.

Розквіт староукраїнської літературної мови (xvii — перша чверть xviii ст.) (Пошукова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
347 9016
Скачать документ

РОЗКВІТ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ (XVII — перша чверть XVIII
ст.)

Пошукова робота з мовознавства

XVII ст. в історії українського народу сповнене драматизму. З одного
боку, це відстоювання своєї національної, релігійної і культурної
самостійності, з другого — небачене з часів Київської Русі піднесення
національної самосвідомості, розквіт науки, культури, мистецтва.

Від початку XVII ст. починає руйнуватися традиційна для України опора
православ’я — княжа Волинь. Син великого подвижника віри й освіти
Костянтина Острозького Януш Острозький прийняв католицьку віру. Відтоді,
як пише один з дослідників історії релігії в Україні, «світ православ’я
починає окутуватися густим туманом латино-польської пропаганди… Чинячи
в дусі свого нового вірування, Януш після батькової смерті почав зводити
костьоли на землях Острозьких і виганяти руських священиків з церков,
побудованих його предками. Так, у 1610 р. він відібрав у православних
церкву св. Трійці, засновану його прадідом у Межирічі і, добудувавши до
неї кляштор, віддав ксьондзам Францисканського ордену» 1, а в 1624 р.
внучка Костянтина Острозького Анна-Алоїза Ходкевичева на місці
Острозької школи заснувала єзуїтську колегію 2. Те ж саме сталося і з
князем Миколою Черторийським, який після смерті свого батька Юрія, ревно
відданого православ’ю, просив Сигизмунда III повернути йому родовий
маєток — Пересопницю з монастирем і обернути їх на користь заснованої
ним у Клевані єзуїтської колегії світських ксьондзів, що звалися
мансіонаріями 3.

 1 Древние волынские православные помяники.— Житомир, 1892. — С. 33.

 2 Возняк М.С. Історія української літератури. Кн. перша. — Львів, 1992.
— С. 341.

 3 Древние волынские православные помяники. — С. 41.

Так поступово руські князівські родини зраджували православ’я, а разом з
ним і свій народ з його давньою оригінальною культурою і власною мовою.
І хоч ще й на початку XVII ст. у віршах Д. Наливайка, звернутих до синів
князя Олександра Острозького, чується заклик зберігати предківську віру:

Памятайте, же сте c княжат руских острозких вышли,

их вЂру, дЂльность и набожность мЂйте на мысли.

Вами хочу похвалитися перед божим маєститом,

кгды з вас жаден не будет апостатом,

Отъ вЂры кгрецкоє апостольскоє церкви вЂсточноє

дому нашему и славным продком нашим пожиточниє.

Продкове бовЂм ваши, кгды вЂpy, якъ тарч, держали,

непріятели дому ихъ завше предъ ними дрыжали (УП, 152),

але це вже був голос волаючого в пустелі: князівські роди приймали
католицизм. Зникало й протестанство. Якщо під його впливом у XVI ст.
один за одним з’являлися переклади св. письма на близьку до народної
мову, то в XVII ст. такі твори поодинокі. Проте православ’я не здавало
своїх позицій. Головними його захисниками були священики й православні
братства, що розвивалися в містах, брали під свій захист церкви,
фундували школи, дбали про розвиток науки й мистецтв. Спершу братство
виникло у Львові, згодом наприкінці XVI — у перших десятиліттях XVII ст.
вони засновуються в Гологорах, Замості, Любліні, Рогатині, Бересті,
Перемишлі, Красноставі, Городку, Галичі, Більську, Києві, Луцьку та
інших містах. Де виникало братство, там засновувалися школи,
пожвавлювалося культурне життя. Близько 1572 р. князь Костянтин
Острозький відкрив на свій кошт початкову школу в Турові, в 1577 р.
другу школу у Володимирі на Волині. У своєму рідному місті Острозі він
заснував школу вищого типу, яку його сучасники називали «Тримовним
ліцеєм», «Колегією» або навіть «академією» 1. Школи позасновувалися
також у Рогатині, Городку, Перемишлі, Комарні, Любліні, Бересті,
Кам’янці на Поділлі, Замості, Галичі, Луцьку, Холмі, Вінниці, Немирові,
Пересопниці та в інших містах 2.

 1 Возняк М.С. Названа праця. — С. 341.

 2 Там же. — С. 358.

Українське політичне, релігійне й культурно-освітнє життя з початку XVII
ст. складалося під впливом берестейської унії, прийнятої у Бересті
(Бресті) в 1596 р. Почалася велика свара між уніатськими і православними
єпископами. Це й знайшло своє відбиття в розвитку полемічної літератури.
Власне полемічну літературу, користуючись сучасною термінологією, можна
було б назвати публіцистичною. Але здебільшого полемічний характер мала
й тодішня художня література.

Як полеміст зажив собі слави Іван Вишенський. Перший свій твір він
надсилає з Афону в Україну-Русь ще наприкінці XVI — у 1592 або в 1593 р.
Це було «Посланіє до всЂх обще в лядской земли живящих». Далі він жив і
писав переважно на Афоні і зрідка в Україні і закінчив свій життєвий
шлях близько 1620 р. в Афонському монастирі. Влучну характеристику
загальному напрямові творів І. Вишенського дав І. Франко: «Івана
Вишенського зачисляють звичайно до полемістів, що боронили православіє
проти заходів латинства та’ унії. Се вірно, але тілько в часті.
Властивої полемічної аргументації в його писаннях не так багато, як би
веліла догадуватися назва полеміста, та й то властиві догматичні
дискусії у нього не оригінальні, а взяті переважно з сучасних руських
або польських полемічних творів. Головна сила полеміки Вишенського, яка
дуже часто переходить у сатиру (виділення наше. — В.Р.) лежить у його
глибокім розумінні етичної сторони спору між латинниками й
православними, а головна сила його таланту — в ілюструванні релігійних
віроучень та суспільно-політичних відносин драстичними прикладами,
подробицями та порівняннями, взятими з дійсного життя» 1.

 1 Франко Іван. Іван Вишенський. — Львів, б/д. — С. 25—26.

І. Вишенський, як істинний захисник православного християнства, всі інші
віровчення сприймав як єресь. Тому переклади святого письма на просту
мову засуджував. Він писав: «Евангелия и Апостола в церкви на литургии
простым языком не вывирочайте. По литургии же для зрозуменя людского
попросту толкуйте и выкладайте. Книги церковньте всЂ и уставы словенским
языком друкуйте. Сказую бо вам тайну великую: як диявол толикую завист
имает на словенский язык, же ледве жив от гнЂва; рад бы его до щеты
погубил и всю борбу свою на тое двигнул, да его обмерзит и во огиду и
ненавист приведет. И што нЂкоторие наши на словенский язык хулят и не
любят, да знаеши запевно, як того майстра дЂйством и рыганем духа его
поднявши творят. Ато для того диавол на словеский язык борбу тую мает,
зане ж ест плодоноснЂйший от всЂх языков и богу любимший: понеж без
поган — ских хитростей и руководств, се ж ест кграматик, рыторык,
диалектик и прочих коварств тщеславных, диавола въмЂстных, простым
прилежным читанием, без всякого ухищрения, к богу приводит, простоту и
смирение будует и духа святого подемлет» (Виш. 23). Сучасники й
наступники І. Вишенського, який сидів на Афонській горі і не відчував,
що боротьба за віровчення йде пліч-о-пліч зі змаганням за освіту,
усвідомлювали цю проблему значно краще уже наприкінці XVI ст., а XVII
ст. у цьому відношенні повністю спростувало афонського інока.

Толерантніше ставилися вони й до давніх слов’янських свят. У всякому
разі не повторювали слідом за І. Вишенським: «Коляды з мЂст и з сЂл
учением выженЂте; не хочет бо Христос, да при его рождест†диаволские
коляды мЂстце то мают, але нехай собЂ их в пропаст свою занесет. Щедрый
вечер з мЂст и з сЂл в болота заженЂте, нехай з диаволом сЂдит, а не з
христиан ся ругает. Купала на Крестителя утопЂте и огненое скаканя
отсЂчЂте; гнЂвает бо ся Креститель на землю вашу, што ся на день памяти
его попущаете диаволу ругатися вами з вас же самых. Петр и Павел молят
вас, если хочете от них ласку мЂти, да потребите и попалите колыски и
шибеницЂ на день их, чиненые по Волыню и Подолю» (44).

І. Вишенський у всьому, в тому числі і в мові, — традиціоналіст. Він
добре знає церковнослов’янську мову, обстоює її перед П. Скаргою як
знаряддя істинної святості: «То всЂ, Скарго, род руский в писмЂ и науке
славянскаго языка благодатию Христа бога одержал, засвидЂтельствовал и
тако достатечне спробовал» (193). І разом з тим кілька разів підкреслює,
що він якихось особливих шкіл не закінчував, а до філософії, риторики й
інших «латинських» наук відчуває відразу. «Наперед тебе от тое прелести
остерегаю, любимый прочитателю, — пише він, — да не ищеши зде хитростей
слогов сплетенорЂчивых наказания еллинскаго»; і далі: «А о собЂ аз и сам
свЂдительство вам даю, яко грамматичкого дробязку не изучих, риторичное
игрушки не видах, философского высокомечтателного ни слыхах» (10). Іноді
його мова майже чисто церковнослов’янська. Це переважно тоді, коли він
цитує апостолів або говорить про високі церковні цінності, напр.: «А
егда сие исправите, чаю на милость божию, яко призрит на нас паки
милосердним оком и благочестие наше въздвигнет, и всЂх, в нем
благочестно живущих, спасет, и царства небеснаго наслЂдниками быти
сподобит, еже всЂм получити, господи, дажд (7); …по Иоану: «Елици же,
— рече, — приаша ero, даст им власт чадом божиим быти, вЂрующим во имя
его, иж не от кръви, ни от похоти плотскиа, ни от похоти мужескиа, но от
бога родишася» (43); Михайло Матеолог: «Приключися вам и нам от
превозношеных скиф, вам, неповинным ни в чесом же, боязнь тЂх имуще
римской церкви, в твердости стоящей, нашей же в колЂбании и не мирЂ,
обаче приидЂте нам на помощ скоро, хощем единомудрствовати c вами, яко
погибаем злЂ от мерзких варвар» (79); «Кое же причастие свЂту во тмЂ! Не
буди се примЂшатися во вЂки нам!» (81).

Церковнослов’янською лексикою пересипано тексти усіх творів І.
Вишенського: «Книжки» («Обличение диавола-миродержца», «Писание до кн.
Василия», «Буди ж вам извЂстно, правовЂрным», «Писание до всЂх обще…»,
«Писание к утЂкшим…», «ИзвЂщение краткое», «О єретиках», «Загадка
философом латинским», «СлЂд к постыжению и изучению художества»,
«Новина, или вЂcT»), «Краткословного отвЂта Петру СкарзЂ», «Послання
Домникии», «ЗачапцЂ мудраго латынника с глупым русином», «Послання
львовскому братству», «Послання Иову Княгиницкому», «Позорище
мысленому». Це переважно абстрактні слова на -ние, -ие (запустЂние,
мудрование, высокомудрие, тщеславие, благочестие, пришествие, утЂшение,
безвЂрствие, изчезновение), а також активні дієприкметники на -ый, -ий,
-ай (протерпЂвый, грядый, вЂруяй, поминаяй). Часто трапляються й інші
дієслова церковнослов’янського походження і службові слова: рещи,
изректи, внийти, восприяти, зане, занеже, сице, зде і т. д.

І все ж українська лексика в творах І. Вишенського переважає. Уривками в
них вкрапляються суто народні вирази типу: не минай скорогонцем, яко
пустое коло вЂтрное, очима пробЂгаючи от мЂста на мЂсто вперед писанного
(10); Нехай ся не хвалит силный силою своєю, богатый богатством своим,
премудрый премудростию своєю (18); Не толко не были есте, небожята,
непорочными нЂколи, але есте еще и нынЂшняго жития, рекомо в духовном
стану, различных злоб пороками тое непороченство убили, уморили и
запамятаням погребли (77); махлюйте як хочете и лжЂте и тую ж лож
другими подпорами неправд боронЂте (78).

Серед іменників у творах І. Вишенського найбільше таких, що позначають
різноманітні реалії: ременец, лычко, грошики, хата, кутык, землиця,
скарбниця, волося, чоботища, свитка, копеняк, потылиця, черевики, обора,
полмысок, колиска, порхавка, оборог, вЂхоть, шматина, вечеря, горелка,
поливка, борщик, ворочок, опрЂснок і под. Уживаються назви осіб за
різними ознаками — віком, статтю, суспільним становищем і под.: вязень,
волоцуга, дЂдич, неборак, жебрак, тесля, хлопчик, поганець, небожата.

Звичайно ж, знаходять відбиття народні назви природних і штучних
ландшафтних явищ: вир, гостинец, жерело, поточец/поточок та ін. Крім
лексики на означення конкретних реалій, чимало також абстрактних
українських слів: брЂдня, забобон, згуба, зрада, згода, недбальство,
омылка, перешкода, праця, пыха, пожиток, сором, справа, щирост і под.

Дієслова трапляються також досить рясно: ся не почуєте, пытати,
скважитися, куповати, досягнет, посоромити, чудуватися, запитати,
загамувати, зажмурити, даровати, зрозумЂти, пановати, дбати, отруити,
катовати, поздыхати, будовати, згвалтовати, керовати, прагнути,
сваритися та ін. Порівняно рідше трапляються українські слова серед
прикметників і прислівників: щирый, смачный, затышный; запевне, марне,
голосно, бридко, досыть та ін.

Не уникає полеміст і правничої та адміністративної лексики: войский,
подкоморий, судия, каштелян, староста, воєвода, гетман, канцлер, хитрец
«митець», майстер, ремесник, статут, констытуция, право, практыка,
свары, артикул, войт, бурмистр, лантвойт, власт мирская і под.

Як письменник І. Вишенський був сміливим у поводженні з мовою. Він не
зупинявся перед творенням власних слів за зразком існуючих. В його мові
наявні десятки (якщо не більше) неологізмів типу дарохитрство,
иисусоругатель, детиноигралский, златолюбец, сребролюбец, тонкодорогий,
хлопати «обзивати хлопом», кожемякати «обзивати кожум’якою»,
звЂролютство, скверноначалник, каменносЂянний, бЂднотворение, попапежити
«стати католиком» та ін.

Подібно до перекладачів Святого письма, І. Вишенський іноді вдається в
тексті до глос, напр.: на опоцЂ или на камени вЂры Петрови (8); новина,
или вЂст (9); от которого источника или студнЂ (16); свята и праздники
променил (110); попят, сирЂчь в попы стригутся (117).

Не уникає І. Вишенський народних фразеологізмів. Є у нього такі, як зубы
наострил ecu (42); Вопросил бых вас, что ест труд очищення, але вЂм, иж
вам ни снилося о том (52); каждая, рече, лишка свой хвост хвалит (60);
Тот закон есте попрали и внивеч обернули (62); злоба же и лжа всЂх
опанует и гору возмет (157) і под.

У фонетиці, морфології і синтаксисі виявляються ті ж риси, що і в творах
попередніх століть. Відбивається чергування /у/ з /в/: не вмЂет, товчет,
увес, вкрадут; засвідчується м’яке /ц’/: в концю, потылицю. Іменники
систематично вживаються у кличному відмінку: дияволе, гласе, брате,
любимиче, кглупче, папо, Петре, владыко, народе, богомольне,
причитателю, сестро. У давальному відмінкові однини іменники чоловічого
роду приймають здебільшого закінчення -ови/-еви: трупови, ругателеви,
баламутови, судови, Петрови, костелови, духови, миролюбцови, коневи і
под. У наказовому способі дієслів у множині вживаються закінчення
-Ђмо/-Ђм (перша особа) та -Ђте (друга особа): розорЂм, стогнЂте,
обернЂтеся, возвратЂмся, творЂте, ходЂте, приходЂте, стережЂтеся. У
минулому часі однини нерідко трапляються дієслова на -в у чоловічому
роді: язык тое брЂдив, што ему дух лукавый шептав (60); не учив і под. У
третій особі однини й множини наказового способу часто використовується
граматична морфема нехай: Нехай буде тое сокровище ваше вам послом до
нядр Авраамлих (49); Але нехай толко от сея жизни изгнани будете, тогда
будете видЂти, што будете мЂти (89). Минулий час І. Вишенський уживає
традиційно, переважно без скорочення допоміжного дієслова: осиротЂли
есте, яко ж камень ко оной жизни онечуствЂли суть (47); От главы и до
ног острупЂли есте (48); видите ли вашу слЂпоту, яко во прелести вЂка
сего угрязли есте (57); есми ее аж до сего часу не читал (182). Хоч
трапляються й скорочені форми типу «Молоком вас, — рече, — напоилем, а
не цЂлым и твердым кусом стравы» (38).

Дуже поширені форми активних дієприкметників, а також форми аориста:
любяй, грядый, предадоша, покушахуся, содЂяся, остависте господа и
разгнЂвасте святого Израилева, отвратистеся въспят! (48); у синтаксисі
привертають увагу дієслова-присудки, які здебільшого виносяться в кінець
речення: духи ж лукавий поднебеснии… в християнстві нашем владЂют (7);
Да терпишь без лакомства книжного прочитания до того часу, ажь ум твои з
Исусовым помыслом бЂсы поборет (182); И колись ми тую книжку, силою
принудивши себЂ, прочитал, праведно вам правовЂрным глаголю, иж есми от
страха и ужаса в забвЂние и изступление мыслное пришол (183).

І. Вишенський любить висловлюватись афористично, напр.: А в тебе што
среда — рождество череву, а што пятница, то Великдень (42).

Як письменник І. Вишенський нестримний у нагромадженні слів. Здебільшого
це однотипні словотворчі утворення, переважно авторські: еще еси
кровоед, мясоед, вълоед, скотоед, звЂроед, свиноед, куроед, гускоед,
птахоед, сытоед, сластноед, маслоед, пирогоед; еще еси периноспал,
мяккоспал, подушкоспал; еще еси тЂлоугодник, еще еси тЂлолюбител; еще
еси кровопрагнител; еще еси перцолюбец, шафранолюбец, имберолюбец,
кгвоздиколюбец, кминолюбец, цукролюбец (38); ВъмЂсто зась вЂры и
надежды, и любви безвЂрство, отчаяние, ненавист, завист и мрЂзост
владЂет (46); НЂсть мЂста цЂлого от грЂховного недуга — все струп, все
рана, все пухлина, все гнилство, все огнь пекелный, все болЂзнь, все
грЂх, все неправда, все лукавство, все хитрост, все коварство, все
кознь, все лжа, все мечтание, все сънь, все пара, все дым, все суєта,
все тщета, все привидЂние — сущеє ж нЂст ничтоже (48—49); Чого в мирскум
чину не имЂли есте, тучнитеся, кормите, питаєте, насыщаете чрево
роскошными снЂдми, гласкаете гортань смачнЂйшими кусы, услаждаете,
смакуєте, мажете, собЂ угаждаете, волю похотную во всем исполняете?
(55); Бо есть так сладкая латынское прелести трава, иже еЂ воли на
широком поли вкусивый своеволне заживати, нижли в стайни благочестия на
привязех законных наилепшим овсом истинное науки питатися хочет? (164).
Запитальні речення, як і слова, можуть нагнітатися, йти одне за одним і
при цьому початки питальних речень повторюються: Чи не лЂпше было вЂрою
живым быти, нижли невЂрием здохнути? Чи не лЂпше было смирением живым
быти, нЂжли гръдостию здохнути? Чи не лЂпше было в едности з нами быти и
вЂчне жити, нижли, отлучившися от нас, нагле здохнути и погибнути? Чи не
лЂпше было свЂт присносущнаго разума, православной церкви дарованный,
видати, нЂжели нынЂ в тмЂ поганских наук затворитися и умерети? (19); А
што ж инок не вмЂет бесЂдовати c тобою? Албо его пытаеш о диаволских
прилогах? Албо его пытаеш о борбЂ духа c тЂлом и безпрестанном мечтании
мысльном? Албо его пытаеш о скорбех внутръних, алчи и жажди? Албо его
пытаеш o войнЂ помысла c духи лукавыми поднебесными? Албо его пытаеш о
подвизЂ молитвенном тЂла и мысли? (31); Не судом ли испытан будеши за
житие вЂка сего так же, яко и убогий? Что о собЂ велемудруеши? Что ся
възносиши? Что ся хвалиши? Что ся, як порхавка, надымаеши? (43).

Полемічна пристрасть письменника часто виливається в запитання до
опонентів: Или не відаєш, яко в замкох, мЂстах, селах, полях, кгрунтах,
границах, розширенях мысль блудячая о царствии божом мыслити не может?
Или не вЂдаеш, як многопредстоящим гологлавым, трепЂрным и многопЂрным
макгероносцем, шлыком, ковпаком, кучмам, высоконогим и низкосытым
слугам, дворяном, войном, жолнЂром цвЂтнопестрым и гайдуком —
смрътоносцем радуючийся о царствии божом не толко мыслити, но ни
помечтати не может? (31).

За питанням нерідко надходить і відповідь: Але яко учинЂмо? K папЂ
рымскому бЂжЂмо. И c того сорома ся выкрутимо, и на Рус, да ся поклонят
папЂ, бЂду навалимо, и свое желание исполнимо (41).

І. Вишенський — автор розгорнутих метафор, напр.: Як будеш зас тое
гнЂздо миролюбия в вЂрных и крещеных вити и основание невЂрия языческаго
фундовати (11); Але потръпи мало, я тобЂ тот узлик короткими словы
розвяжу (27); Видиш ли, яко еси зъеден от того волка, который под оборою
лежит, пилнуючи, да нЂкоторая овца спосрЂд вЂрных и единогласных
мнЂманем ся на двор з загороды выхватит, да ю поймает и обЂд собЂ
еретичества з нее учинит! (31); Чудуюся тому твоєму незносному осЂдланю
тым тяжким и бремененосным сЂдлом кглупства (35); Видите ли, як дух
антихристов, ваши мЂхи надув, и усты гордо дыхает и рыгает (69).

Порівняння у І. Вишенського нерясні і досить прості. Базуються вони на
народній напівфразеології: Егда же истинна воссияет, тогда мечтание лжи,
якоже дым от вЂтра, исчезнет (109); Но нехай ся он, як змия, въет и
скачет (115); ТЂми и большими баснями и лжами ДЂвицу, яко масло, на блуд
растопил (135); Скаржино сограждение, яко тЂнь и ВЂтр лжи есть, а не
власная непоколебимая стоящая истина (142); Придет же день господень,
яко тать в нощи (155).

І. Вишенський був талановитим письменником. Перебуваючи на Афоні, він не
був свідком тих подій, що відбувалися в Україні, але відчував їх серцем
і не міг на них не реагувати. Як пише про нього І. Франко, він думав:

І яке ж ти маєш право,

черепино недобита,

про своє спасення дбати

там, де гине міліон? (Фр., 69).

Твори І. Вишенського і за його життя і після смерті читали,
переписували, поширювали. Так що його вплив на суспільнорелігійне життя,
а отже, й на літературну мову, був безперечним.

Цікаво, що І. Вишенський жодного разу не згадує К. Острозького як
захисника православ’я. Це тим більше дивно, що автор полемічного твору
«Палінодія» 3. Копистенський у похвальному слові «пресвітлому» князю
Острозькому називав його «великим заступом і потіхою» народу руського,
«муром желізним», «славою і свічею ясносвітлою королевства», «оздобою і
окрасою» сеймових засідань, «оком і силою потужною» публічних з’їздів;
він порівнював його з Ганнібалом, Помпеєм, Фемістоклом, Велісарієм, з
Василем Македонянином і царем Йосипом Прекрасним.

Існує думка, що Іван Вишенський був тісно пов’язаний з братствами. Таку
думку висловлював, зокрема, П. Куліш 1. Однак це не зовсім так. Його не
влаштовував рівень тодішньої освіти, що заводився при братських школах.
На його думку, всі ці «риторики й діалектики», латинська мова і подібне
були абсолютно зайві: суперечили традиційному православному християнству
на Русі. У листі до стариці Домнікії він писав: «Присмотрися, госпоже,
что пользуют их чернилом хитрости, а не духа святого словесы,
воспитанные школные казнодЂи, которые з латинской ереси себЂ способ
ухвативши, бают, проповЂдают и учат, а полЂровнаго и безстраснаго жития
не хочют» (162).

У 1620—1622 рр. З. Копистенський, продовжуючи полемічну традицію,
започатковану І. Вишенським, написав свою знамениту «Палінодію»
(«Оборону»). Це була дуже освічена людина: не рахуючи книг Святого
Письма, автор використовував твори ще понад 100 письменників 2.

 1 Кулиш П.А. История воссоединения Руси. — СПб., 1874. — Т. 1. — С.
298— 299, 318-319; Т. 2. — С. 167, 252.

 2 Возняк М.С. Названа праця. — С. 500.

Українську лексику З. Копистенський поєднував зі старослов’янською. Це
особливо помітно при аналізі синонімічних рядів, пор.: печера — пещера —
вертеп — яскиня; гром — перун; бездна — отхлань; камень — опока;
вселенная — весь свЂт; повЂтре — аер 1. Тут використовуються народні
фразеологізми типу «ако так им в том скоро, як мусЂ в окропЂ»; «ано так
ся ему в том щастит, як голому в кропиві» 2. Суспільно-політична й
економічна лексика містить у собі багато елементів української мови, але
багато й запозичень з латинської, часто через польське посередництво 3.
Латинізми, як і церковнослов’янізми, можуть використовуватися як
синоніми до українських слів; так маємо і суд і юрисдикція
(jurisdictio). Грецизми тут також наявні, але це переважно вузькофахові
терміни з церковного побуту (газофилакия, диитиха, сакое, сакра,
омофор) 4.

 1 Див.: Молодид T.K. Язык «Палинодии» З. Копыстенского (общая
характеристика лексики и словообразования). — K., 1963. — C. 6.

 2 Там же.

 3 Там же. — С. 7.

 4 Там же. — С. 8.

Відгомін писань Вишенського відчувається в творах Мелетія Смотрицького,
в «Пересторозі», (1605-1606 рр.), у «Вопросахъ и отвЂтахъ православного
зъ папЂжникомъ» з 1603 р., у «Советовании о благочестіи» 1621 р. та ін.
Найближче до стилю І. Вишенського стоїть, мабуть, «ОтвЂтъ Клирика
Острожского Ипатію Потею» 1598 р. Тут є простонародні порівняння: Але,
яко пастушокъ, надь гусятками поставленый, видячи хитрого лиса,
укладностю до оныхъ прилужаючогося, хотя не можеть его покопати, предся
доколя хто силнЂйшій на ратунокъ не припадеть, и онъ отгоняетъ (ОКО,
380). Трапляються тут і чисто народні фразеологізми: На тое око мЂmu
(390); [унЂя] лежала отлогомъ полтораста лЂтъ (411); Не заходячи у
велико до свЂдоцтв давных, которых есть яко волосовъ на голо  (427);
Забралесься, отче Ипатій, ажъ дивъ, на такъ потужный доводь, яко паукъ
на сЂти! (428). До стилю І. Вишенського «ОтвЂтъ Клирика Острозького»
наближається і нагромадженням слів одного й того ж семантичного поля,
напр.: Якого есте преслЂдованя, якого оплеваня, якого замешаня і
потрясеня, якого на остатокЂ кровопроліиства, мужобойства, забійства,
тиранства, мордырьства, нахоженья, кгвалтовъ на домы, на школы, на
церквы, обелженья шкарадного невЂсть, паненекъ чистыхъ, душъ невинныхъ,
паній зацныхъ и велможныхъ, при самой ничистьшой и страшной и
непостижимой таемници и офЂре при пріймованю святЂишихъ таинъ тЂла и
честныя крови Христовы наполнили и наброили!! (405); Нерідко подібні
нагромадження виступають у складі питальних речень, які змінюють одне
одного: Якожъ тутъ побожного й святобливего душа человЂка умыслу, на тое
смотрячи, не мает в’здыхати, не маеть стогнати, не мает плакати?! Яко
побожное и чистое сердце не маеть ся пукати?! Яко земля не вострепещеть,
небо не ужаснется, солнце не померкнеть, луна не изменится, громы не
в’дарят, силы небесные не подвигнутся?! (405); того ж походження і
метафори, напр.: Ты, отче владыко, присмотрися в’ст?ое зерцало згоды
святыхъ апостолъ (429); подъ тотъ плащикъ згоды тиснучися, лЂзетЂ!
(429).

Висловлювалася думка, що під псевдонімом Клирик Острозький виступав
Мелетій Смотрицький 1.

 1 Возняк М.С. Названа праця. — С. 479.

У написаному П. Скаргою «Берестейському соборі і обороні його» польською
й староукраїнською мовами, староукраїнська — це написана кириличними
літерами і з деякою зміною фонетичних особливостей та ж польська мова.
Пор.: Jeszcze mieli nadziej? ich m. panowie pos?owie, i? si? mia?o do
dobrego przywie??, gdy im te? sam i.m. pan woiewoda s?own? tako otuch?
czyni? (193) — Ешче мели надею ихъ милость панове послове, иж се мело до
доброго прывести, кгды имъ тежъ самъ его милость панъ воєвода славъную
такую отуху чинилъ (194).

При збереженні спільної для всіх східних слов’ян лексики на позначення
основних понять, стосовних людини, її побуту, суспільного життя і
навколишнього світу (чоловЂкъ, мужъ, жона, дЂти, потомки, сынъ, дочка,
зять, дЂдъ, баба, сирота, сусЂдъ, дЂдизна, отчизна, материзна, село,
селище, городъ, волъ, корова, гуси, свини, рЂчка, лЂсъ, садъ і т. д.),
українські джерела відтворюють специфічно народну лексику, що частково
доповнює, а частково й заміняє спільносхіднослов’янську (шати, податки,
роучница, оугода, перезимокъ, роля, прозвище і под.). Галицькі,
закарпатські, волинські, полтавські та інші ділові документи засвідчують
діалектні побутові слова: ни[ч] (1608; АО, 122); сестринецъ 1700, Паньк,
38), млинарь (1666, 47), чва[р]такъ (1695, 57); вшиткои сумы (1672, 63),
кбол жита (1639, 74), сага (XVII ст., АПГУ, II, 33), оденокъ (І, 131),
увьзмен (II, 47) та ін.

У XVII ст. у лексиці давньої української літератури відбуваються активні
процеси творення нової суспільно-політичної та адміністративно-правової
лексики. З’являються назви нових суспільних станів (в козацтво ся
пописали — 1684, АЗР, V, 181; многіє змежи поспольства люде — 1686,
189); городовую старшину — 1674, 135); за згодною сентенцією всЂх станов
— 1658, 103; всей старшинЂ и чернЂ — 1655, 95; вшелякоЂ кондиции людем —
1653, 90; шляхетнымъ и посполитым людемъ — 1648, 78; войсковыхь людей —
1653, 89), утверджуються давні і виникають нові назви військових і
цивільних посад (гетманъ… войска реєстрового Запорожского — 1648, АЗР,
V, 78; полковникови Переяславскому, любъ наказному его — 1651, 86;
асауломъ, сотникомъ, атаманомъ — 1652, 88; канцеляристу — 1674, 134;
панъ бунчужный войсковый — 1677, 147; атаманъ кошовый — 1679, 155;
обозному, хорунжому, подъ-асаулови, трубачамъ, цыруликови, добошеви —
1679, 159, войт — 1660, 108; бурмистры, райцы u лавники — 1670, 125;
судія полковый, полковый писаръ, асаулъ полковый — 1655, 93), одиниць
територіального поділу і органів самоврядування (до майстрату — 1653,
90; рады енеральной — 1656, 101; на той урядь гетманства — 1658, 103; з
войскомъ Низовымъ — 1679, 155; повЂтъ — 1677, 141) і под. Виробляються
нові форми звернення до урядових осіб (яснЂвельможному его милости
добродЂевы — 1686, 192), поряд з давніми назвами видів маєтності (и съ
данью медовою, и съ деревомъ бортнымъ и зо всЂми кгрунтами и пожитками —
1655, 95) з’являються нові: на добрахъ наших (1648, 84); товару рогатого
(1678, 149). Поповнюються новими словами лексичні групи на позначення
професій, мір довжини, ваги, податків, видів документації, грошових
одиниць, військових підрозділів та ін. Адміністративно-правова й
суспільно-політична лексика твориться переважно за допомогою відновлених
на українському грунті східнослов’янських суфіксів (игуменства того
спокойно заживал — 1655, АЗР, V, 94; на гетьманство принять — 1658,
101), шляхом переосмислення давніх лексем (громадЂ — 1656, 97;
рыцерствомъ у значенні «козацтвом» — 1677, 14 і под.), зростає за
рахунок запозичень.

У XVII ст. значно розширюється коло ділових документів. Крім колишніх
дарчих, договірних, купчих і подібних грамот, з’являються цілі томи
юридичної літератури, в яких широко представлена українська народна
лексика. Великим культурно-освітнім осередком в Україні було, зокрема,
Львівське Ставропігійне братство, з якого вийшли такі відомі діячі
української науки й культури, як Іван (Іов) Борецький, Лаврентій
Зизаній, Захарія Копистенський, Юрій Рогатинець, Памво Беринда та ін.
Тут же була зосереджена друкарська діяльність Івана Федорова 1. У мові
цих документів уживаються слова на позначення предметів і явищ природи,
назви людей різного віку і різної статі, фізичних і психічних станів
людини та співвідносних з ними процесів і дій, пов’язаних з
функціонуванням окремих частин людського організму та ін. При цьому
варто відзначити, що слова певних семантичних груп і на сьогодні
зберегли те значення, яке вони мали в документах Ставропігійного
братства. Зокрема, це стосується дієслів мовлення («verba dicendi») 2,
слів на позначення житла та його частин, серед яких нерідко трапляються
й діалектизми (стрихъ, пецъ, прибудинки і под.) 3, а особливо предметів
домашнього вжитку (фляшка, конва, коновичка, цебрик, скриня, олмария
«шафа», «скриня», «шкатулка», «вмурована в стіні шафа для зберігання
дрібних речей», солом’янка «солом’яна посудина для зберігання зерна»,
замокъ, клю[ч], ретязь, свЂча/свЂчка, лямпа, кгнотъ та ін. 4 Дуже широко
представлені тут назви понять, пов’язаних з давньою формою організації
ремесла: будовничий, муляръ, лЂпяръ/липаръ, шкляръ/скляръ, столяръ,
тесля, слюсаръ, коваль, кравець, швецъ, кушнЂръ, поворозникъ, сафнянник
«той, що виробляє саф’ян», сЂдларъ, фарбЂръ, горчаръ, интреликгатор
«палітурник», рЂзникъ, рурмистръ та ін. 5 З’являються слова, пов’язані з
виготовленням книжок. Це такі, як друк (з нім. Druk), друкарня, лЂтера
(з лат. lit[t]era) та ін. 6

 1 Худаш М.Л. Лексика українських ділових документів кінця XVI — поч.
XVII ст. — К., 1961. — С. 7.

 2 Там же. — С. 38.

 3 Там же. — С. 43.

 4 Там же. — С. 44-45.

 5 Там же. — С. 59-61.

 6 Там же. — С. 71.

Розширення тематики ділових документів, творів інших стилів, зокрема
художніх, веде за собою поповнення лексики старої української мови суто
народними словами. Поряд з побутовими назвами (чоботъ, панчохъ — 1653,
АЗР, V, 96; коморы — 1670, 124; напоев — 1672, 120; горЂлку — 1684, 181;
оброку для коней — 1680, 161 і под.) у пам’ятках широко представлені
народні назви місцевості, шляхів сполучення, рельєфу (байраковъ — 1677,
147); на шляху — 1680, 161; копець — 1688, 173; понадъ яромъ — 1682,
173; руднЂ, пасЂки, луки — 1676, 173; запесочи около ДнЂпра — 1658,
103), назви осіб за певною ознакою (брехуна, 1648, 80; выродокъ — 81,
утЂкачов — 1678, 149), назви будівель і транспортних засобів (килько
хатъ — 1681, 126; млынъ мучной u ступный млынъ — 1670, 124; байдаками и
шугалеями — 1670, 124; дубовик со збожьемъ — 1674, 133; подводъ — 1655,
96) та ін. Дуже активно поповнюються прислівники й службові слова (серед
останніх особливо виділяються складні прийменники): завжды (1648, АЗР,
V, 30), неоткладнЂ (81); щоденниЂ (1655, 96), сквапливо (1675, 135),
якомога (1677, 146), завчасу (1679, 157), упорожнЂ (1680, 165), гуртомъ
(1684, 180), поблизу (1685, 182); по надъ Десною (1676, 137), змежи
(1677, 146) і под.

Абстрактна лексика твориться за допомогою давніх іменникових суфіксів
-ость, -ство та -ье. Разом із словами, успадкованими з давньокиївської
мови, з’являються специфічно українські новотвори (знищенья — 1682, АЗР,
V, 166, издырствами — 1648, 79), широко представлена народнорозмовна
абстрактна лексика (за порадою — 1680, 161; повагою — 1676, 138; помсту
— 1682, 168) і запозичення з польської та латинської мов.

Стара українська літературна мова наповнюється народною фразеологією,
усталеними метафорами типу въ неволническое подданское ярмо запрягли
(1648, АЗР, V, 79) і под. Мова юридичних документів і приватного
листування урядових осіб набуває розкованості, у ній виявляються риси
індивідуальних стилів. Так, можна говорити про власний стиль гетьмана І.
Мазепи, гетьмана Ів. Самойловича. Останній широко використовує народну
фразеологію, знаходить виразні слова для відтворення психологічного
стану людини, напр.: Уже єсте, правЂ, голову намъ проЂли, просячи о
посылки скорые (1677, 144); также о Яненченку, если оный в КорсунЂ
гнЂздить собЂ мЂшканье (1678, 152); Хочай холодно u голодно, u до дому
далеко, a однакъ потерпи в. м. [ваша милость. — В.Р.] еще (153); a
немалъ зъ плачемъ просили насъ, абысмо им тое проступство вибачили
(1694, 180).

Серед фонетичних рис народної мови, які пробивалися в текстах крізь
традиційну орфографію, як і в попередні періоди розвитку старої
української літературної мови, треба відзначити звучання Ђ як і (всихъ;
произдЂ); перехід /о/ та /е/ в /у/ й /і/ (Бугаювку, килько, у манкувскіе
лЂсы, завюл, кролюм, на нюм, в нюй, о всюм, отновлюн, приоздоблюн,
сынум, квЂтув, з друкув, свуй, жаднуй, слув, з вЂкув та ін.), поплутання
на письмі и з ы (в сылЂ, непостыжимого), чергування /у/ з /у/ (Юрася
вчилъ, вмирають, вгожати, ввесь, вкгрунтованый і навпаки — ускакують),
м’яке /ц’/ (ловець, отець, мЂсяць, з праць, таємниць, шаленень,
глупець). На відміну від попереднього періоду, всі ці фонетичні риси
виявляються не спорадично, а масово. Серед них особливо важливі перехід
/Ђ/ в /і/, /о/ та /е/ в /і/, що різко відділяють українські тексти від
білоруських.

Найвиразнішими морфологічними й морфонологічними рисами української мови
у всіх стильових різновидах є вживання флексії -ови/-еви в давальному
відмінку однини іменників чоловічого роду (святителеви, неприятелеви,
сынови, духови, помощникови, Іосифови, цареви, господови, збавителеви,
народови, монастиреви, сотникови, атаманови), чергування к, г, x із з,
ц, c у давальному і місцевому відмінках однини іменників жіночого роду
(услузЂ, у дорозЂ, на рЂцЂ, на стрЂсЂ), послідовне вживання кличного
відмінка (отче, брате, тщателю, царю, пане, откупителю, боже, Михайле,
архістратиже, зрителю, Гавріиле, архаггеле, служителю, друже, госпоже),
форми неозначених займенників, творені за допомогою частки -сь (зъ
чіеесъ побудки — 1677, АЗР, V, 146), використання частки як-(яко) у
формах найвищого ступеня прикметників (яко найпрудшей, яко найранЂй, яко
найскорЂй), поширеність форм давньоминулого часу (приеха[л] есми бы[л],
присла[л] бы(л), приеха(л) бы(л) — ДМВН, 21), майбутнього часу на -му,
-меш, -ме (которого злыи матимуть за бога — УП, 83, …на остатокъ тЂло
твоє умершоє торгатимут — ДОС, 33); у третій особі
теперішньо-майбутнього часу дієслів першої дієвідміни дедалі більшого
поширення набирають форми без кінцевого -ть (каже, може, не омине,
повчає, зоставує, буде, забуде, обере, живе, показує, лЂтає, має, ся
найдує, обфитує, подає, готує; О предвЂчных чудес боже, Кто ж твоє
величество выславити може — УП, 251); у третій особі множини
теперішньо-майбутнього часу флексія -ть, як і в сучасній літературній
мові, м’яка (вмирають, убивають, пожирають, повчають, мЂняють); кінцеве
-л в дієсловах минулого часу рясніше, ніж раніше, переходить у
чоловічому роді у -в (улюбив, угодив, приходив, указав, приняв,
повстанув). Стосовно форм минулого часу дієслів треба підкреслити ще
таку особливість, як велика поширеність особових форм-рефлексів
колишнього перфекта; показниками особовості виступають форми колишнього
допоміжного дієслова быти або ж їх скорочені варіанти: -м, -єсь (-сь),
-єсьмо (-сьмо, -сьмы), -єсьте (-сьте); при цьому вони можуть бути як у
постпозиції, так і в препозиції, можуть входити в структуру дієслова,
виступати самостійно і поєднуватися з іншими словами, переважно зі
сполучниками, напр.: Єслим кого образил, молю вас, простЂте (УП, 234),
я-м рад, же-м ся повторе вырвалъ зъ бЂды (175), Напочатку нЂчого не
далесь нам злого (169), О великій Риме, такъ прелести родиш и всякій
злости ты вже переходиш, Абысь антихриста мЂв себЂ любовна (127), И мы
признаваем, Же смо єго не были годными (170), О наставнице добродЂтели и
покоры всякои, якосмы перше заживали жалости великои (138), просвЂти
нас, абысьмо от всЂх познани были (143), Єслисмо слыхали того пана
зацность и славу, вЂдаймо тыж єго и святобливую справу (153), Мысь-мы
зараз за тым до Ви?леєма пришли (197), А чому ж вы ими єсте погордЂди
(133); подібні показники виступають і в умовному способі, напр.: бы-сьми
ся не погодили (АЗР, IV, 153); проте частіше тут виступають рефлекси
колишнього аориста: быхом (абыхомъ), быхмы (абыхмы)>хмы, быхмо
(абыхмо)>хмо, напр.: Обы нам бог дал очи, гдє отець наш, мЂти, Были
быхмо з щасливых щасливій дЂти (УП, 167); інколи флексія умовного
способу -хмы виступає і в минулому часі замість -сьмо: Ви?леєму хмы
пристойную честь отдали (206) 1.

 1 Докладніше про це див.: Русанівський В.М. Структура українського
дієслова. — К., 1971. — С. 91-93.

У третій особі однини й множини наказового способу уживається частка
нехай, напр.: Нехай он съ святыми веселиться въвЂки (УП, 213), Нехай же
нам боязнь не панує (140), Нехай же дружатся съ Клином римляне (129),
Нехай же ганьбу отнесуть, нехай ся запалають (139); в окремих випадках
замість української частки нехай виступає польська нех: Єст ли ту кто сь
пастухов, нех ся озывает (196). У першій особі множини наказового
способу, як і в усі попередні періоди розвитку української літературної
мови, послідовно виступає флексія -Ђмо: явЂмо, почтЂмо, пріймЂмо, не
дадЂмо, хранЂмо. Окрема розмова буде про аорист, коли йтиметься про
виражальні особливості художньої літератури.

Українська і білоруська літературні мови мали близький синтаксис. У
ньому, на відміну від синтаксису тодішньої російської мови, гіпотаксис
виразно переважав над паратаксисом. В урочистому стилі використовувалася
латинська традиція, що прийшла в Україну і Білорусію через польську
мову, закінчувати речення дієсловом. Проте з другої половини XVII ст.
порядок слів у реченнях стає вільнішим, що відповідає народнорозмовним
синтаксичним моделям. Пор.: И через того жъ посла своего царь Казаньский
до насъ всказалъ, абыхмо посполу съ нимъ на непріятеля нашого за-одинъ
были, и на томъ тотъ нашъ посолъ присягу вчинилъ (1507, АЗР, II, 14) —
Которые невольники ишли на Рашковъ и Умань; и тые повЂдаютъ, ижъ видЂли
понизше Умани одинъ шляхъ на четверть мили ушырЂ (1686, АЗР, V, 192). У
літературній мові дедалі ширше використовується пряма й невласне пряма
мова, еліпси, неозначено-особові конструкції. Народнорозмовні
синтаксичні форми особливо наростають від початку XVII ст., напр.:
Видалем часто наших, кгды их погребано, Землею и камьньєм въ гробєх
прикладано (1622, УП, 336), Не знаю, за що мене быто (1710, ДНРМ, 39);
Аже онъ питает (,): Чи купили, чи такъ узяли (,) Такъ ми ему, Проценку,
говоримо (,): Украли (1711, 52).

Процес поповнення української літературної мови народними словами з усіх
сфер суспільного життя, побуту, пізнання навколишнього світу
відбувається дуже інтенсивно. Порівняймо вживання слів, належних до двох
тематичних груп — адміністративно-управлінської і військової, — в двох
актових документах Житомирського городового уряду 1609 р. з наповненістю
відповідних лексичних полів у пам’ятках XIV-XV ст. В «Положене позву ?д
тых же кн?ж. Корецъких по кн?з. Ружинського» і в «Протестацыи княжны
корецкое на к. Ружинского и малжонку єго» від 3 лютого 1609 р. 1 з 33
слів, належних до адміністративно-управлінської лексики, 14 (близько
третини) ужито таких, які не засвідчені документами XIV—XV ст.

 1 Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст.: Зб. акт. документів. —
К., 1981. — С. 158-162.

До слів, що були відомі двома-трьома століттями раніше, належать:
воєводство, воеводич, опекун, кгвалтовный, маетность, служебникъ,
учинокъ, бояринъ, подданый, держава «володіння», добро «посідання»,
войтъ, право посполитое, кгвалтъ, мещанинъ, речи рухомые, пожитокъ. Такі
ж деривати з цієї групи лексики, як княжна, наехане «напад», злупене
«пограбування», воротныи, подстароста, дЂдинка, помочникъ, кгвалтовникъ
та ін., у «Словнику староукраїнської мови XIV—XV ст.» не фіксуються, хоч
слова з відповідними коренями на той час були. Що ж до військової
лексики, то вона зросла ще помітніше: з 17 слів, ужитих у двох згаданих
документах і належних до цієї тематичної групи, в XIV-XV ст. не
засвідчено 10. Це лексеми гармата «військове спорядження» (з гаръматою),
дЂло «гармата», гаковница «різновид гармати», мушкетъ, сагайдакъ, труба,
сурма, нарихтовати (всю гармату […] нарихтовавши), штурмъ.

Цікаво згадати ще про одне явище із сфери поширення ділової мови. Вона
стає єдиною щодо форми в Правобережній і Лівобережній Україні. Правда,
на Правобережжі посилаються на короля, а на Лівобережжі на органи
самоврядування. Пор.: На вряде кгро[д]ски[м], в з[м]ку его кор. мс?ти
Жито[р]ски[м], передо [м]ною, Яно[м] Ча[й]ковски[м], по[д]старости[м]
житоме[р]ски[м], стано[в]ши ?чевисто, шляхе[т]ны[и] па[н] Амъбрози[и]
Во[и]цехо[в][с]ки[и], презе[н]това[л] ту[т], на враде, коне[и] девятеро,
мастю а[л]бо ше[р]стю перъши[и] коне два вороныхъ, третяя кляча половая,
четве[р]ты[и] ку[н] тысавы[и], пятая и шостая кляча тысавые, семая кляча
сывая, ?смая кляча вороная, девятая кляча зворона гнЂдая (ДМВН,
191-192); В року ахн?д (1654) мца іюліА к?е (25) днА. Передо [м]ною,
Иваном Батіемъ, ?стапомъ Са[х]ненкомъ, ?[т] пн?а по[л]ковънина
нака[з]ного ми[р]горо[д]ского зо[с]ланыхъ и передо мъною Иваномъ
Пилипе[н]комъ, // атаманомъ нака[з]ны[м] ло[х]ви[ц]кимъ , и при мнЂ,
Матъвею Е[м]ченку, во[и]ту, Фе?дору Козлу, Феню Проце[н]ку,
бу[р]мистура[х] вряду Лофицкого, ставши ?чеви[с]то, Фе?до[р]
запади[н]ски[и], котори[й] ска[р]гу свою на Ивана и Гри[ц]ка
Гуе[в]ще[н]ковъ такъ же и на А[н]дріА Кривъче[н]ка и На[д]точіА, то
по[д]ступъцовъ свои[х], переклада[л] ? то… (ЛРК, 27).

Здавалось би, широке проникнення власне української лексики в
літературну мову знизить інтерес до церковнослов’янської мови. Насправді
ж інтерес до неї посилився: українці вважали її священною мовою, а тому
дбали про її впорядкованість.

Уже йшлося про те, що наприкінці XVI ст. з ініціативи створених в
Україні і в Білорусії братств укладалися перші граматики і словнички
тієї мови, яка прийшла на Русь разом із Святим письмом. XVII ст.
збагатило українське культурне життя значно складнішими працями, такими,
як HYPERLINK “http://izbornyk.narod.ru/smotrgram/sm.htm” «Грамматіки
словенское правилное синтагма» М. Смотрицького (1619 р.) та її
скорочена крем’янецька переробка «Грамматіки или писменница языка
словенского» (1638 р.), а також знаменитий HYPERLINK
“http://izbornyk.narod.ru/berlex/be.htm” «Лексіконъ славеноросскій»
Памва Беринди (1627 p.) . M. Смотрицький, крім української, добре знав
церковнослов’янську і грецьку мови, а також латинську (у 1615 р. він
видав у Кельні граматику грецької мови). Маючи таку підготовку,
український учений написав один із найвидатніших творів давнього
слов’янського мовознавства. Як зауважує В.В. Німчук, «Грамматїку»
написав молодий учений, добре обізнаний із тодішньою європейською та
вітчизняною граматичною наукою і церковнослов’янськими текстами,
досвідчений педагог, що викладав церковнослов’янську мову у школах
Вільна, Острога, Києва» 1. Передмова до книжки написана староукраїнською
мовою. У ній автор зауважує, що «дЂткамъ оучитисА починаючимъ Букварь
звикле рекши Алфавитарь з тои же ґрамматїки вычерпненый… до выученъА
подаванъ нехай будеть». Як зразки для створення своєї граматики М.
Смотрицький використав відому грецьку граматику візантійського вченого
К. Ласкаріса, грецьку й латинську граматики німецького гуманіста Ф.
Меланхтона та латинську граматику славетного португальського філолога
Альвара. У граматиці описані чотири її головні складові частини:
«Ор?ографія, Етvмологїа, Сvнта?їс, Прос?дїа». Викладаючи правила
орфографії, М. Смотрицький уперше регулює написання великої букви: її
слід уживати на початку віршованої строфи, після крапки, на початку
власних назв, слів на позначення санів, наук, наукових категорій 2.

 1 HYPERLINK “http://izbornyk.narod.ru/nimchuk/nim.htm” Німчук В.В.
Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — К., 1985. — С. 92.

 2 Там же. — С. 101.

Далі йдеться про місце виносних літер (тільки в кінці слова), про
уважність при вживанні флексій в іменах і дієсловах, про недопустимість
написання хв замість ф та ін. В «Етvмологїи» автор викладає вчення про
традиційні вісім частин мови: имА, мЂстоименїє, глаголъ, причастїє,
нарЂчїє, предлогь, союзъ, междометїє. Частини мови поділяються на
скланАємыА і нескланАємыА. До імен зараховуються іменники, прикметники,
числівники і займенники прикметникової відміни. Відмінність між
іменником і прикметником автор вбачає в особливостях їх словотворення:
первообразный (злато) і производный (златый). Прикметники й похідні
іменники поділяються на сім різновидів: отчеименный або притАжателный
(Павловъ, Павлова або Павловна), отечественный (ЛвовАнинъ, ЛвовАныни),
властелинный (Воеводичь, воеводинна, старостАнна), языческїй (Р?хсъ,
Р?ссини), глаголный (слышанїє, слышатель), ?тименный (солнечный),
оумалителный (словице), оуничижительный (женище). Ім’я має сім
відмінків: именителный, родителный, дателный, винителный, звателный,
творителный, сказателный. Іменники, прикметники й займенники мають три
числа: единственное, двойственное, множественное. Займенники мають ше
«лица»: первоє (азъ), второє (ты), третїє (онъ). «Глаголъ» автор поділяє
на «личный», шо має всі три особи трьох чисел, і «безличный»,
позбавлений другої і третьої особи однини, а подекуди й третьої особи
множини. Атематичні дієслова (єсмь, ямь, вЂмь) дістають у нього назву
«стропотных». Як зазначає В.В. Німчук, М. Смотрицький вперше вводить у
слов’янську граматику поняття перехідності і неперехідності дії: глаголъ
«Преходителный» (люблю) і «СамостоАтелный» (стою) 1.

 1 HYPERLINK “http://izbornyk.narod.ru/nimchuk/nim.htm” Німчук В.В.
Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — С. 114.

Дієслівні форми відповідають дев’яти категоріям: залогъ, начертаніє,
видъ, число, лицо, наклоненїє, родъ, спряженїє. Що таке «начертанїє»? Це
безпрефіксні (ємлю) і префіксальні дієслова, які в свою чергу
поділяються на однопрефіксні (приємлю) і двопрефіксні (восприємлю).
Поняття виду у Смотрицького не збігається з сучасним: «совершенный» у
нього означає первинні дієслова (чту, стою), a «производный» — дієслова,
ускладнені якоюсь додатковою семантичною ознакою, — означають або
наростання певної якісної ознаки (теплею, бЂлЂю), або повторюваність дії
(бЂгаю, читаю). Чисел, як і в імені, три: єдинственноє, двойственноє і
множественноє. Часові форми поділяються на імперфект (бихъ), аорист
(бїАхъ), плюсквамперфект (бїАнъ бывахь), перфект (бїєнъ быхъ), які в
нього мають відповідно такі назви: преходяшеє, прешедшеє, мимошедшеє,
непредЂлное; крім того були ще «настоящее» і «будущеє». В.В. Німчук
відзначає, що оскільки цих форм минулого часу не було в живих мовах, М.
Смотрицький не зміг чітко розрізнити форм перфекта, імперфекта й
аориста 1. Автор граматики першим виділив дві дієвідміни: на -еши (бїю —
бїєши) і на -иши (слышу — слышиши). Поряд з «причастїємь» і
«дЂєпричастїємъ» автор виділяє ще «причастодЂтїє». Останнє надумане. Як
справедливо вважає В.В Німчук, цією категорією автор намагався передати
грецький прислівник на -??? та латинський герундій. Внаслідок цього
постали такі форми, як писателно, читателно, творително  2. Дуже
докладно описані в граматиці прислівники. Правда, сюди потрапили й форми
наказового способу дієслова (прїйди, прїйдЂте, принеси та ін.). Вперше
було представлено вчення про сполучення слів і речень. Всі типи
синтаксичних зв’язків між словами у простому реченні описано старанно й
правильно. Далі йде розділ «? Просодїи стіхотворной», заголовок якої
промовляє сам за себе: це коротка наука віршування. Автор викладає
вчення про стопи і віршові розміри (метри: спондій, порріхїй, трохей,
іамвъ, дактиль, анапесть, амфіврахий та ін. В останньому розділі «?
страстехъ реченїй» ідеться про зміни, які допускаються в слові (мЂнїє
зам. имЂнїє, баграница зам. багрАница, радуисА зам. радуйсА і под.). І
хоч у «ГрамматицЂ» відчутний вплив живої української мови, все ж вона,
як зазначає В.В. Німчук, «загалом близька до системи старослов’янської
мови пізнього періоду. Це забезпечило їй небачений авторитет у
середовищі вітчизняних і зарубіжних філологів аж до початку XIX ст.
Живомовні східнослов’янські і специфічні українські елементи не
розхитали її «класичних» старослов’янських норм, а пов’язали їх із
сучасністю, наблизили до життя» 3. Як відзначив М. Возняк, «Граматика»
Смотрицького стала прототипом для сербських шкільних підручників Степана
Вуяновського й Авраама Мразовича наприкінці XVIII ст., для граматики
Христакі-Дупнічанина, спробою зближення народної мови з церковною у
болгар, стала зразком для граматики Добровського, а на українськім
грунті мала сильний вплив на граматику Івана Могильницького й інші
галицькі граматики» 4.

 1 HYPERLINK “http://izbornyk.narod.ru/nimchuk/nim.htm” Німчук В.В.
Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — С. 116—117.

 2 Там же. — С. 124.

 3 Там же. — С. 134. Докладніше про особливості граматики М.
Смотрицького див. у названій праці на с. 89—145.

 4 Возняк М.С. Названа праця. — С. 489.

Скороченим варіантом граматики М. Смотрицького була «Грамматіки, или
писменница языка словен(ъ)скага», яка була видана у Кременці 1638 р.
Автор переробки не встановлений, але цікаво, що він критично поставився
до оригіналу: відкинув теорію віршування, розроблену М. Смотрицьким на
основі грецьких зразків, опустив штучний поділ звуків за грецькими
зразками і параграф «? Просодіи». Власне граматичний матеріал дуже
близький до того, який поданий у М. Смотрицького, але дещо скорочений і
спрощений. На думку В.В. Німчука, «Будучи в основі своїй скороченою
переробкою праці М. Смотрицького «Грамматіки, или писменница языка
словен(ь)скага» 1638 р. не внесла помітних нових елементів у граматичну
теорію і практику українського мовознавства XVII ст. Однак у ній яскраво
виражене прагнення до зрозумілого й стислого викладу навчального
матеріалу» 1.

Великою лексикографічною працею, яка сприяла піднесенню авторитету як
церковнослов’янської, так і тодішньої книжної української мови, був
HYPERLINK “http://izbornyk.narod.ru/berlex/be.htm” «Лексіконъ
славенор?сскїй и именъ тлъкованїє» Памва Беринди (1627, Київ). Автор
поставив перед собою два завдання, які не суперечили одне одному:
зміцнити престиж церковнослов’янської мови шляхом кодифікації її лексики
і разом з тим утвердити норми книжної української мови з опорою на
народну мову. П. Беринда активно використовує відомі на той час у Європі
словники, зокрема Максима Святогорця (Максима Грека) — російського
автора, Мануїла Ритора — візантійського автора, що жив на межі XV—XVI
ст., використав він і покрайні глоси з книг білоруського першодрукаря
Франциска Скорини, а також слов’янські азбуковники попередніх століть.
Для тлумачення власних імен — друга частина «Лексікона» — П. Беринда
взяв за зразок додаток до багатотомного видання Біблії, здійсненого в
1569—1573 рр. у м. Антверпені 2.

 1 HYPERLINK “http://izbornyk.narod.ru/nimchuk/nim.htm” Німчук В.В.
Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — С. 154.

 2 HYPERLINK “http://izbornyk.narod.ru/berlex/be01.htm” Німчук В.В.
Памво Беринда і його «Лексіконъ славенорсосскїй и именъ тлъкованїє» //
Передмова до видання Лексикон словенороський Памви Беринди. — К., 1961.
— С. XVIII.

Передмову до словника написано староукраїнською мовою: «Широкій й
великославный ?азык Славенскїй. Мл(с)тивыи Пан?ве Балабан?ве, маючи
?квитое залеце[н]е нетолко ?[т] писм Бгословски[х] и гvмн?[в] црковны[х]
з’ еллинског? ним’ протлумачоных’, але и з’ б[ж]: Лvтургіи, и иныхъ
таемниц’ которыи сА ты[м] ?азыко[м] в’ великой и малой Р?ссїи, в’
Сєрбїи, Болгарїи, и по ины[м] сторонамъ ?[т]правую[т]: и[ж] тру[д]ности
теж сл?въ до вырозумЂнА темны[х] многїи в’ собЂ мает’ (Бер., 3). До
одного церковнослов’янського слова П. Беринда наводить інколи один
український відповідник, а інколи й декілька (у тім числі полонізмів),
напр.: абїе: оуже, зараз, внетъ (пол. wnet), скоро, вскокъ, рыхло (пол.
rych?o); дръжавствую: паную, в’ поссесїи маю, рАжу, справую, єстемь
преложонымъ, кролє(м), цЂсарє(м); жилище: мешканьє, домъ; злакъ:
зеленость на тра†или на былинах, любо на листехъ деревъ, ????, албо
?арина ?городнаа, паша, трава з розмаиты[м] sЂльємъ. або всАкаА трава
квитучаа, sельє. Останній приклад засвідчує у перекладній частині й
грецьке слово. До цього П. Беринда вдається нерідко, інколи використовує
й латинські відповідники, напр.: излишнїй: ???????? збы[т]ны[и]; инокъ:
????????? ??????? ???????. ?. ?, ??нах з єлл: и ла[т]: и сло[в]:
чернeць, але ино[к] сло[в]: то[л]: в рсо[с] єдинокь, або уєдиненый,
ацд?і . Пустынни[к] разумЂтисА мoжеть: заречeнїе, при: ???????
приреченье, обеца[н]є, рукоимство. Коли автор словника не знаходить в
українській мові однослівного відповідника, він тлумачить
церковнослов’янське слово, а інколи додає й своє судження про
позначуваний об’єкт, напр.: ЗемлемЂрїє, или землемЂрство: з’ еллин:
ґе?метрїа, сирЂчь, размЂрителнаа. Есть сіе художество sЂло полезно къ
размЂренїю градо(в)ства, и путій, и къ инымъ веще[м] паче болши[м];
Изумленіе: ?шалЂньє, захожЂнье в’ голову з’ горАчки, албо ?морочЂнье
?[т] пїанства. У перекладну частину можуть потрапляти й
церковнослов’янські слова та форми; напр.: зри: виждъ, смотри, позирай,
дивисА, домышлАйсА, догадуйсА, глАди, познавай; зрАху: дивлАхусА;
иждивенїе: изнуренїе, выдато[к], накладаньє.

Словник П. Беринди тривалий час був найповнішою слов’янською
лексикографічною працею і справив помітний вплив на розвиток
словникарства у інших слов’янських і навіть неслов’янських народів. Для
України він мав непересічне значення, оскільки чітко розмежовував дві
вживані у той час мови: церковнослов’янську і вирослу на її основі
староукраїнську. Треба відзначити, що повага До культової мови
особливого типу, не пов’язаної з буденним життям, існувала завжди в усіх
народів, в тому числі й у тих, у яких служба велася рідною мовою. Діячі
церкви усвідомлювали, що культовий стиль — це особливе мовлення, яке не
повинно опускатися до буденності. Відомий чеський граматист Я. Благослав
писав у своїй «Граматиці», шо для передачі Божого слова «не годиться
вживати абиякі, легкі, корчемні слова, що закон божий не для того
перекладено чеською мовою, щоб його тільки пастухи на пасовиську читали,
знаходячи в ньому звичайну для себе мову, але більше для того, щоб він у
спільному зібранні богобоязливих людей різних станів з великою
поважністю як воля або право свого найвищого цісаря і володаря всього
живого читаний був і щоб гідно в їхніх вухах звучав» 1.

Треба згадати ще про одну важливу лексикографічну працю, яка хоч і була
написана в Москві, але мала прямий вплив на розвиток староукраїнської
літературної мови. У 1649 р. російський цар попросив київського
митрополита Косова прислати учених мужів для перекладу Біблії. Ними
виявилися Арсеній Сатановський і Єпіфаній Славинецький. Останній на
основі латинського лексикону А. Калепіна, відомого всій Європі, створив
перекладний латинсько-український словник, який у XVIІ-XVIІІ ст.
поширювався в численних списках. Є тут і російські відповідники 2.

 1 Цит. за працею: Kralik O. Humanismus a po?atky ?eskeho mluvnictvi. —
In: Poeta Travni?kovi a F.Wollmancwi. — Brno, 1948. — S. 262.

 2 Див.: Німчук B.B. «Лексіконъ латинский» та «Лексікон
словено-латинский» і їх місце в історії старої лексикографії //
Передмова до Лексикона Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського.
— К., 1973. — С. 25.

Разом із А. Сатановським Є. Славинецький виготував «Ле?ікон
словено-латинський». Перший словник — найбільший за обсягом тогочасний
лексикон: його реєстр містить близько 27 тисяч слів (у «Лексиконі» П.
Беринди близько семи тисяч). Після латинського слова спершу наводиться
церковнослов’янський відповідник, потім український, напр.: conclusio
за[к]люченїє, конецъ (ЛСК, 135); eminor, пречу, грожу (177); peiero,
клятвопреступаю, ложнЂ кленуся (304) і под. Проте може бути й навпаки,
напр.: pecus, dis, pecu, ско[т], говядо (304).

У XVII ст. церковнослов’янська мова чітко протиставляється українській
літературній не як її стилістичний варіант, а як окреме явище. Про це
свідчить поява в XVI—XVII ст. і українсько-церковнослов’янських
розмовників, і церковнослов’янського HYPERLINK
“http://izbornyk.narod.ru/berlex/be.htm” «Лексикона словенороського» П.
Беринди , і граматик церковнослов’янської та староукраїнської мов, і
передмов до богослужбових книг, написаних паралельно обома мовами.

hE

hE

gdE

J

L

T

V

X

t

v

|

?

a

ae

u

ue

th

&

(

.

0

2

>

@

d

?

u

давальному відмінку однини іменників чоловічого роду, в деяких
різновидах відмінювання іменників не наводиться кличний відмінок. Проте
в більшості випадків граматика відображає особливості живої і
літературної мови того часу. Який з рукописів є досконаліший? Як
доводить В. В. Німчук 2, арраський. Він у багатьох питаннях досконаліше
інтерпретує структуру української граматики. В арраському варіанті є
елементи порівняльного аналізу української мови з іншими слов’янськими.
Так, автор пише про те, що інфінітив у поляків закінчується на -с,
наприклад, pisa?, czyta?, проте русини, богеми, морави та інші народи
Слов’янщини, як і «свята» мова, мають неозначену форму на -ити або -ить,
наприклад, писати і писать, чути, бити 3.

 1 HYPERLINK “http://izbornyk.narod.ru/uzhgram/uz.htm” Граматика
слов’янська І. Ужевича / Підготували до друку Г.К. Білодід, Є.М.
Кудрицький. — К., 1970.

 2 HYPERLINK “http://izbornyk.narod.ru/nimchuk/nim.htm” Німчук В.В.
Мовознавство на Україні XIV—XVII ст. — С. 182.

 3 Там же. — С. 189.

Як зауважує В.В. Німчук, «Невелика за обсягом «Граматика» І. Ужевича є
непересічним явищем в історії української лінгвістики. Українська мовна
система в ній викладена вдало, хоч у автора виникали труднощі при
витлумаченні деяких слов’яноукраїнських граматичних особливостей
(наприклад, орудного й місцевого відмінків, дієприслівника) засобами
латинської схеми й термінології. В історію філології І. Ужевич увійшов
як учений, що перший лінгвістично опрацював українську мову. Неминуще
значення має і фактичний матеріал його праці» 1.

У XVII ст. з’являються й словники з українським реєстром. Тут мається на
увазі рукописний словник «Синоніма словенороська». Вперше звернув увагу
на цю пам’ятку П. Житецький 2.

 1 Німчук В.В. Мовознавство на Україні XIV—XVII ст. — С. 198.

 2 Житецкий П. Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII
веке c приложением словаря книжной малорусской речи по рукописи XVII
века. — К., 1889. — С. 3.

Він твердив, що в ній українська лексика представлена досить виразно,
хоч і не повно. Учені вважають, що цей словник — спроба обернути
«Лексикон» П. Беринди, подавши українську частину в реєстрі, а
церковнослов’янську — в перекладній частині. Звичайно, це було не
просто. Адже до одного церковнослов’янського слова П. Беринда, як
правило, подавав декілька українських (як ми вже пересвідчилися, не
тільки українських) відповідників, а авторові «Синоніми» треба було до
одного українського (і не тільки українського) слова подати декілька
церковнослов’янських синонімів, наявних у «Лексиконі». Правда, це може
бути й одно слово: бичую уязвляю, бляскь блистанїе, блазенство уродство,
блукаюся скитаюся, блазню хулю і под. Але частіше все ж одному
українському слову відповідає два і більше церковнослов’янських слів:
бедра лядвія, чресла; безвстыдний мЂдноличенъ, безстуденъ; бичь жезлъ,
бичъ; благаю умилостивляю, умилосерджаю; лЂчу цЂлю, врачую; лЂпшый
лучшїй, уншїй; лЂторасль ?[т]расль, народокъ; лыси[й] плишивъ, возли[с];
мешкаю жите[л]ствую, живу, ?битаю; многомовность многоглаголанїе,
велерЂчїе; мнозтво множество, многое множество, бездна; набываю стяжаю,
стяжаваю, притяжую, притяживаю, сънабдЂваю, сънискаю, при?брЂтаю і т.
ін. Перекладаються і словосполучення: верхь ?держую ?долЂваю; великіе
речи мовлю велерЂчую; веселя справую бранЂкую, брачуся; внЂвецъ ?бертаю,
испражняю, упражняю, истребляю, искореняю; войско шикуючій
подвигополо[ж]никь; волнимь зостаю свобождаюся, изменяюся; жалую
плачливе ?каяваю; жалобу ?[т]правую сЂтую; жартовнии рЂчи шутовныя
радо[ст] творная; нагороду рицеромъ даваючїй, подвигоположникь, даровник
і под. У реєстрі можуть виступати і фразеологізовані словосполуки: не
даю покою стужаю, ?sлобляю, возмущаю, удручаю; переношу ?комъ презираю
пренебрегаю; до шкоды привожу напраснствую та ін. Чимало в реєстрі
полонізмів: живїолъ «стихія», заисте «справді», «істинно», зайзрость
«заздрість», залеценїе «вказівка», засадзка «засада», «западня», звлаща
«зокрема», зґелкь «шум», «гам», «гомін», зєдноченіе «з’єднання»,
зупелность «цілість», «повнота», коляцїя «вечеря», контентую
«задовольняю», креть «кріт», кропля «крапля», ксїонже «князь», лїоси
«жереби», лотръ «негідник», лупЂжца «грабіжник», ляментъ «плач», менжне
«мужньо», мисюрка «шолом», мнозтво «багато», мнЂмаю «суджу», «думаю»,
моцъ «сила», мусъ «примус», «насильство», брухъ «живіт», быдло «скот» і
под.

У XVII ст. бурхливо розквітає художня література. За жанрами її можна
поділити на поезію, драматургію, а частково й прозу. Крім того, поезія
складається з двох різновидів: панегірично-полемічного і побутового, а
драми поділяються на класичні й народні.

HYPERLINK “http://izbornyk.narod.ru/ukrpoetry/anto.htm” Українські
поети першої половини XVII ст. (О. Митура, К.
Транквеліон-Ставровецький, Д. Андрієвич, П. Беринда, Г. Дорофієвич, М.
Смотрицький, К. Сакович, Н. Зінкович, Т. Земка, Віталій та ін.)
включилися в полемічну боротьбу, але кожен свій збірник присвячували
одному з владців, описуючи віршами його герб, тобто творячи панегірик.
Дехто з цих поетів писав по-церковнослов’янському, це, наприклад, Н.
Зінкович:

Твари словеснои

Яже небеснои

Имяше сладости

Вкушати радости (УП, 362);

по-церковнослов’янському пише й поет, відомий під іменем Віталій:

О велія излишества и срама,

что прочеє реку, народъ безъ брама,

Или кумиръ въ мирЂ истуканный.

Паче черв земленъный окаянный (181);

Проте цей поет вдається й до староукраїнської мови, як і переважна
більшість його сучасників:

БЂжи, бЂжи въ землю обЂтованъную,

Святым отъ вЂка уготованъную,

Да ся къ пристанищу прійти сподобиши,

Идеже Христовых ся благ насладиши (184).

Панегірично-полемічна література багата епітетами. Ось, наприклад, як
оздоблює свої твори Д. Андрієвич: горкие слези, путь правый, скрутная
смерть, пелынный плач, ясная походня, щирая любов, гоненія срокгіи, меч
обосЂчный, никчемный крук, чистый голубь, тяжкій недуг, безкровная
офЂра, гойные слезы, смертелное жало, претяжкое стогнанье, любый отець,
хлЂб щоденний та ін. Як бачимо, епітети добираються або з народної мови,
або з конфесійної літератури.

До одного іменника може стосуватися одразу декілька епітетів, як
наприклад у К. Транквіліона-Ставровецького:

Слава тебЂ, Христе, цару преславний,

Чудный боже, силный, вседержавный,

Сыну божій предвЂчный,

У хвалах аггельских уставЂчный (УП, 245).

ПресвЂтлая небесная царице,

О госпоже моя обрадованная,

Радуйся, богом избранная,

Прежде міра предувЂдЂнная,

Пречистая дЂва нетлЂнная (255).

Кохаються поети XVII ст. і в метафорах, напр.: Отцу нашему длужей нить
живота вити (353); Святе пожекгнал марность того свЂта (356); Чашу
[см]ертную пьет (169); Тепер знаєм, як была солодка и смачна Манъна его
науки (171); Духовным голодом нам тлЂти (173); по ком слез обфитое море?
(173); До отчизны, дЂтоньки, квапитися треба, Не хочете ль для земли
утратити неба (175); зъноси крест свой скромне (176); СтрумЂнь золотый,
ясне ся улыстуючій, водами живыми гойне обфитуючій, Буйные рЂки наук з
себе выливает (191); Сын божій предъвЂчный той у вЂчной сла†паче
солнца сіяет, той нас свЂтоноснім безсмертієм одЂвает (277); Ісус
Христос на облацЂ пресвЂтлом, до неба въходить на маєстат бозкои
вельможное славы свои (281). Часто образ будується на протиставленні
протилежних понять, напр.: Земля, которая тернье u осет плодила, Тая
нынЂ хлЂб небесный буйно зродила (201).

У пошані у них і порівняння, напр.: Прагнула тя душа наша, прагнули тя и
кости мои, як земля прагнет дождя в лЂтній знои (139); C котрого уст,
якь свЂча, наука походить (190); Єдны, яко снЂг, бЂлыми ся найдуючи, А
другіє принамнЂй, якъ вовна будучи (208); И вся помпа того свЂта, як
дым, щезает (214); Як чистое злото, господній слова (117); але твоя
крЂпость, яко паутина (120); кров праведную, яко воду пролил (129).

Улюбленими словами поетів-панегіристів є солнце, мЂсяць, звЂзды, свЂтло
як символи істинної віри, а також орел, лев як символи сили, напр.: Але
и солнечное горячеє коло променьми блисътает (138); Книги — солнце
душам, мысли освящають (131); Прикладным житьєм свым як солнце стати
(233); Нехай прето слава их дотоль не вступует, поколь мЂсяць з звЂздами
бЂг свой отправует (223); А вЂра c побожностью, яко лелЂя, свЂтло
процвитает (228); Вы на то духом святым назначени И орлами небесними
наречени (268); И в сылЂ страшный яко львове (268). Використовується й
традиційна барочна символіка, характерна для тодішнього мистецтва,
особливо в панегіриках на честь гербів, напр.:

Рыцер зъ ужем мудрое символ єст сталости,

Шабли — цнот богословских и в вЂpe цалости,

Трубы значат науки… (341).

Автори віршів удаються до порівнянь своїх сучасників з героями античного
світу і з відомими постатями часів Київської Русі, підкреслюючи цим
зв’язок свого часу з всесвітньою історією і визнаючи себе нащадками
Київської Русі, напр.:

Яко єдин Ахілес, так то вЂк свой травня (219);

Бо если выхваляет Кгреція Нестора,

Ахіллеса, Аякса, а Троя Гектара,

Атенчики славят кроля Периклеса,

И славного оного зъ Темистоклеса,

Рим зась зъ смЂлости своего хвалить Курциуша

И зъ щасливых потычок славить Помпеюша,

Теды теж и Россія Петра Са[га]йдачного

Подасть людем, в помятку вЂка потомного (334);

Милость въ сердцу палает, як мовить Сенека (325); ВолЂл сам, енъ Кодрус
— кроль въ Атенах въ Греции Смерть поднять, бы ойчизна толко была въ
цЂлЂ (325); Кто бы хтЂл достатечне справи описати Петра Конашевича и на
свЂт подати МусЂл бы у кгрецкого поета Гомера зычить розуму, альбо тыж у
Димостена (330); Влодемира, Всеволода, цного Ярослава Мужества, вЂры и
цнот всЂх при том гербЂ слава В тобЂ тепер сіяет (343); За Олекга,
росского монархи, плывали Въ чолнах по мору и на Царьград штурмовали
(323).

Касіян Сакович славить запорізьке військо як надійного захисника
України: Украина тымъ войском въцале зоставаєт, А где запорозцов нЂт,
татарин впадает (323). Чимало в цій поезії фразеологізмів типу: Каждый з
насъ што сЂял тут, там будет жати (334); филіозоф, розумом острЂйший,
Мусить гордои думьт роги схилити (233); Помнечи на оно пословьє: Смерть
у зубы не гледить» (177); въ порохъ ся обернути (214). Деякі крилаті
вислови є, мабуть, авторськими афоризмами, напр.: Не торгуй душею,
второє не купиш (123); Не наши пастыри церкви супостаты, иже ускакують
тыном, а не враты (132).

Як і в полемічній прозовій літературі, автори панегірично-полемічних
віршів полюбляють уживати поряд декілька синонімів, але, очевидно, жанр
не дозволяє робити це так широко, як у прозі. Тому маємо: Кресу
назначоного, термину, годины (169); Не тот живет, хто живет на свЂтЂ
мизерне. Леч хто свято, побожне живот свой проводить (174); Зброя ваша і
оружіє, з духа святого устроенное (265); Чловек, якъ тЂнь, сон, трава,
якъ цвЂт увядает (326).

В поезії на побутові теми і в прозі старовинні форми аориста не
використовуються. Що ж до поетів-панегіристів, то вони досить часто
вдаються до цих форм як засобу піднесення урочистості мови: Єгда
вознесеся господь на небеса (131); Той за враги своими молися И на
милость тЂх склонися (241); Вы въ малЂ наказани бысте И великіи дары
въспріясте (266); В которій бог невидимый… На земли нынЂ въ плоти
видиме явися (272); Денесь бо вЂм спасеніе міру явися, крестом твоим
вражда розорися (245).

У згоді з народною мовою автори користуються здрібнілими формами
іменників: з дЂточками, сироточками/сиротоньки, синогорличка і под.

Звернімося до лексики. Побутові слова — суто українські: блискавиця,
болото, бЂла голова «жінка», вертеп, будинок, гостинец «дорога»,
добродЂй, зброя, кабанина, каплун, мЂсяць, обличе, очи, оброк, палац,
пелюшки, походня «факел», пташок, родич, саломаха, стежка, тенета,
хмара, шпиталь і под. Абстрактна лексика також переважно українська:
вдячность, дитинство, жаль, забава, завада, згода, зрада, знищене,
кривда, личба, надЂя, нарЂканья, новина, оздоба, панованє, пожиток,
покора, покута, помста, потреба, праця, пріязнь, пригода, радость,
ратунок, смуток, справа, статечность, таємниця, туга, упадок, утиск,
утрата, утЂха і под.

Особливо багато представлена українська лексика дієсловами: брыдитися,
будовати, витати, ся встыдати, вартовати, выблукати, гамувати, дбати,
дрыжати, ся дочекати, занедбати, збудовати, згинути, ся змагаючи,
квитнути, кохатися, лЂноватися, навернути, одержати, оздобити, обачити,
образити, оточити, оборонити, ошукувати, пам’ятати, панувати,
пильнованій, поважати, прагнути, псувати, пытати, притуляти, ратовати,
рушати, смакувати, сприкритися, спЂвати, стурбовати, сподЂватися,
тужити, турбовати, ся тЂшити, чути, шановати, шукати та ін. Поширені й
народнорозмовні прислівники: вдячне/вдячно, гойне, добре, завжды,
заледве, запевне, зараз, колись, напочатку, нЂколи, невимовне, поважне,
побожне, прудко, статечне та ін.

Церковнослов’янізмів теж чимало. Уже йшлося про те, що автори віршів
полюбляли вживати аорист. Удавалися вони й до інших фонетичних,
граматичних і лексичних церковнослов’янізмів: неповноголосся, /щ/ на
місці /ч/, двоїни, дієприкметників, сполучників, абстрактної лексики,
напр.: глас въ небо подносить (253); пещ, огнем горящую, в хлад
претворив (260); и всЂ полки бЂсовскіи звЂтяжити И вскорЂ тЂх под нозЂ
мои подложити (253); понеже, зрЂти, господствующих, сожитель, избранныи,
творящи, хранитель, спасеніе, създанїе, милосердїє, мщенїє, сладость,
премудрость та ін.

Польські слова, особливо абстрактні, автори панегірично-полемічних
віршів також уважають за свої: безецный, ведлуг, венц, долегливость,
дябол, ся жегнати, звитязство, зганбенье, менжне, менжство, моцне,
наддер, невстидливость, несмертелность, окрутенство, позрене,
понудливость, повшехній, потенжне, рачити, сконд, умЂєстность, хентнє та
ін. Через польську мову йде потужний потік західноєвропейських,
переважно адаптованих німецькою мовою, запозичень. З походження майже
всі вони латинізми: аппетыт, астролокгіа, декрет, експедіціа, елемент,
інъструмент, комедія, конъдыція, пелькгримство, порт, рееєстръ,
серпенътин, тиран, триумф, тракгедія, флекгма, фундамент, цимерман та
ін.

Про живі процеси розвитку у цій, здавалось би, штучній мові промовляє
наявність у ній неологізмів: от Христа бЂгуны (123); не красомовцы
(124); жабоястный народ (128); ноч чорнооблач(н)ая (138); зеленовласія
древа (141); вЂтры благопрохладные (141); высокомовный (206);
человЂколовцы (264); пламенноносныи серафимы (281).

Передмови до збірок віршів, як і до словників, пишуться теж
староукраїнською мовою: так формуються основи української прози.

Ось уривок з передмови до відомої книжки К. Транквіліона-Ставровецького
«Перло многоценное» (1646 р.):

«Ласкавый чителнику! Подобает вам напруд то вЂдати, для чого автор важил
ся подвиймовати так великую й тяжкую працу около тои презацнои книги,
реченои «Перло многоцЂнноє». АбовЂм правдиве годна такового титулу
славного, кгды ж перли родяться въ глубинЂ морской от блискавици и c
трудностью на свЂт виносятся. Такъ и въ той книзЂ слова на честь, и
славу, и хвалу имени бозкому суть яко перла многоцЂнныи, родженыи от
молнии небеснои, от свЂтлости духа святого, въ глубынЂ небеснои
премудрости» (231).

Кирило Транквіліон-Ставровецький був також автором книжок «Зерцало
богословія», «Учительноє євангеліє» та ін. У «Зерцалі богословія» автор
викладає тодішні погляди на світ: невидимий (ангельський), видимий (небо
і земля), людський і злосливий (світ зла). Описуючи видимий світ, К.
Ставровецький перераховує стихії, з яких він складається, називає
відомих йому живих істот, з’ясовує суть блискавки, сутність людини. Як
на небі живе Бог, так у горішній частині людини, в голові, в білім і
безкровнім мозку міститься «ум невидимий, самовластний, безсмертний,
вічний», найперша сила душі, а при нім інші сили розумної душі: воля,
пам’ять, доброта, гадка, розум, хитрість, уява, застанова, радість і
любов 1. Отже, тут уживаються слова на позначення абстрактних понять,
стосовних людської психіки.

Найвідомішим представником побутової поезії був Климентій Зіновіїв. Іван
Франко зараховував книжку віршів цього поета до найкращих надбань
українського письменства 2.

 1 Возняк М.С. Названа праця. — С. 448.

 2 Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. Зібрав,
упорядкував і пояснив д-р Ів. Франко // Пам’ятки укр.-руської мови і
літератури. Видає Комісія археограф. Наук. т-ва ім. Шевченка. — Львів,
1896. — Т. 1. — С. І—II.

До нашого часу дійшло 272 твори цього ієромонаха. Він писав про все, на
що була спрямована його увага в навколишньому світі. Про це найвиразніше
говорять заголовки його віршів: ? люде[х] правдивы[х], и хотящихъ правды
научитися; наука; ? вЂтрЂ; ? огнЂ; ? те(р)пеніи бж?ом; ? люде[х]
грЂшны[х]; ? снЂдаемыхъ звЂрми; ? прибивающи[х]сА землею; ? умираючи[х]
мл[д]ца[х] и дв?ицах по принятіи шлюбо[в]: або по простЂ[и] мовячи,
послЂ вЂнча[н]А зараз; ? чинячи[х] пакости мн?[с]тыра(мъ) и црква[мъ]; ?
цыганахъ и жыдахъ; ? люде[х] мл[с]тивы[х]; ? винЂ або тежъ ? горЂлцЂ; ?
zлы[х] жена[х], ім[ъ] же нико[г]да не яти вЂры; ? жена[х] сва[р]ливыхъ и
zлоязычны[х]; ? гончаряхъ: слово вЂ[р]шовое похвалное; ? ратаяхъ; ?
ткачах і т. д.

«Творчість Климентія, пише І.П. Чепіга в передмові до збірки «Климентій
Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті», — припадає на часи, знаменні не
стільки яскравістю зовнішньополітичних подій, скільки загостреністю і
суперечливістю внутрішнього життя України кінця XVII — початку XVIII ст.
Києво-Могилянська колегія згуртувала навколо себе видатних наукових і
літературних діячів: Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Антоній
Радивиловський, Іннокентій Гізель, Варлаам Ясинський, Стефан Яворський,
Дмитро Туптало, Іван Величковський, а також маловідомі і зовсім не
відомі письменники з «літературних низів» творили українське
письменство» 1.

Не можна сказати, що вірші К. Зіновіїва одноманітні. Зовсім ні: серед
них є епіграми, елегії, морально-дидактичні вірші, канти, псалми,
молитви, орації, пісні і навіть панегірики, хоч вони виконані в іншому
стилі, ніж у галицько-київських поетів-панегіристів. Фонетичні
особливості віршів К. Зіновієва мало чим відрізняються від творів
галицько-київських віршописців. Сам К. Зіновіїв походив, безперечно, з
Лівобережної України. Є в нього проривне ґ, етимологічне /о/ частіше,
ніж у його колег панегіристів, передається через у; на місці
етимологічного е, що перейшло в і в новозакритому складі, виступає Ђ
(хмЂл[Ђ], мЂдны[х], камЂн[ъ]л, ремЂн[ъ] і под.) 2;

 1 Чепіга І.П. Визначна пам’ятка українського письменства // Зіновіїв
Климентій. Вірші. Приповісті посполиті. — К., 1971. — С. 10.

 2 Докладніше див. про це в названій праці І.П. Чепіги. — С. 17—27.

більше, ніж у панегіристів, трапляється поплутання ы та и (крывымъ,
зымою, умыра(т), вымывати, птыца і под.), широко відбито чергування /у/
з /в/ (вчащаетъ, навча[т], вмираю[т], вшкоджае[т], вчит[ъ] і под.);
давньокиївському ръ відповідає українське ры (трывогу, грымитъ); /л/
нерідко переходить у /ў/ (вовны, ковбасцЂ, мовчанка, вовчіе, в човнЂ та
ін.). Є тут і суто чернігівські фонетичні особливості, зокрема, тверде
/р/ (ратовати, господара, бурани, золотара(м)), тверде /ц/ (обЂцати,
тво[р]цы, ошуканцах, молодица, птыца) та ін.

Що К. Зіновіїв пройшов певну школу, дивуватися не доводиться. Але пише
він зовсім не так, як його колеги-панегіристи. Його можна було б назвати
«натуралістом»: він пише про те, що бачить, анітрохи не дбаючи про якісь
там епітети, метафори, алегорії й інші художні засоби, напр.:

Да і тые будники в нш?о(и) землЂ бувають:

що потомъ ту(р)камъ сукна

хва(р)боват выро(б)ляют.

А наробивши много, то яко(с) то збуваютъ:

уже о то(мъ) не знаю, раз†люде знаютъ.

І знаю(т) тепе(р) дЂло люде на свЂтЂ всяко:

и дете(и) якіи е(ст) самы, уча(т) же тако.

І си(х) часъ есть будищ(ъ) где буды бували:

давные люде (б) тое и нн?Ђ признали.

І прислуха(и)сА ко(ж)ды(и) що стары(и) мови(т) на глумЂ:

a молоды(и) нехай бере(т) добре собЂ на умъ.

І поташники (ж) неха(и) здоровы пробувають,

а за вЂршъ се(и) ласкаве мА похваляють (Зін., 171 — 172).

Здавалось би, за такої творчої установки К. Зіновіїва в текстах буде
дуже багато побутових слів. Але автор — моралізатор, тому тут на
передній план виступають слова, що характеризують людину, її ставлення
до інших людей й навколишнього світу: неборакъ, хорый, господынА,
простакъ, брыдити, працовати, дывовати, сА цурати, ратовати, шукати,
зневажати, ображати, кра[с]ти, памятати, скоштовати, гани[т], cА журити,
поважати, шкодити, вадити і под.; назви реалій менш поширені: борошно,
калытка, кий, горЂлка, жорна, страва, лю[л]ка, тютюн, сагайдак, хмыз,
суржи[к] (суміш житньої й пшеничної муки — українсько-російського
суржика тоді ще не було. — В.Р.), штани та ін.; поширені назви осіб за
професією і родом заняття: винникъ, ворожка, докторъ, козакъ, кухаръ,
кул[ъ]бачникъ, пороховникъ, солЂтерникъ, сЂдляръ, цЂлюрикъ та ін.; є тут
слова на позначення майна (худоба, достатокъ, статокъ), частин людського
тіла (груди, кулак, лытка, ?чи, шия), особливостей природних утворень
(долына, горы, пустыня, море), віку (дорослый, дытина, молодиця),
родинних стосунків (родыч, родите[л]ка), приміщень (хата, ко[р]чма,
шынокъ), природних сил (повЂтря, лихаА годына), часових понять (часо[м],
зыма, лЂто, впя[т]). Невеликою кількістю прикладів, але все ж
представлена тут і українська абстрактна лексика: зневага, приго-

да, рада, справа. Не цурається К. Зіновіїв і церковнослов’янізмів,
переважно фонетичних, напр.: мразъ, град, драгий, даждъ, повЂждъ,
увЂждъ; трапляються й лексичні: обрящемъ, sЂло, уповаю, согрешеніА,
дЂтыщ; інколи наводяться й уривки церковнослов’янських текстів: Ища(и)
рече обряще[т] и прося[и] получитъ (71). Порівняно рідкі полонізми, але
все ж вони є, як і у всіх різновидах тодішньої літературної мови: латво,
жекгнаетъ, не[н]дзный, ба[р]зо, ме[н]щызна, контентова[т], вЂкуисты,
цвичене, ведлу(г), залецат та ін. Значно зростає кількість запозичень з
латинської мови, звичайно ж, через польську: фундаментъ, елементъ,
крvсталъ, декрет, структура, натура, тала[н]тъ.

Художніх засобів К. Зіновіїв не визнає. Проте порівняннями користується
досить часто. Звичайно ними починаються окремі вірші, напр.: Яко ?гнь
пре[д] водою хо[ч] не ра[д] смиряе[т]: тако и радо[ст] из[ъ] сму[т]ком
житіА не мае[т] (79); Яко не пу[д]кованы[и] ко[н] в зымЂ попо[л]заеть:
та[к] и чл?къ до всяки[х] грЂхо[в] ла[т]во скланяеть (126); Якъ птыца
свои[мъ] носо[м] сыта повЂдає, та(к) чл?къ который собЂ промышляе (175).
Чого не бракує творам К. Зиновіїва, це народних приказок і прислів’їв,
напр.: Ко[л]ко в шелягу срЂбра то[л]ко у нихъ правды (45); Рече
приповЂ[ст] во[л]къ що споткає то зъяде (46); дывнаА рЂчь, що в хатЂ
пЂчъ (78); мусЂт на свЂтЂ такъ жи[т] я[к] набЂжи[т] (81); не може[т] інъ
бЂдны[и] где певно сЂдЂти: и едного мЂсца я[к] потреба нагрЂти (83); а
поку[л] взы[и]дет сл?нце выЂ[ст] ?чи роса (83); А женам (письма — В.Р.)
як пятого колеса такъ треба (100); Якъ посполите мовя(т) іскра поле
з[ъ]паляе[т] (106); А іна в гречку скачет (111); коло огню я[к] муха
в[ъ] укропЂ ве[р]ти(т)сА (159). Не всі фразеологізми, зафіксовані в
текстах, потрапили в «ПриповЂсти [або те[ж] присловіА] посполитые», що
додаються до віршів, хоч тут зафіксовано 1560 сталих виразів. В окремих
випадках текстовим прислів’ям у словнику фразеологізмів відповідають їх
варіанти, напр.: Як вовкъ, що стрЂвъ, то з[ъ]Ђвъ (259); Искра и поле
выжже[т], и сама згинетъ (228).

Зібравши українські прислів’я і приказки, К. Зіновіїв вельми прислужився
нашому знанню про давню українську народну мову. Поряд із власне
українськими народними афористичними висловами (Бг?ъ ламав и нам дававъ
— 213; Бувши конемъ та [с]тати воло[м]ъ — 215; Без господара и това[р]
плаче — 215; Багаты[и] диви[т]сА я[к] вбоги[и] живи[т]сА — 215; Все тое
буде в ладу я[к] у меду — 217; Великь дубь да дупнать — 218; Где люде(и)
купа не боли(т) у пупа — 219; Дома[ш]него zлодЂА не встерегтисА — 220;
Ду[р]нА ни сЂю[т] ни пашу[т], са[м] сА роди[т] — 221; дме[т]сА я[к]
пузы[р] на водЂ — 221; Добра и бре(д)нА, да не щоднА — 221; Мы c тобою,
якъ рыба з водою — 223; мЂское теля[т]ко, я[к] сЂлское дытя[т]ко — 233
та переважна більшість інших) трапляються й такі, які народилися в
попівсько-чернечому середовищі (бувши в РимЂ, да папЂжа не видати — 215;
Во[л]но бг?у що хотЂти то чинити — 217; Коли даха то и взяха — 229).

У віршах, як і в іншій літературі, трапляються форми третьої особи
однини дієслів першої дієвідміни без закінчення -тъ/-ть: лЂзе, ргЂже,
буде, може, поможе. Оскільки приказки відтворюють у більшості своїй живу
мову, тут ці форми уживаються значно частіше: попсує, поре, меле/змеле,
лопоче, взы[и]де, коле, каже, грЂе, гине, хоче, живе, влизе, гние, бреше
і под. Тут уперше трапляються дієслова із суфіксом основи -ува- (замість
традиційного -ова-, який був поширений ще навіть у XIX ст.): пробувати,
забувати, але здравствовати, цр[ст]вовати. Форми минулого часу
чоловічого роду з голосною перед /л/ нерідко виступають з /в/: вчинивь,
починивь, наставивь, поставивь та ін. У приказках це вже майже норма:
одубЂвъ, змЂшавъ, вылежавъсА, хотЂвъ, лЂтовавъ, дождавъ, давъ,
догодовавъсА, по[и]мавъ, слуха[в], побачивъсА, з[ъ]мЂшавъ, вчинивъ,
zaкoлynuвъ, zаробивъ, zаливъ, zбивъ, zвЂвъ, zавывъ та ін. Дотримуючись
тодішніх літературних норм, K. Зіновіїв у віршах уживає форми минулого
часу з допоміжним дієсловом — показником особи: Бо[м] з жалю мое[г][о]
мо(г)лъ пра[в]ду написати (194); в прешлы[х] много кни[г]
перечитале[мъ]; А ты ecu Хр[с]тови мл[с]ть не показалъ (194). У
приказках і прислів’ях вони відсутні. Час від часу К. Зіновіїв
послугується і формами аориста: повыше рЂхъ (31); до тре[х] дни[и]
стра[ж] даше (32); бяше, сокрысА, о[т]крысА і под. Цікаво, що флексія -т
в третій особі однини й множини теперішньо-майбутнього часу завжди
тверда: мовятъ, подобаєтъ, желаетъ, бываетъ, животворитъ.

Найбільшою заслугою К. Зіновіїва є, звичайно, зібрані ним приказки,
прислів’я та інші фразеологізми, які, хоч інколи й модернізовані,
підведені записувачем під норми літературної мови, як він їх собі
розумів, все ж дають правильне уявлення про тодішню народну українську
мову.

Звернімося до драматургії. Спершу між віршами, що виконувалися учнями
братських шкіл, і першими п’єсами не було істотної різниці. Так, у
різдвяних віршах П. Беринди, написаних у 1616 р. «На рж[с]во гд?а Бг?а и
сп?са нашего Іс? Ха?» замість дійових осіб виступають вт?рый отрокъ,
трєтїи отрокъ, четвертыи отрокъ, пАтіи отрокъ, шестыи отрокъ і седмыи
отрокъ. У кожного з них своя партія. У віршах Андрія Скульського
«Христось Пасхон» (1630 р.) уже як дійові особи виступають ляментъ
матки, Іоаннь — ?елогъ, Іосифъ, Никодимъ, Сvмон Киринейчинъ, Маріа
Магдалена, Ликъ Мvроносиць, От зебраня всЂхъ. У драмі Іоаникія Волковича
«Розмышлян’є о муцЂ Христа Спасителя нашего» (1631 р.) три побожні душі,
десять вісників, милість Божа. Згодом, як побачимо далі, кількість
учасників дійства набагато зростає.

Драми поділялися на великодні і різдвяні. Усі вони були своєрідним
злиттям на українському ґрунті двох течій європейської драми-театру
містерій та єзуїтського театру, що стали відомі в Україні завдяки
польському посередництву. Як зазначає відомий дослідник історії давнього
українського театру проф. В. Рєзанов, «у Польщі по костелах та по
приватних господах грали п’єси, що обробляли були ті самі основні
мотиви, які ми бачимо в західноєвропейській різдвяній містерії:
пророкування про Христа, благовістя, як Йосип шукає притулку в Віфліємі,
Різдво та поклоніння пастирів, Ірод та поклоніння волхвів, винищення
немовлят і плач Рахілин» 1. У стінах Києво-Могилянської колегії читалися
курси піїтики, одним із розділів якої була наука про драматичну поезію.
Згідно з барочною традицією, алегоричні фігури зображувались так:
Мудрість (Prudentia) — жінка в короні, що в лівій руці тримає берло,
оповите віттю з шовковиці, у правій — кулю; коло неї журавель з каменем
у кігтях; це може бути також зображення жінки у вінку із шовковиці, у
правій руці тримає стрілу, у лівій — дзеркало; Душа блаженна (Anima
beata) — вродлива дівчина з прозорим покривалом; на ньому змальовано
діву, що загнуздала лева, на якому вона сидить і править ним; Воля
(Voluntas) — сліпа діва з крилами у царській діадемі; з простягнутою
рукою, начебто вона чогось шукає 2.

 1 Рєзанов Вол. Драма українська. І. Старовинний театр український. Вип.
І. Українська академія наук. Збірник історично-філологічного відділу №
7а. — К., 1926. — С. 13.

 2 Рєзанов В. Драма українська. III // Українська академія наук. Збірник
історично-філологічного відділу. Ч. 7. — К., 1926. — С. 23.

З ряду різдвяних і великодніх драм випадає «Драма про Олексія чоловіка
Божого» (1673—1674). У ній розробляється мандрівний сюжет про Олексія,
сина римського сенатора Евфіміана, який, одружившись, одразу ж утік з
дому, покинувши молоду дружину й батьків, і повністю присвятив себе
Богові й самоудосконаленню, за що його душа потрапила на небо. Тут
багато дійових осіб: поряд з Олексієм, його батьками, дружиною, римським
імператором, боярами, мужиками і под. виступають ангели, алегоричні
фігури щастя, нищеты убогои, а також Юнона, Фортуна та ін. Як ця драма,
так і всі раніше названі, написана староукраїнською літературною мовою і
практично не відрізняється від мови поезії: українські фонетичні,
граматичні і лексичні особливості в ній виявляються досить виразно,
напр.:

Ище з каждого хору выпавши, дорогу

ЗвЂцали до пекла за гордость против Богу (Др. укр. V ч., 127).

А сие, що сут на мнЂ, дорогие шаты

ЗамЂню зъ якимъ старцем на подлые латы (129);

Юно: Парыс троянчикъ, знаєш щасливым был поты,

Поки моей дознавал ласки и охоты (130);

У цій драмі трапляються й фрагменти, написані народною мовою, напр.:

Вакуло, братко, ходи! и ты, Селивоне!

Скажу вам щос, ходи лиш и ты, Харитоне, — Иж Господь Богь веселе дал
Ев?имияну,

Сенатору рымскому, а нашому пану (145);

НЂт, бачитца, не чули; я, правда, быв з дому

Отгодився, ходив там в лугь по солому (146).

У дусі народної традиції в мові «мужиків», — а це саме їхня мова тут
представлена, — уживаються демінутиви, напр.:

Нехай ваши волики, козки, козенятка,

І ввес статочок здоров й егнятка! (149);

правда є демінутиви і в мові матері Олексія:

Скажи ми, старенки дЂду (159).

Наостанок, добре начастувавшись, «мужики» побилися, і з їхніх уст можна
почути народні прокльони і порівняння, напр.:

За якую вы трясцу бьетеся? Да стойте! (153);

Тылко, прошу вас, болшей, як волки, не выйте (151).

Дехто з учених уважає, що цей уривок є інтермедією 1.

 1 Гудзій М.К. Українські інтермедії XVII—XVIII ст. // Українські
інтермедії XVIІ-XVIІІ ст. — К., 1960. — С. 8.

Але справа в тому, що інтермедії не були пов’язані з основним змістом
драми, тоді як тут цей зв’язок явно простежується. Цікаво, що в драмі
«Торжество єстества человеческого» мовою, близькою до народної,
розмовляють євреї, які прийшли поставити сторожу біля гробу Ісуса
Христа:

Я жычу, що би добро воинов наняти,

Хочь бы пришло им за то доброю мзду дати:

Ученици его всЂ пилно поглядают,

В ночи его викрасти и сховати мають (Др. укр., III, ч. 7, 243). Як уже
про це йшлося, «Драма про Олексія, чоловіка Божого», написана в цілому
староукраїнською мовою, проте лист його (хартія), в якому він описує
своє життя, викладено мовою церковнослов’янською: Понеже о
прародителномъ благородиЂ величатися никомуже не подобаеть, всЂ бо имут
роду праотца брение, и иже диадимою облеченные, и иже на гноище
поверженныЂ, тЂм же и аз не о родЂ моемъ хваляся, ниже славы моея от
человЂкъ желая, явленна себе по сканчаниЂ моем мирови творю: но сего
єдиного ради, яко да благодат божию, яже во мнЂ не тща бысть, человЂцы
увидевше прославят Отцам небесного (Др. укр., V, ч. 7, 183).

Кілька слів про дієслівні форми. У драмах, написаних у 60—80 роках XVII
ст., майже не вживається аорист — його, як і в українській поезії,
заступає перфект, в якому на особу вказують релікти допоміжного дієслова
быти: Выбач, облубенице, же тя опустилемъ (153);

Алексие юноша! На всюмъ естес гречный,

Тылко предсявзяти своем не статечный:

Взялес тораз пред себе, абыс служил Богу

И до неба простую торовал дорогу (142);

На веселе смо к твоей милости поспЂли (147).

Мова драм помітно змінюється на кінець XVII ст. — початок XVIII ст. Про
причини цього явища і його наслідки йтиметься в наступному розділі.
Тепер же треба відзначити, що староукраїнську літературну мову поступово
змінює так звана слов’яноруська; це видно з таких творів, як «Царство
натуры людскои» (1698 р.), «Свобода» (1701 р.), «Мудрость предвЂчная»,
«Торжество Естества человЂческаго» (1706 р.) та ін. Лексичних
церковнослов’янізмів тут шукати не доводиться — вони майже в кожному
рядку: зате українізми трапляються рідко, пор. грясти, скорбь, сЂмо,
десница, отселЂ, нЂсть, вЂсть, зде, возлЂжати, алчный і под. Аорист у
текстах теж не поодиноке явище: свободихомъ, сокрыхомъ, слышахомъ,
внЂмахомъ, обрЂтосте, сниде, изукраде, угаси, угрызе; форми родового
відмінка однини прикметників, прикметникових займенників і активних
дієприкметників утворюються за допомогою флексії -аго: погибшаго,
любимаго, угоднаго, краснаго, сластнаго, таковаго; пасивні
дієприкметники на -ннвиступають здебільшого в короткій формі:
предложенну, обагренну, принесенну, плЂненна, избранный, изгнанный,
возвышенна, возданна, распаленна і под. Тому вірші мають такий вигляд:

Сядьте, рабы мои, ту. Азъ со дЂтищемъ

Гряду моимъ до онъде, тамо бо поищемъ

МЂста, наньже мя Господь возва; возвратимся

Къ вамъ, токмо Савао?оу тамо поклонимся (Др. укр., III, ч. 7, 98).

Не можна сказати, що в цих драмах зовсім немає українізмів, як лексичних
(кайдани, почвари, хмари, пущу стрылы, выгнанец), так і граматичних
(пролЂйте, обратЂте) та ін. Поети кінця XVII — поч. XVIII ст. значно
вправніші віршувальники: вони поєднують силабічну систему з
силабо-тонічною, користуються багатою римою:

Весна з цвЂтами, тучно лЂто c класи,

ОсЂнь з гроздиемъ, а зима со часи хладными, плачи!

Луно полная, плачу к измЂни

Людской НатурЂ райские отмЂни, —

Утоли плачи (129).

У першій половині XVII ст. з’являються моралізаторські твори, написані
майже народною мовою. Це, наприклад, «Диалогъ о смерти» 1629 р. 1, в
якому ангел розповідає людині, котра незабаром має покинути світ, яких
гріхів вона допустилася. Щоб переконатися в тому, що народна мова тут
превалює, прочитаймо ці два уривки:

ЧоловЂкъ. А где на свои бога(тст)ва и мае(т)ности и такъ самую великую
кому ?(с)тавлю?

Ангель. ІА тебЂ радылъ, чтобы ти дав’но в ни[х] пересталъ с?а кохати,
?хотнЂеше сего часу умиралъ бы єси (ДОС, 265);

ЧоловЂкъ. И такь же без вс?акои надЂи и потЂхи мЂю уме[р]ты?

Ангель. Єжели себЂ за живота что доброго не [з]готовалъ, ?а ? томъ
ба[р]з вон[т]плю (265).

 1 Яворский Ю.А. Пропавшая западнорусская книга «Диалог о смерти» 1629
г. // Известия Отделения русского языка и словестности Императорской
академии наук. 1912 г. Т. XVII кн. 1-я. — СПб., 1912. — С. 264-280.

У цій невеликій пам’ятці добре представлені форми майбутнього часу на
-муть: ТЂдо твоє уме[р]лоє торгати му[т] (269); Ты[х] грЂховь, которїє
за тобою ити мутъ (276); страшити му[т]тебе заказаны?а речи (276); И[х]
же сами тилко заживати му(т), что на семъ свЂтЂ в Гд?а Бг?а вЂровали
(278).

Оскільки людина з хвилини на хвилину може померти, мова з нею ведеться
про моральні категорії, а тому пам’ятка засвідчує абстрактну лексику,
стосовну як позитивних якостей людини, так і негативних. Отже, з одного
боку совЂсть, сумленїє, ми[с]ли, воля, честь, повага, милость, щаст?а,
го[д]ность, радо[ст], нады?а/надежда, упованїє, з другого, — грЂхъ,
страхь, з’лость, лакомство, пиха, гнЂвъ, ?бжи[р]ство, нечистота,
зайзро[ст], лЂнивство, кривда, горе[ст], безчестїє, преступленїє. Є тут
також досить потужний пласт лексики, що позначає всілякі «прелесті
людські», через які треба було в свій час переступити, щоб згодом
потрапити до раю. Це виногради, гроши, gру[н]та, добра, з’лото,
з’лотоглавъ, ключи, конЂ добріє, маєтности, огради «городи», пе[р]ла,
пожи[т]ки, пола, сади, ска[р]би, скрынЂ, сребро, роскоши і под. Щедро
представлена тут і лексика, що позначає частини людського організму:
тЂло, глова, бокъ, го[р]ло, руки, палцЂ, ноги, стопа ножная, кожа,
се[р]дце, пе(р)си, ?ци, ?азикъ, зубы, члени, уста, шї?а, уши, чело і
под.

Кілька слів про мову інтермедій. Дві найдавніші інтермедії, написані
польським письмом, увійшли до драми Я. Гаватовича «Tragedia albo
wizerunk ?mierci prze?wi?tego Jana Chrzciciela, przesla?ca Bo?ego», яка
була поставлена в 1619 p. у Кам’янці Струмиловій (Галичина). Тут наявні
діалектизми (льибой «либонь», добиток «худоба»), полонізми (вшиток
«весь», мацовати «оцінювати», здрайця «зрадник», вшакось «адже»), широко
представлена побутова лексика, зокрема назви страв, напр.:

Било мясо, просята,

Били пєчоне курчата,

были там и вароноє,

Та били и смажоноє.

Все хорошо! Из юшкою

Білою та и жолтою,

И тисто било варєне;

Смажоне та и печоне;

И пироги тамо били

Да и борщика зварили;

Та била и капустая,

И горох, била кашая,

Та била там и ботвіна,

И вшелякая звЂрина (У ін., 47).

Обігруються також сюжети українських приказок (Ось кота в міху купив-єм!
— 37), практикуються лайка й прокльони (О, бісу твоєй матери! — 38; біс
в його маму — 40; та біс тя тут приніс! — 43). Разом з тим не можна
категорично твердити, що мова інтермедій до драми Я. Гаватовича повністю
віддалена від староукраїнської літературної мови, адже тут виступають ті
ж морфологічні форми, що і в панегіриках та драмах: минулий час
чоловічого роду однини має як суфікс -в/-ў (імиў, збавіў, зоставіў,
купив-єм, всадив), так і традиційний -л (пубрал, виграл, пойшол, шукал);
перша особа множини теперішнього/майбутнього часу може утворюватись як
за допомогою закінчення -мо, так і його скороченого варіанта -м
(поваремо, ідемо, маємо; наварим); іменники чоловічого роду у називному
відмінку множини здебільшого приймають закінчення -ове (побратимове,
братьонкове, панове) і под. І все ж на відміну від основного тексту мова
інтермедій значно розкованіша, складається з діалогів і полілогів типу:

Mаксім . Ей, Денісу,

Іди ш же ти собі к бісу!

Коли не будет пирога,

Будеж плакати на Бога!

Деніc . Вшакось ся ти наіл в небі?

Рицко. Як я, баламуте, тебе

Почну паліціў взбірати —

Не будеж ти жартовати! (48).

Майже чистою українською народною мовою розмовляють персонажі інтермедій
із Дернівського збірника (кінець XVII — поч. XVIII ст.), напр.:

А чем же-с мя змалу до школи не давав,

Але-с ми вЂвъцЂ и телята пасти казав?

А тепер я до науки охоти не маю

И той азъбуки прочетати не знаю (54).

На відміну від попередніх інтермедій, персонажі яких українські селяни,
у Дернівському збірнику діють українці (русини, козаки), німець, поляк,
єврей, циган. І кожен з них розмовляє своєю мовою, крім євреїв — у них
мова — зіпсована українська, німця, який з німецької мови одразу ж
збивається на польську; як не дивно, польською мовою розмовляє і циган.
Отже, інтермедії XVII — поч. XVIII ст. відбивають ту мовну ситуацію, яка
склалася на той час в Україні.

Важливим центром громадсько-політичного життя в Україні в другій
половині XVII ст. була Києво-Могилянська колегія, якій належало провідне
місце в боротьбі проти католицької експансії та унії. Цей
науково-освітній заклад був видатним осередком в усьому східно- та
південнослов’янському світі, а також у деяких інших країнах Європи,
зокрема в Молдавії тощо. В стінах колегії працювали такі видатні діячі
української науки й культури, як Л. Баранович, І. Гізель, А.
Радивиловський, С. Полоцький. З цими іменами пов’язана така галузь
тодішньої літератури, як полемічно-публіцистична проповідь 1.

І. Галятовський у 1659 р. опублікував збірку своїх проповідей під назвою
HYPERLINK “http://litopys.narod.ru/biletso/bilo18.htm” «Ключъ
розумЂнїя» , в якій, зокрема, виклав основи складання казань. І.
Галятовський належав ще до тієї генерації українських
релігійно-культурних діячів, які обстоювали спілкування людини з Богом
зрозумілою мовою: «СтарайсА, жебы всЂ люде зрозумЂли тоє, що ты мовишъ
на казаню… (Галят., 517 зв.). На думку І. Галятовського, проповідь
повинна грунтуватися не лише на історіях, узятих із Старого й Нового
заповітів, але й містити відомості «? звЂро[х], птахахъ, гадахъ, рыбахъ,
деревахъ, зЂпах[ъ], камЂнАхъ и розмаитыхъ водахъ, которыи в[ъ] морю,
в[ъ] рЂкахъ, в[ъ] студнАхъ и на инших мЂстцахъ знайдуютсА» (519 зв.). Як
твердять дослідники, твори І. Галятовського становлять собою другий,
пізній період православно-католицької полеміки 2.

 1 Чепіга І.П. «Ключ розуміння» Іоаникія Галятовського — видатна
пам’ятка української мови XVIII ст. // Передмова до видання:
Галятовський Іоаникій. Ключ розуміння. — К., 1985. — С. 7.

 2 Там же. — С. 23.

Серед усіх розгляданих досі творів, написаних староукраїнською
літературною мовою, мова творів І. Галятовского найближча до народної.
Крім таких фонетичних рис, які простежуються в попередніх творах (и та і
замість Ђ; у, ю замість о; Ђ замість етимологічного е в новозакритому
складі; зрідка поплутання ы та и і под.), трапляється поплутання е з и
(минЂ, Динисович, шерок?), фіксується втрата голосного /і/ на початку
слова (мати Використана література Булаховський Л.А. Питання походження української мови. — К., 1956. Ващенко В.С. Епітети поетичної мови Т.Г. Шевченка: Словник-покажчик. — Дніпропетровськ, 1982. Возняк М.С. Галицькі граматики української мови. — Львів, 1911. Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис (лексичні, фразеологічні та стилістичні особливості). — К., 1961. Горецький П.Й. Історія української лексикографії. — К., 1963. Горобець В. Й. Лексика історично-мемуарної прози першої пол. XVIII ст. — К., 1979. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. — К., 1993-1995. Гудзій М.К. Українські інтермедії XVIІ-XVIІІ ст. // Українські інтермедії XVIІ-XVIII ст. — К., 1987. Гумецька Л.Л. Уваги до українсько-білоруських мовних зв’язків періоду XIV-XVIІ ст. // Дослідження з української та російської мов. — К., 1964. Єрмоленко С.Я. Фольклор і літературна мова. — К., 1987. Житецький П.И. «Энеида» Котляревского и древнейший список ее. — К., 1900. Житецкий П.И. Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII веке c приложением словаря книжной малорусской речи по рукописи XVII века. — К., 1889. Жовтобрюх М.А. Мова української періодичної преси (кінець XIX — поч. XX ст.). — К., 1970. Кобилянський Б.В. Лекції з історії української літературної мови. — Львів, 1965. Колете В.В. Древнерусский литературный язык. — Л., 1989. Костомаров Н. Мысли южнорусса. О преподавании на южнорусском языке (Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова). — К., 1928. Курс історії української літературної мови / За ред. І.К. Білодіда. — Т. 1. — К. 1958; Т. 2. — К., 1961. Левченко Г.А. Нариси з історії української літературної мови першої пол. XIX ст. — К., 1946. Лікарські та господарські порадники XVIII ст. / Підготував до видання В.А. Передрієнко. — К., 1984. Мова і час. Розвиток функціональних стилів сучасної української літературної мови. — К., 1977. Молдован А.М. Слово о законе и благодати Илариона. — К., 1984. Муромцева О.Г. Розвиток лексики української літературної мови в другій пол. XIX — на поч. XX ст. — Харків, 1985. Німчук В. Мовознавство на Україні в XIV-XVIІ ст. — К., 1985. Огієнко І. Нариси з історії української мови. Система українського правопису. Популярно-науковий курс з історичним освітленням. — Варшава, 1927. Огієнко І. Історія української літературної мови. — К., 1995. Плющ П.П. Історія української літературної мови. — К., 1971. Русанівський В. M. Джерела розвитку східнослов’янських літературних мов. — К., 1985. Свенціцький І.С. Нариси про мову пам’яток староруського письменства XI віку // Учен. зап. Львовского гос. ун-та. — 1948. — Т. 7. Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови. Ч. 1. — К., 1959; Ч. 2. — К., 1961. Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: В 3 кн. — К., 1994.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020