Контрольна робота
Австрійська економічна школа та особливості її вчень
Найбільш вагомий внесок у розробку ідей маржиналістів зробила
австрійська школа політекономії, яка сформувалась у 70-ті роки XIX ст.
Її репрезентували професори Віденського університету Карл Менгер
(1840-1921), Фрідріх фон Візер (1851-1926) та Ейген Бем-Баверк
(1851-1919).
Її теоретичними принципами були суб’єктивний ідеалізм та теорія
граничної корисності. Внесок у науку і впливовість їхніх теорій ставлять
цих економістів на чільне місце після класичної школи. Жодна інша група
не внесла стільки нового в теорію економіки, як австрійська школа. Не
випадково її ідеї набули великого поширення також в Англії, Німеччині,
США, Росії та інших країнах.
Засновник цієї школи і незаперечний її лідер К. Менгер у працях «Основи
політичної економії» (1871) та «Дослідження про методи соціальних наук і
політичної економії зокрема» (1883) розвинув. ідею попередників
маржиналізму про «граничну корисність» у головну теорію
суб’єктивно-психологічної школи. Коло питань, що їх вивчали економісти
австрійської школи, є досить широким. Це і вчення про предмет політичної
економії, її методологічні основи, метод дослідження економічних
процесів, аналіз вартості товару і факторів, що впливають на її
формування, та ін.
Вихідним методологічним принципом, на якому базується система поглядів
австрійських учених, був суб’єктивно-психологічний підхід до аналізу
економічних процесів і їхніх факторів.
Згідно з цією концепцією політична економія має вивчати свідомість
суб’єкта господарювання, тобто психологію людини, що зайнята в
економічній сфері. Об’єктом дослідження було індивідуальне господарство
як типовий елемент буржуазного суспільства. Суспільне виробництво
австрійські економісти розглядали як суто арифметичну суму таких окремих
елементів. Для того щоб вивчити і розкрити закони економіки в цілому,
треба було, на їхню думку, спочатку вивчити механізм їхньої дії на
прикладі одного ізольованого господарства, а потім екстраполювати
отримані висновки на всю сукупність господарств. Такий метод дослідження
отримав назву «робінзонат».
Обстоюючи позиції мінової концепції, економісти австрійської школи
обмежували економічні відносини лише ринковими зв’язками, тобто
відносинами обміну. Саме вони, на їхню думку, є засадними в історичних
дослідженнях, оскільки визначають пропорції, котрі формуються у
виробництві і надають йому відповідного характеру.
Основою економічної діяльності вважалася психологія суб’єкта
господарювання, яка зумовлює його потреби, мотиви діяльності й усю його
економічну поведінку. При цьому об’єктивний характер розвитку
суспільного виробництва і властивих йому законів повністю ігнорувався. В
їхніх системах усі економічні суб’єкти цілком однорідні й рівноправні,
кожний діє виключно у власних інтересах. Економічні закони в такому разі
стають наслідком взаємодії індивідуальних рішень.
Центральне місце в концепціях австрійської школи посідає так звана
теорія «граничної корисності». Прийняті в політекономії категорії
«товар» і «вартість» були замінені поняттями «благо» і «цінність». К.
Менгер і його соратники заперечували, що вартість є втіленням суспільне
необхідної праці, а праця — її єдиним джерелом. Вони наповнили категорію
вартості суб’єктивним змістом. Домінуючим фактором блага вони вважали
його споживну вартість, або корисність. Під останньою австрійці розуміли
ту загальну властивість матеріальних благ, котра дає змогу задовольнити
потреби індивіда, підвищити його добробут.
За К. Менгером, вартість виникає внаслідок взаємозв’язку між потребою
людини й економічними благами, що можуть її задовольнити. Пропозиція
таких товарів завжди буває більшою або меншою, отже, задоволення буде
збільшуватися або зменшуватися відповідно до збільшення або зменшення
пропозиції. Таким чином, теорія Менгера виходить із того, що людина
визнає важливість товару залежно від рівня його пропозиції. Не внутрішні
властивості або можливості товару зумовлюють його вартість, а
взаємозв’язок між життєвими потребами людини та можливими пропозиціями
товару, який забезпечує ці життєві потреби. Вартість, таким чином, є
обов’язковою умовою, від якої фактично залежить задоволення потреб.
Наприклад, хліб та вода необхідні людині, але коли вони є в достатній
кількості, то не становитимуть жодної цінності доти, доки голод і спрага
не узалежнюватимуть людину від простого шматка хліба або склянки води.
Тільки в такому разі хліб та вода наберуть певної цінності. Якщо товар
не задовольнятиме потреби, він не матиме значення для добробуту людини,
а тому не буде цінним для неї.
К. Менгер першим виклав теорію граничної корисності у певній логічній
послідовності, маючи на меті встановити залежність корисності від
винятковості предметів споживання. За вихідний пункт дослідження він
брав людські потреби, визначаючи їх як різновид незадоволених бажань або
неприємних відчуттів, котрі порушують своєрідну фізіологічну рівновагу.
На його думку, за існуючої обмеженості ресурсів перед індивідуумом
завжди постає проблема, як найліпше розподілити власні кошти для
задоволення власних потреб. Ілюструючи відповіді на це питання, Менгер
накреслив схему, що відображає криву спадання потреб людини в різних
предметах залежно від їхнього значення для добробуту особистості — від
най-необхіднішої до найменш корисної. Отже, він був першим із
представників австрійської школи, хто сформулював принцип спадної
корисності. Відповідно до цього принципу, вартість (цінність) будь-якого
блага визначається тією найменшою корисністю, яку має остання одиниця
його запасу.
Менгер абстрагувався від того факту, що суб’єктивна оцінка того самого
товару різними людьми є різною. Цінність, на його думку, — це міркування
суб’єктів господарювання про значення для них тих благ, які є в їхньому
розпорядженні, і тому поза їхньою свідомістю вона не існує. Він
підкреслював, що людина є залежною від товару, необхідного їй для
задоволення потреб, тому предмет, здатний задовольнити навіть мінімальну
потребу, набирає вартості. Цей предмет необхідний для задоволення саме
цієї потреби і жодної іншої. Така вартість, будучи суб’єктивною,
залежить не від сукупної, а від граничної або маржинальної корисності,
яка вища або нижча за фактичну корисність, що її має людина від
предмета.
Розвиваючи далі тезу про залежність цінності блага від його
винятковості, Менгер робить висновок, що вона визначається розмірами
пропозиції. Зі збільшенням або зменшенням кількості благ змінюється
ступінь задоволення потреби і відповідно цінність цих благ (принцип
спадної корисності). Вартість товару визначає не найбільша чи середня
корисність, а його найменша (гранична) корисність за даних обставин.
Згідно з класичною теорією ціна є сумою всіх витрат виробництва. Ця
теорія встановлювала вартість (ціну товару) виходячи з колишніх витрат.
Представники австрійської школи стверджували, що вартість товару є
похідною від його майбутнього використання, а не від колишніх витрат,
інакше кажучи, вартість товару народжується з використання його у
споживанні, а не з того, скільки було витрачено колись на його
виробництво.
У своїй теорії Менгер дотримувався поглядів, що колишні витрати не
впливають на вартість, він запевняв, що «вартість ураховує витрати», але
не визначається ними. У його аналізі витрати визначаються передовсім
граничним продуктом, а вартість останнього залежить від міри
необхідності його для життєдіяльності людини.
Менгер наголошував на важливості елементу часу. За аналізу товарів та
попиту на них обов’язково постає проблема, зв’язана з визначенням часу
використання товару — споживається він негайно чи призначений для
використання в майбутньому. Неможливо визначити заздалегідь загальну
потребу в товарі та її інтенсивність, а також рівень його пропозиції.
Більше того, кількість товарів, які можна використати в даний момент,
може бути змінною величиною, тяжіти до нуля або товар може протягом
строку використання втрачати якісь важливі властивості.
Повна система класифікації товарів за рангами грунтується на елементі
часу. Для товарів другої черги встановлюється залежність від
використання товарів першої черги, третя черга залежить від другої тощо.
Виробничий процес у такому разі залежатиме від взаємозв’язку часу
випереджання та відставання, починаючи з моменту підвищення початкового
попиту.
Другий авторитетний представник австрійської школи Ф. Візер розвивав
ідеї Менгера у працях «Походження й основні закони господарської
цінності» (1884), «Природна цінність» (1889), «Закон влади» (1926),
використовуючи принцип граничної корисності для оцінки вартості витрат
виробництва.
Розробляючи теорію виробничих благ, австрійська школа розглядає витрати
як своєрідну корисність. Найактивніше розвивав цю ідею Ф.Візер. Він
стверджував, що цінність продуктів визначається цінністю витрат
виробництва, а цінність останніх — граничною корисністю граничного
споживчого блага. Візер трактував витрати як корисність, що приносять у
жертву. Існує навіть закон Візера, згідно з яким вартість витрат
виробництва є похідною від вартості продукту. Представники даної школи
ототожнювали працю із засобами виробництва, унаслідок чого праця
розглядалася не як процес взаємодії людини і природи, а як матеріальна
річ.
Візер виходив із суб’єктивного аналізу Менгера, але пішов значно далі за
нього. На думку Візера, політична економія є прикладною психологією, а
її завдання полягає в тім, щоб пояснити всі економічні явища, на
підставі мотивів, якими керуються у власній діяльності окремі люди.
Замість терміна, використаного Менгером, — найменш важлива користь, він
увів у науковий обіг термін «маржи-нальна корисність». Вартість товару
він виводив із його корисності, указуючи, проте, що корисність товарів
змінюється під впливом зміни обставин, є похідною від інтенсивності
потреб і можливості товару ці потреби задовольняти.
Він використав принцип зменшення насиченості потреб для того, щоб
показати, що наступні партії товару, доступного покупцеві, змінюють
попит (ставлення покупця до товару): від задоволення до байдужості й
навіть до роздратування. Звідси випливає, що за обмеженої пропозиції
попит триває до точки маржинальної корисності. Візер писав: «Там, де діє
закон про вартість, корисність залишається джерелом вартості». Більше
того, маржинальна вартість стає мірою вартості.
Візер нищівно критикував теорію трудової вартості. Він вважав
«абсурдною» теорію, яка стверджує, що праця людини визначає вартість
продукту, і дотримувався думки, що працю, так само, як інші фактори,
закладено у вартість товару. Візер розглядав витрати не як
капіталовкладення, а як витрати для суспільства. Дотримуючись концепції
трьох факторів, він стверджував, що починати треба з вивчення поєднання
факторів (капіталу, праці та землі), а вже потім визначати, яка саме
частка вартості може належати кожному фактору. Крім того, Візер
пропонував порівнювати цінність даного предмета споживання з цінністю
іншого предмета, виготовленого з тих самих матеріалів, але в інших
пропорціях. Цей метод назвали методом продуктивного внеску.
На противагу примату виробництва, який пропагує класична політекономія,
австрійська школа дотримувалася думки про примат споживання. Її
представники стверджували, що вихідним пунктом політичної економії є
суб’єкт, індивідуум, а оскільки в цього суб’єкта є певні потреби, то
вони й відіграють вирішальну роль у економічному процесі. Для аналізу,
до речі, брали індивідуума, котрий не займається виробництвом. У цілому
виробництво, на їхню думку, відіграє другорядну роль і тільки ускладнює
господарську картину. Керуючись таким міркуванням, вони вважали, що на
початку економічного аналізу питання виробництва можна не брати до
уваги.
Ще однією важливою ознакою економіки, на думку австрійських учених, є
обмеженість матеріальних благ. Вони доводили тезу, що якби блага,
предмети споживання були в необмеженій кількості і з їхньою допомогою
можна було б цілком задовольнити всі наші потреби, то зникла б
необхідність в економічній діяльності. Обґрунтовуючи цю тезу, Візер,
наприклад, зазначав, що перед Робінзоном також постали всі економічні
проблеми, оскільки в нього був обмежений запас предметів споживання.
Відтак робився висновок, що, правильно вирішивши проблеми
робінзонівського (індивідуального) господарства, можна розв’язати всі
економічні проблеми суспільства.
З позиції рідкості Візер трактував і природу власності. Він писав, що
приватна власність є вічною категорією, що випливає із самої суті
економії, оскільки існує постійна суперечність між потребами людей і
обмеженими запасами предметів для задоволення цих потреб. З цієї причини
люди починають цінити предмет, прагнуть оволодіти ним. У такий спосіб
він пояснює виникнення й суть приватної власності, стверджуючи, що її
породжують рідкість та обмежена кількість предметів споживання.
Найвідоміший представник австрійської школи Е. Бем-Баверк у працях
«Основи теорії цінності господарських благ» (1886), «Капітал і прибуток»
(1889), «Теорія Карла Маркса та її критики» (1896), а також у інших
своїх дослідженнях дав ширший варіант нової теорії, доповнивши її,
зокрема, суб’єктивістською концепцією процента.
Як уже зазначалося, австрійські економісти, аналізуючи властивості
маржинального блага, на перший план висували корисність речі,
підкреслюючи водночас, що не всі «корисності» здатні обмінюватися. Таку
здатність мають тільки ті блага або корисності, якими суспільство
володіє в обмеженій кількості і котрі завдяки цьому стають цінностями.
Бем-Баверк сформулював цю ідею так: «Для створення цінності необхідно,
щоб з корисністю поєдналася рідкість не абсолютна, а тільки відносна,
тобто як порівняти з розмірами існуючої потреби в речах такого роду.
Висловлюючись точніше, ми скажемо: цінності набирають матеріальні блага
тоді, коли реальний запас матеріальних благ цього роду настільки
незначний, що для задоволення відповідних потреб їх або не вистачає
зовсім, або їх так мало, що… певна сума потреб має залишитись
незадоволеною. І навпаки, не мають цінності ті матеріальні блага, які є
в нашому розпорядженні в такій кількості, що з їхньою допомогою можуть
бути не тільки повністю задоволені відповідні потреби, а й залишається
ще зверх того певний надлишок, який не знаходить собі застосування»’. У
Бем-Баверка поняття цінності є вираженням зв’язку між суспільним явищем
ціни та індивідуально-психологічним явищем одиничної оцінки.
Основою цінності у Бем-Баверка є корисність блага. Він розрізняв два
види корисності: просту (абстрактну) і кваліфіковану (конкретну).
Абстрактна розглядалася ним як корисність взагалі, що притаманна
матеріальним благам, які є в достатній кількості. Корисність одиниці
блага в даному разі до уваги не бралася.
Кваліфікованою корисністю наділялися блага, запас яких обмежений і
зменшення його хоча б на одну одиницю негайно позначається на добробуті
індивіда. Таке розмежування корисності зв’язувалося з формуванням
цінності матеріальних благ.
Процес утворення цінності Бем-Баверк поділяв на два етапи. Перший він
зв’язував з утворенням суб’єктивної цінності, під якою він розумів
індивідуальну оцінку блага суб’єктом. Вона залежала від того, яку роль
благо відігравало в задоволенні його потреб. Якщо корисність абстрактна,
то благо не отримує оцінки і його суб’єктивна цінність дорівнює нулю.
Бем-Баверк ілюстрував це на прикладі склянки води. Коли людина стоїть
біля джерела, то склянка води не має жодної цінності, коли людина
потрапляє в пустелю, тоді ця склянка води набирає високої суб’єктивної
цінності. Як стверджував Бем-Баверк, величина корисності, що її
забезпечує людині відповідне благо, є водночас і мірою його цінності.
Новим елементом, який австрійська школа внесла в теорію корисності, як
уже зазначалось, було те, що за основу цінності товару австрійці брали
не просто корисність, а граничну корисність, що задовольняє мінімальну
потребу людини. Як визначає Бем-Баверк, цінність речі вимірюється
величиною граничної корисності, під котрою розуміють мінімальну
корисність, що її отримує від даного виду матеріального блага людина,
Дію цього закону Бем-Баверк ілюструє на прикладі одноосібного
господарства, в якому господар зібрав п’ять мішків зерна. За вагою і
якістю зерна всі мішки рівноцінні. Але суб’єктивна цінність одного мішка
зерна (згідно з теорією Бем-Баверка) визначатиметься за принципом
спадної корисності. Оскільки перший мішок зерна призначено для
харчування самого господаря, тобто він задовольнятиме найзначнішу
життєву потребу індивіда, то цей мішок матиме максимальну корисність.
Корисність кожного наступного мішка буде зменшуватись. «Граничну
корисність» матиме останній мішок, зерно з якого призначається для
харчування хазяйського папуги. Цей мішок і визначає, на думку
Бем-Баверка, цінність одиниці відповідного матеріального блага.
Другий етап в утворенні цінності блага Бем-Баверк зв’язував із
«об’єктивною» цінністю, яка, на його думку, формується на ринку в
процесі стихійного виявлення попиту і пропозиції. Через вирівнювання
суб’єктивних оцінок створюється якась нова «середня» цінність, що її
можна розглядати як об’єктивну. Отже, об’єктивна цінність формується під
впливом попиту і пропозиції, належне співвідношення яких забезпечується
на ринку автоматично — через вільну конкуренцію.
Теорія розподілу австрійської школи відома під назвою «теорія
приписування» (рос. мовою «теория вменения»). Вона спирається на теорію
трьох факторів Ж. Сея, хоча фактори виробництва австрійці й назвали
виробничими благами. Кожному виробничому благу — землі, праці і
капіталу, — за словами Бем-Баверка, має бути «приписана» (рос.
«вменена») відповідна частина споживчих благ, що вироблені цими
факторами. «Приписування» (рос. «вменение») треба здійснювати з
урахуванням граничної корисності «виробничих благ», визначених граничною
корисністю вироблених з їхньою допомогою благ. Гранична корисність
ткацького верстата, наприклад, визначатиметься граничною корисністю
витканої на ньому тканини і т. ін.
Щодо заробітної плати робітника, то вона мусить бути меншою ніж
створювана цим робітником вартість. Бем-Баверк пояснював це тим, що
робітник, отримуючи заробітну плату, може одразу придбати собі
«матеріальні блага», а підприємець мусить нагромаджувати капітал для
виробництва «благ майбутнього», що потребує від нього «утримання».
Відтак підприємець має одержати винагороду за те, що він утримується від
витрачання капіталу на особисті потреби. Бем-Баверк, порівнюючи негайне
споживання робітника і відкладене споживання підприємця, заявляв, що
благо, котрим людина користується сьогодні, нерівноцінне тому благу,
яким вона користуватиметься завтра, оскільки цінність теперішніх благ за
інших однакових умов завжди більша ніж цінність таких самих благ у
майбутньому.
За Бем-Баверком, праця — це «благо майбутнього», бо вона створює продукт
тільки через певний час, а внаслідок цього робітник стає власником
«майбутнього часу». Підприємець, наймаючи робітника, дає останньому
«теперішнє благо» у вигляді заробітної плати. Отже, вони обмінюються
цими благами. З часом праця створює якісь певні блага, і ці блага через
більш низьку оцінку майбутніх благ порівняно з теперішніми, за вартістю
колись перевищуватимуть заробітну плату. Це перевищення і становитиме
процент, а точніше, прибуток підприємця.
З цього випливав висновок, що процент (прибуток) виникає у результаті
впливу фактора часу на вартість благ. Процент у Бем-Баверка є
результатом «очікування» підприємця, а його джерелом — різниця оцінок
майбутніх і теперішніх господарських благ. Відтак процент розглядався як
«вічна» і «природна» категорія.
Бем-Баверк запропонував теорію, згідно з якою капітал або засоби
виробництва є результатом обхідних (непрямих) методів у виробництві, які
неминуче стають причиною того, що споживання переноситься на майбутнє.
Прямі методи виробництва передбачають задоволення потреб прямо й одразу.
Засоби виробництва не передбачають негайного задоволення потреб, а тому
вони є товаром майбутнього. Відтак, писав Бем-Баверк, «товари, які
можуть бути використані за асортиментом і кількістю негайно, як правило,
цінніші, ніж ті, які будуть використані у майбутньому». Це припущення і
лягло в основу його теорії про дохід з капіталу.
Наприклад, він стверджував, що борошно є предметом, якого не можна
негайно вжити для особистих потреб, бо воно є предметом для майбутньої
кулінарної обробки. А от хліб можна негайно використати як продукт
харчування і внаслідок цього він має більшу цінність. На думку
Бем-Баверка, суть проблеми полягає в уже відомому нам розходженні оцінки
теперішніх і майбутніх благ.
Цим законом він обґрунтовував і суть процента. Він доводив, що коли
хтось позичає гроші, то в майбутньому вони мають повертатися до нього з
процентом, тобто з різницею між вартістю теперішнього і майбутнього
блага.
Таким чином можна назвати три найхарактерніші методологічні особливості
австрійської школи: по-перше, ідеалістичне відображення економічних
процесів і явищ; по-друге, використання в якості головного об’єкта
дослідження, не суспільного виробництва, а індивідуального господарства;
по-третє, визнання примату споживання над виробництвом.
2. Ідеї колективного землеробства в Україні
(ІІ половина ХІХ – початок ХХ століття)
У 20-х роках в Україні економічна думка відображала особливості
національної економіки (зокрема організацію селянських господарств, яким
не була властива общиність і які спиралися на суто приватний інтерес),
ленінська програма побудови соціалізму не знайшла підтримки, особливо її
аграрна частина.
Більшовицька аграрна реформа передбачала зрівняльний переділ земель з
передачею їх селянам для створення комун та інших кооперативних форм.
Програму більшовиків критикували: .Туган-Барановський, В.Косинський,
В.Воблий. Вони виступали проти націоналізації землі, говорячи про те, що
приватний інтерес є рушійною силою розвитку, а колективізм у
землеробстві, призведе до відмирання природних сил, які не можуть бути
замінені волею та вмінням людей.
З 30-х років політичній економії в Україні нищівного удару завдав
Сталін. Після конференції аграрників-марксистів почались переслідування
та знищення всіх економістів, які мали власну принципову позицію.
З теоретичної установки більшовиків випливала необхідність ліквідувати
товарне виробництво на селі. Це означало на практиці ліквідувати
заможних селян, особливо тих, які застосовували найману працю. Проте й
середняки теж хотіли торгувати продуктами своєї праці, а торгівля, за
610 уявленням більшовиків, вела прямо до капіталізму.
Тому кардинальне вирішення цього питання бачилося в створенні
колективних форм обробітку землі.
В лютому 1919 p. опубліковано “Положення про соціалістичний землеустрій
і про шляхи переходу до соціалістичного землеробства”, де зазначалося,
що на всі види одноосібного землекористування слід дивитися як на такі,
що своє відживають, а їх замінюють радгоспи, комуни та інші товариства
зі спільним обробітком землі.
В 1919 p. Народний Комісаріат землеробства України залишив за державою
65 % колишньої поміщицької землі. Це близько 1700 колишніх поміщицьких
економій площею більше ніж 1 млн десятин, які було розділено між
радгоспами в середньому по 600 десятин на радгосп. Селяни в ці
об’єднання не йшли, незважаючи на вимоги Уряду. Для того щоб заспокоїти
українське селянство, третій український радянський уряд, сформований 21
грудня 1919р., припинив колективізацію, яка в Україні зустріла значно
більший опір, ніж в Росії. Однак, продовжуючи відбирати у селян зерно,
більшовики стверджували, що воно призначається для української
радянської армії, а не для Росії. Зрозумівши безнадійність усіх спроб
схилити на свій бік близько 500 тис. заможних селян, більшовики взялися
за середняків, запевняючи їх, що ті отримають можливість зберегти свої
землі.
З метою нейтралізації впливу заможних селян партія більшовиків почала
активніше здійснювати свою стару політику створення комітетів незаможних
селян.
Ці органи діяли проти основної частини українського селянства, внаслідок
чого було ліквідовано матеріальну базу заможних хліборобів України. У
системі “воєнно-комуністичних заходів” була спроба негайно запровадити
“соціалістичний ідеал” і в промисловості. Відбувалася прискорена
націоналізація середніх і частково невеликих підприємств, яку
здійснювали насамперед місцеві органи влади.
Так, Чернігівський губревком прийняв рішення про повну націоналізацію
текстильних, 611 цукрових, сірникових і тютюнових фабрик та заводів,
серед яких переважали середні та малі. Спостерігалися випадки стихійної
націоналізації, коли з тих чи інших причин робітники без відповідних
санкцій державних органів влади брали управління підприємством у свої
руки, тоді як місцеві господарські органи ще не мали змоги фінансувати
та організувати процес виробництва. Поступово складалася характерна для
економіки “воєнного комунізму” система управління — главкізм з його
жорстким централізмом. Територіальна система господарського управління,
хоча і продовжувала функціонувати, однак її роль поступово зменшувалася.
Раднаргоспи керували роботою в основному місцевих підприємств.
На кінець 1920 p. 45 главків та виробничих відділів Промбюро
зосереджували керівництво роботою близько 10 720 підприємств. Такі
тенденції в управлінні економікою були зумовлені суттю диктатури
пролетаріату. Важливими напрямами політики “воєнного комунізму” стали
введення загальної трудової повинності та мілітаризація праці. 21 січня
1920 p. спільною постановою Раднаркому РРФСР і Всеукрревкому була
створена Українська трудова армія, яка на кінець 1920 p. налічувала 30
тис. чол. Її завданням було максимальне збільшення заготівель
продовольства, видобутку палива, сировини, встановлення трудової
дисципліни на підприємствах, постачання підприємств робочою силою. Лише
протягом 1920 p. червоноармійці відпрацювали 2,8 млн людино-днів.
Характерними для економіки “воєнного комунізму” були натуралізація
господарських відносин і різке знецінення грошових знаків. Запровадження
продрозверстки, скорочення промислової та сільськогосподарської товарної
маси, обмеження торгівлі й товарообороту зумовили знецінення карбованця.
Внаслідок цього для покриття державних витрат радянський уряд був
змушений стати на шлях посиленої емісії паперових грошей, які дедалі
більше втрачали свою цінність, їх роль почали виконувати різні дефіцитні
товари: сіль, сірники, мило, цукор тощо.
Так, Смілянське 612 районне управління Головцукру в червні 1920 p.
повідомляло Промбюро, що оплату праці робітників цукрових заводів
здійснюють цукром. У Донбасі набув поширення обмін вугілля на хліб,
фураж та інші сільськогосподарські продукти. Отже, інфляція посилювала
процес натуралізації господарських відносин. Стан господарства України у
1920 p. в результаті здійснення більшовицької політики був
катастрофічним. Тисячі робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали
з підприємств у села. Торгівля набула спотворених форм. Негативно
вплинула на економіку заборона кооперації та кустарних промислів.
Найбільших руйнувань зазнали галузі важкої промисловості. Виробництво
кам’яного вугілля, залізної та марганцевої руд, чавуну і сталі
скоротилося до мінімуму.
На початку 1921 p. в Україні не працювала жодна домна, не було вироблено
жодної тонни прокату. Великі економічні втрати, яких зазнала Україна
внаслідок першої світової війни, ще більше зросли в наступні роки. Часта
зміна політичної влади зривала роботи з налагодження виробництва.
Кожного разу цей процес слід було починати знову. Особливого занепаду та
руйнування зазнали промисловість та сільське господарство. Трагічні
соціально-економічні наслідки мала більшовицька політика “воєнного
комунізму”, необхідність скасування якої на початку 1921 p. стала
очевидною. Величезної шкоди сільському господарству України з трагічними
наслідками для населення завдали сталінські надзвичайні методи
проведення так званих соціалістичних перетворень на селі.
Особливо це виявилося в період здійснення масової колективізації
сільського господарства. Приступивши до здійснення індустріалізації
країни швидкими темпами, Сталін і його оточення вирішили взяти курс на
колективізацію сільського господарства, щоб заходами позаекономічного
примусу змусити хліборобів сплачувати ще і своєрідну данину на розвиток
промисловості. Досягти цього можна було тільки за умови насильного
об’єднання селян в колективні господарства та встановлення в сільському
господарстві командно-бюрократичної системи управління, як це було в
промисловості. Разом з тим керівництво країни усвідомлювало, що процес
колективізації довгий і нелегкий, особливо після непу, коли селяни
відчули певну свободу і задоволення від своєї праці у власному
господарстві. Враховуючи це при складанні першого п’ятирічного плану
передбачалося до кінця п’ятирічки (1933 p.) залучити до колгоспів 18—20
% селянських господарств. В основу цього плану було покладено принципи
непу і кооперативного розвитку села.
Однак криза хлібозаготівель наприкінці 1927 p. (насправді вона не
відбивала кризи сільськогосподарського виробництва) призвела до того, що
Сталін і його оточення пішли на скасування непу і розпочали широко
застосовувати надзвичайні заходи, тобто насильство над селянством. У
січні—лютому 1928 p., після поїздок Сталіна по Сибіру, було закрито
ринки вільної торгівлі зерном, у селянських дворах проводили обшуки, як
в часи продрозверстки, , власників лишків зерна притягували до суду. Все
це виs кликало незадоволення селян. У багатьох місцях почалися 625
демонстрації. Зафіксовано близько 150 масових селянських виступів, в
тому числі в Україні. Перехід від політики всебічного розвитку
кооперації на селі до “курсу на колективізацію” розпочався в ході
хлібозаготівель і в безпосередньому зв’язку з ними. Курс на
колективізацію відбивав позицію Сталіна, в основі якої, крім економічних
планів — одержання коштів для індустріалізації, була зневага до настроїв
селян, ігнорування їхнього ставлення до колгоспів і небажання
відмовитись від власного господарства. Масова колективізація розпочалася
в 1929 p. У постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 p. було
чіткорозмежовано зернові зони за строками завершення колективізації.
Відповідно до цієї постанови колективізацію в Україні планували
завершити до кінця 1932 p. Для того щоб зламати опір заможних селян, з
другої половини січня 1930 p. в Україні проводилася політика “ліквідації
куркульства як класу”, в результаті якої без суду та слідства сотні
тисяч селянських сімей і господарств було зруйновано. Земля і засоби
виробництва були експропрійовані, голови родин репресовані, а їхні сім’ї
виселені з рідних місць.
Станом на 10 березня було розкуркулено 61 887 господарств, або 2,5 %
загальної кількості. Всього за роки суцільної колективізації в Україні
було знищено близько 200 тис. селянських господарств. Отже, в ході
колективізації було знищено найбільш працездатних і заможних господарів,
що негативно вплинуло на подальший розвиток сільського господарства.
Особливо трагічною була доля селянських родин, яких депортували на
Північ і в Сибір. Вивозили їх в товарних вагонах, в люті морози, скидали
серед снігової пустелі, часто без засобів для існування (їжі, одягу,
взуття), внаслідок чого багато людей, особливо дітей, загинули. Після
завершення колективізації на селі остаточно було знищено стимули до
праці та утверджено командну економіку при повному підпорядкуванні
колгоспів державній владі. Знову фактично відновлювалася продрозверстка,
як в роки 626 “воєнного комунізму”, з тією лише різницею, що об’єктом
обов’язкових хлібопоставок був не окремий селянин, а колгосп (держава
могла вилучати з колгоспу весь хліб і ніхто не чинив ні найменшого
опору).
Так, з урожаю 1930 p. Україна виконала обов’язкові хлібопоставки в
розмірі 477 млн пудів проти 310 млн пудів у попередній заготівельний
сезон. Це був рекордний показник товарності зерна, отже, колгоспники
його майже не одержали. Більш напружено, ніж у 1931 p., виконувався план
хлібозаготівель з урожаю 1932 p., незважаючи на репресивні заходи,
спрямовані не лише проти селян-одноосібників, а й проти окремих голів
колгоспів, сільських рад, уповноважених з районів. У ході колективізації
селяни масово забивали (щоб не усуспільнили) власну велику рогату
худобу, свиней, овець, кіз, що також підривало основи
сільськогосподарського виробництва і призводило до зменшення
м’ясопродуктів у країні. Незадовільна організація праці в колгоспах,
небажання селян працювати в них, колективізація (знищення господарств
заможних селян) — все це підривало основи сільськогосподарського
виробництва.
При цьому зменшувався валовий збір зерна, знижувалася врожайність
сільськогосподарських культур на колгоспних полях (врожай зернових в
окремих колгоспах в 1932 p. становив 3 ц/га).
Так, у 1931 p. валовий збір зерна становив 98,1 % рівня 1929 p., а у
1932 p. — відповідно лише 78,6 %, поголів’я коней у 1932 p. — 66,7 %
рівня 1928 p., великої рогатої худоби — відповідно 58,2 %, свиней —
37,7, овець і кіз — 20 %. Розрив торгових зв’язків села із своїми
споживачами в результаті ліквідації мережі підприємств і організацій
сільськогосподарської кооперації також негативно позначився на розвитку
колгоспного виробництва в період його становлення: гальмувалися
переробка і збут сільськогосподарської продукції, яка так була потрібна
міському населенню і давала прибуток селянам. Великої шкоди розвитку
сільськогосподарського виробництва завдавала некомпетентність керівників
колгоспів, 627 яких обирали (призначали) на посади не за діловими, а
за ідейно-політичними якостями. Праця в колгоспах грунтувалася на
примітивних знаряддях та реманенті, експропрійованих у селян.
Можливості державних машинно-тракторних станцій (МТС), які створювалися
досить швидкими темпами (в 1932-р. в Україні діяло 592 МТС) були
обмежені. Вони могли обслуговувати близько половини колгоспів.
Проте культура землеробства і в тих колгоспах, які обслуговували МТС,
залишалася низькою. Отже, “успіхи”, досягнуті сталінськими надзвичайними
методами проведення суцільної колективізації на селі, давали свої
зловісні плоди. Командно-бюрократична система управління сільським
господарством, що утвердилася на початку 30-х років, фактично стала
гальмом його розвитку, призвела до кризи сільськогосподарського
виробництва, наслідки якої Україна відчуває і сьогодні. Найжахливішим
наслідком “перетворень” на селі був голод 1932—1933 pp. Селяни, як за
часів кріпосного права, були прикріплені до місць свого проживання
паспортною системою, запровадженою в 1932 р. Без дозволу влади вони не
мали права залишати колгоспи. Насправді селян перетворили на людей
“другого сорту”, заляканих репресивними заходами.
Усі зусилля партійних, державних, господарських органів були спрямовані
на підтримання нереальних, форсованих темпів індустріалізації. Для
закупівлі за кордоном промислового устаткування потрібна була валюта.
Отримати її можна було тільки експортуючи сировину, зокрема зерно (між
іншим, ціни на хліб на міжнародному ринку різко знизились). Проте
керівництво СРСР не бажало знижувати темпи індустріалізації. Експорт
зерна, незважаючи на зниження цін, зростав. Так, якщо у 1930 р. збір
зерна в країні становив 835 млн ц, з яких 48,4 млн було експортовано, то
у 1931 р. зерна заготовлено набагато менше — 695 млн ц, а на зовнішній
ринок вивезено 51,8 млн ц. У багатьох кол628 госпах було забрано все
зерно разом з насіннєвим фондом. У багатьох районах України селяни
голодували. Окремі колгоспи навіть розпались. Однак до масового голоду в
1931 р. ще не дійшло. Навесні 1932 р. селяни, дуже ослаблені
напівголодною зимою, не зуміли успішно провести весняну сівбу. Урожай
зернових був невисоким, але не набагато нижчим, ніж середні врожаї
багатьох попередніх років, а тому голоду не повинно було б бути. Біда
прийшла після того, коли Україна не змогла в 1932 р. виконати план
хлібозаготівель. В Україну було послано надзвичайну комісію на чолі з
Молотовим. За допомогою репресій з колгоспів і господарств
селян-одноосібників, які ще залишалися, було вивезено все зерно, в тому
числі те, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного
фондів. Після таких адміністративних дій, коли з колгоспних і селянських
комор вимели все до зернини, взимку 1932— 1933 р. в селах України
розпочався масовий голод. Жорстокість, з якою проводили зернозаготівлю в
1932 p., прирекла на голодну смерть мільйони українських селян.
З цього можна зробити один незаперечний висновок: голод 1932—1933 pp. —
це найстрашніший злочин Сталіна проти українського народу. Українському
селянинові помстилися за його небажання добровільно вступити до
колгоспів, за відмову без вагань підтримувати утопічну ідею “побудови
соціалізму в країні”. Колективізація призвела до відчуження селянина від
землі, до запустіння українських сіл, їх соціального і духовного
занепаду. Вона знищила в селянина заінтересованість до праці і, що
найстрашніше, сприяла розоренню селянства корінної основи української
нації.
Література
Горкіна Л.П. Нариси з історії політичної економії в Україні. – К., 1994.
Злупко С.М. Економічна думка України: тексти лекцій. – Львів, 1992.
Історія економічної думки України./ Р.Х. Васильєва та ін. – К., 1993.
Історія економічних учень./ ред. Л.Я. Корнійчук. – К., 1999 .
Май бурд Е.М. Введение в историю экономической мысли: От пророков до
профессоров. – М., 1996.
Мешко І.Н. Історія економічних учень. – К., 1994.
Несторенко О.П. Історія економічних вчень. – К., 2000.
Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень. – К., 2000.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
