.

Поняття і класифікація конституційних прав і свобод (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
652 6311
Скачать документ

Реферат на тему:

Поняття і класифікація конституційних прав і свободЗміст

TOC \o “1-3” Вступ. PAGEREF _Toc489169881 \h 3

1. Поняття і класифікація конституційних прав і свобод. PAGEREF
_Toc489169882 \h 4

2. Особисті права і свободи. PAGEREF _Toc489169883 \h 8

3. Політичні права і свободи. PAGEREF _Toc489169884 \h 12

4. Соціально-економічні права і свободи. PAGEREF _Toc489169885 \h 13

5. Основні обов‘язки громадян. PAGEREF _Toc489169886 \h 19

Висновок. PAGEREF _Toc489169887 \h 23

Використана література. PAGEREF _Toc489169888 \h 25

Вступ.

Питання прав та свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою
проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової
співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи,
їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень
демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Свободу людини визначають певні ознаки. Слід зазначити, що люди є
вільними від народження, ніхто не має права порушувати їх природні
права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним
гарантом свободи людини. За своїм обсягом поняття свободи людини повно
відображає принцип, закладений у ст. 19 Конституції України, згідно з
яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено
чинним законодавством. Свободу людини характеризує й принцип рівних
правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, який
закріплюють демократичні конституції, у тому числі, й Конституція
України. Водночас свобода людини як об’єктивна реальність виходить за
межі, врегульовані правом, і має витоки у системі інших соціальних норм,
що панують у демократичному суспільстві. Треба пам’ятати, що поняття
свободи може мати неоднакове тлумачення, оскільки, з одного боку,
свобода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з
другого — конкретизується у можливості вчиняти ті або інші конкретні дії
в межах, наданих людині мораллю та правом. Можливості такого роду, що
надаються нормами чинного права, визначаються як суб’єктивні права
людини.

Теорія права і правова практика розрізняють поняття “права людини” і
“права громадянина”. У першому випадку мова йде про права, пов’язані з
самою людською істотою, її існуванням та розвитком. Людина (як суб’єкт
прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією
України до цього виду прав належать право на життя (ст. 27), право на
повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту
недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте та сімейне
життя (ст. 32) тощо.

Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини із
суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав
становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права
людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій
державі, а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами
певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією
України, є право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські
організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними
справами (ст. 38), право на проведення зборів, мітингів, походів,
демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.

1. Поняття і класифікація конституційних прав і свобод.

Основні права, свободи й обов’язки людини, тобто певні можливості, які
необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних
умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним,
духовним, соціальним) розвитку людства і мають бути законними й рівними
для всіх людей.

По-перше, йдеться про можливості деяким чином діяти або утримуватися від
певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій
розвиток, задоволення тих потреб, що сформулювалися. При цьому основні
права — це саме ті можливості, без яких людина не може нормально
існувати.

По-друге, зміст і обсяг цих можливостей людини залежить насамперед від
можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його
економічного розвитку. Тому права людини — це явище соціальне, яке
породжується суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними показниками мають бути рівними
для всіх людей. Лише тоді вони будуть правовими.

Тому, по-четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися,
обмежуватися будь-чим, не можуть бути і предметом “дарування” з боку
держави або будь-якої іншої організації чи особи.

Інтерпретація змісту прав людини в сучасній науковій літературі досить
розмаїта.

Під правами людини розуміють певні її можливості, відокремлену її
свободу; деякі основні її потреби чи інтереси; її вимоги про надання
певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству; певний вид
(форма існування, спосіб прояву) матеріалів.

Найбільш виразно права людини виявляються в її суб’єктивних правах.

Суб’єктивне право — це забезпечена законом міра можливої поведінки особи
(громадянина або організації), спрямована на досягнення цілей,
пов’язаних із задоволенням її інтересів. Передумовою суб’єктивного права
є правоздатність, тобто загальна (абстрактна) здатність мати права.
Суб’єктивне право — необхідний елемент конкретного правовідношення, тому
воно виникає на основі юридичного факту. Суб’єктивне право включає як
можливість самостійно здійснювати чи не здійснювати певні дії
(поведінку), так і можливість вимагати цього від іншої особи (інших
осіб), оскільки така поведінка зумовлює реалізацію суб’єктивного права.
Так, власник землі вправі володіти, користуватися й розпоряджатися нею у
рамках закону самостійно, без допомоги інших осіб, не вимагаючи від них
здійснення будь-яких дій. Таке суб’єктивне право зветься абсолютним,
воно захищається законом від дій будь-кого, хто своєю поведінкою
перешкоджає його здійсненню.

За депутатським запитом депутат має право вимагати від посадових осіб
або певного державного органу здійснення певних дій. Таке суб’єктивне
право є відносним, оскільки вимоги про здійснення дій (або утримання від
них) стосуються певної особи або певних осіб.

У випадку порушення суб’єктивного права воно захищається законом у
примусовому порядку шляхом пред’явлення у суді або іншому установленому
законом державному органі вимог до порушника суб’єктивного права.

Залежно від виду суспільних відносин, які регулюються різними галузями
права, суб’єктивні права можуть бути конституційними,
цивільно-правовими, трудовими, адміністративними і т. п. Вони можуть
бути спрямовані на захист майнових і немайнових особистих інтересів
особи (громадянина, органу), можуть витікати безпосередньо із закону
(право на недоторканність особи, охорону здоров’я, на освіту тощо).

Конституція України закріпила основні права, свободи й обов’язки особи,
гарантії здійснення і процедуру їх правового захисту. Тим самим
громадянин має можливість реалізувати свої суб’єктивні права.

Конституційне право людини і громадянина — це певні можливості суб’єкта
конституційно-правових відносин, тобто юридичні можливості задоволення
особистих потреб та інтересів відповідно до рівня розвитку
громадянського суспільства й держави.

Свобода людини і громадянина як конституційно-правова категорія — це
спроможність людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети; це
можливість власного, незалежного вибору того чи іншого рішення. Тому
громадянські свободи тлумачаться як встановлена і гарантована законом
сфера автономії громадянина по відношенню до держави, державної влади й
інших громадян. Це свобода певних дій, волевиявлень, передусім свобода
вираження думок, вимог і міркувань політичного порядку, або право
громадянина на невтручання органів держави й інших громадян у сферу його
особистих переконань.

Щодо конституційних обов’язків людини й громадянина, то, згідно з
постулатами загальної теорії права, — це міра належної поведінки. Людина
повинна підкорятися певним правилам, аби при використанні своїх прав і
свобод не спричинити невиправданої шкоди. Конституція України акцентує
на правах та свободах, але фіксує й конституційні обов’язки.

Конституційний обов’язок громадянина і людини — це міра обов’язкової
поведінки, якої кожний повинен дотримуватись для забезпечення
нормального функціонування інших суб’єктів громадянського суспільства.

Система прав, свобод та обов’язків людини й громадянина, встановлена
Конституцією України, визначає основний зміст правового статусу людини і
громадянина України. Залежно від характеру діяльності, здійснюваної у
основних сферах життя громадянського суспільства, Конституція фіксує
основні права, свободи й обов’язки громадянина і людини. Вони належать
усім громадянам як суб’єктивні права певного виду.

Формою реалізації основних прав можуть бути конкретні правовідносини.
Водночас деякі конституційні права й обов’язки громадянина і людини
можуть здійснюватись і опріч останніх (таємниця листування, виконання
законів тощо).

Уся система прав і обов’язків, їх співвідношення зумовлені об’єктивними
потребами та інтересами суспільства, з одного боку, й інтересами
громадянина і людини—з іншого.

Класифікація може здійснюватися на різних підставах. В результаті одні й
ті самі права та свободи одночасно належать до двох або й більше
класифікаційних груп, а підстави, за якими права і свободи об’єднуються
у групи, можуть бути досить розмаїтими.

Так, виділяють: права і свободи індивіда (рівноправ’я), свободи груп
індивідів (право об’єднань), свобода думки або висловлювань (свобода
преси), реальні свободи (право на працю), нове покоління прав,
пов’язаних з науково-технічною революцією, медична етика.

І насамкінець: права й свободи людини і громадянина можуть бути
згруповані за сферами життєдіяльності індивіда. Такого роду класифікація
уявляється особливо важливою, бо вона показує межі охорони прав людини і
громадянина у різних сферах. Критерієм тут є однорідність матеріального
змісту прав, свобод і обов’язків та однотипність норм, що її
закріплюють. За цією класифікацією у Конституції України виділяють три
основні групи прав і свобод та одну групу обов’язків.

1. Громадянські права і свободи людини (це статті: 25 — право на
громадянство; 27 — право на життя; 28 — право на повагу гідності; 29 —
право на свободу і власну недоторканність; 30 — право недоторканності
житла; 31 — таємниця листування, недоторканність особистого життя; 33 —
свобода пересування; 34 — свобода думки і слова; 35 — свобода
світогляду; 40 — право звертання до органів державної влади; 48 — право
на гідний життєвий рівень; 49 — право на безпечне для життя середовище;
51 — право на свободу сім’ї; 52 — право на дітей; 55 — право на судовий
захист своїх прав і свобод; 56 — право на відшкодування збитків; 57 —
право захисту своїх прав і обов’язків; 58 — право не відповідати за дії,
які під час їх вчинення не були визнані законом як правопорушення; 59 —
право на правову допомогу; 60 — право невиконання незаконних
розпоряджень і наказів; 61 — право індивідуального характеру
відповідальності; 62 — принцип презумпції невинуватості; 63 — право
підсудного на захист).

2. Політичні права і свободи громадян України (статті: 63 — право на
свободу об’єднань; 38 — право участі у керівництві державними справами;
39 — право на участь у зборах, мітингах і т. п.).

3. Економічні, соціальні та культурні права й свободи людини і
громадянина (статті: 41 — право на приватну власність; 42 — право на
підприємницьку діяльність; 13 і 41 — право на користування об’єктами
державної та комунальної власності; 44 — право на страйк; 43 — право на
працю; 45 — право на відпочинок; 46 — право на соціальний захист; 47 —
право на житло; 49 — право на охорону здоров’я, медичну допомогу і
медичне страхування).

4. Конституційні обов’язки людини і громадянина (статті: 65 — захист
Вітчизни, шанування державних символів; 66 — обов’язок берегти природу
та культурний спадок; 67 — обов’язок платити збори і податки; 68 —
обов’язок дотримуватись Конституції України і законів України, не
зазіхати на права, свободи, честь та гідність інших людей).

Класифікація конституційних прав, свобод і обов’язків будується не
довільно, а із врахуванням наявності в суспільстві різних сфер
діяльності, якісно різних за змістом суспільних відносин; взаємовідносин
держави і громадянина у сфері правоохоронної діяльності держави,
спрямованої на захист життя, здоров’я, індивідуальної свободи і безпеки,
честі й гідності людини, взаємовідносин у політичній, соціальній,
економічній та культурній сферах.

Беручи до уваги окремі сфери діяльності держави і громадян та керуючись
відомими міжнародними пактами й чинною Конституцією України, можна
виділити такі групи основних прав та свобод громадян України:

1) громадянські права й свободи;

2) політичні права і свободи;

3) економічні права й свободи;

4) соціальні права і свободи;

5) культурні права та свободи.

Ці конституційні права, свободи й обов’язки є не якимось випадковим,
аморфним поєднанням, а внутрішньо узгодженою системою прав і свобод
громадян, яка охоплює своїм регулюючим впливом всі найважливіші й
найістотніші сфери життя і діяльності людини: соціальну, економічну,
політичну, а також розвитку її індивідуальних фізичних та духовних
якостей.

2. Особисті права і свободи.

Особисті права і свободи людини безпосередньо пов’язані із самою
сутністю людини як фізичної особи. Це дуже важливо, оскільки саме цей
статус є підґрунтям усіх інших якісних рис людини. Виходячи з того,
кожну конкретну людину, хоча вона може мати багато істотних недоліків,
необхідно розглядати як особистість, правда, повністю чи неповністю
сформовану.

До особистих прав людини належать право на вільний розвиток, своєї
особистості (ст. 23), невід’ємне право на життя (ст. 27), право на
повагу до гідності (ст. 28), право на свободу та особисту
недоторканність (ст. 29), право на недоторканність житла (ст. 30), право
на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденції (ст. 31), право на невтручання в особисте і сімейне життя
(ст. 32), право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання
(ст. 33), право на свободу думки і слова (ст. 34), право на свободу
світогляду і віросповідання (ст. 35).

Право людини на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23) належить до
суб’єктивного права узагальнюючого характеру. Воно передує всім іншим
особистим правам людини, які у різних аспектах його конкретизують. Із
цього треба зробити висновок, що й будь-які інші перепони на шляху
забезпечення вільного розвитку особистості суперечать нормам Конституції
і тому повинні бути ліквідовані.

Невід’ємне право кожної людини на життя (ст. 27) є загальновизнаним
суб’єктивним правом, яке закріплене в усіх міжнародних правових актах.
Проголошення цієї норми-принципу в Конституції України — це
матеріалізація однієї з гуманістичних засад. Адже людина є найбільшою
соціальною цінністю. Тому всебічна охорона її життя — один з основних
обов’язків держави. Практично це означає, що держава повинна вживати
ефективних заходів щодо боротьби зі злочинністю, максимально сприяти
розвитку медичної допомоги, забезпечувати послідовне покращення умов
життя людей, особливо неповнолітніх, інвалідів, осіб похилого віку.

У ст. 27 Конституції України зазначено, що “ніхто не може бути свавільно
позбавлений життя”. Тобто вона не виключає можливості смертної кари
згідно з вироком суду. Однак ця міра покарання розглядається як
тимчасова, виняткова, яка, безперечно, буде скасована за умов зниження
рівня злочинності і докорінного покращення умов життя суспільства.

Водночас Конституція надає кожній людині право захищати себе та інших
від протиправних дій та посягань з боку будь-кого.

Право людини на повагу до її гідності (ст. 28) має універсальний
характер у тому розумінні, що воно діє ще до народження дитини, а також
після смерті людини. Повага до гідності людини є обов’язком держави.
Справи, що виникають із цього приводу, як правило, вирішуються у
судовому порядку. Суд повинен зобов’язати порушників спростувати
відомості, що принижують гідність людини, компенсувати їй не тільки
упущену вигоду, а й моральну шкоду. Надійне гарантування правового
захисту поваги до гідності як одного з нематеріальних благ є важливою
ознакою справді демократичного, правового характеру держави, високої
моральності суспільства.

Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) є однією з
реальних гарантій свободи людини. Це право як загальний принцип
встановлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть переступити лише у
випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, яка вчинила
злочин, здійснення примусового лікування за визначених законом обставин
тощо). Конституція України значно демократизувала сам процес
застосування заходів, що обмежують свободу людини, її особисту
недоторканність. Цим зумовлюється, що лише суд своїм умотивованим
рішенням і тільки на підставі чинного законодавства може дати дозвіл на
арешт людини і утримання її під вартою.

Сутність права на недоторканність житла (ст. 30) полягає в тому, що без
підстав, передбачених законом, ніхто не вправі увійти до житла проти
волі осіб, які в ньому проживають. Поняття житла у даному разі піддягає
широкому тлумаченню. Під житлом слід розуміти не тільки відповідну
кімнату, квартиру, житловий будинок, а й усі допоміжні приміщення, якими
користуються у повсякденному житті.

Принцип недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного
проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання у готелях,
санаторіях, будинках відпочинку тощо.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденції (ст. 31) належить до загальновизнаних суб’єктивних прав
особи. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках,
передбачених законом. Інакше вони спричиняють кримінальну
відповідальність за ст. 131 Кримінального кодексу України. Ці винятки
обумовлені виключно гуманною метою — запобігти злочину або з’ясувати
істину під час розслідування кримінальної справи. При цьому треба
враховувати, що ці винятки можливі лише тоді, коли іншим способом
одержати інформацію, необхідну для розслідування тієї або іншої
кримінальної справи, захисту людини, суспільства і держави від злочинних
посягань, неможливо.

Порядок накладення арешту на кореспонденцію та її виїмку в
поштово-телеграфних установах регулюється ст. 31 Конституції, ст. 187
Кримінально-процесуального кодексу України.

Що ж до зняття інформації з телефонних розмов, інших каналів зв’язку, то
ці питання регулюються також ст. 31 Конституції, статтями 8 і 9 Закону
України від 18 лютого 1992 р. “Про оперативно-розшукову діяльність”.

При здійсненні оперативно-розшукової діяльності забороняється порушувати
права людини і громадянина. У разі безпідставного порушення цих прав
відповідні державні органи та посадові особи повинні відновити порушені
права і відшкодувати заподіяну матеріальну та моральну шкоду згідно з
Законом України від 1 грудня 1994 р. “Про відшкодування шкоди, завданої
громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства,
прокуратури і суду”.

Право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) також є одним
із суб’єктивних прав людини, пов’язаних із гарантуванням її свободи.
Винятки можуть бути передбачені лише Конституцією України. Винятковий
характер такого захисту зумовлений повагою до людини як найбільшої
соціальної цінності, що панує у демократичних державах. Кожна людина
унікальна, індивідуальна, є суб’єктом безлічі неформальних зв’язків,
носієм приватних інтересів, які є її особистою справою. Виняток може
мати місце лише тоді, коли поведінка особи суперечить закону і
громадській моралі, прикладом чого може бути систематичне здійснення у
сім’ї насильства над дитиною, її експлуатація (ст. 52).

Стаття 32 Конституції складається з чотирьох частин, які зорієнтовані на
конституційне врегулювання різних життєвих ситуацій, пов’язаних із
захистом особистого і сімейного життя людини. Вона забороняє збирання,
зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про
особу без її згоди; проголошує право кожного громадянина ознайомитись в
органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і
організаціях з відомостями про себе; гарантує судовий захист; право на
спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім’ї.

Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33)
за радянських часів було суттєво обмежено інститутом прописки, а також
низкою перешкод, пов’язаних із виїздом за кордон і поверненням звідти.
Безперечно, що воно поширюється виключно на тих осіб, які перебувають на
території України на законних підставах. Це право — один із складників
загального права людини на свободу. Тому його конституційне закріплення
є важливою ознакою демократичної сутності держави.

Треба зауважити, що право на свободу пересування і вільний вибір місця
проживання не виключає необхідності дотримання реєстраційних правил, що
функціонують в Україні.

Право на свободу думки і слова (ст. 34) є одним із найістотніших проявів
демократії. Відомо, до яких методів утиску вдавалися і вдаються
тоталітарні, антидемократичні режими у різних країнах світу, щоб
обмежити свободу думки і слова. Свобода думки і слова, як одне з
фундаментальних прав людини, закріплене у значній кількості міжнародних
документів, зокрема таких, як Загальна декларація прав людини (статті
18, 19), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (статті
18, 19), Європейська конвенція про захист прав та фундаментальних свобод
людини (ст. 10).

Слід зазначити, що свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки
заборонити можна лише висловлювання певних думок, їх оприлюднення, чого
так боявся радянський режим, переслідуючи так званих інакомислячих.

Визнаючи право на свободу думки і слова, демократичні держави, в тому
числі й Україна, обмежують його, забороняючи пропагувати погляди, що
протирічать національній безпеці, територіальній цілісності держави,
провокують заворушення чи злочини тощо.

Право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) було визнане
світовим демократичним співтовариством у результаті його тривалої,
багатовікової боротьби з реакційними силами — як світської, так і
церковної влади. Відомо, що й нині, у тому числі й в Україні, подекуди
точиться боротьба між різними конфесіями за пріоритет, що суперечить
конституційним настановам про свободу віросповідання, відокремлення
церкви від держави й невизнання державою жодної релігії як обов’язкової.

Необхідно підкреслити, що конституційне право на свободу світогляду і
віросповідання не можна розуміти як абсолютне, таке, що не залежить від
змісту і форми світогляду та віри, які пропагуються. Державні органи
можуть обмежити це право в інтересах охорони громадського порядку,
здоров’я і моральності населення, оскільки відомо, що деякі релігійні
секти сповідують думки і відправляють обряди, які суперечать
загальновизнаним моральним нормам і принципам.

3. Політичні права і свободи.

Особливість політичних прав і свобод полягає насамперед у тому, що їх
носіями, суб’єктами є лише громадяни України, а не всі особи, які
проживають на її території. Водночас варто зазначити, що політичні права
і свободи мають самостійне значення й саме як такі вони закріплені у
Конституції України та в різних міжнародних документах, починаючи з
Міжнародного договору про громадянські та політичні права. Вже сама
назва цього документа свідчить про те, що ці різновиди прав і свобод
органічно пов’язані між собою, становлять єдине ціле, оскільки поділ
прав на громадянські та політичні зумовлений не загальним характером та
спрямуванням цих прав і свобод, а деякими особливостями їх змісту, що
дозволяють із загальної групи політичних прав і свобод виокремити
громадянські права.

Важливою особливістю політичних прав і свобод є й те, що вони у певних
випадках можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного
громадянина, наділеного цими правами, свободами, у діяльності
відповідних об’єднань, політичних партій, профспілкових організацій,
державних структур.

До політичних прав і свобод належать право на об’єднання у політичні
партії та політичні організації (ст. 36), право брати участь в
управлінні державними справами (ст. 38), право на мирні збори та
маніфестації (ст. 39), право на звернення (ст. 40).

Право на об’єднання (ст. 36) дає змогу громадянинові брати активну
участь у політичному житті суспільства. Політику, як відомо, роблять
маси, саме вони впливають на прийняття тих чи інших політичних рішень,
на визначення політичного курсу країни. Крім того, зрозуміло, що ті чи
інші питання люди можуть вирішувати більш ефективно, об’єднавшись у
спілки, товариства, партії тощо. Однією з особливостей громадянського
суспільства є наявність у ньому широкої мережі різних громадських
організацій, що відповідають різноманітним інтересам його членів.

Відповідно до основних напрямків своєї діяльності кожне громадське
об’єднання має певний, закріплений у статуті, правовий статус. Основні
принципи його зводяться до такого: 1) кожен громадянин має право вступу
до відповідної громадської організації (деякі винятки встановлено для
військовослужбовців та співробітників міліції); 2) держава гарантує
свободу діяльності громадських організацій; 3) вступ до громадської
організації є особистою справою кожного громадянина і здійснюється на
добровільних засадах.

Право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38) може
здійснюватися громадянами України як без посередньо, так і через
представників, якими наприклад, є депутати представницьких органів
державної влади. Це право – потребує розширеного тлумачення, оскільки
воно передбачає також участь громадян у формуванні та діяльності деяких
громадських структур, наприклад, органів місцевого самоврядування. Одним
із різновидів здійснення цього конституційного права є також перебування
на державній службі відповідного профілю.

Право на мирні збори та маніфестації (ст. 39) є важливим демократичним
надбанням і дійовим заходом, завдяки якому громадяни можуть вільно
обговорювати актуальні питання державного і суспільного розвитку,
протестувати проти будь-яких обмежень демократії або тих чи інших
негативних проявів у політиці, проти порушення їх прав тощо.

Це право належить до системи світових демократичних стандартів у галузі
прав громадянина. Конкретні заходи щодо його здійснення регулюються
національним законодавством, у тому числі й законодавством України. Його
основною особливістю є встановлення порядку, за яким збори і
маніфестації повинні бути мирними, їх учасники не повинні мати зброї.
Про проведення цих акцій мають завчасно сповіщатися органи виконавчої
влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації
цього права може бути встановлене лише судом з метою захисту прав та
свобод людини і громадянина, охорони національної безпеки і громадського
порядку.

Право на звернення може здійснюватися у різних формах, в індивідуальному
чи колективному порядку. Адресатами цих звернень є державні органи
різного рівня, органи місцевого самоврядування, посадові особи цих
органів. Дуже важливо, щоб звернення громадян розглядалися відповідно до
суті справи, у строки, встановлені чинним законодавством, а відповіді
були обгрунтованими. Недодержання посадовими особами вимог закону надає
громадянину право звертатися до суду по захист. Здійснення права
громадян на звернення регулюється Законом України від 2 жовтня 1996 р.
“Про звернення громадян”.

4. Соціально-економічні права і свободи.

Конституція України закріплює систему економічних, соціальних і
культурних прав. Немає потреби наголошувати значення цих прав, їх
практичної реалізації. Адже саме вони повинні гарантувати економічну
свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих
потребах особистості. У свою чергу, саме ці якості суспільного життя
характеризують державу як соціальну, тобто таку, що забезпечує достатньо
високий рівень життя своїх громадян. Оскільки справжня демократія
повинна мати достатню матеріальну базу, яка є соціально-економічною
гарантією її існування та розвитку, маємо всі підстави твердити, що
здійснення в державі економічних, соціальних та культурних прав і свобод
є одним із важливих чинників для того, щоб визнавати таку державу
справді демократичною.

Система економічних, соціальних і культурних прав згідно з Конституцією
України охоплює право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися
своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності
(ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право на працю
(ст. 43), право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних
інтересів (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний
захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий
рівень (ст. 48), право на охорону здоров я (ст. 49), право на безпечне
для життя і здоров’я довкілля (ст. 50), право, зумовлене гарантуванням
вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства,
дитинства і сім’ї (статті 51, 52), право на освіту (ст. 53), право на
свободу творчої діяльності (ст. 54).

Право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю,
результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41) є не що
інше, як закріплення в Конституції України принципу приватної власності,
яка є економічною основою громадянського суспільства, розвитку ринкових
відносин.

Саме приватна власність (а не “нічия”, соціалістична) виховує у людини
почуття відповідальності перед собою та перед суспільством за її
найефективніше використання. Виходячи із цього. Конституція України
закріплює в ст. 13 положення про те, що “власність зобов’язує” і що “усі
суб’єкти права власності рівні перед законом”. Практика розвинутих
західних країн свідчить, що будь-яка форма власності, за винятком
особистої, може використовуватися і як засіб експлуатації, і як засіб
соціальної підтримки тих членів суспільства, які об’єктивно потребують
цього. Саме другий спосіб використання приватної власності, особливо її
різних колективних форм, що набуває усе більшого поширення у
цивілізованих країнах, гарантує розвиток усього суспільства.

Право приватної власності регулюється і захищається різними галузями
українського права. Її статус характеризується непорушністю, грунтується
на силі закону. До того ж відповідні зміни у становищі власника можуть
бути здійснені виключно за рішенням суду.

Можливі винятки, обмеження права використання приватної власності
пов’язуються Конституцією України із суспільною необхідністю, а також із
випадками, коли ця власність завдає шкоди громадянам, суспільству,
погіршує екологічну ситуацію тощо.

Зазначені принципові положення статусу власності поширюються й на
інтелектуальну власність.

Право на підприємницьку діяльність (ст. 42) пов’язане з приватною
власністю, яка становить матеріальну основу підприємництва. Під
підприємництвом розуміється діяльність, що здійснюється Її суб’єктами на
власний ризик і спрямована на одержання ними прибутку. Держава
зобов’язана сприяти розвитку підприємництва, охороняти права
підприємців, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність
організацій, що займаються підприємництвом. Державний контроль може
поширюватися лише на виконання законів та інших правових актів, які
регулюють порядок здійснення підприємництва в Україні. Йдеться, зокрема,
про такі нормативні акти, як Закони України “Про підприємництво” від 7
лютого 1991 p. (з багатьма доповненнями), “Про підприємства в Україні”
від 27 березня 1991 р., “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня
1991 р., “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 p.

Держава може заборонити підприємницьку діяльність у деяких сферах
виробництва та торгівлі, наприклад, у сфері виготовлення зброї,
наркотичних засобів тощо. Винятки із загальних правил щодо виробництва
деяких видів продукції реалізуються шляхом надання суб’єктам
підприємництва спеціальних ліцензій.

Нормальному розвитку підприємницької діяльності заважають монополізм,
тобто зосередження завдяки застосуванню протиправних методів виробництва
якогось вигідного виду товарів в одних руках, і недобросовісна
конкуренція, які заборонені чинним законодавством.

Важливе значення має розвиток малого підприємництва, що, як правило,
безпосередньо спрямоване на задоволення повсякденних потреб споживачів.
Державні органи здійснюють контроль за реалізацією прав споживачів.

Зазначені питання регулюються рядом законодавчих актів, серед яких
насамперед треба назвати Закон України від 12 травня 1991 р. “Про захист
прав споживачів” (в редакції Закону від 15 грудня 1993 p.).

Право на працю (ст. 43) зумовлене свободою трудової діяльності людини,
вільним вибором нею місця та характеру праці (трудової спеціалізації).
Людина може займатися будь-яким видом трудової діяльності, а може й не
брати в ній участі, оскільки Конституція забороняє використання
примусової праці. Природно, що за таких умов людина має право залишити
роботу в тій чи іншій організації, перейти до іншої організації,
займатися індивідуальною трудовою діяльністю, підприємництвом, будь-якою
діяльністю, що не заборонена законом.

Заборона примусової праці не поширюється на військову або альтернативну
(невійськову) службу, працю, пов’язану з виконанням судового вироку або
необхідну за надзвичайних умов.

Кожен власник засобів виробництва, організовуючи роботу трудового
колективу або окремих працівників, зобов’язаний створити їм безпечні та
здорові умови праці. Ця вимога, в першу чергу, поширюється на жінок і
неповнолітніх. Конституція і чинне законодавство захищають громадян від
незаконного звільнення, несвоєчасного одержання винагороди за працю.

Невиконання зазначених та інших вимог щодо організації роботи,
передбачених законом, надає тим, хто працює, право на страйк (ст. 44).
Воно передбачене не тільки українським законодавством, а й Міжнародним
договором про економічні, соціальні та культурні права. При цьому
повинні дотримуватись вимоги закону тієї країни, де проводиться страйк.
Треба зазначити, що право на страйк не може мати універсального
характеру, оскільки є такі сфери суспільного життя, де зупинення
виробництва може призвести до небажаних наслідків, а в деяких випадках —
до катастроф.

Право на відпочинок (ст. 45) також належить до основних прав людини.
Положення, спрямовані на гарантування кожній людині, яка працює, цього
права, закріплені у Загальній декларації прав людини і в Міжнародному
договорі про економічні, соціальні та культурні права. У принципі право
на відпочинок має кожна людина, бо це є її фізіологічною потребою.
Законодавче ж регулювання цього права поширюється на людину, яка працює
за трудовим договором (контрактом). Саме вона може вимагати від
роботодавця дотримання вимог закону щодо тривалості робочого дня,
відпочинку у вихідні та святкові дні. Усі спори щодо здійснення права на
відпочинок вирішуються відповідно до настанов Кодексу законів про працю
України.

Право на соціальний захист (ст. 46) передбачає широке коло питань, які
держава, різні громадські організації повинні вирішувати, щоб
гарантувати людині цивілізований рівень повсякденного життя. Особливо це
стосується тих, хто з огляду на похилий вік, хворобу не може забезпечити
собі належні умови життя. Однак право на соціальний захист поширюється й
на кожного громадянина.

У ст. 48 Конституції України зазначено, що кожен має право на достатній
життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що передбачає достатнє
харчування, одяг, житло. Всього цього людина, всі члени її сім’ї повинні
досягати завдяки своїй трудовій діяльності. Але через поважні причини
природними є винятки з цього права. У таких випадках допомогу повинні
надавати держава, інші структури соціального захисту. При цьому
критерієм надання матеріальної допомоги, здійснення різноманітного за
формами соціального захисту у багатьох випадках є офіційно встановлена
межа малозабезпеченості, яка з 1 січня 1997 p. згідно з постановою
Верховної Ради від 16 жовтня 1996 р. “Про розмір вартісної величини межі
малозабезпеченості” встановлена в Україні у розмірі 70,9 гривні.

Поряд із загальними заходами соціального захисту існують надзвичайні.
Такі заходи, наприклад, передбачені Законом України від 28 лютого 1991
р. “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок
Чорнобильської катастрофи” (в редакції Закону від 19 грудня 1991 p.)

Вдосконалення соціального захисту тих верств населення, які цього
потребують, — одна з найважливіших функцій демократичної, соціальної,
правової держави.

Відомо, яке важливе значення для кожної людини має конституційне право
на житло (ст. 47). Основною формою реалізації цього права згідно з
Конституцією є придбання громадянином житла на різних підставах
(побудова, придбання у власність, оренда). Водночас громадянам, які
потребують соціального захисту, державні та місцеві самоврядні органи
надають житло безкоштовно або за доступну для них плату. Примусове
позбавлення житла можливе лише на підставі закону за рішенням суду.

Право на охорону здоров’я (ст. 49) органічно пов’язане з правом на
безпечне для життя і здорове довкілля (ст. 50). Як перше, так і друге
спрямовані на захист найбільш дорогоцінного, що є в людини — її здоров’я
та самого життя.

Право на охорону здоров’я є комплексним суб’єктивним правом, оскільки
воно передбачає здійснення відповідних різнобічних заходів. Можна,
наприклад, послатись на виробництво ліків, роботу лікарень, підготовку
медичних кадрів тощо. Зрозуміло, що безпосереднє відношення до охорони
здоров’я громадян має і стан навколишнього середовища. Адже нині, коли
безліч чинників зумовлюють його подальше погіршення, особливого значення
набуває збереження і покращення довкілля, що безпосередньо пов’язане з
охороною здоров’я.

Держава забезпечує розвиток мережі та покращення роботи
медико-лікувальних закладів, вживає заходів щодо запобігання
захворюванням. Медичне обслуговування у державних і комунальних закладах
охорони здоров’я здійснюється безкоштовно. Водночас для покращення
медичного обслуговування населення держава сприяє розвитку лікувальних
закладів усіх форм власності.

Здійснення конституційного права на охорону здоров’я передбачає й
заборону приховувати від населення факти, що становлять загрозу для
здоров’я.

Важливе значення для охорони здоров’я населення і запобігання
захворюванням має розвиток різних форм медичного страхування.

До конституційних прав соціального захисту людини належить право,
пов’язане з гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також із захистом
материнства, батьківства, дитинства і сім’ї (ст. 51).

Ніхто за будь-яких обставин не може бути примушений брати шлюб, хоч у
деяких життєвих ситуаціях, зумовлених, наприклад, народженням дитини
поза шлюбом, для її матері та батька виникає моральний обов’язок щодо
створення сім’ї, а також нормальних, у тому числі психологічних, умов
життя та розвитку цієї дитини.

У шлюбі кожен із подружжя має рівні права. Однак при цьому слід
орієнтуватися не тільки на правові настанови, а й на норми моралі.

Загальна декларація прав людини (ч. З ст. 16) встановлює, що “сім’я є
природним та основним осередком суспільства і має право на захист з боку
суспільства і держави”. Це встановлено і Конституцією України. Водночас
в ній закріплено положення про те, що й члени сім’ї зобов’язані
піклуватися один про одного: батьки повинні утримувати дітей до їх
повноліття, а повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх
непрацездатних батьків. Конкретні ж права і обов’язки, пов’язані з
сімейними відносинами, визначають норми Кодексу про шлюб та сім’ю
України.

Стаття 52 Конституції України визначає права дитини. Основні її
положення зводяться до закріплення рівноправності дітей незалежно від
походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.
Зазначено, що будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація
переслідуються за законом. Держава піклується про дітей-сиріт (утримує
та виховує їх), а також про дітей, позбавлених батьківського піклування,
заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

Право на освіту (ст. 53) є одним з основних соціальних і культурних
прав, якими наділено громадянина України. Воно дістає вияв у
конституційному закріпленні обов’язковості повної загальної середньої
освіти, існування розгалуженої мережі закладів освіти різного рівня, що
функціонують на державних і комунальних засадах. При цьому слід
зазначити, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної,
повної загальної середньої та професійно-технічної освіти. Що ж до вищої
освіти, то її безоплатне здобуття в державних і комунальних закладах
освіти здійснюється на конкурсній основі. Передбачено також надання
державних стипендій та різних пільг учням і студентам.

Конституція гарантує широкі можливості для здобуття освіти
представниками національних меншин, що мешкають в Україні. Вони мають
змогу здійснювати навчання рідною мовою, а також вивчати її у державних
і комунальних закладах освіти або через посередництво національних
культурних товариств.

Розвиток у державі системи освіти є свідченням духовного і соціального
прогресу суспільства. Однак для того, щоб цей прогрес був ефективним,
необхідно, аби члени суспільства мали бажання, потребу і можливість
здобути освіту. Лише реальна соціальна потреба, корисність діяльності
зумовлюють доцільність здобуття освіти.

Докладніше питання освіти регулюються Законом України від 23 травня 1991
р. “Про освіту”.

Право на свободу творчої діяльності (ст. 54) є необхідною умовою
розвитку культури суспільства у її широкому розумінні, яке охоплює
різноманітні галузі цієї культури — від мистецтва і літератури до
творчої діяльності у сфері науки і техніки. Держава гарантує захист
інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їх моральних і
матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами
інтелектуальної діяльності. Кожен громадянин має право на результати
своєї творчої діяльності. Ці результати, за винятками, встановленими
законом, ніхто не може використовувати або поширювати без згоди
винахідника чи автора. Що ж до інтелектуальної власності, яка довгий час
не мала у нас чітко визначеного статусу, то треба зазначити, що нині її
використання досить детально регулюється чинним законодавством. Під
інтелектуальною власністю треба розуміти виключні права на результати
творчої діяльності. Об’єктів інтелектуальної власності дуже багато, вони
різноманітні. Тому їх правовий статус регулюється значною кількістю
правових актів.

5. Основні обов‘язки громадян.

Одним із провідних принципів будь-якого правового статусу у його
сьогоднішньому розумінні є єдність прав та обов’язків. Це повністю
стосується й конституційного статусу людини і громадянина. Конституція
України поряд з низкою найважливіших прав та свобод людини і
громадянина, про які йшлося вище, встановлює й конституційні обов’язки
як громадян, так і кожного, хто постійно проживає або перебуває на
території України. Ці обов’язки закріплені у статтях 65—68 Конституції.

Конституція України проголошує захист Вітчизни обов’язком громадян
України (ст. 65).

Захист своєї Вітчизни є не тільки правовою, а передусім моральною
вимогою до кожного громадянина, моральним та загальним обов’язком.
Неухильне виконання цього обов’язку передбачає захист країни, її
населення, матеріальних та духовних цінностей, територіальної цілісності
і суверенітету країни. Захист Вітчизни виражається у забезпеченні
оборони й безпеки держави.

Оборона країни досягається за допомогою політичних, економічних,
військових, соціальних, правових та інших заходів. Для оборони країни із
застосуванням засобів збройної боротьби утворюються Збройні Сили та
встановлюється військовий обов’язок громадян. Він є конкретним
виявленням загального військового обов’язку захищати Вітчизну, але
адресований конкретним, визначеним законом категоріям громадян. Основною
формою виконання військового обов’язку є проходження військової служби.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до Закону України від
25 березня 1992 р. “Про загальний військовий обов’язок і військову
службу”. На військову службу призиваються громадяни чоловічої статі у
віці від 18 до 29 років, які не мають права на звільнення або відстрочку
від призову. Передбачається можливість вступу чоловіків та жінок на
військову службу за контрактом. За ухилення від призову на військову
службу встановлена кримінальна відповідальність (ст. 72 та 73
Кримінального кодексу України).

Згідно із Законом України від 12 грудня 1997 p. “Про альтернативну
(невійськову) службу”, формою реалізації військового обов’язку є
проходження альтернативної (невійськової) служби, яка є державною
службою поза Збройними Силами України чи іншими військами, що
запроваджується замість проходження військової служби.

Право на альтернативну (невійськову) службу як вид виконання загального
військового обов’язку мають громадяни України, які належать до діючих,
згідно із законодавством, релігійних організацій, віровчення яких не
допускає користування зброєю та службу в армії.

Обов’язковими атрибутами держави є: державний прапор, герб і гімн. Ці
символи України встановлюються ст. 20 Конституції України та законами
України. Шанування цих державних символів є обов’язком громадян України.

Виходячи з необхідності духовного відродження України, надійного
збереження та розумного використання її духовних цінностей і природних
ресурсів. Конституція покладає на своїх громадян обов’язок не
заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані
збитки (ст. 66).

Цей конституційний обов’язок конкретизований у низці законодавчих актів.
Так, Закон України від 25 червня 1991 р. “Про охорону навколишнього
природного середовища” зобов’язує громадян раціонально використовувати
природні ресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псуванню,
забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливові на стан
навколишнього природного середовища. Якщо об’єктам природи заподіяна
шкода, то розмір її визначається за сучасними таксами відносно об’єктів
тваринного світу, лісів; за спеціальними методиками визначення збитків,
заподіяних рибному господарству, водним ресурсам, а також внаслідок
забруднення атмосферного повітря. В інших випадках розмір збитків
визначається за фактичними витратами, необхідними для відновлення
порушеного стану природних ресурсів.

Вимоги щодо охорони пам’яток історії та культури, які належать
громадянам та розташовані на землях, наданих громадянам у користування,
а також при здійсненні будівельних робіт, веденні розкопок і розвідок
пам’яток археології та щодо інших випадків користування даного роду
пам’ятками визначаються Законом України від 13 липня 1978 р. “Про
охорону і використання пам’яток історії та культури”. Цей закон
встановлює, що особи, які завдали шкоди пам’яткам історії та культури
або її охоронній зоні, зобов’язані відновити у попередньому стані
пам’ятку або вказану зону, а при неможливості цього — відшкодувати
заподіяні збитки.

Чинне законодавство встановлює правило, за яким у разі відмови
добровільно відшкодувати збитки, заподіяні порушеннями порядку
використання і охорони природних ресурсів, пам’яток історії та культури,
відповідні спори вирішуються в судовому порядку.

Одним із конституційних обов’язків громадян України є обов’язок кожного
сплачувати податки й збори в порядку і розмірах, встановлених законом, а
також щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання
декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку,
встановленому законом (ст. 67 Конституції).

За допомогою податків держава забезпечує обороноздатність та безпеку
громадян, розвиває економіку, освіту, науку, охорону здоров’я в
інтересах всього суспільства.

Принципи побудови системи оподаткування в Україні, види податків, зборів
та інших обов’язкових платежів, напрями їх зарахування і використання,
перелік платників податків та об’єктів оподаткування, а також
відповідальність за порушення податкового законодавства, визначаються
Законом України “Про систему оподаткування” (в редакції від 2 лютого
1994 p.).

Прибутковий податок населення сплачує на підставі Декрету Кабінету
Міністрів від 26 грудня 1992 р. “Про прибутковий податок з громадян”.
Платниками податку є громадяни України, іноземні громадяни і особи без
громадянства.

Види місцевих податків і зборів, що сплачуються громадянами, їх розміри
та порядок обчислення і напрями використання визначаються Декретом
Кабінету Міністрів від 20 травня 1993 р. “Про місцеві податки і збори”.

Контроль за дотриманням податкового законодавства і правильністю
обчислення, повнотою і вчасністю сплати податків, зборів та інших
платежів і внесків до державних цільових фондів, встановлених
законодавством України, здійснюється державними податковими
адміністраціями.

На підставі декларацій, документальних перевірок за місцем отриманих
доходів податкові органи в разі встановлення порушень податкового
законодавства вимагають їх усунення, а на громадян, винних у неподанні
або невчасному поданні декларації про доходи чи включенні до декларацій
спотворених даних та в інших випадках порушення податкового
законодавства, накладають адміністративні стягнення.

Загальний обов’язок додержуватися Конституції та законів — одна з
передумов формування в Україні правової держави. Незнання законів не
звільняє від юридичної відповідальності.

Закріплений у ст. 68 Конституції обов’язок неухильно додержуватися
Конституції і законів України, не посягати на права й свободи, честь та
гідність інших людей тісно пов’язаний з визначенням і поняттям юридичної

відповідальності — особливих, передбачених і врегульованих нормами права
відносин між громадянами і державою, що виникають у разі і внаслідок
правопорушення. Головна мета юридичної відповідальності — охорона
правопорядку, правове виховання людей і покарання винних за скоєне.

Юридична відповідальність може бути (залежно від правопорушення)
кримінальною, адміністративною, цивільною та дисциплінарною, що
передбачається нормами відповідного законодавства. При цьому всі види
юридичної відповідальності передбачають санкції за правопорушення, а
правопорушник зазнає державного примусу (позбавлення волі, сплати
штрафу, відшкодування збитків тощо).

Висновок.

Питання реалізації прав і свобод громадян набувають в Україні особливого
значення. У ст. З Основного Закону нашої держави підкреслено, що
“людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і ,
безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. Цим самим
підіймаються на найвищий щабель усі дії в сфері практичного здійснення
прав людини і громадянина. У цій же статті зазначено: “Права і свободи
людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності
держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком
держави”.

Вказані приписи Конституції зумовлюють необхідність принципово нового
підходу до захисту прав людини, сприяння такому становищу, за якого
будь-які права і свободи реалізовувалися та захищалися б з найменшими
затратами зусиль.

Нині існує дуже важлива проблема максимального спрощення механізму
здійснення і захисту прав та свобод людини і громадянина. Необхідно хоча
б в основних рисах визначити механізм здійснення і захисту кожного
суб’єктивного права, зважаючи на те, що останнє за тих чи інших умов
буде реалізовуватися дуже повільно або гальмуватися. Безперечно, краще
за все зазначені питання було б вирішити у спеціальних кодексах прав
людини. Однак їх складання — справа зовсім не проста.

Слід звернути увагу ще на одне важливе питання. Останнім часом, коли
активно ведуться розмови про вдосконалення в нашій державі системи
права, виявилось, що багато хто розуміє цю проблему дуже спрощено,
вважаючи, що треба дещо вдосконалити цю систему і все буде гаразд. Однак
такий підхід треба рішуче відкидати. Справа в тому, що існуюча в Україні
система права (і це повністю стосується й системи прав людини і
громадянина) складалася і розвивалася в умовах, коли основна ставка
робилася не на людину, не на особистість, хоч гасел про це було багато,
а на державу, на державний апарат, не говорячи вже про апарат
компартійний, який взагалі, особливо на верхніх поверхах партійної
ієрархії, був фактично недоторканним.

Оскільки в Україні система права мала раніше і досі має зовсім іншу,
порівняно з нашими сьогоднішніми ідеалами, методологічну основу, не
треба її підправляти. Необхідно розробляти нову систему, керуючись
насамперед принципами Конституції України. Доводиться, однак,
констатувати, що не всі, кому це належить, як кажуть, за штатом,
повністю це розуміють. Тому й утворюються різні підготовчі комісії,
зорієнтовані в основному на деяке покращення чинного законодавства.

Перед розробкою і вдосконаленням системи права, що повністю грунтувалася
б на новій Конституції України, її принципах та нормах, треба розробити
і прийняти органічний закон, який повинен визначити не тільки структуру
цієї системи, а й принципи її побудови та функціонування. Саме в цьому
акті й повинні бути встановлені ті вимоги, яким має відповідати система
права з точки зору ефективного захисту і здійснення прав та свобод
людини і громадянина.

Використана література.

Конституційне право України. – К., 199

Конституція України. – К., 1997

Основи конституційного права України. – К., 1997

Що таке свобода і право у демократичній державі? – К., 1996

PAGE 1

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020