.

Юридичні факти в цивільному законодавстві (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1215 21224
Скачать документ

Курсова робота

на тему:

“Юридичні факти

в цивільному законодавстві”

План

ВСТУП

І. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ЮРИДИЧНИХ ФАКТІВ, ЇХ ОЗНАКИ ТА ВИСВІТЛЕНІСТЬ В
ЮРИДИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

a. Загальне поняття юридичних фактів

b. Ознаки юридичних фактів

c. Про юридичні факти в науковій літературі

ІІ. Юридичні факти в цивільному законодавстві, їх класифікація

2.1. Поняття та місце юридичних фактів у цивільному праві

2.2. Класифікація юридичних фактів в цивільному праві

ІІІ. Характеристика основних юридичних фактів

2.1. Угоди – як найпоширеніший юридичний факт

3.2. Підстави виникнення зобов’язань і юридичні факти в цивільному праві

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Обраною темою даної курсової роботи є “Юридичні факти в цивільному
законодавстві”.

Актуальність обраної теми випливає з того, що юридичні факти оточують
нас у повсякденному житті (народження дитини, закінчення інституту,
вступ у шлюб і т.д.). Юридичний факт є обов’язковою умовою виникнення,
розвитку і припинення правовідносин. Чисельно юридичний факт упорядковує
соціальні зв’язки, він визначає юридичну чинність прав і обов’язків, а
також наслідок їхнього дотримання, використання. Усе це обумовлює велике
значення даної правової категорії.

За допомогою юридичного факту здійснюється зв’язок реального поводження
і правової норми. Саме з його починається життя правової норми
перевіряється її реальність, дійсність, перевіряється ефективність
правової норми. Юридичний факт – це в переважній більшості випадків
поводження, що з волі особи, або мимо його волі, проводить у дію
механізм правового регулювання. І надалі поводження особи
співвідноситися з тією моделлю поводження, що встановлена нормою права,
визначається їхня відповідність або наявність відхилень.

Нерідко для виникнення передбачених правовою нормою юридичних наслідків
необхідний не один юридичний факт, а їхня сукупність, що називають
юридичним складом або складні, комплексні факти.

Підставою виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин є
юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини, з якими норми
цивільного законодавства пов’язують настання правових наслідків. Тому
юридичні факти виступають як проміжна ланка між правовою нормою і
цивільними правовідносинами.

Ступінь вивчення обраної теми досить глибока, однак і по сьогоднішній
день залишається досить багато спірних питань щодо класифікації
юридичних фактів в цивільному законодавстві. Особливості розгляду
досліджуваного питання в юридичній літературі буде висвітлено окремим
питанням.

Об’єктом дослідження виступають юридичні факти як перехід між правовою
нормою і цивільними правовідносинами; предметом дослідження є
особливості класифікації юридичних фактів, підстави виникнення
зобов’язань, умови правовідносин, які зумовлені юридичними фактами тощо.

Під час проведення дослідження були застосовані такі методи наукового
дослідження як літературний метод, метод порівняння, хронологічний
(часовий) метод, метод аналізу та синтезу, узагальнюючий метод.

Для написання роботи були використані різноманітні джерела:
нормативно-правові акти, в першу чергу – Цивільний кодекс України,
Арбітражний процесуальний кодекс України, Конституція України; також
були використані різноманітні підручники та спеціалізовані видання, в
яких безпосередньо чи опосередковано розглядалися питання, пов’язані з
юридичними фактами в цивільному законодавстві.

Робота складається зі вступу, основної частини та висновків. Основна
частина, в свою чергу, складається з трьох розділів. Перший розділ
присвячений розкриттю загального поняття юридичних фактів, їх ознак та
висвітленню даного питання в юридичній літературі. Другий розділ
безпосередньо розкриває поняття та місце юридичних фактів у цивільному
праві, їх класифікації. Третій розділ присвячений огляду найпоширеніших
юридичних фактів, підставам виникнення зобов’язань тощо. На мою думку,
розгляд саме в такій послідовності дає змогу побудувати логічно
правильну структуру дослідження і розкрити обрану тему для дослідження.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ЮРИДИЧНИХ ФАКТІВ,

ЇХ ОЗНАКИ ТА ВИСВІТЛЕНІСТЬ В ЮРИДИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

1.1. Загальне поняття юридичних фактів

У словнику під фактом взагалі розуміється дійсна, цілком реальна подія,
явище, те, що дійсно відбулося.

У реальному житті, що оточує людину, існує ціла безліч фактів. Одні
факти стають людині відомими в процесі пізнання, інші відомі людині вже
давно.

У процесі пізнання можливі випадки, коли наші відчуття, представлення,
сприйняття не можуть дати повну характеристику визначеному фактові, або
він може бути сприйнятий перекручено. З цього випливає необхідність
критичного підходу до знову установлюваних фактів.

Вивчаючи суспільні відносини і явища, особливу увагу варто звертати на
неприпустимість пізнання окремих фактів, а не їхньої системи,
сукупності. І перебування змісту факту в суспільних відносинах значно
складніше, ніж інтерпретація фактів і явищ у природі. В.І. Ленін
підкреслює: «В області явищ суспільних немає прийому більш
розповсюдженого і більш неспроможного, як вихоплювання окремих фактів,
гра в приклади».

Юридичні факти оточують нас у повсякденному житті (народження дитини,
закінчення інституту, вступ у шлюб і т.д.). Але і деякі явища природи
також можуть виступати як юридичні факти.

Поняття «факт» широко застосовується в науці. Між науковим і юридичним
фактом немає повної аналогії, але їхня подібність у тім, що науковий
факт є посередньою ланкою між науковою теорією й об’єктивним світом, а
юридичний факт – посередньою ланкою між правом і суспільними відносинами
[15, c.74].

Звернемося тепер безпосередньо до поняття юридичного факту.

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з якими норма права
пов’язує виникнення визначених юридичних наслідків. Передумовами
правовідносин є юридичні факти, їхня модель фіксується в гіпотезі
юридичних норм.

Юридичні факти різноманітні, тому з метою виявлення їхніх особливостей і
більш глибокого пізнання вони досить докладно кваліфікуються по різних
підставах.

По вольовій ознаці юридичні факти поділяються на події і дії.

Події – це такі обставини, що об’єктивно не залежать від волі і
свідомості людей. Наприклад, стихійні лиха, самі по собі ці явища не
чого юридичного в собі не несуть і автоматично ніяких зобов’язань не
породжують, але служать приводами, причинами для виникнення
правовідносин.

Дії – це такі факти, що залежать від волі людей. Дії підрозділяються на
правомірні і неправомірні.

По характеру наступаючих наслідків розрізняють факти:

а) правостворюючі;

б) правозмінюючі;

в) правоприпиняючі.

До правомірних дій, що викликають відповідні правовідносини, відносяться
численні акти – документи різних державних органів і посадових осіб.

Нерідко для виникнення передбачених правовою нормою юридичних наслідків
необхідний не один юридичний факт, а їхня сукупність, що називають
юридичним складом або складні, комплексні факти.

За допомогою юридичного факту здійснюється зв’язок реального поводження
і правової норми. Саме з його починається життя правової норми
перевіряється її реальність, дійсність, перевіряється ефективність
правової норми. Юридичний факт – це в переважній більшості випадків
поводження, що з волі особи, або мимо його волі, проводить у дію
механізм правового регулювання. І надалі поводження особи
співвідноситися з тією моделлю поводження, що встановлена нормою права,
визначається їхня відповідність або наявність відхилень.

Безперечно, на відповідність моделі і реального поводження робить свій
вплив безліч факторів. Наприклад, на мотиви поводження впливають
створення особою прав і обов’язків, можливостей і боргу і т.п.

Значення юридичного факту також у тім, що він є підставою «прив’язки»
загальної абстрактної норми до конкретного випадку. Подія або дія тоді,
коли норма визначає ці обставини, при настанні яких суспільні відносини
здобувають форму правовідносин [25, с.241].

Юридичний факт є обов’язковою умовою виникнення, розвитку і припинення
правовідносин.

Чисельно юридичний факт упорядковує соціальні зв’язки, він визначає
юридичну чинність прав і обов’язків, а також наслідок їхнього
дотримання, використання. Усе це обумовлює велике значення даної
правової категорії.

1.2. Ознаки юридичних фактів

Конкретність, індивідуальність. Юридичні факти являють собою явища
дійсності, що існують у визначеній точці простору і часу. Якщо мова йде
про факти дії, то конкретність дій означає, що вони зроблені визначеними
суб’єктами і несуть конкретний соціальний і правовий зміст. Конкретність
юридичних фактів-подій виражається в тому, що вони відбуваються у
визначеній місцевості в деякий визначений момент часу.

Існування у факті інформації про стан суспільних відносин, що входять у
предмет правового регулювання. Юридичними фактами виступають лише такі
обставини, які торкаються прямо чи опосередковано права й інтересів
суспільства, держави, соціальних колективів, особистості. Беззмістовні
із соціальної точки зору події і дії не можуть мати і юридичного
значення.

Виразність (об’єктивованість) певним чином зовні. Юридичними фактами не
можуть бути абстрактні поняття, думки, події внутрішнього духовного
життя людини і тому подібні явища. Разом з тим законодавство може
враховувати суб’єктивну сторону вчинків (провину, мотив, інтерес, ціль)
як елементи складного юридичного факту.

Наявність або відсутність визначених явищ матеріального світу. Необхідно
враховувати, що юридичне значення можуть мати не тільки позитивні
(існуючі) явища, але і так звані негативні факти (відсутність відносин
службової підпорядкованості, споріднення, іншого зареєстрованого шлюбу і
т.п.).

Пряма чи непряма передбаченість нормами права. Багато юридичних фактів
вичерпно визначені в нормі права. Разом з тим, як буде показано нижче,
існує категорія індивідуально обумовлених фактів, що лише в загальному
виді (побічно) передбачені в законодавстві.

Фіксація у встановленій законодавством процедурно-процесуальній формі.
Багато юридичних фактів мають правове значення лише в тому випадку, якщо
вони належним чином оформлені і засвідчені (у виді документа довідки,
журнального запису і т.д.).

Виклик передбачених законом правових наслідків. Мається на увазі,
насамперед, виникнення, зміна або припинення правового відношення. Але
юридичний факт може викликати й інші правові наслідки, наприклад,
анулювати раніше виниклі юридичні факти.

1.3. Про юридичні факти в науковій літературі

Розглянемо положення категорії «юридичні факти» в іноземній і
вітчизняній науковій літературі.

В французькій науковій літературі питання юридичних фактів розглядаються
головним чином у курсах цивільного права в зв’язку з проблемою
виникнення зобов’язань. Оцінюючи положення справ у цій області, відомий
французький юрист Л. Жюлліо де ла Морандьєр у свій час писав: “Кожна з
обставин, за якою наше право визнає силу фактора, що породжує право, що
робить його перехід чи припинення його, визначається особливими
правилами, причому наше право не виходить з якої б то не було загальної
теорії юридичних фактів” [21, c.107] .

Трохи більша увага приділяється проблемі юридичних фактів у німецькій і
італійській літературі [22, c.58]. Німецькі та італійські юристи
(К. Адомайт, Е. Кюне, А. Манігк, Е. Бетті, К. Майорка
та ін.) не ухиляються від розгляду загального поняття юридичного факту і
складу, приводять їх класифікації, аналізують роль юридичних фактів у
забезпеченні автономії особистості в правових відносинах. Слід особливо
зазначити докладну енциклопедичну статтю професора Карло Майорка, яка
містить огляд теорії юридичних фактів і велику (більш ста джерел)
бібліографію по проблемі.

В англійській і американській правовій доктрині не створено розгорнутої
теорії юридичних фактів. Випливаючи традиціям своєї правової системи,
англійські й американські юристи скептично відносяться до абстрактних
юридичних понять. Юридичні факти визначаються ними в процесуальному
змісті як обставини, що підлягають доведенню, що мають значення для
розв’язання справи і т.п.

У вітчизняній науковій літературі проблеми юридичних фактів
розглядаються в монографіях, дисертаціях, статтях, підручниках по теорії
держави і права і по галузевих юридичних науках. Можна виділити дві
групи джерел. По-перше, роботи загальнотеоретичного характеру. У них
розглядаються поняття і види юридичних фактів, аналізується їхня роль у
правовому регулюванні, зв’язок із правовими відносинами. Не випадково
питання теорії юридичних фактів викладаються головним чином у роботах по
теорії правових відносин. Друга група робіт присвячена юридичним фактам
у галузях права. Природно, що авторів хвилюють насамперед особливості
галузевих юридичних фактів і складів, способи їхнього встановлення,
доказу і т.д.

Значна кількість досліджень виконана “на стику” теорії юридичних фактів
і інших розділів юридичної науки. Це роботи, присвячені цивільним,
карної, трудовим, сімейним, процесуальним правовідносинам, термінам,
угодам, адміністративним актам, трудовим договорам, деліктам і ін.[23,
c.115]

Поряд з іншими аспектами проблеми в них розглядаються і питання
юридичних фактів.

Розділ 2. Юридичні факти в цивільному законодавстві, їх класифікація

2.1. Поняття та місце юридичних фактів у цивільному праві

Підставою виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин є
юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини, з якими норми
цивільного законодавства пов’язують настання правових наслідків. Тому
юридичні факти виступають як проміжна ланка між правовою нормою і
цивільними правовідносинами.

Юридичними фактами можуть бути різні життєві обставини, що належать як
до сфери природи (народження і смерть особи, перебіг часу), так і до
соціальної сфери життя (дії і вчинки людей, адміністративні акти,
рішення суду). Без юридичних фактів не встановлюються, не змінюються і
не припиняються жодні цивільні правовідносини. Так, глава 25 ЦК України
передбачає можливість виникнення, зміни або припинення правовідносин
майнового найму. Однак для того, щоб вказані цивільні правовідносини
виникли, необхідно укласти угоду, передбачену ст. 256 ЦК України. Вже
існуючі правовідносини майнового найму можуть бути змінені на
правовідносини купівлі-продажу, якщо сторони дійдуть до відповідної
угоди і змінять уже існуючий договір. Нарешті, правовідносини майнового
найму можуть бути припинені достроково на вимогу наймодавця при настанні
одного з юридичних фактів, передбачених ст. 269 ЦК України. Значення
юридичних фактів у цивільному праві не вичерпується тим, що вони є
підставою виникнення, зміни і припинення правовідносин. Такі юридичні
факти, як народження, досягнення повноліття, визнання громадянина
недієздатним тягне за собою виникнення або припинення правоздатності і
дієздатності.

Однак не кожна життєва обставина є юридичним фактом, а лише така, з якою
норми цивільного законодавства пов’язують настання правових наслідків.
Так, наприклад, досягнення 18-річного віку само по собі не викликає
будь-яких правових наслідків. Але законодавство, пов’язуючи з
досягненням цього віку виникнення цивільної дієздатності (ч. 1 ст. 11 ЦК
України), робить його юридичним фактом. Таким чином можна зробити
висновок, що юридичний факт характеризується двома чинниками: наявністю
явищ зовнішнього світу (життєві обставини) і визнання їх державою
юридичними фактами. Одні й ті самі факти можуть бути або не бути
юридичними залежно від того, як до них ставиться держава в даний період.
Така життєва обставина, як смерть громадянина або ліквідація юридичної
особи як підстава припинення зобов’язань ЦК УРСР 1922 p. юридичним
фактом не визнавалися. І лише ЦК УРСР 1964 р. (ст. 223) визнала цю
обставину юридичним фактом, що є однією з підстав припинення
зобов’язань.

Стаття 4 ЦК України передбачає приблизний перелік юридичних фактів, які
породжують цивільні правовідносини (цивільні права та обов’язки):

— угоди, передбачені законом, а також угоди, хоч й не передбачені
законом, але такі, що йому не суперечать;

— адміністративні акти;

— відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, створення творів
науки, літератури, мистецтва;

— заподіяння шкоди іншій особі, а також набуття або збереження майна за
рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав;

— події, з якими закон пов’язує настання цивільно-правових наслідків [4,
ст.4].

Разом з тим закон підкреслює, що цей перелік не є вичерпним. Визнається
можливим виникнення цивільних прав та обов’язків з “інших дій громадян і
організацій”. Дане положення має надзвичайно важливе значення для
цивільного законодавства, яке, на відміну від кримінального, має справу
перш за все не з аномальними явищами, а з нормальним розвитком
економічного обороту. Сучасний рівень розвитку економічного обороту
робить неможливим закріплення у цивільному законодавстві всіх без
винятку юридичних фактів. Потреба в таких юридичних фактах може
виникнути цілком несподівано і безвідкладно, тоді як внесення
відповідних змін у законодавство завжди вимагає певного часу. Тому в
цивільному законодавстві і передбачено правило, згідно з яким юридичні
факти, не передбачені цивільним законодавством, спричинюють відповідні
правові наслідки, якщо вони не суперечать загальним засадам і змісту
цивільного законодавства.

Таким чином, під юридичними фактами в цивільному праві слід розуміти
конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства
пов’язують настання правових наслідків і перш за все виникнення, зміни і
припинення цивільних правовідносин.

Підставою цивільних правовідносин може бути одиничний юридичний факт.
Так, для встановлення зобов’язання підряду достатньо укласти договір між
підрядником і замовником. Такі обставини називаються простими юридичними
фактами. Однак виникнення деяких цивільних правовідносин може бути
зумовлено сукупністю юридичних фактів, що називається складним юридичним
фактом, або юридичним cклaдoм. Кожний з юридичних фактів, що входить до
юридичного складу, може мати самостійне значення. Але даний правовий
наслідок може викликати тільки юридичний склад у цілому, увесь комплекс
фактів.

Юридичні склади поділяються на прості і складні. Прості юридичні склади
являють собою сукупність фактів, які можуть накопичуватись у довільній
послідовності, важливо лише, щоб у якийсь певний момент вони були в
наявності [5, c.160]. Так, відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦК України
зупинення перебігу строку позовної давності настає за наявності
комплексу юридичних фактів: 1) перебування позивача або відповідача у
складі Збройних Сил; 2) переведення Збройних Сил на воєнний стан в
останні 6 місяців перебігу строку позовної давності. Складні юридичні
склади — це сукупність фактів, між якими існує сувора залежність. У
цьому випадку юридичні факти повинні виникати в чітко визначеному
порядку і бути в наявності в потрібний час. Так, спадкоємець, вказаний у
заповіті, може стати власником спадкового майна за наявності таких
юридичних фактів, що розвиваються в певній послідовності:

складання заповіту спадкодавцем; відкриття спадщини;

прийняття спадщини спадкоємцем.

Особливий різновид юридичних складів у механізмі цивільно-правового
регулювання являють собою ті склади, обов’язковими елементом яких є
такий юридичний факт, як державна реєстрація дії або події. Особлива
роль таких юридичних складів полягає в тому, що вже саме існування
юридичного факту у формі дії або події за відсутності факту їх державної
реєстрації не спричинює цивільно-правових наслідків. Так, угоди з
нерухомим майном породжують права на таке майно лише за умови їх
державної реєстрації, для виникнення права на винахід необхідне подання
заявки і визнання пропозиції винаходом (видача патенту) в Державному
комітеті з питань науки і інтелектуальної власності. Існування таких
юридичних складів об’єктивно необхідне, бо державна реєстрація прав,
дій, подій є засобом публічного контролю за цивільним оборотом з метою
забезпечення найповнішої охорони важливих майнових і особистих благ та
свобод суб’єктів.

2.2. Класифікація юридичних фактів в цивільному праві

Усі численні юридичні факти в цивільному праві класифіковано залежно від
їх індивідуальних особливостей, що дає змогу більш вільно орієнтуватися
серед великої кількості юридичних фактів і чіткіше відмежовувати їх один
від одного. Це, в свою чергу, сприяє правильному застосуванню цивільного
законодавства суб’єктами цивільного права та правоохоронними органами.
Класифікацію юридичних фактів розроблено на підставі певних критеріїв.
Традиційно юридичні факти поділяються за ознаками залежності від волі
суб’єктів на події та дії [5, c.204].

У теорії права такий поділ не є беззаперечним. Деякі автори до цієї
групи включають стан і строки. Інші вважають, що за вольовою ознакою
юридичні факти поділяються на три види: дії, події, стан.

Дії відбуваються за волею суб’єктів — фізичних і юридичних осіб. До них
належить більшість юридичних фактів (укладення договору, виконання
зобов’язання, створення твору, прийняття спадщини тощо).

Як уже було зазначено події — явища реальної дійсності, що відбуваються
незалежно від волі особи. Наприклад, така подія, як сильний землетрус, є
юридичним фактом, що породжує право страхувальника жилого будинку на
отримання страхового відшкодування, тобто право на компенсацію шкоди, що
виникла внаслідок зруйнування будинку через цей землетрус. Така подія,
як смерть людини, може спричинити численні правові наслідки, включаючи
правовідносини зі спадкування майна.

Проте не можна заперечувати вольового походження подій у всіх випадках.
Юридична подія може виникнути і внаслідок дії особи. Залежно від того,
зумовлено виникнення події волею особи чи ні, їх поділяють на абсолютні
та відносні. Абсолютні події — такі явища, виникнення і розвиток яких не
пов’язаний з вольовою діяльністю суб’єктів. До них належать стихійні
лиха (повінь, землетрус, снігові замети, інші природні явища), перебіг
часу тощо. Відносні події — це такі явища, які виникають за волею
суб’єктів, але розвиваються і проходять незалежно від їх волі.
Наприклад, настання смерті внаслідок заподіяння тілесних ушкоджень.
Отже, відносна подія відрізняється від дії не стільки характером її
виникнення, скільки характером розвитку процесу цих явищ. Події
набувають юридичного значення тому, що з їх настанням закон пов’язує
певні правові наслідки.

Наближені до відносних подій такі юридичні факти, як строки. Строками
називають відрізки часу, що мають свій початок, встановлену тривалість
перебігу і закінчення. Строки — це об’єктивна категорія, яка не залежить
від волі і діяльності суб’єктів цивільних правовідносин, що не можуть
зупинити перебіг часу, протиставивши йому свою діяльність. Разом з тим
строк не є особливим юридичним фактом, що існує поряд з подіями і діями.
Він належить до відносних подій, оскільки, розглядаючи строки, не можна
взагалі заперечувати діяльність осіб. Строки є вольовими за походженням,
бо вони та їх межі встановлюються нормами цивільного законодавства,
угодою сторін, судом. Строки відіграють самостійну і багатогранну роль у
механізмі цивільно-правового регулювання суспільних відносин. В одних
випадках настання або закінчення строку автоматично породжує, змінює або
припиняє цивільні права та обов’язки (наприклад, строк охорони суміжних
прав призупиняється за одним лише фактом перебігу 50 років з дня першої
фіксації виконання або постановки, першого видання фонограми, першої
передачі в ефір тощо), в інших — настання або закінчення строку
спричинює цивільно-правові наслідки у сукупності з певною поведінкою
суб’єктів (наприклад, прострочення виконання зобов’язання може стати
підставою покладення відповідальності за наявності винних дій боржника
або кредитора).

З настанням або закінченням строку норми цивільного законодавства
пов’язують настання юридичних наслідків, залежно від яких строки
поділяються на правопороджуючі, правозмінюючі, правозупиняючі та
правовідновлюючі.

Дії, залежно від того, чи відповідають вони вимогам закону, інших
нормативних актів та умовам договору або ж порушують їх, поділяються на
правомірні і неправомірні. Неправомірні — це дії, які порушують
положення законів, інших нормативних актів і принципів права. До
неправомірних дій, що породжують цивільні правовідносини, можна
віднести: завдання шкоди (збитку); порушення договірних зобов’язань;
безпідставне збагачення; дії, здійснені як угоди, що визнані недійсними;
дії, що порушують виключні права авторів творів науки, літератури,
мистецтва тощо. Наслідком здійснення неправомірних дій є настання
цивільно-правової відповідальності, хоч воля правопорушника не була
спрямована на настання цих правових наслідків. Вони настають внаслідок
положення закону. Неправомірні дії можна поділити на цивільні
правопорушення і злочини. Останні тягнуть за собою кримінальне
покарання, але водночас у цивільному порядку породжують обов’язки з
відшкодування шкоди, завданої особі громадянина або його майну.

Правомірні дії — це дії, що відповідають вимогам законів, інших правових
актів та принципів права. Правомірні дії, в свою чергу, поділяються на
юридичні акти та юридичні вчинки. Юридичні акти — правомірні дії
суб’єктів, метою яких є виникнення, зміна або припинення цивільних
правовідносин, тобто спрямовані на досягнення правових наслідків. До
юридичних актів належать угоди, адміністративні акти (акти державних
органів та органів місцевого самоврядування), рішення суду.

Основним, видом цивільно-правових юридичних актів є угоди — вольові дії
юридичної або фізичної особи, спрямовані на досягнення певного правового
результату. Так, укладаючи угоди поставки, суб’єкт намагається набути
права власності на гроші або партію товару. Підставою виникнення, зміни
або припинення цивільних правовідносин можуть бути і односторонні угоди,
коли для їх змісту достатньо виявлення волі однієї сторони (скасування
довіреності особою, яка її видала [4, ч.1, ст.69]).

Адміністративні акти завжди здійснюються з наміром спричинити відповідні
адміністративно-правові наслідки. Тому більшість адміністративних актів
є підставою адміністративних правовідносин і не належать до числа
цивільно-правових юридичних актів. Але деякі адміністративні акти
приймають з метою викликати як адміністративно-правові, так і
цивільно-правові наслідки. Одні адміністративні акти передують
виникненню цивільних правовідносин (наприклад, здійсненню опікуном угоди
з відчуження майна підопічного має передувати дозвіл на здійснення такої
угоди органом опіки і піклування), інші адміністративні акти породжують
цивільні правовідносини (видача ордеру на жиле приміщення зобов’язує
житлово-експлуатаційну організацію укласти з особою, яка отримала ордер,
договір найму жилого приміщення). Адміністративні акти можуть спричинити
також припинення цивільних правовідносин.

В історії нашої держави за існування державного централізованого
регулювання економіки на формування змісту цивільно-правових відносин
значний вплив мали планові акти з розподілу товарів і продукції тощо, що
є різновидом адміністративних актів. В умовах ринкової економіки
підставою виникнення цивільних прав і свобод виступають якісно інші
акти. Так, одним з основних засобів упорядкування ринкових відносин є
ліцензування окремих видів підприємницької діяльності. Видача державними
органами або органом місцевого самоврядування будь-якому суб’єктові
права ліцензії означає надання йому права здійснювати певні види
діяльності (наприклад, надання юридичних, банківських, аудиторських
послуг і т. п.) або укладати певні угоди (наприклад, зовнішньоекономічні
угоди, валютні операції тощо).

Спільним між угодами та адміністративними актами як юридичними фактами
цивільного права є те, що вони являють собою правомірні дії і
здійснюються зі спеціальним наміром спричинити відповідні
цивільно-правові наслідки. Разом з тим між ними існують і відмінності.
По-перше, адміністративні акти можуть бути здійснені тільки органом
державної влади і місцевого самоврядування, в той час як угоди
укладаються суб’єктами цивільного права. По-друге, адміністративні акти,
спрямовані на встановлення цивільних правовідносин, завжди породжують і
певні адміністративно-правові наслідки, тоді як угоди спричинюють
виключно цивільно-правові наслідки. По-третє, орган, який здійснив
адміністративний акт, спрямований на встановлення цивільно-правових
відносин, ніколи сам не стає учасником цих правовідносин, у той час як
особа, що уклала угоду з метою встановлення цивільних правовідносин,
неодмінно стає їх учасником [11, c.140-141].

Особливий різновид юридичних актів — судові рішення, що встановлюють
цивільні права та обов’язки. Як приклад можна навести рішення про
визнання права власності на самовільну забудову за умов, що земельну
ділянку у встановленому порядку буде надано забудовникові; про примусове
укладення договору на умовах, визначених у судовому рішенні.

Юридичні вчинки — це правомірні дії суб’єктів цивільних правовідносин, з
якими закон пов’язує певні юридичні наслідки незалежно від того, чи була
у суб’єктів мета досягти

Оцінюючи судові рішення як самостійні юридичні факти, необхідно мати на
увазі, що в юридичній науці, зокрема у цивільно-процесуальній, має місце
позиція, згідно з якою судові рішення не можуть розглядатися як
самостійні юридичні факти, що породжують цивільні правовідносини.

Авторські правовідносини виникають у момент створення письменником твору
в доступній для відтворення формі незалежно від того, чи прагнув він при
написанні твору до набуття авторських прав, чи ні. Автор може навіть і
не знати про комплекс прав, що виникають у нього, але він стає їх
володільцем вже за наявності факту створення твору. З огляду на
вищевикладене не можна віднести до юридичних вчинків створення винаходу,
корисної моделі і промислового зразка, бо права на винахід, корисну
модель і промисловий зразок можуть виникнути при визнанні їх такими
патентним відомством і видачі відповідних патентів і свідоцтв.

Відмінність юридичного вчинку від угоди полягає в тому, що: 1) юридичні
вчинки здійснюються без мети спричинити правові наслідки; 2) при
здійсненні юридичного вчинку недієздатними особами також можуть
виникнути правові наслідки.

Залежно від наслідків, спричинених юридичними фактами, їх поділяють на
правостворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі і правовідновлюючі. З
правостворюючим фактом норми цивільного законодавства пов’язують
виникнення цивільних прав та обов’язків. Так, будівництво будинку,
написання картини художником, народження дитини є фактами, що породжують
права та обов’язки. Правозмінюючі юридичні факти — це такі юридичні
факти, настання яких тягне за собою зміну цивільних правовідносин. Як
приклад можна назвати зміну суб’єктивного складу правовідносин шляхом
уступки права вимоги або переведення боргу [4, гл.17]. Правовідносини
можуть бути змінені також судовим рішенням. Правоприпиняючими є такі
юридичні факти, з настанням яких цивільне законодавство пов’язує
припинення цивільних правовідносин.

До правоприпиняючих належать такі факти, як виконання боргу за
зобов’язанням, знищення речі, також смерть громадянина, у якого були
права та обов’язки, тісно пов’язані з особистістю. Правовідновлюючі
юридичні факти — це такі юридичні факти, з настанням яких цивільне
законодавство пов’язує відновлення прав та обов’язків, які суб’єкт
цивільних правовідносин втратив раніше. Наприклад, явка особи, визнаної
безвісно відсутньою, веде до відновлення деяких цивільних правовідносин.
Особливістю таких юридичних фактів є те, що вони не породжують нових, а
відновлюють, у межах їх колишнього існування, правовідносини, які раніше
припинили існування.

В юридичній літературі існують різні думки щодо питання про природу
стану в системі юридичних фактів. Одні автори, крім поділу юридичних
фактів на події та дії, в самостійну групу виділяють стани (А. К.
Стальгевич), інші не визнають за станами значення юридичних фактів і
стверджують, що значення юридичного факту мають лише ті зміни, які в
ньому відбуваються (С. Ф. Кечек’ян, Р. О. Халфіна).

Стани є такими юридичними фактами, які існують тривалий час, безперервно
або періодично породжують правові наслідки’. Стани не можуть бути
виділені в особливу групу юридичних фактів з подіями і діями. За своїм
правовим характером юридичні факти-стани можуть бути подіями і діями.
Факти-стани можуть бути правовідносинами, а можуть існувати і поза
правовідносинами. Наприклад, стан непрацездатності, утриманства існує
поза правовідносинами. У деяких випадках зазначені стани є юридичними
фактами, які входять до юридичного складу, необхідного для переходу до
обов’язкового спадкоємця прав та обов’язків спадкодавця.

Розділ 3. Характеристика основних

юридичних фактів

3.1. Угоди – як найпоширеніший юридичний факт

До найпоширеніших юридичних фактів належать угоди [4, ст.41], тобто дії
громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або
припинення цивільних прав або обов’язків. Відомо, що дії як юридичні
факти завжди мають вольовий характер і поділяються на правомірні й
неправомірні. Угоди — це вольові і правомірні дії, безпосередньо
спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення,
зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Наприклад, А. заповідав усе належне йому майно сину. Складаючи заповіт,
А. вчинив дію, спрямовану на встановлення цивільних спадкових прав та
обов’язків сина як спадкоємця за заповітом. Згодом А. анулює свій
заповіт і складає новий [4, cт.544], за яким заповідає належне йому
майно в рівних частках сину і дружині. Змінюючи раніше зроблений
заповіт, А. тим самими змінює цивільні, спадкові права та обов’язки
сина, попереднього спадкоємця за заповітом.

Інший приклад. Наймач жилого приміщення, що здав куток громадянину за
договором піднайму на невизначений строк, попередив піднаймача за 3
місяці про необхідність звільнити житлову площу. В даному прикладі
наймач вчинив вольову правомірну дію, спрямовану на припинення права
піднаймача на жиле приміщення чи частину жилого приміщення. У всіх
наведених прикладах йдеться про вчинення угод. Але вчинення вольової
правомірної дії не завжди означає вчинення угоди. Громадянин знайшов
кимось загублений портфель і здав його у міліцію. 17-річний підліток,
взяв участь у гасінні пожежі, що спалахнула на території школи.
Зазначені особи, діючи правомірно і навіть благородно, разом з тим не
намагаються встановити, змінити чи припинити для себе або інших цивільні
права та обов’язки. У першому прикладі громадянин допомагає розшукати
володільцю загублений портфель, а в іншому — особа виконує свій
обов’язок з охорони державної власності. Інша справа, що вчинення
подібних благородних, альтруїстичних дій за законом (незалежно від волі
носіїв цих дій) зумовлює певні юридичні наслідки [4, ст.138, 467, 468].
У наведених прикладах йдеться про юридичні вчинки, які не є угодами.

В угоді виявляється воля її учасників, яка має пізнаватися іншими
особами, а тому повинна бути виражена, виявлена зовні. Зовнішній вияв
волі називається волевиявленням. Це — суть угоди. Без волевиявлення
немає угоди. Іноді для укладення угоди, крім волевиявлення, необхідно
вчинити фактичні дії. Наприклад, для укладення угод позики необхідні не
лише взаємне волевиявлення позикодавця і позичальника, а й фактична
передача майна, визначеного родовими ознаками.

Закон [4, ст.42] допускає різні форми зовнішнього вияву волі
(волевиявлення): словами (усно), письмовим актом, поведінкою особи. В
останньому випадку йдеться про конклюдентні дії (від лат. conclude —
укладаю, роблю висновок), тобто дії, у яких втілюється воля особи
укласти угоду. Торгова автоматика робить конклюдентні дії єдино можливою
формою волевиявлення укласти угоду: громадянин опускає в автомат монету
або жетон (вчиняє дію) і одержує необхідну річ.

Мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених
законодавством. ЦК України (ст. 260) виходить з того, що у разі
продовження користування майном після закінчення строку договору
майнового найму за відсутності заперечень з боку наймодавця договір
вважається поновленим на невизначений строк. Тут юридичного значення
набуває факт відсутності заперечення, тобто мовчання з боку наймодавця.

Угоди мають велике значення у народногосподарському житті країни.

Побудова ринкової економіки зумовлює посилення і розширення сфери
застосовування угод, у тому числі договорів. Товарно-грошовий характер
відносин економічного обігу виявляється в тому, що реалізація товарів
здійснюється тільки в результаті досягнутої угоди між товаровиробником і
споживачем. Саме договір як різновид угоди є такою згодою. У межах цієї
згоди інтерес однієї сторони задовольняється лише шляхом задоволення
інтересу іншої сторони. Бажання однієї особи продати відповідний товар,
а іншої — його купити породжує спільний інтерес сторін в укладенні
договору і його належному виконанні.

Через договір здійснюється зв’язок між виробництвом і споживанням. За
допомогою договору є можливість насичити ринок необхідними товарами.
Шляхом укладення договору громадяни на свій розсуд витрачають грошові
кошти для придбання товарів з метою задоволення своїх майнових і
немай-нових інтересів.

Значна роль угод у повсякденному житті громадян: користування
комунальним транспортом, послугами аптек, приватних або акціонерних
лікувальних закладів, одержання майна напрокат, відвідування видовищних
установ (різних виставок, кіно, цирків тощо). У цих і подібних випадках
укладаються відповідні угоди.

Щодо юридичних осіб (господарські товариства, виробничі кооперативи і т.
п.), то їх діяльність неможлива без угод.

Законодавство, що регулює різні угоди, розглядається у відповідних
розділах особливої частини підручника з цивільного права.

Угоди, що їх щоденно вчиняють юридичні особи і громадяни, є досить
різноманітними, а тому вимагають певної класифікації, передбаченої
законодавством.

Угоди бувають одно-, дво- або багагосторонніми. Якщо для виникнення угод
достатньо волевиявлення однієї сторони, вона є односторонньою.
Наприклад, розпорядження своїм майном на випадок смерті (заповіт) є
односторонньою угодою, бо для складання і оформлення її необхідно
волевиявлення тільки заповідача. До односторонніх, угод належать також
прийняття і відмова від спадщини [4, ст.548, 549, 533].

Якщо для виникнення угоди необхідні зустрічні волевиявлення двох сторін,
то це двостороння угода. Вона називається ‘ договором. Наприклад,
волевиявлення однієї сторони (покупця) купити майно і зустрічне (тобто
протилежне за змістом) волевиявлення іншої сторони (продавця) продати
майно є двосторонньою угодою купівлі-продажу, або договором
купівлі-продажу.

Для виникнення багатосторонньої угоди необхідно волевиявлення трьох і
більше сторін. Вони можуть бути як зустрічними (наприклад, при трьох-,
чотирьохсторонньому обміні жилих приміщень), так і спрямованими до
однієї мети (наприклад, у договорі про сумісну діяльність три сторони
або більше спільно діють для досягнення спільної господарської мети).

Залежно від способу укладення угоди поділяються на консенсуальні і
реальні. Консенсуальні угоди ( від лат. consensus — згода) вважаються
укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами
[4, ст.153]. Більшість угод є консенсуальними. Для укладення реальної
угоди (від лат. res — річ), поряд із згодою сторін, необхідне вчинення
фактичних дій (наприклад, передача майна). До реальних угод належать
договори позики, перевезення, дарування [4, ст.243, 358, 374].

Дія, яка повинна бути вчинена на підставі угоди, має свою мету (лат.
causa). Під метою у правовому значенні слід розуміти відповідний
правовий ефект, якого намагаються досягти сторони в угоді шляхом
вчинення дій.

За особливостями мети угоди поділяються на платні і безплатні, каузальні
і абстрактні. У платній угоді дії однієї сторони відповідає обов’язок
іншої сторони вчинити зустрічну дію. У договорі купівлі-продажу
продавець передає майно у власність покупця, а останній зобов’язаний
прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Двосторонні
угоди, за певним винятком, є платними. У безплатній угоді одна сторона
зобов’язана вчинити дії, а інша — має право вимагати виконання цих дій
без вчинення зустрічних власних дій. Односторонні угоди є безплатними. З
двосторонніх угод до безплатних належать договори дарування, безплатного
користування майном.

Деякі двосторонні угоди залежно від розсуду сторін можуть бути як
платними, так і безплатними (наприклад, договори доручення, схову).
Організації, як правило, укладають платні угоди, що пояснюється їхніми
госпрозрахунковими інтересами, які вимагають покриття видатків
прибутками від господарської діяльності.

Угоди, дійсність яких залежить від їхньої мети, називаються каузальними.
Якщо, наприклад, у борговій розписці не визначено мету, тобто немає
пояснення, чому Н. видав розписку М., то вона повинна бути визнана
недійсною. Переважна більшість угод є каузальною, оскільки угоди між
організаціями завжди мають на меті досягнення певного правового
результату. Громадяни за допомогою угод задовольняють свої потреби, і
тому у таких угодах також визначається мета їх укладення.

У деяких випадках законодавець допускає угоди, на дійсність яких не
впливає мета, а тому навіть за її відсутності такі угоди мають належну
юридичну силу. Вони називаються абстрактними (від лат. abstraho —
відриваю, відділяю). До абстрактних угод, зокрема, належать розрахунки
за визнаним сальдо зустрічних вимог.

3.2. Підстави виникнення зобов’язань

і юридичні факти в цивільному праві

Зобов’язальні відносини, як і інші цивільні правовідносини, виникають з
обставин, передбачених законом у якості юридичних фактів.

Частина 2 ст. 151 ЦК України серед підстав виникнення зобов’язань
називає договір та інші підстави, передбачені ст. 4 ЦК України. Таким
чином, зобов’язання можуть виникати:

1) з угод (у тому числі договорів) як передбачених законом, так і не
передбачених законом, але таких, що не суперечать йому;

2) з адміністративних актів;

3) внаслідок створення творів науки, літератури, мистецтва, а також
винаходів та інших результатів творчої діяльності;

4) внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а також придбання або
збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

5) внаслідок інших дій громадян та організацій;

6) внаслідок подій, з якими закон пов’язує настання цивільно-правових
наслідків.

Угоди (у тому числі договори). Не випадково серед юридичних фактів, з
яких виникають зобов’язання, договір визначений спеціально у ст. 151 ЦК
України. Саме цим підкреслюється значення і питома вага цивільних
договорів для виникнення зобов’язань. Договір виконує функцію
безпосередньої правостворюючої підстави виникнення зобов’язання. Це
означає, що права та обов’язки сторін, які становлять зміст
зобов’язання, виникають із самого договору і не потребують інших
факторів.

Система цивільно-правових договорів

Цивільно-правовими договорами опосередковуються відносини у різних
сферах діяльності громадян і юридичних осіб. Юридичне оформляючи і
закріплюючи суспільні, передусім економічні, зв’язки суб’єктів, надаючи
цим зв’язкам рис стабільності і визначеності, цивільно-правові договори,
взяті в цілому, являють собою єдину систему, окремі частини якої тісно
пов’язані між собою і взаємодіють.

У літературі з системного підходу і теорії систем до визначення системи
підходять як до відмежованої множинності взаємодіючих елементів. Система
цивільно-правових договорів як єдина система зі складними
взаємозв’язками її елементів характерна як внутрішньою єдністю, так і
диференціацією договірних відносин, що зумовлена особливостями
конкретних майнових відносин, опосередкованих договорами.

Наукову класифікацію договорів можна проводити за різними ознаками
(критеріями) залежно від цілей, які при цьому ставляться. Класифікація
договорів має сприяти глибшому з’ясуванню їх природи і змісту, виявленню
властивих їм спільних рис та особливостей, дальшому вдосконаленню
законодавства про договори.

Оскільки договір є різновидом угоди, то поділ договорів на окремі групи
можна проводити за тими самими критеріями, що й поділ угод:
консенсуальні та реальні, сплатні та безоплатні, абстрактні та казуальні
тощо. Але договорам, на відміну від односторонніх угод, властиві й певні
особливості, зумовлені зустрічним характером волевиявлень учасників,
тому в основу поділу договорів можна покласти нові критерії.

За ознакою розподілу прав та обов’язків між сторонами у зобов’язанні, що
виникло з договору, виділяють односторонні та двосторонні договори. За
одностороннім договором одна сторона має лише суб’єктивні права, а друга
— лише суб’єктивні обов’язки. Наприклад, за договором позики одна
сторона (позикодавець) має право вимагати повернення переданих другій
стороні (позичальникові) у власність грошей або речей, визначених
родовими ознаками, а позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві
таку саму суму або рівну кількість речей того самого роду і якості [4,
ст.374]. Односторонніми є договори дарування, безоплатного користування
майном тощо. Двостороннім є договір, за яким права та обов’язки
покладено на обидві сторони зобов’язання, що виникло з цього договору.
Переважна більшість договорів у цивільному праві є двосторонніми
(купівля-продаж, оренда, комісія тощо).

Залежно від послідовності (етапності) досягнення цілей, які ставлять
перед собою сторони, вступаючи у договірні зв’язки, договори можна
поділити на попередні та основні. У практиці ділового спілкування часто
ведуться переговори або листування між суб’єктами господарювання з
приводу створення у майбутньому нових ринкових структур або проведення
якихось спільних господарських заходів. Такі ділові стосунки нерідко
оформляються попереднім договором або протоколом про наміри тощо. За
попереднім договором сторони зобов’язуються у певний строк укласти в
майбутньому договір на умовах, передбачених попереднім договором. У
цьому договорі визначається й порядок погодження істотних умов
майбутнього договору, які не передбачені попереднім договором.

Основним вважається такий договір, укладення якого передбачене
попереднім договором. Хоч істотні умови основного договору названі у
попередньому договорі, але вони мають бути узгоджені сторонами при
укладенні основного договору. Сторона, яка необгрунтоване ухиляється від
укладення основного договору, повинна відшкодувати другій стороні
збитки, зумовлені простроченням, якщо інше не передбачено попереднім
договором або законодавчими актами. Зобов’язання, передабчені попереднім
договором, припиняються, якщо до закінчення строку, протягом якого має
бути укладений основний договір, цей договір не буде укладений або жодна
із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.
Договір (протокол) про наміри, в якому не виявлено прямо волі сторін
надати йому силу попереднього договору, не породжує цивільно-правових
наслідків [4, ст.667].

Залежно від того, на чию користь обумовлено виконання зобов’язань за
договором, — на користь сторін по договору чи третіх осіб, які не беруть
участі в укладенні договорів, останні можна поділити на дві групи.
Першу, найбільш поширену групу, становлять договори, в яких виконання
здійснюють взаємно самі сторони без участі третіх осіб. У цих договорах
обумовлюється виконання сторонами їхніх взаємних зобов’язань: однією на
користь другої (наприклад, продавець на користь покупця тощо). У
договорах другої групи виконання зобов’язання обумовлюється на користь
третьої особи [4, ст.160]. Коли особа, яка уклала договір, обумовила
виконання зобов’язання, що виникло з договору, третій особі, то, якщо
інше не передбачено в договорі і не випливає з його змісту, виконання
може вимагати як сторона за договором, так і третя особа, на користь
якої виговорено виконання. Якщо третя особа відмовилася від права,
наданого їй за договором, то особа, що уклала договір, може скористатися
цим правом, коли це не суперечить змістові договору. Прикладом договору
на користь третьої особи може бути Договір змішаного страхування життя,
за яким страхова сума у разі смерті громадянина (застрахованої особи)
виплачується зазначеній у договорі третій особі).

Класифікацію цивільно-правових договорів можна здійснювати і за
належністю їх до певного типу, виду (різновиду) або змішаного договору.
На думку О.С. Іоффе, договірний тип виділяється за специфікою
матеріальних відносин, що опосередковуються договором, або колом
юридичних умов, об’єктивно необхідних для утворення даного договірного
зобов’язання. Коли ж договори подібні як за покладеними в їх основу
матеріальними відносинами, так і за істотними умовами, вони
співвідносяться між собою як різновиди одного і того ж договірного типу.
Якщо ж укладений договір опосередковує два або кілька різнорідних
відносин та об’єднує умови, об’єктивно необхідні для формування
зобов’язань різних типів, він стає змішаним договором1. Так, договори
побутового підряду і на виконання проектно-розвідувальних робіт
об’єднуються як різновиди одним підрядним типом договору, бо
спрямовуються на передачу результатів робіт. Змішаним договором, у якому
містяться елементи договорів різних типів, є, зокрема, договір оренди
майна з правом його викупу. До відносин сторін у змішаному договорі
застосовуються у відповідних частинах законодавчі акти про договори,
елементи яких є у змішаному договорі, якщо інше не випливає з угоди
сторін або суті змішаного договору (п. 2 ст. 660 проекту ЦК).

Групування договорів можливе і за тими правовими наслідками, створення
яких домагаються учасники відносин. Якщо проаналізувати систему чинного
ЦК України, то можна зробити висновок, що розміщення договірних
інститутів у ньому (підрозділ II розділу III, глави 20—38) здійснено за
ознаками, які характеризують юридичні наслідки укладення окремих
договорів. Поклавши в основу зазначений критерій, можна виділити такі
групи цивільно-правових договорів:

1) договори про передачу майна у власність, повне господарське відання
або оперативне управління (купівля-продаж, поставка, контрактація,
позика, міна, дарування, постачання енергетичних ресурсів тощо);

2) договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий найм,
оренда, житловий найм, побутовий прокат, безоплатне користування майном,
лізинг тощо);

3) договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне
будівництво, на виконання проектних і розвідувальних робіт, на виконання
аудиторських робіт тощо);

4) договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські,
ліцензійні договори, договори про передачу науково-технічної продукції
тощо);

5) договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення,
комісія, схов, про посередницькі послуги, довічне утримання, кредитний
договір тощо);

6) договори про спільну діяльність (установчий договір, угоди про
науково-технічне співробітництво тощо).

Зрозуміло, що навіть у межах кожної окремої групи договорів дається лише
приблизний перелік деяких видів договорів, бо відповідно до ч. 2 ст. 4
ЦК України цивільні права та обов’язки виникають як з угод (договорів),
передбачених законом, так і з угод, які хоч і не передбачені законом,
але йому не суперечать.

Здійснення підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної,
на власний ризик діяльності підприємця по виробництву продукції,
виконанню робіт, наданню послуг або заняттю торгівлею з метою одержання
прибутку неминуче пов’язано з використанням договору як правової форми,
якою опосередковується реалізація на еквівалентних засадах результатів
цієї діяльності. Суб’єктам підприємництва доводиться укладати різні за
своїм характером договори, які регулюються як нормами ЦК України, так і
інших нормативних актів (купівлі-продажу, поставки, перевезення,
лізингу, консигнації, банківського кредиту тощо).

У законодавстві [1, ст.10, 11], судовій та арбітражній практиці і
літературі широко використовується поняття “господарський” або
“комерційний” договір. Характерними рисами господарського договору
раніше вважали: 1) особливий суб’єктний склад — обома сторонами договору
або хоч би однією з них є господарська організація; 2) плановий характер
договору, зумовлений тим, що підставою його укладення є планове завдання
(акт), яке є обов’язковим для обох чи однієї із сторін;

3) договір спрямований на безпосереднє обслуговування основної
діяльності господарської організації.

До господарських відносили і непланові договори, якщо вони були
однотипні з плановими і підпорядковувалися такому самому законодавчому
режиму (наприклад, поставка, контрактація, перевезення тощо) або вступ у
договірні відносини прямо був передбачений законом (наприклад, укладення
договору на експлуатацію залізничних під’їзних колій).

Безумовно, в сучасних умовах деякі ознаки господарського договору,
окреслені нами, потребують уточнення. Зокрема, суб’єктами господарських
відносин є не лише юридичні особи (організації), а й громадяни, які у
встановленому порядку здійснюють підприємницьку діяльність, договори з
участю зазначених осіб є переважно неплановими [5, с.307].

У проекті нового ЦК України з’являється поняття підприємницького
договору, хоч і не розкривається його сутність. Зокрема, в ст. 55
передбачено, що суд може за заявою дружини, повнолітніх дітей, батьків
обмежити фізичну особу в праві займатися підприємництвом, якщо вона діє
нерозважливо, як марнотратник. У разі задоволення такої заяви суд
призначає над цією особою піклувальника. Особа, обмежена у праві
займатися підприємництвом, може укладати підприємницькі договори лише за
згодою піклувальника. Про ці ж договори йдеться і в ч. З ст. 54 ЦК
України, хоч вони і не називаються прямо підприємницькими. Так, якщо
фізична особа почала підприємницьку діяльність без державної реєстрації,
уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори,
оскільки не є підприємцем. Суд при вирішенні спору може застосовувати до
таких договорів правила про зобов’язання, які пов’язані з
підприємницькою діяльністю, зокрема поклавши на підприємця
відповідальність за порушення зобов’язання і за відсутності його вини
(за винятком дії непереборної сили), як це передбачено ст. 640 проекту
ЦК України.

У підприємницькому договорі поєднуються як загальні ознаки, властиві
всякому цивільно-правовому договору, так і особливі риси, які можна
звести до таких.

По-перше, суб’єктами цього договору є юридичні або фізичні особи,
зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької
діяльності.

По-друге, зміст підприємницького договору становлять умови, за якими
передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою
здійснення підприємницької діяльності або з іншою метою, не пов’язаною з
особистим (сімейним, домашнім) споживанням. Прикладом такого договору
може бути договір міжнародної купівлі-продажу. Віденська конвенція ООН
про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 p. (статті 1 і 2)
застосовується до договорів купівлі-продажу між сторонами, комерційні
підприємства яких розміщені у різних державах, коли ці держави є
учасниками конвенції або коли згідно з нормами міжнародного приватного
права до них застосовується право держави, що домовляється. Проте ця
конвенція не застосовується до продажу товарів, які набуваються для
особистого, сімейного або домашнього використання, за винятком випадків,
коли продавець у будь-який час до чи в момент укладення договору не знав
і не повинен був знати, що товари набуваються для такого використання.

По-третє, для деяких видів підприємницьких договорів, зокрема
зовнішньоекономічних контрактів або біржових угод, може встановлюватися
окремий порядок їх укладення (підписання), обліку та реєстрації.

По-четверте, певні особливості можуть характеризувати порядок виконання
або умови відповідальності сторін за підприємницьким договором
(наприклад, відповідальність підприємця незалежно від його вини).

Враховуючи наведені міркування, господарським (підприємницьким) можна
вважати такий цивільно-правовий договір, в якому обома сторонами або хоч
би однією з них є юридичні чи фізичні особи — підприємці і за яким
передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою
здійснення підприємницької діяльності або для інших цілей, не пов’язаних
з особистим (сімейним, домашнім) споживанням. Господарські договори ми
знаходимо в усіх зазначених вище шести групах цивільно-правових
договорів, виділених за юридичними наслідками укладення кожного окремого
договору.

ВИСНОВКИ

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з якими норма права
пов’язує виникнення визначених юридичних наслідків. Передумовами
правовідносин є юридичні Без юридичних фактів не встановлюються, не
змінюються і не припиняються жодні цивільні правовідносини. Так, глава
25 ЦК України передбачає можливість виникнення, зміни або припинення
правовідносин майнового найму. Однак для того, щоб вказані цивільні
правовідносини виникли, необхідно укласти угоду, передбачену ст. 256 ЦК
України. Вже існуючі правовідносини майнового найму можуть бути змінені
на правовідносини купівлі-продажу, якщо сторони дійдуть до відповідної
угоди і змінять уже існуючий договір. Однак не кожна життєва обставина є
юридичним фактом, а лише така, з якою норми цивільного законодавства
пов’язують настання правових наслідків. Так, наприклад, досягнення
18-річного віку само по собі не викликає будь-яких правових наслідків.
Але законодавство, пов’язуючи з досягненням цього віку виникнення
цивільної дієздатності (ч. 1 ст. 11 ЦК України), робить його юридичним
фактом. Таким чином можна зробити висновок, що юридичний факт
характеризується двома чинниками: наявністю явищ зовнішнього світу
(життєві обставини) і визнання їх державою юридичними фактами. Одні й ті
самі факти можуть бути або не бути юридичними залежно від того, як до
них ставиться держава в даний період. Стаття 4 ЦК України передбачає
приблизний перелік юридичних фактів, які породжують цивільні
правовідносини (цивільні права та обов’язки):

— угоди, передбачені законом, а також угоди, хоч й не передбачені
законом, але такі, що йому не суперечать;

— адміністративні акти;

— відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, створення творів
науки, літератури, мистецтва;

— заподіяння шкоди іншій особі, а також набуття або збереження майна за
рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав;

— події, з якими закон пов’язує настання цивільно-правових наслідків.

Таким чином, під юридичними фактами в цивільному праві слід розуміти
конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства
пов’язують настання правових наслідків і перш за все виникнення, зміни і
припинення цивільних правовідносин.

Підставою цивільних правовідносин може бути одиничний юридичний факт.
Так, для встановлення зобов’язання підряду достатньо укласти договір між
підрядником і замовником. Такі обставини називаються простими юридичними
фактами. Однак виникнення деяких цивільних правовідносин може бути
зумовлено сукупністю юридичних фактів, що називається складним юридичним
фактом, або юридичним cклaдoм. Кожний з юридичних фактів, що входить до
юридичного складу, може мати самостійне значення. Але даний правовий
наслідок може викликати тільки юридичний склад у цілому, увесь комплекс
фактів.

Особливий різновид юридичних складів у механізмі цивільно-правового
регулювання являють собою ті склади, обов’язковими елементом яких є
такий юридичний факт, як державна реєстрація дії або події. Особлива
роль таких юридичних складів полягає в тому, що вже саме існування
юридичного факту у формі дії або події за відсутності факту їх державної
реєстрації не спричинює цивільно-правових наслідків. Усі численні
юридичні факти в цивільному праві класифіковано залежно від їх
індивідуальних особливостей, що дає змогу більш вільно орієнтуватися
серед великої кількості юридичних фактів і чіткіше відмежовувати їх один
від одного. Це, в свою чергу, сприяє правильному застосуванню цивільного
законодавства суб’єктами цивільного права та правоохоронними органами.
Класифікацію юридичних фактів розроблено на підставі певних критеріїв.
Традиційно юридичні факти поділяються за ознаками залежності від волі
суб’єктів на події та дії.

Наближені до відносних подій такі юридичні факти, як строки. З настанням
або закінченням строку норми цивільного законодавства пов’язують
настання юридичних наслідків, залежно від яких строки поділяються на
правопороджуючі, правозмінюючі, правозупиняючі та правовідновлюючі.

До найпоширеніших юридичних фактів належать угоди (ст. 41 ЦК України),
тобто дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або
припинення цивільних прав або обов’язків. Відомо, що дії як юридичні
факти завжди мають вольовий характер і поділяються на правомірні й
неправомірні. Зобов’язальні відносини, як і інші цивільні
правовідносини, виникають з обставин, передбачених законом у якості
юридичних фактів.

Частина 2 ст. 151 ЦК України серед підстав виникнення зобов’язань
називає договір та інші підстави, передбачені ст. 4 ЦК України. Таким
чином, зобов’язання можуть виникати:

1) з угод (у тому числі договорів) як передбачених законом, так і не
передбачених законом, але таких, що не суперечать йому;

2) з адміністративних актів;

3) внаслідок створення творів науки, літератури, мистецтва, а також
винаходів та інших результатів творчої діяльності;

4) внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а також придбання або
збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

5) внаслідок інших дій громадян та організацій;

6) внаслідок подій, з якими закон пов’язує настання цивільно-правових
наслідків.

Гадаю, що в даній роботі вдалося у певній мірі розкрити обрану тему для
дослідження “Юридичні факти в цивільному законодавстві”. Однак і на
перспективу дослідження даного питання є вкрай потрібним.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Нормативно-правові джерела:

1. Арбітражний процесуальний кодекс України

2. Конституція України. – 1996 р.

3. Цивільний кодекс УРСР. – 1964 р.

4. Цивільний кодекс України. – 1993 р.

Підручники, періодичні та спеціалізовані видання:

4. Алексеев С. С. Общая теория права. — М., 1981. — Т. 1. — С. 177.

5. Бірюков І.А, Заїка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. – К.,
1999.

6. Грибанов В. П. Сроки в гражданском права. — М., 1967.

7. Дашков Л.П., Бризгалін А.В. Комерційний договір: від укладення до
виконання. — К., 1996.

8. Державне управління в Україні. (Навчальний посібник). 3а загальною
редакцією доктора юридичних наук, професора В.Б. Авер’янова.

9. Журнал “Право: Теория и Практика” (№1-8 за 2003 г.)

10. Журнал “Право України” 2003 рік, №7

11. Загальна теорія цивільного права. — К.., 1992. — С. 140—143.

12. Иоффе О. С. Советское гражданское право. — М., 1967. — С. 251. 2

13. Ківалов С. В., Біла Л. P. Адміністративне право України:
Навчально-методичний посібник.

14. Ковачка Д.А. Функция, задачи, компетенция и нравстенность
государственного строя // Правоведение. 1985. №4. С.41.

15. Котюк В.О. Теорія права. – К., 1996. – С. 74.

16. Комаров С.А. Общая теория государства и права. – М., 1998. – С. 281.

17. Красавчиков О. А. Юридические факты в советском гражданском праве. —
С. 129-143. – М., 1958.

18. Мицкевич А.В. Правовые отношения в советском обществе // Общая
теория советского права. М., 1966 С. 277.

19. Опришко В. Державно-правова реформа в Україні: основні напрямки //
Право України. — 1998. — № 1. — С. 27-32.

20. Тихомиров Ю.А. Административное право и процесс: полный курс.

21. Теория права. Р. З. Лившиц. Инфра-М. М. 1999.

22. Теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. Том 2.
Под ред. проф. Марченко. Зерцало. М. 1998.

23. Теория государства и права. Учебник для вузов. Под ред. В. М.
Корельского, В. Д. Перевалова. М. 1997.

24. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. М., 1974. С. 8.

25. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Ц58 Д.В. Боброва,
О.В. Дзера, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. —
К.: Юрінком Інтер, 1999. – 864 с.

25. Щербина В. С. Господарське право України. Навч. посібник-К.: Атіка,
1999,-336с.

PAGE

PAGE 34

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020