.

Англійське феодальне право (контрольна робота)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
718 13505
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

“Англійське феодальне право”

План

ВСТУП

1. ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ ФЕОДАЛЬНОГО ПРАВА АНГЛІЇ

2. КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ТА СУДОВИЙ ПРОЦЕС ФЕОДАЛЬНОЇ АНГЛІЇ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Тема роботи “Англійське феодальне право” є вкрай цікавою і актуальною
для вивчення. Дослідження англійського права за часів феодального ладу
показує як формувалися сучасні засади англійського та міжнародного
права, на які джерела опиралося тогочасне право і які при цьому виникали
суперечності у законодавчих процесах. Феодальне право Англії
відрізнялося складністю, заплутаністю, що було зумовлено особливими
шляхами його формування, зокрема з тим, що воно не відчуло діючого
впливу римського права, римської правової думки.

Часто говорять, що англійське право середніх століть у багатьох
відносинах виражає дух англійського народу, і в цьому немає сумніву.
Прагнення створити послідовну і гармонічну правову систему, відігравало
важливу роль у розвитку англійського права. Англійська правова система
володіє одною висхідною до періоду феодалізму особливістю, що відрізняє
її майже від усіх правових систем країн світу: значна частина правових
актів не затверджувалася ніяким парламентом.

Велика хартія вольностей була прийнята в результаті виступу баронів при
участі лицарства і городян проти короля Іоанна Безземельного. Офіційно в
Англії цей документ вважається першим конституційним актом.

Феодальне право являло собою право панівного класу – феодалів. Його
основна задача полягала в юридичному оформленні і врегулюванні
монопольного права власності на землю і неповної власності на залежних
селян, у забезпеченні їх політичного й економічного панування в
суспільстві.

В даній роботі ставимо перед собою мету дослідити в першу чергу джерела
англійського феодального права, дати їм коротку характеристику, також
планується розгляд кримінального права та судового процесу феодальної
Англії.

1. ХАРАКТЕРИСТИКА ДЖЕРЕЛ ПРАВА

Феодальне право Англії відрізнялося складністю, заплутаністю,
казуїстичністю, що було зв’язано з особливими шляхами його формування,
зокрема з тим, що воно не відчуло діючого впливу римського права,
римської правової думки.

До нормандського завоювання в XІ ст. основними джерелами права в Англії
були звичай і королівське законодавство. Проголошення законів дуже рано
стало в англосаксонських королів одним із засобів підняття їх престижу і
задоволення матеріальних домагань.

Перші правові збірники стали з’являтися тут ще в VІ ст. У 601-604 р. у
Кенте була проголошена Правда Етельберта. У VІІ ст. була складена в
Уессексі Правда Іне, в ІX ст. у першій відносно централізованій державі
англосаксів – Правда Альфреда, у XІ ст. – Закони Батога. Усі ці збірники
відобразили поступові процеси соціального розшарування, феодалізації
англосаксонського суспільства, становлення державності, вплив
християнської релігії, прийнятої тут на початку VІІ ст. [12].

В основу Правди Етельберта були покладені норми старого звичного права,
але вона відбила і нові правові положення, що встановлюють, наприклад,
підвищені штрафи за злочини проти короля і церкви, матеріальні стягнення
короля по ряду позовів вільних (справи про крадіжку, убивство). Так, за
вбивство вільної людини виплачувався не тільки вергельд родині убитого,
але і штраф (у 50 шилінгів) королю як відшкодування пану.

В ІX ст. король уже виступає як головний гарант “королівського світу”,
як захисник і пан своїх підданих. Встановлюється вища юрисдикція короля
по цілому ряді правопорушень. Підсилюється охорона життя короля..
Злодіяння проти його життя веде до страти винного.

Ґрунтуючись на звичайному праві, наступні збірники запозичили правові
норми попередніх. Король Альфред, наприклад, створюючи свою правду,
вказував, що він запозичав багато чого з колишніх законів, особливо
Етельберта, “які йому сподобалися”, але багато чого й опустив “за
порадою мудрих”.

Політика перших нормандських королів, починаючи з Вільгельма
Завойовника, також була спрямована на дотримання “стародавніх і добрих
англосаксонських звичаїв”. У цей час, таким чином, уже зароджується
традиція стійкої історичної наступності англійського права, а роль
головного гаранта дотримання його норм переходить до сильної
королівської влади, до системи загальнодержавних королівських, що
складається, суддівств.

З діяльністю на постійній основі королівських роз’їзних суддів при
Генріхові ІІ (XІІ ст.) і було зв’язане формування “загального права”
(Common law) країни. Воно розглядало насамперед “позову корони”, тобто
справи, що представляють прямий інтерес з погляду можливих доходів
скарбниці: про феодальні права монарха, про виявлення скарбів, про
підозрілі смерті і порушення королівського миру, про зловживання
королівських посадових осіб.

Крім того, розглядалися ними і “загальні позови” чи “позову народу” по
скаргах, що надходили до короля. Одним з перших центральних королівських
судів і став суд “загальних позовів”, створений у 1180 році. На початку
XІІІ ст. функції дозволу справ по скаргах королю перейшли в “Суд
королівської лави”.

Роз’їзні суди почали уніфікувати норми місцевого звичайного права і
створювати “загальне право” за допомогою королівської канцелярії, що
видавала спеціальні накази (wrіt), як правило за заявою потерпілої
сторони, яка містила вимоги до кривдника чи шерифа виконати його й
усунути порушені права скаржника. Потім стали видавати спеціальні судові
накази, вимога яких було звернено безпосередньо до кривдника – з’явитися
“перед нами чи нашими суддями у Вестмінстері” і дати відповідь на
скаргу, тобто спростувати або визнати порушення прав іншої особи [12].

Згодом у наказах став чітко формулюватися вид вимоги, позову; накази
стали класифікуватися по визначених видах правопорушень. Позивач, таким
чином, одержував упевненість, що якщо порушення його прав, що знайшло
вираження у відповідному наказі, буде доведено в суді, то він виграє
справу.

Цьому сприяли насамперед ассізи Генріха ІІ, що встановили однаковий
спосіб розгляду цивільних позовів про землю. Найбільш відома “Велика
ассіза”, що передбачала особливу форму позову про встановлення правового
титулу на землю, а також ряд власницьких ассіз: “Про смерть попередника”
(про передачу вільного майна спадкоємцям); ассіза “Про нове захоплення”
(про розширення шляхом “нових захоплень” доменіальної земельної
власності короля); ассіза “Про останнє представлення на прихід” (про
право землевласника представляти свого кандидата на місце священика в
парафіяльній церкві). Дві великі ассізи – Кларендонська (1166 року) і
Нортгемптонська (1176 року) були видані у формі інструкцій роз’їзним
суддям.

Тому що на ранній стадії формування “загального права” королівські
накази видавалися по кожному конкретному випадку, то вже до початку XІІІ
ст. їх нагромадилося так багато, що в них важко було розібратися. У
зв’язку з цим у XІІІ ст. стали видаватися своєрідні довідники по
“загальному праву” – реєстри наказів, у яких вони стали фіксуватися у
виді зразків позовів, у строгій юридичній формі [8].

Сторони з цього часу не могли вільно обґрунтовувати свої права, а
зобов’язані були спиратися на ці зразки, що неминуче повинно було
привести до окостеніння системи наказів, до скорочення припливу нових
формул позовних вимог. Так і відбулося. Якщо лорд-канцлер як глава
королівської канцелярії випускав який-небудь наказ по власній
ініціативі, то судді часто відмовлялися його застосовувати. Обмеження
видання нових наказів знайшли відображення в Оксфордських провізіях у
1258 році, у період загострення боротьби великих феодалів (баронів) з
королем.

Потік скарг, що надходили до короля і не знаходили судового захисту, був
настільки великий, що він змусив англійського короля Вестмінстерським
статутом 1285 року наказати лорду-канцлеру як хоронителю “реєстру
наказів” розширити дію “загального права” шляхом випуску нових наказів
по аналогії, подібних колишнім. “Реєстр наказів” поповнився після цього
універсальним позовом “стосовно до даного випадку” (actіon іn the case).
Але і за допомогою цих тимчасових мір передбачити всі життєві ситуації
було неможливо. “Загальне право” продовжувало костеніти. З XV ст.
канцлер уже не складав формулу наказу, вона писалася самостійно
позивачем, який тільки звертався за печаткою короля.

Іншим каналом формування норм “загального права” стала сама практика
королівських суддівств. Записи по судових справах, спочатку у формі
короткої, потім докладної заяви сторін і мотивування судового рішення,
велися з моменту виникнення інституту роз’їзних суддівств. З початку
XІІІ ст. судові протоколи стали публікуватися в “Сувоях позовів”.
Матеріали, що містяться в них, мотивування задоволення позову,
підтверджували наявність того чи іншого звичаю і могли бути використані
в наступній судовій практиці як прецедент. Хаотичний характер записів,
однак, вкрай утрудняв можливість суддів відшукати в них потрібні їм
зведення. Із середини XІІІ ст. ці зведення про найбільш важливі судові
справи судді стали черпати з офіційних звітів – “Щорічників”. У 1535
році на зміну їм прийшли систематизовані судові звіти приватних
укладачів [12].

Разом з публікацією матеріалів судових справ стала формуватися і теорія
судового прецеденту, ще далеко не завершена в цей час. Керівний принцип,
закріплений у попередньому рішенні королівських судів по визначеному
правовому питанню, став здобувати поступово силу зразка при розгляді
аналогічних питань у майбутньому.

У XІ ст. в Англії бурхливо розвиваються ринкові, приватновласницькі
відносини, але вони не знаходять адекватного відображення в нормах
“загального права”, формалізм якого перешкоджає цьому.

На початку XІ ст. при Едуарді ІІ апарат при лорді-канцлері остаточно
перетворюється в суд, не зв’язаний нормами “загального права”, а який
керується нормами “справедливості”.

“Право справедливості” не володіло твердою детермінованістю, залишаючи
рішення багатьох питань на відкуп суддів, що неминуче повинно було
привести до створення ряду принципів, обмежень, що відповідає
“інструментарію” справедливості. Ці принципи і стали створюватися в міру
того, як накопичувалися рішення “судів справедливості”. Судові звіти по
розглянутих справах почали публікуватися пізно, з 1557 року, коли різко
зросла кількість справ у судах справедливості.

Основні принципи “права справедливості”, частина яких була запозичена з
“загального права”, зведені у визначену систему норм у XVІІ ст.,
зберегли своє значення до наших днів. Головний з них полягає в тому, що
“право справедливості” – це “милість короля”, а не споконвічне право
потерпілого. На “право справедливості” не можна претендувати у всіх
випадках порушення прав, тому що воно носить дискреційний характер,
тобто залежить від розсуду суду [3].

“Право справедливості” створювалося не для того, щоб замінити “загальне
право”, а щоб додати йому велику ефективність шляхом відходу від старих
формальних правил, створити засобу захисту порушених прав і інтересів у
тих сферах суспільних відносин, що не зачіпалися нормами “загального
права”. Якщо спочатку “право справедливості” доповнювало “загальне
право”, то згодом , у силу історичних умов, що змінилися, воно стало
заходити в пряму суперечність з ним. Зіткнення між “судами
справедливості” і судами “загального права” почалися в 1616 році, коли
Е. Кок, головний суддя “Суду загальних позовів” у Вестмінстері, порушив
питання про те, чи може “суд справедливості” виносити рішення після
відповідного рішення суду “загального права” чи замість Нього? Різко
конфліктну ситуацію викликали насамперед накази канцлерського суду
(іnqunctіon), що забороняють виконання деяких рішень судів “загального
права”.

Яків 1, передостанній абсолютистський король в Англії, вирішив цей
конфлікт на користь “суду справедливості”, судді якого відстоювали
абсолютну і необмежену владу монарха, що має право втручатися “через
своїх слуг” у відправлення правосуддя. Королем був видано указ, що у
випадку, коли норми “загального права” і “права справедливості”
виявляються в протиріччі, останні мають переважне значення.

Особливий характер розвитку прецедентного права зажадав звертання і до
праць англійських правознавців, що дуже рано стали виконувати роль гідів
у лабіринтах двох систем англійського права.

Перший правовий трактат з’явився в Англії ще в XІІ ст. Він був написаний
при Генріхові ІІ, його юстиціарієм Гленвіллем. Цей трактат являв собою
коментар до наказів королівських суддів. Більш докладний виклад норм
“загального права” належить перу Брактона (XІІІ ст.), судді “Суду
королівської лави”, що, подібно Гленвіллю, спробував систематизувати і
прокоментувати норми “загального права”, почерпнуті ним з “Сувоїв
позовів”. Примітно, що при цьому Брактон використовував не менш 500
уривків з Дігест Юстиніан, без посилань на них [12].

З XV ст. з’являються вчені трактати вже по найбільш важливих і складних
питаннях права. Це робота Літтльтона “Про поземельні тримання”, а також
трактат Фортескью з дуже характерною назвою “Похвала англійським
законам”. У сферу уваги англійських правознавців усі частіше попадають і
норми статутного права, значення яких згодом усе більше зростає.

На початку XVІІ ст. знаменитим Е. Коком були складені “Інституції
законів Англії”, що складалися з чотирьох книг. Перша книга містила
коментар на трактат Літтльтона, друга містила виклад найбільш значимих
статутів, третя була присвячена нормам карного права і четверта ”
судоустрою і судочинству. У практиці англійських судів поступово
встановлюється звичай посилатися на твори найбільш відомих правознавців,
тим самим їхні праці придбали характер своєрідних джерел англійського
права.

При домінуючому поширенні в середньовічному праві Англії прецедентних
норм важливе значення на всіх етапах його розвитку, особливо в переломні
епохи, мало королівське законодавство, статутне право.

Королівська законотворчість у післянормандські часи почався з Вільгельма
Завойовника. Його перші закони стосувалися відносин королівської влади з
християнською церквою. У 1067 році Вільгельм видає закон (декрет), що
проголошує, що тільки англійський король правомочний вирішувати, чи
належна церква в Нормандії й Англії визнавати папу римського, що сам
король видає закони церкви через їм же створений церковний синод, а
також має право скасовувати церковні покарання, накладені на його
баронів і слуг. У 1072 році на подяку за визнання з боку папи його права
на англійський престол король приймає закон про відділення церковних
судів від світських. Слідом за цим з’являється закон про заборону
продажу людей за межі країни, про накладення штрафу на сотню за “таємне
убивство” нормандця, “поки не буде представлено явних доказів, що він
був англійцем”. У 1114 році з’являється один із самих ранніх збірників
королівських законів.

Закони короля називалися ассізами, хартіями, але найчастіше
ордонансами, статутами. Законодавство Генріха ІІ (XІІ ст.), Едуарда 1
(XІІІ ст.), прозваного за бурхливу правотворчу діяльність англійським
Юстиніаном, визначило значною мірою форму і зміст “загального права”,
виробило його основні правила і принципи.

До виникнення парламенту, а точніше до царювання Едуарда 1, розходжень
між королівським ордонансом і статутом не проводилося. Мертонський
статут 1235 року з’явився до створення парламенту. Вестмінстерські
статути 1275, 1285, 1290 р. Едуарда 1, покликані усунути пробіли в
“загальному праві”, підсилити королівський контроль за відправленням
правосуддя, обмежити імунітетні права феодалів і землеволодіння церкви
й ін., приймалися при участі парламенту.

Статути спочатку позначалися по назвах тих місць, у яких вони були
прийняті (Мертонський статут 1235 року, Глостерський статут 1276 року й
ін.), але з часу постійних засідань парламенту у Вестмінстері вони стали
називатися по першим двох словах законодавчого тексту.

Поступова назва статуту закріпилося за актом, прийнятим парламентом і
підписаним королем. Статути – парламентські акти стали відрізнятися від
інших джерел права середньовічної Англії тим, що їхня законність, на
відміну від їхнього тлумачення, не могла обговорюватися в судовому
порядку.

Поняття статут, більш наближене до сучасного парламентського акту,
з’явилося лише в 1327 році, коли громади звернулися до короля з
проханням доводити до його зведення “загальні петиції” ( що містять
часто готові законопроекти – біллі) і одержувати “відповідь короля і
його ради в писемній формі за Великою печаткою королівства”. З цього
часу одні законодавчі акти приймалися королем “за згодою Ради”, інші –
“за згодою парламенту”. Підтвердивши право короля видавати “укази в
Раді”, парламент установив, що надалі тільки статут може змінити зміст
раніше прийнятого статуту.

Усі парламентські обмеження королівського законодавства фактично були
відкинуті в період абсолютизму, коли укази короля втручалися в рішення
найважливіших державних питань, а парламент часто сам уповноважував
короля видавати укази, що істотно змінювали зміст парламентського
статуту. Стала практика була закріплена статутом 1539 року, що надала
королю широкі права у виданні прокламацій, указів, коли парламент не
засідає, “якщо виникає необхідність діяти з усією швидкістю, необхідної
обставинами” [12].

Особливе місце серед джерел середньовічного права Англії зайняли також
норми торгового і канонічного права. Консервативний формалізм
“загального права”, несприятливому розвитку ринкових відносин, визначали
прямі запозичення англійським правом ряду норм торгового і канонічного
права, що складаються на міждержавній основі. Поява значного числа
торгових звичаїв було зв’язано і з діяльністю англійських торгових
судів. Їхня правова сила скріплювалася часто королівськими статутами.

У XІ ст. суди по оптовій торгівлі діяли вже в 614 англійських містах.
Виступаючи в ролі захисників безпечної міжнародної торгівлі, що
приносить скарбниці чималі доходи, англійські королі заохочували як
діяльність купців (це знайшло відображення ще в 41 статті Великої хартії
вільності 1215 року), так і діяльність купецьких судів. У 1353 році,
наприклад, був прийнятий спеціальний статут про оптову торгівлю і міські
торгові суди, що повинні були створюватися місцевими і заморськими
купцями під головуванням мерів англійських міст.

Діяльність церковних судів і відповідно значення норм канонічного права
то зростала, то знижувалася в середньовічній Англії. Юрисдикція церкви
поширювалася не тільки на справи, зв’язані з церковною власністю,
шлюбно-сімейними відносинами, заповітами, з такими злочинами, як єресь,
богохульство й ін. Вона стала втручатися й у чисто світські справи,
наприклад у суперечки по договорах, по позовах про “порушення обіцянки”,
на тій підставі, що мав місце гріх “довіри, що не виправдався,”. Рішучу
боротьбу проти розширення юрисдикції церковних судів вів Генріх ІІ. На
початку його царювання в списку форм позовів королівських судів уже
зустрічаються позови “про заборону церковним судам розбирати позову про
майно і борги”.

Як видно з вищесказаного в англійському феодальному праві було чимало
різноманітних джерел права, части з яких навіть сьогодні у тій чи іншій
формі находить своє відображення в англійському праві.

2. КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ТА СУДОВИЙ ПРОЦЕС

Кримінальне право. Норми середньовічного карного права в значній мірі
були створені судовою практикою. Кримінальне статутне право являло собою
серед його джерел не що інше, як відтворення (повне чи в частково
зміненому вигляді) відповідних норм “загального права”. Складність
породжувалася у тому, що злочини і цивільні правопорушення розрізнялися
не стільки по природі протиправних дій, скільки по характері процесу їх
розгляду. Те саме діяння могло виявитися і цивільним, і кримінальним
правопорушенням, тому що право, як вказувалося вище, допускало і ту, і
іншу форму позову і відповідного йому процесу, цивільного (спрямованого
на підтвердження чи відновлення визначених прав) або карного (який має
своїм об’єктом покарання правопорушника за зроблене ним діяння) [12].

Сформованого комплексу норм, які б відносилися до “загальної частини”,
англійське кримінальне право не знало. До XІІ ст. у праві панувало
представлення про об’єктивну відповідальність. Довгі століття англійське
кримінальне право стосувалося головним чином злочинних дій (убивства,
розбою, викрадення дітей, насильства над жінкою, нічного злодійства зі
зломом), крім злочинної бездіяльності. Усі перераховані вище злочинні
діяння припускали злий намір (maluce).

З початку XІІ ст. під впливом римського і канонічного права стали
утверджуватися погляди про наявність провини як підстави
відповідальності. Уперше принцип, запозичений з повчань Блаженного
Августина: “дія не робить винним, якщо не винна воля”, був відображений
у законі Генріха 1 у 1118 році. На розуміння форми провини в XІІІ ст.
величезний вплив зробили доктрини, праці англійських правознавців. Так,
Брактон, трактуючи поняття навмисного і необережного убивства, вказував,
що “якщо убивця зробив убивство, займаючись недозволеною справою, то
відповідальність настає” навіть при відсутності його провини. Він
виходив при цьому з релігійно-морального погляду на зобов’язання: “тому,
хто займається незаконною справою, ставиться у провину все, що випливає
зі злочину”. У XІІІ ст. людина, яка навіть випадково убила іншу людину,
мала потребу в помилуванні короля, на яке вона могла, однак, безумовно
розраховувати. Знаряддя убивства конфісковували у всіх випадках, щоб
очистити його від “кривавої плями шляхом присвяти Богу”. Воно
продавалося, а гроші від продажу йшли на благодійні цілі “для порятунку”
душі убитого, померлого без покаяння.

У розвиток навчання про розходження простого випадку і злочинної
необережності внесла свій внесок доктрина, яка одержала назву “разюча
доктрина Кока”. “Якщо хто-небудь, – повчав Кок, – стріляв у дикого
птаха… і стріла без якого-небудь злого наміру з боку того, хто стріляв
попадає в людину, що знаходиться на відстані, – це є випадок, тому що
стріляти в дикого птаха законно… але якщо він стріляв у півня… чи
ручну якусь птаху, що належить іншій особі, то зроблене при цьому
випадкове убивство – є тяжке (murder), тому що дія була незаконна”.

Англійське середньовічне право з початку XІ ст. твердо виходило з
принципу що “недоумкуватий чи божевільний не відповідає за злочин”.
Виключалася відповідальність особи у випадку самооборони при злочинах,
спрямованих проти особистості. Вчення про співучасть, розроблена судовою
практикою, виходило з принципу: “хто робить щось через інших, робить це
сам”. Вага провини співучасників багато в чому визначалася тим, чи діяв
співучасник до чи після здійснення злочину. Співучасть до здійснення
злочинів, наприклад у формі підбурювання, волокло, як правило,
відповідальність, рівну відповідальності “головного виконавця”, після
здійснення злочину – більш м’яке покарання. Разом з поняттям співучасті
було створене вчення “про різний ступінь злочинності”: “головного
учасника злочину 1 ступеня”, що зробив злочин, “головного учасника
злочину ІІ ступеня”, який не приймав особистої участі, але присутнього
на місці здійснення злочину, “додаткового учасника”, до здійснення
злочину допомагавшого радою злочинцю і не перешкоджав здійсненню
злочину.

У середньовічному кримінальному праві склався розподіл усіх злочинів, що
стало традиційним, на три групи: зрада (treason), фелонія (felony) і
місдимінор (mіsdіmeanour). Інша класифікація злочинів носила чисто
процесуальний характер. Це – злочини, що переслідувалися по
обвинувальному акті (pleas of the Crown чи іndіctable offences) і
розглядалися в суді присяжних, і малозначні правопорушення (petty
offences), що розглядалися в сумарному порядку (summary convіctіon) [6].

Першим у XІІІ ст. склалося поняття фелонії, що карала, поряд зі стратою,
конфіскацією майна. Про це свідчить саме слово felony, що відбувається
від слова fee – феодальне володіння й lon, що означає ціну.

До числа фелонії і відносилися такі тяжкі злочини, як тяжке убивство
(murder), просте убивство (manslaughter), насильницьке проникнення в
чуже житло вночі з метою здійснення фелонії (burglary), викрадення майна
(larceny) і таке інше. Самим тяжким злочином стала зрада (treason), що
виділилася з числа інших злочинів у XІ ст. Зрада могла бути зроблена по
“загальному праву” чи за допомогою порушення боргу вірності королю з
боку його підданих, що називалося великою зрадою (hіgh treason), чи –
боргу вірності підлеглої людини своєму пану (мала зрада – petty
treason). У цьому випадку визнавалося зрадою тільки умертвіння
вищестоящої особи, наприклад, убивство васалом свого сеньйора, дружиною
– чоловіка чи священиком – свого єпископа.

Обвинувачення в “великій зраді” було могутнім знаряддям у руках сильної
королівської влади, широко використовуваним у боротьбі зі своїми
світськими супротивниками, баронами і непокірливим кліром. В останньому
випадку обвинувачення в зраді було особливо діючим, тому що воно
позбавляло представників церкви “привілею духовного звання”, тобто права
розгляду їхніх справ у церковних судах, що виключали застосування страти
(“церква не може проливати кров”).

Король при цьому переслідував і матеріальну вигоду, тому що засуджений
за “велику зраду” феодал позбавлявся свого землеволодіння, що переходило
після його страти не його спадкоємцям, а королю.

У силу цього поняття зради всіляко розширювалося в королівських судах.
Не залишився осторонь і англійський середньовічний парламент, що
відповідно до мінливої політичної кон’юнктури видавав статути, що
відносять до “великої зради” такі дії, що не мали нічого загального з
“порушенням боргу вірності королю” (наприклад, осудження як незаконного,
а потім, навпаки, визнання як законного одного з численних шлюбів
Генріха VІІІ).

Спроби припинити ці зловживання починалися з Боку феодалів неодноразово,
але лише в 1351 році Едуардом ІІІ був прийнятий статут, що поставив на
якийсь час тлумачення зради у визначені рамки. Статут 1351 року, за
твердженням Е. Кока, “не замінив положення “загального права”, а тільки
додав їм законною вираження”.

Конфіскація майна за здійснення фелонії була скасована тільки в XІ ст.

Місдимінор розвився поступово з правопорушень, що раніше тягли за собою
лише стягнення заподіяного збитку в цивільному порядку. Згодом
включення в цю групу серйозних злочинів, таких, як шахрайство,
виготовлення фальшивих документів, підробка, стирало принципові
розходження між фелонією і місдимінором. Сприяла цьому і можливість
вибору тієї чи іншої форми позову при здійсненні злочинів. У випадку
задоволення позову про фелонії, наприклад при заподіянні каліцтва,
злочинець розплачувався життям, якщо ж потерпілий пред’являв позов “про
порушення прав”, той цей злочин відносився до місдимінорів, що тягне
тюремне ув’язнення чи штраф.

Серед майнових злочинів дуже рано в якості тяжкого був визнаний підпал і
насильницьке проникнення в чужий будинок. Виділення цих фелонії було
зв’язано із сакральним відношенням англійців до будинку, як до замка, що
охороняє його від біди (“мій будинок – моя фортеця”). У зв’язку з цим
підпал навіть самого старого житла карався спаленням самого злочинця.

Своєрідним було трактування викрадення (larceny) у Брактона, що визначав
це поняття не як просту крадіжку, а трохи ширше, як “злочинне звертання
з чужим майном проти волі власника, з наміром звернути це майно у свою
власність”. Усяка крадіжка в часи Едуарда 1 каралася в якості фелонії
стратою, але при Едуарді ІІІ (XІ ст.) віднесення навіть дрібної крадіжки
до фелонії стало викликати протести, тому, залишаючись фелонією, “мала
крадіжка” (при вартості викраденого менше 12 пенсів) відносилася не до
фелонії, а до місдимінору [12].

Це була одна з численних правових аномалій, відомих англійському
кримінальному праву. До їх числа варто віднести й аномально тяжку
кримінальну відповідальність за бродяжництво, що всіляко припинялося так
званим кривавим законодавством від Генріха VІІ (1457-1509 р.) до
Єлизавети 1 (1533-1603 р.).

До бродяг, що підлягають таким покаранням, як страта, тюремне
ув’язнення, звертання в рабство, пороття, таврування, відносилися
безробітні (протягом місяця), слуги, що пішли самовільно від хазяїнів,
які просять милостиню (за винятком калік, нездатних до праці, а також
студентів, якщо вони одержали спеціальні дозволи канцлера свого
університету) та ін.

Цілі покарань мінялися на окремих етапах розвитку феодального права: від
задоволення постраждалого і його рідні за заподіяний збиток до
запобігання повторної злочину шляхом лякання (виривання нутрощів з
живого тіла, виставляння біля ганебного стовпа, бичування батогом і ін.)
У XVІІ ст. в Англії було близько 50 видів злочинів, що карали стратою.
До їх числа відносилися такі види страти, як спалення, колесування,
четвертування. Крайня жорстокість покарання, що слабко піддається
реформуванню, і в майбутньому була зв’язана з тим же
релігійно-моралістичним підходом до злочину, що визначали
професійно-етичної позиції суддів, яким приділялася головна роль у
збереженні правопорядку.

Несумісність тяжкості покарання тяжкості злочину змушувала найчастіше
присяжних виправдувати знайомого злочинця, чи, наприклад, оцінювати
викрадене в заниженому розмірі. Рятував від жорстоких покарань і
“привілей духовного звання”, що був поширений на всіх осіб, які мали
право бути присвяченими в духовне звання, хоча вони в цьому званні і не
перебували (фактично на всіх чоловіків, які вміють читати). Але в 1487
році був виданий статут, який установив, що миряни можуть користатися
“привілеєм духовного звання” тільки один раз. Як доказ використання
духовного привілею ставилося клеймо на палець. При Генріхові VІІІ
“привілеїв духовного звання” були позбавлені всі особи, які зробили
вбивство “із заздалегідь обміркованим, злим наміром”.

Судовий процес. У XІІ-XІІІ ст. процес носив обвинувальний характер,
тобто про рух справи піклувалися самі сторони.

У XІІ ст. ще існував “суд божий” – ордалії. Одним з діючих доказів
вважалася присяга, порушення якої тягнуло кримінальне покарання. Надалі
змагально-обвинувачувальний процес став пануючим у судах “загального
права” як по цивільних, так і по кримінальних справах.

До розслідування справи безпосередньо суддею (що є головною характерною
рисою слідчого процесу) прибігали в судах канцлера й у церковних судах.
Але катування застосовувалися й у судах “загального права” при
визначених обставинах. Якщо обвинувачуваний визнавав себе винним, він
негайно присуджувався до покарання. Якщо “стояв мовчачи”, з’ясовувалося,
чи мовчав він “по злості”, чи його “вразив Господь”.

“Загальне право” виходило по справах про зраду і місдимінорах із
презумпції, що мовчання – визнання провини. При обвинуваченні у фелонії,
якщо мовчали, то катували. Його клали на залізну плиту і морили голодом.
Багато хто волів вмерти під катуванням, тому що, вмираючи незасудженим,
людина рятувала своє майно від конфіскації. Власне попереднього наслідку
не існувало. Церковні суди, що розглядають сімейні справи (аж до 1857
року), прибігали до послуг слідчих, що вивчали докази і встановлювали
факти. Їхні висновку і були основою рішення [4].

У судах “загального права” докази збиралися самими сторонами. Наприкінці
XV ст. стали скликатися спеціальні журі так званих обвинувальних
присяжних з метою перевірки вірогідності матеріалів обвинувачення. Якщо
вони визнавали достатніми докази на користь обвинувачення, то складали
документ про обвинувачення і, не вислухуючи доведення захисту,
передавали справи в суд “малого журі”. Таку перевірку міг проводити і
світовий суддя. Цікаво, що дача помилкових показань не завжди вважалася
злочином в англійських судах. Навіть церковні суди, що вважали що в їхню
компетенцію входять справи про порушення довіри, упускали лжесвідчення
зі свого поля зору.

Закон 1540 року ввів штраф за підкуп свідка, а в 1562 році лжесвідчення
стало каратися штрафом у цивільному порядку. “Зоряна палата” визнавала
карним лжесвідчення як злочин у формі “помилкових показань на суді”.
Після того як сторони цілком надавали свої докази, суддя повинний був
підсумовувати обставини справи і дати пораду присяжним, указуючи на
правові питання в справі. Суд присяжних повинний був виносити вердикт
про винність чи невинності обвинувачуваного одноголосно.

Процес носив відкритий характер, за винятком процесу в “зоряній палаті”.

У силу обвинувального характеру процесу в Англії не одержав розвитку
інститут державного обвинувачення, представлений особливими посадовими
особами [12].

З XІІІ ст. з’явилися професійні правозаступники, що поділялися на дві
атегорії: баристерів і солісіторів, чи аттореєстів. Перші виступали в
суді, тобто приймали таку ж участь у процесі, як і їхній клієнт, якби
він особисто вів справу. Солісітори – заступники по справах займалися
головним чином підготовкою справ до судового розгляду. Спочатку
барістери одержували можливість виступати в суді лише з дозволу суддів.
З кінця XV ст. суди “загального права” стали записувати у своїх реєстрах
імена тих осіб, яких вони визнавали представниками сторін, тим самим
додаючи їм своєрідний статус посадових осіб при суді.

ВИСНОВКИ

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

До нормандського завоювання в XІ ст. основними джерелами права в Англії
були звичай і королівське законодавство. Проголошення законів дуже рано
стало в англосаксонських королів одним із засобів підняття їх престижу і
задоволення матеріальних домагань.

Перші правові збірники стали з’являтися тут ще в VІ ст. У 601-604 р. у
Кенте була проголошена Правда Етельберта. У VІІ ст. була складена в
Уессексі Правда Іне, в ІX ст. у першій відносно централізованій державі
англосаксів – Правда Альфреда, у XІ ст. – Закони Батога. Усі ці збірники
відобразили поступові процеси соціального розшарування, феодалізації
англосаксонського суспільства, становлення державності, вплив
християнської релігії, прийнятої тут на початку VІІ ст.

Іншим каналом формування норм “загального права” стала сама практика
королівських суддівств. Записи по судових справах, спочатку у формі
короткої, потім докладної заяви сторін і мотивування судового рішення,
велися з моменту виникнення інституту роз’їзних суддівств. З початку
XІІІ ст. судові протоколи стали публікуватися в “Сувоях позовів”.
Матеріали, що містяться в них, мотивування задоволення позову,
підтверджували наявність того чи іншого звичаю і могли бути використані
в наступній судовій практиці як прецедент. Хаотичний характер записів,
однак, вкрай утрудняв можливість суддів відшукати в них потрібні їм
зведення. Із середини XІІІ ст. ці зведення про найбільш важливі судові
справи судді стали черпати з офіційних звітів – “Щорічників”. У 1535
році на зміну їм прийшли систематизовані судові звіти приватних
укладачів.

Закони короля називалися ассізами, хартіями, але найчастіше
ордонансами, статутами. Законодавство Генріха ІІ (XІІ ст.), Едуарда 1
(XІІІ ст.), прозваного за бурхливу правотворчу діяльність англійським
Юстиніаном, визначило значною мірою форму і зміст “загального права”,
виробило його основні правила і принципи.

Поступова назва статуту закріпилося за актом, прийнятим парламентом і
підписаним королем. Статути – парламентські акти стали відрізнятися від
інших джерел права середньовічної Англії тим, що їхня законність, на
відміну від їхнього тлумачення, не могла обговорюватися в судовому
порядку.

Норми середньовічного карного права в значній мірі були створені судовою
практикою. Кримінальне статутне право являло собою серед його джерел не
що інше, як відтворення (повне чи в частково зміненому вигляді)
відповідних норм “загального права”. З початку XІІ ст. під впливом
римського і канонічного права стали утверджуватися погляди про наявність
провини як підстави відповідальності. У середньовічному кримінальному
праві склався розподіл усіх злочинів, що стало традиційним, на три
групи: зрада (treason), фелонія (felony) і місдимінор (mіsdіmeanour).
Інша класифікація злочинів носила чисто процесуальний характер. Це –
злочини, що переслідувалися по обвинувальному акті (pleas of the Crown
чи іndіctable offences) і розглядалися в суді присяжних, і малозначні
правопорушення (petty offences), що розглядалися в сумарному порядку
(summary convіctіon).

Судовий процес у XІІ-XІІІ ст. процес носив обвинувальний характер, тобто
про рух справи піклувалися самі сторони.

У XІІ ст. ще існував “суд божий” – ордалії. Одним з діючих доказів
вважалася присяга, порушення якої тягнуло кримінальне покарання. Надалі
змагально-обвинувачувальний процес став пануючим у судах “загального
права” як по цивільних, так і по кримінальних справах.

Процес носив відкритий характер, за винятком процесу в “зоряній палаті”.

У силу обвинувального характеру процесу в Англії не одержав розвитку
інститут державного обвинувачення, представлений особливими посадовими
особами.

Список використаної літератури:

Барг М. А. Исследования по истории английского феодализма в XI – XIII
в.в./М. А. Барг.- М., 1992.- С.25-40.

Всеобщая история государства и права: Учебник/ Под ред. К. И.
Батыра.-М.: Издательство БЕК, 1996.- С.303-306.

Всеобщая история государства и права: Учебник для вузов/ Под ред. З. М.
Черниловского.- М.: Юристъ, 1996.-573с.

Государство древних франков, англо-саксонское государство, Англия,
Германия, Испания, Италия, Франция, Албания, Болгария, Венгрия, Польша,
Румыния, Чехия, Югославия. / Под ред. акад. В. М. Корецкого. -М.,
Госюриздат, 1991, 960 стр.

Гутнова Е. В. Возникновение английского парламента/ Е. В. Гутнова.- М.:
Прогресс, 1990.-732с.

История государства и права зарубежных стран: Учебник для вузов: в 2 ч./
Под ред. О. А. Жидкова.- М.: Издательство НОРМА, 2001.-Ч.1.-609с.

Нарсесянц СТ. История права: Англия и Россия. – М., 1990.

Правоведение. – 1993. – № 1. – с. 138 – 141.

Петрушевский Д. М. Великая Хартия Вольностей и конституционная борьба в
английском обществе во II половине XIII века/ Д. М. Петрушевский.- М.:
Издательство Сабашниковых, 1998.-96с.

Петрушевский Д. М. Очерки из истории английского государства и общества
в средние века/ Д. М. Петрушевский.- М.: б/и, 1937.-112с.

Романов Н. А. Происхождение парламента в Англии/ Н. А. Романов// Книга
для чтения по истории средних веков/ М.: б/и, 1918.-Вып.3.-31с.

Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. Підручник. –
Харків, 1999. – С.47-58.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран / Под ред.
З.М.Черниловского. – М., 1994. – С.36-39

Хрестоматия по всеобщей истории государства и права/ Под ред. К. И.
Батыра.-М.: Юристъ, 2000.-Ч.1.- С.23-28.

PAGE

PAGE 22

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020