Реферат з економічної історії
на тему:
АНТИЧНИЙ РИМ:
ЕКОНОМІЧНІ ПРИЧИНИ
РОЗКВІТУ І ЗАНЕПАДУ
1. Виникнення Римської держави
Історія Риму — яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького
господарства у своїй класичній формі. Його еволюція відповідала трьом
етапам розвитку Римської держави: перший (VIII—VI ст. до н. е.) —
царський; другий (509—31 рр. до н. е.) — республіканський; третій (31 р.
до н.е. — 476 р. н. е.) — імператорський. Перший період — це епоха
переходу різних племен Апеннінського півострова від родової общини до
рабовласництва. Першими цей процес здійснили етруски (IX—IV ст. до н.
е.). В економічному житті стародавньої Італії вирішальна роль належала
землеробству. Землю обробляли плугом, використовували волів, коней.
Етруски культивували пшеницю, виноград, оливки, льон, відгодовували
стада свиней. Високого рівня розвитку досягли ремесла, особливо
керамічне, залізоробне, а також будівництво з каменю. Торгували з
Південною Італією, Сицилією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст. до н.
е. карбували монети. У VII—VI ст. до н. е. відбувався розклад родового
ладу, в етруському суспільстві формувалися рабовласницькі відносини.
Однак історія їх утвердження пов’язана не з етрусками, які не зберегли
свого панування, а з розвитком римської общини на території Лації.
Період VIII—VI ст. до н. е. в історії господарства Риму був переходом
від родової до сусідської общини, їй був притаманний дуалізм, оскільки
патриціанські сім’ї (римських громадян) мали у своїй власності 2 югери
(0,5 га) землі, володіли ділянками громадської землі, вели окреме
господарство. Соціальний розвиток визначався відносинами між патриціями
і плебеями, походження останніх досі ще не з’ясовано. Вони не мали
політичних і громадянських прав, але володіли землею на правах приватної
власності. Майнова диференціація серед римлян зумовила появу інших
залежних людей — клієнтів.
Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування громадського
землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення протиріч
між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, плебеями
і клієнтами зумовили розклад громади. Протягом VI—III ст. до н. е. у
Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство. Рабство мало
патріархальний характер, було переважно домашнім, борговим, спадковим.
Головною виробничою силою залишалося вільне населення. Реформи царя
Сервія Тулія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пережитки
родового ладу, поділивши римські населення на 6 категорій не за
рядовими, а за майновими ознаками. Розгорнулася боротьба за землю, в
ході якої сформувалося велике землеволодіння. «Закони XII таблиць»
(середина V ст. до н. е.) захищали приватну власність, економічні та
політичні права рабовласників, юридичне закріплювали інститут клаєнтелі
(боргове рабство), зменшуваній рівень позикового процента. У другій
половин IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення громадських
земель встановити верхню межу володіння землею 500 югерів (125 га) і
норму для випасання худоби (100 голів великої та 500 дрібної). На
початку IV ст. до н. е. римські громадяни були звільнені від боргового
рабства.
Становленню і утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна
експансія, яку вела Римська Республіка. До середини III ст. до н. е.
була захоплена вся територія сучасної Італії. В І ст. до н. е. Рим
перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до
Тигру і Євфрату на Сході.
2. Розквіт рабовласницького господарства
Період розквіту рабовласницького господарства припав на II—І ст. до н.
е. Воно набуло класичних форм. Економічне піднесення тривало перші два
століття н. е. Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця
використовувалася в усіх галузях господарства. Раби поділялися на
міських і сільськогосподарських. Перші — слуги, ремісники, вчителі,
управителі, медики — використовувалися в домашньому господарстві. Багато
рабів працювали в ремісничих майстернях, копальнях, каменоломнях, але
переважна частина —в сільському господарстві. Джерелами рабства були
війни, піратство, а в неіталійських володіннях Риму — також борги.
Міжнародним центром работоргівлі був о. Делос, де щоденно продавали до
10 тис. рабів. Рабами були іноземці, римське право обороняло
перетворювати громадян своєї республіки на рабів. Переважало приватне
рабовласництво, державне було незначним.
Римська держава вважалася юридичним власником землі. Роздавання її у
приватну власність здійснювалося поступово. Володіння землею було
почесним привілеєм сенаторів (нобілів), прибутки яких йшли переважно від
землі. Землю намагалися придбати також вершники — багатії, які займалися
торгівлею, відкупами, лихварством. Вони купували і орендували ділянки
землі у держави. Головною формою рабовласницького господарства була
вілла — маєток площею 25—100 га землі, яку обробляли 50—60 рабів.
Внаслідок концентрації землі, дешевої рабської сили сформувалися
латифундії з десятками тисяч гектарів землі та великою кількістю рабів.
3. Селянське господарство
Характер і роль дрібного селянського господарства змінювалися на різних
етапах розвитку Римської держави. Існування його зумовлювалося
натурально-господарськими відносинами, необхідністю збереження вільного
селянина як воїна та платника податків. Територія імперії розширювалася
за рахунок країн, серед населення яких переважали дрібні власники або
залежні землероби. З утвердженням рабської праці дрібні власники
розорювалися, йшли до міста, передусім до Риму, перетворюючись на
пауперів або на свиту сенаторів і багатіїв. Територіальні завоювання
призвели до експропріації землі в колоніях, яка оголошувалася державним
багатством, роздавалася нобілям, продавалася вершникам, здавалася в
оренду. В багатьох місцях утворювалися колонії, де землі отримували
ветерани і римська біднота.
Боротьба за землю була важливою ознакою економічного розвитку Риму.
З’явилися аграрні проекти, які обмежували захоплення державних земель,
але вони були безрезультатними.
Економіка засновувалася на багатогалузевому сільському господарстві. В
Італії провідна роль належала виноградарству, городництву, вирощуванню
маслин. Самостійними галузями були тваринництво і птахівництво. Збирали
досить високі врожаї пшениці. Виникли сальтуси — спеціалізовані
латифундії.
У ранній період римської історії землероби користувались примітивними
знаряддями праці — плугом без колісниці, дерев’яною бороною, мотикою,
серпом, косою, граблями, вилами, лопатами. Існувало трипілля. Тягловою
силою були воли. Молотили за допомогою ослів або коней, проганяючи їх по
снопах на утрамбованому току. Згодом з’явилася молотильна дошка, яку
волочили по колосках. Для отримання борошна застосовували ступу або
зернотерку. Згодом мололи зерно жорнами, руками або силою волів чи
ослів.
Поля удобрювали органічними добривами та попелом із спаленої соломи. З
зернових вирощували ячмінь, пшеницю, просо, овес, полбу (різновид
пшениці), з технічних — льон, коноплю. У великій кількості насаджували
виноград, оливкові гаї, маслини, садили квасолю, сочевицю, боби, часник,
цибулю, капусту, моркву, редьку, дині, буряки. З фруктових дерев
найбільш поширеними були різні сорти яблунь, груш, слив, фіг (інжиру).
Тваринництво було важливою складовою частиною римського сільського
господарства. Розводили коней, велику рогату худобу, кіз, овець, свиней,
птицю.
4. Занепад сільського господарства
Кінець республіки (І ст. до н. е.) — це період руйнівних громадянських
війн, занепаду сільського господарства, особливо в Італії. Проте вже в
І—III ст. н. е. воно не тільки подолало занепад, а й досягло свого
найвищого рівня розвитку. Відбулися позитивні зміни в агротехніці.
Розширювалися посівні площі. Вдосконалювалися коса, серп, борона з
зубами. В І ст. н. е. почали використовувати жатку з широким захватом,
колісний плуг, мінеральні добрива, водяний млин. Посіви прополювали і
підгортали. Застосовувалося штучне зрошення. Іригаційна система давала
можливість збирати 2—3 урожаї на рік. Розвивалася техніка садіння,
підживлення, прищеплення. У Римі існували закони, які зобов’язували
власників вести правильний обробіток землі. Якщо землероб 2 роки не
обробляв свого поля, він його втрачав. Розвивалася агротехнічна наука. У
землеробстві й тваринництві були вироблені рекомендації щодо організації
виробництва та кількості робочих рук.
У І—II ст. н. е. розпочалися зміни в організації виробництва у
володіннях великих землевласників. Латифундії поділялися на невеликі
ділянки (парцели), які надавалися в оренду колонам — дрібним землеробам.
Вони були вільними громадянами і потрапляли в поземельну залежність від
власника землі за угодою, що ліквідовувалася за бажанням однієї з
сторін. Крім дрібної оренди поширилися велика оренда на емфітевтичному
праві (довго- і вічнострокова), прекарій — умовне землеволодіння, коли
земля надавалася на строк, визначений її власником. Виникли рентні
відносини у вигляді натуральних і грошових платежів, відробітків.
Особливо поширився колонат в імперських сальтусах. Колони віддавали одну
третину врожаю і відробляли 6 днів панщини, виконували державні
повинності, платили податки. Рабам, які займалися ремеслом або
комерційною діяльністю за дорученням рабовласників, почали надавати
пекуліум — майно, яким раб міг розпоряджатися, укладати на його основі
господарські угоди. Поступово відносини пекуліуму поширилися в
сільському господарстві. Поряд з вільними селянами-орендарями в маєтках
землевласників з’явилися раби, які обробляли наділи землі і платили
ренту. Хоча вони не могли вільно розпоряджатися пекуліумом, однак у них
з’явилася заінтересованість у результатах своєї праці. Зросла
чисельність вільновідпущеників-лібертинів, які займалися ремеслом і
торгівлею.
Знаменитий римський письменник, власник вілли Луцій Колумелла у трактаті
“Про сільське господарство” виклав раціональні способи ведення
господарства на селі. На його думку, великі латифундії нерентабельні,
оскільки засновані на праці рабів. Він був переконаний, що “раби пасуть
недбало худобу, погано орють землю…, крадуть зерно…, від інших
злодіїв його не охороняють”. Раціонально, за його словами, може
розвиватися лише такий маєток (вілла), у якому основними виробниками є
колони чи вільновідпущенники, які мають власні сім’ї та заінтересовані у
результатах своєї праці. Колумелла закликав господарів “ласкаво”
ставитися до робітників, які працюють у їхніх господарствах, всіляко
підтримувати і заохочувати їх до праці, добре харчувати, забезпечувати
теплими приміщеннями, добрим одягом і оберігати їх, не тільки купувати
рабів на ринках, а й здійснювати відтворення їх за рахунок природного
приросту з сімей управителів та інших слуг рабовласників, багатодітним
матерям надавати свободу. Він пропонував роздати землю колонам в оренду.
У II ст. до н. е. — II ст. н. е. високотоварними були маєтки, що
спеціалізувалися на вирощуванні однієї культури, призначеної для ринку.
Рентабельними були латифундії та сальтуси, що вирощували різні культури.
Натуральний і товарний характер виробництва тісно перепліталися.
Найефективнішою була рабська праця в сільськогосподарських віллах
середнього розміру, їхні власники намагалися раціоналізувати процеси
виробництва. Для цього рабів вчили різних спеціальностей. Лише в
сільському господарстві їх налічувалося понад 40. За старанність
рабовласники нагороджували своїх рабів: відпускали на волю, залучали до
адміністративно-управлінського персоналу, допомагали відкривати власні
майстерні та крамниці.
5. Розвиток ремесел
Значних успіхів було досягнуто в ремеслі. Вже у царську епоху (VI—V ст.
до н. е.) ремісники відзначалися високим професіоналізмом. Про це,
зокрема, свідчать розкопані фортеці, міські мури, каналізація,
водопроводи, іригаційні системи. Будувалися храми, стіни яких
оздоблювали фресками. Прокладалися дороги, масово вироблялася зброя
(шоломи, щити, панцирі, мечі), транспортні засоби, предмети побуту,
сільськогосподарський інвентар. Є відомості про утворення ремісничих
спілок за професіями. Більшість працюючих людей у майстернях були
вільними. Рабська праця використовувалася в майстернях побічно як
некваліфікована, чорнова.
З І ст. до н. е. в ремеслі відбулися глибокі структурні зміни. Подолавши
економічну і політичну кризи, які були спричинені затяжними
громадянськими війнами, римляни, заволодівши всім Середземномор’ям,
розпочали небачене до того будівництво громадських споруд (Колізей в
Римі), розкішних палаців знаті, лазень, водогонів. Шосейні шляхи, що
зв’язували Рим з районами Італії, збереглися до наших днів. Розвивалося
суднобудування. На найвищу ступінь піднялась технологія виливання
предметів з бронзи та благородних металів, різьблення по мармуру і
базальту. Ремесло мало галузеву та географічну спеціалізацію. Місто
Капуя перетворилося на центральну майстерню з випуску світильників,
інших побутових виробів для всієї Римської держави. Керамікою славився
Аррецій, особливо мистецьки розмальованим посудом. Міста Мілан, Падуя,
Парма випускали покрівельну черепицю, грубий посуд, вовняні тканини.
Компанійські міста займалися скляним виробництвом. У Римі переважало
шкіряне і текстильне виробництво.
Розкопки Помпеї, яка, як відомо, була засипана вулканічним попелом
Везувію у 79 р. н. е., дають реальне уявлення про ремісничу справу
римських міст. Майже при кожному домі була невелика майстерня, де
виготовляли вовняні тканини, лампи з бронзи і глини, предмети з заліза і
скла, найрізноманітніші інструменти — хірургічні, ковальські, столярні,
слюсарні, ваги тощо. Там же розкопками виявлено ювелірні, парфумерні,
скульптурні майстерні. У них поряд з вільними працювали раби.
Характерною особливістю римського ремесла було об’єднання в колегії за
професіями. Вони мало займалися виробничими питаннями. Члени їх робили
внески на загальні потреби, влаштовували свята. У кожній колегії був
свій бог-покровитель.
Процвітання ремесла в Італії тривало недовго. З II— III ст. н. е.
провінції перевершили в ремісничій майстерності ремісників з
Апеннінського півострова. Італійські майстерні деградували, припиняли
свою діяльність. Провінційні ж, створені за подобою італійських, які
виробляли аналогічну продукцію, навпаки, процвітали. Це було пов’язано з
багатоукладним, складним механізмом римського господарства, труднощами
перевезення готової продукції, з наявністю у провінціях дешевої сировини
і робочої сили. В Єгипті та Фінікії успішно діяли майстерні з випуску
кольорового скла та художніх виробів з нього. Мала Азія продукувала
неперевершені шовкові тканини на льняній підкладці, їх купували не
тільки в Римській імперії, а й далеко за її межами. В Іспанії, Галлії
(Франція), Іллірії (Балканський півострів) знайдено олово, залізо, інші
корисні копалини. З них виготовляли водогінні труби, зброю, ювелірні
вироби. У II ст. н. е. Галлія стала однією з найрозвиненіших провінцій.
Ремесла процвітали тут по всій країні. Галлію по праву називали
“майстернею Європи”. Поширилися скляний, латунно-бронзовий, залізний,
олов’яний, керамічний, ювелірний промисли. Галлія також успішно
конкурувала з Італією у випуску кераміки, вовняних тканин. Ці
високоякісні товари були дешевими, отже, користувалися попитом на ринках
імперії і в суміжних з нею землях, у тому числі в південних регіонах
України. Розвиток ремесла у провінціях призвів до розорення італійських
конкурентів.
У Римській державі промисловою одиницею була майстерня. Великі
виробництва, на яких працювало 100 і більше осіб, були великою рідкістю.
Переважали майстерні з 4— 10 робітниками. Власник майстерні, як правило,
був вільною людиною. У нього працювало 1—2 вільновідпущеник і кілька
рабів. Лише на державних копальнях нараховувалося десятки і сотні рабів.
Однак на відміну від Греції в Римській імперії заняття ремеслом не було
престижним. Воно вважалося справою рабів і бідних. Великі капітали не
йшли у промисловість. Панувала ручна техніка.
6. Торгівля
Широкого розвитку набула торгівля. Вона приносила більше прибутків, ніж
промисловість. Спочатку склався внутрішній ринок. Виробник сам продавав
товар. У центрі міста, на форумі, через кожні 8 днів відбувався базар.
Селяни продавали свою продукцію, купували потрібні для господарства
ремісничі вироби. З часом у Римі виникли спеціалізовані ринки, на яких
торгували овочами, фруктами, худобою, сіном тощо. Така сама торгівля
велась у всіх містах Італії. Сформувалися великі центри внутрішньої
торгівлі
ярмарки, на які з’їжджалися купці з багатьох міст та регіонів Італії.
Для того щоб торгівля проходила ефективніше, ярмарки влаштовували до
великих релігійних свят
бога Юпітера, богині Діани, на які сходилися тисячі людей.
Зовнішня торгівля в царський період у Римській державі була слабко
розвинена. Рим до III ст. до н. е. не був морською державою, не мав
власного флоту. Завдяки дружнім зв’язкам з Етрусією в VI—V ст. до н. е.
Рим налагодив торгові взаємозв’язки з Карфагеном та іншими сусідніми
містами. За республіканського правління, коли етруски втратили політичну
незалежність, римська зовнішня торгівля занепала. Розвитку торгівлі
сприяли об’єднання Середземномор’я під владою Риму, спеціалізація і
товаризація господарства, географічний поділ праці, успіхи в
кораблебудуванні та будівництві доріг. Інтенсивною була морська і
караванна торгівля з провінціями. З Сирії привозили дорогі тканини,
скло, ювелірні вироби, з Єгипту — льняні тканини, пшеницю, папірус, з
Північної Африки — пшеницю, диких звірів, слонову кістку, золото, з
Іспанії — золото, срібло, олово, залізо, мідь, з Галлії — виноград,
вино, кераміку, з Дальмації — дерево, з Германії, Панонії, Британії —
рабів.
У зовнішній торгівлі найбільшим партнером Риму стала Індія. Як писав у
“Природничій історії” Пліній Старший (І ст. н. е.), щороку римські купці
привозили з Індії товарів на 50 млн сестерціїв. На таку саму суму
закуповували предмети розкоші у Китаї та Аравії. В Римі ці товари
коштували у 100 разів дорожче, ніж на ринках Сходу, отже, “розкіш і
жінки”, за словами Плінія, обходилися державі недешево. Рим налагодив
торгівлю з Індією завдяки відкритому морському шляху з Червоного моря до
півострова Індостан.
Економічні зв’язки Риму з Китаєм здійснювалися у складних умовах.
Небезпечні напади парф’ян і персів, що контролювали трансконтинентальні
торгові караванні шляхи в межиріччі Тигру і Єфрату, робили неможливими
безпосередні контакти. Тільки в кінці І — на початку II ст. н. е.
римсько-китайська торгівля налагодилася під безпосереднім керівництвом
греків та сирійців.
Поступово римські купці проникли на північ Європи, завозячи свої товари
як морським шляхом через Північне і Балтійське моря, так і річками
Везирем, Рейном та Віолою. На берегах Балтійського моря, у Швеції
археологи знайшли багато римських монет, керамічних та металевих виробів
гальського походження. Після завоювання Римом Дакії (Румунії) в III—IV
ст. н. е. в обмін з ним втягуються народи Причорномор’я, в тому числі
південні регіони України, Придністров’я. Найбільше скарбів римських
монет, ювелірних виробів, речей римського виробництва належать до
періоду раннього заліза в Україні (Черняхівська культура).
В Італії існувало професійне купецтво, переважно зі стану вершників. До
утворення імперії зовнішня торгівля Риму була посередницькою і не могла
конкурувати з грецькою. За час існування імперії греків поступово
відтіснили з торгівлі. В оптову торгівлю вкладалися значні капітали.
Через підставних осіб у ній брали участь римські патриції. Купці
об’єднувалися в колегії, які мали кошти, кораблі, агентів у провінціях.
7. Товарно-грошові відносини
Першим засобом оплати в Римі, як і у багатьох інших народів, була
худоба. Оскільки цей обмінний еквівалент був надто громіздкий, його
замінили куском міді у такому співвідношенні: один віл дорівнював 10
вівцям або 100 фунтам міді. Така грошова одиниця існувала в Римі до IV
ст. до н. е. Згодом римляни, наслідуючи греків, почали відливати мідні
монети відповідної маси. Однофунтову монету називали ассом, 1/2 фунта —
сомісом, 1/12 — унцією. Поряд з цими грошовими знаками застосовувалися
срібні монети драхми грецької чеканки з римською печаткою. Римський
срібний денарій вартістю 10 ассів з’явився в III ст. до н. е. Найбільш
ходовою одиницею був сестерцій, що дорівнював 2,5 асса. У період імперії
в обігу були золоті монети — ауерси в І, соліди — в IV ст. н. е.
Подальшого розвитку і певної правової регламентації набула банківська
справа. Рим став світовим центром грошових операцій, торгових угод,
світовою біржею. Римські банкіри-аргентарії виступали як торгові
посередники, маклери, здійснювали всі грошові операції, використовуючи
чеки, переказані векселі, безготівкові, поточні, активні, пасивні
рахунки. Міняльні контори створювалися державою і здавалися в оренду.
Розвивався лихварський капітал. Позиковий процент був великий: 6—48 %
згідно з законом, а фактично — значно більший.
Банкіри брали безпосередню участь і в торгових операціях. Створюючи
фінансові організації, вони наживалися на міжнародній торгівлі.
Неконтрольованому лихварському капіталу настав кінець за Юлія Цезаря та
Августа (І ст. до н.е. — І ст. н. е.). Вони реорганізували управління
провінціями, звівши до мінімуму діяльність відкупщиків. У цілому ж Рим
вів з провінціями пасивну торгівлю, тобто з Італії вивозили товарів
значно менше, ніж ввозили. Найбільшим споживачем імпортних виробів був
Рим, населення якого становило за імперії 1 млн чол.
Товарно-грошові відносини досягли найвищого рівня розвитку в І—II ст. н.
е. Вони стали невід’ємною частиною бюджету римського громадянства. Гроші
були потрібні знаті, орендарям-управителям державних і приватних ділянок
землі, власникам майстерень, вільновідпущеним, окремим рабам, що
одержували право продавати свою працю, заплативши грошовий чинш своєму
господареві. Збирались грошові податки з усіх верств населення. Це
стимулювало лихварство, товарне виробництво, що грунтувалося на праці
вільних громадян і рабів, особливо тих, які мали досконалу кваліфікацію
як у сільському господарстві, так і в ремеслі.
Фінансова система Риму була заснована на експлуатації колоній. Римські
громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки (поземельний і
подушний) у провінціях віддавалися на відкуп публіканам, які збирали
податків у З—4 рази більше норми. Недоїмники ставали боржниками лихварів
або їх продавали в рабство. Не завжди відкупники могли відразу внести в
державну скарбницю відповідну суму грошей, тому вони об’єднувалися у
своєрідні компанії, сплачуючи членські внески. Так формувалися багаті
“акціонерні” спілки з чималим фінансовим апаратом, накопичуючи на цьому
величезні капітали.
У науковій літературі питання про причини піднесення античного Риму є
дискусійним. Прихильники монархічного напряму вбачають їх у
дисциплінованості римлян, їхньому спільному підпорядкуванні начальству.
Інші вчені, перебільшуючи роль війн, доводять, що Рим розквітнув у
результаті зовнішніх завоювань. Переважає точка зору, що в економічному
піднесенні Італії вирішальне значення мали внутрішні фактори: швидке
розшарування громади, прогрес матеріальної культури, республіканська
система політичного ладу. Експансії рабовласництва сприяли великі
римські завоювання, оскільки культурна спадщина народів Середземномор’я
збагатила античну Італію. Експлуатація рабів стала головним джерелом
багатства. Велике значення мало пограбування колоній, що набуло
систематичного характеру у фіскальній, торговій, лихварській сферах.
8. Занепад Римської імперії
У добу пізньої Римської імперії (III—V ст. н. е.) господарство занепало
і прийшло до кризового стану. Перші ознаки кризи виявилися після
повстання Спартака в І ст. до н. е. і протягом наступних століть вони
поглиблювалися. Причиною кризи було загострення суперечностей
рабовласницького суспільства. Дешева рабська праця не стимулювала
технічній прогрес. Контроль за працею рабів у латифундіях був
утруднений, що призводило до зниження продуктивності праці. Витіснення з
економічного життя невеликих власників підривало господарські засади
держави, її військову могутність. Зазнала краху завойовницька політика
Риму, внаслідок чого припинилося регулярне поповнення господарства
рабами. Ціни на них зросли, використання стало нерентабельним.
Збільшення паразитичних елементів з вільного населення, насамперед з
міського плебсу, потребувало додаткових витрат держави, що зумовлювало
посилення податкового гніту.
Криза рабовласницького господарства в аграрному виробництві виявилася у:
зменшенні площі оброблюваних земель
нерентабельності вілл та латифундій
поширенні екстенсивних форм ведення господарства
його застої.
Обмежувалася абсолютна власність рабовласника над рабами. Заборонялося
їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби дістали право
церковного захисту.
Зросло значення невеликих господарств. Колонадні стосунки стали
переважаючими. Змінився статус колонів: він став спадковим, не
обумовлювався угодою, належність до колонів була юридичне оформлена
конституціями імператорів, їх прикріпили до землі, заборонивши покидати
помістя, не могли відчужувати без землі, утікачів повертали
рабовласникам. Як і раніше, колони платили ренту власнику землі,
державні поземельні та подушні податки, виконували різні повинності.
Держава надавала рабовласникам певні адміністративні, судові, фіскальні
права щодо колонів. Отже, вони поступово ставали “рабами землі”,
перетворюючись не тільки на поземельне, а й особисто,
судово-адміністративно залежних від власників землі, їхнє становище
зближувалося з рабами, наділеними землею. Так звані квазіколони вели
самостійне господарство, в певних межах розпоряджалися своїм майном, їх
не могли відчужувати без землі.
Занепала невелика оренда. За своїм статусом вона наблизилася до колонату
і прекаріїв. Останні стали переважно пожиттєвими, оформлялися письмово,
зазначалися платежі власнику землі. Поземельних відносин набув інститут
патронату. За часів Республіки він полягав у добровільному входженні
громадян під покровительство знатних осіб. У пізній Римській імперії
патронат став формою залежності невеликих власників. Отримуючи
покровительство великих землевласників, вони втрачали право власності на
землю, ставали прекаристами або колонами у володіннях
покровителя-патрона. Під патронат віддавалися також раби, біглі колони,
люди без майна. Використовувалася наймана праця, але поступово робітники
потрапляли в особисту залежність від землевласника. Вільних селян в
Італії зберігалося небагато. В провінції їхня господарська роль була
більш значною. Держава приймала закони на захист дрібного землевласника
— платника податків і воїна, але інститути прекаріїв і патронату
поширилися по всій Імперії. Особливий стан становили варвари, яких як
полонених оселяли на римській території, для того щоб вони обробляли
землю і несли військову службу.
Економічний занепад охопив також ремесло і торгівлю. Зменшилося
населення міст. Ремісники і купці, професії яких стали спадковими,
закріплювалися за колегіями, державні замовлення для них стали
обов’язковими. Ремесла поступово переміщувалися з міст у села. Ремісничі
майстерні виникали у маєтках великих землевласників. Вілли і латифундії
перетворювалися на економічно замкнені господарства. Скоротилися
внутрішня і зовнішня торгівля, грошовий обіг. Римська імперія втратила
свою відносну економічну єдність. Посилилися суперечності між Римом і
провінціями. Зросло втручання держави в господарське життя. Реформи
імператорів Діоклетіана (284—305 рр.) та Константина (306—337 рр.) дещо
стабілізували становище в державі. Було реорганізовано фінансову
систему. Все населення, крім громадян Риму, чиновників, пауперів,
обкладалося подушним і поземельним податками. Одиницею оподаткування
було ярмо (упряж волів) з певною кількістю землі залежно від її якості
та вирощуваних культур. Поборами обкладали ремісників і торговців.
Фіксувалися ціни на товари, заробітки ремісників. Робилися спроби
упорядкувати грошовий обіг випуском повноцінної золотої та срібної
монети, але вони швидко знецінилися. Держава була неспроможна регулювати
економіку країни.
Отже, для господарства Римської імперії в III—V ст. н. е. визначальним
стали розклад античної власності, поступова втрата рабством свого
виробничого значення, натуралізація і аграризація економіки, послаблення
економічних позицій міст, дестабілізація грошової системи, посилення
фіскального гніту, велике землеволодіння зберігалося, однак тенденція
його розвитку полягала в зміцненні невеликого індивідуального
виробництва, що стало раціональнішою формою ведення господарства.
Невелика земельна власність і вільні селяни зберігалися, особливо на
периферії, але вони потрапляли в різні форми залежності від великих
землевласників: під патронат, ставали прекаріями, перетворювалися на
колонів. Значення колонату постійно зростало. Сформувалися рентні
відносини. Розширилися господарська самостійність рабів, які отримували
землю, в економічному відношенні ставали залежними колонатного типу.
У сучасній науковій літературі немає єдності в оцінці пізньоримської
економіки. Деякі вчені розглядають її як феодальну. На думку інших
дослідників, в надрах рабовласницького господарства виникали лише
елементи феодальних стосунків.
Пізня Римська імперія переживала глибоку і всебічну кризу. Натиск
варварів постійно посилювався. Столицю було перенесено з Риму на схід у
Візантію. В 476 р н.е. Західна Римська імперія перестала існувати.
PAGE
PAGE 12
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
