К/Р з предмету: Культурология
На тему:
“Дива світу античної культури”ЗМІСТ TOC \o “1-3” \h \z
HYPERLINK \l “_Toc70671652” Вступ PAGEREF _Toc70671652 \h 3
HYPERLINK \l “_Toc70671653” 1. Статуя Зевса Олімпійського PAGEREF
_Toc70671653 \h 4
HYPERLINK \l “_Toc70671654” 2. Храм Артеміди Ефеської PAGEREF
_Toc70671654 \h 6
HYPERLINK \l “_Toc70671655” 3. Галькарнаський Мавзолей PAGEREF
_Toc70671655 \h 8
HYPERLINK \l “_Toc70671656” 4. Фароський маяк PAGEREF _Toc70671656
\h 10
HYPERLINK \l “_Toc70671657” 5. Колос Родоський PAGEREF _Toc70671657
\h 13
HYPERLINK \l “_Toc70671658” Висновок PAGEREF _Toc70671658 \h 15
HYPERLINK \l “_Toc70671659” Список використаної літератури PAGEREF
_Toc70671659 \h 16
Вступ
Досягнення античної цивілізації (І тис. до н. е. — V cm. н. е.)
становлять підґрунтя розвитку європейської культури. Антична культура —
це тип європейської раціональної культури. Її шлях — це шлях від міфу до
логосу, від міфологічної моделі світу до його натурфілософського
осмислення. Звільнена від суспільно-родових відносин антична свідомість
позбувалася міфології як перенесення їх на оточення, замінюючи її суто
розумовими структурами (рабовласництво спричиняє поділ розумової і
фізичної праці), тобто натурфілософським способом мислення. Буття
виявлялося в пропорції та зв’язку речей, які знаходили математичне
вираження. В одухотвореному, доцільному, замкненому Всесвіті
володарювали логос і розум. За мінливим багатобарв’ям земного буття
вбачався непорушний порядок абсолютів, універсалій, викристалізованих у
свідомості як ідей.
1. Статуя Зевса Олімпійського
За переказами, одне з Семи чудес світу – Статуя Зевса – була споруджена
у древньому місті Олімпія на західному узбережжі сучасної Греції,
близько 150 км на захід від Афін.
У північно-західній частині Еллади розташовувалося місто Олімпія, слава
про яке поширювалася далеко за межі країни. За переказами, саме тут Зевс
вступив в боротьбу зі своїм батьком, кровожерливим і віроломним Кроном,
який пожирав своїх дітей, оскільки оракул передбачив йому загибель від
руки сина. Врятований матір’ю, змужнілий Зевс, переміг і примусив Крона
відригнути своїх братів і сестер.
На честь цієї перемоги були встановлені олімпійські ігри, що уперше
відбулися у 776 р. до н. е. Минуло більше двох століть, і в 456 р. до н.
е. в Олімпії архітектор Лібон збудував храм, присвячений Зевсу, що став
головною святинею міста.
Храм прикрашала статуя бога заввишки 12 м 40 см, велич і краса якої
настільки уразили сучасників, що вона була визнана новим чудом світу.
Творцем Зевса Олімпійського був прославлений скульптор Фідій.
Він почав закладати статую близько 440 р. до н. е. Роком раніше, він
розробив техніку, щоб підготувати безліч золота і слонячої кістки для
будівництва. Він вирізав і ліпив частини статуї, перш ніж вони могли
бути зібрані в єдине ціле в самому храмі.
Коли будівництво статуї було завершене, їй ледве вистачило місця в
храмі. Страбо писав: “…хоч сам храм – дуже великий, скульптор
критикується за те, що не врахував реальне співвідношення пропорцій
статуї до храму. Він показав Зевса посадженим на трон, але з головою,
яка майже упирається в стелю, щоб у нас складалося враження, що якщо
Зевс встане, то головою впреться в дах храму”.
Твори древніх істориків, археологічні знахідки (невеликі копії,
зображення на монетах) донесли до нас скульптурний образ
древньогрецького божества. Фідій зобразив Зевса, який сидить на троні.
Оливковий вінок прикрашав голову бога – громовержця, борода хвилястими
пасмами обрамовувала його обличчя, з лівого плеча спадав плащ, що
прикривав частину ніг.
Фігура Зевса була виконана з дерева, і на цю основу за допомогою
бронзових і залізних цвяхів, спеціальних гачків кріпилися деталі з
слонячої кістки і золота (така техніка називається хрисоелефантинною).
Обличчя, руки й інші оголені частини тіла були з слонячої кістки,
волосся і борода, вінок, плащ і сандалі – із золота, очі – з коштовних
каменів. Мандрівники, які бачили Зевса в Олімпії, називають дивними
поєднання в його лику владності і милосердя, мудрості і доброти.
Трон був зроблений, за одними джерелами, з кедра, з інших – з чорного
дерева і покритий золотом і слонячою кісткою. Ніжки трону прикрашали
фігурки танцюючої Ніки – богині Перемоги. Ручки трону підтримували
сфінкси, а його спинку прикрашали Харити – богині Краси, дочки Зевса і
Гери.
Перед п’єдесталом, із зображенням сцени народження Афродіти, був
влаштований невеликий басейн, викладений блакитним елевксінським каменем
і білим мармуром. Зі слів древньогрецький письменника Павсанія (2 ст. н.
е.), він служив для стоку залишків оливкового масла, яким регулярно
змащували статую (масло зберігало слонячу кістку від розсихання).
Світло, що проникало крізь двері темного храму, відбиваючись від гладкої
поверхні рідини в басейні, падало на золото одягу Зевса і освітлював
його голову; людям, які входили, здавалося, що сяйво йде від самого лику
божества. Нащадки високо цінили витвір Фідія. Знаменитий оратор і
політичний діяч Риму Цицерон (1 ст. до н. е.) назвав Зевса Олімпійського
– втіленням краси. Римський письменник і вчений Гай Пліній Старший (1
ст. н. е.) вважав скульптуру незрівнянним шедевром. Протягом кількох
років храм приваблював відвідувачів і поклонників зі всього світу.
У першому столітті римський імператор Калігула спробував перемістити
статую у Рим. Проте, його спроба зазнала невдачі.
Після того, як Олімпійські Ігри були заборонені в 391 році імператором
Феодосієм, храм був закритий.
Олімпію й далі підстерігали невдачі – землетруси, обвали, пожежі і
повені, внаслідок цього храм був значно пошкоджений. Проте раніше статуя
була переміщена багатими греками в палац Константинополя. Там вона
зберігалася, поки не була знищена великою пожежею у 462 році. Сьогодні
від статуї залишився тільки пил…
Були зроблені копії статуї, включаючи великий прототип в Курені (Лівія).
Жодна з них, проте, не збереглася до сьогоднішнього дня. Ранні
реконструкції як наприклад, Ерлаха, як тепер вважають, є неточними.
2. Храм Артеміди Ефеської
Храм Артеміди розташовувався в Ефесі. Сьогодні це територія Туреччини.
Місце, де у минулі часи знаходилося це чудо світу – поруч з відомим
курортом Кушадасі, що на південний захід від Ізміру, на південь від
Бурси, на північ від Мармарісу і на схід від Памуккале.
Хоча основа храму Артеміди (Артемсіону) відноситься до сьомого сторіччя
до нашої ери, сама будівля була побудована у 550 р. до н.е. Будівництво
було субсидовано королем Лідіаном Кросусом, а проект розробив грецький
архітектор Персіфон. Будівлю прикрашали бронзові статуї, створені такими
скульпторами, як Фідій, Поліклетіс, Кресилус і Фрадмон.
Храм являв собою прямокутну будівлю із каменя і дерева, обнесену зі всіх
сторін подвійний колонадою із 127 колон. Відомостей про оздоблення храму
не збереглося.
Унікальним був сам спосіб побудови храму. Він був зведений на
болотистому ґрунті. Незвичність вибору місця пояснювалася прагненням
будівельників уникнути руйнування храму внаслідок частих землетрусів і
пожеж. На думку архітектора Херсифрона, м’який болотистий ґрунт слугував
амортизатором при землетрусах, а щоб запобігти осіданню величезної
кам’яної будівлі, було вирішено заповнити котлован сумішшю дерев’яного
вугілля і вовни.
Храм виконував подвійну функцію: ринку і релігійного закладу. Тривалий
час святилище відвідували торговці, туристи, ремісники і королі, які
приносили дари богині. За давніми переказами, під час однієї з облог
жителі Ефеса протягли від храму до міста мотузку, перетворивши тим самим
і Ефес на недоторканне святилище.
Слава Артемісіону була настільки велика, що в ньому зберігали свої
заощадження люди зі всіх кінців грецької ойкумени. Учень Сократа,
знаменитий історик Ксенофонт, який передав на зберігання богині велику
суму грошей перед походом у Персію (описаному в “Анабасисі”), після
повернення вибудував за них на ознаку вдячності Артеміді маленький храм
– точну копію ефеського – в містечку Скіллунті в Еліді.
21 липня 356 до н. е. головна святиня малоазійських греків – храм
Артеміди Ефеської – був спалений. Храм підпалив честолюбний житель Ефеса
Герострат, який мріяв прославитися за будь-яку ціну. Він сподівався, що,
знищивши один з найчудовіших витворів того часу, назавжди увійде в
історію. Але за рішенням іонійських міст його ім’я було піддане забуттю
і збереглося для нас лише у записках древньогрецького історика Феопомна
(4 ст. до н. е.).
Згодом виник переказ, що Артемісіон згорів того дня, коли народився
майбутній завойовник Азії Олександр Македонський. Римський історик
Плутарха писав пізніше з цього приводу: “богиня була дуже зайнята
турботою про народження Олександра, щоб врятувати храм”.
Коли ж через 25 років Олександр підійшов до міста, він виявив бажання
відновити храм у всій його пишності. Архітектор Олександра Дейнократ,
який керував роботами, зберіг колишній план, тільки підняв будівлю на
більш високу ступінчасту основу.
Новий храм усім був схожим на колишній, але перевершував попередника
розмірами. Його висота дорівнювала 109 м, ширина – 50 м. Багато
прославлених тогочасних майстрів прикрашали новий храм Артеміди.
Витончені барельєфи, що вінчали частину колон, створив скульптор Скопас;
статуї у внутрішніх приміщеннях – Пракситель. Серед творів живопису
виділявся портрет Олександра Македонського, якого художник Апеллес
зобразив у вигляді Зевса з блискавкою в руці. Немає підтвердження, що
сама статуя богині була встановлена у центрі святилища, але немає
причини і відкидати це. Чимало багатих римлян дарували храму золоті й
срібні скульптури.
У 263 н.е. готи, які вдерлися в Малу Азію і чули про незчисленні
багатства міста й Артемісіону, розграбували святилище. Наступним ударом
стала заборона язичницьких культів у Римській імперії в 391 р. при
Феодосії I Великому. Відомо, однак, що культ Артеміди продовжував
відправлятися тут ще два сторіччя, поки остаточно це місце не було
покинуте після землетрусу.
У 1869 р. внаслідок розкопок, проведених англійським археологом
Дж.Т.Вудом, у болоті на передбачуваному місці знаходження святилища,
була знайдена опорна плита споруди і численні підношення в храм.
Знамениті рельєфи колон Артемісіону нині знаходяться у Британському
музеї (Лондон).
3. Галькарнаський Мавзолей
За давніми переказами, Мавсол був правителем Карій, країни що входила до
складу Перської імперії, з 377 по 353 рр. до н.е. Столицею області було
місто Галікарнас, що у наш час під назвою Бодрум став туристичним
центром сучасної Туреччини. Мавсол змінив свого батька на посаді
повелителя міста і сатрапа провінції.
Мавсол одружився на своїй сестрі Артемізії. Набуваючи все більшої
могутності, він став задумуватися про гробницю для себе і своєї цариці.
На його думку, це повинна була бути надзвичайна гробниця. Мавсол мріяв
про величний пам’ятник, який би нагадував світу про його багатство і
могутність ще довго після його смерті.
Мавсол помер до закінчення робіт над гробницею, але його вдова
продовжувала керувати будівництвом до повного завершення, приблизно в
350 р. до н.е. Гробниця була названа Мавзолеєм, на ім’я царя, і це слово
стало означати всяку значну і величну гробницю.
До будівництва і оздоблення мавзолею були залучені відомі майстри, в
тому числі прославлені скульптори Скопос, Бріаксид і Леохар. Останній
служив придворним скульптором Олександра Македонського, його творчість
високо поціновував древньогрецький філософ Платон.
В архітектурі Галікарнаського мавзолею вперше в грецькій архітектурі
знайшли відображення всі три знаменитих ордери: доричний, іонічний і
коринфський. Нижній поверх підтримувався 15 доричними колонами,
внутрішні колони верхнього поверху були коринфськими, а зовнішні –
іонічними. У мавзолеї поєднувалася сувора геометричність, масивна
простота, виконана внутрішньою силою, і прагнення до декоративності й
легкості форм, плавності ліній. Аналогів цій споруді у грецькій
архітектурі немає. Багато в чому зберігаючи грецькі традиції і
будівельні прийоми, Галікарнаський мавзолей несе явний вплив східної
архітектури.
Гробниця Мавсола являла собою величну і незвичайну за формою споруду,
побудовану з цегли і облицьовану зсередини і зовні білим мармуром.
Висота її сягала 60 м. Перший поверх, де покоїлася урна з прахом, мав
вигляд величезного куба висотою 20 м і площею 5 тис. кв. м. Це
приміщення вартував ряд кам’яних левів. Другий поверх був обнесений із
зовнішньої сторони прекрасною колонадою. Тут зберігалися
жертвоприносини. Наступний поверх був виконаний у вигляді
багатоступінчастої піраміди, її вінчали фігури Мавсола і Артемісії, які
керували квадригою – четвіркою коней, запряжених в колісницю.
Майже неушкодженим Мавзолей простояв 1800 років. Та через вісімнадцять
століть землетрус зруйнував його до основи. У 1489 р. християнські
рицарі-іоаніти стали використати його уламки для замка, який вони
зводили неподалік. Вони склали частину кріпосних стін з блоків зеленого
каменя, характерних для основної частини Мавзолею. Через кілька років
рицарі виявили усипальню Мавсола й Артемізії. Але вони залишили
поховання на ніч без охорони, і воно було розграбоване мародерами, яких
привабили золото і коштовності.
Ще триста років пройшло, перш ніж археологи приступили тут до розкопок.
Вони відкрили частини основи Мавзолею, а також статуї і рельєфи, які не
були розбиті або украдені. Серед них виявилися величезні статуї, що
зображали, як вважають археологи, царя і царицю. У 1857 р. ці знахідки
були перевезені в Британський музей у Лондоні. Протягом останніх років
проведено нові розкопки, і тепер на цьому місці в Бодрумі залишилася
лише пригорща каменів…
4. Фароський маяк
Єдине з Семи Чудес Древнього світу несло в собі не тільки архітектурну
елегантність, але й практичну функцію. Це – Александрійський Маяк, що
знаходився на древньому острові Фарос (сьогодні це мис в межах міста
Александрія у Єгипті). Він гарантував морякам безпечне повернення у
Велику Гавань. А ще він був найвищою спорудою на Землі.
Після завоювання Єгипту у 332 році до н.е. Олександр Македонський
вирішив заснувати там нову столицю. Так виникла Александрія.
Місце для нового міста обиралося ретельно. Замість того, щоб заснувати
його у дельті Ніла, було обрано район, розташований за двадцять миль на
захід, щоб мул і бруд, принесені річкою, не засмічували міську гавань.
Південна околиця міста закінчувалася озером Мареотіс. Після того, як був
побудований канал між озером і Нілом, місто мало дві гавані: одна для
руху по Нілу, іншу для середземноморської морської торгівлі. Олександр
помер близько 323 року до н.е, і будівництво міста завершувалося
Птоломеєм I. За його правління Александрія досягла багатства і
процвітання.
Багато дивного і чудового було в цьому місті. Зокрема, тут знаходився
відомий Мусейон (Музей-храм муз), де розміщувалися астрономічна
обсерваторія, школа, анатомічний театр, майстерня. У різний час в
Мусейоні жили і працювали геніальні грецькі вчені – творець геометрії
Евклід, піонер хірургії Герофіл. Тут дістав освіту і працював Архімед.
Багато років тут трудився чудовий механік Герон, який побудував перші
автомати і написав про них захоплюючу книгу “Театр автоматів”.
Мірою розвитку судноплавства, морської торгівлі все гостріше відчувалася
потреба у маяку, який серед підводних скель і мілин вказував би суднам
безпечний шлях в александрійську гавань. На східному краї острова Фарос,
що лежав у морі на відстані 7 стадій (1290 м) від Александрії, був
побудований маяк, який став носити ім’я острова. Зв’язок імені маяка з
його функцією виявився настільки міцним, що слово “Фарос” стало коренем
слова “маяк” у багатьох мовах – французькій, італійській, іспанській і
румунській.
Висота маяка – 135 м, його світло було видно на відстані 60 км (за
іншими свідченнями, до 100 км). Нижня частина являла собою чотиригранну
призму 60-метрової висоти з квадратною основою, довжина сторони якої
становила 30 м. У внутрішніх приміщеннях зберігався різний інвентар, а
плоский дах, прикрашений по кутках величезними статуями Тритона, служив
основою середньої частини. Це була 40-метрова восьмигранна призма-вежа,
облицьована білим мармуром. Верхня (третя) частина маяка була споруджена
у формі циліндричної колонади – 8 колон несли купол, увінчаний
7-метровою бронзовою фігурою повелителя морів Посейдона. Джерелом світла
служило велике багаття, що постійно підтримувалося. Яким чином
досягалася яскравість і дальність свічення досі не встановлено. За
однією з версій, цей ефект досягався за допомогою величезних дзеркал з
полірованої бронзи або скла. За іншою – завдяки використанню прозорих
шліфованих каменів-лінз.
Всіх, хто бачив маяк, приводили у захоплення високі стрункі жіночі
фігури, зроблені з позолоченої бронзи. Час від часу ці нерухомі фігури
раптом оживали. Адже це були не просто статуї, а хитромудрі автомати.
Одні показували силу вітру і морських хвиль, пересуваючи великі золоті
стрілки на величезних синіх циферблатах. Інші, повертаючись, вказували
напрямок вітру або слідували руками за рухом сонця і місяця.
Жінки-автомати стояли також біля великого Водяного годинника – клепсидр.
Вони били у дзвони. А в туман і негоду сурмили у зігнутий золотий ріг,
попереджаючи мореплавців про небезпечну близькість мілин і підводні
скелі. Історія зберегла ім’я творця Фароського маяка: на одній з плит
вчені виявили напис “Сострат, син Декстіфона, присвятив богам-спасителям
ради морів”. Напис зберігся завдяки винахідливості архітектора – він
закрив її шаром штукатурки, на якій написав ім’я правителя Єгипту.
У сліпучому блиску маяка, як в фокусі, сконцентрувалася вся мудрість,
сила думки і глибина знань великих вчених Мусейону. Але сильний
землетрус у травні 1100 р. зруйнував маяк майже до основи. У середні
віки залишки подіуму Александрійського маяка були вбудовані в турецьку
фортецю Кайт Бий. Зараз вона перетворена у єгипетський військовий форт.
Тому добратися до залишків маяка неможливо навіть вченим-археологам.
5. Колос Родоський
Колос Родоський був споруджений на вході у гавань, що на острові Родос в
Греції. Древня Греція складалася з міст-держав, влада яких не
поширювалася за їх межі. На маленькому острові Родос було три таких
“держави”: Ялосос, Камірос і Ліндос. У 408 р. до н. е., ці поліси були
об’єднані в один – Родос. Місто процвітало у комерційному плані і мало
сильні економічні зв’язки зі своїм головним союзником, Птоломеєм Сотером
з Єгипту. У 304 р. до н. е. війська правителя Передньої Азії і Сирії
Деметрія Поліоркета раптово напали на острів Родос. Однак стійкий опір,
мужня боротьба родосців примусили ворога відступити. На честь перемоги
жителі острова вирішили спорудити статую бога Геліоса, заступника
Родоса. Геліос був не просто особливо шановним божеством на острові –
він був його творцем. Вважалося, що не маючи місця йому присвяченого,
сонячний бог виніс острів на своїх руках з морської глибини.
Кошти на спорудження статуї були отримані за рахунок продажу
різноманітних облогових гармат, кинутих ворогом при відступі. Серед них
знаходилося також чудо військової техніки – гелеополіда – величезна
облогова вежа, забезпечена тараном, катапультами, майданчиками для
розміщення штурмових загонів, перекидними містками, що принесла чималу
виручку.
Спорудження монумента доручили відомому скульптору Харесу, учню
прославленого Лісиппа. Минуло 12 років наполегливої праці, і перед
захопленими поглядами жителів острова відкрилася велична картина.
Біля входу в гавань на біломармуровому пагорбі підносилася гігантська
бронзова фігура бога Сонця.
На штучному пагорбі Харес встановив три кам’яних стовпи – на двох з них
кріпилися бронзові деталі, що зображали ноги і торс гіганта, на третьому
– деталі плаща. “Збирання” статуї здійснювалося знизу вгору – спочатку
формувалися ступні, потім ікри і т.д. Мірою закріплення деталей їх
засипали землею, створюючи таким чином майданчик для роботи на більш
високому рівні. Лише коли статуя була повністю готова, горб був
прибраний.
База була зроблена з білого мармуру, спершу були встановлені ноги
статуї, а потім і сама статуя. Бронзова форма божества була укріплена
залізними і кам’яними конструкціями. Його голову прикрашав вінець у
формі променів сонця, що розходяться; лівою рукою він підтримував
спадаючий плащ, а долонею правої, зігненою в лікті, прикривав очі,
вдивляючись в морські далі. Раніше фігура Геліоса звичайно зображалася з
рукою, випростаною уперед. Цього разу скульптор надав їй інше положення:
розрахунки показали, що інакше рука обламалася б від власної ваги. За
свідченням римського вченого і письменника Плінія Старшого, який вивчав
частини зруйнованої скульптури, не кожному вдавалося обхопити великий
палець на руці гіганта.
Слава про Колоса Родоського рознеслася по всьому Середземномор’ю, безліч
мандрівників з інших країн приїжджали помилуватися прекрасним витвором
мистецтва.
У порівнянні з іншими Чудесами Світу Колос Родоський “прожив” недовге
життя. Приблизно через 50 років після “народження” він був зруйнований
землетрусом. Від сильних поштовхів надламалися коліна статуї, вона
звалилася вниз. Частини бронзового тіла бога Сонця протягом сторіч
покоїлися на землі, народжуючи різні легенди. Так, в одній з них
розказувалося, що судна, що прямували в гавань, пропливали поміж ніг
гіганта.
У 977 р. н. е. арабський намісник, який правив на острові, продав
частини статуї, що збереглися. Для їх перевезення було потрібно 900
верблюдів. Здавалося, статуя назавжди зникла в плавильних печах.
Однак нещодавно на дні древньої гавані археологи виявили кисть правої
руки бога Сонця. Це все, що збереглося від останнього з семи Чудес
Світу, створених в античний період.
Висновок
Антична культура — космологічна. Космос виступав її абсолютом. Це
Всесвіт, порядок, ціле, що протистоїть хаосові впорядкованістю і красою.
Космос — це чуттєво сприйнятий реальний небосхил з небесними тілами, які
правильно рухаються над нерухомою землею (Платон). За О. Лосевим,
рабовласництво з сутністю раба як фізичної речі в кінцевому узагальненні
породжувало уявлення про світ як про матеріальний; тобто пластичність
античного світогляду є перенесенням земних відносин раба і рабовласника
на всю природу. Відповідно, в античній культурі домінували пластичні
мистецтва. Наукові знання були насамперед дослідженням просторових
відносин між тілами (“Початки” Евкліда).
У такій культурі бути означало знайти естетично завершену форму. Це
відобразилось у вченні Арістотеля про ентелехію, сутність якої в тому,
що будь-яке поняття є водночас і розумовим уявленням, і об’єктивною
реальністю. Предмети і явища знаходять справжнє буття, коли набувають
форми.
Космологізм античної культури передбачав розуміння людини як частини
космосу. Людина безпорадна, її життєвий шлях, доля наперед визначені
богами. Боги персоналізували коло року, фатуму, циклічного руху людських
вчинків. Так, герої античної міфології і літератури завжди звертаються
до богів з проханням визначити не тільки життєвий шлях, а й найменший
вчинок. У неможливості вийти за межі доленосного кола, у вічному
поверненні до першооснов виникав образ вічності, циклічного часу, часу —
кола.
Список використаної літератури
Ліндсей Дж. Коротка історія культури. – К., 1995.
Мирецкая Н. Уроки античной культуры. – М., 1998.
Павленко Ю. Історія світової цивілізації. – К., 2000.
Пролеев С. Античный мир: философия, история, культура. – М., 2000.
Українська та зарубіжна культура / За ред. М.М. Заковича. = К., 2002.
Історія світової культури. – К., 1999.
PAGE
PAGE 15
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
