.

Tарас Шевченко — реформатор української літературної мови (Пошукова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1103 9980
Скачать документ

TАРАС ШЕВЧЕНКО — РЕФОРМАТОР УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Пошукова робота з мовознавства

Отже, початок XIX ст. повернув українському народові його мову як
знаряддя творення культури. Але повернення це було далеко не повним. В
«Енеїді» І. Котляревського, в повістях Г. Квітки-Основ’яненка, в піснях
і баладах харківських поетів-романтиків український народ пізнавав
самого себе, свій побут, свої звичаї, свої більші чи менші клопоти
соціальні. І все ж це була література про народ, а не для народу.
Дальший її розвиток і утвердження були можливі тільки за тієї умови,
коли вона відобразить кардинальні суспільні проблеми своєї доби.
Найбільшою бідою тодішнього суспільства була кріпаччина. Кріпосництво
трималося на самодержавстві, яке глушило будьякі прояви демократії, на
неосвіченості простих людей, на колоніальному гнобленні народів, що
населяли окраїни царської Росії. Отже, знесення кріпацтва передбачало
розвиток демократії в країні, поширення освіти, припинення колоніальної
політики стосовно поневолених народів. Виразником дум українського
народу, співцем соціальної і національної свободи став Т. Шевченко. Він
піднявся на височінь національного поета тому, що сказав своєму народові
саме те, що потребувало загальнонаціонального усвідомлення.

Дехто з дослідників творчості Шевченка несправедливо бачив у ньому
ідеолога лише покріпаченого селянства 1.

 1 Дорошкевич О.К. Шевченко в селянських переказах // Спогади про Тараса
Шевченка. — К., 1982. — С. 397.

Такий погляд обмежений у своїй суті. Справді, кріпосництво було тією
корінною проблемою, від розв’язання якої залежав весь подальший розвиток
суспільства: його демократія, що зачіпала всі суспільні шари, просвіта,
яка торувала шляхи новій, демократичній культурі, вираження ідеї
національної рівноправності. Т. Шевченко став загальнонародним поетом
саме тому, що він бачив, у який вузол суперечностей зв’язує кріпосництво
всі класи тодішнього суспільства, гальмуючи його рух по шляху прогресу.

Антикріпосницькі ідеї, сперті на віру в історичну перспективність
поневолених мас, на переконаність у необхідності їх освіти, живилися
також усвідомленням братньої єдності всіх слов’ян у реалізації цих ідей.
1848 р. у Празі відбувся слов’янський з’їзд, скликаний чеськими
культурними діячами для взаємного ознайомлення представників різних
слов’янських народів. Це було після арешту Т. Шевченка, приводом для
якого була його участь в організації Кирило-Мефодіївського братства, що
ставило собі за мету встановлення федерації слов’янських народів на
основі їх рівноправності і братерства. Ідея слов’янської єдності в
середині XIX ст. гуртувала навколо себе демократичні сили різних
народів. На думку О. Герцена, пробудження слов’янських народностей
швидко відобразилось в Україні і підняло з летаргічного сну народну
думку й почуття. А що царизм намагався задавити і думку, і почуття, то
вони намагалися вирватися на волю. Гнути й ламати, покладатися на грубу
фізичну силу — одвічна риса російського уряду. «Петербурзький уряд, —
писав О. Герцен, — завжди, у всьому йшов напролом, ламав усе, що
траплялося під ноги, аби тільки дорога була посилана піском і, головне,
була б простягнута прямолінійно під шнур. Він жодного разу не зупинявся
ні перед чим і безсовісно топтав усе дороге й святе людині» 1.

 1 Герцен А.И. Письма к противнику. Письмо третье // Избр. философ.
произведения: В 2 т. — М., 1946. — Т. 2. — С. 275.

Отже, антикріпосництво, демократизм, визнання повної рівноправності всіх
слов’янських народів, — це те, що вносила Шевченкова поезія у розвиток
суспільної думки свого часу. Поет давав читачеві навіть більше того,
чого він від нього очікував: не лише освітлював дорогу до прогресу, а й
сам сміливо ішов нею, розвіваючи сумніви і страхи своїх послідовників. У
народу з’являлася віра в правильність обраного шляху, в можливість
перебороти на ньому всілякі перешкоди, розвивався справжній
демократичний патріотизм, що заперечував собою офіційно насаджуваний
згори чиновницько-бюрократичний.

Широта політичного мислення, боротьба проти соціальної неправди і
неволі, проти будь-якого насильства над людськими душами піднесла Т.
Шевченка до вершин речника української нації. Шевченкове слово, його
поетична мова запалювали серця мільйонів патріотичним вогнем. Поет
оповивав крилом слави українську історію. Як висловився Дж. Грабович,
«…він співець і пророк, що передавав голос свого народу, він духовний
батько відродження української нації» 1. Завдяки його творчості
українська література, пройнята гуманістичними ідеями, вийшла на широкий
інтернаціональний шлях історичного поступу і вивела із забуття всю
націю. Іти пліч-о-пліч з іншими народами — історична потреба кожної
нації і неодмінна умова справжнього прогресу в її духовній творчості.
«Національна література ніколи не розвивалася на самоті і в ізоляції від
інших літератур», — справедливо зауважує Д.С. Лихачов 2.

 1 Grabowich G.G. The Poet as Mythmaker. — Cambridge, 1988. — C. 1.

 2 Лихачов Д.С. Прошлое — будущее.- М.; Л., 1985. — C. 192.

Структурний феномен мови Шевченка полягає насамперед у тому, що вона, на
відміну від мови Квітки-Основ’яненка чи навіть Котляревського, була
зорієнтована на весь україномовний територіальний та історичний обшир. У
ній, як і в мові Котляревського, ліричний струмінь злився з сатиричним,
але горизонти лірики й сатири в Шевченка були набагато ширші, ніж у
будь-кого з його попередників. Як казав сам поет, «Енеїда Котляревського
— добра, а все-таки сміховина» (Ш. І, 175). А далі продовжував:
«Покійний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не
прислуховувався до язика, бо може його не чув у колисці од матері, а
Г[улак]-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся» (Ш. І,
375). Отже, предметом постійної уваги Кобзаря була не просто мова, а
насамперед її зміст в устах народу і народні почуття. Ще одна не менш
важлива особливість його мови — це те, що в ній при повному домінуванні
народнорозмовного джерела знайшли належне структурне місце й елементи
давніх слов’янських літературних мов.

Народнорозмовна основа поезії Т. Шевченка незаперечна. У ній органічно
злилися пісенний фольклор і усна оповідь, доповнені всім тим, що
збереглося від давніх мов, уживаних в Україні-Русі.

У мові геніального поета України відображені цілком народна фонетика й
морфологія в їхній варіативності, представленій у говірках Середньої
Наддніпрянщини, але без елемента спеціального копіювання, який був,
скажімо, у Г. Квітки-Основ’яненка. Звичайно з кількох фонетичних
варіантів слова або з кількох однозначних морфологічних форм Шевченко
вибирав ті, які були йому звичні і які він чув не тільки на рідній
Звенигородщині. А поїздив і походив він по Україні багато, прислухався,
як говорять і в Києві, і в Полтаві, і на Слобожанщині, і на Поліссі, і
на Поділлі. Побував і в Катеринославі, і на острові Хортиця. Скрізь чув
і записував ту саму мову, її й відтворював у своїй поезіях, по
можливості не вдаючись до вузькомісцевих слів і форм. Звісно, оскільки
українська літературна мова в цей час тільки-но творилася, у мові того
чи іншого письменника важко виділяти загальнолітературні й діалектні
елементи. І все ж не можна не зауважити, що Шевченко, який добре знав
фольклор і відчував наддіалектність його мови, зробив ще один крок
назустріч тому, що не роз’єднує, а об’єднує всі українські діалекти, —
назустріч виділенню їх спільних рис.

Найвиразніше це помітно в лексиці. Навіть ті слова, з приводу значення
яких ще й досі інколи точаться суперечки, виявляються при розширенні
кола джерел не вузькодіалектними, а належними принаймні до кількох
діалектних масивів. Це стосується, наприклад, слова перетика, яке в
«Словарі української мови» за ред. Б. Грінченка подається в двох
значеннях: 1) перепона; 2) межа між двома володіннями, утворювана рядом
дерев; друге значення, правда, супроводжується знаком запитання. Автори
«Словника мови Т.Г. Шевченка» у слові перетика виділяють тільки друге
значення, дещо скорочуючи його: смуга дерев, чагарник і т. ін. У обох
словниках слово перетика ілюструється цитатами з того самого вірша
Шевченка, що, таким чином, веде до висновку про його рідкісність і
локалізацію в говорах, рідних поетові. Однак його фіксує і «Словник
української мови», укладений у 1838-1843 рр. П. Білецьким-Носенком під
Прилуками. І хоч «Кобзар» названий серед джерел його словника, але вірш
«У перетику ходила» був написаний тільки в 1848 р., а опублікований аж у
1867 р.; отже, П. Білецькому-Носенку слово перетика було відоме раніше.

Т. Шевченка аж ніяк не можна віднести до побутописців. Якщо старанно
проаналізувати лексику його творів, то виявиться, що поет дуже мало
використовує специфічно побутову і сільськогосподарську лексику, досить
обмежено вводить слова на позначення рослинного і тваринного світу. Ті ж
із них, що все ж таки увійшли в лексикон Шевченкових творів, у більшості
випадків не мають прямих номінативних функцій. Найчастіше назви із сфери
рослинного й тваринного світу, сільського господарства виступають у
складі порівнянь: Залилась дрібними, як горох, сльозами* (II, 107);
Ростуть, як капуста на городі (II, 53); Розвіяла, мов ту полову (II,
323); Збиралися кардинали, Гладкі та червоні, Мов бугаї в загороду (І,
269); Заснули, мов свиня в калюжі (II, 345); І вороги нові Розкрадають,
як овець, нас І женуть!.. (І. 341); Дивлюсь: неначе ті ягнята Ідуть
задрипані дівчата (II, 358); Мов собаки коло вогню Кругом ченці стали
(І, 271); Кардинали, як гадюки, В’ються круг тіари, Та нишечком, Мов
коти, гризуться За мишеня (І, 268); Як кішечка підкрадається, Вижде
нещасливий у тебе час та й запустить Пазурі в печінку (І, 239); Мов
яблучко у садочку, Кохалась дитина (II. 12); В садах кохалися, цвіли,
Неначе лілії, дівчата (II, 33); Кохалася мати сином, Як квіткою в гаї
(І. 231); Обок його Цариця небога, Мов опеньок засушений, Тонка,
довгонога (І, 247).

* Тут і далі ілюстрації взято з 10-томного видання творів Т. Шевченка
(див. список скорочень джерел).

Поряд із прямим порівнянням використовується й опосередковане: називання
людини словом, що означає іншу живу істоту; при цьому, звичайно, назва
має конотативний зміст — позитивний або негативний: Моя голубко
сизокрила! Моя ти ягідко! (II, 173); Оцей годований кабан! Оце ледащо,
щирий пан (II, 88); Вони брати і християни. А ти собака (II, 270).

Помітна частина рослинно-тваринної і сільськогосподарської лексики
входить ло складу фразеологізмів, виступає при описі народних звичаїв
(наприклад, гарбуз як символ відмови при сватанні), а тому й
використовуються у ролі сполучної ланки між народною та індивідуальною
творчістю, напр.: І зорі лічим, гречку сієм (І, 328); Де побачите, що
гарбузи посажені, то так з коренем і виривайте (VI, 192); Купили хріну,
треба з’їсти; плачте, очі, хоч повилазьте: бачили, що купували (І, 101);
Ох, старі голови та розумні; химерять-химерять, та й зроблять з лемеша
швайку (І, 101); Може, то така правда, як на вербі груші (II, 54).

Оскільки слова, вживані на позначення реалій навколишнього світу,
виступають для порівняння з процесами, що відбуваються в людському
суспільстві (спосіб життя, поведінка, взаємостосунки, супроводжувані
різними емоціями і под.), то вони цілком природно використовуються в
таких тропах, як метафора, алегорія, гіпербола та ін., напр.: Заснула
Вкраїна… В калюжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк
напустила (І, 228); Заснула Вкраїна, Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла
(І, 227); Чуже поле не топтати, а своє орати (І, 554); Може зорю переліг
той, А на перелозі я посію мої сльози (І, 228); І рудою поливали… /
шаблями скородили. Що ж на ниві уродилось?! (І, 227); Орють лихо, Лихом
засівають, А що вродить? побачите, Які будуть жнива! (І, 330); Понад
полем іде, Не покоси кладе — гори (І, 394); У нас нема Зерна неправди за
собою (II, 289).

Гнилий Тікич поділяє Звенигородщину на два масиви, відмінні в царині
фонетики й морфології. Проте в фольклорі обох цих масивів фонетичні й
морфологічні відмінності великою мірою нівелюються. Фольклорну традицію
нівеляції локальних фонетичних особливостей переймає Т. Шевченко. В його
поезії немає ні твердого /р/ (типу вечера, гараче), ні вставного /л/
(типу деревляний, соломляний), ні приставного /г/ (типу гобідати,
гочерет), ні /к/ замість /т/ (кісто Використана література Булаховський Л.А. Питання походження української мови. — К., 1956. Ващенко В.С. Епітети поетичної мови Т.Г. Шевченка: Словник-покажчик. — Дніпропетровськ, 1982. Возняк М.С. Галицькі граматики української мови. — Львів, 1911. Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис (лексичні, фразеологічні та стилістичні особливості). — К., 1961. Горецький П.Й. Історія української лексикографії. — К., 1963. Горобець В. Й. Лексика історично-мемуарної прози першої пол. XVIII ст. — К., 1979. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. — К., 1993-1995. Гудзій М.К. Українські інтермедії XVIІ-XVIІІ ст. // Українські інтермедії XVIІ-XVIII ст. — К., 1987. Гумецька Л.Л. Уваги до українсько-білоруських мовних зв’язків періоду XIV-XVIІ ст. // Дослідження з української та російської мов. — К., 1964. Єрмоленко С.Я. Фольклор і літературна мова. — К., 1987. Житецький П.И. «Энеида» Котляревского и древнейший список ее. — К., 1900. Житецкий П.И. Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII веке c приложением словаря книжной малорусской речи по рукописи XVII века. — К., 1889. Жовтобрюх М.А. Мова української періодичної преси (кінець XIX — поч. XX ст.). — К., 1970. Кобилянський Б.В. Лекції з історії української літературної мови. — Львів, 1965. Колете В.В. Древнерусский литературный язык. — Л., 1989. Костомаров Н. Мысли южнорусса. О преподавании на южнорусском языке (Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова). — К., 1928. Курс історії української літературної мови / За ред. І.К. Білодіда. — Т. 1. — К. 1958; Т. 2. — К., 1961. Левченко Г.А. Нариси з історії української літературної мови першої пол. XIX ст. — К., 1946. Лікарські та господарські порадники XVIII ст. / Підготував до видання В.А. Передрієнко. — К., 1984. Мова і час. Розвиток функціональних стилів сучасної української літературної мови. — К., 1977. Молдован А.М. Слово о законе и благодати Илариона. — К., 1984. Муромцева О.Г. Розвиток лексики української літературної мови в другій пол. XIX — на поч. XX ст. — Харків, 1985. Німчук В. Мовознавство на Україні в XIV-XVIІ ст. — К., 1985. Огієнко І. Нариси з історії української мови. Система українського правопису. Популярно-науковий курс з історичним освітленням. — Варшава, 1927. Огієнко І. Історія української літературної мови. — К., 1995. Плющ П.П. Історія української літературної мови. — К., 1971. Русанівський В. M. Джерела розвитку східнослов’янських літературних мов. — К., 1985. Свенціцький І.С. Нариси про мову пам’яток староруського письменства XI віку // Учен. зап. Львовского гос. ун-та. — 1948. — Т. 7. Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови. Ч. 1. — К., 1959; Ч. 2. — К., 1961. Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: В 3 кн. — К., 1994.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020