні інституції й найважливіші
об’єкти. Місце УНР заступила Українська гетьманська держава.

До досягнень українського революції цього періоду можна віднести У
складі гетьманського уряду, затвердженого на початку травня, були
міністри внутрішніх справ, фінансів, торгівлі й промисловості, земельних
справ, судових справ, закордонних справ, військовий міністр, генеральний
контролер. Водночас з’являються й нові інституції — міністерство
народного здоров’я і міністерство сподівань, яке займалося релігійними
проблемами.

Паралельно вдосконалювалась внутрішня структура самих міністерств, які,
в основному, поділялися на департаменти.

Слід звернути увагу на розвиток в період гетьманства інституту державної
служби. До речі, після перевороту було звільнено лише призначених
Центральною Радою міністрів та їх заступників. Решта чиновників лишалася
на своїх посадах. Всі, хто перебували на державній службі або планували
поступити на неї, мали принести “урочисту обітницю” на вірність
Українській державі.

На відміну від системи центральних органів Української держави
формування місцевої влади відбувалося в складних умовах. Найперше, слід
зазначити, що “Закони про тимчасовий державний устрій України” практично
не торкалися цих проблем. За своїм статусом губернські старости майже
повністю відповідали російським губернаторам, та й взагалі вся система
місцевої влади поступово наближалась до колишньої російської моделі.

Гетьманська адміністрація активно діяла у напрямі формування “свого”
самоврядування, оскільки добре усвідомлювала руйнівні наслідки дальшого
протистояння. Ці зміни звелися до того, що відповідно до нового закону
про вибори до земств (за часів гетьманщини було поновлено колишні назви)
від 5 вересня 1918 p. вводилася куріальна система — дві курії залежно
від суми земського податку — та інші обмеження. Роз’яснюючи новий закон,
міністр внутрішніх справ Кістяковський заявив: “Наша куріальна система
приведе до того, що земське життя буде направляти середня курія —
хлібороби, елемент досить культурний і виключно національний”. Ідея
народної міліції, ілюзорність якої усвідомила вже Центральна Рада, за
гетьманства остаточно поступилася місцем програмі формування регулярних,
професійно підготовлених збройних сил. І незважаючи на те що німецьке
командування до цих планів поставилось без ентузіазму, гетьманська
адміністрація зробила важливі кроки в напрямі організації майбутньої
української армії.

Крім воєнного міністерства, в якому діяли головне артилерійське, головне
інтендантське і головне інженерне управління, було створено Генеральний
штаб.

Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалася з того, до
чого Центральна Рада підійшла лише в останні тижні свого існування — з
визначення правових основ самого процесу законотворчості. Так, вже в
“Законах про тимчасовий державний устрій України” в загальних рисах було
окреслено його принципові засади, причому одразу ж декларувалося, що
“Українська Держава керується на твердих основах законів, виданих в
установленій черзі”.

Не можна також ставити під сумнів безперечні успіхи гетьманської
адміністрації в галузі законодавчого забезпечення культури й освіти.

За місяць до падіння гетьманства Скоропадський в своїй черговій “Грамоті
до Українського народу” від 22 жовтня 1918 p. встиг зробити певні
підсумки законодавчої діяльності Української держави: “В області
внутрішнього життя Наше правительство видало ряд законів, котрі кладуть
міцну основу для майбутньої державності України. Було видано закони про
громадянство, про встановлення Державного Сенату, про заведення двох
українських університетів, вироблено законопроект про встановлення
Української Академії Наук і Мистецтв; видано було закони, що кладуть
міцну основу створенню своєї армії й флоту, поліпшено становище всіх
працівників судового відомства, народних учителів і духівництва; видано
закон про порядок виборів в земські і міські установи, заведено
державний земельний банк і за цей час видано більше 400 інших
законодавчих актів, метою котрих являлось упорядкування політичного й
економічного життя України. Наслідки всіх заходів незабаром виявились у
загальному підвищенні економічного і культурного добробуту краю, що
являється головною запорукою тривалості самої держави “.

Після зречення гетьмана Директорія, утворена у листопаді, фактично
прийшла до влади. 18 грудня 1918 p. Директорія Української Народної
Республіки урочисто вступила до Києва. 26 грудня був створений перший
уряд Директорії на чолі з В. Чеховським.

Того ж самого дня Директорія проголосила свою заяву, а услід за нею
прийняла цілу низку законів. В заяві Директорія пояснювали громадянам,
що відтепер вся влада в УHP має належати лише трудящим класам:
робітництву та селянству. Класи нетрудові позбавлялись права порядкувати
державою. Директорія запевняла, що передасть свої права і повноваження
лише трудовому народові самостійної УНР.

18 жовтня 1918 p. українська парламентарна репрезентація скликала у
Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту,
галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій,
духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську
Національну Раду як політичного представника українського народу в
Австро-Угорщині, її головою (президентом) став Є.Петрушевич.

Українська Національна Рада постановила взяти долю народу в свої руки. В
її рішенні було записано: І) всі українські землі під орудою Австрії
становлять єдину етнографічну цільність; 2) тепер вони представляють
окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають вислати до
Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна
Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська
Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції
український народ презентуватимуть його власні представницькі органи,
оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незалежної
України.

Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 p., і цей день є початком
існування ЗУНР.

З проголошенням ЗУНР вищу владу захопила Українська Національна Рада.
Саме з цього виходив Основний тимчасовий закон, прийнятий 13 листопада
1918 р. на сесії Української Національної Ради. В ньому, зокрема,
говорилось: І) держава, проголошена Українською Національною Радою 19
жовтня 1918 p., має назву Західна Українська Народна Республіка; 2) до
неї входять всі українські етнографічні території, що знаходяться під
управлінням Австрії; 3) ця територія утворює самостійну ЗУНР; 4) її
сувереном є увесь народ, що обирає своїх представників до Установчих
зборів ЗУНР, а Українська Національна Рада і державний Секретаріат
здійснюють владу; 5) гербом ЗУНР є золотий лев на синьому полі.

Прийнявши такий закон, Українська Національна Рада взяла на себе
компетенцію парламенту. З часом сталися зміни в структурі та
персональному складі Української Національної Ради. Так, 15 листопада на
її засіданні було прийнято закон про доповнення її складу делегатами з
повітів та великих міст краю, тобто вирішено зробити її більш
представницьким органом.

У березні 1919 p. Рада прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР, а у
квітні — виборчий закон. Однопалатний Сейм скликався президентом.

Одним з основних завдань діяльності уряду ЗУНР було об’єднання
Західноукраїнської Народної Республіки зі Східною Україною. 10 листопада
було схвалено резолюцію про те, що Державний Секретаріат має вжити
заходів щодо об’єднання усіх українських земель в одній державі.

З найважливіших законів ЗУНР цього періоду був закон від 15 лютого 1919
р. про українську мову в державних установах, але водночас він дозволяв
національним меншинам користуватися своєю рідною мовою у
взаємовідносинах з державними властями. 8 квітня було схвалено закон про
українське громадянство, за яким особи інших національностей до 20
травня мали заявити, чи хочуть вони стати громадянами Української
держави. Якщо вони цього не зробили, то вважалися чужинцями і за
бажанням могли виїхати з України. Кожен, хто заявив себе громадянином
України, вважався за такого на усій території ЗУНР.

ПРИЧИНИ ПОРАЗКИ РЕВОЛЮЦІЇ

Спочатку розглянемо причини поразки Центральної Ради. 4 грудня
Центральна Рада отримала ультиматум Раднаркому за підписами Леніна і
Троцького. Обвинувачення з боку радянського уряду зводилось до того, що
відкликаючи в односторонньому порядку українізовані війська. Центральна
Рада дезорганізує фронт, крім того, роззброює радянські сили в Україні й
відмовляється пропустити війська проти Каледіна. А через два дні на
засіданні Всеукраїнського з’їзду Рад М.Грушевський заявив, що в Україну
вже вступила війська Раднаркому.

У відповіді на ультиматум (її підписали В.Винниченко й С.Петлюра)
Раднарком обвинувачувався у грубому замаху на “право самовизначення
України шляхом нав’язування їй своїх форм політичного устрою”.
М.Грушевський заявив, що “народні комісари” не мають права втручатися в
українські справи, а у прийнятій на Всеукраїнському з’їзді Рад резолюції
ультиматум визначався як “агресивний крок проти Української Центральної
Ради”. Нарешті, В.Винниченко і М.Порш в розмові по прямому дроту з
українською делегацією, яка перебувала в Петрограді для участі в
селянському з’їзді, підкреслили, що основою для переговорів між
Центральною Радою й Раднаркомом може бути визнання УНР й заява народних
комісарів про повне невтручання у її внутрішні справи. Більшовики ж,
навпаки, незважаючи на численні декларації про “самовизначення націй аж
до відділення”, не переводили своїх відносин з Україною в площину
міжнародного права.

Постає закономірне запитання: чому перед такою загрозою, а тим більше
після вітальних телеграм Центральній Раді, після багатотисячних
маніфестацій на її підтримку, після широкомовних й цілком обґрунтованих
заяв, що український рух підтримують мільйони багнетів, чому все ж таки
Центральна Рада не змогла протистояти більшовицькому наступу, а в творах
В.Винниченка з’явилися такі сумні рядки: “Я під той час уже не вірив у
особисту прихильність народу до Центральної Ради”.

Відповідь на це питання лежить у площині двох факторів — зовнішнього й
внутрішнього.

Насамперед, це характерна для української історії проблема політичної
орієнтації. Лідери Центральної Ради, зазначив В.Винниченко в своєму
“Заповіті борцям”, опинилися перед вибором: де шукати допомоги проти
ворога нашого національного визволення (Росії)? Думка щодо цього не була
однозначною: одна частина стояла за те, щоб шукати її в народі, йдучи
назустріч вічним соціально-економічним прагненням його, щоб із гасла
“Вільна Україна” зробити гасло “Вільна Україна без холопа і пана”, щоб
з’єднати всі прагнення в одне, щоб однобічне визволення розвинути у
всебічне. Інша частина Центральної Ради не знайшла в собі ні сили, ні
мужності, ні бажання прийняти це гасло, вона переважною більшістю
голосів висловилась “за орієнтацію на зовнішні сили, за кликання на
поміч проти більшовицької навали німецького війська”.

Пояснюючи причину приходу на Україну німецької армії та її статус,
М.Грушевський наголосив, що вона “залишатиметься рівно стільки, скільки
це буде потрібно для визволення України”.

У житті — не так сталося, як гадалося. Центральні і місцеві органи УНР
потонули у нескінченних заявах і скаргах на безчинства гостей, які
почували себе не “приятелями”, а повноправними хазяями. Інакше не можна
розцінити, наприклад, накази головнокомандуючого німецькими військами
генерал-фельдмаршала фон Ейхгорна про впровадження на Україні законів
воєнного часу, смертної кари, німецьких польових судів й німецького
судочинства.

Результати такої “дружби” показали себе дуже швидко. “Будучи в гущі
народу, — писав В.Винниченко, — я на свої очі бачив, що дала нашій нації
“орієнтація на зовнішні сили”.

Що ж стосується внутрішнього фактора, то тут спостерігається
універсальна закономірність, якою є вічна прірва між задумом і його
втіленням у життя, що виявилася у спробах Центральної Ради реалізувати
намічену соціально-економічну програму. Українські лідери добре
усвідомлювали вирішальне значення соціально-економічних перетворень. Та
цей далекоглядний висновок лишився тільки політичним заповітом. Так само
фатальну роль відіграла й нездатність Центральної Ради налагодити
ефективний державний механізм.

Однак була ще одна причина. Ще на початку діяльності Центральної Ради
М.Грушевський запропонував визнати “всякі прояви українського шовінізму,
виключності, нетолеранції супроти інших народностей національним
злочинством”. Він щиро прагнув національного миру й злагоди, однак,
зіткнувшись з цілком злободенною дилемою — пріоритет прав нації чи прав
людини, все ж таки обирає перше. 1 це породило низку труднощів.

У житті, таким чином, все виявилося набагато складнішим, а ідилічні
картини міжнаціональних взаємин не мали шансів у тодішньому розколотому
суспільстві. На жаль, М.Грушевський та його соратники не змогли знайти
оптимального рішення, і це, врешті-решт, визначило їхню долю.

Головною проблемою занепаду гетьманату полягала в тому, що українські
політичні партії, більшість з яких сповідувала соціалізм, вороже
ставилися до гетьмана. В.Винниченко, зокрема, назвав політичний режим
гетьманської держави “чорносотенно-буржуазною вакханалією”. Таких же
оцінок трималися й чимало його соратників. Тим більше, що в особі
гетьмана вони вбачали противника українства, незважаючи на його численні
заяви про “національно-український характер” нової держави. Органи
місцевого самоврядування теж ставилися до гетьмана неприязно.

В Українській державі вкрай загострилась соціально-політична ситуація,
яскраво засвідчувало сумну тенденцію, початок якій поклала ще доба
Центральної Ради — дальше поглиблення прірви між деклараціями (в тому
числі й законодавчими) і реальністю.

Якщо говорити про період Директорії, то Директорія не була спроможна
об’єднати українські сили. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших
повстанських груп під командуванням отамана М.Григор’єва, яка перед тим
тривалий час боролася з ними на півдні України. Перейшов на бік
більшовиків також анархіст Н.Махно зі своїм великим загоном. Ще більше
значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла
поблизу Києва, під командою отамана Зеленого. Україна вкрилася
повстанськими загонами, які не визнавали влади Директорії. Простір їх
дій був обмежений: кожний діяв у своєму регіоні. Вони часто змінювали
орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків,
чим посилювали анархію. А у Директорії не було сил боротися з
радянськими військами, з плинними настроями повстанських отаманів, з
антиукраїнською агітацією.

Багато заперечень викликало призначення С.Петлюри — цивільної людини на
пост Головного отамана.

Також однією з причин поразки Директорії є те, що домовитися з державами
Антанти уряду Директорії не вдалося, оскільки основною вимогою Антанти
залишалося відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії
в її боротьбі з більшовиками, Антанта щедро підтримувала російську
Добровольчу армію, очолювану генералом Денікіним. Кабінет С.Остапенка не
мав успіху і всередині держави. Проти уряду почали бойкот соціалісти.
Більшовики також вели агітацію проти Директорії як “буржуазного уряду”.

Збройні сили Директорії танули, в них зростало дезертирство, занепадала
дисципліна. 6 березня 1919 p. під натиском більшовицьких сил Директорія
переїхала з Вінниці до Проскурова. Тут у середині березня відбулося
останнє засідання Директорії повного складу.

На початку квітня в Рівному була проведена реорганізація Директорії:
вона складалась тепер з С.Петлюри, Л.Макаренка, одного представника від
ЗУНР та двох — від соціалістичних партій. Впорядковано функції
Директорії та її взаємини з урядом. Директорія мала тільки затверджувати
закони, проекти яких готувалися міністерствами, і давати розпорядження
лише останнім.

Створено новий уряд: головою кабінету став Б.Мартос. Новий Уряд
звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби з
більшовиками. В боротьбі з ними він вирішив спиратися не на чужу силу, а
на повстанців. Соціалісти бойкотували уряд С.Остапенка, а праві кола
стали в опозицію до соціалістичного уряду Б.Мартоса.

Такі часті зміни уряду були невипадковими. Щодалі влада переходила в
руки отаманів. Директорія й Кабінет Міністрів грали тільки декоративну
роль.

У серпні 1919 p. армії УНР і ЗУНР розпочали спільний похід проти
більшовиків. Командування Української галицької армії пропонувало йти
походом на Одесу з тим, щоб очистити узбережжя Чорного моря, встановити
зв’язки з Антантою і тоді вже рушити на Київ. Цей план — найбільш
раціональний — зустрів опозицію з боку командування армією УНР, яке
вважало, що обстановка вимагає спершу заволодіти Києвом. Було прийняте
компромісне, але не краще рішення — одночасно йти і на Одесу і на Київ.

У той же час до Києва спішно наближалися загони Добровольчої армії
генерала Бредова. 30 серпня 1919р. більшовики без бою залишили Київ. 31
серпня до Києва вступили загони Добровольчої армії. Війська УНР
відступили на захід, опинившись між трьома вогнями: більшовиками, армією
та Польщею, яка поступово окупувала західну Волинь та Поділля.

Директорія фактично розпалась. 15 листопада 1919 p. вона передала владу
С.Петлюрі. Було вирішено, що продовжувати регулярну війну неможливо і
далі треба вести її в формі партизанської боротьби.

Західноукраїнська Народна Республіка не поспішала остаточно об’єднатися
з Наддніпрянською Україною, і на те були поважні причини. У січні 1919
p. обидві республіки послали спільну делегацію на мирну конференцію до
Парижа, де обстановка у чотирьох частинах України розглядалася окремо.
Найкращим було становище Галичини, бо з розпадом Австрії всі народи, що
входили до її складу, дістали право на розбудову власного життя у
власній державі.

На практиці сталося інакше. Уряд ЗУНР негайно, в листопаді 1918
повідомив президента Вільсона про своє оформлення і просив захисту проти
намагань Польщі анексувати Галичину. Польський комітет народовий,
представник Польщі на мирній конференції, вжили заходів, щоб донести
світові, що українські війська перебувають під командою німецьких
старшин і що створення України в інтересах Німеччини та Австрії.

Наприкінці лютого 1919 p. мирна конференція направила місію до уряду
ЗУНР для переговорів з приводу перемир’я з Польщею. Члени місії виявили
повне нерозуміння взаємовідносин Галичини і Польщі, і, поставивши вимогу
негайно припинити воєнні дії, запропонували демаркаційну лінію між
Галичиною та Польщею. Третина Східної Галичини зі Львовом та
Дрогобицьким районом (нафта) залишалася за Польщею. Уряд ЗУНР цієї
пропозиції не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Внаслідок скарг
уряду ЗУНР до мирної конференції 4 квітня 1919 p. було вислано іншу
комісію під головуванням генерала Боти. Новий міжнародний проект
українсько-польської угоди був більш сприятливий. За Галичиною залишався
Дрогобицький повіт. Уряд ЗУНР прийняв цей проект у квітні 1919 р. до
Польщі із Франції прибула добре озброєна армія генерала Галлера. Вона
була призначена Антантою виключно для боротьби проти більшовиків, але
польський уряд спрямував її проти галицької армії. Перед переважаючими
силами французів війська галицької армії відступили.

На початку червня, щоб запобігти падінню дисципліни, було. проведено
реформу: президентові Є.Петрушевичу надано права диктатора, він створив
Раду уповноважених (С.Голубович, С.Витвицький, В.Курманович, І.Мирон).
Диктатура сприяла заспокоєнню у війську й припинила анархію. Внаслідок
цього галицька армія мала успіхи, але вони були нетривкі.

У середині липня 1919 p. Українська галицька армія перейшла р. Збруч,
щоб об’єднатись з військами У HP. Але об’єднати два уряди було неможливо
— цьому перешкоджали ідеологічні та персональні чинники.

С.Петлюра і весь провід УНР вважали Є.Петрушевича диктатором
недемократичним і незаконним, а Є.Петрушевич і провід ЗУНР вважали
перебування С.Петлюри на чолі армії шкідливим для справи.

Так закінчився короткий і глибоко трагічний період історії ЗУНР, яка
дала багато прикладів національної солідарності та розуміння державних
інтересів.

4. ІСТОРИЧНІ УРОКИ

РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПОДІЙ 1917-20 рр. В УКРАЇНІ

Починаючи від лютого 1917 p., коли під впливом демократично-революційних
процесів значний розвиток одержали національно-визвольний рух і боротьба
за відродження української державності.

Це був тривалий і багато в чому трагічний період державно-правової
історії України. Внаслідок низки причин у 1917—1920 pp. не вдалося
втілити в життя ідею відродження державності. Утворену у 1917р.
Українську Народну Республіку також не вдалося відстояти: дуже міцними
виявилися протиборствуючі їй зовнішні сили, а також не було єдності у
боротьбі за національне відродження безпосередньо в Україні. Центральна
Рада, Гетьманщина, ЗУНР, Директорія являли собою важливі сходинки у
створенні незалежної України. Але в результаті боротьби різних
політичних сил на більшій частині України встановилася більшовицька
радянська влада з її у кінцевому рахунку тоталітарним режимом. Зазначена
українська територія увійшла до складу Союзу РСР, а західна частина
України опинилася під владою Польщі, Чехословаччини та Румунії.

Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг
бути досягнутий у важкий період 1917—1920 pp. тільки за умов
згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.

Протистояння соціальних, національних та політичних прошарків, груп та
партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на
тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало
будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до
кризи.

Лише опора на власні сили могла призвести до перемоги, а вона досягалася
перш за все забезпеченням згоди а Україні. Зрозуміло, сподіватися про
ідеальну, загальну згоду в умовах громадянської війни та іноземної
інтервенції було б утопією, але демократам, прибічникам державного
відродження України для досягнення згоди слід було б прикладати більше
зусиль, перш за все у сфері соціально-економічної політики. Деяким
лідерам партій слід було б менше думати про задоволення власних амбіцій.
Іншим чинником, який породив зазначені труднощі, була переоцінка
іноземних сил як опори в боротьбі за незалежність України. Усі іноземні
сили, які залучались до справи збереження самостійності України, в
кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні
інтересам народу України.

Наведені внутрішні та зовнішні чинники й визначили характер кожного
етапу в боротьбі за державне відродження України в 1917—1920 pp., стали
підставою для дослідження у даному розділі пропонованої етапізації.

Зазначені прорахунки національних демократів, а також допомога
російських більшовиків більшовикам України вирішальною мірою полегшили
прихід до влади у північно-східній частині України в грудні 1917р.
більшовицького уряду і в підсумку — утворення УСРР та встановлення
радянської влади на більшій частині України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. О.Д.Бойко. Історія України. – К., 1999.

2. В.Й.Борисенко. Курс української історії. – К., 1998.

3. В.І.Семененко, Л.О.Радченко. Історія України. – Харків, 2000.

4. Б.Лановик, Р.Матейко, З.Матисякевич. Історія України. – К., 2000.

5. К.І.Рибалка. Історія України. – Ч.І. – К., 1994.

6. Н.Яковенко. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XVIII
ст. –К., 1977.

7. Історія України. Під редакцією Ю.Зайцева. – Львів, 1997.

8. М.Котляр, С.Кульчицький. Довідник з історії України. – К., 1996.

9. Довідник з історії України. За ред. І.В.Підкови, Р.М.Шуста. Вид. в 3
томах. –Т.І. –К., 1993; –Т.2. –К., 1995; –Т.3. – К., 1999.

10. В.Ф. Верстюк, О.М.Дзюба, В.Ф.Репринцев. Історія України від
найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К., 1995.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020