.

Охорона праці та соціальний захист (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
5555 35261
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“Охорона праці

та соціальний захист”

План

Вступ

1. Поняття охорони здоров’я як важлива складова соціального захисту

2. Гарантії прав працівників на охорону здоров’я на виробництві

3. Спеціальні правила охорони здоров’я та працездатності на важких,
небезпечних та шкідливих роботах

4. Охорона здоров’я жінок, неповнолітніх і осіб зі зниженою
працездатністю

5. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасних
випадків та професійних захворювань

Список використаної літератури

Вступ

Охорона праці тісно пов’язана з економікою та соціальним захистом
населення. Створення безпечних і здорових умов праці сприяє підвищенню
її продуктивності та зниженню собівартості продукції. Підвищення
продуктивності відбувається за рахунок зниження стомлюваності працюючих
протягом робочого часу, його раціонального використання. Собівартість
продукції знижується при зменшенні витрат на компенсацію втрат робочого
часу в зв’язку з тимчасовою або стійкою непрацездатністю, а також при
зниженні витрат на оплату пільг за роботу в несприятливих умовах.

1. Поняття охорони здоров’я

як важлива складова соціального захисту

Конституція України до числа соціальних прав включає право кожного на
охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49),
належні, безпечні й здорові умови праці (ст. 43). Відповідно до ст.12
Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права кожна
людина має право на медичну допомогу та медичний догляд у разі хвороби.
Серед основних трудових прав працівників ст. 2 Кодексу законів про працю
України вказує на право на здорові та безпечні умови праці. Ст. 6 Основ
законодавства України про охорону здоров’я закріплює право на охорону
здоров’я, що передбачає серед інших право на безпечні й здорові умови
праці.

Терміном “охорона праці” у вузькому розумінні завжди визначалося
створення для працівників здорових та безпечних умов праці (див.
зазначену вище роботу, с. 446). Закон України “Про охорону праці” від 14
жовтня 1992 р. в ст. 1 так визначає охорону праці: “Охорона праці — це
система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних і
лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження
здоров’я і працездатності людини в процесі роботи”. Виходячи зі змісту
закону та інших зазначених вище нормативно-правових актів, більш
доцільно, на нашу думку, замість терміна “охорона праці” у вузькому
розумінні вживати термін “охорона здоров’я працівників на виробництві”,
оскільки фактично метою таких заходів є саме охорона здоров’я
працівника, збереження його працездатності на виробництві під час
виконання трудових обов’язків.

Останнім часом вимоги з охорони здоров’я часто не дотримуються
підприємствами різних організаційно-правових форм, які використовують
працю найманих працівників. Чимало керівників підприємств
безвідповідально ставляться до обов’язків щодо створення здорових і
безпечних умов праці, часто розглядають ці питання як другорядні. Лише
за два місяці 2004 p. інспектори Держнаглядохоронпраці виявили понад 340
тис. порушень правил безпечного ведення робіт. Через наявну загрозу
життю заборонялася робота понад 17 тисяч підприємств та об’єктів.

Такий стан охорони здоров’я на виробництві пояснюється передусім важким
економічним становищем держави, а також іншими об’єктивними і
суб’єктивними причинами, які полягають у зносі основних виробничих
фондів, у тому, що немає зацікавленості власників у поліпшенні умов і
безпеки праці, в некомпетентності більшості персоналу в питаннях охорони
здоров’я, в низькій трудовій і технологічній дисципліні, в недостатній
ролі органів нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю й
охорону здоров’я у процесі праці. В умовах, що не відповідають
санітарно-гігієнічним нормам, працює понад 3,4 млн чоловік.
Забезпеченість працюючих засобами індивідуального захисту не перевищує
40—50%. Щорічні виплати на відшкодування шкоди, заподіяної життю і
здоров’ю працюючих, сягають 400 млн грн. Особливу тривогу викликає
зростання кількості аварій з груповими нещасними випадками. Під час
аварій у 2003 p. було травмовано 712 працівників, з-поміж яких 279 —
смертельно.

В Основних напрямах соціальної політики на 2003 — 2006 роки йдеться про
необхідність реформування системи охорони праці, основною метою якої є
істотне зниження рівня виробничого травматизму і професійних
захворювань, зменшення чинників шкідливого впливу на організм працюючих
і вивільнення працівників з шкідливих і важких умов праці. Хоча у
Основних напрямах і вживається традиційний термін “охорона праці”, але
по суті мова йде про охорону здоров’я та працездатності працівників.

Для цього передбачається: завершити формування системи управління
охороною праці на регіональному і виробничому рівнях для підприємств,
установ, організацій усіх форм власності, видів діяльності; здійснити
перегляд законодавчих і нормативних актів з питань охорони праці з
урахуванням вимог нормативних актів Європейського Союзу; прийняти
законодавчі акти про об’єкти підвищеної небезпеки і про безпеку
промислової продукції; перейти до територі-ально-галузевого принципу
здійснення державного нагляду за охороною здоров’я в процесі праці;
забезпечити стабільне фінансування заходів щодо питань охорони здоров’я
тощо. На жаль, деякі з цих заходів так і залишаються на папері.

Найважливіші норми щодо охорони здоров’я працівників на виробництві
закріплені в Законі України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 p.
(Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №49. – Ст. 668), у трьох
главах КЗпП (глава XI “Охорона праці”, глава XII “Праця жінок”, глава
XIII “Праця молоді”), а також у підзаконних актах — положеннях,
правилах, інструкціях, актах соціального партнерства, локальних
нормативно-правових актах.

2. Гарантії прав працівників

на охорону здоров’я на виробництві

Права громадян, у тому числі працівників, закріплені у відповідних
нормативно-правових актах, може бути реалізовано тільки за умови, якщо в
нормативному порядку будуть встановлені для цього необхідні гарантії.

Закон України “Про охорону праці” передбачає цілий ряд гарантій прав
громадян на охорону праці як при укладенні трудового договору, так і під
час роботи на підприємстві.

Чинне законодавство передбачає систему гарантій щодо охорони здоров’я
працівників на виробництві. Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен
має право на належні, безпечні й здорові умови праці. Використання праці
жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах
забороняється.

Основи законодавства України про охорону здоров’я розглядають охорону
здоров’я як загальний обов’язок усіх підприємств, установ, організацій,
посадових осіб та громадян, які зобов’язані забезпечити пріоритетність
охорони здоров’я у власній діяльності (ст. 5 Основ). З метою
забезпечення сприятливих для здоров’я умов праці, високого рівня
працездатності встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до
організації виробничих процесів, пов’язаних з діяльністю людей. Власники
і керівники підприємств, установ і організацій зобов’язані забезпечити
виконання техніки безпеки, виробничої санітарії, інших вимог охорони
праці, не допускати шкідливого впливу на здоров’я людей (ст. 28 Основ).
При укладенні трудового договору громадянин повинен бути проінформований
власником під розписку про умови праці на підприємстві, наявність на
робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих чинників, про можливі
наслідки їх впливу на здоров’я і про його права на пільги і компенсації
за роботу в таких умовах. Забороняється укладення трудового договору з
громадянином, якому згідно з медичним висновком протипоказана
запропонована робота за станом здоров’я.

Однією з гарантій є й те, що згідно зі ст. 153 КЗпП працівник має право
відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація,
небезпечна для його життя чи здоров’я або для оточуючих його людей і
навколишнього середовища. Факт наявності такої ситуації підтверджується
фахівцями з охорони праці підприємства за участю представника профспілки
й уповноваженого трудового колективу, а за період простою з цих причин
не з вини працівника за ним зберігається середній заробіток.

Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо
власник не виконує законодавство про охорону праці, умови колективного
договору з цих питань. У цьому випадку працівникові виплачується вихідна
допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менш
3-місячного заробітку (ч. З ст. 38, ст. 44 КЗпП).

На час припинення експлуатації підприємства, цеху, дільниці, окремого
виробництва або обладнання органом державного нагляду або службою
охорони праці працівникам гарантується збереження місця роботи.

Працівникам, зайнятим на роботах з важкими і шкідливими умовами праці,
надається право на додаткові пільги і компенсації. Вони безкоштовно
забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або
рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, мають право
на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення
тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову
пенсію, оплату праці в підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації,
що надаються у передбаченому законодавством порядку. Власник також може
за свої кошти додатково встановлювати працівникам за колективним
договором (угодою, трудовим договором) пільги і компенсації, не
передбачені чинним законодавством.

Гарантійною нормою є й те, що на власника покладається обов’язок
безкоштовної видачі працівникам спецодягу, інших засобів індивідуального
захисту, змиваючих і знешкоджуючих засобів, а якщо працівник був
вимушений придбати їх за власні кошти, — компенсувати йому витрати.

Серед гарантій прав громадян на охорону здоров’я під час праці особливо
необхідно виділити обов’язок власника відшкодувати працівникові шкоду,
заподіяну йому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з
виконанням трудових обов’язків.

3. Спеціальні правила охорони здоров’я та працездатності на важких,
небезпечних та шкідливих роботах

На роботах зі шкідливими і небезпечними умовами праці, а також роботах,
пов’язаних із забрудненням або здійснюваних у несприятливих
температурних умовах, працівникам видаються безплатно за встановленими
нормами спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби
індивідуального захисту: маски, респіратори, захисні окуляри, запобіжні
пояси і т. ін., а також змиваючі та знешкоджуючі засоби.

Порядок забезпечення працівників підприємств спеціальним одягом,
спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту, а також
порядок їх утримання і зберігання визначається Положенням про порядок
забезпечення працівників спеціальним одягом, спеціальним взуттям та
іншими засобами індивідуального захисту, затвердженим наказом Державного
комітету України по нагляду за охороною праці від 29 жовтня 1996 p. №170
(Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами // Бюлетень
законодавства і юридичної практики України. — 1997. — №11— 12. – С.
690).

Видача замість спеціального одягу і спеціального взуття матеріалів для
їх виготовлення або грошових сум для їх придбання не дозволяється. У той
же час власник або уповноважений ним орган повинен компенсувати
працівнику витрати на придбання спецодягу та інших засобів
індивідуального захисту, якщо встановлений нормами строк видачі цих
засобів порушено і працівник був змушений придбати їх за власні кошти. У
разі дострокового зносу цих засобів не з вини працівника власник або
уповноважений ним орган зобов’язаний замінити їх за свій рахунок.

На роботах, пов’язаних із забрудненням, працівникам видається безплатно
за встановленими нормами мило, а там, де можливий вплив на шкіру
шкідливо діючих речовин, — змиваючі, знешкоджуючі засоби. Перелік робіт
і професій, що дають працівникам право на отримання мила, встановлюється
власником або уповноваженим ним органом за узгодженням з профспілковим
органом.

На роботах зі шкідливими умовами праці працівникам видаються безоплатно
за встановленими нормами молоко або інші рівноцінні харчові продукти.
Діючою постановою Державного комітету СРСР з праці та соціальних питань
і Президії ВЦРПС від 16 грудня 1987 р. №731/П-13 “Про порядок
безкоштовної видачі молока або інших рівноцінних харчових продуктів
робітникам і службовцям, зайнятим на роботах з шкідливими умовами праці”
(Бюллетень Госкомтруда СССР. — 1988. — №4) передбачено, що підприємства
самостійно вирішують питання, пов’язані з безоплатною видачею
працівникам молока або інших рівноцінних харчових продуктів, на підставі
Переліку хімічних речовин, при роботі з якими з профілактичною метою
рекомендується вживання молока або інших рівноцінних харчових продуктів,
затвердженого Міністерством охорони здоров’я СРСР 4 листопада 1987 p.
№4430-87 (Додаток до постанови Держ-компраці СРСР і Президії ВЦРПС від
16 грудня 1987 p. №731/П-13).

Молоко видається по 0,5 літра за зміну незалежно від її тривалості в дні
фактичної зайнятості працівника на роботах, пов’язаних з виробництвом
або застосуванням хімічних речовин. Не допускається оплата молока
грішми, заміна його іншими товарами і продуктами, крім рівноцінних —
кефіром, кислим молоком тощо.

На роботах з особливо шкідливими умовами праці надається безплатно за
встановленими нормами лікувально-профілактичне харчування. Перелік
професій і посад, робота на яких дає право на безплатне
лікувально-профілактичне харчування, а також раціони і правила видачі
цього харчування визначено діючою постановою Державного комітету Ради
Міністрів СРСР з праці і соціальних питань і Президії ВЦРПС від 7 січня
1977 р. №4/П-1 (Бюллетень Госкомтруда СССР. – 1979. – №7-9).

Лікувально-профілактичне харчування видається у вигляді гарячих
сніданків перед початком роботи. В окремих випадках допускається за
погодженням з медико-санітарною частиною підприємства, а коли її немає —
з місцевою сані-тарно-епідеміологічною станцією видача цих сніданків під
час обідньої перерви. Працівникам, які одержують безплатне
лікувально-профілактичне харчування у зв’язку з особливо шкідливими
умовами праці, молоко не видається.

Працівники гарячих цехів і виробничих дільниць забезпечуються
безкоштовно газованою солоною водою. Цехи і виробничі дільниці, на які
поширюється це правило, визначаються органами санітарного нагляду за
погодженням з власником або уповноваженим ним органом.

На навантажувально-розвантажувальних роботах встановлено граничні норми
підіймання, перенесення і пересування вантажів (Правила про умови праці
вантажників при навантажувально-розвантажувальних роботах: Утв. НКТ СРСР
20 вересня 1931 p. // Известия НКТ СССР. – 1931. -№30). Забороняється
перенесення одним вантажником вантажів, більших за 80 кг. Якщо вага
вантажу (кожного місця окремо) перевищує 50 кг, то підйом і зняття
вантажу зі спини вантажника повинні проводитися за допомогою інших
працівників, а перенесення такого вантажу допускається на відстань, не
більшу за 60 м.

Працівникам, які працюють у холодну пору року на відкритому повітрі або
в закритих неопалювальних приміщеннях, вантажникам і деяким іншим
категоріям працівників у випадках, передбачених законодавством,
надаються спеціальні перерви для обігрівання і відпочинку, які
включаються в робочий час. Власник або уповноважений ним орган
зобов’язаний обладнувати приміщення для обігрівання і відпочинку
працівників. Питання про кількість і тривалість перерв і про обладнання
місць обігрівання вирішується власником або уповноваженим ним органом і
виборним профспілковим органом підприємства. Тривалість і розподіл
перерв для відпочинку на навантажувально-розвантажувальних роботах
встановлюються правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці,
встановлюється скорочена тривалість робочого часу — не більш 36 годин у
тиждень (ст. 51 КЗпП). Перелік виробництв, цехів, професій і посад з
шкідливими умовами праці, робота на яких дає право на скорочену
тривалість робочого часу, затверджується в порядку, встановленому
законодавством. Нині продовжує частково діяти Список виробництв, цехів,
професій і посад зі шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на
додаткову відпустку та скорочену тривалість робочого дня, затверджений
постановою Держком-праці СРСР і ВЦРПС від 21 листопада 1975 р.
№298/П-22.

За роботу зі шкідливими і важкими умовами праці працівникам надається
щорічна додаткова відпустка тривалістю до 35 календарних днів, за
Списком виробництв, робіт, цехів, професій і посад, зайнятість
працівників в яких дає право на щорічну додаткову відпустку за роботу із
шкідливими і важкими умовами праці, затвердженим постановою Кабінету
Міністрів України від 17 листопада 1997 p. №1290.

Додаткові компенсації і пільги з урахуванням специфіки умов праці на
конкретному підприємстві можуть визначатися колективним договором або
угодою.

4. Охорона здоров’я жінок, неповнолітніх

і осіб зі зниженою працездатністю

Згідно зі ст. 24 Конституції України жінки мають рівні з чоловіками
права і свободи. Рівноправність жінок у сфері трудових відносин
забезпечується наданням їм рівних з чоловіками можливостей у професійній
підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо
охорони праці та здоров’я жінок; створенням умов, які дають жінкам
можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом,
матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи
надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.
З метою фактичного забезпечення рівноправності, з урахуванням
особливостей жіночого організму, трудовим законодавством передбачено
спеціальні правила охорони праці жінок, пільги і додаткові гарантії їх
трудових прав.

Забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах зі
шкідливими або небезпечними умовами праці. Перелік важких робіт та робіт
зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється
застосування праці жінок, затверджений наказом Міністерства охорони
здоров’я України від 29 грудня 1993 p. №256 (Законодавство України про
охорону праці: збірник нормативних актів. – К., 1995. – Т. 3. – С. 32).

Забороняється також застосування жіночої праці на підземних роботах,
крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт по санітарному
та побутовому обслуговуванню).

Забороняється залучення жінок до підіймання і переміщення важких речей,
маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Граничні норми
підіймання і переміщення важких речей жінками затверджено наказом
Міністерства охорони здоров’я України від 10 грудня 1993 p. №241
(Законодавство України про охорону праці: збірник нормативних актів. —
К., 1995. — Т. 3. — С. 61). Граничними нормами підіймання і переміщення
вантажів вважаються при чергуванні з іншою роботою (до 2 разів на
годину) — 10 кг, а якщо робота пов’язана з постійним підійманням і
переміщенням вантажів протягом робочої зміни — 7 кг. Сумарна вага
вантажу, який переміщується протягом кожної години робочої зміни, не
повинна перевищувати: з робочої поверхні — 350 кг, з підлоги — 175 кг.

Законодавство обмежує застосування праці жінок у нічний час. Така праця
допускається тільки в тих галузях народного господарства, де це
зумовлюється особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід.
Перелік цих галузей і видів робіт із зазначенням максимальних термінів
застосування праці жінок у нічний час затверджується Кабінетом Міністрів
України. До роботи у нічний час можуть залучатися жінки: медичні
працівники, робітниці підприємств харчової промисловості. Таке залучення
жінок до роботи у нічний час викликано особливою необхідністю, але має
постійний, а не тимчасовий характер. Правила про обмеження застосування
праці жінок у нічний час, як правило, порушуються на підприємствах
приватної форми власності.

Зазначені обмеження не поширюються на жінок, які працюють на
підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім’ї (ст. 175КЗпП).

Згідно зі ст. 178 КЗпП вагітним жінкам відповідно до медичного висновку
знижуються норми виробітку, норми обслуговування або вони переводяться
на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих
факторів, із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою.

До вирішення питання про надання вагітній жінці відповідно до медичного
висновку іншої роботи, яка є легшою і виключає вплив несприятливих
виробничих факторів, вона підлягає звільненню від роботи зі збереженням
середнього заробітку за всі пропущені внаслідок цього робочі дні за
рахунок підприємства, установи, організації.

Жінки, які мають дітей віком до 3 років, у разі неможливості виконання
попередньої роботи переводяться на іншу роботу зі збереженням середнього
заробітку за попередньою роботою до досягнення дитиною віку 3 років.

Вагітні жінки і жінки, які мають дітей віком до 3 років, не можуть
залучатися до робіт у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні
дні, а також не допускається направлення їх у відрядження. Жінки, які
мають дітей віком від 3 до 14 років або дітей-інвалідів, не можуть
залучатись до надурочних робіт або направлятись у відрядження без їх
згоди (статті 176, 177КЗпП).

Забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм
заробітну плату з мотивів, пов’язаних з вагітністю або наявністю дітей
віком до 3 років, а одиноким матерям за наявністю дитини віком до 14
років або дитини-інваліда. При відмові у прийнятті на роботу зазначеним
категоріям жінок власник або уповноважений ним орган зобов’язаний
повідомляти їм причини відмови у письмовій формі. Відмова у прийнятті на
роботу може бути оскаржена у судовому порядку.

Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років (за
наявністю медичного висновку — до 6 років), одиноких матерів при
наявності дитини віком до 14 років або дитини-інваліда з ініціативи
власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків
повної ліквідації підприємства. Але і в цьому випадку звільнення
допускається з обов’язковим працевлаштуванням.

Обов’язкове працевлаштування зазначених категорій жінок здійснюється
також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового
договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня
заробітна плата, але не більше 3 місяців від дня закінчення строкового
трудового договору (ст. 184 КЗпП).

Жінкам надаються оплачувані відпустки у зв’язку з вагітністю і пологами
тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 (у разі ненормальних
пологів або народження двох чи більше дітей — 70) календарних днів після
пологів, які обчислюються сумарно і надаються жінкам повністю незалежно
від кількості днів, фактично використаних до пологів. Жінкам, які
постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, надаються відпустки
тривалістю 90 календарних днів до пологів і 90 календарних днів після
пологів, які обчислюються сумарно до пологів з оплатою в розмірі повного
заробітку, незалежно від стажу та місця роботи (ст. 30 Закону України
“Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок
Чорнобильської катастрофи”). Після відпустки у зв’язку з вагітністю і
пологами за бажанням жінки їй надається частково оплачувана відпустка
для догляду за дитиною до досягнення нею віку 3 років з виплатою за ці
періоди допомоги за державним соціальним страхуванням.

У разі, коли дитина потребує домашнього догляду, жінці надається
відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у
медичному висновку, але не більше, як до досягнення дитиною 6-річного
віку.

За рахунок власних коштів підприємства, установи, організації можуть
надавати жінкам частково оплачувану відпустку та відпустку без
збереження заробітної плати по догляду за дитиною більшої тривалості. .

У разі надання жінкам відпустки у зв’язку з вагітністю і пологами
власник або уповноважений ним орган зобов’язаний за заявою жінки
приєднати до неї щорічні основну і додаткову відпустки незалежно від
тривалості її роботи на даному підприємстві, в установі, організації в
поточному робочому році (ст. 180 КЗпП).

Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку і
відпустка без збереження заробітної плати надаються за заявою жінки або
осіб, які фактично здійснюють догляд за дитиною, повністю або частково в
межах установленого періоду й оформляються наказом (розпорядженням)
власника або уповноваженого ним органу.

Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку та
відпустка без збереження заробітної плати зараховується як до
загального, так і до безперервного стажу роботи і до стажу роботи за
спеціальністю. Однак до стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку,
не зараховується.

Неповнолітні, тобто особи, котрі не досягли віку 18 років, у трудових
правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх. Нарівні з цим для
них встановлено додаткові пільги і гарантії трудових прав.

В інтересах охорони здоров’я неповнолітніх забороняється застосування їх
праці на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними
умовами праці, а також на підземних роботах. Перелік важких робіт і
робіт зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється
застосування праці неповнолітніх, затверджений наказом Міністерства
охорони здоров’я України від 31 березня 1994 p. №46 (Кодекс законів про
працю України з постатейними матеріалами / / Бюлетень законодавства і
юридичної практики України. – 1997. – №11-12. – С. 850).

Забороняється також залучати осіб, молодших 18 років, до підіймання і
переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні
норми. Ці норми диференційовано залежно від статі та віку неповнолітніх
працівників і затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України
від 22 березня 1996 p. №59 (Бюлетень нормативних актів міністерств і
відомств України. — 1996. — №6).

Усі особи, молодші 18 років, приймаються на роботу лише після
попереднього медичного огляду і в подальшому, до досягнення 21 року,
щороку підлягають обов’язковому медичному оглядові (ст. 191 КЗпП).

Норми виробітку для робітників до 18 років встановлюються, виходячи з
норм виробітку для дорослих робітників, пропорційно скороченому робочому
часу для осіб, що не досягли 18 років (ст. 193 КЗпП). Заробітна плата
працівникам, молодшим 18 років, при скороченій тривалості щоденної
роботи виплачується в такому ж розмірі, як працівникам відповідних
категорій при повній тривалості щоденної роботи.

Забороняється залучати працівників, молодших 18 років, до нічних,
надурочних робіт і робіт у вихідні дні. Працівникам віком до 18 років
щорічні відпустки надаються у зручний для них час тривалістю 31
календарний день. Щорічні відпустки працівникам віком до 18 років повної
тривалості у перший рік роботи надаються за їх заявою до настання
6-місячного терміну безперервної роботи на даному підприємстві, в
установі, організації.

Звільнення працівників, молодших 18 років, з ініціативи власника або
уповноваженого ним органу допускається, крім додержання загального
порядку звільнення, тільки за згодою відповідного комітету у справах
неповнолітніх (комітети і служби у справах неповнолітніх створено
відповідно до Закону України від 25 січня 1995 р. “Про органи і служби у
справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх”). При
цьому звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 ст. 40 КЗпП,
провадиться лише у виняткових випадках і не допускається без
працевлаштування.

Особи зі зниженою працездатністю володіють усією повнотою
соціально-економічних, політичних, особистих прав і обов’язків. Згідно
із Законом України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в
Україні” від 21 березня 1991 p. дискримінація інвалідів заборонена і
переслідується законом (ст.1).

Інвалідами вважаються особи зі стійким розладом функцій організму
внаслідок захворювання, травм та уроджених дефектів, що обмежують їх
життєдіяльність, та які потребують соціальної допомоги і захисту. Як
міра втрати здоров’я інвалідність визначається шляхом експертного
обстеження медико-соціальними експертними комісіями МОЗ. Порядок
організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати
працездатності затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 4
квітня 1994 p. №221 (ЗП України. – 1994. – №8. – Ст. 190).

З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з
урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право
працювати на підприємствах із звичайними умовами праці, в цехах і на
дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися
індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі,
звільнення за ініціативою власника або уповноваженого ним органу,
переведення інваліда на іншу роботу без його згоди з мотивів
інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком
медико-соціальної експертизи стан його (інваліда) перешкоджає виконанню
професійних обов’язків, загрожує здоров’ю і безпеці праці інших осіб або
продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує
погіршенням здоров’я інвалідів.

Залучення інвалідів до надурочних робіт і робіт у нічний час без їх
згоди не допускається.

Постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 p. №314
затверджено Положення про робоче місце інваліда і про порядок
працевлаштування інвалідів (ЗП України. — 1995. — №7. — Ст. 181), яким
передбачено, що робоче місце інваліда — це окреме робоче місце або
ділянка виробничої площі на підприємстві незалежно від форм власності та
господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда. Робоче
місце інваліда може бути звичайним, якщо за умовами праці та з
урахуванням фізичних можливостей інваліда воно може бути використано для
його працевлаштування, і спеціалізованим, тобто обладнаним спеціальним
технічним оснащенням, пристосуваннями і пристроями для праці інвалідів
залежно від анатомічних дефектів чи нозологічних форм захворювання та з
урахуванням рекомендації медико-соціальної експертної комісії,
професійних навичок і знань інваліда.

Підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов’язані створювати
для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної
експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації і
забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені
законодавством.

Законодавством про працю передбачені й інші гарантії в галузі охорони
праці жінок, неповнолітніх і осіб із зниженою працездатністю.

5. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування

від нещасних випадків та професійних захворювань

Загальнообов’язковим є державне соціальне страхування від нещасного
випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили
втрату працездатності.

Під час здійснення працівником своїх трудових функцій існує ризик
професійного травматизму та захворювання.

Відповідно до Закону України “Про охорону праці” усі працівники
підлягають обов’язковому соціальному страхуванню власником підприємства,
організації та установи незалежно від форм власності та видів їх
діяльності від нещасних випадків і професійних захворювань. У разі
ушкодження їх здоров’я власник зобов’язаний відшкодувати працівникові
шкоду, заподіяну йому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я,
пов’язаним з виконанням трудових обов’язків.

Сучасна економічна криза, скорочення обсягів виробництва, погіршення
умов праці неодмінно призводить до збільшення порушень нормативів з
охорони праці та зростання кількості нещасних випадків на виробництві й
професійної захворюваності. У нашій країні досі не створено системи
медичної, професійної та соціальної реабілітації постраждалих від
нещасного випадку на виробництві. Нема механізму для відшкодування
збитків постраждалим у разі фінансової неспроможності, банкрутства чи
ліквідації їхніх підприємств. Розв’язати ці проблеми можливо лише шляхом
створення системи соціального страхування від нещасних випадків,
передбаченої Основами законодавства України про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування (Урядовий кур’єр. — 1998. – 19 лютого) та
Законом України від 23 вересня 1999 р. “Про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та
професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”
(Урядовий кур’єр. — 1999. — 17 листопада). Цей Закон набирає чинності з
1 січня 2001 року. Відшкодування шкоди, медична, професійна та соціальна
реабілітація будуть провадитися Фондом соціального страхування від
нещасних випадків — некомерційною самоврядованою організацією, що діє на
підставі статуту, має права юридичної особи (ст. 15).

Страхування від нещасного випадку є самостійним видом
загальнообов’язкового державного соціального страхування, за допомогою
якого здійснюється соціальний захист, охорона життя та здоров’я громадян
у процесі їхньої трудової діяльності. За даним видом соціального
страхування страхові внески до Фонду соціального страхування від
нещасних випадків сплачують тільки роботодавці.

Нещасним випадком є обмежена в часі подія або раптовий вплив на
працівника виробничого фактора чи середовища, що сталися у процесі
виконання ним трудових обов’язків, внаслідок яких заподіяно шкоду
здоров’ю або настала смерть. До професійного захворювання належить
захворювання, що виникло внаслідок професійної діяльності застрахованого
та зумовлюється виключно або переважно впливом шкідливих речовин і
певних видів робіт та інших факторів, пов’язаних з роботою (ст. 14
Закону). Таким чином, об’єктом страхування від нещасного випадку на
виробництві є життя застрахованої особи (працівника), його здоров’я та
працездатність.

Законом визначено дві форми страхування: обов’язкова та добровільна. В
обов’язковому порядку страхуванню підлягають особи, які працюють на
умовах трудового договору (контракту); учні, студенти, клінічні
ординатори, аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт під час,
перед або після занять, професійного навчання, виробничої практики
(стажування), виконання робіт на підприємстві та особи, які утримуються
у виправних, лікувально-трудових, виховно-трудових закладах та
залучаються до трудової діяльності.

Добровільно, за письмовою заявою, від нещасного випадку можуть
страхуватися священнослужителі, церковнослужителі та особи, які працюють
у релігійних організаціях на виборних посадах; особи, що забезпечують
себе роботою самостійно, суб’єкти підприємницької діяльності.

У разі настання страхового випадку Фонд соціального страхування від
нещасних випадків зобов’язаний (ст. 21 Закону):

1) своєчасно та в повному обсязі відшкодувати шкоду, заподіяну
працівникові внаслідок ушкодження його здоров’я або у разі його смерті,
виплачувати йому або особам, які перебували на його утриманні:

— допомогу в зв’язку з тимчасовою непрацездатністю до встановлення
працездатності або встановлення інвалідності;

— щомісячну грошову суму в разі часткової чи повної втрати
працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку
потерпілого;

— пенсію по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або
професійного захворювання;

— пенсію у зв’язку з втратою годувальника, який помер внаслідок
нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;

— грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї
шкоди потерпілому;

— допомогу дитині, що народилася інвалідом, внаслідок травмування на
виробництві або професійного захворювання жінки під час вагітності;

2) організувати поховання, відшкодувати вартість ритуальних послуг;

3) сприяти створенню умов для своєчасного надання кваліфікованої першої
невідкладної допомоги потерпілому, його госпіталізації, ранньої
діагностики професійного захворювання;

4) організувати лікування у власних спеціалізованих або інших
лікувально-профілактичних закладах з метою якнайшвидшого відновлення
здоров’я застрахованого;

5) забезпечити повний обсяг постійно доступної медичної допомоги;

6) забезпечити згідно з медичним висновком домашній догляд за
потерпілим;

7) відповідно до висновку ЛКК або МСЕК проводити навчання та
перекваліфікацію потерпілого;

8) організувати робочі місця для інвалідів;

9) сплачувати за потерпілими внески на медичне та пенсійне страхування.

Крім вищеперелічених соціальних послуг та виплат, Фонд соціального
страхування від нещасних випадків на виробництві здійснюватиме заходи,
спрямовані на усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів.
Виконання цих функцій покладається на страхових експертів з охорони
праці (ст.23 Закону).

Серед основних принципів страхування від нещасного випадку необхідно
виділити економічну зацікавленість суб’єктів страхування в поліпшенні
умов і безпеки праці, диференціювання страхового тарифу з урахуванням
умов і стану безпеки праці, виробничого травматизму та професійної
захворюваності на кожному підприємстві.

Список використаної літератури

Закон України “Про охорону праці”. – Відомості Верховної Ради (ВВР),
1992, N 49, ст.668

Винокурові Л.Е. та ін. Основи охорони праці: Підручник. – К., 2001.

Голошатов С.А. Правовые вопросы охраны труда в СССР. – М., 1982.

Дріжчана С. В. Удосконалення законодавства про працю неповнолітніх //У
мон.: Удосконалення трудового законодавства в умовах ринку / Відп. ред.
Н.М. Хуторян. — К.: ІнЮре, 1999. – С. 82-88.

Севастьяновым., Штефанов Б. И. Охрана труда. Труд женщин. Труд молодежи.
— М., 1990.

Шептулина Н.Н. Охрана труда работников, занятых на работах с
неблагоприятными условиями труда / / Трудовое право. — 1998.

Ярхо А.А. Законодательство об охране труда. — М 1988.-112 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020