.

Основні напрямки і програми підвищення міжнародної конкурентоспроможності підприємства (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 3449
Скачать документ

Реферат на тему:

Основні напрямки і програми підвищення міжнародної
конкурентоспроможності підприємства

Ключові фактори успіху – це характерний для певної галузі перелік
чинників, що приносять їй переваги перед іншими галузями, а також однієї
фірми галузі над іншою. Ці фактори не є постійними , вони змінюються
залежно від особливостей галузі, сегментів ринку, що обслуговуються, а
також часу та життєвого циклу галузі та фірми.

Ключові фактори успіху базуються на: науково-технічному рівні
виробництва та продукту, рівні маркетингу, рівні менеджменту,
організаційно-технічному рівні виробничих процесів,
фінансово-економічному рівні та рівні персоналу.

Для кожної галузі є свої специфічні вимоги до комбінації наведених
ключових факторів успіху. Проте, при внутрігалузевій оцінці перевага
будь-якого із цих факторів може стати інструментом перемоги у
конкурентній боротьбі.

Ключові фактори успіху формують конкурентоспроможність об(єкту
дослідження (товару, виробництва, фірми, галузі, держави).

Найчастіше конкурентоспроможність розглядається у двох аспектах:

конкурентоспроможність товару тобто ступінь його відповідності на певний
момент вимогам цільових груп споживачів або обраного ринку за
найважливішими характеристиками: технічними, економічними, екологічними
і т.д.

конкурентоспроможність фірми – це рівень її компетенції відносно інших
фірм-конкурентів у нагромадженні та використанні виробничого потенціалу.

Цих два аспекти тісно зв(язані між собою, оскільки конкурентоспроможні
товари – це результат функціонування конкурентоспроможної фірми, здатної
їх виготовити і забезпечити необхідний рівень споживання у замовників.

Конкуренція в галузі може бути більше або менше інтенсивна. Це залежить
як від наявності кількості фірм у галузі, так і від насиченості ринку,
особливості функціонування галузі, місця галузі у економіці.

Для характеристики конкурентів можна використати такі фактори:

Частка ринку, що обслуговується;

Імідж, досвід, наявність добре відомих торгових марок;

Фінансовий стан;

Наявність передової технології та виробничих потужностей;

Наявність висококваліфікованих кадрів;

Вид і рівень реклами та інші.

Однак, просте порівняння факторів не дає змоги врахувати всі аспекти
конкуренції в галузі. Як правило, порівняння факторів дає змогу лише
констатувати кращий чи гірший рівень діяльності фірми. Проте,
найважливішим є розуміння, чому конкуруюча фірма досягла кращих
результатів та вжити відповідні заходи на своїй фірмі.

Слід розрізняти параметри та показники конкурентоспроможності.

Параметри конкурентоспроможності – це найчастіше кількісні
характеристики властивостей товару, які враховують галузеві особливості
оцінки його конкурентоспроможності.

Розрізняють наступні групи параметрів конкурентоспроможності: технічні,
економічні, нормативні (різних типів).

Технічні параметри характеризують технічні та фізичні властивості
товару, а також функції які виконує товар у процесі його використання.

Економічні параметри визначають рівень витрат та ціни споживання,
обслуговування і т. д.

Нормативні параметри визначають відповідність товару встановленим
нормам, стандартам і вимогам, що обумовлені законодавством та іншими
нормативними документами.

Показники конкурентоспроможності – це сукупність системних критеріїв
кількісної оцінки рівня конкурентоспроможності, які базуються на
параметрах конкурентоспроможності (ціна, собівартість, прибутковість,
потужність і т. д.).

Конкурентоспроможність є відносна характеристика споживчих якостей
продукції у порівнянні з аналогічною продукцією конкурентів, її оцінюють
за певною системою показників на основі порівняльного аналізу параметрів
виробів.

Вивчення ринку не обмежується аналізом попиту і конкурентоспроможності
продукції. З’ясовуються також інші характеристики: географія ринку і
його сегменти, в яких діє підприємство; місткість ринку і можлива
частка. Підприємства у її покритті за сприятливих і несприятливих умов;
основні конкуренти підприємства на ринку, особливості їх продукції
і стратегії маркетингу; прогнозна оцінка кон’юнктури ринку на найближчий
рік і перспективу (2-5 років): місткість ринку, динаміка попиту,
гострота конкуренції, цінова політика тощо.

Ринок як сукупність покупців може бути структуризований, тобто
розподілений за певними ознаками на групи покупців — сегменти. Той чи
інший сегмент ринку складається з покупців, які мають споріднені мотиви
купівлі даного товару і приблизно однаково реагують на маркетингові дії
підприємства (варіант продукції, рекламу, ціну тощо). Сегментація
дозволяє вибрати привабливі для підприємства сфери ринку — цільові
сегменти і сконцентрувати на них основну увагу.

На основі аналізу сукупності покупців вибираються критерії сегментації,
які відрізняються для ринку товарів народного споживання і ринку
товарів виробничого призначення. Для предметів народного споживання такі
критерії встановлюються за результатами мотиваційного аналізу покупців.
До них належать: географічні (ринок розмежовується територіальне),
демографічні (стать, вік, рівень доходу, освіта людей тощо), соціальні
(суспільні групи, партії), психологічні (тип особистості, характер
поведінки, спосіб життя тощо). Критерії сегментації ринку товарів
виробничого призначення вибираються у процесі профільного аналізу
підприємств і організацій. Ними можуть бути: географічні, галузеві,
вагомість споживача (великі, середні, малі підприємства), стабільність
клієнтури (постійні, періодичні, епізодичні споживачі) та інше.

Сегментація дозволяє вибрати стратегію охоплення ринку. До таких
стратегій належать: недиференційовании, диференційований і
концентрований маркетинг.

Дії підприємства в усіх сферах ринку однакові: продукція, ціна, реклама,
канали і його стимулювання. Ця стратегія характерна ;усім при
виробництві однорідної продукції, яка овляється у великих обсягах на
широкий ринок (сталь, ля, бензин, продукти тощо).

Стратегія розширення меж ринку передбачає вихід зі старою продукцією на
нові сегменти ринку, на яких вона раніше не продавалася. Ця стратегія
потребує додаткових витрат на вивчення нових ринків, рекламу,
організацію доставки і продажу продукції на них, які повинні окупатися
прибутком від додаткового продажу. Доцільно її застосовувати тоді, коли
існуючий ринок насичений товаром, а резерви виробничої потужності та
конкурентоспроможність продукції дозволяють збільшити обсяг її
виробництва і продажу.

Стратегія удосконалення продукції орієнтує підприємство на її
модифікацію або заміну новою на існуючому ринку. Така продукція
призначається для тієї ж групи покупців, але більше відповідає потребам
споживачів за складом, конструкцією чи формою, досконаліша і
відповідно більш конкурентоспроможна. Ця стратегія застосовується
тоді, , коли продукція, яку виготовляє підприємство, застаріла і попит
на неї падає, при ..витісненні її аналогічною продукцією конкурентів.
Вона

потребує істотних витрат на розробку і освоєння виробництва нової
продукції, її рекламу. Позитивним в ній є орієнтація на перспективу і
діяльність на добре вивченому ринку.

Стратегія диверсифікації означає, що підприємство розширює номенклатуру
своєї продукції і виступає з новими товарами на нових ринках, освою є
суміжні галузі виробництва. Диверсифікація може мати різні форми. Широко
застосовується така форма диверсифікації як освоєння нової продукції, що
стосовно технології виробництва, експлуатаційного призначення
обслуговування тісно пов’язана з виготовлюваною продукцією.
Іноді диверсифікація приймає конгломеративну форму, коли освоюються нові
вироби і галузі діяльності, які не мають зв’язку з діючим
виробництвом. Така диверсифікація організаційно складніша.
Диверсифікація як стратегія виходу на ринок потребує великих витрат і
пояинна бути ретельно обгрунтована. Вона під силу фінансове сильним
підприємствам і застосовується передусім у тих випадках, коли діяльність
у межах однієї галузі виробництва обмежує ріст обсягу продаж і розвиток
підприємства. Диверсифікація є також засобом підвищення стійкості
підприємства на ринку і зниження ризику банкрутства.

До важливих і ефективних шляхів цілеспрямованого підвищення якості
продукції, її конкурентоспроможності на світовому і національному ринках
небезпідставно відносять поліпшення стандартизації як головного
інструменту фіксації і ‘забезпечення заданого рівня якості. Адже саме
стандарти і технічні умови відображають сучасні вимоги споживачів щодо
технічного рівня та інших якісних характеристик виробів, тенденції
розвитку науки і техніки.

Ринкові умови господарювання передбачають активне і широке використання
організаційних чинників підвищення якості продукції на усіх
підприємствах. До таких чинників відносяться: запровадження сучасних
форм і методів організації виробництва та управління ним, які
уможливлюють ефективне застосування високоточної техніки і прогресивної
(бездефектної) технології; удосконалення методів технічного контролю
і розвиток масового самоконтролю на усіх стадіях виготовлення
продукції; розширення прямих господарських зв’язків між
продуцентами і споживачами продукції; вивчення і запровадження
позитивного досвіду, накопиченого зарубіжними і вітчизняними
підприємствами у галузі проектування і виготовлення високоякісних
виробів тощо.

Нагальною потребою є розробка і використання різноманітних форм і
методів дійового соціально-економічного впливу на всю низку процесів
формування і забезпечення виробництва високоякісної і
конкурентоспроможної продукції. Формами і методами економічного впливу
на ці процеси є перш за все узгоджена система прогнозування і планування
якості продукції, встановлення прийнятних для продуцентів і споживачів
цін на окремі види товарів, достатньо потужна мотивація праці усіх
категорій працівників підприємства, а соціального – всебічна
активізація людського чинника, проведення чравильної кадрової
політики, створення належних умов праці та життєдіяльності.

Важливим елементом стратегії і тактики маркетингу є встановлення цін
на продукцію підприємства. Ціноутворення — складний процес, на який
впливає ряд динамічних факторів. З їх врахуванням формування рівня ціни
включає такі етапи:

• формування вимог до політики ціноутворення, виходячи з маркетингових
завдань щодо певної продукції;

• визначення попиту на продукцію і його залежності від ціни;

• аналіз конкуренції, цін і пропозиції конкурентів;

• обчислення собівартості продукції;

• вибір методу ціноутворення і встановлення ціни.

При розробці ціни повинні враховуватися завдання, які підприємство
ставить на перспективний і поточний період. Вни можуть бути різними:
вихід у певний сегмент ринку, розширення меж ринку, одержання
максимального прибутку за короткий період часу, виживання за умов
гострої конкуренції або економічної кризи тощо. Кожне з цих завдань
впливає на політику ціноутворення і рівень цін. В одних випадках ціни
підтримуються на високому рівні (максимізація прибутку у поточному
періоді), в інших — на низькому (завоювання ринку) або гранично низькому
(виживання). Слід враховувати також державну політику в галузі
ціноутворення, регулювання цін.

У ціноутворенні особливе значення має співвідношення попиту і ціни.
Для ринкової економіки властива закономірність, згідно з якою попит
залежить від рівня ціни: її підвищення знижує попит і навпаки. Ця
залежність у економічній теорії називається законом потопу. На рівні
підприємства вона повинна бути конкретизована, як правило, у графічній
формі щодо певної продукції й реальних умов за дослідними даними у
процесі вивчення ринку.

Вплив конкуренції на рівень ціни залежить від типу ринку. Якщо ринок
складається з великої кількості продавців однорідної продукції (ринок
чистої конкуренції), кожний окремий продавець не може істотно впливати
на рівень ціни. Вона утворюється на ринку і визначає рівень ціни на
продукцію конкретного продавця. Дещо інше становище на ринку, де багато
продавців продукції одного призначення, але різних варіантів,
модифікацій, рівнів якості (ринок монополістичної конкуренції). Тут ціни
різні, вони істотно залежать від споживчих, експлуатаційних показників
продукції, відповідності її вимогам споживачів певного сегменту ринку,
реклами. Проте внаслідок великої кількості продавців ціни на їх
продукцію мають обмежений взаємний вплив.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бойчик І.М., Харів П.С., Хопчпн М.І., Піча Ю.В. Економіка
підприємства – К.: “Каравела”; Львів: “Новий світ – 2000”, 2001. – 298
с.

2. Грузинов В.П., Грибов В.Д. Экономика предприятия: Учебное пособие. –
М.: Финансы и статистика, 2003.

3. Економіка підприємства: Підручник / За заг.ред. С.Ф.Покропивного –
Вид 2-ге. – К.: КНЕУ, 2000.

4. Економіка підприємства. Збірник практичних задачі і конкретних
ситуацій: Навч. Посібник. / За ред. С.Ф.Покропивного. – К.: КНЕУ, 2002.

5. Економіка підприємства: Навч.-метод. посібник для самостійного
вивчення дисциплін / О.Г.Швиданенко та інші – К.: КНЕУ, 2000.

6. Економіка підприємства: Структурно-логічний навч. посібник / За ред.
С.Ф.Покропивного. – К.: КНЕУ, 2001. – 457 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020