Реферат
З курсу “Бюджетна система України”
на тему:
“Проблеми зовнішнього державного боргу країн з перехідною економікою”
План
ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВНОГО БОРТУ ТА ЗОВНІШНЬОГО ДЕРЖАВНОГО БОРУ
ПРОБЛЕМИ ЗОВНІШНЬОГО ДЕРЖАВНОГО БОРГУ КРАЇН З ПЕРЕХІДНОЮ ЕКОНОМІКОЮ
УПРАВЛІННЯ ЗОВНІШНІМ БОРГОМ
МЕХАНІЗМИ СКОРОЧЕННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ЗАБОРГОВАНОСТІ В УМОВАХ БОРГОВОЇ КРИЗИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Поняття державного борту
та зовнішнього державного бору
Державний борг – це загальний розмір, накопиченої заборгованості уряду
власникам державних цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних
дефіцитів за вилученням бюджетних надлишків. Державний борг складається
з внутрішнього та зовнішнього боргу держави.
Державний борг формується під впливом як об’єктивних, так і суб’єктивних
факторів. До перших з них можна віднести несприятливий інвестиційний
клімат, трансформаційний склад виробництва і звуження на цій основі
податкової бази, від’ємне сальдо торговельного балансу, переважання
застарілої технологічної бази із значною мірою морального старіння і
фізичного спрацювання основного капіталу, уповільнені темпи виробничого
відтворення. Суб’єктивні фактори пов’язані з ситуативними прорахунками у
тактиці впровадження реформ і фактичною відсутністю стратегії щодо
розвитку фінансового ринку. До того ж мають місце спроби вирішення
поточних проблем “у пожежному порядку”.
Логіка конкретних макроекономічних і фінансових рішень може бути
продиктована як політичним міркуваннями, так і вибором на користь
суспільного добробуту. В будь-якому випадку борговими перспективами
визначається фінансове здоров’я країни.
Борг є важливим елементом кругообігу “доходи-витрати”. Коли в економіці
зростають доходи, зростають і заощадження, які повинні бути використані
домашніми господарствами, фірмами та урядом. Створення боргу – це
механізм, за допомогою якого заощадження передаються економічним
агентам, що здійснюють витрати. Якщо домогосподарства не схильні до
запозичень, то приватна заборгованість зростає недостатньо швидко, аби
поглинути зростаючий обсяг заощаджень. Отже, щоб економіка не відійшла
від стану повної зайнятості ресурсів, ці заощадження мають бути
використані державою шляхом приросту державного боргу.
Державний борг – це загальний розмір, накопиченої заборгованості уряду
власникам державних цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних
дефіцитів за вилученням бюджетних надлишків. Державний борг складається
з внутрішнього та зовнішнього боргу держави.
Внутрішній державний борг – заборгованість держави домогосподарствам і
фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її
урядом.
Зовнішній державний борг – це заборгованість держави перед іноземними
громадянами, фірмами, урядами та міжнародними фінансовими організаціями.
Основними причинами створення і збільшення державного боргу є:
збільшення державних видатків без відповідного зростання державних
доходів;
циклічні спади й автоматичні стабілізатори економіки;
скорочення податків з метою стимулювання економіки без відповідного
коригування (зменшення) державних витрат;
вплив політичних бізнес-циклів – надмірне збільшення видатків
напередодні виборів з метою завоювання популярності виборців та
збереження влади.
Абсолютний розмір державного боргу є не дуже показовим макроекономічним
індикатором, оскільки борг зростає у міру збільшення ВВП, і на його
величину впливає інфляція. Більш змістовними є відносні показники
заборгованості, а саме:
відношення боргу до ВВП;
відношення суми обслуговування боргу до ВВП.
Відносна величина державного боргу (“борг / ВВП”) залежить від таких
факторів, як рівень реальної процентної ставки, якою визначається розмір
виплат по боргу, темп зростання реального ВВП та обсяг первинного
бюджетного дефіциту. Зменшення відносної заборгованості в економіці
можливе за умови, якщо темпи зростання реального ВВП зменшуватиметься, а
частка первинного бюджетного надлишку відносно ВВП збільшуватиметься.
2. Проблеми зовнішнього державного боргу країн
з перехідною економікою
Розвиток світового ринку, розширення масштабів міжнародної торгівлі,
глобалізація виробництва й комерції, міжнародне економічне
співробітництво і кооперація, вільний рух капіталів між країнами,
міждержавна господарська інтеграція становлять одну із найзнаменніших
тенденцій сучасності. Водночас і поряд з цим зберігаються відособленість
національних економічних інтересів, конкуренція і протекціонізм. Без
урахування комплексу цих суперечливих тенденцій неможливо зрозуміти
природу іноземного кредитування, яке є важливою передумовою входження
України у світове господарство.
Розвитку процесів іноземного кредитування сприяло виникнення у другій
половині XIX століття такого явища, як міграція капіталів між країнами.
Якщо до середини XIX століття міжнародні господарські зв’язки, які
формували світовий ринок, в основному зводилися до зовнішньої торгівлі й
вивіз капіталу не відігравав значної ролі, то, починаючи з другої
половини XIX століття, вивіз капіталу стає однією із найважливіших форм
міжнародних господарських зв’язків.
На початку XX століття переважав вивіз капіталу у формі позик і
портфельних вкладень, капітали йшли із розвинутих країн до країн, що
розвиваються, і переважно в паливно-сировинні галузі. А після Другої
світової війни випереджаючими темпами почали зростати обсяги прямих
інвестицій за кордоном. Причому конкуренція на світовому ринку
інвестицій постійно зростала і продовжує зростати нині.
Полеміка щодо доцільності та необхідності залучення іноземних інвестицій
для економіки країни-реципієнта як у зарубіжній, так і вітчизняній
науковій літературі ведеться досить давно.
Так, вітчизняний економіст О. Лавров своє ставлення до іноземних
інвестицій сформулював так: “…До будь-якої іноземної допомоги
необхідно ставитися дуже обережно. Найкраще діяти за принципом: хочеш
бути незалежним і багатим — працюй у своїй країні, реформуй свою
економіку, створюй багатства для себе і експортуй їх за кордон. Хочеш
бути злиденним і залежним — отримуй іноземну допомогу”.
Такий висновок автор робить на основі досвіду країн, що розвиваються, і
з урахуванням останніх подій у Східній Європі. Він чітко окреслює ті
негативні явища, які несе у собі імпорт іноземних кредитів, зокрема:
1) після освоєння кредитів транснаціональні корпорації починають
вивозити капітал, проводячи при цьому політику репатріації прибутків;
2) іноземний капітал мобілізує внутрішні ресурси (матеріальні та
інтелектуальні) для своїх потреб. При цьому виникає дискримінація
місцевого господарського сектору, оскільки законодавство країни ставить
іноземний капітал у вигідніші правові умови, ніж свій власний. Фірми
часто використовують прямі інвестиції як засіб ухилення від податків,
особливо якщо податкове законодавство країни — отримувача інвестицій
сприяє цьому;
3) технології, які надаються країнами-кредиторами, як правило, не є
передовими та сучасними;
4) у результаті різниці в оплаті праці багато хто із спеціалістів і
вчених виїжджає у високо розвинуті країни, тобто відбувається відтік
інтелектуального потенціалу;
5) іноземні компанії всіма силами намагаються експортувати свою
продукцію і заважають аналогічному імпорту конкурентів;
6) часто мають місце випадки підкупу місцевої влади іноземним капіталом.
Але об’єктивний аналіз економічної літератури свідчить про те, що
більшість учених є прихильниками залучення іноземних капіталів в умовах
гострої нестачі фінансових ресурсів та сучасних технологій при переході
економіки до ринку.
Звичайно, що відкриття країни перед зарубіжними кредиторами не повинно
проходити стихійно. В цій сфері, як і в інших сферах економічної
політики, необхідна добре відпрацьована стратегія та інстанція, яка б
взяла на себе всю повноту відповідальності за розвиток подій. “Самоплив”
тут небезпечний хоча б тому, що західні фірми нерідко намагаються
втягнути українських партнерів в екологічно небезпечні й сумнівні з
господарської точки зору виробництва. Тому тільки з допомогою вдалого
використання цілої системи стимулів, обмежень і пільг можна домогтися
оптимальної відповідності інтересів експортерів капіталу потребам
приймаючої країни.
Активна політика держави як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку
капіталів закономірно призводить до утворення державного боргу, який
поділяється на внутрішній і зовнішній. Зовнішні запозичення завжди
пов’язані з досягненням задоволення інтересів держави через відповідну
стратегію і тактику її уряду.
Для здійснення цілеспрямованого й організованого руху капіталів на
міжнародному рівні створено низку міжнародних фінансових інститутів. До
їх числа належать Світовий банк, Міжнародний валютний фонд. Європейський
банк реконструкції та розвитку. Крім цього, зовнішній борг може
утворюватися при одержанні позик від іноземних держав та їх угруповань.
Сюди належать кредити держав Європейського співтовариства, кредити
держав постачальників енергоносіїв.
Найбільшу складність для держави як в плані зростання зовнішнього боргу,
так і в плані використання кредитів становлять запозичення, одержані від
іноземних комерційних структур під гарантії уряду. Ці кредити, як
підтверджує досвід багатьох країн, мають найнижчі показники щодо
ефективності використання. Слід також зазначити, що за прийнятного
ринкового середовища гарантії уряду не є обов’язковим елементом
кредитування.
Для кожної країни питання як зовнішньої, так і внутрішньої
заборгованості завжди мають свою актуальність. На обслуговування боргів
відволікаються значні фінансові ресурси, збільшується навантаження на
бюджет держави, посилюються інфляційні процеси.
Що стосується зовнішнього боргу, то він повинен використовуватися
виключно для інвестицій, проте висока норма інвестицій необхідна, але
недостатня умова для підтримки довіри кредиторів. Інвестиції повинні
бути також ефективними, в тому розумінні, що прибуток за інвестиціями
повинен перевищувати вартість залучення капіталу. Позичкові ресурси, які
інвестуються нерозумно, є більшою небезпекою, ніж повна відсутність
зовнішніх позик. Зовнішній борг може зростати швидше, ніж експорт лише
протягом визначеного часу і лише у тому разі, якщо борг щодо експорту
невеликий.
При обслуговуванні зовнішнього боргу визначають коефіцієнт
обслуговування. Його розраховують як відношення всіх платежів із
заборгованості до валютних надходжень держави, виражене в процентах,
Сприятливим рівнем обслуговування прийнято вважати значення показника
25%.
3. Управління зовнішнім боргом
Зовнішнє запозичення виникає при перевищенні імпорту товарів та послуг
над експортом. Дефіцит рахунку поточних операцій, обумовлений
несприятлт\ивим торговельним балансом, фінансується за рахунок чистого
приктоку капіталу. Чистий притік капіталу виникає внаслідок міжнародних
позик (від іноземних урядів та комерційних банків, від міжнародних
валютно-фінансових операцій), продажу довгострокових фінансових активів
іноземним інвесторам. Прямих іноземних інвестицій у дану країну і
використання валютних резервів держави.
Прямі іноземні інвестиції передбачають ввіз до країни капіталу (в
грошовій або товарній формі) і є фінансовим потоком, який не створює
боргових зобов’язань. Відповідно, коли держава витрачає частину власних
резервів іноземної валюти, це супроводжується скороченням обсягу чистих
іноземних активів, але не створює боргових зобов’язань.
Зовнішній борг складається із зобов’язань перед нерезидентами, які
виникають внаслідок міжнародних позик або продажу фінансових активів за
кордон. Притік зовнішніх приватних та державних фінансових ресурсів,
який створює боргові зобов’язання пред нерезидентами, призводить до
зростання зовнішнього боргу країни. Зовнішні позики дозволяють країні
інвестувати і споживати більше, ніж виробляє її економіка. Можливість
позичати зовнішні ресурси означає, що економічні агенти (фірми, уряди)
країн, де існує дефіцит капіталу і ринкова процентна ставка нища.
Коли країна залучає зовнішні позики, вона повинна сплачувати проценти
по боргу. Зростання боргу супроводжується зростанням процентних
платежів, які необхідні для обслуговування боргу. Тому зовнішні позики
мають покривати не лише різницю між внктрішніми заощадженнями й
інвестициями та державними доходами і вилатками, але й проценти по
боргу.
Обсяг залучення зовнішніх позик визначається, по-перше, тим, скілки
іноземного капіталу країна може ефективно поглинути, так щоб прибуток
від інвестицій превищував вартість залучення капіталу; по-друге, тим,
який обсяг боргу вона може обслуговувати без ризику виникнення проблем
із зовнішніми платежами.
Темпи зростання боргу залежать від:
частки зовнішніх запозичень у загальному обсязі наявного боргу (це можна
виразити співвідношенням між дефіцитом балансу по товарах та послугах і
накопичени боргом);
процентної ставки (підвищення ставки процента потребує збільшення
зовнішніх позик).
Ефективне використання запозичених ресурсів для фінансування інвестицій
дає змогу прискорити економічне зростання в країні. Нераціональність і
збитковісмть використання зовнішніх ресурсів створює такі боргові
зобов’язання країни, які в майбутньому суттєво обмежують можливості
держави з проведення економічної політики. Тому виникає потреба в
управлінні зовнішнім боргом.
Довгострокова мета управління зовнішнім боргом полягає в утриманні
зростання зовнішніх зобов’язань країни у межах її спроможності
обслуговувати борг. Реалізація цієї мети потребує ефективного
виеористання позичених ресурсів. Короткострокова мета управління
зовнішнім боргом – регулювання обсягів зовнішніх запозичень таким чином,
щоб сукупний попит відповідав станові внутрвшнвх та зовнішніх
розрахунків країни. Реальзація цієї мети дозволяє забезпечити
відповідність зовнішніх запозичень загальним цілям макроекономічної
політики.
Управління зовнішньою заборгованістю ділиться на три стадії: залучення
фінансування, його розміщення (використання) та погашення боргу.
Відповідно, система управління зовнішньою заборгованістю країни означає
управління всіма стадіями і охоплює:
аналіз кредитоспроможності – можливості країни позичати кошти;
оцінку платоспроможності – здатністю обслуговувати борг;
кнтроль рівня зовнішньої заборгованості;
контроль за складом зовнішнього боргу.
З цією метою використовуються показники заборгованості – індекси
заборгованості, які вимірюють різні складові зовнішнього боргу. До
стандартних показників заборгованості належать:
відношення розміру боргу (сплаченого або несплаченого) до експорту та до
ВВП;
відношення загальної суми платежів з обслуговування боргу до експорту та
держаних доходів;
коефіцієнт обслуговування боргу (співвідношення між сумою виплат по
обслуговуванню боргу і величиною експорту товарів та послуг).
Ефективність управління зовнішнім боргом значною мірою визначається
іншими видами економічної політики. Прибуток на інвестований капітал, а
отже, й розмір зовнішніх займів безпосередньо залежить від торговельної
політики, політики валютних курсів, цінової політики, а також від
грошово-кредитної та бюджетно-податкової політики. В свою чергу, рівень
зовнішньої заборгованості та умови надання зовнішнього боргу значною
мірою визначають характер економічної політики в країні.
4. Механізми скорочення зовнішньої заборгованості
в умовах боргової кризи
Боргова криза – це криза зовнішньої заборгованості яка проя вляється в
неспроможності країни-боржника обслуговувати зовнішню заборгованість у
повному обсязі, зокрема здійснювати виплати з обслуговування накопиченої
суми боргу відповідно до початкових угод. Неплатоспроможність
країн-боржників спричиняє падіння платоспроможності фінансових
інститутів країн-кредиторів. Вихід з боргової кризи передбачає
стабілізацію розмірів та зміну мтруктури заборгованості, відстрочку
сплати боргу або перегляд інших умов його повернення.
Традиційним методом зменшення боргу є його реструктуризація. При
реструктуризації боргу умови його обслуговування (процент, сума, строки
сплати) переглядаються.
Найпоширенішою є реструктуризація офіційного боргу, яка відбувається в
рамках «Паризького клубу». Найбіднішими країнами-боржниками з метою
полегшання боргового тягара пропонується вибір одного з варіантів
допомоги з боку урядів-кредиторів, які є членами «Паризького клубу».
Офіційні кредитори надають такі види допомоги: часткове анулювання
боргу; подальше продовження термінів дії боргових зобов’язань; зниження
відсотків за обслуговування боргу.
Зараз загальноприйнятим методом скорочення зовнішнього боргу є конверсія
боргу (борговий своп), яка може набирати таких форм:
Викуп боргу – надання країні-боржниці можливості викупити власні боргові
зобов’язання на вторинному ринку боргів. .викуп боргів здійснюється за
грошові кошти зі знижкою з їх нормальної ціни.
Капітальзація боргу, тобто обмін зовнішнього боргу на власність
(акціонерний капітал) зі знижкою. Капіталізація боргу передбачає надання
іноземним банкам можливості обмінювати боргові зобов’язання даної країни
на акції її промислових, торговельних та ін. корпорацій. Іноземні
небанківські організації отримують можливість купувати ці боргові
зобов’язання на вторинному ринку цінних паперів зі знижкою для
фінансування прямих інвестицій чи купівлі вітчизняних фінансових
активів.
Конверсія “борг – борг”, тобто заміна існуючих боргових зобов’язань
новими борговими зобов’язаннями. У даному випадку змінюються умови
боргових зобов’язань: відсоток доходу за новими цінними паперами може
бути нижчим, ніж за старим, при збережені номінальної вартості
облігацій; номінальна вартість нових зобов’язань може бути встановлена з
дисконтом до номіналу старих боргових зобов’язань; може змінитися валюта
боргу і т.ін.
Капіталізація боргу і заміна існуючих боргових зобов’язань новими є
інструментами оптимізації структури зовнішньої заборгованості держави.
Викуп боргу країною-боржником означає останнє погашення її зобов’язань
перед кредиторами. Втім, зазначені методи зменшення боргового тягара
мають певні недоліки, що пов’язані насамперед зі скороченям валютних
резервів країни-боржника та з інфляційним тиском конверсійних операцій.
Список використаної літератури
Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Паякін Ю.І. Основи економічних знань. –
К.: Вища школа. – 1998. – с.544.
Д’яконова І.І. Бюджетний дефіцит та методи його оптимізації //Фінанси
України. – 1998. – №10. – с.53-59.
Д’яконова І.І. Причини та фактори бюджетного дефіциту //Банківська
справа. – 1998. – №6. – с.57-60.
Д’яконова І.І. Удосконалення методів регулювання доходів і видатків
державного й місцевого бюджетів //Фінанси України. – 1999. – №3. –
с.125-129.
Економічна теорія: у 2-ох кн. Кн.1. Макроекономіка: Навч. посібник /За
ред. З.Г. Ватаманюка та С.М. Панчишина. – К.: Заповіт, 1997. – 408с.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
