.

Визначні шедеври культури епохи Відродження (Реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
916 5118
Скачать документ

Реферат на тему:

“Визначні шедеври культури епохи Відродження”

Відродження (або з французької – Ренесанс) – це термі уперше
запроваджений Джорджио Базарі, італійським митцем і біографом XVI ст.,
який вживається для визначення перехідної епохи в історії європейської
культури від Середньовіччя до Нового часу. Як окремий
історико-культурний період Відродження починає розглядатися з 60-х pp.
XVIII ст., коли з’являються праці німецького класициста Й.-І.Вінкельмана
з історії європейського мистецтва.

У цілому період Відродження приблизно датується в межах від останньої
третини XIII ст. до кінця XVI ст. В інтересах історико-культурного
аналізу цей період поділяють на чотири етапи:

Передвідродження (остання третина XIII – початок XIV ст.);

раннє Відродження (середина XlV – кінець XV ст.);

високе Відродження (кінець XV – 40-і pp. XVI ст.);

пізнє Відродження (50-і pp. XVI – початок XVIІ ст.).

Передвідродженням називають період в історії культурного розвитку
Європи, коли нові процеси і явища ще досить щільно пов’язані з
середньовічними традиціями.

Першим поетом Передвідродження був італієць Дайте Аліґ’єрі (1265-1321).
Основний твір Дайте – “Божественна комедія” (1307-1321, вперше
надрукована 1502 р.). Сам Дайте називав поему просто “Комедією” на тій
підставі, що це твір із сумним початком і щасливим фіналом.
“Божественною” поему назвали пізніше з двох причин: для підкреслення
містичності її змісту і на визнання поетичної досконалості. Поему
написано особливими трирядковими віршами (терцинами), які зібрано в три
частини, присвячені зображенню трьох частин потойбічного світу – -пекла,
чистилища, раю. Кожна з частин ділиться на тридцять три пісні, ще одна,
сота пісня, слугує вступом до всієї поеми. Дайте використовує
середньовічний жанр “подорожування” в потойбічний світ, щоб якомога
повніше, у дусі універсалізму схоластичних “сум”, відбити реальне земне
життя, показати людські злочини і пороки заради їх викорінення.

Провідником Данте в потойбіччя став поет Вергілій. Сенс усієї поеми
полягає в тому, що розум і знання (уособлені у Вергілії) можуть
допомогти людині пізнати свої гріхи (картина пекла) і очиститися від них
(картина чистилища), але цього недостатньо для містичного єднання з
Богом. Тільки любов (образ Беатріче, яка супроводжує поета у рай) дає
блаженство пізнання вищої істини і цілковитого злиття з нею. При тому,
що деяких пап, які роздавали церковні посади за гроші (у тому числі й
свого сучасника Боніфація VIII) Дайте хоче бачити у пеклі, він усе ж
залишається прихильником сполучення папами світської й духовної влади,
оскільки найяскравіші представники папоцезаризму “розміщені” у раю.

Ще одним видатним засновником нової літератури був Франческо Петрарка
(1304-1374). Закоханий в античну культуру, Петрарка розшукував,
розшифровував і коментував рукописи Цицерона, Квінтіліана та інших
римських риторів. Піддавши аналізу “зіпсованість” і “безбожництво свого
часу”, Петрарка приписав їх походження сухому раціоналізму схоластичної
філософії, яка відводить людей від істинного шляху. Визнавши схоластичні
знання або фальшивими, або непов’язаними з особистим досвідом, а тому й
некорисними у повсякденному житті, Петрарка ставить проблему доцільності
суто теоретичного пізнання: “Я питаю себе, яка користь знати природу
звірів птахів, риб і змій, і або ігнорувати, або не піклуватися про
знання людини – хто ми, звідки і куди йдемо” (трактат “Про власне
незнання та багато іншого”). Однак Петрарка уславився у віках не як
науковець чи філософ, а як поет-лірик. Майже усю свою поетичну творчість
Петрарка присвятив молодій жінці Лаурі. Цикли сонетів “На життя мадонни
Лаури” і “На смерть мадонни Лаури”, а також численні мадригали передають
любовні переживання, почуття захоплення жіночою красою і силою земного
чуттєвого кохання, що сприймалася крізь призму релігійного ідеалу.
Пізніше багато хто з культурних діячів намагались розібратися в тому,
чого в поезії Петрарки більше – земної чуттєвості чи релігійної
символіки. Сам Петрарка відомий як виразний прихильник безшлюбності,
вважаючи шлюб неприйнятним для творчої особистості, яка не повинна
перейматися побутовими проблемами. Сюжет про любов Петрарки до Лаури
став одним з найпродуктивніших у творах літератури і мистецтва. Разом з
пізньоготичними рицарськими романами ускладнена витонченою образністю і
метафоричним мовленням лірична поезія Петрарки вважається класичним
зразком “темного” стилю. Поряд з тим Петрарка був і поетом високої
громадянської лірики. У канцонах “Італія моя”, “Високий дух” тощо поет
виступає поборником припинення міжусобиць і війн та об’єднання
італійських земель. Як найвизначніший поет Італії Петрарка був увінчаний
лавровим вінцем.

Демократичні тенденції в культурі Відродження знайшли відображення у
творчості Джованні Боккаччо (1313-1375) – автора кількох романів, поеми
“Ф’єзоланські німфи”, а також життєпису Дайте. Світову славу приніс
Боккаччо (вже після смерті) твір “Декамерон” (1350-1353). Десять молодих
людей тікають із зачумленого міста (“великий чумний мор” 1347-1348 pp.,
що охопив усю Європу) на приміську віллу. Кожного дня, а вони були на
віллі 10 днів, кожен з молодих людей оповідає якусь життєву історію.
Основний зміст “Декамерона” – розкриття аморальності авіньйонського
папського двору, розпусти монахів, висміювання лицемірства та інших
пороків, прославлення земних радощів, людяності, оптимізму. Передбачаючи
звинувачення в аморальності змісту багатьох фривольних сюжетів, Боккаччо
зазначив, що адресує свій твір нудьгуючим дамам італійських міст для
розваги і відволікання від домашніх клопотів, а реалістичні побутові
історії слугуватимуть для його читачів доброю життєвою наукою.

На півночі Європи процеси Відродження відбувалися значно повільніше, у
XIV-XV ст. середньовічні традиції панують над новими тенденціями. Одним
з нечисленних попередників Північного Відродження був “отець англійської
поезії”, придворний камердинер, королівський кур’єр, службовець
лондонської митниці і депутат парламенту Джефрі Чосер (близько
1340-1400). Його незакінчена поема “Кентерберійські оповідання” написана
лондонським діалектом, який став основою для англійської літературної
мови. Вона складається з 4324 віршованих новел, в яких подано яскраві
реалістичні замальовки життя сучасного йому суспільства. Подібно до
Дайте, Чосер прагне створити своєрідну художню енциклопедію сучасності й
користується при цьому пізньоантичними та ісламськими зразками. Поява
східних мотивів у творчості Чосера перебувала у щільному зв’язку з
організацією ініціатором розв’язання Столітньої війни (1337-1453)
англійським королем Едуардом III особливого придворного гуртка,
названого ним “Орденом святого Георгія” і пізніше відомого як “Орден
підв’язки”. Така дивна назва пояснюється тим, що слово “підв’язка” в
багатозначній арабській мові однозвучне зі словом “обов’язок”. Ця
організація була створена для виховання англійської національної еліти
в дусі вірності та сумлінного виконання обов’язків перед
монархією й королем. Зразком, з якого повністю було позичено
організаційну структуру гуртка, став один з містичних ісламських
орденів, символічними кольорами в якому вважалися блакитний і жовтий, що
стали й кольорами ордену підв’язки. Девіз Ордену підв’язки – “Ганьба
тому, хто думає про це погано” – є звуковим аналогом суфійського девізу.
Відзнака приналежності до давньої організації у формі зірки зі стрічкою,
на якій викарбувано цей девіз, досі є вищою державною нагородою Великої
Британії, а кавалери ордену утворюють впливовий політичний клуб.

Немає можливості назвати всіх знаменитих митців раннього Відродження.
Згадаймо декількох. Філіппо Брунеллескі (1377-1446) – творець нових
канонів ренесансної світської архітектури – палаццо; Мазаччо (1401-1428)
– художник мужнього стилю, який зміг розробити і втілити закони
тримірності простору, лінійної та повітряної перспективи; скульптор
Донателло (1386-1466) – відродив тип округлої скульптурної статуї як
самостійний твір мистецтва, не прив’язаний до архітектури (шедеври
Донателло – статуя Давида, також перший після Середніх віків кінний
постамент кондотьє Гаттамелати у Падуї). І Мазаччо, і Донателло, і
Брунеллескі блискуче ламають мистецькі стереотипи. Релігійні теми, які
вбілювали художники цього періоду, поступово перетворювались на світські
твори з великою кількістю побутових подробиць, з портретами сучасників,
наповнені живим людськими почуттями і переживаннями.

При цьому не варто забувати, що ренесансне мистецтво ніколи не було
по-справжньому демократичним, :а з другої половини XV ст. воно набуває
виразного аристократизму. Особливої вишуканості досягає італійське
мистецтво за часів правління у Флоренції Лоренцо Медічі (1449-1492, онук
Козімо Медічі, який відкрив перший художній музей). Будучи жорстоким
політиком, справжнім тираном, Лоренцо Прекрасний разом з тим був одним з
найосвіченіших людей свого часу. Поет, філософ, гуманіст (у ренесансному
значенні), меценат, він перетворив свій двір на центр художньої
культури, де змогли знайти притулок письменник Поліціано, вчений Піко
делла Мірандола, художники Боттічеллі, Мікеланджело.

Сандро Боттічеллі (1445-1510) спочатку був справжнім виразником
витонченої чуттєвості двору Лоренцо Медічі. Боттічеллі використовував як
античну, так і християнську міфологію. Найзначніші його картини –
“Народження Венери” і “Весна”. На першій з цих картин художник зображує
прекрасну богиню кохання, щойно народжену з піни морської, яка,
підкоряючись віянню зефірів, пливе на черепашці до берега, де на неї
чекає німфа. У богині ідеальне жіноче тіло, але обличчя підлітка,
обличчя не пробуджене до життя, чисте, безгрішне, лагідне. Разом з тим,
дивлячись на дівчину, відчуваєш передчуття трагедії, руйнуючої жаги. Цей
же жіночий тип ми можемо зустріти і у “Весні”, і в образах уславлених
боттічелівських Мадонн.

Але коли у 1494 р. настоятель домініканського монастиря Джироламо
Савонарола, який замолоду отримав для свого часу блискучу гуманістичну
освіту, рішуче виступив проти жорсткої тиранії Медічі, спрямованої проти
флорентійського міського самоуправління, та фальшивого, на його думку,
придворного мистецтва, яке він вважав “справою рук диявола”, його
підтримала переважна більшість флорентійців. Медічі були вигнані з
міста. Підтримали Савонаролу і багато гуманістів, і навіть деякі видатні
митці, такі як С.Боттічеллі. Однак через чотири роки П’єро Медічі
повернувся з найманими військами. Савонаролу було страчено, його труп
спалено й розвіяно по вітру, а диктатуру Медічі відновлено. Після цих
подій, видатний художник, що продовжував співчувати повстанцям,
відмовився далі співпрацювати з двором Медічі, а в його мистецьких
твоpax відбилося повернення до середньовічних традицій творчості
близьких широким верствам суспільства.

Мистецтво зрілого італійського Відродження називають Високим Ренесансом.
Це був тяжкий період, пов’язаний з боротьбою італійських міст за
незалежність. У мистецтві на перший план вийшли проблеми громадського
обов’язку, високих моральних якостей, подвигу, образ гармонійно
розвинутої, сильної духом і тілом людини-героя, людини активної і
діючої. Пошук такого ідеалу і привів мистецтво до синтезу, узагальнення,
виявлення закономірностей. Мистецтво Високого Ренесансу відходить від
часткового, від незначних подробиць заради узагальненого образу, заради
прагнення до гармонійного життя. В цьому головна відмінність зрілого
Відродження від раннього.

Досить трьох імен, щоб уявити значення Високого Ренесансу: Леонардо да
Вінчі, Рафаель Санті, Мікеланджело Буонарроті. Їх життєві шляхи часто
перетинались, вони були суперниками, ставились один до одного вороже.
Мали-дуже різні художні й людські індивідуальності. Та саме ця трійця
видатних представників свого часу уособлює найвищі досягнення
італійського Відродження.

Мабуть найзнаменитішою картиною у світі є “Мона Ліза” (“Джоконда”). У
цьому портреті художник справді досяг досконалості. В образі молодої
флорентійки втілено образ самої епохи Відродження; гармонія, інтелект,
велич. Припускають, що свою Джоконду Леонардо малював з самого себе.
Зовнішньо нерухома модель передає рух душі. Ледве помітна іронічна
посмішка, пильний мудрий погляд, спокійна і урочиста постать, а також ще
щось, чого не можна пояснити і до кінця зрозуміти. Мабуть, це перший
психологічний портрет, який не потребує оцінок критиків, а має право на
самостійне духовне життя.

“Божественним Санті” називали сучасники Рафаеля (1483-1520), який прожив
недовго (37 років), але досить щасливо. Протягом всього життя він шукав
досконало-гармонійний образ і знайшов його в жінці-матері. У своїй
творчості Рафаель зумів втілити всі відтінки материнського почуття,
поєднати ліричність, емоційність з монументальною величчю. Це видно в
усіх його мадоннах: “Мадонні Конестабілє”, “Мадонні в зелені”,
“Сікстинській мадонні”(1515-1519). Останній з перелічених творів –
найбільш досконалий шедевр Рафаеля. Ідеально-прекрасна молода жінка з
дитиною-богом на руках іде хмарами назустріч своїй долі, знаючи, що
заради щастя людей вона повинна віддати найдорожче, що в неї є, – сина.
Звичайний релігійний сюжет перетворюється на гімн людині, яка заради
вищого обов’язку іде назустріч стражданням і смерті. Погляд зовсім юної
Марії пройнятий скорботним передбаченням трагічної долі сина, який теж
не по-дитячому серйозний. В обох цих образах відчувається велика
внутрішня сила, яка поєднує античний ідеал краси з духовністю
християнського ідеалу.

Третій знаменитий майстер Високого Відродження – Мікеланджело до
Буонарроті (1475-1564), який був архітектором, поетом, живописцем і
скульптором.

Одна з ранніх робіт Мікеланджело відомі всім – статуя Давида. Образ
Давида, який за біблійною-легендою переміг велетня Голіафа, цікавив
багатьох художників. Якщо Донателло зображує Давида підлітком, то
Мікеланджело – красивим і сильним юнаком, який готується до бою, в
момент найвищої напруги внутрішніх сил.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020