Курсова робота
Тема: Проблеми становлення та розвитку грошово-кредитної системи в
Україні.
Зміст.
TOC \o “1-3” Вступ PAGEREF _Toc74383484 \h 3
1. Грошово-кредитна система в Україні. PAGEREF _Toc74383485 \h 4
2. Типи грошово-кредитної політики. PAGEREF _Toc74383486 \h 8
2.1. Політика обов’язкових резервів. PAGEREF _Toc74383487 \h 9
2.2. Рефінансування комерційних банків. PAGEREF _Toc74383488 \h 10
2.3. Операції на відкритому ринку. PAGEREF _Toc74383489 \h 12
2.4. Деякі адміністративні методи регулювання грошово-кредитної сфери.
PAGEREF _Toc74383490 \h 14
3. Основні проблеми грошово-кредитної системи та шляхи вирішення.
PAGEREF _Toc74383491 \h 20
Висновок. PAGEREF _Toc74383492 \h 26
Список використаної літератури. PAGEREF _Toc74383493 \h 29
Вступ
Стратегічні цілі (зростання добробуту населення, висока зайнятість,
економічне зростання, стабільність цін, стабільність банківської
процентної’ ставки, стабільність фінансових ринків). Протиріччя
стратегічних цілей для короткотермінового періоду: зменшення інфляції та
безробіття; стабілізація цін та процентних ставок тощо). Вибір тактичних
цілей.
Центральний банк є функціональним органом уряду країни з регулювання
грошового обігу. Тому він прагне досягнення цілей, які ставить перед
собою уряд. Закономірності розвитку світової валютної системи
визначаються виробничим критерієм, відображають основні етапи розвитку
національного і світового господарства. Саме тому ця тема стає дуже
важливою та актуальною в наш час.
Становлення світової валютної системи було обумовлено розвитком
міжнародних економічних відносин і в першу чергу торгівлі. При експорті
й імпорті різноманітних товарів і послуг ставало необхідним визначати
валютний курс, тобто курс національних грошових одиниць друг до друга.
Подібна необхідність запустила процес формування світової валютної
системи. В умовах, коли національні грошові одиниці мали золотий зміст,
природно що й у міжнародній практиці установився золотомонетний
стандарт.
Метою курсової роботи є вивчення грошово-кредитної системи України,
виявлення проблем її розвитку та пропонування шляхів до вирішення
основних проблем.
1. Грошово-кредитна система в Україні.
Головною ланкою кредитної системи є банки. Сукупність різноманітних
видів банків та банківських інститутів у їх взаємозв(язку становлять
банківську систему – складову частину кредитної системи.
В Україні склалася дворівнева банківська система. Першим її рівнем є
Національний Банк України (НБУ), другим – банки та банківські установи.
Національний Банк України – державний банк країни, який разом із своїми
філіями є першим рівнем банківської системи і виконує функції резервної
системи. Національний Банк України утворений згідно з Законом України
„Про банки і банківську діяльність” від 30 березня 1991 року.
Як на Центральний банк, на нього згідно з законом, було покладено такі
основні функції:
емісія грошей та організація їх обігу;
кредитор останньої надії для комерційних банків;
організація розрахунків між банками;
обслуговування державного боргу країни;
проведення операцій на ринку державних цінних паперів та валютному
ринку;
видача комерційним банкам ліцензій на здійснення банківських операцій та
операцій з іноземною валютою;
контроль за діяльністю комерційних банків.
Національний банк підзвітний Верховній Раді України. Йому належить
виключне право випуску готівкових грошей в обіг та їх вилучення з обігу,
тобто виконання функцій резервної системи. В зв(язку з цим НБУ:
визначає порядок ведення касових операцій у народному господарстві;
організовує виготовлення банкнот і металевих грошей;
встановлює правила перевезення, зберігання та інкасації готівкових
грошей;
забезпечує створення резервних фондів банкнот та металевих грошей;
визначає прикмети та порядок плати грошових знаків, також порядок обліку
пошкоджених банкнот і монет та їх знищення.
На Центральний банк покладається регулювання грошового обігу в країні, в
зв(язку з чим він з певною періодичністю готує для уряду аналіз стану та
свої пропозиції з цього питання.
Для регулювання діяльності комерційних банків Національний Банк України
визначає для них такі економічні нормативи:
мінімальний розмір статутного фонду;
граничне співвідношення між розміром власних коштів банку і сумою його
активів;
показники ліквідності балансу. Визначаються у вигляді нормативного
співвідношення між активами і зобов(язаннями банку з урахуванням терміну
їх погашення, а також можливості реалізації активів.
розмір обов(язкових резервів, що розміщуються в Національному банку;
максимальний розмір ризику на одного позичальника. Визначається в
процентному відношенні до загальної суми власних коштів банку. В
розрахунок ризику включається вся сума вкладень і кредитів даному
позичальнику, а також видані за його дорученням гарантії, доручення та
інші зобов(язання.
Максимальні розміри валютного, процентного та курсового ризиків. Являють
собою максимальну суму незбалансованості різних видів активів і пасивів
за їх валютною і процентною структурою.
Центральний банк здійснює контроль за дотриманням комерційними банками
банківського законодавства. У разі систематичного недотримання
комерційними банками цього законодавства Центральний банк може:
ставити перед засновниками комерційного банку питання про здійснення
заходів з фінансового оздоровлення банку (збільшенню власних коштів,
зміні структури активів тощо), про організацію чи ліквідацію банку;
застосовувати санкцію у вигляді стягнення грошового штрафу в розмірі
додаткового доходу, одержаного внаслідок неправомірних дій банку;
підвищувати норми обов(язкових резервів;
призначати тимчасову адміністрацію для управління банком на термін,
необхідний для його фінансового оздоровлення;
відкликати ліцензію на здійснення банківських операцій.
Центральний банк створює і організовує діяльність Державної скарбниці,
забезпечує зберігання резервних фондів грошових знаків, дорогоцінних
металів і золотих запасів; представляю інтереси України у зносинах з
центральними банками інших країн, у міжнародних банках та інших
фінансово-кредитних організаціях, де міжнародне співробітництво
передбачене на рівні центральних банків.
Структур Національного банку України становить центральний апарат та
його функціональні органи (Центральна розрахункова палата, через яку
проходять всі міжбанківські платежі, Центр міждержавних розрахунків,
Центральне сховище тощо); Кримське республіканське, обласні управління і
розрахункові центри при них, регіональні відділення і
розрахунково-касові центри в містах і районах; низка організацій при
Національному банку.
Державні фінансові органи Органи, що разом із Центральним банком
виконують регулюючі функції у сфері фінансів. Найголовнішим серед них є
Міністерство фінансів, яке займається питаннями планування та виконання
державного бюджету і бюджетним фінансуванням; Державне казначейство яке
займається збором державних доходів і їх витратою згідно з державним
бюджетом.
Комерційні банки На початок 1995 року в Україні було зареєстровано 228
банків (1891 банківська установа). Мало це чи багато? Порівняно з США,
де діють тисячі фінансових посередників, звичайно, мало; порівняно з
Японією, де діють лише 26 банків, – навіть багато. Відповідь залежить
від фінансового стану банків та розвитку всієї системи в цілому.
Японські банки мають великі обсяги капіталів та сотні філій по всій
країні.
Слід зазначити, що багато банків на початок 1995 року мали невеликі
капітали. Так, з усіх діючих близько 60 банків мали капітал, що
дорівнював вартості середньої київської трикімнатної квартири. В той же
час існували банки з вагомим капіталом та розгалуженою мережею філій.
Наприклад „Україна” (535 філій), Промінвестбанк України (400 філій),
Укрсоцбанк (116 філій).
В Україні кредитна система перебуває в стадії перебудови відповідно до
потреб ринкової економіки.
2. Типи грошово-кредитної політики.
Грошово-кредитна політика – сукупність заходів у сфері грошового обігу і
кредитних відносин, які здійснює держава з метою регулювання
економічного зростання, стримування інфляції, забезпечення зайнятості і
балансування платіжного балансу. Основні напрямки грошово-кредитної
політики визначаються вищими законодавчими органами країни, а
реалізуються урядами, центральними банками разом з міністерством
фінансів.
Здійснюючи грошово-кредитну політику, центральний банк, впливаючи на
кредитну діяльність комерційних банків і направляючи регулювання на
розширення або скорочення кредитування економіки, досягає стабільного
розвитку внутрішньої економіки, зміцнення грошового обігу,
збалансованості внутрішніх економічних процесів. Таким чином, вплив на
кредит дозволяє досягти більш глибоких стратегічних задач розвитку
всього господарства в цілому. Наприклад, недолік у підприємств вільних
коштів утрудняє здійснення комерційних справ, внутрішніх інвестицій і
т.д. З іншого боку, надлишкова грошова маса має свої недоліки:
знецінення грошей, і, як наслідок, зниження життєвого рівня населення,
погіршення валютного положення в країні. Відповідно в першому випадку
грошово-кредитна політика повинна бути спрямована на розширення
кредитної діяльності банків, а в другому випадку – на її скорочення,
переходові до політики “дорогих грошей” (рестрикціной).
За допомогою грошово-кредитного регулювання держава прагне зм’якшити
економічні кризи, стримати ріст інфляції, з метою підтримки кон’юнктури
держава використовує кредит для стимулювання капіталовкладень у різні
галузі економіки країни.
Потрібно відзначити, що грошово-кредитна політика здійснюється як
непрямими (економічними), так і прямими (адміністративними) методами
впливу. Розходження між ними полягає в тому, що центральний банк або
робить непрямий вплив через ліквідність кредитних установ, або
встановлює ліміти у відношенні кількісних і якісних параметрів
діяльності банків.
Розглянемо тепер основні інструменти за допомогою яких центральний банк
проводить свою політику стосовно комерційних банок. До них відносяться в
першу чергу зміна ставки рефінансування, зміна норм обов’язкових
резервів, операції на відкритому ринку з цінними паперами й іноземною
валютою, а також деякі міри, що носять твердий адміністративний
характер.
2.1. Політика обов’язкових резервів.
У даний час мінімальні резерви – це найбільш ліквідні активи, що
зобов’язані мати всі кредитні установи, як правило, або у формі готівки
в касі банків, або у виді депозитів у центральному банку або в інших
високоліквідних формах, обумовлених центральним банком. Норматив
резервних вимог являє собою встановлене в законодавчому порядку
процентне відношення суми мінімальних резервів до абсолютного (об’ємним)
або відносним (збільшенню) показникам пасивних (депозитів) або активних
(кредитних вкладень) операцій. Використання нормативів може мати як
тотальний (установлення до всієї суми зобов’язань або позичок), так і
селективний (до їх визначеної частини) характер впливу.
Мінімальні резерви виконують дві основні функції.
По-перше, вони як ліквідні резерви служать забезпеченням зобов’язань
комерційних банків по депозитах їхніх клієнтів. Періодичною зміною норми
обов’язкових резервів центральний банк підтримує ступінь ліквідності
комерційних банків на мінімально припустимому рівні в залежності від
економічної ситуації.
По-друге, мінімальні резерви є інструментом, використовуваним
центральним банком для регулювання обсягу грошової маси в країні. За
допомогою зміни нормативу резервних кошт центральний банк регулює
масштаби активних операцій комерційних банків (в основному обсяг
видаваних ними кредитів), а отже, і можливості здійснення ними
депозитної емісії. Кредитні інститути можуть розширювати позичкові
операції, якщо їхні обов’язкові резерви в центральному банку перевищують
установлений норматив. Коли маса грошей в обороті (наявну і
безготівкових) перевершує необхідну потребу, центральний банк проводить
політикові кредитної рестрикції шляхом збільшення нормативів
відрахування, тобто відсотка резервування кошт у центральному банку. Тим
самим він змушує банки скоротити обсяг активних операцій”.
Зміна норми обов’язкових резервів впливає на рентабельність кредитних
установ. Так, у випадку збільшення обов’язкових резервів відбувається як
би недоодержання прибутку. Тому, на думку багатьох західних економістів,
даний метод служить найбільш ефективними антиінфляційними коштами.
Недолік цього методу укладається в тім, що деякі установи, в основному
спеціалізовані банки, що мають незначні депозити, виявляються в
переважному положення в порівнянні з комерційними банками, що
розташовують великими ресурсами.
В останні півтора-два десятиліття відбулося зменшення ролі зазначеного
методу кредитно-грошового регулювання. Про це говорить той факт, що
повсюдно (у західних країнах) відбувається зниження норми обов’язкових
резервів і навіть її скасування по деяких видах депозитів.
2.2. Рефінансування комерційних банків.
Термін “рефінансування” означає одержання коштів кредитними установами
від центрального банку. Центральний банк може видавати кредити
комерційним банкам, а також перевраховувати цінні папери, що знаходяться
в їхніх портфелях (як правило векселя).
Переоблік векселів довгий час був одним з основних методів
грошово-кредитної політики центральних банків Західної Європи.
Центральні банки висували визначені вимоги до векселя, що враховується,
головним з яких була надійність боргового зобов’язання.
Векселі перевраховуються по ставці редисконтування. Цю ставку називають
також офіційною дисконтною ставкою, звичайно вона відрізняється від
ставки по кредитах (рефінансування) на незначну величину в меншу сторону
(у Європі 0.5-2 процентних пункту). Центральний банк купує боргове
зобов’язання по більш низькій ціні, чим комерційний банк.
У випадку підвищення центральним банком ставки рефінансування,
комерційні банки будуть прагнути компенсувати втрати, викликані її
ростом (подорожчанням кредиту) шляхом підвищення ставок по кредитах,
наданим позичальникам. Зміна облікової (рефінансування) ставки прямо
впливає на зміну ставок по кредитах комерційних банків. Останнє є
головною метою даного методу грошово-кредитної політики центрального
банку. Наприклад, підвищення офіційної дисконтної ставки в період
посилення інфляції викликає ріст процентної ставки по кредитних
операціях комерційних банків, що приводить до їх скорочення, оскільки
відбувається подорожчання кредиту, і навпаки.
Ми бачимо, що зміна офіційної процентної ставки впливає на кредитну
сферу. По-перше, утруднення або полегшення можливості комерційних банків
одержати кредит у центральному банку впливає на ліквідність кредитних
установ. По-друге, зміна офіційної ставки означає подорожчання або
здешевлення кредиту комерційних банків для клієнтури, тому що
відбувається зміна процентних ставок по активних кредитних операціях.
Також зміна офіційної ставки центрального банку означає перехід до нової
грошово-кредитної політики, що змушує комерційні банки вносити необхідні
корективи у свою діяльність.
Недоліком використання рефінансування при проведенні грошово-кредитної
політики є те, що цей метод торкає лише комерційних банків. Якщо
рефінансування використовується мало або здійснюється не в центральному
банку, то зазначений метод майже цілком утрачає свою ефективність.
Крім встановлення офіційних ставок рефінансування і ре дисконтування
центральний банк установлює процентну ставку по ломбардних кредитах,
тобто кредитам, видаваним під яку-небудь заставу, у якості якого
виступають звичайно цінні папери. Варто врахувати, що в заставу можуть
бути прийняті тільки ті цінні папери, якість яких не викликає сумніву.
“У практиці закордонних банків як такі коштовні папери використовуються
державні цінні папери, що звертаються, першокласні торговельні векселі і
банківські акцепти (їхня вартість повинна бути виражена в національній
валюті, а термін погашення – не більш трьох місяців), а також деякі інші
види боргових зобов’язань, обумовлені центральними банками”.
2.3. Операції на відкритому ринку.
Поступово два вищеописаних методи грошово-кредитного регулювання
(рефінансування й обов’язкове резервування) утратили своє першорядне по
важливості значення, і головним інструментом грошово-кредитної політики
стали інтервенції центрального банку, що одержали назву операцій на
відкритому ринку.
Цей метод укладається в тім, що центральний банк здійснює операції
купівлі-продажу цінних паперів у банківській системі. Придбання цінних
паперів у комерційних банків збільшує ресурси останніх, відповідно
підвищуючи їхні кредитні можливості, і навпаки. Центральні банки
періодично вносять зміни в зазначений метод кредитного регулювання,
змінюють інтенсивність своїх операцій, їхню частоту.
Операції на відкритому ринку вперше стали активно застосовуватися в США,
Канаді і Великобританії в зв’язку з наявністю в цих країнах розвитого
ринку цінних паперів. Пізніше цей метод кредитного регулювання набутив
загального застосування й у Західній Європі.
“За формою проведення ринкові операції центрального банку з цінними
паперами можуть бути прямими або зворотними. Пряма операція являє собою
звичайну покупку або продаж. Зворотна укладається в купівлі-продажу
цінних паперів з обов’язковим здійсненням зворотної угоди по заздалегідь
установленому курсі. Гнучкість зворотних операцій, більш м’який ефект
їхнього впливу, додають популярність даному інструментові регулювання.
Так частка зворотних операцій центральних банків ведучих
промислово-розвинутих країн на відкритому ринку досягає від 82 до
99,6%”. Якщо розібратися, те можна побачити, що по своїй суті ці
операції аналогічні рефінансуванню під заставу цінних паперів.
“Центральний банк пропонує комерційно банкам продати йому цінні папери
на умовах, обумовлених на основі аукціонних (конкурентних) торгів, із
зобов’язанням їхнього зворотного продажу через 4-8 тижнів. Причому
процентні платежі, “набігаючі” за даними цінним паперам у період їхнього
перебування у власності центрального банку, будуть належати комерційним
банкам”.
Таким чином, операції на відкритому ринку, як метод грошово-кредитного
регулювання, значно відрізняються від двох попередніх. Головна
відмінність – це використання більш гнучкого регулювання, оскільки обсяг
покупки цінних паперів, а також використовувана при цьому процентна
ставка можуть змінюватися щодня відповідно до напрямку політики
центрального банку. Комерційні банки, з огляду на зазначену особливість
даного методу, повинні уважно стежити за своїм фінансовим становищем, не
допускаючи при цьому погіршення ліквідності.
2.4. Деякі адміністративні методи регулювання грошово-кредитної сфери.
Поряд з економічними методами, за допомогою яких центральний банк
регулює діяльність комерційних банків, їм можуть використовуватися в цій
області й адміністративні методи впливу.
До них відноситься, наприклад, використання кількісних кредитних
обмежень.
Цей метод кредитного регулювання являє собою кількісне обмеження суми
виданих кредитів. На відміну від розглянутих вище методів регулювання,
контингування кредиту є прямим методом впливу на діяльність банків.
Також кредитні обмеження приводять до того, що підприємства позичальники
попадають у неоднакове положення. Банки прагнуть видавати кредити в
першу чергу своїм традиційним клієнтам, як правило, великим
підприємствам. Дрібні і середні фірми виявляються головними жертвами
даної політики.
Потрібно відзначити, що домагаючись за допомогою зазначеної політики
стримування банківської діяльності і помірного росту грошової маси,
держава сприяє зниженню ділової активності. Тому метод кількісних
обмежень став використовуватися не так активно, як раніш, а в деяких
країнах узагалі відмінний.
Також центральний банк може встановлювати різні нормативи (коефіцієнти),
що комерційні банки зобов’язані підтримувати на необхідному рівні. До
них відносяться нормативи достатності капіталу комерційного банку,
нормативи ліквідності балансу, нормативи максимального розміру ризику на
один позичальника і деякі нормативи, що доповнюють. Перераховані
нормативи обов’язкові для виконання комерційними банками. Також
центральний банк може встановлювати необов’язкові, так називані оцінні
нормативи, що комерційним банкам рекомендується підтримувати на
належному рівні.
“При порушенні комерційними банками банківського законодавства, правил
здійснення банківських операцій, інших серйозних недоліках у роботі, що
веде до обмеження прав їхніх акціонерів, вкладників, клієнтів
центральний банк може застосовувати до них самі тверді заходи
адміністративного впливу, аж до ліквідації банків.
Очевидно, що використання адміністративного впливу з боку центрального
банку стосовно комерційних банок не повинне носити систематичного
характеру, а застосовуватися в порядку винятково змушених мір”.
Нехай економіка зштовхнулася з безробіттям і зі зниженням цін. Отже,
необхідно збільшити пропозицію грошей. Для досягнення даної мети
застосовують політикові дешевих грошей, що укладається в наступних
мірах.
По-перше, центральний банк повинний зробити покупку цінних паперів на
відкритому ринку в населення й у комерційних банків. По-друге, необхідно
провести зниження дисконтної ставки і, по-третє, потрібно нормативи по
резервних відрахуваннях. У результаті проведених мір збільшаться
надлишкові резерви системи комерційних банків. Тому що надлишкові
резерви є основою збільшення грошової пропозиції комерційними банками
шляхом кредитування, то можна екати, що пропозиція грошей у країні
зросте. Збільшення грошової пропозиції понизить процентну ставку,
викликаючи ріст інвестицій і збільшення рівноважного чистого
національного продукту. З вищесказаного можна укласти, що в задачу даної
політики входить зробити кредит дешевим і легко доступним для того, щоб
збільшити обсяг сукупних витрат і зайнятість.
У ситуації, коли економіка зіштовхується з зайвими витратами, що
породжує інфляційні процеси, центральний банк повинний спробувати
понизити загальні витрати шляхом обмеження або скорочення пропозиції
грошей. Щоб вирішити цю проблему, необхідно понизити резерви комерційних
банків. Це здійснюється в такий спосіб. Центральний банк повинний
продавати державні облігації на відкритому ринку для того, щоб урізати
резерви комерційних банків. Потім необхідно збільшити резервну норму, що
автоматично звільняє комерційні банки від надлишкових резервів. Третя
міра укладається в піднятті дисконтної ставки для зниження інтересу
комерційних банків до збільшення своїх резервів за допомогою запозичення
в центрального банку. Приведену вище систему мір називають політикою
дорогих грошей. У результаті її проведення банки виявляють, що їхні
резерви занадто малі, щоб задовольнити резервній нормі, що пропонується
законом , тобто їхній поточний рахунок занадто великий стосовно їх
резервів. Тому, щоб виконати вимога резервної норми при недостатніх
резервах, банкам варто зберегти свої поточні рахунки, утримавшись від
видачі нових позичок, після того як старі виплачені. Унаслідок цього
грошова пропозиція скоротиться, викликаючи підвищення норми відсотка, а
ріст процентної ставки скоротить інвестиції, зменшуючи сукупні витрати й
обмежуючи інфляцію. Ціль політики укладається в обмеженні пропозиції
грошей, тобто зниження приступності кредиту і збільшення його витрат для
того, щоб понизити витрати і стримати інфляційний тиск.
Необхідно відзначити сильні і слабкі сторони використання методів
грошово-кредитного регулювання при наданні впливу на економіку країни в
цілому. На користь монетарної політики можна привести наступні доводи.
По-перше, швидкість і гнучкість у порівнянні з фіскальною політикою.
Відомо, що застосування фіскальної політики може бути відкладене на
довгий час через обговорення в законодавчих органах влади. Інакше
обстоїть справа з грошово-кредитною політикою. Центральний банк і
інші органи, що регулюють кредитно-грошову сферу, можуть щодня приймати
рішення про покупку і продаж цінних паперів і тим самим впливати на
грошову пропозицію і процентну ставку. Другий немаловажний аспект
зв’язаний з тим, що в розвитих країнах дана політика ізольована від
політичного тиску, крім того, вона по своїй природі м’якше, ніж
фіскальна політика і діє тонше і тому представляється більш прийнятної в
політичних відносинах.
Але існує і ряд негативних моментів. Політика дорогих грошей, якщо неї
проводити досить енергійно, дійсно здатна понизити резерви комерційних
банків до крапки, у якій банки змушені обмежити обсяг кредитів. А це
означає обмеження пропозиції грошей. Політика дешевих грошей може
забезпечити комерційним банкам необхідні резерви, тобто можливість
надання позичок, однак вона не в змозі гарантувати, що банки дійсно
видадуть позичку і пропозицію грошей збільшиться. При такій ситуації дії
даної політики виявляться малоефективними. Дане явище називається
циклічною асиметрією, причому вона може виявитися серйозною перешкодою
грошово-кредитного регулювання під час депресії. У більш нормальні
періоди збільшення надлишкових резервів веде до надання додаткових
кредитів і, тим самим, до росту грошової пропозиції.
Інший негативний фактор, замічений деякими неокейнсіанцями, укладається
в наступному. Швидкість звертання грошей має тенденцію мінятися в
напрямку, протилежному пропозиції грошей, тим самим гальмуючи або
ліквідуючи зміни в пропозиції грошей, викликані політикою, тобто коли
пропозиція грошей обмежується, швидкість звертання грошей схильна до
зростання. І навпаки, коли приймаються політичні заходи для збільшення
пропозиції грошей у період спаду, досить ймовірне падіння швидкості
звертання грошей.
Іншими словами, при дешевих грошах швидкість звертання грошей знижується
,при зворотному ході подій політика дорогих грошей викликає збільшення
швидкості звертання. А нам відомо, що загальні витрати можуть
розглядатися як грошову пропозицію, помножена на швидкість звертання
грошей. І, отже, при політику дешевих грошей, як було сказано вище,
швидкість звертання грошової маси падає, а, виходить, і загальні витрати
скорочуються, що суперечить цілям політики. Аналогічне явище
відбувається при політиці дорогих грошей.
В Україні в умовах планово-централізованої економіки існувало чітке
розмежування грошового обороту на готівковий і безготівковий. З кінця
1997 р. Національний банк проводить політику лібералізації готівкових
розрахунків між суб”єктами господарювання. Національний банк визначив
основні принципи обороту готівки на підприємствах:
1. Підприємства зобов”язані зберігати свої кошти в установах банків.
2. Підприємства можуть зберігати готівку в своїй касі в межах ліміту
залишку готівки в касі на кінець робочого дня, що встановлюється
установою банку.
3. Підприємства можуть здійснювати розрахунки між собою і з громадянами
як у безготівковій, так і у готівковій формі, як за рахунок коштів,
одержаних в установі банку, так і за рахунок виручки від реалізації.
4. Підприємства можуть одержувати готівку з власних рахунків в установах
банків на цілі, визначені у чеку, без подання обґрунтовуючих документів.
5. Кошти та виплати, пов”язані з оплатою праці та виплатою дивідендів,
підприємства мають одержувати виключно з кас банків. (не за рахунок
виручки).
Перевірки дотримання підприємствами касової дисципліни здійснюють різні
державні контролюючі органи і комерційні банки.
6. НБУ встановлює єдині для всіх підприємств правила ведення обліку
касових операцій.
7. Видача кредитів підприємствам, як правило в безготівковій формі.
8. Перевірку дотримання касової дисципліни здійснюють органи Податкової
служби, державного контрольно-ревізійного управління, Міністерство
Фінансів, фінансові органи, КБ.
3. Основні проблеми грошово-кредитної системи та шляхи вирішення.
В Україні існують проблеми з банківською і грошово-кредитною системою.
Сумарна капіталізація всієї комерційно-банківської системи в Україні
складає на сьогодні 4,7% від ВВП, а в державах Центрально-Східної Європи
– 40% і більш, у розвитих західних країнах – 150-250%.
Усі разом, це створює серйозні проблеми для переходу економіки України
на інвестиційний і інноваційний шлях розвитку. Це змушує нас динамічно
вирішувати проблеми, зв’язані з вступом у ВТО – податкові,
грошово-кредитні, соціальні, інакше нам буде дуже важко конкурувати в
умовах світової економіки.
Інтеграція України у світову господарську систему повинна проходити з
обліком національних економічних і політичних пріоритетів, на умовах
рівноправного взаємовигідного співробітництва без використання подвійних
стандартів.
Україна ще й досі не має ефективної ринкової банківської системи, яка
була б джерелом економічної організації [1]. Чинна банківська система за
своєю природою є лихварською. Вона не постачає виробництву необхідної
кількості грошей, банківська система не забезпечує дешевої та швидкої
системи розрахунків, а свій зиск отримує не завдяки високоякісному
обслуговуванню підприємств, а внаслідок стягнення здирницьких процентів.
Головні свої зусилля вона скеровує на співпрацю не з виробництвами, а з
посередницькими структурами (нерідко тими, що торгують контрабандними
товарами). Форми і методи роботи наших банків, зокрема, у сфері
обслуговування клієнтів, архаїчні, дорогі й незручні. Вони так і не
спромоглися стати надійними партнерами підприємств.
В Україні донині не створений інвестиційний банк, через що не можуть
бути мобілізовані величезні національні кредитні ресурси, які
перебувають на руках у населення. Вони використовуються нераціонально,
переводяться в долари і послаблюють грошову систему України. Або ще
гірше – ці ресурси перебувають у бездіяльному стані, тим самим
справляючи тиск не лише на товарну масу, а й на грошовий та валютний
ринки.
Слід відмітити, що ФРН під час грошової реформи 1948 р. не лише замінила
старі грошові знаки на нові (ми також це зробили, хоч і в гірший
спосіб), а й відразу розв’язала цілий комплекс завдань, пов’язаних із
соціальною сферою, структурною перебудовою, кредитуванням народного
господарства. Був створений спеціальний банк – Кредитна установа для
відновлення, який надавав середньо- та довгострокові кредити. Потреби
розвитку промисловості обслуговував спеціально створений Промисловий
кредитний банк, а аграрну сферу – два центральні банки розвитку
сільського господарства.
Завдяки функціонуванню Промислового кредитного банку здійснювався
рівномірний розподіл тягаря переходу до вільного ринку між галузями. На
підтримку галузей промисловості ФРН (вугільна, металургійна,
електроенергетика), які були вилучені зі сфери вільного ринку,
підприємства інших галузей відраховували обов’язкові одноразові внески
(загалом їх обсяг становив DM1 млрд.), які банк надавав у вигляді
інвестиційних кредитів цим “неконкурентним” галузям. Таким чином
вирівнювалися умови діяльності різних секторів економіки, не допускалася
їхня вимушена збитковість.
Дія ринкових сил у повоєнній Німеччині певною мірою зрівноважувалася
чітко визначеними орієнтирами соціальних програм. Варто зазначити,
наприклад, що в той період у країні діяв закон про пом’якшення
соціальних злиднів, згідно з яким надавалася допомога потерпілим у роки
війни та біженцям.
В Україні не лише не створено подібних спеціальних банків, а навпаки,
наявні банки, які кредитували народне господарство (Укрбанк Промбудбанку
СРСР, Укрбанк Агробанку СРСР, Укрбанк Житлосоцбанку СРСР) перетворено на
компанії, які займаються грошовими спекулятивними операціями. Результати
таких перетворень очевидні. Якщо в 1990 р. частка кредитів в оборотних
коштах сільськогосподарських підприємств становила 50%, то в 2001 р.
вона скоротилася до 1%.
На жаль, наші керівники НБУ, які часто повторюють, що запозичили
німецьку модель банківської системи, не довели справу до кінця. В
результаті Україна фактично не має Центрального банку, а НБУ не став
представником держави в банківській системі і захисником національних
інтересів. У країні відсутні потужні контрольні органи за діяльністю
банків, що створює сприятливе середовище для різного роду зловживань,
яких, за свідченнями правоохоронних органів, у банківській сфері
найбільше.
Протягом багатьох років не розглядається і не затверджується
грошово-кредитна політика НБУ, через що значною мірою паралізована
діяльність Ради банку. На думку Президента України Л. Кучми,
кредитно-банківська система нашої України перебуває під впливом
кримінальних елементів.
У сфері валютної політики Національний банк ставить задачу мати реальний
курс українського карбованця відносно вільно конвертованих валют на
рівні збалансованості попиту та пропозиції. Для рішення цієї задачі й
упорядкування ситуації на валютному ринку, для захисту національної
валюти паралельно з заходами для стабілізації внутрішнього грошового
обігу НБУ здійснює скорочення звертання на території України іноземної
валюти як засіб платежу.
У найбільш узагальненому виді валютний ринок – це організаційно
оформлена система стійких взаємозв’язків між уповноваженими структурами
по купівлі-продажу іноземної валюти. Інфраструктура Українського
валютного ринку перебуває в стадії формування й уособлена комерційними
банками, що одержали ліцензію на проведення операцій з іноземною
валютою, і тендером Центра клірингових міжбанківських розрахунків, що
почав роботу після тимчасового припинення діяльності Української
міжбанківської валютної біржі.
Положення на валютному ринку України характеризується незначними
обсягами продажу валют. У зв’язку з тим, що відповідно до розпорядження
Кабінету Міністрів України валютний виторг експортерів, що підлягає
обов’язковому продажу за курсом НБУ на міжбанківському валютному ринку
(у розмірі 50%), цілком викуповувалася Промінвестбанком для розрахунків
за постачання нафти, газу і лісу в Україну, лише незначна частина
валютних надходжень продавався через міжбанківську валютну біржу.
Функціонування протягом останнього півріччя двох курсів валют –
фіксованого курсу НБУ і біржового- поставило у важке положення
підприємства-експортери, що одночасно здійснюють імпорт устаткування і
змушені зазнавати значних збитків на різниці курсів, привело до
плутанини і спровокувало деякі зловживання при проведенні
бухгалтерського обліку і валютних операцій, особливо в торгівлі, де
іноземна валюта використовується як засіб платежу.
Першочерговою умовою розвитку і функціонування валютного ринку на
нинішньому етапі є зміна існуючого порядку обов’язкового продажу
валютних надходжень. Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему
валютного регулювання і валютного контролю” від 9 лютого 1993 р. було
передбачене впровадження стовідсоткового продажу експортного валютного
виторгу. Це, по досвіду країн – членів МВФ (таких, як Кіпр, Чехія,
Словаччина, Греція, Ірландія, Південна Корея, Норвегія, Польща,
Португалія), дозволяє значно збільшити обсяг пропозиції валюти на
валютному ринку і створює більш ґрунтовну базу для визначення курсу
національної грошової одиниці і рівні умови для всіх підприємств,
оскільки банки повинні продавати валюту всім імпортерам. Але одержання
зазначеного ефекту можливо за певних умов: існуванні налагодженого
ринкового механізму функціонування економіки і розвиненості
інфраструктури валютного ринку. У реальних умовах функціонування
економіки України, що характеризується скорочення обсягів виробництва на
грані його колапсу, повсякденним дефіцитом сировини вітчизняного
виробництва і, отже, підвищення попиту на валюту для його імпорту,
малими обсягами вітчизняного експорту, обумовленими
неконкурентоспроможністю продукції, упровадження стовідсоткового
продажу експортного виторгу підприємствами дає протилежний ефект. Як
свідчить досвід, надходження на міжбанківський валютний ринок
зменшуються внаслідок приховання виторгу підприємствами шляхом перекладу
її на рахунки закордонних партнерів, переходу на бартерні постачання і
просто кримінальними способами, а також унаслідок прямого згортання
експорту, що стає невигідним. Тому більш доцільним у реальних умовах є
обов’язковий продаж лише частини валютного виторгу, що зберігає
зацікавленість підприємств в експорті. При цьому визначена частина від
обов’язкового продажу повинна гарантоване призначатися для формування
Офіційного валютного резерву України. Це є необхідною умовою первинного
нагромадження засобів Офіційного валютного резерву до мінімального
рівня, що дозволить здійснювати підтримку курсу національної валюти і
міжнародної ліквідності стосовно представлених Україні кредитам. Після
досягнення мінімального рівня засобів валютного резерву можливими є
відмовлення від обов’язкового продажу і перехід до вільної покупки
валюти в залежності від кон’юнктури внутрішнього валютного ринку і
наявність карбованцевої (гривневої) маси.
Програма розвитку валютного ринку України передбачає: політику
стимулювання експорту; заохочення припливу і скорочення відтоку
іноземної валюти за рахунок проведення політики на скорочення
некритичного імпорту; досягнення позитивного сальдо платіжного балансу;
розвиток біржової торгівлі шляхом розширення кола продаваних за
українські карбованці валют; допущення форвардних і ф’ючерсних операцій
з метою забезпечення можливості хеджування (страхування) курсових
ризиків експортерів і імпортерів; полегшення доступу на український
валютний ринок, насамперед як продавців, нерезидентів.
Висновок.
В умовах побудови ринкової економіки в сфері грошово-кредитної політики
НБУ в межах своїх повноважень буде намагатися вживати заходів,
спрямовані на створення основ довгострокових перспектив зростання
реального виробництва, високій зайнятості і стабільності цін.
Першочерговою проблемою, що виникла зараз перед Національним банком і
всією банківською системою, є подолання високих темпів інфляції. Для
досягнення цієї мети НБУ вважає за необхідне прийняття комплексу мір.
Відрегулювати принципи емісійної політики в Україні, що будуть будується
на наступних основах: Національний банк повинний бути єдиним емісійним
центром, емісійна діяльність Уряду (через бюджет) і комерційних банків
забороняється; поступово скоротити централізовані кредити Національного
банку для покриття дефіциту бюджету і внутрішнього державного боргу (з
цією метою Уряд повинний здійснити випуск і введення в звертання
державних цінних паперів); заборонити емісійну діяльність НБУ, зв’язану
з регулюванням взаємної заборгованості підприємств. Комерційні банки
повинні проводить заліки заборгованості між підприємствами в межах
одного банку, а також між клієнтами різних банків на основі окремих
міжбанківських угод.
Національний банк буде здійснювати заходу щодо обмеження грошової маси в
звертанні тільки через сугубо ринкові важелі, що маються в його
розпорядженні, а саме – через офіційну ставку рефінансування і резервні
вимоги.
З метою узяття під контроль впливу державних витрат на інфляційні
процеси Уряд повинний створити чітку законодавчу основу заборони
проведення витрат держави поза межах державного бюджету з використанням
кредитної емісії, уникаючи перекладання фінансової і бюджетної
незбалансованості на банківську систему, що підриває стабільність
національної валюти.
Продаж кредитних ресурсів комерційним банкам повинна здійснюватися
Національним банком тільки через аукціони.
Міжбанківська торгівля кредитними ресурсами повинна здійснюватися через
міжбанківську біржу.
Необхідно відмовитися від існуючої практики цільового розподілу кредитів
через НБУ відповідно до постанов і рішень Верховної Ради України й
Уряду.
Забезпечити кредитну підтримку виробництва, що буде здійснюватися шляхом
надання кредитів комерційним банкам на високоефективні програми і під
конкретні зобов’язання підприємств по випуску продукції, здешевлення
кредитів під пріоритети через компенсаційні виплати підприємствам з
державного бюджету.
Необхідно досягти позитивної процентної ставки по кредитах шляхом
підвищення дисконтної ставки Національного банку з урахуванням темпів
інфляції, що дозволить на ринкових основах здійснювати регулювання
кредитного ринку, усунути зловживання при наданні кредитів комерційними
банками, забезпечити реальний захист внесків населення і засобів
підприємств від знецінювання.
Проводити через комерційні банки, що займають по деяких обставинах
монопольне положення на регіональному кредитному ринку, політику захисту
внесків населення на рівні, близькому до дисконтної ставки Національного
банку.
Внести в перелік першочергових задач з урахуванням необхідності
проведення твердої грошово-кредитної політики розвиток альтернативних
джерел залучення необхідних фінансових ресурсів у звертання шляхом
розвитку ринку цінних паперів підприємств, включаючи оформлення
зобов’язань підприємств векселями.
Забезпечити надійність платіжної системи України через впровадження
електронного звертання грошей, скорочення термінів здійснення
розрахункових операцій і посилення відповідальності за їхнє порушення.
Проводити роботу з удосконалювання системи міжбанківських розрахунків з
іноземними державами, особливо з країнами СНД, маючи метою встановлення
термінів проведення розрахунків і відповідальності за їхнє дотримання.
У сфері готівки впроваджувати політику упорядкування касового
обслуговування підприємств, стимулювання залучення вільних засобів
населення на внески в банках, розвиток безготівкових розрахунків у
споживчій сфері за допомогою чеків, кредитних карток і т.п.
Здійснювати регулювання діяльності комерційних банків через систему
нормативів, що забезпечували б фінансову стабільність і стійку
ліквідність, захист інтересів вкладників.
Список використаної літератури.
1. Швайка М. А. Банківська система України: шляхи реформування і
підвищення ефективності. К.: Парламентське видавництво, 2000. – 196 с.
2. Закони України. – Т.1. – С. 7.
3. Див.: Банківське право /Упорядк. М. П. Кучерявенко. – Х.: Торсінг,
1999. С. 296.
4. Грищенко О. Гроші та грошово-кредитна політика. Навч. посібник. –
К.: Основи, 1997.
5. Денежное обращение и кредит капиталистических стран: Учеб. для вузов
/ Под ред. Л. Н. Красавиной. — М.: Финансы, 1977.
6. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика / Э. Дж. Долан
и др. — М.:Туран, 1991.—448с.
7. Лагутін В.Д. Гроші та грошовий обіг: Навчальний посібник. – К.%
Товариство „Знання”, 1998.
8. Ющенко В. А., Лисицький В. I. Гроші: розвиток попиту та пропозици в
Україні. — К.: Скарби, 1998. — 288 с.
Банківська енциклопедія; Під ред. Мороза А.М. – К.: Ельтон. 1993, с.
74.
PAGE 1
PAGE 1
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
