Зайнятість і соціальний захист населення (курсова робота)

Курсова робота

на тему:

“Зайнятість і соціальний захист населення”

ПЛАН

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ, ФОРМИ ТА ВИДИ ЗАЙНЯТОСТІ

2. РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ

3. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ. ДЕРЖАВНІ ГАРАНТІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ

4. СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ. СОЦІАЛЬНА
ДОПОМОГА ПО БЕЗРОБІТТЮ

5. СКЛАД І СТРУКТУРА ВИДАТКІВ БЮДЖЕТІВ ТА МІСЦЕ В НИХ ВИДАТКІВ НА
СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Зайнятість – це сукупність економічних, правових, соціальних,
національних та інших відносин, пов’язаних із забезпеченням
працездатного населення робочими місцями та його участю в суспільно
корисній діяльності. Система цих відносин охоплює різних суб’єктів:

а) покупці робочої сили;

б) особи, які продають свою робочу силу;

в)особи, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю.

За даними ООН сьогодні в світі кожний третій працездатний не має роботи
взагалі або має випадковий чи сезонний заробіток ( 750 млн. чол. ). Тому
безробіття є центральною соціальною проблемою сучасного суспільства.

Щоб пояснити причину безробіття, необхідно передусім проаналізувати
наслідки нагромадження капіталу. Вони, як відомо, однозначно позитивні
для підприємців тому, що передбачається в майбутньому отримання ще
більших прибутків; неоднозначні для трудящого населення тому, що
нагромадження капіталу суттєво впливає на рівень його зайнятості.

Розбудова суверенної і незалежної Української держави на засадах
ринкового господарства вимагає вивчення і реформування існуючої системи
фінансування соціального захисту на основі використання досвіду інших
держав.

Концепція економіки добробуту і держави виходить з того, що ринок не
може забезпечити суспільство певними благами соціального характеру.
Людина не повинна бути беззахисною перед ринковою стихією.

Нинішній цивілізований світ веде активний пошук удосконалення методів
фінансування систем соціального захисту, які забезпечували б оптимальний
варіант соціальної допомоги населенню.

Важливою умовою подолання економічної кризи, забезпечення
соціально – економічного та культурного розвитку суспільства є
обгрунтована, виважена бюджетна політика держави. Досі в Україні
не вдавалося розв’язати завдання використання бюджету як знаряддя
активного впливу на економічні процеси, стмулювання
підприємництва, подолання негативних явищ в економіці країни.

Причиною цього є застаріла бюджетна система. Її реформування
потребує розв’язання цілого комплексу завдань політичного і
економічного характеру, пов’язаних із використанням бюджетів усіх
рівнів.

Бюджет має бути потужним інструментом регулювання темпів і
пропорцій суспільного розвитку не тільки на макрорівні, а й на
рівні окремих регіонів. Місцеві бюджети є визначальною ланкою
місцевих фінансів, в яких зосереджується понад 80% усіх
фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні місцевого
самоврядування. Водночас місцеві бюджети – важливий і складний
елемент бюджетної системи держави. Питання їх побудови,
використання у фінансовому механізмі завжди привертало увагу
фінансистів.

Роль бюджетів як фактору економічного і соціального розвитку і
зростання реалізується значною мірою через капітальні видатки
місцевих і регіональних органів влади.

Видатки на соціальний захист населення повністю фінансуються з бюджетів
усіх рівнів. При плануванні цих видатків враховується кількість
громадян, які потребують допомоги та розміри цієї допомоги.

Проблеми, які необхідно розв’язати на сучасному етапі розвитку систем
соціального захисту населення можна поділити, на ті, що стосуються:

( кількісних параметрів визначення механізму соціальної підтримки
(розмірів соціальної допомоги, прожиткового мінімуму, середньодушового
доходу);

( фінансово-організаційних питань розвитку системи (управління сферою,
її фінансування, вибір сфер загалом і т.п.)

Діючі системи соціального захисту та методи його фінансування західних
країн не можуть стати абсолютною моделлю для України. Звідси виникає
проблема пошуку національних підходів до перспектив реформування та
розбудови фінансових механізмів соціальної допомоги населенню України на
основі світового досвіду.

1. ПОНЯТТЯ, ФОРМИ ТА ВИДИ ЗАЙНЯТОСТІ

Використання трудових ресурсів характеризується показником зайнятості.

Зайнятість населення являє собою діяльність частини населення щодо
створення суспільного продукту (національного доходу). Саме в цьому
полягає її економічна сутність. Зайнятість населення — найбільш
узагальнена характеристика економіки. Вона відбиває досягнутий рівень
економічного розвитку, внесок живої праці в досягнення виробництва.
Зайнятість об’єднує виробництво і споживання, а її структура визначає
характер їхніх взаємозв’язків.

Соціальна сутність зайнятості відображає потребу людини в самовираженні,
а також у задоволенні матеріальних і духовних потреб через дохід, який
особа отримує за свою працю.

Згідно із законом України “Про зайнятість населення” до зайнятого
населення належать громадяни нашої країни, які проживають на її
території на законних підставах, а саме:

• працюючі за наймом на умовах повного або неповного робочого дня
(тижня) на підприємствах, установах, організаціях незалежно від форм
власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за
кордоном;

• громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи
підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою
діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, які беруть
участь у виробництві;

• вибрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах
державної влади, управління чи в суспільних об’єднаннях;

• громадяни, які служать у збройних силах, прикордонних, внутрішніх,
залізничних військах, органах національної безпеки та внутрішніх справ;

• особи, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та
підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; які навчаються у
денних загальноосвітніх школах, середніх спеціальних та вищих навчальних
закладах;

• зайняті вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та
громадянами похилого віку;

• працюючі громадяни інших держав, які тимчасово перебувають в Україні і
виконують функції, не пов’язані із забезпеченням діяльності посольств і
місій.

Розрізняють такі форми зайнятості: повну, неповну, часткову, первинну та
вторинну зайнятість.

Повна зайнятість — це діяльність протягом повного робочого дня (тижня,
сезону, року), яка забезпечує дохід у нормальних для даного регіону
розмірах.

Неповна зайнятість характеризує зайнятість конкретної особи або протягом
неповного робочого часу або з неповною оплатою чи недостатньою
ефективністю. Неповна зайнятість може бути явною або прихованою.

Явна неповна зайнятість зумовлена соціальними причинами, зокрема
необхідністю здобути освіту, професію, підвищити кваліфікацію тощо.
Неповну зайнятість можна виміряти безпосередньо, використовуючи дані про
заробіток, відпрацьований час, або ж за допомогою спеціальних
відбіркових обстежень.

Прихована неповна зайнятість відбиває порушення рівноваги між робочою
силою та іншими виробничими факторами. Вона пов’язана, зокрема, зі
зменшенням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства і
виявляється в низьких доходах населення, неповному використанні
професійної компетенції або в низькій продуктивності праці.

В Україні прихована неповна зайнятість поки що не регламентована
законом. Водночас прихована неповна зайнятість у нашій країні набула
загрозливих розмірів.

Часткова зайнятість — це добровільна неповна зайнятість.

Первинна зайнятість характеризує зайнятість за основним місцем роботи.

Якщо крім основної роботи чи навчання ще є додаткова зайнятість, вона
називається вторинною зайнятістю.

Види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових
ресурсів за сферами використання праці, професіями, спеціальностями
тощо. Під час їх визначення враховують:

• характер діяльності;

• соціальна належність;

• галузева належність;

• територіальна належність;

• рівень урбанізації;

• професійно-кваліфікаційний рівень;

• статева належність;

• віковий рівень;

• вид власності.

Окрім цих видів зайнятості, існують ще так звані нетрадиційні, до яких
належать: сезонна, поденна та тимчасова зайнятість, зайнятість неповний
робочий день.

Сьогодні в Україні ці види зайнятості охоплюють велику частку населення.

Зайнятість неповний робочий час— це робота неповну робочу зміну у
зв’язку з неможливістю забезпечити працівника роботою на повну норму
робочого часу, або за бажанням працівника відповідно до його соціальних
потреб, а також у зв’язку з модернізацією або реконструкцією
виробництва.

Тимчасова зайнятість — це робота за тимчасовими контрактами. До
категорії тимчасових належать працівники, які наймаються за контрактами
на певний строк.

Сезонна зайнятість — це зайнятість, яка пов’язана з сезонною специфікою
виробництва. Робота надається на певний період на умовах повного
робочого часу й оформляється відповідним контрактом.

В умовах перехідної економіки в Україні досить поширена не
регламентована форма зайнятості, яка функціонує і як первинна, і як
вторинна зайнятість громадян.

Нерегламентована зайнятість — це діяльність працездатного населення
працездатного віку, яка виключена зі сфери соціально-трудових норм та
відносин і не враховується державною статистикою.

Розширення нерегламентованої зайнятості супроводжується подальшим
знецінюванням робочої сили, зниженням мотивації до праці, насамперед у
державному секторі, зростанням інфляції та цін. Доходи від такої
діяльності не оподатковуються, тому держава зазнає певних збитків.
Водночас через вищі заробітки та зовнішню привабливість
нерегламентованої діяльності у людей формується ставлення до неї як до
престижної.

В Україні спостерігається скорочення працюючих та зростання обсягів
прихованого і відкритого безробіття. За 1997 р. чисельність населення,
зайнятого в усіх сферах економічної діяльності, скоротилася майже на 3%
порівняно з 1996 р. Протягом 1997 р. з різних причин залишили постійні
робочі місця 20,6% робітників і службовців. Дві третини звільнених були
прийняті в різні сектори економіки, а одна третина знайшла самостійне
заняття або поповнила лави безробітних. Висока мобільність кадрів
спостерігається переважно у виробничих галузях.

2. РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ

Рикок праці як важлива багатопланова сфера економічного і
соціально-політичного життя суспільства потребує кваліфікованого
регулювання з метою підвищення ефективності його функціонування. Саме
створення дієвої системи регулювання сфери зайнятості є одним з основних
серіальних заходів розвитку суспільства.

Державна політика зайнятості населення залежить від темпу і характеру
ринкових перетворень. Вона передбачає систему адаптації різних категорій
незайнятого населення до вимог ринку праці, а також систему соціального
захисту безробітних та осіб з обмеженою конкурентоспроможністю.

Державне регулювання зайнятості населення має грунтуватися на:

• забезпеченні соціального партнерства суб’єктів ринку праці, тобто
створенні рівних можливостей усім громадянам незалежно від їхнього
походження, соціального і майнового стану, расової і національної
належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії,
реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до своїх
здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів
та суспільних потреб;

• сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганні безробіттю,
створенні нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

• добровільності й відсутності примушування громадян щодо вибору сфери
діяльності й робочого місця;

• гласності на основі всебічного інформування населення про наявність
вакантних робочих місць;

• дотриманні комплексності заходів щодо регулювання зайнятості вселення;

• підтримці працездатних громадян у працездатному віці, які поребують
соціального захисту;

• забезпеченні заходів запобіжного характеру щодо регулювання зайнятості
населення та відтворення робочих місць;

• певної гарантії зайнятості, тобто гарантії збереження робочих Місць і
професії, гарантії одержання доходів. .Залежно від стану економіки та
ринку праці передбачається Дійснення активних та пасивних заходів
регулювання зайнятості.

До активних заходів належать:

• створення додаткових і нових робочих місць шляхом реструктуризації
економіки, розвитку приватного бізнесу, особливо малого й середнього,
створення умов для іноземного інвестування та для самозайнятості
населення тощо;

• профорієнтація, підготовка й перепідготовка кадрів;

• організація громадських робіт;

• посилення територіальної та професійної мобільності робочої сили;

• розвиток служби зайнятості тощо.

До пасивних заходів належать: виплата допомоги у зв’язку з безробіттям і
надання допомоги членам сімей, які перебувають на утриманні безробітних.

Слід наголосити, що створення нових постійних і тимчасових робочих місць
у сучасних умовах значною мірою залежать від розвитку малих підприємств
і кооперативів. Нині в Україні на них припадає приблизно 60% загальної
кількості зайнятих у недержавних структурах.

Для створення малих підприємств не потрібно великого стартового
капіталу. Водночас ці підприємства забезпечують роботою значну частку
тимчасово незайнятих громадян.

Галузева спеціалізація, розміри малих підприємств мають визначатися
структурними та соціальними пріоритетами розвитку окремих міст, областей
з урахуванням збалансованості регіональної економіки. Такі підприємства
зможуть функціонувати навіть за умови банкрутства
підприємств-монополістів і формуватимуть ринкове середовище та розвиток
конкуренції. Малі підприємства можуть створювати вивільнені з
виробництва працівники однієї або близьких спеціальностей.

Перспективним напрямом є організація малих підприємств шляхом залучення
на них випускників профтехучилищ, технікумів з подальшим переведенням
цих підприємств на оренду, викуп. Незважаючи на відносно меншу вартість
робочих місць у соціально-по-бутовій сфері, доцільно створювати нові
підприємства у виробничій сфері, зокрема у виробництві будівельних
матеріалів, для перероблення м’яса, овочів, фруктів, заготівлі
продукції, а також у виробничій інфраструктурі.

Про ефективність створення малих підприємств свідчить і зарубіжний
досвід. Із загальної кількості нових робочих місць у промисловості
розвинених країн від 60 до 80% припадає на малий бізнес. У Німеччині,
наприклад, до 70% безробітних одержують роботу саме на малих
підприємствах. Прогресивним напрямом регулювання зайнятості слід вважати
пільгову кредитну і податкову політику щодо підприємств, які збільшують
кількість робочих місць і надають їх соціальне незахищеним групам
незайнятого населення.

Важливим напрямом активної політики зайнятості є професійна підготовка,
перепідготовка і підвищення кваліфікації праців-ІНиків з метою створення
сприятливих умов для широкомасштабного розгортання процесів структурної
та технологічної перебудови економіки, запобігання змушеному хронічному
безробіттю, розв’язання кадрових завдань, пов’язаних із раціоналізацією
зайнятості.

Насамперед необхідно здійснювати професійну підготовку й Перепідготовку
кадрів з наступним працевлаштуванням тих професійних груп працівників,
які становлять основну масу безробітних.

Система професійного навчання безробітних громадян і незайнятого
населення має виконувати соціальні (опанування професії, Спеціальності
як засобом захисту від безробіття) та економічні функції (розвиток
трудового потенціалу суспільства, відтворення робочої сили необхідної
кваліфікації). Ця система є одним із ланцюгів безперервного навчання,
доповнюючи існуючі системи професійного навчання.

Професійне навчання має організовуватися насамперед для громадян, які
особливо потребують соціального захисту; осіб, які тривалий час не
працюють, інвалідів, молоді, одиноких і багатодітних батьків, жінок, які
виховують дітей дошкільного віку та дітей інвалідів, осіб
передпенсійного віку, біженців, вимушених пересе-денців.

Система професійного навчання безробітних громадян і незайнятого
населення призначена головним чином для підготовки та перепідготовки
дорослого населення, спираючись на їхні професійні знання та вміння,
виробничий досвід. Молодь, яка вперше рукає роботу, мусить набувати
професію або спеціальність, як правило, в навчальних закладах
професійного навчання до початку трудової діяльності.

Великого значення набуває підвищення гнучкості системи профнавчання і
перекваліфікації, передусім шляхом розвитку прямих договірних відносин
між підприємцями, підприємствами і навчальними закладами. При цьому
плани і програми навчання слід орієнтувати на задоволення конкретних
потреб замовника.

Необхідно удосконалити систему інформації щодо вакансій, передусім
створити інтегровану базу даних про ринок робочої сили, Іка б містила
інформацію про потребу підприємств у кадрах за профессіями та
кваліфікаційними розрядами (структура професій, рівень кваліфікації), а
також дані про кількість наявних та необхідних робочих місць за
категоріями персоналу.

Через удосконалення системи інформації та підвищення її ефективності
можливе входження комп’ютерної системи державної служби зайнятості до
простору “INTERNET”.

Водночас слід поліпшити інформаційне обслуговування молодіжного сектора
ринку праці шляхом періодичної підготовки і доведення до учнів і
студентів інформації про потребу підприємств у робочій силі, про
необхідність продовжувати навчання та одержання професії,
конкурентоспроможної на ринку праці, проводити спеціалізовані (галузеві)
та регіональні (міжгалузеві) ярмарки вакансій; забезпечувати розвиток
профорієнтаційних послуг для молоді (інформаційних, діагностичних,
консультативних та ін.).

В умовах зростання безробіття і переростання його в деяких регіонах і
галузях народного господарства у масове важливим засобом активної
політики держави на ринку праці є подальше розширювання оплачуваних
громадських робіт.

Організація громадських робіт дає змогу раціональніше використовувати
робочу силу, створювати тимчасову зайнятість безробітного населення як
на регіональному рівні, так і під час реалізації проектів
загальнодержавного характеру. Зарубіжний досвід свідчить про те, що за
допомогою громадських робіт деякі розвинуті країни перебороли 30 – 40%
рівень безробіття. Але, на відміну від України, значна частка цих робіт
мала загальнодержавний характер (побудова магістралей, трубопровідного
транспорту, мостів тощо), що давало змогу залучити до них не тільки
некваліфіковану робочу силу, а й висококваліфікованих робітників і
спеціалістів, які не мали на той час роботи.

Основою організації громадських робіт є довгострокові регіональні
програми тимчасової зайнятості, відповідно до яких створюються робочі
місця , населення залучається до громадсько-корисної праці в період
зниження попиту на робочу силу.

Громадські роботи необхідно розглядати як вимушений, проте необхідний
засіб боротьби з безробіттям. Тимчасові робочі місця створюються
переважно у державному секторі і спрямовані на використання праці різних
категорій робочої сили, яка не потребує спеціальної підготовки.

Громадські роботи регулюють попит на робочу силу і пом’якшують гостроту
проблеми безробіття. Це означає, що в період відносно стійкого
економічного розвитку вдаватися до організації громадських робіт
необхідно у разі крайньої потреби, якби створюючи “запас” на той період,
коли темпи економічного розвитку уповільнюються. Резервування робіт
означає не тільки зміну строків будівництва об’єктів, а й нагромадження
певних фінансових та матеріальних засобів.

Залучення до громадських робіт є засобом кращим порівняно з іиплатою
допомоги у зв’язку з безробіттям з позицій як окремої (особи, так і
держави. По-перше, кошти виплачуються не безплатно, а за певну
громадську користь; по-друге, створюються нові робочі місця; по-третє,
висока частка заробітної плати в загальних витратах, яка характерна для
тих галузей, де звичайно застосовується громадські роботи, робить
доцільним використання останніх Для уповільнення зниження купівельного
попиту населення, особово небезпечного в період зниження темпів
економічного зрос-тання; по-четверте, вироблена на цих роботах продукція
не веде до товарного надвиробництва, небезпечного в період економічної
нестабільності, оскільки виробництво регламентується і не має масового
характеру.

В умовах масового безробіття доцільним є державне регулювання
громадських робіт. Однак воно має передбачати сприятливі умовах для
підприємців і звужуватися у міру пожвавлення виробництва та збільшення
попиту на робочу силу.

Оскільки серед безробітних високу частку становлять жінки та молодь,
залучення їх до громадських робіт можна здійснювати через розгортання
спеціалізованих робіт, таких як виконання тимчасівих та сезонних
сільськогосподарських робіт у приміських господарствах, виконання робіт
щодо благоустрою, надання послуг соціально-побутового характеру (догляд
за дітьми, хворими, робота в рхівах, бібліотеках, статистичних органах,
навчальних закладах ощо); організація навчання жінок ручному ткацтву,
мереживопле-рінню, вишиванню.

Для кожної групи безробітних організація громадських робіт має вою
специфіку. Зокрема, певні роботи доцільно поєднувати з професійною
підготовкою або перепідготовкою. Передусім це стосується професій,
необхідних для даного регіону.

Організація громадських робіт має особливо велике значення я безробітної
молоді, яка психологічно нестійка, схильна до впливу негативних
соціальних явищ і являє собою живильне середовище для зростання
наркоманії, злочинності, соціальних конфліктів. інтисоціальна поведінка
молоді деструктивне впливає на її підготовку та участь у суспільному
виробництві. У свою чергу, це погіршує якість робочої сили:
кваліфікацію, профпідготовку, ставлення до праці. Тому надзвичайно
важливо залучати безробітну мо-лодь, а також учнів і студентів у вільний
від навчання час до ромадських робіт, особливо у сфері
соціально-корисної діяльності.

Розпорядок робочого часу на громадських роботах має бути таким, щоб
учасники мали час на пошуки постійної роботи. Можна організувати “дні
пошуку роботи”, консультативні групи, робочі клуби, де молоді надають
профорієнтаційні послуги та послуги з працевлаштування, відвідування
підприємств.

В Україні широкому використанню громадських робіт заважають, з одного
боку, відсутність коштів у місцевих бюджетах, незаінтересованість
підприємств в організації цих робіт унаслідок обмеженої потреби в
робочій силі, з іншого боку — непопулярність таких робіт серед
незайнятих громадян через тимчасовість, невідповідність кваліфікаційному
рівню і, як наслідок, психологічну неприйнятність.

3. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ.

ДЕРЖАВНІ ГАРАНТІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ

Формування соціально орієнтованої економіки в Україні потребує певного
державного гарантування щодо зайнятості.

Закон України «Про зайнятість населення» визначає правові, еко-і иомічні
та організаційні засади зайнятості населення, захист його І від
безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави щодо реалі-[зації
громадянами права на працю.

Відповідно до цього Закону зайнятість населення України забезпечується
проведенням активної соціально-економічної політики, спрямованої на
задоволення його потреб у добровільному виборі діяльності, стимулюванні
створення нових робочих місць і розвитку підприємництва.

Для регулювання процесів зайнятості на ринку праці важливе чначення має
прийнята у 1996 р. Кабінетом Міністрів України Програма зайнятості
населення на 1997-2000 pp. Важливим напрямом державної політики
зайнятості має стати розробка превентивних (запобіжних) заходів щодо
недопущення формування зон масового безробіття з урахуванням того, що
Україна має об’єктивні передумови для цього. Це пов’язано з дуже високим
рівнем концентрації та спеціалізації виробництва, що в свою чергу
зумовило моногалузеву орієнтацію окремих регіонів, наявність цілих
населених пунктів, житті діяльність яких практично повністю залежить від
функціонування одного чи дуже обмеженої кількості підприємств. У таких
населених пунктах у разі різкого скорочення виробництва працевлаштування
вивільнених працівників практично неможливе.

Забезпечення зайнятості мас спиратися на комплекс державних гарантій,
який передбачає:

• добровільність праці та вибору виду діяльності;

• захист від необгрунтованої відмови у прийомі на роботу і незаконного
звільнення, а також сприяння у збереженні роботи;

• безоплатне сприяння у підборі належної роботи і працевлаштуванні
відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з
урахуванням суспільних потреб всіма доступними засобами, включаючи
професійну орієнтацію і перепідготовку;

• відшкодування матеріальних витрат у зв’язку з направленням на роботу
до іншої місцевості;

• виплату вихідної допомоги і збереження середньої заробітної плати на
період працевлаштування працівникам, що втратили постійну роботу на
підприємствах, в установах і організаціях у випадках і на умовах,
передбачених чинним законодавством;

• безоплатне оволодіння безробітними новими професіями, перепідготовка у
навчальних закладах або у системі державної служби зайнятості з виплатою
стипендій;

• виплату безробітним у встановленому порядку допомоги з безробіття,
матеріальної допомоги членам сім’ї, ‘що перебувають на їхньому
утриманні, та інших видів допомоги;

• включення періоду підготовки і оволодіння новими професіями, участі в
оплачуваних громадських роботах, а також періоду одержання допомоги з
безробіття до загального трудового стажу;

• надання роботи за фахом на період не менше ніж 3 роки молодим
спеціалістам — випускникам державних закладів освіти, раніше замовлених
підприємствами, установами, організаціями.

Крім загальнодержавної Програми зайнятості населення на 2001-2004 pp.
створюються відповідні територіальні програми. Вони містять такі заходи:

• сприяння розвитку і структурній перебудові економіки, створення умов
для направлення працівників, що вивільняються, передусім на рентабельні
виробництва та до пріоритетних галузей народного господарства;

• запобігання розвитку безробіття і його зменшення завдяки підвищенню
економічної заінтересованості підприємств і організацій у створенні
додаткових робочих місць, переважно з гнучкими формами зайнятості;

• поліпшення системи відтворення робочої сили у поєднанні з розвитком
робочих місць, професійної орієнтації, підготовки і підвищення
кваліфікації населення, ефективне використання трудових ресурсів;

• захист безробітних та їхніх сімей від негативних наслідків безробіття
і забезпечення зайнятості громадян, що потребують соціального захисту і
не здатні на однакових умовах конкурувати на ринку праці (жінки, що
мають дітей, інваліди, особи передпенсійно-го віку та ін.).

Державною і територіальними програмами зайнятості населення передбачено
формування матеріальної, кадрової, фінансової бази державної служби
зайнятості в Україні.

В сучасних умовах основним напрямом здійснення державної політики
зайнятості є створення оптимального рівня і структури зайнятості
населення завдяки удосконаленню макроекономічного регулювання цих
процесів. Це передусім пожвавлення економічної ситуації та інвестиційної
активності в країні, створення умов для динамічного руху капіталу,
формування нової інфраструктури розвитку системи робочих місць і
збільшення потреби в робочій силі в пріоритетних галузях економіки.

Особливого значення набувають інституційні перетворення, розпиток
недержавних форм власності.

Держава має стимулювати особисту ініціативу, підприємництво, рочвиток
малого і середнього бізнесу, особливо у сфері надання послуг, посилюючи
роль позабюджетних джерел фінансування та інвестицій у їхній розвиток.

Державна активна політика зайнятості передбачає розроблення програм
сприяння зайнятості. Ці програми можуть охоплювати як окремі категорії
населення, передусім маргінальні групи: молодь, жінок, інвалідів, так і
специфічні випадки загрози безробіття, зумовлені економічною або іншою
ситуацією (демографічним, політичним, стихійним лихом тощо).

У розвинутих країнах більшість програм зайнятості стосується певних
категорій населення, які потребують підтримки й допомоги.

Розрізняють довгострокові й короткострокові (на один рік) програми. Вони
розробляються як на державному, так і на регіональному рівнях.

Метою державних і регіональних програм зайнятості є сприяння зайнятості
населення, задоволення потреб громадян у праці.

Державні й територіальні програми зайнятості населення спрямовані на:

• сприяння розвитку і структурній перебудові економіки, створенню умов
для спрямування вивільнюваних працівників, насамперед на рентабельні
виробництва та в пріоритетні галузі економіки;

• попередження розвитку безробіття і його скорочення шляхом підвищення
економічної заінтересованості підприємств і організацій у створенні
додаткових робочих місць, переважно з гнучкими формами зайнятості;

• удосконалення системи відтворення робочої сили водночас із збільшенням
числа робочих місць, поліпшенням професійної орієнтації, підвищенням
кваліфікації працівників та ефективності використання трудових ресурсів;

• захист безробітних та їхніх сімей від негативних наслідків безробіття
і забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і
не спроможні конкурувати на ринку праці;

• формування кадрової, матеріальної, інформаційної, статистичної,
фінансової та науково-методичної бази державної служби зайнятості;

• заходи сприяння зайнятості населення, яке проживає у сільській
місцевості.

Спеціальні галузеві програми зайнятості населення призначені уія
вирішення на рівні окремих галузей і підприємств проблем прихованого
безробіття, сприяння продуктивній зайнятості працівників практичній
реалізації диференційованого підходу щодо окремих підприємств з
урахуванням державної політики структурної перебудови, санації державних
підприємств і заходів державної політики на ринку праці.

В Україні вперше була розроблена державна програма зайнятості населення
на 1995 р, як елемент довгострокової стратегії формування
соціально-ринкової моделі управління ринком праці.

У програмах, розроблених в Україні, узагальнюються конкретні заходи щодо
створення відповідного правового, організаційного та методичного
забезпечення політики зайнятості за такими напрямами:

• формування механізму диференційованого підходу щодо збереження робочих
місць;

• створення механізмів реалізації політики зайнятості в
загальнонаціональних програмах (зокрема в програмах громадських робіт,
рприяння зайнятості молоді, відродження села та ін.);

• регулювання трудових міграцій;

• забезпечення додаткових гарантій зайнятості населення окремим
категоріям громадян;

• сприяння професійній мобільності;

• розвиток соціально-трудових відносин;

• удосконалення інформаційно-статистичної бази щодо розвитку ринку
праці;

• сприяння зайнятості шляхом розвитку соціального партнерства.

Заходи щодо реалізації державної політики зайнятості на територіальному
рівні ураховують необхідність сприяння будь-яким формам розширення сфери
прикладання праці, в тому числі створення ових робочих місць,
забезпечення умов для розвитку підприємництва та працевлаштування
незайнятого населення і безробітних; забезпечення державних гарантій
зайнятості для окремих категорій населення; поліпшення системи
професійної орієнтації, підготовки й перепідготовки кадрів, матеріальної
підтримки безробітних та їхніх сімей; організації громадських робіт
тощо.

У програмах також обґрунтовується організаційне, наукове і фінансове
забезпечення усіх запланованих заходів та необхідність контролю щодо їх
реалізації.

Заходи, розроблені у програмах, передбачають забезпечення сприятливих
податкових, інвестиційних, фійансово-кредитних та інших умов
господарювання для підприємств, організацій, установ усіх форм
власності.

Формування державної програми зайнятості має подвійний характер. З
одного боку, вона розробляється знизу і являє собою узагальнення
територіальних програм. З іншого боку, державна програма зайнятості
формується зверху, узагальнюючи завдання, які можуть визначатися тільки
на загальнодержавному і міжрегіональному рівнях. Це здійснюється шляхом
розроблення законодавчих актів, удосконалення системи управління,
координації фінансових витрат на реалізацію заходів економічної і
соціальної політики у сфері зайнятості, підвищення рівня її наукового
обгрунтування.

Важливим є об’єднання річного та довгострокового підходів до
програмування зайнятості населення, як це передбачено статтею 14 Закону
України “Про зайнятість населення”.

Відповідно до Закону України “Про зайнятість населення” створено
Державний фонд сприяння зайнятості населення (ДФСЗН), який формується та
використовується на державному і місцевому рівнях.

Основні джерела коштів фонду:

1) кошти державного і місцевих бюджетів;

2) обов’язкові відрахування підприємств, організацій та установ;

3) добровільні внески громадських організацій, громадян, зарубіжних
фірм;

4) кошти служби зайнятості;

5) цільові фінансові відрахування підприємств;

6) інші надходження.

Серед названих джерел надходження коштів основним джерелом повинні бути
обов’язкові відрахування підприємств, організацій та установ.

На відрахування коштів до ДФСЗН впливають:

• демографічне навантаження на зайняте економічно активне населення, що
визначає обсяги різних соціальних фондів;

• рівень зайнятості та ефективність праці економічно активного
населення, від яких залежать обсяги валового внутрішнього продукту та
фонду споживання;

• чисельність і склад незайнятого економічно активного населення, що
визначає обсяги витрат на реалізацію програм зайнятості безробітних;

• розміри допомоги у зв’язку з безробіттям.

Досвід країн з розвиненою економікою свідчить, що інвестиції в Віодські
ресурси зростають, оскільки є необхідною умовою модернізація виробничих
систем.

Така політика проводиться на рівні як держави, так і окремих
господарських об’єктів. У Франції, наприклад, з державного бюджету на
зайнятість виділяють 6,8% коштів, а відрахування підприємств, соціальних
установ, різні внески за обсягом майже в 1,5 рази їеревищують
надходження з бюджету.

В Україні частка фонду зайнятості у валовому внутрішньому продукті
становить приблизно 0,3%, що в багато разів менше, ніж у раїнах з
розвинутою ринковою економікою.

Звідси можна зробити висновок, що в нашій країні фінансова база для
розв’язання проблем зайнятості недостатня і не відповідає ситуації на
ринку праці, яка різко загострюється через величезний потенціал
безробіття.

За рахунок коштів зайнятості фінансуються заходи активної і пасивної
політики. Співвідношення витрат на ці заходи залежить від стану ринку
праці та безробіття, рівня законодавчих гарантій, досягнутого рівня
розвитку служби зайнятості.

Зарубіжний досвід свідчить про різні підходи окремих країн щодо дзподілу
коштів на активні й пасивні заходи політики зайнятості. У цих країнах,
як Франція, Німеччина, Англія переважають витрати на підтримування рівня
доходів населення, а на активні заходи витрачається значно менше коштів.
У Франції, наприклад, частка витрат на активні й пасивні заходи
відповідно дорівнює 28,4% і 71,6%; в Англії •— 29,1% і 70,9%, у
Німеччині — 44,1% і 55,9%.

Зворотну картину щодо витрат на активні й пасивні заходи політики
зайнятості населення спостерігаємо у Швеції та Італії, де ідповідні
витрати становлять 67,6% і 32,4% та 51,6% і 48,4%.

Стратегія зайнятості населення в Україні має пов’язуватися з подальшим
розвитком і розширенням активних заходів для запобігання повальному
безробіттю та збільшенням на них витрат із фонду сприяння зайнятості
населення з урахуванням стану ринку праці. Щодо розміру допомоги у
зв’язку з безробіттям, то рекомендаціями МОП передбачено, що вона має
становити 60% середньої заробітної плати. У скандинавських країнах така
допомога досягає -70% середньої заробітної плати за рівня безробіття
0,5—1%. Враховуючи дуже низький рівень середньої заробітної плати в
Україні, можна стверджувати, що розмір допомоги у зв’язку з безробіттям
не може бути меншим за 50% середньої заробітної плати (що має місце
зараз в Україні), оскільки не забезпечуватиме мінімальних фізіологічних
потреб людини. Інша річ, що при цьому слід обмежити термін надання
допомоги і зробити все можливе для працевлаштування безробітного. Однак
ситуація складається таким чином, що вартість соціального захисту
населення зростає, а виробництво зменшується, що не дає можливості
фінансувати систему соціального захисту за встановленими нормами.

Доцільно запровадити порядок централізованого управління ДФСЗН з метою
забезпечення перерозподілу коштів між регіонами залежно від їх
економічного розвитку та стану ринку праці.

Фонд зайнятості має формуватися як страховий на принципах соціального
страхування. При цьому внески до фонду зайнятості мусять робити всі без
винятку підприємства, установи та організації незалежно від форми
власності, господарювання і фінансування. Має бути особисте страхування
працівників від безробіття.

Реалізація конституційних прав громадян України щодо вільного вибору
зайнятості і захисту від безробіття незалежно від національності, статі,
віку, соціального стану, політичних і релігійних переконань потребує
створення та діяльності державного органу з питань зайнятості населення.

Служба зайнятості в Україні відразу формувалася як централізована
державна система на правовій основі Закону про зайнятість населення і на
базі широко розгалуженої державної служби працевлаштування з
використанням її матеріально-технічної бази, системи обліку й кадрового
складу працівників. Колишня служба працевлаштування перебудовувалася з
урахуванням становлення ринку праці. Під час створення служби зайнятості
враховувався світовий досвід і міжнародні норми. Державна служба
зайнятості була створена у 1990 р. її обов’язки й права були визначені
статтею 19 Закону України “Про зайнятість населення”.

Головними функціями служби зайнятості є:

• аналіз ринку праці та інформування про його стан;

• трудове посередництво і сприяння роботодавцям у забезпеченні
підприємств робочою силою, а громадянам — в одержанні роботи;

• регулювання ринку праці, яке здійснюється як через трудове
посередництво, так і через реалізацію програм профорієнтації, а також
сприяння зайнятості;

• допомога безробітним, яка включає в себе як попередні функції, так і
матеріальну підтримку на період безробіття;

• безпосередня участь у реалізації державної політики зайнятості тощо.

В Україні функціонують такі центри зайнятості: державний, Кримський
республіканський, обласні, районні та районні у містах (рис. 1).

Рис. 1. Структура служби зайнятості в Україні

Досвід розвинених країн свідчить про те, що служба зайнятості успішніше
діє там, де вона належить державі, підпорядкована органам влади, має
штат висококваліфікованих спеціалістів з питань зайнятості. Проте в
умовах ринкової економіки неминуче виникають різні приватні (недержавні)
установи сприяння зайнятості.

Для реалізації політики зайнятості населення і забезпечення громадянам
відповідних гарантій на всій території України ствс рюється державна
служба зайнятості (рис. 2).

Рис. 2. Структура державної служби зайнятості

Державна служба зайнятості здійснює такі функції:

• аналізує і прогнозує попит і пропозицію на робочу силу. Інформує
населення і державні органи управління про стан ринку праці;

• консультує громадян, власників підприємств, установ і організацій про
можливість одержання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги до
професії та інші питання;

• веде облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань
працевлаштування;

• надає допомогу громадянам у підборі роботи і власникам підприємств,
установ, організацій або уповноваженим ними органам у підборі
працівників;

• організує за необхідності професійну підготовку і перепідготовку
громадян у системі служби зайнятості або направляє їх до інших

закладів освіти, що здійснюють підготовку і перепідготовку громадян,
сприяє підприємствам у розвитку і визначенні змісту курсів навчання і
перенавчання;

• надає послуги з працевлаштування і професійної орієнтації працівників,
що вивільняються, і незайнятому населенню;

• реєструє безробітних і надає їм у межах своєї компетенції допомогу, в
тому числі грошову;

• бере участь у підготовці перспективних і поточних державних і
територіальних програм зайнятості та заходів з соціального захисту
різних груп населення від безробіття.

Державна служба зайнятості має право:

• укладати за дорученням підприємств, установ і організацій усіх форм
власності договори з громадянами про їх працевлаштування з попереднім (у
разі необхідності) професійним навчанням, оплатою вартості проїзду,
добових, а також надання допомоги при переїзді на нове місце проживання
і роботи за рахунок коштів підприємств, установ і організацій;

• розпоряджатися у встановленому законодавством порядку коштами Фонду
сприяння зайнятості;

• оплачувати вартість професійної підготовки осіб, працевлаштування яких
потребує оволодіння новою професією (спеціальністю), а також
встановлювати їм на період навчання стипендії в розмірах, передбачених
законодавством України про зайнятість населення;

• у встановленому законодавством порядку надавати громадянам допомогу з
безробіття, припиняти або скасовувати її;

• припиняти на певний строк рішення підприємств про звільнення
працівників.

У реалізації державної політики зайнятості беруть також участь
підприємства, установи і організації незалежно від форм власності. Вони
зобов’язані створювати робочі місця для працевлаштування людей, які
потребують соціального захисту і неспроможні конкурувати на ринку праці.

Велике значення для вирішення проблем зайнятості населення має Фонд
сприяння зайнятості населення. Він є самостійною фінансовою системою і
створюється на державному і місцевих рівнях.

Кошти Фонду сприяння зайнятості населення спрямовуються на фінансування
таких заходів:

• професійна орієнтація населення, фахове навчання працівників, що
вивільняються, і безробітних, сприяння в їх працевлаштуванні та виплати
допомог з безробіття;

• надання безвідсоткової позики безробітним для зайняття підприємницькою
діяльністю;

• створення і розвиток учбово-матеріальної бази,
інформаційно-обчислювальних центрів, центрів профорієнтації, підготовки
і навчання працівників і власних підприємств служби зайнятості;

• організація додаткових робочих місць у галузях народного господарства;

• утримання працівників служби зайнятості та інші видатки, пов’язані з
соціальним захистом прав громадян на працю.

Розробка заходів щодо подолання безробіття має спрямовуватися передусім
на виявлення його причини. Встановлення допомоги з безробіття,
організація різних громадських робіт — це вже боротьба з наслідками
незайнятості населення. А за певних своєчасних заходів можна не
допускати таких витрат. Тому потрібні наукові прогнози з урахуванням
особливостей регіонів, заходи, спрямовані на попередження безробіття.

4. СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ

В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ. СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ПО БЕЗРОБІТТЮ

Динамічний поступ України в напрямі докорінних демократичних змін дістав
потужну підтримку в Конституції як основному закону держави, яка дає
чітку правову регламентацію суспільних відносин, цивілізованого
вирішення проблем взаємовідносин особи, суспільства, держави.

Виходячи з положень Конституції, статті 46, держава зобов’язується вжити
відповідних заходів, спрямованих на соціальний захист громадян, які б
забезпечували належний рівень життя [1, стаття 46].

Під соціальним захистом ми розуміємо систему економічних, соціальних та
організаційних заходів, які здійснюються державою для підтримки
малозахищених верств населення ( пенсіонерів, інвалідів, ветеранів
війни, багатодітних сімей та інших малозабезпечених громадян.

Вже багато років в економіці нашої країни відбуваються істотні зміни у
формах власності, трансформується політична система. Але ці зміни майже
не торкаються системи соціального захисту ( вона і далі існує на старому
фундаменті.

Існуючій системі соціального захисту все ще притаманні риси, успадковані
від радянської системи. Проте такі безумовні елементи колишньої системи
як повна зайнятість та дотації на товари та послуги зазнали серйозного
впливу економічних реформ.

Розвиток ринкової економіки обов’язково веде до зростання армії
безробітних. Закон народонаселення вперше обгрунтував К. Маркс. Ринкова
економіка проголошує правило: хочеш жити краще — заробляй. Це стимулює
розвиток підприємництва, усуває зрівнялівку. Абсолютно новою в Україні
стала проблема банкрутства підприємств і швидке зростання безробіття.
Безробіття — неминучий атрибут ринкової економіки.

В результаті офіційна система соціального захисту має вирішувати
набагато більше проблем, ніж раніше, особливо тих, що стосуються
бідності та безробіття. Наголошується, що соціальний захист населення
спрямований не тільки на боротьбу з бідністю, шляхом організації
невідкладних персональних допомог бідним, а й на запобігання бідності,
надавши можливість людям створити засади соціального захисту під час
свого активного періоду життя.

Процес зростання безробіття триватиме й надалі і чисельність незайнятого
населення у 2004 р. відповідно до Програми зайнятості населення на 1997
– 2002 роки повинна була зрости до 4,5 млн. чоловік, внаслідок масового
банкрутства державних підприємств, чому сприятиме і нестабільність
податкової політики, її майже “щоденна революція”.

В сучасних умовах різноманітних форм власності, розширення видів
трудової діяльності, виникнення тіньової економіки, відбувається різка
поляризація населення України: з одного боку утворюються клас соціальної
еліти, чий доход у багато разів перевищує максимальну офіційну заробітну
плату, з другого — відбувається падіння життєвого рівня більшості
населення. З 1995 року були офіційно визнані поняття “бідності”,
“інфляції”, “соціального захисту”.

Основними завданнями соціального захисту в Україні є:

( забезпечення мінімального рівня заробітної плати, її індексації згідно
з прожитковим мінімумом, встановленим Верховною Радою України;

( задоволення належного рівня охорони здоров’я та освітньо(

культурних потреб задля всебічного розвитку особистості;

( захист купівельної спроможності малозабезпечених громадян;

( вирівнювання рівнів життя окремих категорій населення тощо.

Реалізація цих завдань можлива лише за умови комплексного використання
різних методів і важелів, зокрема, реалізації конституційних прав
громадян на працю і допомогу з безробіття, запровадження оплати праці не
нижче мінімального рівня, індексації зарплати в умовах зростання цін та
прожиткового мінімуму, надання державної допомоги, пільг та інших видів
соціальної підтримки малозабезпеченим сім’ям та сім’ям які мають дітей,
матеріального забезпечення у разі досягнення пенсійного віку, тимчасової
або постійної втрати працездатності, втрати годувальника тощО.

Допомога по безробіттю і тенденція до підвищення рівня безробіття.
“Жорсткість” заробітної плати і безробіття

Основними причинами існування стійкого рівня безробіття є:

1) виплата допомоги по безробіттю;

2) “жорсткість” заробітної плати.

Встановлення і виплата допомог по безробіттю підвищують природний його
рівень, оскільки полегшують долю безробітних.

При визначенні ймовірності того, чи стануть працівники безробітними, і
якщо так, то чи довго вони ними лишатимуться, вчені розраховують
коефіцієнт заміни. Він визначається співвідношенням доходу людини за
умови, що вона безробітна, і доходу (після сплати податків), коли ця ж
людина працює:

Допомога по безробіттю сприяє підвищенню його природного рівня, тому що:

• виплата допомоги по безробіттю дає людині можливість довше
підшу-ковувати собі роботу. Коли суми такої допомоги досить великі,
безробітний не поспішатиме з пошуками роботи, оскільки не дуже скрутним
за таких умов буде його життя. Чим більший коефіцієнт заміни, тим менш
нагальна потреба шукати роботу;

• аби одержувати допомогу по безробіттю, людям слід належати до “робочої
сили”, тобто шукати роботу, навіть якщо вони насправді не хочуть
працювати. Тоді їх враховують як безробітних. Якби допомоги по
безробіттю не було, то окремих людей не зараховували б у складі робочої
сили, і тоді “вимірюваний” рівень безробіття був би нижчий.

Незважаючи на те, що виплати допомоги по безробіттю підвищують його
природний рівень, скасовувати такі виплати не можна. Якщо ми хочемо,
аби”” трудові ресурси в економіці ефективно перерозподілялися, людям
треба дати певний час для пошуків роботи. Було б недоцільно змушувати
кваліфікованого робітника, щойно він втратив роботу, ставати до нової,
некваліфікованої, бо він не може дозволити собі бути безробітним і
втрачати час на пошуки роботи. Отже, навіть з погляду економічної
ефективності, зводити виплати допомоги по безробіттю до нуля — не
ідеальне рішення.

Ще одним фактором, який впливає на рівень безробіття, є так звана
“жорсткість” заробітної плати, тобто її нездатність до гнучкої зміни.

Спочатку уявімо, що мінімальної заробітної плати не існує. Рівні
зайнятості та безробіття визначаються попитом і пропозицією. Рівноважне
значення заробітної палати, при якому зайнято N0 осіб, дорівнює Wn
(точка Е, що відповідає природному рівневі безробіття). Нехай потім
вводиться мінімальна заробітна плата WMlfr Мінімум перебуває на рівні,
який перевищує величину заробітної плати, за умови, коли ринок праці у
стані рівноваги. За такого рівня заробітної плати попит на працю
становить лише N1 і така ж кількість працівників зайнята. Але за такого
рівня мінімальної заробітної плати бажає працювати N2 осіб. Таким чином,
мінімальна заробітна плата підвищує безробіття на (N^NJ осіб. Вона також
скорочує зайнятість на (Ng-NJ працівників.

“Застигання” ринку праці в нерівноважному стані пов’язане із:

1) законодавчим встановленням мінімуму заробітної плати;

2) фіксацією рівня заробітної плати в колективних договорах з
профспілками;

3) “стимулюючою заробітною платою”, яка встановлюється і підтримується
фірмами для залучення кваліфікованої робочої сили, скорочення плинності
кадрів та підвищення рівня продуктивності праці.

Рівень безробіття дуже відрізняється, залежно від груп населення за
віком і професійним досвідом. Зокрема, рівень безробіття серед молоді
набагато вищий, ніж в інших вікових групах. Тенденція до зростання
природного рівня безробіття в довгостроковому періоді пов’язана із:

• збільшенням частки молоді в складі робочої сили;

• збільшенням частки жінок у складі робочої сили;

• прискоренням структурних зрушень в економіці;

• підвищенням рівня життя і намаганням “почекати” на гарні робочі місця.

За розрахунками загальна сума соціальних пільг, що надана чинним
законодавством України становить близько 6 млрд. грн., а можливості
забезпечення становлять близько 2 млрд. грн. Внаслідок цього
ускладнюється реформування системи соціального захисту, перехід від
безплатних до платних форм надання соціальних послуг.

Перехід до ринкової економіки потребує зміни підходів до соціальних
потреб, необхідність забезпечення соціальних гарантій з боку держави.
Позитивними рисами віджилої “командної” економіки були: відсутність
явного безробіття, відкритої інфляції, досить висока соціальна
захищеність населення.

Основними видами соціального страхування і захисту населення є :

( пенсійне страхування ;

( соціальне страхування ;

( пільги ветеранам війни та праці;

( допомога сім”ям з дітьми;

( інші види соціальної допомоги ;

( пенсії військовослужбовцям та особам начальницького і рядового складу
органів внутрішніх справ;

( утримання установ соціального забезпечення;

( інші види.

Особливості побудови системи соціального захисту у плановій і ринковій
економіці наочно видно із таблиці:

Таблиця 1.1

Найважливіші риси побудови систем соціального захисту населення

Особливості побудови соціального захисту населення в:

адміністративно-розподільчій економіці ринковій економіці

За економічною основою

державна власність є домінуючою досягнуто поєднання різних форм
власності, що взаємодіють між собою

За участю у виробництві

участь громадян у суспільному виробництві є обов’зковою, гарантується та
контролюється державою участь у виробництві державою не гарантується

За джерелом доходів

основне джерело доходів працездатних це оплата за найм робочої сили
джерела доходів є різними: оплата найму робочої сили, капітал, рента,
проценти

За формую надання

система включає багато елементів, що носять нетоварний характер для
споживачів – дотації на ціни, безплатне медичне обслуговування, пільги,
вартість яких не завжди обраховується система виходить з товарної
природи всіх соціальних пільг, передбачає їх вартісну оцінку і оплату

За масштабами охоплення

система носить загальний, слабо диференційований характер система
передбачає диференціацію рівня соціального захисту в залежності від
змісту потреб, рівня і джерел доходів

За характером одержання

поєднання індивідуальних та колективних, грошових та натуральних форм
переважно індивідуальні, грошові форми

За формуванням інфраструктури

інфраструктура створюється і утримується як за рахунок держави, так і за
рахунок витрат підприємства інфраструктура створюється і утримується
переважно за рахунок оплати соціальних послуг, частково за рахунок
благодійної діяльності та муніципальних коштів

За відповідністю характеру процесу відтворення

зорієнтована на вимоги екстенсивного розвитку зорієнтована на вимоги
інтенсивного розвитку

Основний недолік

відсутність взаємозв’язку з інтенсивністю та результатами праці,
зрівнялівка нестабільність існування, невпевненість у перспективах

Головною рисою системи соціального захисту в
адміністративно-розподільчій економіці, було те, що вона базувалася на
обов’язковій участі громадян у суспільному виробництві. Обов’язковість
праці виключала питання про безробіття. Питання про страхування від
безробіття просто не існувало . Основним джерелом доходів була оплата
праці працівників по найму. Перевагою такої системи оплати був її
гарантований характер. Форми споживання носили колективний характер. В
ринковій економіці переважають індивідуальні форми споживання. Значна
кількість соціальних пільг в адміністративно-розподільчій економіці
надавалася працівникам в натуральній формі. Це стосується на сам перед,
дитячого відпочинку, таборів відпочинку, баз відпочинку, санаторіїв –
профілакторіїв. Безкоштовно надавались медичні послуги. Квартирна плата
компенсувала лиш незначну частину витрат на створення і отримання житла.

Потреби громадян, що задовільнялися таким чином , а також витрати, що
надавались громадянам з суспільних фондів споживання, були враховані
при формуванні низького рівня заробітної плати. Це стало ще одним
фактором її значного зниження на Україні. В умовах незалежної держави
створення національної системи забезпечення соціальних гарантій
населенню має першочергове значення.

В одному з перших законодавчих актів “Про економічну самостійність
України” (серпень 1990р.) ст.9 передбачено, що “…. держава створює
умови для зайнятості працездатного населення і забезпечує соціальний
захист громадян.” Стаття 46 Конституції України проголошує “Громадяни
мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у
разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати
годувальника та в інших випадках передбачених законом. Пенсії, інші види
соціальних виплат, мають забезпечити рівень життя, не нижчий від
прожиткового мінімуму, встановленого законом.”

Сучасна система соціального захисту України базується на старому
фундаменті, який сформувався ще за часів радянської влади. В 2003 році
прийнято новий пенсійний закон, який передбачає перехід системи
пенсійного забезпечення до системи соціального страхування. Було
розширено допомогу сім’ям і підвищено пенсії. В 1992 році створено
Пенсійний фонд України, який вперше згодив заробітну плату із розміром
допомоги, того ж року почала функціонувати Служба зайнятості населення.
В русі комплексних заходів по соціальному захисту населення
продовжувався процес підвищення розмірів всіх видів соціальних виплат,
розширилось коло осіб, які користуються матеріальною підтримкою держави.
Це було закріплено прийнятим цілого ряду законів. (“Про зайнятість
населення”, “Про мінімальний споживчий бюджет”, “Про основи захищеності
інвалідів”, “Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали
внаслідок Чорнобильської катастрофи”, та інші)

Нововведенням стало встановлення диференційованих по
соціально-демографічних групах населення компенсаційних виплат у зв’язку
з підвищенням роздрібних цін.

В 2003 році було прийняте рішення про індексацію доходів , регулярний
(не рідше одного разу в квартал) перегляд розмірів оплати праці, пенсій,
стипендій, допомог з врахуванням індексу споживчих цін.

Верховна Рада України прийняла цілий ряд постанов щодо індексації
грошових доходів населення, а також грошових заощаджень в ощадному банку
України. Проте жодного разу протягом 2001 року доходи найбідніших
категорій громадян не індексувались, що було за думкою В. Пинзеника
“найбільшим злочином року.” З метою реалізації антиінфляційних законів
уряд прийняв в дію закон “Про індексацію грошових доходів населення” з
початку 2002 року.

В останні роки з’явилась заборгованість держави, підприємств, фірм у
виплаті заробітної плати, пенсій, яка носить вже постійний, хронічний
характер.

З початку 2001 року Урядом прийнято рішення про індексацію заробітної
плати, нарахованої, але не виплаченої у строк після 1 січня. Індексація
не поширюється на вже існуючу заборгованість. Сума компенсації
визначається шляхом перемноження суми нарахованої зарплати за місяць на
коефіцієнти приросту за цей період споживчих цін, який щомісячно
публікується Держкомстатом.

Основним документом у сфері соціального захисту стала Концепція
соціального захисту населення України, прийнята Верховною Радою 21
грудня 1993 року. Концепція зазначає, що “В умовах ринкової економіки
джерелом підвищення добробуту громадян має стати ефективна праця,
трудова активність та підприємницька ініціатива. Держава має
забезпечувати за рахунок бюджетних коштів лиш мінімально гарантований
рівень культурного, побутового і соціального обслуговування населення і,
насамперед, найменш соціально захищених громадян.” А це є вимога
основного Закону держави — Конституції України.

Верховною Радою у січні 2004 року визначено прожитковий мінімум на рівні
286,69 грн.

Наприкінці 2003 року Верховна Рада прийняла рішення про підвищення
розміру мінімальної заробітної плати до 237 грн.

На Україні склалася досить складна демографічна ситуація. Чисельність
населення неухильно скорочується. Спостерігається скорочення
народжуваності дітей. На сьогодні існує ціла система державної допомоги
сім’ям з дітьми, яка діє на основі Закону “Про державну допомогу сім’ям
з дітьми”, що зазнає постійних змін і удосконалень. З 1 грудня 1992 року
запроваджено щомісячну грошову допомогу (в межах до 50% мінімальної
заробітної плати кожному непрацездатному громадянину сукупний доход на
члена сім’ї за 3 попередні місяці не досягав півтора разового розміру
мінімальної заробітної плати). Законом передбачено збільшення строку
часткової компенсації у зв’язку з доглядом за дитиною до 3 років,
введено щомісячну допомогу на дітей до 16 років (учнів до 18 років).
Новим в соціальній політиці стали державні гарантії матеріальної і
соціальної підтримки безробітних. Їм надається допомога по безробіттю,
стипендії в період професійної підготовки. Особливої гостроти набула
проблема соціального захисту населення за умов лібералізації квартирної
плати та комунальних платежів. У зв’язку з цим 1 травня 1995 року було
введено щомісячні субсидії для відшкодування значних витрат населення.
Як бачимо, формування ринкової економіки почалося з системи соціального
захисту . В Україні, як і в усіх країнах колишнього СРСР, існувала
досить розгалужена система соціального захисту, яка носила державний
характер, зумовлений пануванням державної власності на засоби
виробництва.

Складність проблеми реформування в тому, що система соціального захисту
не може бути механічно перенесена , прив’язана до нової економічної
формації.

Країни ринкової економіки в процесі формування сучасних систем
соціального захисту переробили положення системи соціального захисту
адміністративно-розподільчої еконоціальногсовно до своїх умов і завдань.
Цілісно система соціального захисту однак ні в одній із цих країн ще не
створена. На думку спеціалістів цих країн, це вимагає не менше 10-15
років.

5. СКЛАД І СТРУКТУРА ВИДАТКІВ БЮДЖЕТІВ ТА МІСЦЕ

В НИХ ВИДАТКІВ НА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ

Видатки у повному і всесторонньому обсязі характеризуються
функціональною структурою, до якої долучаються: міжнародна діяльність;
фундаментальні дослідження та сприяння науково-технічному прогресові;
правоохоронна діяльність та забезпечення безпеки держави; державне
управління; промисловість та енергетика; будівництво; сільське
господарство, лісове господарство, рибальство і мисливство; транспорт,
дорожнє господарство, зв’язок, телекомунікації й інформатика; інші
послуги, пов’язані з економічною діяльністю.

У сфері обслуговування видатки державного бюджету, згідно з бюджетною
класифікацією, поділяються за галузями і видами суспільної діяльності.

Бюджетна класифікація повинна відповідати вимогам здійснення
контролю за фінансовою діяльністю органів державної влади,
місцевого самоврядування і проведення необхідного аналізу щодо
організаційних, функціональних та економічних категорій.

Бюджетна класифікація містить наступні розділи:

доходи бюджету;

видатки бюджету;

фінансування бюджету;

державний борг.

Згідно нової бюджетної класифікації доходи місцевого бюджету
складаються з п’яти основних груп: податкові надходження,
неподаткові надходження, доходи від операцій з капіталом,
офіційні трансферти та державні цільові фонди. Зазначеним групам
відповідає перша цифра восьмизначного коду класифікації доходів
бюджету. Наступна цифра відповідає номеру підгрупи бюджетної
класифікації. Третя та четверта цифри відповідають розділу
бюджетної класифікації, п’ята та шоста цифри означають параграф
конкретного розділу, який визначає різновид надходження в бюджет.
Сьома та восьма цифри віднесені на кодування виду бюджету
(державний, обласний, міський, районий, селищний, сільський) для
виокремлення платежу.

Новий підхід запроваджено у класифікації видатків який дає змогу
визначити нелише сам факт використання бюджетних коштів, а й
пов’язати ці видатки з використанням цих завдань управлінь і
відділів та мірою відповідальності у цьому кожного з них.

Функціональна структура складається відповідно до основних функцій
держави які викладені у розділах видатків, конкретизованих
низкою підрозділів.

Функції, що виконуються державою, можна поділити на три
категорії. До першої категорії видатків належать державні послуги
державного призначення. Ці послуги містять у собі діяльнічть
державних органів, не пов’язану з наданням послуг окремим особам
чи господарським одиницям.

До них належать:

державне управління (код 010000);

судова влада (код 020000);

міжнародна діяльність (код 030000);

функціональні дослідження і сприяння науково – технічному прогресу
(код 040000);

національна оборона (код 050000);

правоохорона діяльність і забезпечення безпеки держави (код
060000).

До другої категорії видатків належать суспільні та соціальні
послуги, які містять в собі витрати на:

освіту (код 070000);

охорону здоров’я (код 080000);

соціальний захист і соціальне забезпечення (090000);

житлово-комунальне господарство (100000);

культуру і мистецтво (код 110000);

засоби масової інформації (код 120000);

фізичну культуру і спорт (код 130000).

До третьої категорії видатків належать державні послуги,
пов’язані з економічною діяльністю. До них долучаються державні
видатки на реголювання та підвищення ефективності господарської
діяльності. У цих розділах відібрані такі державні завдання, як
економічний розвиток, створення нових робочих місць, організація
роботи транспорту, охорони навколишнього серидовища, а саме:

промисловість та енергетика (код 140000);

будівництво (код 150000);

сільське господарство, лісове господарство, рибальство, мисливство
(код 160000);

транспорт, шляхове господарство, зв’язок, теплокомунікації й
інформатика (код 170000);

інші послуги, пов’язані з економічною діяльністю (код 180000);

заходи, пов’язані з ліквідацією наслідків Чорнобильської
катастрофи та соціальним захистом населення (код 190000);

охорона навколишнього середовища та ядерна енергетика (код
200000);

попередження та ліквідація надзвичайних ситуацій і наслідків
стихійного лиха (код 210000);

поповнення державних запасів і ресурсів (код 220000);

обслуговування державного боргу (код 230000);

Державні цільові фонди (код 240000);

видатки, не віднесені до основних груп (код 250000);

Важливою відмінністю нової бюджетної класифікації є розмежування
видатків за економічними ознаками, тобто видатки зведені до
нової економічної категорії, що відображає розмежування коштів,
спрямовані на поточні або капітальні видатки. Це детальний
розподіл коштів за їхніми предметними ознаками порівняно з
існуючим порядком у частині розподілу бюджету на захищені та
незахищені статті. Такий розподіл забезпечує єдиний підхід до
всіх отримувачів з точки зору виконання бюджету.

Видатками є державні платежі, які не підлягають поверненню,
тобто такі, що не створюють і не компенсують фінансові вимоги.
Видатки можуть передбачатись або на поточні потреби, або на
капітальні витрати. Вони бувають відплатними, тобто здійсненими в
обмін на товари чи послуги, або невідплатними (однорідними).
Категорія видатків не вміщує платежів у рахунок погашення
державного боргу, які класифікуються як фінансування.

Структура видаткової частини державного бюджету-2000, порівняно з 1999
роком, набула більшої соціальної спрямованості. Зокрема питома вага
видатків держбюджету на соціальний захист та соціальне забезпечення у
загальній сумі видатків у поточному році становила 11,6 % проти 9 % за
1999 рік, аналогічний показник з видатків на охорону здоров’я збільшився
з 1,6 до 2,1, освіту — з 5,7 до 7,4, науку — з 1,3 до 2 % .

Загалом, видатків Державного бюджету України у 2003 році
профінансовано на 34 млрд. 74 млн. грн. Рівень виконання цих видатків до
річного плану становив у цілому 100,4 %, а по загальному фонду
державного бюджету 94,8 %. Основна увага була сконцентрована на питаннях
розрахунків із соціальних виплат та енергоносіїв.

Видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення у 2003 році
збільшились порівняно з 2002 роком на 1,965 млрд. грн., або у 2 рази, і
становили 3,946 млрд. грн.. Їх фінансування забезпечене у повному
обсязі.

Завдяки фінансуванню зазначених виплат та вжитим заходам щодо
мобілізації спеціальних коштів установ та організацій, заборгованість із
заробітної плати, грошового забезпечення, пенсій, стипендій, допомог з
початку 2000 року зменшилася в цілому на 1,3 млрд. грн., або 47 %, в
тому числі з держбюджету на 1,1 млрд. грн., або 47,3 %, з місцевих
бюджетів на 180 млн. грн., або 45,7 % [29, 7].

На жаль, можливості Державного бюджету торік не дали змоги ліквідувати
всі борги, що були накопичені впродовж кількох попередніх років.

Основна відмінність державних бюджетів за 2002 та 2003 роки –
бездефіцитність. Складно порівнювати всі роки хоча б тому, що увесь час
до цього ми мали економічний обвал, нестабільну економічну ситуацію. До
нинішнього року бюджети ніколи не приймалися вчасно. Минулорічний ніс на
собі велике навантаження, пов’язане з “гріхами” попередніх урядів – уряд
Ющенка успадкував колосальні борги з соціальних виплат, і тому
бюджет-2004 мав соціальне спрямування, головний напрям якого — погашення
боргів. Уряду це вдалося: з 1 млрд. заборгованостей залишилося 150 млн.
грн.

Але в 2004 році перед бюджетом вже постало інше завдання: завершити
виплати заборгованостей і розпочати підвищення заробітної плати. На 25%
зросте заробітна плата працівників бюджетної сфери. Відновлені цього
року “захищені статті”, які додають бюджетові соціальної спрямованості,
також передбачено субвенції на фінансування пільг і субсидій населенню
на оплату за споживання електроенергії, природного і скрапленого газу та
житлово-комунальних послуг.

ВИСНОВКИ

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

Трудові ресурси — це частина працездатного населення, яка володіє
фізичними й розумовими здібностями і знаннями, необхідними для
здійснення корисної діяльності.

Процес відтворення національного виробництва передбачає відтворення не
лише сукупного продукту, але й робочої сили. Це означає, що робоча сила
повинна постійно відновлювати свою працездатність шляхом споживання
необхідних засобів існування. В умовах ринкової економіки отримати ці
засоби існування можна, лише купивши їх, для чого потрібно мати певні
кошти. Основним джерелом отримання цих коштів для переважної частини
працездатного населення є продаж робочої сили. Відтворення робочої сили,
перш за все, передбачає забезпечення працездатного населення, а точніше,
трудових ресурсів, роботою.

Розрізняють екстенсивний та інтенсивний типи відтворення робочої сили.

Екстенсивне відтворення означає збільшення чисельності трудових ресурсів
в окремих регіонах та в країні загалом без зміни їхніх якісних
характеристик.

Інтенсивне відтворення трудових ресурсів пов’язане зі зміною їхньої
якості. Це — зростання освітнього рівня працівників, їхньої
кваліфікації, фізичних та розумових здібностей тощо. Екстенсивний та
інтенсивний типи відтворення взаємно доповнюють один одного.

Особливого значення набувають інституційні перетворення, розпиток
недержавних форм власності.

У статті 46 Основного Закону зазначається, що громадяни мають право на
соціальний захист, зокрема і на забезпечення їх у разі повної, часткової
або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з
незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках,
передбачених законом.

Це конституційне право гарантується загальнообов’язковим державним
соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян,
підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел
соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних,
приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Найголовнішим пріоритетом соціальної політики є підвищення рівня
життя населення на основі економічного зростання держави .

Спад виробництва під впливом , як об’єктивних , так і суб’єктивних
чинників зумовив суттєве падіння заробітної плати працюючих. Виникла
негативна тенденція зниження реальної заробітної плати та хронічна
заборгованість , що до її виплати .

При скороченні за 2002-2003 рр. внутрішнього валового продукту на 58,3 %
продуктивність праці знизилась на 50,7 % , а заробітна плата – на 69,5%
. Реальні грошові доходи населення . Тому , необхідно відновити
стимулюючу роль заробітної плати , шляхом удосконалення системи оплати
праці .

До того ж , потрібно врахувати , що погіршується демографічна ситуація в
країні , намітилась тенденція до старіння населення , а це суттєво
збільшує потенційні витрати на соціальне забезпечення .

Одним із головних завдань управління соціальною політикою є питання
викорінення бідності , як на короткостроковий , так і на довгостроковий
періоди. Постала потреба в інструменті тестування приступності та
ефективності різних підходів до розв”язання цього питання . Проте ,
оцінка розвитку різних варіантів стратегії є не такою вже й простою
справою . Якщо зосередити всі наявні ресурси на збільшенні допомоги
сім”ям з дітьми чи малозабеспечиним верствам населення за рахунок
внесків на соціальне страхування , то неспроможність побудувати
задовільну пенсійну систему для працюючого покоління може призвести до
прояву бідності з огляду на довшу перспективу. Отже , міркування що до
фінансового забезпечення є передумовою формування будь – якої
національної стратегії викорінення бідності.

Світова фінансова наука і практика визначають такі джерела фінансування
соціальної сфери , як плата за надані послуги ; бюджетні асигнування ;
фінансові ресурси підприємств; кошти спонсорів , меценатів і благодійних
організацій та фондів; страхування , кредит.

В Україні діє на теперішній час понад 200 Законів і нормативних актів,
відповідно до яких громадяни користуються пільгами.

Проте треба зважати на те, що численні соціальні виплати, допомоги
здебільшого впровадження без врахування матеріального становища різних
категорій громадян та їх реальних можливостей, приймалися за вимогами
окремих соціальних верств і груп, напередодні останніх виборів до
Верховної Ради України було прийнято цілий ряд законодавчих актів, щодо
підвищення розмірів пенсій, мінімальної заробітної плати, величини межі
малозабезпеченості без врахування існуючих можливостей держави в їх
фінансовому забезпеченні.

Так, згідно статті 8 і 9 Закону України “Про статус ветеранів війни,
гарантії їх соціального захисту”, прийнятого 1993 році до учасників
війни були прирівняні особи, які в період Великої Вітчизняної війни
працювали в тилу і мають підтверджуючі документи. Практично, всі є
учасниками війни і користуються всіма пільгами, виходячи з цього Закону.
До учасників війни віднесено понад 5млн. населення Держави.

Майже кожен другий громадянин України користується пільгами, допомогою
чи якимось іншим видом підтримки з боку держави. У суспільстві зростають
соціальне утриманство, що зменшує можливості надання допомоги тим, хто
її дійсно конче потребує. Такий підхід до надання пільг, допомог
породжує споживацькі настрої у суспільстві.

Фінансування системи соціального захисту здійснюється за рахунок
державного і місцевих бюджетів, Пенсійного фонду України, Фонду
соціального захисту інвалідів, коштів Фонду соціального страхування,
Фонду сприяння зайнятості населення, Чорнобильського фонду та фондів
благодійних громадських організацій, а також коштів підприємств і
організацій.

Розглянувши наявні джерела фінансового забезпечення соціальної сфери ,
слід зазначити, що кожне з них має своє значення і розраховане на
відповідні категорії населення.

Удосконалення системи фінансового забезпечення соціальної сфери має
здійснюватися, і це підтверджує світовий досвід, шляхом комплексного
використання усіх джерел і оптимізації їх структури. Така модель є
об”єктивною реальністю і поступово формується в Україні. Однак , нині
цей процес відбувається стихійно , тому гостро постає проблема
узагальнення й оптимізації, що послужить зменшенню навантаження на
бюджет і нормальному забезпеченню діяльності об”єктів соціальної сфери .
Це дасть змогу зберегти і підвищити життєвий рівень, ступінь
освідченності населення , науковий потенціал держави.

Здійснення в Україні програми структурної перебудови економіки і
переходу до ринкових відносин потребує створення такої системи
соціального захисту населення, яка б сприяла на цілісну і збалансовану
базу економічних , політичних, законодавчих заходів, здатних забезпечити
високий рівень життєдіяльності суспільства. Рівень соціального захисту
визначається не тільки розмірами грошових виплат і компенсацій . Це
насамперед , концентрація свідомих зусиль держави на збереження
необхідного рівня соціальних витрат для задоволення потреб всіх верств
населення в галузі праці , охорони здоров’я , харчування , житла ,
освіти тощо.

Як бачимо існуюча система соціального захисту населення є громіздкою,
досить чітко не визначеною, носить адміністративно-розподільчий
характер. Але реформування соціальної сфери не можна провадити керуючись
окремими законами. Необхідна комплексна робота, яка включатиме увесь
пакет документів:

перш за все термінового удосконалення потребує громадське, декларативне
соціальне законодавство. Необхідно систематизувати, узагальнювати
законодавство з питань “пенсійного забезпечення”, “соціальної допомоги”
та інші.

потребує перегляду і видаткова частика бюджету у частині скасування
дотацій і субсидій, які надаються виробникам (і таким чином надаються
всьому населенню), спрямувавши їх на цільову допомогу найбільш
незахищеним верствам населення;

необхідно переглянути перелік пільг, допомог, компенсацій, які надаються
населенню з боку держави, з метою призупинення дії деяких з них, або
скасування, в пергу чергу тих, що надавалися за галузевою ознакою і для
пенсіонерів, що продовжують працювати та інші.

За рахунок бюджетних коштів держава повинна забезпечувати лише
мінімально-гарантований рівень найменш соціально захищених громадян;

в умовах пенсійного дефіциту фінансових ресурсів необхідно посилити
контрольну роботу з боку держави за ефективним і цільовим використанням
коштів і доцільно залучити і ефективніше використовувати позабюджетні
джерела фінансування;

особливу увагу слід звернути на розробку і запровадження
комп’ютеризованих карток по обліку надання пільг, що значно спростить
процес надання допомог, сприятиме уникненню дублювання, здійснення більш
дієвого контролю за всіма видами виплат;

розміри допомог пов’язані з мінімальною заробітною платою. Але за
останні роки вона перетворилася лише в розрахунковий показник, що
призвело до різкого зниження реальної вартості надання допомог.

Величина допомоги повинна орієнтуватися на певний процент від середньої
заробітної плати, як це прийнято в багатьох країнах Заходу.

необхідно стимулювати розвиток неурядових організацій та благодійних
фондів, недержавних пенсійних фондів, розробити законодавчі акти, щоб
вони стали надійним і стабільним елементом системи соціального захисту.

доцільно надавати допомогу безпосередньо непрацездатним і багатодітним
сім’ям, наблизивши її до безпосереднього місця проживання населення,
відмовившись від централізованих форм державної соціальної допомоги;

замінити системи пільг окремим категоріям населення на адресну цільову
допомогу;

поширювати систему натуральної допомоги, а саме: речами повсякденного
вжитку, безкоштовне харчування, видача ліків, путівок, направлень на
обслуговування територіальними центрами.

Ринкова економіка проголошує: “Соціальна підтримка, незалежна від
попередніх внесків на соціальне страхування надається лише тим сім’ям і
особам, які її конче потребують”.

Головному умовою успіху реформування соціального захисту населення є
чітка, налагоджена система роботи по підготовці “соціальних” кадрів. На
сьогодні лише 25% державних службовців мають вищу освіту.

Вирішення проблем фінансування соціальних програм для інвалідів ,
ветеранів війни та праці . Вживаються всі можливі заходи , щоб
вишукувати додаткові матеріально – фінансові ресурси на ці цілі ,
розвивати благодійництво і спонсорську допомогу .

Незважаючи на дефіцит коштів у бюджетах усіх рівнів протягом останніх
років вдалося розширити мережу територіальних центрів соціального
обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян.

Розмір коштів, які направляються на соціальний захист населення ,
повинен мати загально-науково обґрунтовану велечину в загальному обсязі
фонду споживання, а будь-яке збільшення ресурсів , які направляються на
ці цілі , слід порівнювати з реальними можливостями у кожному
конкретному періоді У протилежному випадку необгрунтоване збільшення
ресурсів , які направляються на соціальний захист населення ,
потребуватиме додаткового вилучення податків з фонду оплати праці, що в
кінцевому підсумку лише розширить масштаби перерозподілу і не збільшить
обсяг фонду споживання. В теперішній час — банкрутства підприємств,
бюджетного дефіциту, зростаючої заборгованості по виплатах заробітної
плати, пенсій, з метою спрощення надання допомог та їх джерел
фінансування, органи соціального забезпечення повинні стати єдиним
органом призначення, перегляду і виплати допомог, звільнивши від цього
Пенсійний фонд, органи освіти, підприємства та інші.

Отже, в перехідний до ринкової економіки період, застосування цих
заходів сприятиме підвищенню ефективності системи соціального захисту
населення України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. – К.: Ніка
–Центр, 2000. – С.445-473.

Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної
теорії.-К.: Вища школа, 2000.

Дзюбик С., Ривак О. Основи економічної теорії. – К.: Вища школа, 2002,
Гл.1.

Дорпбуш Р., Фішер С. Макроекономіка. — К.: Основи, 1996. — Розд. 14, 15.

Клімко Г.Н., Нестеренко В.П. Основи економічної теорії. – К.: Вища
школа, 1997.

Лишиленко В. Проблеми відтворення трудових ресурсів аграрних
підприємств// Економіка України.-1998.- №4.

Мочерний С.В. Основи економічної теорії. – К.: Видавничий центр
“Академія”, 2003.

Маккоппелл Кэмпбелл Р., Брю Стэпли Л. Экономикс: принципы, проблемы и
политика: В 2-х т. — М.: Республика, 1992. — Т. 1. — Гл. 10.

Мэпкыо Н. Грегори. Макроэкономика. — М.: Изд-во МГУ, 1994.

Ніколенко Ю.В. Основи економічної теорії. – К.: Либідь, 1998.

Никифорова А. А. Рынок труда: занятость и безработица. — М.:
Международные отношения, 1991.

Оникиенко В. В., Шаленко М. В. Совершенствование территориальной
организации трудовых ресурсов. — К.: Наукова дамка, 1989.

Основи ринкової економіки. За ред. В. М. Петюха. — К.: Урожай, 1995.

Пирожков С. И. Трудовой потенциал в демографическом измерении. — К.:
Наукова думка, 1992.

Петюх В. М. Формування робочої сили в ринкових умовах. — К.: Знання,
1993.

Петюх В. М. Ринок праці та зайнятість. — К., 2001.

Слезингер Г. Э. Труд в условиях рыночной экономики. — М., 2000.

Сташків Б. І. Загальність і доступність соціального забезпечення. Щодо
реформування системи соціального захисту населення // Огляд преси.
Соціальний захист. – 2003. – №2.

СаксД.,ЛарречФ. Макроэкономика. Глобальный подход. — М.: Дело, 1996. —
Гл. 15. (Пер. с англ.)

Семюелсон П., Нордгауз В. Макроекономіка. — К.: Основи, 1995. — Розд.
13-15.

Фишер С., Дорпбуш Р., Шмалепзи Р. Экономика. — М.: Дело,,1993. — Гл. 23,
32, 33.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter