.

Давньоруська держава. (Реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 3565
Скачать документ

Реферат на тему:

Давньоруська державаДавньоруська держава згуртувала розрізнені народи
Східної Європи, створила сприятливі умови для розвитку їх економічного,
політичного і культурного життя, зробила країну не тільки
обороноздатною, але й грізною для ворогів. Однак, починаючи вже з другої
половини XI століття, в результаті розвитку феодального землеволодіння,
політичного посилення великих землевласників, економічного і політичного
зростання окремих міст, які стали новими центрами окремих земель
Київської держави, кожна з яких стала проводити свій власний курс,
поступово набирав сили процес розпаду Київської Русі.

На кінець XII ст. нові політичні центри посилились і відокремились
настільки, що можна вести мову про чотири групи земель, всередині яких
існували особливо тісні економічні й політичні взаємини: 1. Київська,
Чернігівська і Сіверська; 2. Галицька і Волинська; 3. Новгородська,
Псковська, Смоленська, Полоцька і Вітебська; 4. Ростово-Суздальська,
Рязанська, Устюзька, Муромська. Як вже зазначалося у другому розділі,
роздробленість була закономірним етапом розвитку феодальних відносин і
сприяла дальшому зміцненню феодальної формації. Разом з тим
роздробленість послабила сили держави і народу в боротьбі із зовнішньою
загрозою; це особливо трагічно виявилося пізніше, у роки навали орд
Батия, що й призвело до занепаду Київської Русі.

Тут доцільно коротко зупинитися на проблемі історичної спадщини
Київської держави. Серед розмаїття точок зору полярними виявилися
концепції С. Соловйова і М. Грушевського. Перша, підготовлена
попередніми спробами (М. Карамзіна, М. Погодіна), передбачає таку
конструкцію історичного розвитку: Київ — Володимир — Москва. Прихильники
цієї концепції, особливо ті, котрі зазнали впливу юридичної школи XIX
століття, доводили, що, оскільки росіяни були єдиною східнослов’янською
нацією, яка створила у новітні часи свою державу (апогей історичного
процесу вони вбачають у розвитку державності), зв’язок Московської
держави із першою державою східних слов’ян був найбільш важливим і
послідовним. Із цього випливає, що, оскільки тоді українці і білоруси
власних держав не мали, між їхньою історією ніяких суттєвих зв’язків не
існувало. Безпідставність таких однозначних висновків давно доведено,
але час від часу ця точка зору знову стає предметом жвавих дискусій і
виступів політиків і науковців.

У статті «Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу
історії східного слов’янства» (1904 р.) М. Грушевський не обґрунтував
детально альтернативної конструкції, відзначивши, що «київський період
перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський XIII в.,
потім литовсько-польський XIV— XVI вв.»

Однак історик послався на власну концепцію, розроблену в
університетському курсі та в праці «Історія України-Руси». Незважаючи на
те, що у повній відповідності до своїх народовських переконань М.
Грушевський наполягав на історії народу, а не державних утворень, у яких
народу доводиться існувати, схема історика багато в чому була зумовлена
саме державницьким підходом.

Наявність різних точок зору, запеклість дискусій щодо спадщини Київської
Русі зайвий раз свідчать про те, як тісно переплелися в історіографії
Давньоруської держави політичні, ідеологічні та наукові питання. Для
нашого ж дальшого викладу вихідним є, К безумовно, незаперечний для
більшості вчених факт: у південно-західній частині Русі
Галицько-Волинське князівство було безпосереднім спадкоємцем Київської
Русі, продовжувачем її традицій. Розташована в східних передгір’ях
Карпат, у верхів’ях річок Дністра й Пруту Галичина межувала на сході з
розлогими й лісистими рівнинами Волині. Здавна ці території заселяли
племена дулібів, бужан, волинян, частково тиверців і білих хорватів. На
схід від Волині лежало Київське князівство. Якщо Галичина на своїх
західних та північних кордонах мала боротися з агресивними мадярами та
поляками, то єдиними чужоземними сусідами Волині були литовські племена
на півночі. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для
нападів кочових племен. Волинь і особливо Галичина були густо
заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах
із Заходу. Крім того, у Галичині містилися великі родовища солі —
товару, який відігравав велику роль у житті Київської Русі.

Володимир Святославич у 980—990 pp. відвоював у поляків Галичину та
Волинь, але остаточно вони увійшли до складу Київської держави за
врядування Ярослава Мудрого. На Волині було засновано місто Володимир,
що згодом стало столицею цих земель. У Галичині політичний центр
князівства перемістився до міста Галича. Київські князі закріпили ці
землі за собою як особисті володіння. Тому першими в Галичині правили
Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до
влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха.

Початковий етап створення відокремленого князівства в Галицькій землі
відомий в досить загальних рисах. За свідченням літописів у 1084 році
тут здобули владу правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростиславичі — Рюрик,
Володар і Василько — і в їх руках опинилися головні міста краю —
Перемишль, Звенигород і Теребовль. Спочатку Галицька земля була поділена
на декілька князівств, але князь Володимирко Володарович (1123, за
іншими відомостями 1124— 1152 pp.) об’єднав їх у єдине князівство.

Волинь до 1170 p. залишалася в залежності від Києва. Хоч там князі
змінювалися часто, всі вони особливо пильнували, щоб вдержати багату
Волинську землю під

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020