.

Економічні концепції К.Маркса і Ф.Енгельса (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 6173
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“Економічні концепції

К.Маркса і Ф.Енгельса”

1. Зародження марксистської економічної теорії

в 40—50-х pp. XIX ст.

Карл Генріх Маркс (1818—1883) Народився в Трірі в сім’ї адвоката. Після
закінчення гімназії 1835 p. вступає до Боннського університету, згодом
навчається в Берлінському університеті на юридичному факультеті, який
закінчує 1841 p., отримавши вчений ступінь доктора філософських наук. У
січні 1842 p. Маркса запросили до Кельна очолити «Рейнську газету». Саме
тоді він знайомиться з Фрідріхом Енгельсом, який цілком поділяє погляди
Маркса на проблеми соціально-економічного розвитку.

Фрідріх Енгельс (1820—1895) народився у Бремені в сім’ї фабриканта. Не
закінчивши гімназії, 1838 р він був змушений працювати в Бременському
торговому домі, але постійно займався самоосвітою. З 1839 р. його статті
з проблем робітничого класу друкує журнал «Телеграф».

З 1841 р. Енгельс відбував військову службу в Берліні і там примкнув до
лівогегельянців. Однак уже 1842 р. порвав з ними, уважаючи, що
політичного реформаторства недостатньо для перебудови суспільства,
необхідна соціальна революція. Він починає активну літературну
діяльність у «Рейнській газеті», хоча на той час уже живе в Манчестері й
працює в торговому домі свого батька.

1843 р. прусський уряд закриває «Рейнську газету» і висилає Маркса з
країни. Він виїздить у Париж, де засновує разом з Арнольдом Руге новий
журнал «Німецько-французький щорічник». У світ вийшов лише один номер
щорічника (1844 р.). У ньому було викладено погляди Маркса та Енгельса
на державу, право, релігію.

Водночас Маркс і Енгельс беруть участь у роботі революційних груп у
Парижі. Паризький період відіграв вирішальну роль у житті Маркса та
Енгельса, вони стали на шлях професійної революційної діяльності.

Спільною рисою ранніх наукових праць Маркса та Енгельса було намагання
поєднати нове філософське бачення світу із соціальною теорією, довести
необхідність зміни суспільного ладу. У вступі до «Критики гегелівської
філософії права» Маркс пише, що актуальність теорії зумовлюється
потребою в ній суспільства і що ця теорія може перетворитись на грізну
силу, як тільки вона оволодіє масами. Ця теза стала визначальною для
дальшого творчого пошуку. У подальшому Маркс та Енгельс поставили собі
за мету обгрунтувати власні революційні погляди за допомогою
економіко-теоретичного дослідження закономірностей розвитку суспільства.

Економічні ідеї наявні вже в ранніх працях Маркса та Енгельса. Висновки,
які роблять автори, підкорено одній меті — довести, що економічний
розвиток капіталістичного суспільства призведе до його краху, а
революційні перетворення є необхідними для прискорення цього процесу.

У «Німецько-французькому щорічнику» було опубліковано статтю Енгельса
«Нариси до критики політичної економії» (1844), в Якій він розглядає
буржуазну політичну економію від меркантилізму до Сміта, Рікардо,
Мальтуса, Мак-Кулоха, Мілля, як науку, що захищає капіталізм,
побудований на приватній власності.

Енгельс писав, що за умов існування приватної власності не мають сенсу
категорії «національне багатство» та «національна економіка», бо в
суспільстві все підкорено інтересам власника. Монополія приватної
власності є причиною криз та зубожіння, протистояння у виробництві, на
ринку та в суспільстві. З усуненням приватної власності буде вирішено
проблему суперечностей, починаючи з конкурентної боротьби і до боротьби
класів.

У цій праці Енгельс розглянув питання приватної власності, вартості,
ціни, конкуренції і монополії як її породження, заробітної плати та ін.
Хоч його погляди на ці економічні категорії ще не були підтверджені
теоретичними викладками, але вони суттєво різнилися від визначень інших
економістів.

Праця Маркса «Економічно-філософські рукописи 1844 року» не призначалась
до друку, але була важливим етапом становлення його економічних
поглядів. У ній Маркс звернувся до проблеми відносин між працею та
капіталом, яку визнав за головну в суспільних відносинах. У цьому
контексті він розглядає капітал як накопичену чужу працю. Усі форми
доходів, що існують у суспільстві, мають експлуататорську природу. Лише
заробітна плата є результатом зусиль найманого робітника, але її
капіталіст намагається постійно зменшити, користуючись своєю монополією
на власність щодо засобів виробництва.

Основу життя суспільства Маркс убачає в матеріальному виробництві, форма
якого зумовлюється формою власності. За капіталізму — це власність на
засоби виробництва й робочу силу. Розвиток приватної власності в такій
формі веде до її загибелі, а отже, до зміни існуючого ладу.

В «Економічно-філософських рукописах» Маркс стверджує, що досі
політекономія як наука захищала існуючий лад, відповідала його потребам.
Нині її предметом мають стати відносини між працею та капіталом.

Дві праці, написані Марксом та Енгельсом спільно (1844—1846),
демонструють єдність їхніх поглядів на економічні закономірності та
перспективи розвитку капіталізму. Це «Святе сімейство» та «Німецька
ідеологія». Будучи філософськими по суті, вони містять ряд висновків
щодо детермінованості суспільного устрою панівною формою власності.
Маркс і Енгельс стверджують, що капіталізм сам створює свого руйнівника
в особі пролетаріату, місія якого полягає у знищенні приватної
власності, і буржуазна «політична економія, що приймає відносини
приватної власності за людяні та розумні, безперервно впадає в
протиріччя з основною передумовою — приватною власністю»’, тобто
еволюція форм зв’язується з розвитком продуктивних сил суспільства.
Звідси випливає висновок, що суспільний поділ праці веде до прискорення
прогресу продуктивних сил і, як наслідок, до формування відповідних
виробничих відносин, що завжди мусять відповідати рівню розвитку цих
сил. Суперечності між рівнями розвитку є джерелом руху суспільства: коли
вони досягають апогею, то можуть бути вирішені тільки революційним
перетворенням суспільства.

Суть держави вони визначають як диктатуру економічно панівного класу, а
категорії прибутку, ренти, процента зв’язують з існуванням приватної
власності. Диктатура пролетаріату, що ліквідує приватну власність, на
їхню думку, забезпечить існування суспільства нового типу, що в ньому
розподіл буде здійснюватись за потребами, а власність стане суспільною.
На той час Маркс і Енгельс не визнавали реформістських шляхів переходу
до комуністичного суспільства, а бачили такий перехід тільки через
пролетарську революцію.

1845 p. Енгельс публікує свою працю «Становище робітничого класу в
Англії». У ній він відобразив загальні закономірності розвитку
капіталізму, показав, що капіталістичне суспільство будує свій добробут
на зубожінні робітничого класу і, тим самим, підштовхує його до
боротьби.

Дві праці Карла Маркса «Злиденність філософії» (1847 р.) та «Наймана
праця і капітал» (1849 p.) були першим кроком на шляху до створення
цілісної економічної доктрини. Вони свідчать про те, що погляди його вже
повністю сформувались.

Питання, на які намагається дати відповідь Маркс, полемізуючи з
«Філософією злиденності» Прудона, стосуються проблеми можливого
вдосконалення капіталістичного суспільства. Аналізуючи категорії
виробництва — вартість, заробітну плату, ренту, він доводить, що ці
економічні явища об’єктивно зумовлені формою власності, рівнем розвитку
суспільства. Їх не можна довільно створити, чи відмінити.

Суть економічних відносин у капіталістичному суспільстві, природна суть
капіталу, на його думку, визначаються поняттям вартості. З цієї позиції,
за Марксом, можна пояснити всі економічні явища, передовсім відносини
експлуатації. Він розкриває суть капіталістичного нагромадження і його
наслідки, заробітної плати як життєвого мінімуму робітника, вказує на
існування генетичного зв’язку грошей та товару, критикує номіналістичну
теорію грошей Прудона. Маркс досліджує явище конкуренції і доводить, що
вона формує монополізм.

«Наймана праця та капітал» стала дальшим розвитком економічних ідей,
викладених у попередній праці. У цьому творі Маркс знов повертається до
проблеми заробітної плати й капіталу, досліджує вплив нагромадження
капіталу на становище робітничого класу, вплив різноманітних чинників на
рівень цін, розкриває механізм дії закону вартості. Він уперше визначає
показник ступеня експлуатації, тобто співвідношення заробітної плати та
прибутку, аналізує чинники, котрі впливають на рівень заробітної плати,
та висловлює засадну думку марксизму, що наймане рабство перетворює
робітника на товар, який має свою ціну, і ця ціна (заробітна плата)
змінюється під впливом попиту та пропозиції.

Ранні праці Маркса не тільки мали соціальну спрямованість і працювали на
революційну ідею, але водночас були й першими спробами систематизації
економічної теорії.

Особливе місце в теоретичній спадщині цього періоду займає «Маніфест
комуністичної партії» (1848). Це перший систематичний виклад особливого
класового світогляду. У «Маніфесті» подано характеристику капіталізму,
визначено його історично прогресивну роль, розкрито його суперечності.
Політекономічний аспект твору полягає у висвітленні перспектив
капіталістичного суспільства і його трансформації в суспільство
комуністичне. Зокрема, розглянуто характеристику класової структури
докапіталістичних формацій, стадій розвитку капіталізму, показано, як
капіталістичні виробничі відносини сприяли прогресу продуктивних сил, а
потім почали їх сковувати.

У «Маніфесті» окреслено також головні риси економіки майбутнього
комуністичного суспільства, побудованого на суспільній власності, та
шляхи його становлення: експропріація земельної власності, високий
прогресивний податок, державна централізація кредиту та транспорту,
збільшення державної власності та її вдосконалення через централізоване
планування, обов’язковість праці для всіх, поєднання землеробства з
промисловістю, ліквідація відмінностей між містом і селом, виховання
дітей за рахунок суспільства тощо. Перед пролетаріатом ставиться
завдання завоювання політичної влади як перший крок до повалення влади
буржуазії і ліквідації приватної власності.

Ідеї, викладені в ранніх працях Маркса та Енгельса, потребували
теоретичного обгрунтування і з 1850 р. за прямого сприяння Енгельса та
за його матеріальної підтримки (Енгельс виявився досить здібним
підприємцем) Маркс розпочинає роботу зі створення фундаментального
економічного вчення.

Працюючи над поставленими проблемами, Маркс підготував так званий
чорновий рукопис. Згодом він підкреслював, що написав цей рукопис не для
публікації, а виключно з метою систематизації власного уявлення про
майбутню теоретичну систему.

Проте «Чорновий рукопис 1857—1858 року» був досить завершеним твором,
оскільки містив уже виклад тих принципів, якими керувався Маркс у своїй
наступній діяльності: формулювання предмета та методу політекономії,
визначальної ролі виробництва та відносин, що виникають у його межах,
міра співвідношення абстрактного та конкретного, історичного та
логічного в економічному дослідженні. Цій праці ще бракувало
систематичності в аналізі проблем, але Маркс указує на ті питання, які
мають бути досліджені, щоб можна було створити економіко-теоретичну
картину суспільного життя.

До цих питань він відносив абстрактні визначення загального характеру,
категорії, що характеризують капіталізм: капітал, наймана праця,
земельна власність, класи, кредит, обіг та ін. Він не обходить увагою
проблеми національних економік, підкреслюючи, що вивчення їх починається
з аналізу населення, класів, природних ресурсів, галузей виробництва,
зовнішньої торгівлі. Тут спостерігається вплив німецької історичної
школи, що здійснювала дослідження, виходячи з національних характеристик
суспільства.

Твір було присвячено двом основним проблемам — дослідженню суті грошей
та капіталу. Маркс з’ясовує генетичний характер походження грошей і
стверджує, що їхня суть розкривається через аналіз товарного виробництва
й товару, заперечуючи ідею Прудона стосовно можливого «вдосконалення»
капіталізму з допомогою «скасування» грошей.

Основна частина рукопису — це розгляд поняття капіталу. Маркс трактує
гроші як форму руху капіталу, а мінову вартість — як передумову його
утворення. Тут проаналізовано категорії додаткової вартості, її маси та
норми, експлуатації найманої праці, робочої сили (працездатності), обігу
капіталу, початкового нагромадження капіталу. Аналіз цих категорій
провадився на основі історичного методу дослідження і починався з
вивчення форм докапіталістичних формацій.

У загальних рисах у рукопису досліджено процес виробництва додаткової
вартості, її абсолютну та відносну форми. З цією категорією Маркс
зв’язує розуміння природи постійного та змінного капіталу, виділяючи
основний та оборотний капітал. Маркс аналізує також процес перетворення
додаткової вартості на прибуток та утворення середньої норми прибутку.

Працюючи над рукописом, Маркс склав план наступної
теорети-ко-дослідницької роботи. Основна ідея цього плану полягала в
тім, щоб обгрунтувати теорію капіталу з позицій аналізу додаткової
вартості, дослідити всі економічні явища, притаманні капіталізмові, а
також умови виникнення та функціонування капіталу.

Приступивши до праці над економічним твором, який призначався до
видання, Маркс уже 1859 p. випустив два розділи першої книги під
загальною назвою «До критики політичної економії». Перший із них
—«Товар» — присвячено теорії трудової вартості. У ньому критично
проаналізовано погляди на цю проблему попередників: Петті, Сміта,
Рікардо та інших. У другому розділі «Гроші, або простий обіг»
розглядаються питання, що їх було викладено у чорнових рукописах. Тут
також суттєва увага приділяється критиці теорії «робочих грошей»
Прудона, але позитивну частину його вчення сприйнято і доповнено
розглядом функцій грошей у зв’язку з їхньою суттю. Пізніше, у
«Капіталі», викладаючи цю проблему, Маркс значно скоротив досить
об’ємний матеріал, котрий у названій публікації є фактично окремим
фундаментальним дослідженням.

Після невеликої перерви Маркс знову повертається до своїх досліджень
(1861 p.) і 1863 p. закінчує рукопис «До критики політичної економії»,
що, по суті, була вже другим рукописним варіантом «Капіталу». Сюди, крім
розглянутих уже питань, увійшла теорія відтворення, перетворення
прибутку на середній прибуток, вартості — на ціну виробництва,
проаналізовано джерела абсолютної ренти. Зміст майбутнього, четвертого
тому «Капіталу» — «Теорії додаткової вартості» — майже повністю було
викладено в цьому рукопису.

Третій рукописний варіант «Капіталу» (1864—1865) призначався для
публікації, а тому матеріал у ньому було подано в більш
систематизованому вигляді. Змістом його став ґрунтовний теоретичний
аналіз капіталістичного виробництва.

2. Економічні концепції «Капіталу» К. Маркса

Праця над цим фундаментальним твором тривала понад п’ятнадцять років. Її
було задумано як критичний огляд поширених у ті часи економічних теорій.
Кілька рукописних варіантів «Капіталу» (1857—1865) («Критика політичної
економії», «До критики політичної економії», другий та третій попередні
варіанти «Капіталу») у вигляді нарисів та закінчених теоретичних
викладок давно були готові до друку, однак Маркс намагався надати цьому
твору характеру вичерпної, логічно закінченої теорії. Головною метою
дослідження, за словами Маркса було «відкриття економічного закону руху
сучасного суспільства» .

Однак вихід у світ одночасно всіх томів «Капіталу» не пощастило
забезпечити: праця тривала надалі, а обсяги опрацьованих матеріалів
зростали. Було прийнято рішення про видання першої, в цілому завершеної
частини.

Перший том «Капіталу» вийшов з друку 1867 p., і йому Маркс дав заголовок
— «Процес виробництва капіталу».

Центральною проблемою цього тому є проблема виробництва додаткової
вартості як основи розвитку й виразника відносин між капіталом та
працею. Теза, з якої виходить Маркс у своєму аналізі, — це визначальна
роль виробництва щодо розподілу, обміну та споживання.

Дослідження починається з визначення ролі грошей та товару у становленні
капіталізму. Аналізуючи просте товарне виробництво, Маркс доводить, що
існування в докапіталістичну добу товарного виробництва й торгівлі, яка
обслуговувалась за допомогою грошей, історично зумовлює виникнення
капіталу.

Категорії товару і його вартості було достатньо досліджено
представниками класичної школи та їхніми послідовниками, але такого
суворо логічного визначення, як Маркс, величині вартості товару не дав
ніхто.

Передовсім визначивши товар, як продукт, призначений суто для обміну, а
не для власного споживання, Маркс звертає увагу на те, що товар має дві
властивості, перша з яких забезпечує йому попит на ринку (споживна
вартість) і характеризує товар як корисну у конкретному відношенні річ;
друга (вартість) — забезпечує йому можливість обмінюватися на інші речі,
порівнюватися з ними незалежно від того, в якій формі вони виступають,
які конкретні потреби задовольняють.

Отже, різноманітні речі можуть обмінюватися одна на одну завдяки двом
притаманним їм властивостям: потреба в конкретній речі є причиною
обміну, а вартість, закладена в кожній з них, забезпечує його. Пропорції
в процесі обміну (мінова вартість) визначаються через порівнювання
вартостей.

Дві властивості товару зумовлено двома характеристиками праці, що
створює цей товар: конкретною працею, яка потребує особливих навичок і
результатом котрої є якась конкретна річ, що забезпечить конкретну
користь, та абстрактною працею, яка споріднює всі види праці, бо є
результатом витрат певних зусиль (розумових, фізичних) на виробництво
товарів.

Аналізуючи процес обміну товарами на основі порівнювання їхньої
вартості, Маркс в історичній ретроспектив! показує розвиток обміну і
виникнення грошей як закономірного наслідку цього розвитку. За Марксом,
гроші — це також товар, який виступає у специфічній формі, але завдяки
їх участі в процесі обміну вартість набирає форму ціни, яка може
дорівнювати вартості, а може від неї відрізнятись.

Щоб довести природний зв’язок товарів та грошей, Маркс аналізує функції
грошей у процесі обміну. У вирішенні цієї проблеми він іде далі
класичної школи, визначаючи п’ять функцій грошей: як міри вартості,
засобу обігу, засобу створення скарбів (золото та срібло) та засобу
нагромадження, засобу платежу та світових грошей. Різні етапи розвитку
суспільства зумовлюють різний рівень реалізації цих функцій.

Докладне дослідження суті товарів та грошей передує викладу головної
ідеї першого тому «Капіталу» — проблеми перетворення простого товарного
виробництва на капіталістичне, що відбувається в межах еквівалентного
обміну на підставі закладеної в товарах вартості.

Маркс показує, як гроші виходять з товарної форми і стають першою формою
прояву капіталу. Однак він не ототожнює гроші і капітал, а підкреслює,
що лише за відповідних умов вони виконують цю функцію.

Різниця між грошима за простого товарного виробництва та грошима за умов
капіталістичного виробництва полягає в тім, підкреслює він, що за
капіталізму гроші, виконуючи функцію посередника в процесі
еквівалентного обміну і перебуваючи в процесі обігу, самозростають:
причиною зростання грошей в обігу є, за Марксом, особливі виробничі
відносини, побудовані на експлуатації.

Виникнення капіталізму знаменується якісним розширенням кола товарів. На
ринку пропонується новий товар — робоча сила, власники якого змушені
обмінювати його на засоби існування. Ці власники є особливою категорією
людей, позбавлених засобів виробництва, але вільних розпоряджатися
собою.

Як будь-який товар, робоча сила має вартість і споживну вартість. Перша
— це сума всіх вартостей, які має спожити найманий робітник, щоб
підтримувати своє життя та забезпечити відтворення робочої сили. А
споживна вартість (його корисність для капіталіста) полягає в тім, що
найманий робітник постійно створює додаткову вартість, забезпечуючи
«самозростання» грошей.

Маркс підкреслює нерівноправність на ринку власників товару «робоча
сила» і власників капіталу, які можуть диктувати свої умови, оскільки
найманий робітник, позбавлений власності, а отже, і засобів існування,
не може тривалий час чекати чогось ліпшого.

Досліджуючи процес праці та процес зростання вартості, Маркс особливу
увагу приділяє ролі факторів виробництва. Капіталіст, організовуючи
виробництво, придбає не лише робочу силу, а й засоби виробництва, тобто
минулу уречевлену працю, яка відіграє пасивну роль у виробництві і
вартість котрої відшкодовується живою працею, що її носієм є робоча
сила, суб’єктивний фактор. Маркс називає уречевлений фактор постійним
капіталом, а живу працю — змінним, оскільки в процесі виробництва вона
не лише відтворює вартість засобів виробництва (постійний капітал), та
власну вартість, а й створює для капіталіста додаткову вартість, яка
після реалізації товару виступатиме у формі прибутку.

Додаткова вартість у кількісному вираженні — це надлишок вартості товару
над вартістю спожитих засобів виробництва й робочої сили.

Якісна характеристика додаткової вартості будується на визначенні її
природи (витрати додаткової праці), а кількісна — на демонстрації
способів її отримання, а також на визначенні міри впливу кожного фактора
на загальну вартість товару.

Маркс, протиставивши працю капіталу, робить висновок, що лише частину
робочого часу найманий робітник витрачає на відтворення власної
вартості, решта йде на відновлення вартості засобів виробництва, що
належать капіталісту, та на створення додаткової вартості, яка також
привласнюється капіталістом.

Відношення розмірів додаткової вартості до величини вартості робочої
сили вказує на ступінь експлуатації робочої сили. Цей показник Маркс
називає нормою додаткової вартості. Він аналізує способи збільшення
додаткової вартості, отже і її норми, пов’язуючи їх з абсолютним та
відносним зростанням використовуваної маси живої праці. Під абсолютним
зростанням маси живої праці Маркс розуміє збільшення кількості зайнятих
у виробництві робочих рук та збільшення тривалості робочого дня, а під
відносним — підвищення інтенсивності праці, що може стимулюватись новими
формами організації праці, її механізацією, а також ситуацією на ринку
праці.

У зв’язку з аналізом форм додаткової вартості та поділом її на абсолютну
та відносну Маркс особливу увагу приділяє закономірній зміні
співвідношення цих форм, що зумовлюється прогресом виробництва,
підкреслює зростання значення відносної додаткової вартості.

Марксу належить визначення капіталу, як вартості, що самозростає. У
цьому визначенні криється розуміння ним суті капіталістичного
виробництва: по-перше, форма власності на засоби виробництва закріплює
за капіталістом право диктату щодо виробництва й розподілу; по-друге,
поєднання робочої сили із засобами виробництва відбувається з волі
капіталіста і в тій формі та мірі, що його влаштовують; по-третє, за
робочою силою закріплюється лише право да створення вартості, частку
якої капіталіст виділяє робітникові для відтворення робочої сили;
по-п’яте, робоча сила стає часткою використовуваного капіталу,
відбувається формальне та реальне підкорення праці капіталу;
нерівноправні відносини між робочою силою і капіталістом стають причиною
постійного економічного та соціального протистояння.

Другий том «Капіталу». Другий та третій томи «Капіталу» вийшли в світ
завдяки Фрідріху Енгельсу, що, виконуючи заповіт Маркса, доопрацював
його рукописи і забезпечив їх видання. Вони були логічним продовженням
та розвитком ідей першого тому. Другий том «Капіталу» має заголовок
«Процес обігу капіталу». Розглянувши проблеми виробництва капіталу, Карл
Маркс, визначаючи його суть, указував, що капітал виникає в обігу та
поза обігом одночасно. Обіг зумовлюється виробництвом і набирає тих
форм, які відповідають вимогам виробництва.

Проблема, що її Маркс намагається вирішити в другому томі «Капіталу», —
це визначення ролі обігових форм у створенні додаткової вартості та
капіталу, а також дослідження суперечностей обігу за капіталізму.

Визначаючи сферу обігу капіталу, Маркс починає аналіз із вивчення руху
абстрактного суспільного капіталу, який він розглядає як суму
індивідуальних капіталів.

Цей капітал зазнає під час обігу низки перетворень. На першій стадії він
виступає в грошовій формі. Натомість робоча сила та засоби виробництва
перебувають на ринку праці та товарів у товарній формі. Капіталіст купує
робочу силу та засоби виробництва, перетворюючи капітал із грошового на
товарний і закладаючи передумову для об’єднання робочої сили та засобів
виробництва, тобто створення продуктивного капіталу.

Друга стадія є тимчасовим припиненням процесу обігу, переходом товарного
капіталу у виробничу, продуктивну форму. Під час цієї стадії
відбувається об’єднання двох видів товарної форми капіталу — робочої
сили та засобів виробництва, що є обов’язковою умовою здійснення процесу
виробництва. Створені під час виробництва товари мають вже іншу, більшу,
ніж початкова, вартість, оскільки в процесі виробництва до вартості
робочої сили та засобів виробництва приєднується додаткова вартість.
Власне, заради зростання вартості відбувається рух капіталу.

Третя стадія — це відновлення процесу обігу і продаж капіталістом
вироблених товарів, тобто зворотний процес перетворення товарної форми
капіталу на грошову, але тепер капіталіст має в своєму розпорядженні
більшу суму.

Перша та третя стадії руху капіталу належать до сфери обігу, друга, де
відбувається реальна зміна форм, — до виробництва. Капітал послідовно
змінює три форми: грошову, продуктивну, товарну і, перебуваючи в кожній
з них, виконує особливу функцію, а тому Маркс називає їх функціональними
формами капіталу, відокремлюючи капітал-власність від капіталу-функції,
засоби виробництва від капіталу, гроші від грошового капіталу, чого не
зробили його попередники і що логічно випливало з теорії Сміта та
Рікардо.

Маркс робить висновок, що загальний рух капіталу підпорядковано єдиній
меті й мотиву капіталістичного виробництва — виробництву додаткової
вартості. Цю мету прямо відображено в процесі обміну, а її суть
розкривається в процесі виробництва. Єдність процесу виробництва та
процесу обігу забезпечує зростання вартості.

Далі Маркс докладно аналізує функціональне призначення кожної з форм.
Він розмежовує поняття грошей та грошового капіталу, пояснюючи це їх
різним призначенням та виконуваними функціями. Грошовий капітал реалізує
основну функцію — самозбільшен-ня і передбачає існування ринку праці,
тоді як гроші — ринку товарів. Крім того, гроші здійснюють п’ять
функцій, а капітал лише одну названу.

Аналіз категорій сфери обігу завершується у Маркса вивченням впливу
тривалості часу виробництва, часу обігу та робочого періоду на зростання
вартості, що дало можливість виявити причини поділу капіталу на діючий
та недіючий, авансований та реально використовуваний, визначити причини
виникнення кредитів.

Досліджуючи рух індивідуального капіталу Маркс зробив низку припущень, у
тім числі таке, що умови відтворення індивідуального капіталу не
перешкоджають метаморфозам форм капіталу суспільного. Однак у
суспільстві, побудованому на приватному інтересі, важливе значення мають
взаємовідносини всієї сукупності індивідуальних капіталів, їхня
поведінка на спільному для всіх ринку. Тому Маркс ще раз повертається до
проблеми руху всього суспільного капіталу.

Він стверджує, що нормальний процес відтворення суспільного капіталу
може відбуватися лише тоді, коли товарний капітал усіх капіталістів
набере грошової форми. Головна проблема будь-якого товарного виробництва
— це перетворення товару на гроші. Тому основна умова відтворення
суспільного капіталу — вирішення проблеми реалізації сукупного
суспільного продукту, величезної маси різнорідних товарів.

Для забезпечення цих умов необхідно, щоб ринок пропозиції точно
відповідав ринкові попиту (тоді реалізацію товарів буде гарантовано) та
щоб було витримано необхідні пропорції в суспільному виробництві. За
капіталізму, коли панує анархія, створення таких умов неможливе, але
Маркс виходить з припущення, що кожен товар на ринку знаходить свого
покупця.

Маркс формулює умови реалізації суспільного продукту для простого та
розширеного відтворення, підкреслюючи, що обмін продуктами праці в межах
підрозділу та між підрозділами суспільного виробництва має сприяти
відшкодуванню спожитих факторів виробництва в натуральному та вартісному
виразі. За простого відтворення всі обмінювані частини мають бути
тотожними. За розширеного відтворення, яке відбувається через
нагромадження, капіталізацію частки додаткової вартості, ці
співвідношення можна математично виразити нерівностями, оскільки
суспільство створює більше засобів виробництва, ніж потрібно для
заміщення зношених. Різниця визначається розмірами нагромадження, його
нормою.

Проаналізувавши закономірності процесу відтворення, Маркс показав
теоретичну можливість реалізації всього суспільного продукту за умов
дотримання пропорцій виробництва. Однак, на думку Маркса, це суто
теоретична можливість, оскільки суперечності капіталізму є постійним
джерелом виробничих криз.

Порушення економічної рівноваги в суспільстві призводить до загострення
не лише економічних, а й соціальних суперечностей.

Третій том «Капіталу». Процес руху капіталу, що розглядається Марксом як
єдність процесу виробництва та обігу, не може дати повного уявлення про
всі форми капіталу, що забезпечують суспільне відтворення. Тому Маркс
повертається до аналізу процесу капіталістичного виробництва, взятого у
єдності всіх його сторін. Він намагається знайти і показати ті форми, що
виникають з процесу руху капіталу, що проявляються на поверхні
економічних явищ унаслідок взаємовпливу різних капіталів та конкуренції
між ними. Саме цим проблемам присвячено III том «Капіталу», що вийшов у
світ 1894 p. під назвою «Процес капіталістичного виробництва, узятий в
цілому».

Увесь попередній аналіз капіталістичного виробництва будувався на
припущенні, що в середньому всі ціни товарів, які реалізуються,
дорівнюють їхній вартості. З цього випливало, що капіталіст повинен
отримувати стільки прибутку, скільки створено додаткової вартості. Однак
практика показувала, що маса прибутку не є в прямому зв’язку з величиною
змінного капіталу (кількістю занятих у виробництві), а залежить від
розмірів усього авансованого капіталу та його органічної будови. Крім
того, на розміри прибутку впливає низка економічних та неекономічних
чинників.

Фактори, що визначають норму прибутку, — це, на думку Маркса, норма
додаткової вартості, швидкість обороту капіталу, органічна будова
капіталу та ін. Особливу увагу він приділяє аналізу впливу органічної
будови капіталу на зміну норми прибутку, зазначаючи, що зі зростанням
розмірів постійного капіталу внаслідок запровадження досягнень
науково-технічного прогресу норма прибутку має тенденцію до спадання
через збільшення витратної частини створюваної вартості. Виникає
конфлікт між розширенням виробництва і самозростанням вартості. Цей
процес супроводжується скороченням кількості зайнятих у виробництві,
тобто зменшенням використаної живої праці, а отже, створеної додаткової
вартості. Щоправда, існує ціла низка протидіючих чинників.

З позиції теорії вартості Маркс зміг пояснити, чому, коли товари
продаються за їхньою вартістю, за різної органічної будови і різної
швидкості оборотів у різних галузях виробництва капіталісти на однаковий
капітал отримують однакову норму прибутку, за рахунок яких чинників
відбувається вирівнювання норми прибутку.

У третьому томі «Капіталу» показано механізми вирівнювання норми
прибутку під впливом основного чинника — конкуренції. Маркс на
теоретичному прикладі показав, що в результаті міжгалузевої конкуренції
відбувається переливання капіталів до тієї галузі, яка гарантує більший
прибуток. Відтак забезпечуються такі пропоре ції у розподілі капіталів
між галузями, що, незалежно від їхньої органічної будови і швидкості
оборотів, однакові капітали забезпечують однаковий прибуток за рахунок
перерозподілу створеної в масштабах суспільства маси додаткової
вартості.

Четвертий том «Капіталу» — «Теорії додаткової вартості» — вийшов у світ
в 1905—1910 pp. за редакцією К. Каутського, якому Енгельс заповів
видання цієї праці. Цей том відповідає тій частині «Економічних
рукописів 1861—1863 pp.», що в ній Маркс викладає майже двохсотрічну
історію пошуків джерел додаткової вартості буржуазною політичною
економією. На відміну від «Критики політичної економії» (інша назва
«Капіталу») ця частина є оглядом розвитку теорії і коментарем до спроб
проаналізувати механізми руху капіталістичного виробництва з позицій
обігу та теорії вартості.

У цій праці розглянуто економічні погляди Джеймса Стюарта з його
систематизацією вчень меркантилістів і зачатками фізіократичної теорії;
Вільяма Петті, що започаткував класичну школу; Франсуа Кене з його
«Економічною таблицею»; Адама Сміта з аналізом переваг та недоліків його
трудової теорії вартості.

Особливо докладно Маркс аналізує теорію Давида Рікардо, стверджучи, що
послідовники Рікардо вульгаризували його погляди, прискорюючи тим самим
розпад класичної школи політичної економії.

Він критикує погляди Карла Родбертуса та Томаса Мальтуса, Джеймса Мілля
та Джона Мак-Кулоха, котрі, хоч і вважали себе послідовниками Рікардо,
переглядали трудову теорію вартості.

Маркс помічає зародження економічних теорій пролетарського спрямування,
однак критикує їх авторів за спрощені підходи до пояснення суті класової
боротьби, за нерозуміння значущості теорії Рікардо.

Четвертий том «Капіталу» був, по суті, першим дослідженням з історії
економічної думки. Водночас у ньому розглядалася й низка важливих
теоретико-економічних проблем: питання відтворення, криз, продуктивності
праці, продуктивної та непродуктивної праці, абсолютної та диференційної
ренти, прибутку, ціни виробництва. Саме цей том дає уявлення про
велетенський обсяг опрацьованого Марксом матеріалу.

Отже, фундаментальна праця, що була задумана тільки як економічне
обгрунтування революційної теорії, стала дуже глибоким економічним
дослідженням. Маркс спромігся розв’язати ті проблеми, на які вказувала
ще класична політекономія, але вирішити їх з позицій теорії трудової
вартості не змогла. В «Капіталі» він відобразив діалектику розвитку
капіталістичного суспільства, проаналізував усебічно все суттєве в
економічних явищах та форми їхнього прояву, указав на генетичну
спадковість цих форм. Маркс шукав і зміг дати визначення причин
порушення економічної рівноваги та суперечностей у розвитку капіталізму,
спираючись на теоретико-економічні аргументи, і тим самим
продемонстрував можливості економічної теорії.

3. Економічні концепції К. Маркса та Ф. Енгельса 70—90-х pp.

Після видання першого тому «Капіталу» виникла потреба в дальшому
розвитку економічної теорії, її адаптації до потреб часу. Полемізуючи з
економістами, соціологами, революціонерами, Маркс і Енгельс коментують
свої теоретичні узагальнення, поглиблюють трактування деяких проблем.

Продовжуючи роботу над «Капіталом», 1871 p. Маркс публікує працю
«Громадянська війна у Франції», де підсумовує досвід Паризької комуни.
Він дає оцінку не лише революційним, а й економічним її досягненням та
помилкам, визначає історичну перспективу революційних перетворень.
Пізніше, у праці «Націоналізація землі» (1872) він визначить своє
бачення основ суспільних відносин соціалізму.

У «Критиці Готської програми» (1875) Карл Маркс сформулював своє бачення
закономірностей розвитку майбутнього комуністичного суспільства.

Учення про суть капіталістичного виробництва, побудованого на
експлуатації найманої праці, було спрямоване на те, щоб показати його
історичну безперспективність. За визначенням Маркса, капіталізм сам
готує свою загибель і на зміну йому прийде інший лад, побудований на
суспільній власності. Але Маркс та Енгельс, хоч і були впевнені в
неминучості революційної зміни існуючого ладу, не залишили всебічно
обгрунтованої теорії соціалізму.

Критикуючи Прудона, Маркс дійшов висновку, що будь-якому способу
виробництва відповідає своя форма власності, а точніше, саме вона
визначає суспільний лад. Соціалізм, на його думку, абсолютно не сумісний
з приватною власністю. У першому томі «Капіталу» Маркс показує, як у
межах капіталістичного виробництва визрівають паростки суспільної
власності — відбувається процес усуспільнення праці внаслідок її
дальшого поділу, концентрації і спеціалізації. З іншого боку, визріває
потреба в суспільній власності, що змогла б сприяти усуненню
капіталістичних суперечностей, головною з яких є суперечність між
суспільним характером праці та капіталістичною формою привласнення її
результатів.

Суспільна власність на засоби виробництва та планування — дві основні
риси, що визначатимуть, на думку Маркса, суть майбутнього суспільства. У
«Націоналізації землі» (1872) він пише, що власність у соціалістичному
суспільстві мусить мати не групову, а загальнонародну форму, чому
сприятиме національна централізація засобів виробництва. Лише тоді вона
зможе стати національною основою суспільства, якщо буде складатися «з
об’єднання вільних і рівних виробників, які займаються суспільною працею
за загальним і раціональним планом»’.

У «Критиці Готської програми» Маркс детальніше спиняється на
характеристиці особливостей цього суспільства, виходячи з тези про
визначальну роль виробництва щодо розподілу. Цей принцип аналізу
відносин розподілу він протиставляє ласальянській тезі про не-урізаний
дохід членів майбутнього комуністичного суспільства, згідно з якою
справедливий розподіл означає, що весь створений продукт має надходити
однаковими частками в розпорядження всіх членів суспільства на підставі
рівності їхніх прав.

Критикуючи цю тезу, Маркс визначає принципи розподілу суспільного
продукту. Основним його посиланням є те, що майбутнє комуністичне
суспільство у своєму розвиткові знатиме дві фази, перша з яких —
соціалізм, відрізнятиметься від другої, власне комуністичної, рівнем
розвитку продуктивних сил, ставленням до праці, а отже, і принципами
розподілу. Відтак суспільний продукт по-різному розподілятиметься на
кожній з двох фаз.

Маркс розробляє модель розширеного відтворення за соціалізму. Він
зазначає, що на першому етапі цей розподіл передбачатиме формування
фонду заміщення спожитих засобів виробництва, фонду розширення
виробництва (фонд нагромадження) і резервного, або страхового, фонду. Їх
формування є економічною необхідністю. Із загального доходу
вираховуватимуться також загальні витрати на управління, що не є
безпосередньо виробничими. Утримання непрацездатних і інші форми
спільного споживання (школи, лікарні тощо) будуть забезпечуватись за
рахунок коштів суспільних фондів споживання. Фонди індивідуального
споживання формуватимуться після всіх цих відрахувань. Частина, що
призначена для індивідуального споживання, на першій фазі
розподілятиметься за працею, щоб відігравати роль стимулу, а на другій
стадії — за потребою. Зрештою, весь продукт за комунізму буде належати
тим, хто його створив, оскільки використовуватиметься в інтересах усього
суспільства.

Маркс розкритикував «залізний закон заробітної плати», ніби розмір
заробітної плати регулюється законом народонаселення і завжди тяжіє до
мінімуму засобів існування. Він спростовує цю тезу ласальянців,
спираючись на докази, викладені в першому томі «Капіталу».

У цій праці також розглядалася проблема ролі держави на кожній з фаз
розвитку комуністичного суспільства. Маркс підкреслив класову суть
будь-якої держави і вказав, що держава перехідного до комунізму періоду
є виразником інтересів пролетаріату, знаряддям його диктатури.

Важливим науковим досягненням цього періоду стала також книжка Фрідріха
Енгельса «Анти-Дюрінг», де проблемам політичної економії присвячено два
розділи. Енгельс указує на переваги методу, використаного Марксом у
«Капіталі», тобто поєднання діалектичного матеріалізму та історичного
методу дослідження.

У розділі «Політична економія» Енгельс визначає сам предмет науки:
«Політична економія, у самому широкому розумінні, є наукою про закони,
що керують виробництвом і обміном матеріальних життєвих благ у людському
суспільстві»’. Енгельс підкреслює, що закони ці мають історичний
характер, вони характеризують окремі епохи. Вони не є проявом
суб’єктивної волі держави, як це стверджував Дюрінг.

Критикуючи вчення Дюрінга про насильство та його роль в історичному
розвитку, Енгельс підкреслює, що поділ суспільства на класи є історичним
процесом, який зв’язаний із розвитком відносин власності, еволюцією
способу виробництва матеріальних благ, зростанням продуктивності праці,
її суспільним поділом. Насильство лише захищає експлуатацію, а не
створює її. Однак Енгельс виправдовує насильство, що, на його погляд,
може відіграти важливу роль у створенні нового суспільства.

На особливу увагу заслуговують ті фрагменти книжки, де Енгельс дає
визначення основних політекономічних категорій: вартості, додаткової
вартості, капіталу, земельної ренти та інших. Енгельс доповнює положення
Маркса, викладені в «Капіталі», зокрема трактування основної
суперечності капіталізму: він визначає конкретні форми її прояву, що з
них анархія виробництва та кризи є, на погляд Енгельса, явищами суто
економічного походження.

Розглядаючи економічну кризу, як одну з форм прояву основної
суперечності капіталізму, Енгельс дає розгорнуту характеристику всіх фаз
капіталістичного циклу, показує, що усуспільнення процесу праці з появою
акціонерного капіталу сприяє вирішенню проблеми анархічності та
кризовості капіталістичного виробництва. Але Енгельс не визнає досить
поширеної тоді тези про соціалістичний характер акціонерної та державної
форм власності, уважаючи за необхідну передовсім політичну умову її
соціалізації — диктатуру пролетаріату.

Один з підрозділів цієї книжки написав Карл Маркс. Він містив критичний
огляд економічних теорій, починаючи з Платона та Аріс-тотеля до
класичної політичної економії, становлення якої Маркс зв’язує з ім’ям
Петті та з школою фізіократів.

Останній, третій розділ «Анти-Дюрінга» є викладом марксистського
розуміння сутності соціалістичного ладу, основних принципів його
організації. Енгельс вказує на можливості планового розвитку суспільного
виробництва на основі пізнання об’єктивного характеру дії економічних
законів та використання цих знань. Вирішальною умовою для цього є
суспільна власність на засоби виробництва.

Енгельс уважає, що планомірна, свідома організація суспільних
економічних процесів сприятиме безкризовому розвитку, що
забезпечуватиметься також і зникненням товарного виробництва, влади
товару над виробником. Соціалізм характеризується, на думку Енгельса, і
відсутністю поділу суспільства на класи та відмиранням держави. У цій
книжці він дає критичний огляд утопічних ідей соціалізму, історії їх
розвитку, що згодом знайшло відображення в наступній книжці Енгельса
«Розвиток соціалізму від утопії до науки» (1880).

Без огляду на те, що ідеєю побудови майбутнього суспільства проникнут!
всі праці Маркса та Енгельса, закінченого теоретичного вчення про
соціалізм ними створено не було. Положення про основи соціалістичного
устрою суспільства: суспільна власність на засоби виробництва
(кооперативна її форма у тім числі), безпосередньо суспільний характер
праці та розподілу, відмирання товарного виробництва та планомірна
організація суспільного відтворення, що уможливлює забезпечення його
стабільності, сформульовані в їхніх працях, згодом були догматизовані
їхніми послідовниками.

Як відомо, після смерті Маркса роботу з видання його теоретичної
спадщини у вигляді цільної економічної доктрини завершував Енгельс. Він
також часто виступав у пресі, відповідаючи на критику, захищаючи та
роз’яснюючи основні ідеї «Капіталу». Особливе місце щодо цього належить
його «Додаткам до III тому «Капіталу», де Енгельс намагається довести,
що не існує суперечності між теоріями вартості та ціни, між першим та
третім томами. Пояснення суті капіталістичного виробництва через
додаткову вартість не суперечить розгляду цього процесу з погляду основ
ціноутворення. Він стверджує, що третій том є не наслідком еволюції
поглядів Маркса під впливом змін, що відбувались в економічному житті
суспільства, а лише дослідженням форм прояву суттєвих економічних
відносин.

Захист трудової теорії вартості ускладнювався тією обставиною, що
розвиток продуктивних сил суспільства, рівень виробництва та зростання
продуктивності праці вже тоді сприяли усуненню цілої низки проблем,
притаманних першій стадії капіталізму, але породжували нові, зв’язані з
концентрацією та централізацією капіталів. Цей час ознаменовано
започаткуванням нового напрямку в економічній теорії, що базується на
класичних підходах, але заперечує пояснення ціноутворення з вартісних
позицій — теорії граничної корисності. Енгельс, спираючись на метод,
використаний Марксом, захищав категорію вартості як історично зумовлену
товарною формою виробництва і властиву йому аж до повного його
відмирання. Водночас Енгельс у своїх пізніших дослідженнях намагався
урахувати ті зміни, що відбувались у суспільстві.

У праці «До критики проекту соціал-демократичної програми 1891 року» він
указує на швидке зростання картелів та трестів, дає характеристику
їхньої економічної та організаційної природи, мети та причин утворення,
як засобу протистояння анархії, конкуренції, кризам надвиробництва.
Функціями цих економічних новостворень є регулювання виробництва через
визначення обсягів та розподіл між підприємствами, а також регулювання
цін та прибутку.

Енгельс зазначає, що з виникненням нового економічного явища,
зумовленого розвитком продуктивних сил суспільства, відбуваються зміни у
виробництві та обігу, знову на перший план виступає проблема
протекціонізму в міжнародній торговельній політиці, а отже проблема
втручання держави у сферу економічної діяльності.

Усі ці явища, по суті, були загрозою класичній доктрині, однак Енгельс,
що досить чітко визначив їхню природу, не простежив долю основних
категорій за нових умов — у процесі монополізації капіталу. На його
думку, монополістичні об’єднання вступають у конкурентну боротьбу за
тими самими законами, що й немонополі-зовані підприємства, хіба що сама
боротьба набуває запеклішого характеру, та в межах монополістичного
об’єднання виникає нова форма функціонування виробництва — планування.

Це, по суті, означає, що Енгельс уже передбачав «генетичну» можливість
переходу монополістичного управління виробництвом у
державно-монополістичну форму. Однак теорія революційного перетворення
суспільства (навіть з огляду на помічені Енгельсом принципово нові
явища) не зазнала жодних змін.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020