Контрольна робота
з предмету: «Історія держави і права зарубіжних країн»
на тему: «Право Стародавнього Вавілону»
студента 1-го курсу
факультета № 5
Краснокутського Валерія
1.Характеристика основних джерел права Стародавнього
Вавілону.
Вавилон, розташований у самому серці Месопотамії, там, де зближаються
русла Тигру й Євфрата, знаходився на схрещенні важливих торгових шляхів,
що йшли із Малої Азії і Закавказзя до Перської затоки і від сірійського
узбережжя на плоскогір’я Ірану. Вавилон став столицею могутньої держави
і перетворився в найбільший торговий, політичний і культурний центр
Передньої Азії, зберігши своє значення майже два тисячоріччя, цьому
сприяло його вигідне географічне положення. Перші відомості про Вавилон
йдуть з III тисячоріччя до н.е., коли це місто входило до складу
великого Шумеро-Аккадського царства і носило древньо шумерійську назву
Кадингір (Вората богів). Наприкінці III тисячоріччя до н.е. численні
семітські кочові племена аморитів проникають у Месопотамію, захоплюють
велику область у країні Аккад і створюють сильну державу з центром у
Вавилоні. Приблизно в те ж самий час гірські племена – еламітів,
скориставшись ослабленням Шумеро-Аккадського царства, вторгаються в
Месопотамію зі сходу, міцно осідають у Шумері, перетворивши Ларсу в один
із своїх головних опорних пунктів. Іноземні завойовники не змогли мирно
розділити між собою захоплену країну. Між ними почалося суперництво і
розгорілася неминуча боротьба за переваження і панування у всій
Месопотамії. Переможцем із цієї боротьби вийшло Вавілонське царство, у
якому зміцнилася аморитська династія (1894-1595 р. до н.е.). Найвищого
свого розквіту Вавілоно-Аморитське царство досягло при Хаммурапі
(1792-1750 р. до н.е.), що об’єднав під своєю владою все Двуріччя й
утворив велику і сильну державу. Історія цього часу нам добре відома
завдяки великій кількості збережених документів, серед яких особливе
місце займають великий звід законів, адміністративне листування царя з
місцевими чиновниками, дипломатичні документи.
Судячи з цих документів, зовнішня політика Хаммурапі, еламітських
правителів, що зміцнилися в Ларсі, царів великої держави Марі,
розташованої на захід від Євфрата і міст середньої і північної
Месопотамії, спліталася в один складний і заплутаний вузол. Найбільше
активну зовнішню політику вів Хаммурапі, який поставив перед собою ціль
об’єднати всю Месопотамію під своєю владою. Прямуючи до досягнення цієї
цілі, Хаммурапі широко використовував не тільки свою військову силу, але
і різноманітні засоби дипломатії. Уклавши військовий союз з Зімрілимом,
царем держави Марі, Хаммурапі розбиває порізно своїх супротивників. На
початку свого царювання він завойовує шумерійські міста Ісін, Урук і Ур.
Потім він зміцнює свою владу в середній Месопотамії, отримавши на це
згоду свого союзника Зімрілима, що в одному із своїх дипломатичних
послань у таких словах надає йому свободу дій в Аккаді: «Якщо князі
Ешнунни тебе визнають, то прав у якості царя над країною Ешнунни. А
якщо вони тебе не визнають, то посади який знаходиться в тебе, щоб він
царював над ними».
Завзяту і тривалу боротьбу веде Хаммурапі зі своїм давнім суперником,
еламським правителем Рімсіном, що зміцнився в Парсі. На 31-м році свого
царювання він розтрощив країну Емутбад і царя Рімсіна, примусивши
Рімсіна бігти і приєднав Шумер до свого царства. Спираючись на
військову поміч царя Марі, Хаммурапі підкоряє своїй владі області
північної Месопотамії. Потім, зміцнившись у Месопотамії, він звертає
зброю проти свого недавнього союзника – держави Марі і після двох
спустошливих набігів, на 33 і 35-му роках свого царювання руйнує і
захоплює столицю цього колись могутнього і багатого царства. Деякі
документи цього часу вказують на існування дипломатичних відносин між
Вавилоном і північно-сірійською державою Угаріт.
У Вавилоні в часи Хаммурапі оформилася типова для древнього Сходу
деспотія. Управління країною було строго централізовано, і уся верховна
влада, законодавча, виконавча, судова і релігійна, була в кінцевому
рахунку зосереджена в руках царя. Як очевидно з листування Хаммурапі з
його чиновниками, цар самий керує різноманітними галузями управління,
зокрема організацією штучного зрошення. Цар особисто розглядає
різноманітного спірні діла і скарги, що надходять на його ім’я. По цих
ділах цар самий виносить рішення і дає відповідні розпорядження своїм
чиновникам. Нарешті, особливими указами царя вносяться необхідні
виправлення в календар.
У управлінні країною цар спирався на складний і централізований
бюрократичний апарат. Одні чиновники відали окремими галузями
центрального управління, інші управляли містами або областями,
приходячись як би намісниками царя. Вавилоном і іншими великими
містами, як, наприклад, Сіппар, управляли чиновники, що носили високий
титул «шакка-накку». Менше великими містами й областями управляли
чиновники, що називалися «рабіанум». Населення зобов’язане було
сплачувати різноманітні податки: із хлібного врожаю або приплоду худоби,
фінікових садів, поляж кунжуту і з рибацьких общин. Поряд із цими
податками стягалися особливі податі сріблом і спеціально царські податі,
що стягалися натурою. Всі ці прибутки стікалися в царську скарбницю й
утворювали палацеве майно, що поряд із храмовим знаходилося під
особливим захистом закону.
Судова влада знаходилася в руках особливих чиновників. Судовими
функціями були наділені шакканакку, рабіанум, судді округу й особливі
суди «найстарших і славетних людей міста». Храмові судді все більше
утрачають своє значення й обмежуються лише тим, що приймають показання
під присягою перед статуєю божества в храмі. Поступово з’являються
перші норми процесуального права, відповідно до котрих суддям ставиться
в обов’язок не просто приймати показання свідків, а особисто
«досліджувати діло». Спеціальні статті закону карають винного в
лжесвідченні, нарешті, стаття 5 строго карає суддю за зміну судового
вироку, стягуючи на нього штраф у 12-кратному розмірі позову і
забороняючи йому надалі виконувати судові обов’язки. Всю систему
бюрократичного управління країною очолює цар, що по навчанню жерців
одержує верховну владу як би безпосередньо з рук богів. З гордістю
говорить у своїм кодексі Хаммурапі про самого себе: «боги Ану і Енліль
закликали мене, Хаммурапі, славнозвісного, богобоязливого воїна… Я,
Хаммурапі, – пастир, обраний богом Енлілем… царствений нащадок,
створений богом Сіном… повновладний цар царів, брат бога Замами…
божественний цар царів… Мардук закликав мене управляти народом і
дарувати країні добробут»).Вавілонське царство після смерті Хаммурапі
стало поступово хилитися до спаду.
2. Кримінальне право та процес за законами Хаммурапі.
Найважливішим джерелом для вивчення господарського і суспільного ладу
Вавілонського царства є знаменитий звід законів царя Хаммурапі,
написаний архаїчним клинописом на базальтовому стовпі. Цей чудовий
пам’ятник стародавньовавілонської писемності був знайдений французьким
ученим Де-Морганом у Сузах у 1901 р. На верхній частині стовпа
зображений цар Хаммурапі. Вся інша частина стовпа покрита клинописним
текстом, що містить 247 статей судебника. П’ять стовпів, що містили 35
статей, вискоблено, очевидно, еламським завойовником, котрий увіз цей
пам’ятник у якості трофея в Сузи. Цей пропуск в тексті може бути
відновлено завдяки знайденим копіям кодексу, якими древньовавілонські
переписувачі і судді користувалися з метою навчання, а також у судовій
практиці.
Кодекс Хаммурапі є подальшим розвитком і кодификацією
древньошумерійських законів, що вчинили сильний вплив на вавілонське
законодавство. Судебник Хаммурапі трохи більш систематичний, чим
збірники шумерійських судових рішень, і в ньому уже ясно відчувається
спроба законодавця об’єднати в групи родинні по змісту статті закону,
проте він все ще не може бути визнаний кодексом у повному значенні цього
слова і скоріше є склепінням окремих юридичних рішень (казуальне
право). Судебник складається з трьох частин: 1.Введення , 2.Судебник ,
3.Висновок.
В вступі вказується на те, що видання кодексу має своєю ціллю
встановлення справедливості в країні. Далі цар перераховує свої титули,
славить свою велич, відзначає благодіяння, зроблені їм країні. Середня,
основна частина судебника містить перелік статей, що стосуються карного
права, судочинства, права власності (крадіж і грабіж), прав воїнів.
Окремі статті говорять про права володіння нерухомістю, про торгівлю,
заставному праві, сімейному праві, покаліченні, роботі зодчих і
кораблебудівників, найманні робочої сили і рабстві. У заключній частині
цар перераховує свої заслуги перед народом, закликає благословення на
голову тих царів, що будуть виконувати його закони, і посилає грізні
прокльони на тих, хто не буде їх додержуватися або зважиться їх
скасувати.
Документи часу Хаммурапі і головним чином його звід законів
дозволяють відновити загалом картину законоправного життя країни. В
великій і централізованій державі державна влада, спираючись на
величезний, зосереджений в її руках земельний фонд, вторгається в
господарське життя країни, намагаючись спрямовувати її розвиток.
Постійно почуваючи потребу в будівельному матеріалі, цар приймає ряд мір
до охорони лісів, що були розбиті на окремі «лісові ділянки” і
перебували у віданні особливих «лісничих», що підпорядковувалися
головному лісничому. Зберігся документ, у якому цар наказує
розслідувати справу про порубку дерев на лісових ділянках, доручених
веденню головних лісничих Абліануму і Сінмагіру, а також дізнатися, хто
зрубав дерева: лісничі або «чужа рука» (тобто зловмисник). Лісничі
відповідали за схоронність лісів. За посадові злочини вони карались
стратою.
Велике значення в економіці Вавілонського царства як і раніше мало
скотарство. Великі луги, степи і гірські схили являли собою прекрасні
пасовища, на яких паслися величезні череди. Регламентуючи права
власності на худобу, законодавець особливо дбайливо охороняє інтереси
багатих власників стад. По кодексі Хаммурапі наймач худоби несе перед
власником повну відповідальність за найняту їм худобу і зобов’язаний був
відшкодовувати власнику збитки в тому випадку, якщо худобі буде
спричинена якась шкода (смерть, ушкодження ока, рогів, хвоста або
ніздрів). Це підтверджує факт зосередження великої кількості стад у
руках окремих багачів, що здавали худобу в найм, очевидно, біднякам.
Інші статті закону установлюють відповідальність пастуха за ввірену йому
худобу і накладають на нього тяжке покарання у випадку зміни клейма і
продажу украденої худоби. Безсумнівно, що законодавець у цих статтях
відбиває інтереси рабовласників, що володіли великими чередами худоби.
Розвиток землеробського господарства в силу природних умов у значній
мірі визначалося штучним зрошенням. Тому Хаммурапі звертає велику увагу
на розвиток іригації. За наказом Хаммурапі був виритий канал
Нар-Хаммурапі. Статті 53-56 кодексу Хаммурапі установлюють
відповідальність кожного общинника за зберігання в порядку даної ділянки
іригації, причому якщо по провині когось стався у греблі прорив і була
затоплена сусідня ділянка, то винний повинний відшкодувати знищений їм
хліб. Якщо ж він не в змозі відшкодувати хліб, то по ст. 54 його самого
і його майно варто продати, звернувши виручені гроші на відшкодування
понесених збитків. Цілий ряд інших документів цього часу вказує на
посилений контроль, що проводився центральною владою над справою
утримання в порядку зрошувальної мережі. Якщо в царський палац
надходили відомості про те, що в тій або іншії місцевості недостатньо
води для зрошення, то з палацу негайно направлялося відповідне
розпорядження до місцевого чиновника про прийняття необхідних мір для
забезпечення цих полів водою. Орендарі, що наймали в оренду ділянки
царської землі, повинні були бути забезпечені водою для зрошення землі.
У випадку неврожаю через погане зрошення місцевий чиновник повинний
був сплатити за орендаря недоїмку його орендної плати.
Поряд із зерновим господарством і скотарством широке поширення одержує і
садове господарство. Недарма древня Месопотамія здавалася квітучим
садом, і саме тут виникнула легенда про райський сад, у якому ростуть
прекрасні фруктові дерева. Держава захищає інтереси земельних
власників, бере на себе захист інтересів також і власників садових
ділянок. По одній статті кодексу Хаммурапі за незаконну порубку дерева
в чужому саді покладався досить високий штраф: половину міні сріблом
(біля 240 грамів).
Вигідне географічне положення Вавилона сприяло досить значному розвитку
торгівлі. На жаль, у кодексі Хаммурапі збереглося мало вказівок на ті
предмети, що були головними об’єктами торгівлі. Проте можна думати, що
з Вавілонського царства, як з аграрної країни, особливо широко
вивозилися продукти сільського господарства. Так, у статті 104 у якості
товарів перераховуються хліб, шерсть і олія, а в статті 237 до цих
продуктів сільського господарства ще додані фініки. Торгівля у
Вавілонії приймала різноманітні форми. Поряд із великою оптовою
торгівлею існувала також і дрібна, роздрібна торгівля. Дрібні торговці,
одержуючи у великих багачів або в храму позички або товари, вели торгові
операції на свій страх і ризик. Законодавець, що захищає інтереси
власників-багачів, і в даному випадку приймав ряд мір до того, щоб
гарантувати великому оптовому торговцю високий, установлений законом
прибуток. По статті 101 хто взяв у великого торговця позичку
зобов’язаний був повернути узяті гроші в подвійному розмірі, навіть у
тому випадку, якщо він не наживав баришу. Єдиною причиною, що звільняла
від цього були військові дії (стаття 103).
Торгові угоди на продукти сільського господарства відбувалися на
особливих ринках, де встановлювалися ціни на товари, як очевидно з
документів, що передбачають повернення вартості узятого в борг зерна «за
курсом дня». І дійсно з документів очевидно, що вартість різноманітних
продуктів часто коливалася в залежності від загальних господарських
умов, а також від часу року.
У зв’язку з ростом і посиленням Вавілонської держави розширювалася і та
зовнішня торгівля, що вели вавілонські купці. Так, ми знаємо, що вони
відправлялися на іноземні ринки, щоб купувати і продавати рабів. У
деяких документах вартість того або іншого товару встановлюється за
курсом, що стояв у той час на тому або іншому іноземному ринку. Вавилон
при I вавілонській династії поступово перетворюється в найбільший
торговий центр усієї Передньої Азії.
Зерном виплачується винагорода сільськогосподарським робітникам,
погоничам волів, пастухам, за найм візків, волів і ослів, а також платня
царським чиновникам і суддям.
Розвиток торгівлі і лихварства, особливо помітний в період розквіту
Вавілонського царства, сприяв подальшому соціальному розшаруванню
усередині древніх сільських общин. Проте все ще зберігалися пережитки
древнього родильного ладу, на що вказують деякі статті в судебнику
Хаммурапі. Так, за кровозмішення покладалося особливе
покарання-вигнання з рідної місцевості або рідного будинку (статті
154-158). Безсумнівно в ті часи люди були дуже міцно пов’язані зі
своїми сільськими і сімейними общинами. Тому насильницький відрив
людей від того середовища, у якому вони жили і від котрого вони
економічно залежали, вважався в ті часи жорстоким покаранням. Іншим
пережитком родильного ладу був звичай добавляти при внесенні орендної
плати 1/2 шекеля срібла, причому ця доплата носить дивну назву
«баран-цоля». Можливо, що ця доплата вносилася на користь покровителів
роду – духів предків у тому випадку, коли майно віддавалося за межі
роду.
Велике значення зберігала патріархальна сім’я, у якій формувались
найдавніші види прихованого рабства, і в зв’язку з цим виникали
найдавніші форми гноблення і панування. Хазяїном у патріархальній сім’ї
завжди вважався батько і чоловік, і йому були зобов’язані коритися всі
члени сім’ї. Батько і чоловік мав права рабовласника над усіма членами
своєї сім’ї. Звичай багатоженства ставив дружину в принижене положення.
Відповідно до кодексу Хаммурапі за порушення подружньої вірності
дружина і чоловік несли різноманітні покарання. У випадку невірності
чоловіка дружина могла узяти свое придане і повернутися до батька, але у
випадку невірності дружини її кидали у воду. У шлюбних контрактах
указується, що якщо дружина відмовиться від свого чоловіка, то чоловік
має право накласти на неї клеймо рабства і продати її. Жінка мала
обмежене право власності. Вдова не могла повною мірою вільно мати у
своєму розпорядженні своє майно. Законодавець прагнув всіляко до того,
щоб максимально зберегти власність у руках однієї сім’ї. Цілий ряд
статей кодексу Хаммурапі вказує на те, що вдова не мала права
відчужувати своє майно після смерті чоловіка, тому що це майно вважалося
спадщиною дітей, серед яких старший син мав право на одержання
переважної частки спадщини. Численні документи Вавілонської епохи
вказують на ряд випадків продажу дітей у рабство. Судячи з деяких
документів, існувала визнацена цінність такого домашнього раба. Ряд
документів красномовно говорить про те, що батько і чоловік мав
необмежені права над своєї сем`єю і міг продати в рабство всіх членів
сім’ї. Так, в однім документі говориться про те, що якийсь Шамаш-Дайян
продав на сплату свого боргу кредитору всіх членів своєї сім’ї, рабів
і рабинь. Тільки такою ціною він зберіг свою особисту свободу. Дитя
вважалось власністю батька. По статті 14 кодексу Хаммурапі крадіжка
малолітнього сина вільної людини каралась стратю.
Такі відмітні риси того домашнього рабства, що існувало на древньому
Сході, знайшло свій відбиток у документах вавілонської історії й у
якості примітивного нерозвиненого рабства відрізнялося від більш пізніх
форм рабства. Протиставляючи це домашнє східне рабство розвиненому
рабству, що існувало в античному світі, Енгельс писав:
«Інше діло домашнє рабство на Сході; тут воно не утворить прямим образом
основи виробництва, а є непрямим образом складової частини сім’ї,
переходячи в її непомітним способом». Іншим джерелом рабства в цю епоху
була боргова кабала. Хлібороби потребувалися в землі, у насіннях і
худобі, ремісники в сировині, а дрібні торговці в товарах. Беручи
позичку, ці люди брали на себе зобов’язання сплачувати досить значні
відсотки, звичайно від 20 до 33%. При зернових позичках звичайно
сплачувалося 30% річних, а при позичках грошима – 20%. Кредиторами
виступали як приватні особи, так і храми, що зосередили у своїх руках
великі багатства. Боржники нерідко повинні були гарантувати своєчасну
сплату як позички, так і відсотків особливою заставою (іноді у виді
нерухомості, наприклад, дома) або поручництвом третьої особи. Якщо
позичка, видана під поручництво, не була повернута в термін, то
відповідальність падала на поручителя, що мав право перетворити в кабалу
неспроможного боржника і навіть захопити його сім`ю і його майно, як
указують деякі документи. Все це сприяло швидкому розору і закабаленню
неспроможних боржників. Загострювалися класові протиріччя між
бідняками, що утрачали свое останнє майно і стояли на грані рабства, і
багатійями, що утворювали сильний і сплочений клас рабовласників.
Очевидно, для того, щоб трохи зм’якшити гострі форми класової боротьби,
що назрівала, Хаммурапі у кодексі намагається до деякої міри захистити
особистість і майно кабального боржника від надмірних домагань і утисків
кредитора. Так, по статті 117, якщо боржник віддавав у боргову кабалу
свою дружину, свого сина, або свою дочку, то кредитор мав право тримати
їх у себе в будинку і користуватися їхньою працею не більш 3 років: на
4-й рік він був зобов’язаний їх відпустити на свободу. Таким чином,
кредитор не міг утримати родичів боржника в якості кабальних на довгий
термін і, очевидно, навіть у тому випадку, коли борг не був повернений,
не міг їх перетворити у фактичне рабство.
Одночасно з цим законодавець захищав від сваволі і жорстокого поводження
сина боржника, узятого в заставу кредитором. По статті 116 судебника
Хаммурапі, якщо син вільної людини, узятий у заставу кредитором і,
очевидно, зобов’язаний відпрацьовувати борг свого батька, умре у будинку
позикодавця від побоїв або дурного поводження, то слідувало зрадити
смерті сина кредитора. Таким чином, кредитор повинний був понести такий
же збиток, який він заподіяв своєму боржнику, коли порушив даний закон.
Нарешті, звід законів забороняв кредитору самовільно брати з житниці або
комори свого боржника хліб із метою відшкодування позички. Очевидно,
законодавець, прямуючи зжити древні форми самосуду і звичайного права,
намагався обмежити сваволю багатіїв, що часто пригноблювали безправних
бідняків. Недарма статті даного кодексу потребують упорядкування
юридичних документів фіксуючих ті або інші угоди, судового розбору самих
різноманітних казусів і навіть установлюють форми судової процедури. У
цьому позначається прогресивний характер законодавства Хаммурапі.
Намагаючись захистити сваволю багатих і сильних кредиторів, кодекс
Хаммурапі все ж вводить статтєю 115 – обмовку, що у деякому відношенні
розв’язує руки позикодавця, що користується підневільною працею
кабального боржника. У цій статті говориться, що «якщо узятий у заставу
умре у будинку взявшего в заставу природною смертю, то це діло не може
повести до позову». Адже не треба забувати того, що кодекс Хаммурапі
відбивав інтереси рабовласників.
Розор бідняків, боргова кабала і війни збільшували кількість рабів у
країні. Судячи з законів і ділових документів цього часу, праця рабів у
Вавілонії мала широке застосування. Відомо, що вартість раба була
невисокою. Вона дорівнювалася найманій платі за вола, тобто 160 грамам
срібла. На рабів дивилися, як на предмети, їх продавали, обмінювали,
дарували, передавали в спадщину. У випадку нанесення фізичного збитку
рабу і його убивству винний повинний був компенсувати власника раба.
Ряд статей кодексу Хаммурапі переслідував одну лише ціль – захист
інтересів рабовласника. Закон і влада карали стратою ту людину, котра
«виводила за ворота не приналежного йому раба» або «вкривала у будинку
збіглого раба». Рабовласник, у якого біг раб, міг завжди звернутися до
державної влади з проханням впіймати і повернути йому збіглого раба.
При найманні раба в його хазяїна наймач повинний був брати на себе
матеріальну відповідальність у випадку втечі раба. Те ж саме
відбувалося і при передачі раба в заставу. Жорстокі форми експлуатації
праці рабів часто призводили до того, що раби утікали від своїх хазяїв.
На це вказує цілий ряд статей вавілонського законодавства і деякі звичаї
того часу. У випадку продажі раба встановлювався трйохденний термін для
визначення того, чи не є продаваний раб збіглим. Особливо характерна
стаття 282, що встановлює покарання для раба, що не корився своєму пану.
По цій статті перекірливому рабу слідувало відрізати вухо. Як очевидно
з кодексу Хаммурапі, у Вавилоні існував звичай таврування рабів, причому
зміна клейма суворо каралась законом.
Проте у Вавилоні рабовласницький засіб виробництва не досяг повного
розвитку. Протягом довгого часу продовжували існувати пережиткові форми
общини, а також залишки родильного ладу, що в значній мірі обумовлювало
застійний характер і повільний розвиток суспільних відносин і держави в
древній Месопотамії. Деякі статті кодексу Хаммурапі вказують на
зберігання у Вавилоні цих древніх пережитків. Так, по статті 23 у тому
випадку, якщо грабіжник не був схоплений, усі збитки повинна була
відшкодувати «місцевість», у котрій жив грабіжник. Отже, «місцевість»
або, вірніше, община зв’язувала круговою порукою усіх своїх членів.
Ділові документи цього часу вказують на те, що деякі землі знаходилися в
сімейному володінні, а до цього були виділені з общинного земельного
фонду.
Поряд із цим, поступово руйнуємим общинним землеволодінням у Вавілонії
існувало і велике царське землеволодіння. Цар дивився на всі землі в
країні, як на землі, що належать йому, і вважав себе управі відчужувати
земельні ділянки від общин і передавати в якості царського дарування
тому або іншому сановнику. Війни збільшували централізований у руках
держави земельний фонд. Так, після перемоги над Ларсою Хаммурапі
приєднав до Вавілонського царства всю область Ларси, а землі правителя
Ларси приєднав до царського земельного фонду, назначив для управління
ними особливого чиновника. Право царя на вибіркові землі також сприяло
збільшенню царського земельного фонду. Про це ясно говориться в однім
документі того часу: «Ця людина померла. Його поле Шамашхасіру
(управителю царських земель у Ларсі) віддайте». Великі царські земельні
угіддя експлуатувалися не тільки управлінням царського палацу за
допомогою головним чином рабської праці, але й орендарями, що брали
частину цих земель в оренду. На широке поширення оренди вказує
наявність спеціальних термінів, що служили для позначення понять
орендар, орендний документ, орендоване поле, орендна плата. Оренда
фіксувалася в особливому орендному договорі, що складався по визначеній
формі. У цьому договорі позначався об’єкт оренди, розмір орендної плати
або частки врожаю, місце і час сплати, імена свідків і дата. Здача
землі в оренду супроводжувалася вчиненням особливих обрядів, що
вказували на те, що дана орендна ділянка ставала володінням господаря,
знаходилась в його руках, але все ще не була його власністю. Таким
чином, державна влада вживала заходів до того щоб орендар не міг
привласнити собі орендованої землі. Орендна плата, або «зерно оренди»,
як вона називалася в ті часи відповідно до натурального характеру
господарства, стягалася звичайно натурою іноді указувалося визначена
кількість продуктів, що орендар зобов’язаний був сплатити в якості
орендної плати. Іноді в договорах указувався сумарний розмір орендної
плати у виді визначеної кількості зерна, іноді орендна плата стягалася з
одиниці поверхні, іноді ж «відповідно до сусідніх полів», або
«відповідно до зліва і справа», тобто відповідно звичайному розміру
орендної плати в даній місцевості. У деяких випадках орендна плата
стягалася, виходячи з частки врожаю, і тому вносилася з моменту врожаю.
При оренді зернової ділянки орендна плата стягалася в розмірі однієї
третини врожаю. При оренді садової ділянки вона досягала двох третин
врожаю. Можна думати, що при підвищенні врожайності орендна плата також
підвищувалася. Проте при зниженні врожайності садової ділянки орендна
плата не повинна була знижуватися, що очевидно зі статті 65 кодексу
Хаммурапі, відповідно до якої при зменшенні прибутку внаслідок поганого
опрацювання землі орендна плата обчислювалася, виходячи із садового
прибутку сусіда, тобто при зменшенні прибутковості саду орендна плата
стягалася, виходячи із середньої прибутковості аналогічної ділянки в
даній місцевості. Таким чином, садовласнику гарантувалася тверда норма
орендної плати, що могла підвищуватися, але ніколи не повинна була
знижуватися. При оренді цілини орендар звичайно сплачував дуже низьку
орендну плату, яку він вносив тільки на другий рік оренди. Іноді трохи
орендарів спільно орендували поле, разом його опрацьовували, порівну
поділяли врожай після сплати оренди й інших витрат. Ця наявність
своєрідної колективної оренди вказує на розор общинників, на появу
великої кількості бідняків і на різке соціальне розшарування. У зв’язку
з цим з’являється і суборенда, тобто така форма оренди, коли великий
орендар розбиває орендовану їм землю на дрібні частини й у свою чергу
сдає ці ділянки в оренду третім особам.
Все це поступово призводить до зосередження великих багатств у руках
купки багатіїв. Цілком природно, що ці багачі володіли не тільки
стадами і рабами, але також і землею, що вони одержували у виді
царського нагородження і яку вони скуповували, як на це вказують деякі
документи. Так, у 26 документах із Ларси в якості покупців земель, що
пустують, згадуються ті самі особи. У мові з’являється термін, що
позначає приватну земельну власність – «дім батьківський» («біта абіа»),
тобто земля, отримана в спадщину від батька.
Держава, захищаючи інтереси правлячого класу рабовласників, прагне
всіляко охоронити приватну власність на землю. Земельний власник, у
якого царський чиновник незаконно віднімав землю, міг скаржитися царю на
це перевищення влади чиновником. І в деяких документах цього часу цар у
таких випадках указував чиновнику: «Хіба поле, що знаходиться у вічній
власності, може бути будь-ким захоплено? Розбери це діло. Потім, якщо
це поле належить його батьківського дому, це поле йому поверни». Таким
чином, незаконне захоплення «батьківського дому» вважалося у ті часи
злочином. Особливо ревно захищає державна влада майнові інтереси
великих земельних власників.
У деяких статтях кодексу Хаммурапі згадуються особливі воїни-колоністи,
що одержували від царя земельні наділи, але повинні були за це нести
військову службу. Обов’язком цих воїнів було виступати в похід по
першому наказі царя. У тому випадку, якщо вони не виконували цього
обов’язку, вони карались стратою, а земельний наділ у них віднімався.
Але, з іншого боку, вони мали й особливі права. Воїни, що потрапили в
полон, повинні були бути викуплені, а земельний наділ і майно воїна, що
знаходився в полону, одержував його син. Всяке захоплення цього майна
вважалося злочином і суворо каралося законом. Присвоєння власності
воїна, заподіяння йому шкоди, віддача його в найм, віддача його сильному
на суді, відібрання в нього царського подарунка карались стратою.
Худоба, поле, сад і будинок, подаровані царем цьому воїну, не могли бути
продані. Охороняючі такий спосіб майнових інтересів цих
воїнів-колоністів, державна влада створювала в їхній особі досить значну
групу дрібних селян-землевласників, зобов’язаних нести військову службу.
Аналіз кодексу Хаммурапі і ділових документів цього часу вказує на
яскраво виражений класовий характер законодавства й адміністрації цього
часу. Законодавець і державна влада стоять на стражі інтересів
панівного класу рабовласників. Охорона власності поставлена в главу
кута. Це очевидно з тих статей Кодексу, що встановлюють особливо
докладний розбір справ про крадіжку і карають стратою вуличного злодія і
рівною мірою продавця і покупця краденого майна. Закон строго карає
людину, винну в образі вільного, особливо «людини вищого положення».
Так, по статті 202, «якщо хтось ударить по щоці особу вищого положення,
той повинен привселюдно вдарити його 60 разів пліттю». А по статті 205,
«якщо чий-небудь раб ударить по щоці вільного, то повинно відрізати йому
вухо».
Особливий інтерес при вивченні кодексу Хаммурапі викликає з’єднання норм
древнього звичайного права, що восходять до епохи родильного ладу, із
новими нормами рабовласницького права. Відгуком древнього часу є
самосуд, почасти узаконений державною владою. Так, за крадіжку зі
зломом винного по статті 21 слідувало убити і зарити перед цим проламом
(у стіні), а за злодійство при гасінні пожежі людину слідувало кинути у
вогонь цієї пожежі відповідно до статті 25. Саме собою зрозуміло, що,
оскільки тут не міг відбутися судовий розгляд і бути винесене судове
рішення, закон у такому випадку припускав самосуд, що є пережитком
древнього звичайного права. Таким же пережитком древнього права часу
родильного ладу є закон еквівалентності відплати, або так називане
«таліонне право», елементи якого збереглися в кодексі Хаммурапі. Так,
людині, що ушкодила другому око, «слідувало ушкодити око йому самому».
Якщо один ламав кістку іншому, то йому самому слідувало зламати кістку.
Ці статті кодексу Хаммурапі аналогічні відповідній статті
староєврейських законів: перелом за перелом, око за око, зуб за зуб.
Але в інших статтях кодексу Хаммурапі пережитки древнього звичайного
права схрещуються з нормами права рабовласницької епохи. Так, у
статтях, що регламентують грошову винагороду і відповідальність
будівельника за побудований їм будинок, говориться про те, що
будівельник мав право на одержання твердо встановленої законом плати за
одиницю забудованої площі. Проте поряд із цим будівельник несе
відповідальність за якість побудованого їм будинку. Якщо побудований їм
будинок розвалювався і під його руїнами вмирав домохазяїн, то
будівельник повинний був бути відданий смерті. Якщо ж під руїнами
будівлі гинув син домохазяїна, то слідувало зрадити смерті не
будівельника, а його сина, що є безсумнівним пережитком древнього закону
еквівалентності відплати, що хотіли кров за кров. Але в тому випадку,
якщо будинок, що обвалився, убивав раба домохазяїна, то будівельник
зобов’язаний був лише відшкодувати домохазяїну раба за раба, що уже
встановлює цілком новий елемент рабовласницького права, відповідно до
якого раб розглядався в якості майна, і збиток, спричинений рабу,
відшкодовувався його хазяїну. Так оформилося нове право рабовласницької
епохи, значною мірою відрізняючись від родильного ладу. Прогресивне
значення цього нового права і зокрема кодексу Хаммурапі полягає в тому,
що нові елементи цього рабовласницького права до деякої міри сприяли
подальшій руйнації залишків родильного ладу і зміцненню всього
рабовласницького суспільства в цілому. Нове право рабовласницької епохи
зводиться в ряд записаних у «зводі законів» статей, кодифікується і
приймає зовнішній вигляд «кодексу», хоча відсутність системи і хаотичний
добір окремих випадків «казусів», тобто судових рішень по окремих
питаннях, придає йому дуже примітивний характер. Цей найдавніший
відомий нам звід законів вавілонського царя Хаммурапі дуже вплинув на
пізніше законодавство інших стародавніх народів, зокрема на
староєврейське законодавство, що збереглося в Біблії.
Список використаної літератури.
Авдиев В.И. История Древнего Востока. – М., 1970.
Беляевский В.А. Вавилон легендарный и Вавилон исторический.- М.,1971.
История Древнего Востока. – М., 1983.
Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства. –
Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. Т. 21, с.109, 110, 115.
PAGE 1
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
