.

Повноваження Президента України в сфері виконавчої влади (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1029 17894
Скачать документ

Курсова робота

на тему:

“Повноваження Президента України

в сфері виконавчої влади”

План

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ ПРО СТАТУС ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ ТА
ЙОГО МІСЦЕ У СФЕРІ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

1.1. Конституційно-правовий статус Президента України

1.2. Конституція України про повноваження Президента України в сфері
виконавчої влади

РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА УКРАЇНИ В
СФЕРІ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

2.1. Повноваження Президента щодо формування складу уряду

2.2. Повноваження Президента щодо співпраці з Кабінетом Міністрів та
іншими органами виконавчої влади

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Тема даної курсової роботи: “Повноваження Президента України в сфері
виконавчої влади”.

Актуальність обраної теми полягає в тому, що Президент є не тільки
главою держави і й главою державної виконавчої влади в Україні.

Виконавча влада є сукупністю державних органів і установ, що здійснюють
владнополітичні та владно-управлінські функції в країні. Це своєрідна
вертикальна система, верхівкою якої є уряд.

Аналізуючи природу взаємостосунків Президента і виконавчої влади, в
першу чергу слід приділити увагу питанням механізму формування уряду. В
цілому від обсягу повноважень Президента у призначенні та звільненні
міністрів, інших високопосадових урядових діячів залежить ступінь його
контролю над усім апаратом виконавчої влади. У структурі вищих
виконавчих органів центр ваги державного управління при всіх моделях
організації влади незмінно припадає на уряд. У свою чергу,
співвідношення повноважень між Президентом та урядом у сфері здійснення
виконавчої влади визначається тією або іншою системою правління.

Щодо повноважень Президента України в його взаєминах з виконавчою
владою, то Конституція 1996 р. виводить Президента за межі виконавчої
влади.

Повноваження Президента щодо проведення внутрішньої політики закріплено
статтею 106 Конституції України, згідно з якою Президент України на
основі та на виконання Конституції і законів України видає укази та
розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України.
Взаємодіючи з усіма гілками влади, Президент призначає та звільняє
членів уряду та інших органів виконавчої влади, може брати участь у
засіданнях уряду, а також мати своїх представників у Кабінеті Міністрів,
Конституційному Суді, Верховній Раді.

Президент здійснює свої Конституційні повноваження через вертикаль
влади, до складу якої входять: Адміністрація Президента, Консультативна
рада, Рада національної безпеки і оборони та місцеві адміністрації.

У даній роботі ставимо перед собою мету дослідити, в першу чергу, такі
питання, як особливості функціонування інституту президенства України в
сфері виконавчої влади, зокрема: повноваження Президента щодо формування
складу уряду та повноваження Президента щодо співпраці з Кабінетом
Міністрів та іншими органами виконавчої влади. Як вступні будуть
розглядатися теоретичні питання конституційно-правового статусу
Президента України та місце повноважень Президента України в сфері
виконавчої влади в Конституції України.

Під час написання курсової роботи в першу чергу були використані:
Конституція України за різні роки, також різноманітні підручники та
періодичні видання, які так чи інакше висвітлюють питання повноважень
Президента України в сфері виконавчої влади.

При дослідженні обраної теми були застосовані такі методи наукового
дослідження як літературний, часовий метод, метод аналізу та синтезу
тощо.

Гадаємо, що написання даної роботи поглибить знання не тільки
повноважень президента України в сфері виконавчої влади, але й
особливості функціонування інституту президенства України в цілому.

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ

ПРО СТАТУС ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ ТА ЙОГО МІСЦЕ У СФЕРІ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

1.1. Конституційно-правовий статус Президента України

Конституційно-правовий статус Президента України виник і дістав своє
нормативно-правове закріплення, після проголошення незалежності України.

Законом “Про Президента Української РСР” від 5 липня 1991 р. в Україні
було запроваджено посаду Президента України, який згідно зі ст. 1 Закону
визнавався найвищою посадовою особою Української держави і главою
виконавчої влади.

Згаданий правовий статус Президента України було уточнено ст. 19
Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом
України “Про основні засади організації та функціонування державної
влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової
Конституції України” від 18 червня 1995 р., за якою Президент України
визнавався главою держави і главою державної виконавчої влади в Україні.

Нарешті, Конституція України 1996 р. визначила, що Президент України є
главою держави і виступає від її імені [1].

Глава держави — це або конституційний орган, або водночас і вища
посадова особа держави. У першому випадку глава держави відповідно до
Конституції розглядається як невід’ємна складова парламенту, тобто
законодавчої влади, оскільки без його підпису закон є недійсним (Велика
Британія). У другому він є главою виконавчої влади і водночас главою
держави (США). У третьому лише главою держави, який не входить до
будь-якої гілки влади: законодавчої, виконавчої та судової (ФРН).

Главою держави звичайно є особа, яка посідає вище місце в ієрархії
державних інститутів і яка здійснює верховне представництво як у
внутрішньо-економічному житті, так і на міжнародній арені. Нарешті, це
символ державності народу.

Правовий статус Президента визначається республіканською формою
правління.

Роль глави держави в Президентських республіках досить важлива, оскільки
він поєднує повноваження глави держави і глави уряду.

Сутність напівПрезидентської моделі зводиться перш за все до міцної
Президентської влади, яка здійснюється в умовах нежорсткого поділу
влади, як це спостерігається у Президентських республіках. Глава держави
звичайно відповідає за розв’язання загальних стратегічних питань,
контролюючи при цьому певні сфери діяльності уряду, в той час як
прем’єр-міністр несе безпосередню відповідальність за здійснення
державного управління.

Така модель притаманна і правовому статусу Президента України.

При з’ясуванні місця і ролі будь-якого органу держави і посадової особи,
які визначаються Конституцією, принциповим є: визначення його
функціонального призначення і місце, яке орган або посадова особа
посідає у системі державних органів.

Згідно з Конституцією України Президент України є главою держави. Проте
місце і роль глави держави в системі органів саме державної влади у
Конституції чітко не визначені.

Теорія Ш.-Л. Монтеск’є виявляється непридатною для розв’язання цієї
проблеми, оскільки у його концепції розподілу влади главі держави
(монарху) ввірялася виконавча влада, а Конституція України 1996 р. не
включає Президента України до жодної з тріад влад. На думку деяких
учених у даному разі слід звернутися до теорії “упокорюючої
(врівноважуючої) влади”, розвинутої французьким державознавцем Б.
Констаном, інтерпретованої німецькими мислителями Г. Гегелем та Л. фон
Штейном і підтриманої дореволюційними російськими конституціоналістами
Ф. Ф. Кокошкіним і Н. А. Захаровим. Влада, здатна впорядкувати дії
різних влад, повинна бути дійсно незалежною, авторитетною і нейтральною
щодо всіх їх, і цим вимогам найповніше відповідає глава держави [12].

Крім того, надання Президентові статусу глави держави пояснюється перш
за все необхідністю підвищити рівень представництва держави всередині
країни і за її межами в період проголошення і становлення України як
незалежної держави, а здійснення цих функцій у всіх країнах з
напівПрезидентською формою правління завжди притаманне Президентові
країни.

Виходячи з цього, слід визнати, що здіснення ним представницької функції
і функції гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності,
додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина дає
можливість Президентові України посідати особливе місце в системі
органів державної влади і не входити до жодної з її гілок.

У процесі здійснення представницької функції Президент України визначає
основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави відповідно до
Конституції і законів України, виходячи з передвиборної програми
Президента, в якій визначено стратегічні напрями побудови держави,
суспільства, їх економічного, соціального і культурного розвитку.

Він представляє Україну всередині країни і в міжнародних відносинах.

Президент вживає відповідних заходів, пов’язаних з охороною суверенітету
України, її територіальною цілісністю, використовуючи при цьому лише
визначені Конституцією його власні повноваження.

Він несе персональну відповідальність за додержання Конституції України,
захистом прав і свобод людини і громадянина,

Здійснення Президентом України цих функцій не дає підстав стверджувати,
що його влада поширюється на всі гілки державної влади.

У Конституції України закладено загальні засади системи стримувань і
противаг, яка покликана сприяти взаємодії взаємозалежності законодавчої,
виконавчої та судової влади. При цьому Президент України забезпечує
погоджене функціонування і взаємодію всіх органів державної влади,
виступаючи як своєрідний арбітр [1].

1.2. Конституція України про повноваження Президента України в сфері
виконавчої влади

Згідно Конституції України Президент України має цілу низку обов’язків
та повноважень. Основні повноваження Президента у сфері виконавчої
діяльності закріплені у ст. 106 Конституції України [1].

Деякі повноваження у сфері виконавчої влади Президент України здійснює
за згодою Верховної Ради України, інші — самостійно чи за поданням
Прем’єр-міністра України.

За згодою Верховної Ради України Президент України призначає
Прем’єр-міністра України; призначає на посади та звільняє з посади за
згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України,
Голову Фонду державного майна України, Голову державного комітету
телебачення і радіомовлення України.

За поданням Прем’єр-міністра України Президент України призначає членів
Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів
виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та
припиняє їхні повноваження на цих посадах:

утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра
України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. діючи в
межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади.

Президент України скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради
міністрів АРК; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України;
призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил
України, інших військових формувань: здійснює керівництво у сфері
національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної
безпеки і оборони України, яка ( координаційним органом з питань
національної безпеки і оборони при Президентові України; вносить до
Верховної Ради України по дання про оголошення стану війни та приймає
рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії
проти України; приймає відповідно до закону рішення про загальну або
часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих
її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності
України; приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або
в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі
необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної
ситуації — з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;
присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі
спеціальні звання і класні чини. Президент України приймає рішення про
прийняття до громадянства України та припинення громадянства України,
про надання притулку в Україні; здійснює помилування [1].

Президент України підписує закони, прийняті Верховною Радою України; має
право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним
поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України.

На основі та на виконання Конституції та законів України Президент
України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на
території України. У випадках, передбачених ч. 4 ст. 106 Конституції
України, акти Президента України скріплюються підписами Прем’єр-міністра
України і міністра, відповідального за акт та його виконання.

Конституція України у ст. 106 наділяє Президента України досить широкими
функціями і повноваженнями. Проте реальний обсяг їх на практиці залежить
від: стану розмежування в Основному Законі повноважень законодавчої
влади і Президента; особливостей функціонування усіх гілок влади;
конкретної політичної ситуації, яка визначається співвідношенням сил
всередині країни.

Стаття 106 Конституції України, на жаль, не визначає, що саме закріплено
в ній: компетенцію, сукупність предметів відання, прав та обов’язків,
або лише повноваження Президента України.

Виходячи з цього, компетенцію Президента, як сукупність предметів
відання, прав та обов’язків можна поділити на певні групи, які зумовлені
функціями глави держави.

Оскільки компетенція будь-якого органу публічної влади є похідною від
покладених на нього функцій, можна систематизувати функції Президента
України виходячи з того, що наявність глави держави, який не входить у
жодну з гілок державної влади, ніяким чином не порушує принципу поділу
влади, оскільки його головні повноваження спрямовані на виконання
“внутрішніх” щодо державного механізму функцій, у першу чергу, на
забезпечення організаційної та функціональної єдності державної влади.

Загальну систему функцій Президента України становлять: забезпечення
єдності державної влади, представництво Держави, забезпечення державного
суверенітету та національної безпеки України, забезпечення реалізації
основних прав і свобод громадян, установча, нормотворча, кадрова
Функція, а також керівництво зовнішньополітичною діяльністю [12].

Перші дві функції мають прерогативний характер, тобто властиві тільки
главі держави, і зумовлюють необхідність Існування самого цього
інституту, інші теж мають важливе значення, але можуть бути наявні в
інших державних органах.

Функція забезпечення єдності державної влади поділяється на три
підфункції: 1) координація діяльності всіх гілок влади; 2)
урівноважування гілок влади, створення балансу сил; 3) припинення дій
органів, які порушують єдність влади. Водночас залежно від сфери вияву
функція представництва держави поділяється на дві підфункції:
внутрішньополітичне і зовнішньополітичне представництво.

На сьогодні найважливіші повноваження Президента закріплені в
Конституції України, а решта визначені законами України (“Про Президента
Української РСР”, “Про міжнародні договори України”, “Про оборону
України”, “Про громадянство України” та ін.). Компетенція глави держави,
як і його правовий статус взагалі, не можуть визначатися підзаконними
нормативними актами, а у чинній Конституції України завдання, функції та
компетенцію Президента викладено впереміш, іноді неповно і неточно.

РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА УКРАЇНИ В
СФЕРІ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

Виконавча влада є сукупністю державних органів і установ, що здійснюють
владнополітичні та владно-управлінські функції в країні. Це своєрідна
вертикальна система, верхівкою якої є уряд. Розглянемо такі основні
повноваження інституту Президентства в стосунках з виконавчою владою,
як:

– повноваження Президента щодо формування складу уряду;

– повноваження Президента щодо співпраці з Кабінетом Міністрів та іншими
органами виконавчої влади.

За цією схемою простежимо механізми взаємодії Президента з урядом та
іншими органами державної влади, що склалися в контексті досвіду систем
державного управління України [4].

2.1. Повноваження Президента

щодо формування складу уряду

Аналізуючи природу взаємостосунків Президента і виконавчої влади, в
першу чергу слід приділити увагу питанням механізму формування уряду. В
цілому від обсягу повноважень Президента у призначенні та звільненні
міністрів, інших високопосадових урядових діячів залежить ступінь його
контролю над усім апаратом виконавчої влади. Відповідні процедури мають
у різних країнах значні відмінності, а їх характер залежить від існуючих
форм державного управління.

Що ж до відповідних повноважень глави держави в Україні, то одним із
найважливіших і найдієвіших повноважень Президента України як глави
держави є його установчі повноваження щодо формування органів виконавчої
влади. В сучасній українській науковій думці щодо відповідних
повноважень Президента України є кілька точок зору. Зокрема, переважна
більшість дослідників вважають, що відповідні прерогативи притаманні та
необхідні інститутові Президентства в нашій державі (А. Кудряченко, М.І.
Михальченко, Ф.Г. Бурчак, В.М. Шаповал та ін.), але певна частина
науковців взагалі відкидають як доцільність запровадження інституту
Президентства в Україні, так і дієвість наданих йому повноважень [3, 5,
6, 10]. Розглянемо деякі повноваження Президента України з огляду на
коментарі його опонентів.

Голова Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за
згодою Верховної Ради України (п. 12 ст. 85, п. 9 ст. 106 Конституції
України). Процес призначення прем’єр-міністра України проходить такі
етапи: визначення Президентом кандидатури на цю посаду, розгляд
Верховною Радою України кандидатури, у разі відхилення — наступне
внесення та розгляд кандидатури на пропоновану посаду; призначення
прем’єр-міністра України.

Президент України не пізніше ніж на десятий день після вступу на посаду
або припинення повноважень Кабінету Міністрів, після консультацій з
головою Верховної Ради України та уповноваженими представниками
депутатських груп і фракцій має внести на розгляд Верховної Ради
кандидатуру на посаду прем’єр-міністра України. У свою чергу, Верховна
Рада України на пленарному засіданні розглядає внесену Президентом
України кандидатуру на посаду прем’єр-міністра не пізніше як у 10-денний
термін з дня внесення.

На засіданні кандидат на посаду прем’єр-міністра України виступає з
програмною заявою про основні напрями діяльності уряду. Постанова
Верховної Ради України про призначення кандидата на посаду
прем’єр-міністра України вважається прийнятою, якщо за неї проголосувала
більшість від конституційного складу Верховної Ради – 226 голосів.

Якщо Верховна Рада відхилить кандидату ру, внесену Президентом України,
останній у 7-денний термін після консультації з головою Верховної Ради
та уповноваженими представниками депутатських груп і фракцій вносить на
розгляд Верховної Ради України нову кандидатуру на цю посаду.

У разі повторного відхилення Верховною Радою кандидатури на посаду
прем’єр-міністра Президент України вносить на розгляд Верховної Ради
кандидатуру, погоджену з депутатськими групами та фракціями, що
становлять більшість від конституційно го складу Верховної Ради України.
Про погодження кандидатури складається протокол, що скріплюється
підписами Президента України та уповноваженими представниками
відповідних депутатських груп і фракцій.

Кожний наступний розгляд Верховною Радою України кандидатури на посаду
прем’єр-міністра України (за винятком першого) відбувається в тому ж
порядку, але не пізніше ніж у 7-денний термін.

Після одержання згоди Верховної Ради Президент України в 3-денний термін
видає указ про призначення прем’єр-міністра України. Прем’єр-міністр
України впродовж 14 днів від дня свого призначення на посаду вносить
Президентові пропозиції щодо структури та персонального складу Кабінету
Міністрів України та інформує про них Верховну Раду України. На підставі
подання прем’єр-міністра Президент видає указ про призначення членів
Кабінету Міністрів України. Структура та кількісний склад Кабінету
Міністрів затверджується указом Президента.

На підставі подання прем’єр-міністра Президент України після
затвердження структури та кількісного складу Кабінету Міністрів видає
указ про призначення списком членів Кабінету Міністрів. У списку має
бути не менше ніж дві третини посадових осіб від загальної кількості
членів Кабінету Міністрів. За поданням прем’єр-міністра, Президент
України призначає керівників інших центральних органів виконавчої влади,
а також осіб, які очолюють міністерство чи інший центральний орган
виконавчої влади.

Відповідний процес, на думку вітчизняного дослідника В. Золоторьова,
призводить до того, що уряд, “затиснутий” між парламентом і Президентом,
не має стимулів виявляти активність і ентузіазм. Він також вважає, що
“парламентський вплив на призначення прем’єра й уряду є мінімальним”.

У свою чергу, якщо комплексно поглянути на українську політичну систему,
то на нашу думку, Президент саме і є тим чинником, який зумовлює
дієвість у функціонуванні уряду. Варто відзначити, що за умов
відсутності законодавчо зумовленої парламентської більшості у Верховній
Раді, представлення в ній різноманітних політичних сил, які свою
діяльність грунтують на різних, іноді досить суперечливих ідеологічних
позиціях, коли членство в уряді певною частиною політиків розглядається
як засіб для задоволення своїх економічних інтересів, що ніяк не сприяє
стабільному процесові формування та функціонування уряду.

Політична практика, як світова, так і постсоціалістична, переконливо
демонструє, що у разі делегування парламентові повноважен ня формувати
уряд, останній у кращому випадку буде роздертий чварами між ідеологіч
ними чи бізнесовими супротивниками, а в гіршому – взагалі не буде
сформований. Це в обох випадках так чи інакше може призвести до значного
загострення суспільно-політич ної ситуації в країні. Водночас Президент,
на виконання своїх конституційних повноважень – гаранта державного
суверенітету, сприяє формуванню такого уряду, який, на його думку, може
найдієвіше працювати для досягнення соціально-економічної стабільності в
країні.

В свою чергу, новосформований Кабінет Міністрів України набуває
повноважень з моменту складення присяги не менш ніж двома третинами від
загальної кількості його складу на пленарному засіданні Верховної Ради
України в присутності Президента не пізніше ніж через 10 днів після
сформування Кабінету Міністрів України.

Кожен член Кабінету Міністрів може бути звільнений з посади Президентом
України за власною ініціативою або за поданням прем’єр-міністра. З
питань припинення повноважень, прийняття чи неприйняття відставки членів
Кабінету Міністрів Президент України видає відповідні укази. Члени
Кабінету Міністрів, відставка яких прийнята Президентом, за його
дорученням продовжують виконувати свої повноваження до набуття
повноважень новими членами Кабінету Міністрів України, але не довше ніж
30 діб.

Кабінет Міністрів утворюється на строк повноважень Президента України.
Повноважен ня Кабінету Міністрів України припиняють ся у випадках:

– обрання нового Президента;

– прийняття Президентом рішення про припинення повноважень
прем’єр-міністра України;

– прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету
Міністрів України;

– відставки або смерті прем’єр-міністра України (ст. 115 Конституції
України).

Доцільно розглянути зазначені випадки докладніше. Так, у випадку обрання
нового Президента України прем’єр-міністр подає йому заяву про відставку
уряду на церемонії вступу Президента на посаду (інавгурації) після
складення ним присяги. Повноваження Кабінету Міністрів можуть бути
припинені і за рішенням Президента України. У зв’язку з цим Президент
видає указ, а прем’єр-міністр невідкладно подає Президентові заяву про
відставку Кабінету Міністрів, яка приймаєть ся главою держави.

Згідно зі ст. 87 Конституції України, Верховна Рада України може
розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та
прийняти резолюцію недовіри. Якщо відповідна постанова прийнята, то
прем’єр-міністр України, отримавши рішення Верховної Ради України про
недовіру Кабінету Міністрів України, одразу вручає Президентові України
заяву про відставку Кабінету Міністрів, що приймається Президентом.

На думку дослідника В. Мельниченка, український уряд постійно перебуває
під загрозою відставки, що спричиняє певну несамостійність його дій та
постійне оглядання на Президента та Верховну Раду України. Також він
стверджує, якщо буде прийнято рішення про відставку уряду, то Президент
не несе відповідальності за це рішення [6].

Як демонструє досвід парламентських країн, зокрема Італії, в яких уряд
відіграє надзвичайно важливу роль у системі державного управління і де
конституційно закріплено політичну відповідальність уряду перед
парламентом, з кожною зміною внутрішньопар ламентської розстановки
політичних сил уряд регулярно відправляється у відставку, що провокує
урядову кризу та зупинку в практичній діяльності уряду.

На думку автора, навряд чи таке можуть дозволити собі суспільства
перехідного типу, якими, зокрема, є країни пострадянського простору.
Парламентська залежність уряду, різновекторні підходи до принципів його
діяльності здатні призвести до його недієздат ності, неспроможності
здійснити непопулярні, однак украй необхідні для суспільної стабільності
заходи. Тому необхідна незаангажована особа, яка постійно контролювала б
діяльність уряду і в разі виникнення певних негативних моментів, що
можуть нести загрозу національній безпеці держави, скоординувала б
діяльність чи взагалі замінила цей склад уряду. Відповідні повноваження
якраз і притаманні Президентові України.

А український науковець Ф. Шульженко декларує, що сьогоднішні реалії
суспільно-по літичного життя в Україні вимагають обмеження повноважень
Президента в тому, щоб парламент давав згоду на рішення щодо відставки
уряду [10].

Аналіз існуючих форм Президентської влади показує, що закріплення в
світовій державній практиці відповідного механізму спрацьовує тільки в
країнах зі стабільною соціально-по літичною ситуацією. Натомість
введення такого механізму, як ми вважаємо, значно обмежить роль
Президента України в оперативному реагуванні на негаразди суспільного
життя та поставить його в один ряд з політико-економічними
угрупованнями, які присутні у парламенті, змушуючи “випрошувати” згоди
на заміну уряду, що погано виконує свої функції.

2.2. Повноваження Президента щодо співпраці

з Кабінетом Міністрів та іншими органами виконавчої влади

У структурі вищих виконавчих органів центр ваги державного управління
при всіх моделях організації влади незмінно припадає на уряд. У свою
чергу, співвідношення повноважень між Президентом та урядом у сфері
здійснення виконавчої влади визначається тією або іншою системою
правління.

Щодо повноважень Президента України в його взаєминах з виконавчою
владою, то Конституція 1996 р. виводить Президента за межі виконавчої
влади. Повноваження Президента України з організації і діяльності
виконавчої влади, на думку багатьох вчених, безпосередньо випливають з
форми правління в Україні.

Натомість супротивники інституту Президентства наводять кілька
аргументів щодо “недосконалості Президентської влади”, тому розглянемо
повноваження Президента України з зауваженнями його опонентів. Так,
вітчизняна дослідниця Л. Кривенко вважає, що “Президент України входить
до системи виконавчої влади” [5], російський науковець В. Чиркин
зазначає, що “Президент України … виступає і як орган виконавчої
влади” [9].

За ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів відповідальний перед
Президентом України і у своїй діяльності керується його актами. Водночас
він підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України, але у межах,
передбачених статтями 85, 87 Конституції України. А в інших розділах
Основного закону зазначено такий суперечливий момент, що організацію і
діяльність органів цієї гілки влади визначає Верховна Рада, а формує її
Президент (п. 12 ст. 92, п. 10 ст. 106 Конституції України).

Повноваження Президента щодо призначен ня вищих посадових осіб у
виконавчій владі ми вже розглянули вище. Також Президент України
утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням прем’єр-міністра
міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах
коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади, скасовує
акти Кабінету Міністрів України та акти Ради Міністрів Автономної
Республіки Крим. Наділення відповідними повноваженнями Президента
України, на думку В. Мельниченка, “засвідчує несамостійність органів
виконавчої влади у здійсненні ними своїх повноважень” [6].

В Основному законі закріплено також повноваження Уряду в стосунках з
Президентом України та створюваними при ньому органами. До цих
повноважень належать: участь Кабінету Міністрів у виконанні повноважень
Президента України; підготовка урядом пропозицій з питань повноважень
Президента; відносини з Радою національної безпеки і оборони України;
відносини з консультатив ними, дорадчими та іншими допоміжними органами
і службами при Президентові України. Засідання Кабінету Міністрів можуть
скликатися прем’єр-міністром за ініціативою Президента України. Якщо
засідання відбувається за ініціативою Президента, то він головує.

Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених у
певних пунктах статті 106 Конституції, скріплюються підписами
прем’єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його
виконання. Зокрема, це такі досить важливі рішення, як припинення
повноваження Верховної Ради України чи призначення членів Кабінету
міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої
влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припинення їх
повноважень. У свою чергу, В. Золоторьов вважає, що відповідна
контрасигна ція має “досить формальний вигляд” [3].

У разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно
до статей 108, 109, 110, 111 Конституції виконання обов’язків Президента
на період до обрання і вступу на посаду нового Президента покладається
на прем’єр-міністра України. При цьому є цілий ряд обмежень щодо
діяльності прем’єр-міністра України в період виконання ним обов’язків
Президента України.

А загалом, аналізуючи систему державної влади в Україні, Ф. Шульженко
пропонує повернутися до попередніх варіантів, щоб наблизити інститут
Президента до виконавчої гілки влади [10]. Чим фактично визначити
Президента головою виконавчої влади.

Якщо ж комплексно проаналізувати весь спектр Президентських повноважень
щодо виконавчої влади як з огляду на світовий досвід, так і в Україні,
то на думку автора, зі зміною статусу Президента України, коли він
згідно з новою Конституцією є виключно главою держави, тобто не входить
до жодної гілки влади, то питання про сутність та правові засади
виконавчої влади як окремої гілки державної влади не було вирішено до
кінця. Окрім того, певні складнощі виникають при організації виконавчої
влади, здійснюваної Кабінетом Міністрів України. Це становище, на наш
погляд, зумовлено боротьбою між законодавчою гілкою влади і Президентом
на час прийняття Основного закону України.

Але досвід функціонування пострадянських країн переконливо свідчить, що
Кабінет Міністрів України має бути органом виконавчої влади, що
підзвітний Президенту. А Президент виведений із структури виконавчої
гілки влади й незалежний від позицій певних політичних сил та груп. Це
зумовлюється слабкістю й невиразністю партійної системи нашої держави, в
якій політичні сили ще не здатні репрезентувати інтереси своїх
прихильників на загальнодержавному рівні. А надання, в свою чергу,
Президентові всієї повноти владних повноважень виконавчої гілки влади,
як пропонують певні науковці, здатне призвести, на наш погляд, до
формування умов щодо зародження авторитариз му на теренах України.

Щодо української моделі політичної системи держави, то можна
стверджувати, що у даному варіанті яскраво простежується прагнення
закріпити незалежність виконавчої влади відповідно до принципу поділу
влад. Така позиція є обгрунтованою і має право на існування. Вона
виявляє прагнення виконавчої влади захистити себе від постійного
втручання законодавчої влади у її власну сферу діяльності. А закріплення
в Конституції України інституту контрасигнації Президентсь ких актів, на
нашу думку, зумовлює необхідність врахування Президентом реальних
можливостей виконавчих структур щодо втілення в життя прийнятих ним
указів і розпоряджень.

Аналіз місця і ролі Президента України в механізмі здійснення виконавчої
влади дає змогу стверджувати, що Президент України має досить вагомі
позиції у формуванні, визначенні загальних пріоритетів та контролі
виконавчої влади тощо, але відповідну діяльність глава держави
обов’язково має узгоджувати та поділяти з Верховною Радою України.

Президент України на виконання своїх конституційних повноважень,
юридично теж не як голова виконавчої влади, визначає загальні,
стратегічні пріоритети та завдання діяльності виконавчої влади й
контролює ключові сфери діяльності уряду, а прем’єр-міністр несе
відповідальність за повсякденне, практичне управління. Разом з тим, як
безпосередню програму необхідних дій розробляє уряд, а затверджує
Верховна Рада. У цьому, на думку автора, виявляється демократичний
характер української політичної системи, що включає як виконавчу, так і
законодавчу гілки влад у реалізацію державної політики та зумовлює
важливу роль Президента як інтегруючого чинника державно-владного
механізму України. Враховуючи це, наша держава є напівПрезидентською
республікою світового зразка.

Попри всі зазначені позитивні моменти стосунків Президента України з
виконавчою владою, необхідно зазначити, що існує ще цілий ряд не до
кінця вирішених або ж відверто негативних моментів цих взаємовідносин.
Так, не досить чітке розмежуван ня взаємин законодавчої та виконавчої
влади щодо їх компетенції, місця і ролі Президента в цих стосунках, що
спостерігається у Конституції України, може призвести до порушень або
змін як закріпленої в нашій державі формі правління, так і єдності
структури управління. Причому можуть виникнути нові позаправові види
відносин, колізії, непогодженості та навіть і відкрите протистояння.

На думку автора, відповідна незавершеність механізму реалізації
державної влади справляє значний негативний вплив на життєво необхідні
процеси реформування, що відбуваються сьогодні в нашій країні. Зокрема,
серед проблем, що потребують нагального розв’язання, можна відзначити
остаточно не завершений процес формування і законодавчого закріплення
системи та механізму діяльності вітчизняних органів виконавчої влади.
Також більш докладного законодавчого обгрунтуван ня, уточнення та
закріплення потребують взаємовідносини Президента, уряду та парламенту
України.

Практика державного життя України демонструє нагальну потребу вирішення
та законодавчого закріплення механізму створення парламентської
більшості та взяття нею на себе відповідальності за дії уряду. Сучасний
стан речей призводить до того, що, давши згоду на призначення
прем’єр-міністра та підтримавши програму дій уряду, парламент
самоусувається від поточної підтримки виконавчої гілки влади та
перетворюється на ретельного її критика, здобуваючи таким чином
пропагандистські дивіденди. Вирішення відповідного питання надало б
змогу об’єднати зусилля Президента, уряду та парламенту в розв’язанні
існуючих негараздів суспільного життя. Водночас потребує удосконалення
механізм запобіжних заходів щодо можливості відставки уряду як
парламентом, так і Президентом України.

Актуальною залишається проблема посилення ролі уряду в державному житті,
зокрема усунення існуючої сьогодні певної підміни та дублювання функцій
останнього з боку адміністрації Президента та практики безпосереднього
вирішення Президентом України конкретних управлінських питань тощо.
Також, врешті-решт, значне поширення серед чиновників виконавчих
структур свавілля, нехтування правовими актами та корупція потребують
запровадження прозорих, демократичних процедур контролю щодо формування
та діяльності виконавчих структур.

ВИСНОВОК

Підсумовуючи все сказане вище, можна зробити наступні висновки:

Відповідно до розділу V Конституції України Президент України е главою
держави. Основні повноваження Президента у сфері виконавчої діяльності
закріплені у ст. 106 Конституції України. Деякі повноваження у цій сфері
Президент України здійснює за згодою Верховної Ради України, інші —
самостійно чи за поданням Прем’єр-міністра України.

За згодою Верховної Ради України Президент України призначає
Прем’єр-міністра України; призначає на посади та звільняє з посади за
згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України,
Голову Фонду державного майна України, Голову державного комітету
телебачення і радіомовлення України.

За поданням Прем’єр-міністра України Президент України призначає членів
Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів
виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та
припиняє їхні повноваження на цих посадах: утворює, реорганізовує та
ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра України міністерства та інші
центральні органи виконавчої влади. діючи в межах коштів, передбачених
на утримання органів виконавчої влади.

Президент України скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради
міністрів АРК; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України;
призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил
України, інших військових формувань: здійснює керівництво у сфері
національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної
безпеки і оборони України, яка ( координаційним органом з питань
національної безпеки і оборони при Президентові України; вносить до
Верховної Ради України по дання про оголошення стану війни та приймає
рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії
проти України; приймає відповідно до закону рішення про загальну або
часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих
її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності
України; приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або
в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі
необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної
ситуації — з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;
присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі
спеціальні звання і класні чини. Президент України приймає рішення про
прийняття до громадянства України та припинення громадянства України,
про надання притулку в Україні; здійснює помилування.

Президент України підписує закони, прийняті Верховною Радою України; має
право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним
поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України.

На основі та на виконання Конституції та законів України Президент
України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на
території України. У випадках, передбачених ч. 4 ст. 106 Конституції
України, акти Президента України скріплюються підписами Прем’єр-міністра
України і міністра, відповідального за акт та його виконання.

Аналіз місця і ролі Президента України в механізмі здійснення виконавчої
влади дає змогу стверджувати, що Президент України має досить вагомі
позиції у формуванні, визначенні загальних пріоритетів та контролі
виконавчої влади тощо, але відповідну діяльність глава держави
обов’язково має узгоджувати та поділяти з Верховною Радою України.

Президент України на виконання своїх конституційних повноважень,
юридично теж не як голова виконавчої влади, визначає загальні,
стратегічні пріоритети та завдання діяльності виконавчої влади й
контролює ключові сфери діяльності уряду, а прем’єр-міністр несе
відповідальність за повсякденне, практичне управління. Разом з тим, як
безпосередню програму необхідних дій розробляє уряд, а затверджує
Верховна Рада. У цьому, на думку автора, виявляється демократичний
характер української політичної системи, що включає як виконавчу, так і
законодавчу гілки влад у реалізацію державної політики та зумовлює
важливу роль Президента як інтегруючого чинника державно-владного
механізму України. Враховуючи це, наша держава є напівПрезидентською
республікою світового зразка.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України. – К., 1996.

2. Авер’янов В. Б., Крупчан О. Д. Виконавча влада: конституційні засади
і шляхи реформування. — Харків, 1998.

3. Золоторьов В. Основний закон України з позицій конституціоналізму //
Становлення владних структур в Україні (1991-1996). – К.: Центр
політичного аналізу газети “День”. – 1997. – С. 89-114.

4. Котенков А.А. Президент – Парламент: становление взаимоотношений в
законодательном процессе // Государство и право. – 1998. – № 9. – С.
11-15.

5. Кривенко Л. Президент України: еволюція конституційно-правового
статусу // Віче. – 1998. – № 10. – С. 77-94.

6. Мельниченко В. Пошуки моделі державного управління тривають // Віче.
– 1999. – № 12. – С. 3-21.

7. Тихомиров Ю. А. Курс административного права и процесса. – М., 1998.

8. Ткач Г. Й., Мартьянов І. В. Державна виконавча влада в Україні. //
Вісник Львівського університету. — 1994. — Вип. 31.

9. Цветков В. В. Державне управління: Основні фактори ефективності (
політико-правовий аспект). — Харків, 1996.

10. Чиркин В.Е. Основы государственной власти: Уч. пособие. – М.:
Юристъ, 1996. – 112 с.

11. Шульженко Ф. Виконавча влада: діяти на підставі і для виконання
закону // Віче. – 1998. – № 3. – С. 3-14.

12. Юсупов В. А. Теория административного права. — М., 1985.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020