.

Політична влада:поняття і ознаки (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1798 10196
Скачать документ

КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВА

Курсова робота

З теорії держави та права

На тему:

“Політична влада:

поняття і ознаки.”

Виконав:

студент з/в

групи КДЮ 19

Москаленко Ігор Миколайович

Перевірив:

Пархоменко Н.

Київ – 2000Зміст.

TOC \o “1-3″ Вступ. PAGEREF _Toc483202903 \h 3

1. Сутність та специфіка політичної влади PAGEREF _Toc483202904 \h 4

2. Основні концепції політичної влади PAGEREF _Toc483202905 \h 7

3. Політична влада як засіб стабільності у суспільстві PAGEREF
_Toc483202906 \h 11

Висновки. PAGEREF _Toc483202907 \h 13

Література PAGEREF _Toc483202908 \h 14

Вступ.

Влада являє собою одну з фундаментальних засад у розвитку суспільства.
Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер: існує
скрізь, де наявні будь-які стійкі об’єднання людей. До того ж влада
тісно пов’язана з політичною сферою, виступає як засіб здійснення і як
спосіб утвердження певної політики. Політична влада виникла раніше за
владу державну і визначає реальну здатність соціальної групи чи індивіда
проводити свою волю; вона є невід ‘ємною складовою загального визначення
влади як форми соціальних відносин, якій властиві всеохопний характер,
здатність проникати в усі види людської діяльності.

Поняття «влада» — складне й суперечливе. У повсякденному житті ми
говоримо про владу батька над дітьми, пророка над послідовниками його
вчення, сил природи над людиною, держави над громадянином. Ці зовсім
різні поняття про владу мають і чимало спільного. Тому не випадково
мислителі впродовж століть намагалися дати визначення поняттю «влада».
Так, Аристотель вважав, що елемент панування та елемент підкорення
відчуваються в усьому. Це об’єктивний закон природи, і йому коряться
живі істоти. До того ж людина за своєю природою — істота політична.
Великий філософ античності розрізняв владу деспотичну (владу господаря
над рабом) і політичну (владу державного мужа над громадянином). У наш
час розглядають політичну владу як один із різновидів влади взагалі.

1. Сутність та специфіка політичної влади

Поняття «влада» має багато сенсів і різноманітних підходів до їх
розуміння.

У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:

1) як відносини командування і підпорядкування у суспільній групі,
державі й суспільстві;

2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб’єктів
нав’язати волю іншим суб’єктам з допомогою примусу і переконання,
підпорядкувати їх своїм інтересам;

3) як інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність
дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу
поділяється на: економічну (владу менеджерів, власників); духовну (владу
релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців,
експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну;
військову.

Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування,
владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової
інформації. Центральною у політичній владі є влада державна. Специфіка
державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється
спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є
реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет,
по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі
необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід
додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції
державних органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіозних
структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна
державна влада.

Політична влада опирається на такі основні засоби: примус, легітимність,
угоду. Відповідно до цих засобів, залежно від того, який із них
найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус,
легітимність і угода.

Примус як інституціалізована ознака політичної влади має ряд аспектів
функціонування.

З точки зору парадигми примусу, представленої марксистами і
неомарксистами, влада має такі ознаки:

1) виникнення влади (зокрема державної) грунтується на насильстві;

2) влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує
панування експлуататорських класів над експлуатованими;

3) у сучасних капіталістичних державах влада здебільшого забезпечує
панування багатих не з допомогою «репресивного апарату» — армії,
поліції, чиновництва, а з допомогою «ідеологічного апарату» — церкви,
школи, засобів масової інформації;

4) влада сучасних капіталістичних держав використовує, як правило, не
фізичне, а символічне насильство (прихований примус), суть якого
зводиться до таких його проявів:

прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волю правлячих
класів, не відчуваючи безпосереднього тиску; оприроднене насильство,
коли віра і поведінка, що нав’язуються правлячими колами, сприймаються
членами суспільства як природні; приховане насильство, коли кожен член
суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи
цього, сам бере участь у насильстві.

До сказаного слід додати, що влада в сучасному цивілізованому світі
використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає
на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених
засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки,
шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення
додаткових джерел залежності від влади.

Парадигма легітимності, сформована М. Вебером, передбачає, що влада
грунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця
довіра, або ступінь визнання суспільством законної влади (легітимності),
може бути раціональною і нераціональною.

Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності (традиційний, харизматичний,
легально-раціональний), то в сучасній політичній науці вирізняється сім:
традиційний, харизматичний, правничо-раціональний, на засадах участі,
раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний і національно-патріотичний
.

Традиційна легітимність грунтується на визнанні тих політичних дій, що
відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури.

Харизматична легітимність передбачає визнання виняткових рис і
здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі
обставини: по-перше, виникає проблема спадкоємності влади, оскільки
немає ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми
вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів —
уникнути «косності» і не втратити «любові» народу; по-третє, зміна
харизматичного лідера може привести до зміни політичної системи.

Правничо-раціональна легітимність випливає з визнання суспільством
політичних дій у рамках існуючої системи права.

Легітимність на засадах участі передбачає обгрунтування ідеологією і
практикою існуючої політичної системи необхідності широкої участі
громадян у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість
впливати на владу.

Раціонально-цільова легітимність виходить з переконання, що політична
система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує
виконання поставлених цілей.

Соціально-евдемонічна легітимність полягає у здатності політичної
системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її
піклування про добробут народу.

Національно-патріотична легітимність визначає національні символи,
ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних
утворень.

Проте жодна легітимна система не грунтується тільки на одному виді
легітимності, а поєднує, як правило, декілька. Підкреслюючи важливу роль
легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що,
по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі
легітимності, а на підставі тотальної ідеології та поліцейського терору,
по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на
кланових зв’язках «керівників» і керованих.

До сказаного слід додати, що сучасні типи легітимності переважно
грунтуються на раціональних основах, тобто у масовій свідомості
домінують ті, які передбачають визнання влади в силу конституції й
законів, а також її здатності ефективно виконувати свої функції, віру в
те, що характер влади і соціальні наслідки її управлінського впливу
цілком залежать від громадян.

З позиції парадигми суспільної угоди, яка представлена ліберальними і
неоліберальними концепціями, влада розглядається в плюралістичному
аспекті як множинність владних суб’єктів, котрі в правових рамках
розподіляють владу через узгодження інтересів. Ця парадигма передбачає
такі основні положення:

1) влада виникає внаслідок угоди між державою і суспільством для захисту
прав і свобод громадян;

2) особистість розглядається як творець соціального порядку, організатор
політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж
демонструвати відданість спільноті;

3) втручання влади у суспільну сферу вважається доцільним для захисту
нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян;

4) відстоювання «стихійного» порядку, створеного ринковими
саморегуляторами, і заперечення «штучно» створеного порядку за
абстрактними рецептами держави.

Влада в суспільстві розподіляється між багатьма центрами, що в постійній
конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною
угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і
конституційні закони.

Отже, три парадигми інтерпретації атрибутів політичної влади показують,
що вони органічно пов’язані між собою і домінування однієї з них завжди
обумовлено типом політичного режиму, рівнем політичної культури,
масштабом і темпами модернізаційних перетворень.

Виходячи зі сказаного, можна виділити критерії типологізації політичної
влади:

1) за характером примусу;

2) типом легітимності;

3) ступенем публічності;

4) типом владного суб’єкта;

5) джерелами формування;

6) за ступенем поділу влади та механізмом стримувань і противаг.

2. Основні концепції політичної влади

У різних країнах по-різному виражений ступінь громадянства товариства,
але в ідеалі цивільне товариство поки не подане ніде. Звідси пошуки
шляхів удосконалювання форм організації політичної влади, що найбільше
відповідають адекватно сучасному розумінню цивільного товариства. Ці
пошуки ведуться насамперед у рамках таких теорій: політичної
модернізації, меритократії і всесвітнього товариства. Кожна з названих
теорій в основу формування цивільно-політичного товариства кладе
критерій технологічного детермінізму. Кожна претендує на власну
інтепретацію політичних змін, що відбуваються у світі. Для кожної з них
характерні як загальні, так і специфічні проблеми взаємозв’язку
громадянського і політичного товариства.

Теорія політичної модернізації являє собою одну з перших спроб розробки
моделі цивільно-політичного ладу, що вібрали в себе досвід попередніх
епох. Як відзначав американський соціолог У. Мур, модернізація є не що
інше, як «поняття тотальної трансформації традиційного або досучасного
товариства до цього типу технології і відповідної йому соціальної
структури, що характерні для розвинених, економічно процвітаючих і
політично стабільних країн західного світу» . Дана теорія споконвічно
розглядалася як альтернатива будь-якому іншому (особливо революційному)
перетворенню старого товариства в нове. Вона була покликана зробити
вплив насамперед на розвиток країн Азії, Африки і Латинської Америки.

Теорія політичної модернізації тісно пов’язана з багатьма іншими
теоріями, широко поширеними на Заході, особливо з теорією соціальної
зміни О. Шпенглера, А. Тойнби, П. Сорокіна і Р. Нортропа, а також із
теорією стадій економічного росту У. Ростоу. Від першої вона запозичила
ідею про те, що соціальна зміна припускає насамперед зміну культури і
культурних цінностей, що визначають собою тип товариства, його
громадянську і політичну структуру. Від другої вона бере постулат,
відповідно до котрого три стадії переходу від аграрного товариства до
індустріального відповідають і трьом стадіям суспільно-політичного
розвитку: традиційному товариству – монархія, олігархія і партикуляризм,
періоду зрушення – бюрократична імперія і деспотизм і, нарешті,
сучасному модернізованому товариству – представницька демократія.

Основна теза прихильників теорії політичної модернізації складається в
тому, що демократична форма організації влади в цивільно-політичному
товаристві несумісна з низьким рівнем розвитку техніко-економічних
структур. Так, наприклад, на думку французького політолога М. Дюверже,
низький техніко-економічний рівень товариства не тільки свідчить про
відсутність демократичних форм керування суспільними справами, але і
неминуче веде до авторитарного, диктаторського характеру політичної
влади.

Для громадян товариства з низьким рівнем розвитку техніки політична
нерівність є таким же природним і невідворотним феноменом, як холод,
голод, чума або холера.

Більш того, відсутність демократії в слаборозвинених країнах, вважають
прихильники теорії політичної модернізації, створює погрозу
демократичним політичним системам в індустріально розвинених країнах.

Своєрідний варіант цивільно-політичного товариства є в теорії
меритократії. Автори цієї теорії виходять із того, що в умовах сучасної
НТР традиційна демократія як правління за допомогою організованої
більшості усе більш переростає в так називану меритокритію (від
латинського слова meritus-заслуга, гідність), тобто в правління за
допомогою осіб, що мають особливі заслуги і гідності, а точніше – за
допомогою кваліфікованих спеціалістів (технарів і інтелектуалів).
Фундатором теорії меритократії по праву вважається англійський соціолог
Мітчел Янг, що у книзі «Схід демократії», вперше опублікованої в 1958
р., виклав її найважливіші ідеї. На думку М. Янга, ступінь соціального
прогресу залежить від міри сполучення влади й інтелекту. А це значить,
що товариство, що бажає процвітати у своєму розвитку, повинно навчитися
максимально використовувати людський матеріал і таланти, які вони мають.
Призначення меритократії, підкреслював М. Янг, у тому і складається,
щоб, з одного боку, вносити інтелектуальний потік у громадське життя, а
з іншого боку – сприяти розкриттю природних дарувань особистості.

Стосовно до політичної сфери товариства принципи меритократії найбільш
повно обгрунтував американський політолог Д. Белл. «Принцип
меритократії,-писав він,-належний проникнути в університети, бізнес,
уряд. Товариство, що не має своїх кращих людей на чолі його головних
інститутів, є соціологічний і моральний абсурд» . І навпаки, товариство,
девізом якого є технічна ефективність і науковий прогрес, добавляв Д.
Белл, саме по собі в силу логіки сучасного розвитку знаходить характер
меритократичного товариства. Доказом настання меритократичної ери в
багатьох постіндустріальних країнах, на його думку, є безпрецедентне
зростання ролі і значення дипломів, а також інших рівних їм по
важливості документів (атестатів, сертифікатів, посвідчень і т.д.), що
дають право керувати людьми у виробничій, політичній або інших сферах
життя товариства.

Меритократична модель цивільно-політичного товариства привертає до себе
увагу сучасних політологів насамперед тому, ” що вона спрямована проти
несправедливого розподілу політичних і соціальних цінностей. Дотепер
існуючі в різних країнах політичні і соціальні ієрархії, пов’язані з
аристократичною, кастовою, клановою і сімейною приналежністю, теорія
меритократії прагне замінити однією ієрархією – ієрархією, у котрої
політичний і соціальний статус особистості ставиться в залежність від її
якостей, спроможностей і досягнень.

Найважливіша теза прихильників меритократичної моделі
цивільно-політичного товариства складається в тому, що на вершині
державної організації повинні знаходитися самі розумні і самі ділові
люди – еліта, відібрана за принципом спроможностей до керування, фахових
навичок і кваліфікації. Обгрунтовуючи зазначену тезу стосовно до
постіндустріального товариства, Д. Белл, зокрема, відзначав, що в цьому
товаристві «майже немає вищих посад, доступних для тих, хто не має
кваліфікації» . Меритократична модель цивільно-політичного товариства,
як вважають її автори, повинна втілювати в собі не егалітарний, а
меритократичний принцип справедливості, девізом якого є «Кожному по його
заслугах». Допускаючи рівність в одних галузях політичного життя
(наприклад, при голосуванні), не заперечуючи навіть проти юридичної
рівності громадян перед законом, прихильники теорії меритократії цілком
і безкомпромісно відхиляють рівність результатів, ідея якого, на думку
Д. Белла, належить соціалістичній етиці.

З погляду представників сцієнтиського напрямку в сучасній політичній
науці теперішній політик – це не трибун і не проводир, а спеціаліст в
області прийняття політичних рішень (policymaker), для якого здійснення
владних функцій – звичайна справа, що потребує тверезого розрахунку,
точного виводу, що складається на основі обліку перемінних і постійних
розмірів повсякденної реальності. Звідси випливають і інші висновки.
Якщо політика – це специфічна сфера управлінської, у тому числі
наукової, діяльності, то і відноситися до неї слідує з великою повагою,
не ставлячи під сумнів раціональні основи її функціонування. Оскільки
політики – це спеціалісти своєї справи, що володіють необхідними
навичками керування товариством, остільки сама постановка питання про
притягнення широких мас населення до особистої участі в здійсненні
політики позбавлений яких-небудь серйозних основ.

І нарешті, варто сказати про теорію всесвітнього .товариства, у рамках
якої конструюється ще одна “модель цивільно-політичного устрою.
Прихильники даної теорії, також спираючись на фактор техніки, прагнуть
вивести цивільно-політичні структури за рамки конкретних
соціально-економічних систем і подати їх у вигляді відповідних освіт над
спільним економічним базисом «єдиного індустріального»,
«конвергентного», «наднаціонального» товариства. Сучасне індустріальне
товариство, писала група американських соціологів ще на початку 60-х
років,- це «усесвітнє товариство. Наука і техніка, на яких воно
базується, не знають меж. Вони говорять на універсальній мові.
Індустріальне товариство – це єдиний, нероздільний світ… Розходження в
мові й одязі, що уже значно зменшені, не відповідають загальній
характеристиці сучасного товариства, створюваного автомобілями,
літаками, електричним світлом, енергією й іншими чортами
індустріалізації».

Суть теорії всесвітнього товариства складається в тому, що до
розв’язання усіх світових проблем сучасності можна прийти тільки через
максимальну інтернаціоналізацію суспільно-політичного життя – шляхом
перебудови існуючих міжнародних організацій (зокрема, ООН і її
підрозділів) і створення нових. До числа таких організацій відносяться:
усесвітній парламент, наділений законодавчими функціями: всесвітній уряд
як виконавчо-розпорядницький орган; усесвітній суд із національною
юрисдикцією; усесвітня поліція і всесвітні збройні сили, що володіють
примусовими повноваженнями. Результатом подібного роду трансформації
міжнародних організацій і повинно стати єдине для всіх країн поняття
«індустріальної демократії», що закономірно приходить на зміну
традиційної демократії.

3. Політична влада як засіб стабільності у суспільстві

Сучасна політична обстановка в Україні пов’язана насамперед з
доцільністю народних,сподівань на кардинальні перетворення у житті
українського суспільства за допомогою політичних рішень, правової
самоорганізації.

Ця самоорганізація відбувається у вигляді процесу формування
громадянського суспільства, в якому держава повинна бути гарантом рівних
можливостей для всіх, а право повинне визначати і громадянський статус
людини, і державний устрій. В цьому напрямку відбувається основний
політичний розвиток українського суспільства, яке на основі національної
ідеї будує незалежну країну, де загальновизнані правові і моральні норми
регулюватимуть суспільні відносини. Причому складність, як у будь-якому
розвинутому суспільстві, полягає в тому, щоб ці норми мали достатній
потенціал для об’єднання приватновласницьких осередків, в яких особа
буде незалежною настільки, що будь-яке, навіть державне насильство
викликатиме природний протест.

Нині в Україні відбувається двоєдиний процес становлення громадянського
суспільства, в якому вбачаємо своєрідне змагання між його двома
сторонами: політичною і економічною. Третя сторона — духовна — завдяки
національній ідеї, релігії, свободі утверджується швидше: люди,
вивільнившись із обіймів тоталітаризму, вимагають громадянських чинників
для власного самоутвердження.

У межах СНД Україна за роки незалежності набула іміджу найбільше
стабільного і позбавленого серйозних внутрішніх конфліктів держави. Це
досягнення постійно фігурує в програмних виступах вищих керівників і
використовується як свідчення реалізації визначеної державної стратегії.
Лідери національно-демократичних сил теж охоче звертаються до ідеї
суспільної згоди, що, притаманні національної ментальності. Взагалі
внутрішня стабільність України офіційно подається і переважно
сприймається як ознака “європейності”, цивілізованості і застава
успішних суспільних перетворень.

Що стосується структури влади, то її особливістю є неоднорідність при
однотипності, цілісності; наявність внутрішньої боротьби і, одночасно,
корпоративність, спроможність до ідейних метаморфоз, поступкам між
носіями різноманітних поглядів і представниками різноманітних
угруповань. Є всі підстави говорити про існування в Україні розгалуженої
і міцної партії влади, спроможної обслуговувати інтереси різних груп
номенклатури за рахунок колективної експлуатації ресурсів країни. А що
стосується політичних сутичок і сутичок, що спостерігаються сьогодні в
Україні, то вони відбуваються не в зв’язку з кардинальними змінами в
самій системі влади, а скоріше в зв’язку з перегрупуванням, ротацією
інтересів тих або інших підзагонів політичної еліти, пов’язаних із
процесом перерозподілу влади і власності. Безсумнівно, що з появою
реальної погрози з боку нових соціальних і політичних сил усі ці
підзагони, нині ніби-то ворогуючі між собою, миттєво перетворяться в
єдине ціле, як це, наприклад, уже трапилося в серпні-вересні 1991 року.
Проте зараз такої “погрози” із боку товариства ще немає.

Висновки.

Політична влада в цілому характеризується вольовим характером відносин,
які мають елемент примусу, і пов’язана з існуванням більш або менш
стійкого колективу. Вона також тісно пов’язана з економічною владою.
Володарі матеріальних засобів виробництва дають можливість здійснювати
економічну владу, спрямовану на користування політичною владою, з метою
ефективного захисту власності — джерела своєї влади. З іншого боку, ті,
хто мае в своєму розпорядженні засоби примусу, намагаються зміцнити свою
владу. Примусова влада домінує в політичних конфліктах. Масові
незадоволення функціонуванням політичної системи викликають зниження
урядового авторитету, через що можуть бути здійснені акти насилля аж до
революції.

Влада використовується для досягнення певних цілей, які відповідають
інтересам певних соціальних груп. Різні соціальні групи по-різному,
більшою чи меншою мірою, здатні вплинути на рішення, що їх виносять
інститути, які здійснюють політичну владу, і в такий спосіб реалізувати
свої інтереси. Контроль над засобами виробництва, процесом виробництва
матеріальних цінностей і його продуктами характеризує основні інтереси
владної соціальної групи. Але, захищаючи свої інтереси в певній
ситуації, вона одночасно повинна брати до уваги поточні інтереси інших
груп і вживати заходів для розвитку народної освіти, охорони здоров’я,
зниження рівня безробіття тощо. Абсолютизація інтересів у масовій
свідомості сприяє появі політичних лідерів, які в своїй діяльності
можуть виявити певні свої інтереси, але не досягти суспільно значущих
цілей. У цілому слід відзначити, що функціонування політичної влади —
складний процес, який базується на усвідомленні соціальних інтересів.
Воно необхідне для того, щоби зуміти винести рішення, адекватні
ситуації, а також ті, що в майбутньому служитимуть інтересам різних
соціальних груп.

Література

Алексеев С. С, Общая теория права. – М., 1994

Выдрин Д. И. Очерки практической политологии. – К., 1991.

Закон України «Про міліцію».

Кельзен Г. Общая теория государства и права. К., 1946

О. В. Лазаренко, О. О. Лазаренко. Теорія політології. – К., Вища школа.
1996.

Рябов С. Г. Державна влада: проблеми авторитету і легітимності. – К.,
1996. Д. П. Зеркин Основы политологии. Ростов-на-Дону. «Феникс». 1996.
Политология. Учебное пособие для студентов вузов. – Минск 1997.

PAGE

PAGE 14

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020