.

1. Що називають країною, державою, територією. 2. Що таке унітарна держава, федерація, конфедерація, унія (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 16654
Скачать документ

Контрольна робота

з економічної географії

Питання:

Що називають країною, державою, територією.

У чому полягає інтернаціоналізація?

Перелічити найстотніші ознаки суверенної держави.

Що таке унітарна держава, федерація, конфедерація, унія?

Група середньорозвинутих країн перехідної економіки.

1. Що називають країною, державою, територією?

За політико-територіальними ознаками на земній кулі розрізняють
території, країни і держави.

Країна – територія з визначеними кордонами і населенням, що в
політико-географічному відношенні може мати державний суверенітет
(незалежність) або бути залежною.

Держава – суверенне політичне утворення, країна з певною територією,
господарством і політичною владою в ній. Держава є основним носієм прав
і обов’язків у міжнародних відносинах.

Визначити загальне поняття держави, яке б відбивало всі без винятку
ознаки і властивості, характерні для кожного з її періодів у минулому,
дійсному і майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набір
таких універсальних ознак, що виявляються на всіх етапах її розвитку.
Такими ознаками є територія, населення, влада.

Загальні ознаки держави.

Держава — єдина політична організація, яка:

1) охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія —
матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує
держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою
владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує
громадянство — юридичний зв ‘я-зок особи з даною державою, який
виражається у взаємних правах і обов ‘язках. Громадянин держави набуває:
а) обов’язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на
заступництво і захист держави;

2) має спеціальний апарат управління — систему державних органів, що
складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;

3) має у своєму розпорядженні апарат легального примусу:

збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція,
тюремні і виправно-трудові установи);

4) в особі компетентних органів видає загальнообов’язкові юридичні
норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське
життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що
узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і
захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її
території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно
керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

5) має єдину грошову систему;

6) має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;

7) має суверенітет;

8) має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Територія – частина поверхні суходолу на Землі з природними і створеними
людською діяльністю ресурсами, що має певні просторові межі та
географічне положення.

Відповідно до норм міжнародного права на Землі виділяють території трьох
видів.

По-перше – території суверенних держав – суб’єктів міжнародного права,
кожна з яких є самостійним утворенням, господарство і
суспільно-політичні структури якого не підвладні зовнішнім силам. У 90-і
роки після розпаду СРСР у світі налічувалось понад 200 країн і
територій, які юридично або фактично є суверенними. Для забезпечення
свого суверенітету незалежні держави створюють системи законодавчої,
виконавчої та судової влади, валютно-грошову систему, митну службу,
органи безпеки, національні збройні сили тощо. Кожна суверенна держава
володіє територією, що обмежується сухопутними та морськими кордонами.
До території держави належить суходіл з його надрами, внутрішні води,
так звані територіальні води, що прилягають до суходолу в межах 12
морських миль, а також повітряний простір над усім суходолом і водами.
Закони міжнародного права виходять з принципу недоторканості території
держави, а саме непорушності її кордонів і територіальної цілісності, що
історично склалася.

По-друге, в світі залишаються залежні країни і території, кожна з яких
знаходиться під політичним чи військовим контролем однієї з суверенних
держав. Це: а) колонії – країни, населення яких позбавлене державності й
політичних свобод, а економічні ресурси контролюються метрополією; б)
протекторати – державні утворення, що делегують свої зовнішньополітичні
(а іноді і внутрішньополітичні) права суверенній державі; в) підопічні
території ~ землі, тимчасово передані Організацією Об’єднаних Націй
(ООН) під управління тієї чи іншої держави. На початку 90-х років у
світі залишалося 35 колоній, протекторатів та підопічних територій
загальною площею 430 тис. км2 і населенням близько 13 млн чоловік (0,25
% населення Землі). В минулому досить поширеним було явище васалітету,
коли більш сильна держава давала державі-васалу деяку формальну
самостійність, використовувала її правлячу верхівку як опору свого
панування, а та платила відповідну данину, давала людей для війська
держави-суверена тощо.

Третій вид територій – води відкритого моря та Антарктида. Води
відкритого моря знаходяться в загальному користуванні всіх держав і
народів, у тому числі і держав внутрішньоконтинентальних. За межами
територіальних вод всі мають право вільного торгового та військового
судноплавства, вільного прольоту над морем, а також право ловити рибу,
займатися господарською діяльністю. Окремий статус має так звана морська
економічна зона, яка прилягає до кордонів держави, що має вихід до моря.
Це – акваторія за межами 12 мильних територіальних вод на відстань 200
км та глибину 500 м схилу шельфу, вона знаходиться під контролем
прибережної держави, яка має виключне право вести тут економічну
діяльність (ловити рибу, добувати мінеральну сировину тощо) та дозволяти
таку діяльність іншим країнам на основі економічних угод.

У відкритому морі, а також у повітряному просторі над ним корабель або
літак (за деяким винятком, наприклад, у разі підозри у піратстві)
підкоряється тільки владі тієї держави, прапор якої несе. Вільні для
проходу кораблів також міжнародні протоки, що використовуються для
міжнародного судноплавства.

Антарктида – це нейтральна демілітаризована територія, яку не можна
використовувати як військову базу або театр воєнних дій. Тут діє принцип
свободи наукових досліджень, і кожна країна може надіслати сюди свої
наукові експедиції.

2. У чому полягає інтернаціоналізація?

В сучасних умовах посилюються процеси інтернаціоналізації, тобто
поглиблення економічних зв’язків у світовому господарстві. Зростає
взаємозалежність економік окремих країн. На розвиток господарства світу
дедалі більше впливають науково-технічний прогрес, діяльність
міжнародних фінансових організацій, транснаціональних корпорацій (тобто
великих концернів і трестів, діяльність яких виходить за межі окремих
держав). Отже, посилюються процеси міжнародної інтеграції та кооперації.

Інтернаціоналізацію господарського життя можна простежити навіть на
побутовому рівні. Так, сучасний житель економічно розвинутої країни
здебільшого їздить на американському чи японському автомобілі, дивиться
телевізор, зроблений у Японії, користується побутовими електроприладами,
завезеними з Італії чи іншої країни Європи. А вранці п’є бразильську
каву з французьким сиром чи німецькою шинкою.

Ті ж прояви інтернаціоналізації спостерігаються і в культурному та
духовному житті. Сучасна людина може користуватися здобутками світової
наукової думки, художньої літератури, мистецтва (кіно, музика, живопис
тощо). Міжнародним став спорт: під час світових чи олімпійських змагань
за спортсменів активно вболіває вся планета.

3. Перелічити найістотніші ознаки суверенної держави

Життя та історична доля кожної із суверенних держав, які є носіями
міжнародних прав і обов’язків, залежить як від внутрішніх процесів
економічного та політичного розвитку, так і від перебігу світових
суспільно-історичних процесів. Держави виникають як політичні утворення,
що уособлюють волю народів тих чи інших країн, неминуче вступають у
політичні й економічні зв’язки з навколишнім світом, і отже, потребують
наявності відповідного механізму реалізації цих зв’язків.

Суверенітет держави — політико-юридична властивість державної влади, яка
означає її верховенство і повноту всередині країни, незалежність і
рівноправність ззовні.

Відрізняють дві сторони державного суверенітету:

внутрішню: виражає верховенство і повноту державної влади відносно до
усіх інших організацій у політичній системі суспільства, її монопольне
право на законодавство, управління і юрисдикцію усередині країни в межах
усієї державної території;

зовнішню: виражає незалежність і рівноправність держави як суб’єкта
міжнародного права у взаємовідносинах з іншими державами, недопустимість
втручання у внутрішньодержавні справи ззовні.

Внутрішній суверенітет називають ще законодавчим суверенітетом, оскільки
він припускає право законодавчої влади видавати закони.

Загальновизнано, що суверенна держава може й зобов’язана захищати свої
національні інтереси, використовуючи право на незалежне існування,
володіння своєю територією, рівноправні відносини з іншими державами,
право на оборону проти агресії тощо. Разом з тим, держава має
добросовісно виконувати свої міжнародні обов’язки: не втручатися у
внутрішні справи інших держав, поважати права людини, утримуватися від
застосування сили і будь-якого виду агресії (військової, економічної,
інформаційної та ін.).

Є певне коло найважливіших національних інтересів, які покликана
захищати держава. Насамперед це збереження політичної незалежності,
права вільно розпоряджатися ресурсами і можливостями своєї країни,
самостійно і в інтересах власного народу вести свої міжнародні справи.
Досвід історії вчить, що політична незалежність здобувалась часом
дорогою ціною людських жертв у національно-визвольних війнах, а втрата
її невідворотно мала трагічні наслідки для долі народу країни, аж до
його зникнення з карти світу.

Дуже важливим для національних інтересів є збереження територіальної
цілісності країни. За нормами міжнародного права суворо засуджується
загарбання чужих земель або зазіхання на території іншої держави.
Держава ж, проти якої вчинена агресія, дістає міжнародну підтримку і має
право на оборону своєї території усіма наявними способами.

Система національної безпеки держави покликана забезпечити права людини
і зокрема право її на власність (правова безпека), нормальні умови
господарської діяльності громадян (економічна безпека), захист їх від
стихійного лиха (екологічна безпека), охорону державних та воєнних
таємниць (воєнно-політична безпека). Національні інтереси держави
передбачають створення армії, незалежної грошово-валютної системи,
митної служби, дипломатичної служби тощо.

Держава бере на себе основний тягар створення і забезпечення діяльності
в ній стратегічно важливих господарських об’єктів: ключових підприємств
енергетики, транспорту, зв’язку, систем управління тощо. Запорукою
процвітання держави є розвиток освіти та наукових досліджень.

У царині зовнішньоекономічної діяльності держава сприяє інтеграції
господарства своєї країни в світове господарство. Для цього залучаються
існуючі або створюються нові канали доступу до стратегічно важливих
видів сировини та ресурсів. Наприклад, для господарства України такими
стратегічними ресурсами є нафта, газ, кольорові метали, ліс, бавовна,
каучук, світова науково-технічна інформація тощо. Докладаються зусилля
щодо формування експортної бази в тих видах діяльності, продукція яких
може виявитися конкурентоздатною на світових ринках. Для того, щоб
забезпечити зовнішні умови реалізації національних інтересів, держави
вступають у систему двосторонніх або багатосторонніх політичних і
економічних міжнародних відносин. Двосторонні відносини активізуються
через підписання різноманітних міждержавних угод, а багатосторонні –
через участь у роботі міжнародних організацій.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p.
зазначені такі ознаки державного суверенітету України:

1) верховенство (інакше: прерогатива влади) — відсутність іншої більш
високої суспільної влади на території країни: державна влада може
скасувати, визнати недійсним будь-який прояв усякої іншої суспільної
влади;

2) самостійність — можливість самостійно приймати рішення усередині
країни і ззовні за дотримання норм національного та міжнародного права;

3) повнота (інакше: універсальність) — поширення державної влади на всі
сфери державного життя, на все населення і громадські організації
країни;

4) неподільність влади держави в межах її території — одно-особовість
влади в цілому і лише функціональний її поділ на гілки влади:
законодавчу, виконавчу, судову; безпосереднє здійснення владних велінь
по їх каналах;

5) незалежність у зовнішніх відносинах — можливість самостійно приймати
рішення ззовні країни за дотримання норм міжнародного права і поважання
суверенітету інших країн;

6) рівноправність у зовнішніх відносинах — наявність у міжнародних
відносинах таких прав і обов’язків, як й у інших країн. До зазначених
ознак суверенітету слід додати:

7) невідчужуваність — неможливість довільної відчуженості легітимної та
легальної влади, лише наявність закріпленої законом можливості
делегувати суверенні права держави органам місцевого самоврядування (в
унітарній державі), суб’єктам федерації та органам місцевого
самоврядування (у федеративній державі).

У Конституції України проголошується: «Суверенітет України поширюється
на всю її територію» (ст. 2).

Суверенітетом володіють будь-які держави незалежно від розміру їх
території, кількості населення, форми правління і устрою. Суверенітет
держави є основним принципом міжнародного права. Він знайшов своє
вираження у Статуті ООН та інших міжнародних-правових документах.

Держава має суверенні права:

право війни і миру;

право видавати закони;

право формувати державні органи;

право визначати свою атрибутику (символіку та ін.);

право встановлювати податки;

право призначати своїх представників в інших державах і міжнародних
організаціях;

право вступати до міждержавних союзів та ін.

Проте держава не має права робити все, що вважає за необхідне, щодо
інших держав. Проти таких дій застерігає міжнародне право. Державам,
наприклад, забороняється застосовувати силу проти інших держав, за
винятком самооборони або уповноваження з боку Ради Безпеки ООН. Іншим
обмеженням свободи дій держави є юридичний обов’язок виконувати укладені
нею договори. Так, члени Європейського Союзу уклали між собою договір,
відповідно до якого велика частина ‘їх економічного життя підлягає
керівництву з боку Союзу. Крім того, Європейський Союз має власну
систему права і свій власний суд, який виходить із принципу, що у разі
виникнення суперечностей між законами Союзу і законами держави-учасниці
пріоритет належить законам Союзу. Попри ці обмеження, члени
Європейського Союзу залишаються суверенними державами.

Слід відрізняти суверенітет держави від суверенітету народу і
суверенітету нації.

Суверенітет народу (народ — громадяни всіх національностей, що мешкають
на території даної країни) означає верховенство народу як джерела і
носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо або
через представницькі органи брати участь у формуванні напрямку політики
своєї держави, складу її органів, контролювати діяльність державної
влади.

Суверенітет народу, закріплений у конституції, — якісна характеристика
демократії, демократичного режиму в державі. У ст. 5 Конституції України
записано: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є
народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади
та органи місцевого самоврядування».

Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету народу?

Суверенітет держави не обов’язково припускає суверенітет народу.
Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету народу,
з наявністю тоталітарного режиму, деспотії. Як правило (але не завжди),
відсутність зовнішнього суверенітету держави спричиняє втрату
суверенітету народу як внутрішньої свободи його політичного стану. У
демократичній державі джерелом і основою співробітництва усіх влад є
установча влада народу. Тут суверенітет народу є джерелом державного
суверенітету.

Суверенітет нації означає повновладдя нації, яке реалізується через її
основні права. Основні права нації — гарантована законом міра свободи
(можливості) нації, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства
спроможна забезпечити її існування і розвиток. Міра свободи закріплена у
вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для всіх націй.

Основні права нації:

— право на існування і вільний розвиток, володіння реальною можливістю
визначати характер свого національного життя, включаючи спроможність
реалізувати право на політичне самовизначення (державна самоорганізація
— аж до створення самостійної держави);

— право на вільний розвиток національних потреб — економічних і
соціальних;

— право на духовно-культурний розвиток, повага національної честі і
гідності, розвиток національної мови, зви”чаїв, традицій;

— право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами на своїй
території;

— право на мирне співіснування з іншими народами та націями;

— право на екологічну безпеку та ін.

Отже, суверенітет нації, її повновладдя означає володіння реальною
можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно
вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і
національних потреб, право на повагу національної честі і гідності,
розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних
установ. Повновладдя однієї нації неможливо без дотримання суверенітету
інших націй і народностей, без поважного ставлення до їх національних
потреб і прав.

Український народ політично самовизначився, створивши самостійну
незалежну державу. Держава Україна сприяє консолідації і розвитку
української нації, збереженню історичної пам’яті, традицій і культури,
враховує етнічну, культурну, мовну і релігійну самобутність її корінних
народів і національних меншин. Конституція України визначила українську
мову державною мовою, наголосивши, що держава забезпечує всебічний
розвиток як української мови у всіх сферах суспільного життя, так і
вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов
національних меншин (ст. 10).

Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету нації в
багатонаціональних державах?

У багатонаціональній державі її суверенітет не може бути суверенітетом
однієї нації як етносоціальної спільноти. Він містить у собі обов’язки
відносно інших націй, які є сучасниками «титульної» нації, існують
паралельно з нею.

Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, має
гарантувати суверенітет кожній із націй, що об’єдналися. Якщо нація
здійснила своє право на політичне самовизначення шляхом об’єднання в
союзну державу (федерацію), суверенітет кожної з націй, що об’єдналися,
досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб’єктів союзу, які
поступилися частиною своїх прав багатонаціональній державі (наприклад,
охороною спільних державних кордонів, здійсненням спільної фінансової,
податкової і оборонної політики).

Головне полягає у тому, щоб нація, яка складає більшість у країні і дала
назву державі, не використовувала свою перевагу для обмеження прав
представників іншої нації. Протиправною і недопустимою є будь-яка
національна дискримінація або прагнення однієї нації підкорити іншу.

Відповідно до Статуту ООН будь-яке державне утворення повинно поважати
права нації на самовизначення і забезпечити гарантії даного права. Проте
право на самовизначення не тотожне праву на державний суверенітет. Не
можна ставити знак рівності між правом народів на самовизначення і
правом на відокремлення, на входження до складу тієї чи іншої держави, а
також вихід із складу держави. Національний суверенітет не обов ‘язково
припускає державний суверенітет. Самовизначення може мати форму
культурної автономії, тобто розвиток національної мови, викладання
рідною мовою, відновлення і розвиток власної культури, мистецтва тощо.
Якщо всі народи, що входять до багатонаціональної держави,
домагатимуться права створення самостійної держави (державного
суверенітету), то світ буде утягнуто

в хаос.

Державний, народний і національний суверенітети є взаємозалежними в
демократичній державі.

Україна як суверенна демократична держава втілює в собі суверенітет
держави, суверенітет нації та суверенітет народу. Реалізація в Україні
права на політичне самовизначення, аж до відокремлення (вищий щабель
національного суверенітету, що призводить до встановлення державного
суверенітету), є об’єктивно закономірним процесом.

4. Що таке унітарна держава, федерація, конфедерація, унія?

Нині в світі розрізняють унітарні та складні держави.

Унітарна держава керується з одного центру і не має в своєму складі
самоврядних утворень. У такій державі єдина конституція, єдина система
органів державної влади.

Складні держави можуть бути федераціями, конфедераціями чи уніями.

Федерація – це, як правило, союзна держава, до якої входять самоврядні
території, що мають певну політичну та економічну самостійність, але
деякі питання, наприклад, оборони, зовнішньої політики, фінансової
діяльності тощо віддають у ведення федеративних органів влади.

Конфедерація – союз держав, що об’єднуються для розв’язання певних
політичних чи воєнних цілей, зберігаючи при цьому свою самостійність
(наприклад, США були конфедерацією з 1776 до 1787 року).

Унія – об’єднання держав під скіпетром одного монарха, що іноді
траплялося в історії (наприклад, Польсько-Литовська унія 1386-1568
років, що включала і землі України).

У наш час у світі переважають унітарні держави. Європейські,
латиноамериканські, арабські країни цього типу здебільшого
однонаціональні з порівняно невеликою часткою національних меншин.
Унітарні держави Африки та Південно-Східної Азії мають дуже строкатий
національний склад.

У світі багато федеративних держав. В Європі це, наприклад, — Німеччина
(ФРН), Австрія; в Америці – США, Канада, Бразилія, Венесуела; в Азії –
Індія, Пакистан, Об’єднані Арабські Емірати, Малайзія. Федеративною
державою є Росія.

Класичних конфедерацій чи уній у наші дні немає. Існують міждержавні
союзи, що забезпечують певну політичну єдність окремих конгломератів
держав. Для багатьох країн Британської Співдружності Націй англійська
королева є сувереном і представлена у країні генерал-губернатором
(наприклад, у Канаді, Австралії, Новій Зеландії, на Багамських островах,
Ямайці, Барбадосі тощо). На терені Радянського Союзу після його розпаду
виникла Співдружність Незалежних Держав (СНД), до якої входить більшість
колишніх союзних республік, але рівень інтеграції кожної з них у новому
утворенні не однаковий. Так, на початку 1997 року досить значним цей
рівень був між Росією, Білоруссю, Казахстаном та Киргизстаном, тоді як
інші країни СНД дотримувалися більш-менш незалежних політичних курсів.

Основні ознаки унітарної держави (Україна, Болгарія, Польща, Франція,
Велика Британія, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Греція, Іспанія,
Нідерланди, Португалія, Камбоджа, Лаос, Таїланд, Японія, Китай та ін.):

1) єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);

2) єдина система вищих органів державної влади — глава держави, уряд,
парламент, юрисдикція яких поширюється на іериторію усієї країни;

3) єдине громадянство і єдина державна символіка;

4) єдина система законодавства і єдина судова система;

5) адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати будь-яку
політичну самостійність;

6) в міжнародних відносинах виступає одноособово. Частини унітарної
держави мають різні назви: в Україні — області, у Польщі — воєводства, в
Англії — графства, в Італії — провінції.

Деякі унітарні держави (Велика Британія, Грузія, Данія, Ізраїль,
Іспанія, Італія, Португалія, Україна, Фінляндія, Шрі-Ланка) включають
автономні утворення (адміністративні автономії). В Україні — це
Автономна Республіка Крим. Такі держави називають децентралізованими
унітарними державами або унітарними державами з елементами федералізму.
Вони відрізняються від централізованих унітарних держав, у яких на чолі
місцевих органів влади перебувають призначені з центру посадові особи,
котрі підкоряють собі місцеві органи самоврядування. У децентралізованих
унітарних державах місцеві органи влади обираються населенням і мають
право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя. У них
автономії мають внутрішнє самоврядування, як правило, у сфері
адміністративної діяльності. Вони можуть користуватися певною
самостійністю й у сфері законодавства. У такому разі закони приймаються
парламентом автономії в межах своєї компетенції (головним чином у
порядку делегування йому законодавчих повноважень центральним
законодавчим органом у випадках, передбачених конституцією).

Щодо Верховної Ради Автономної Республіки Крим, то її участь у сфері
законодавчій діяльності обмежена підготовкою і прийняттям Конституції
(набрала чинності 12 січня 1999 p.).

Основні ознаки федерації (США, Росія, Австрія, Швейцарія, ФРН, Канада,
Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Індія, Малайзія, Австралія та
ін. — разом у світі існують 24 федеративні держави. На шляху до
федерації, здійснюваної з 1988 р. у три етапи, перебуває Бельгія):

1) наявність єдиної території, яка у політико-адміністратив-ному
відношенні не є одне ціле, а складається із територій — суб’єктів
федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;

2) наявність загальної конституції федерації і конституцій “і суб’єктів,
тобто наділення суб’єктів федерації установчою влг-дою;

3) наявність системи законодавства усієї федерації і системи
законодавства її суб’єктів, тобто наділення суб’єктів федерації в межах
установленої для них компетенції правом видання законодавчих актів, які
діють лише на території суб’єкта федерації і мають відповідати союзному
законодавству;

4) наявність федерального двопалатного парламенту і парламентів
суб’єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління
суб’єктів федерації;

5) наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб’єктів; у ряді
федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія);

6) можливість суб’єктів федерації мати власну правову і судову системи
(США);

7) наявність загальнофедеральної податкової і грошової системи;

8) суб’єкти федерації не мають суверенітету і не є суб’єктами
міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах може
виступати як федерація в цілому, так і кожний із її суб’єктів.

У типовій федерації оборонна і зовнішня політика належить федеральному
уряду, освіта — регіонам, а право оподатковування поділене між обома.
Тому і федерація, і її суб’єкти можуть мати право видавати закони з
аналогічних питань.

Федерації багатоманітні. Класифікувати їх можна за різними ознаками:

• За способом створення:

договірні (виникають на основі угоди, договору, установчого пакту —
створюються, як правило, «знизу»);

конституційні (засновуються шляхом прийняття конституції — створюються
головним чином «зверху», приклад — Індія);

договірно-конституційні (їх більшість — США, ФРН, Швейцарія, Російська
Федерація та ін.).

• За способом взаємовідносин федерації та Ті суб’єктів:

на основі союзу (США, Танзанія, ОАЕ, СРСР — у минулому);

на основі автономії (Бельгія, Австрія, Індія, Венесуела, Пакистан).

• За способом розподілу і здійснення владних повноважень:

централізовані (Іна\я, Пакистан, Венесуела, Мексика, Аргентина,
Бразилія);

відносно централізовані (США, Австралія, ФРН).

• За принципом переваги або поєднання національного і територіального
підходів:

територіальний підхід (США, Індія, Мексика);

національний підхід (у колишньому СРСР, нині його в чистому вигляді
немає);

поєднання національно-територіального і територіального підходів
(Росія).

Основні ознаки конфедерації (через етап конфедерації пройшли США,
Нідерланди, Швейцарія, остання конфедерація — Се-негамбія, 1981-1989
pp.):

1) відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території і
державного кордону;

2) відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;

3) відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи
законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;

4) відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і
міжнародно-правового статусу учасників конфедерації;

5) наявність загального конфедеративного органу, що складається з
делегатів суверенних держав;

6) рішення загальних конфедеративних органів, прийняте за принципом
консенсусу; у разі незгоди з ним членів конфедерації не є обов’язковим і
не спричиняє ніяких санкцій (право нуліфікації, тобто відхилення);

7) наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її
суб’єктів.

Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або
розпадаються, або еволюціонують у федерацію.

5. Група середньорозвинутих країн перехідної економіки

Кожна з країн світу є неповторною і своєрідною. Країни мають неоднакові
за площею території, різну кількість населення, багаті чи бідні
природні ресурси, є багатонаціональними чи однонаціональними,
різняться за показниками галузевої структури зайнятості чи структурою
виробничої і невиробничої сфер. Отже, виникає необхідність типології
країн, тобто визначення окремих типів країн шляхом порівняння якісних і
кількісних показників їх господарства.

Типологія країн може виглядати по-різному, залежно від того, які ознаки
покласти в їх основу. Найчастіше за критерій беруть рівень розвитку і
особливості структури господарства. Загальновизнаними для визначення
рівня економічного розвитку країни є валовий національний продукт (ВНП)
або валовий внутрішній продукт (ВВП)

Для визначення типу країн крім рівня економічного розвитку, особливостей
структури господарства враховуються також рівень сформованості
організаційно-управлінських структур, функціонально-галузевих структур.
Виходячи з цих критеріїв, виділяють п’ять типів країн: 1. Економічно
розвинуті країни. 2. Середньорозвинуті країни перехідної економіки. 3.
Постсоціалістичні країни перехідної економіки. 4. Країни, що
розвиваються. 5. Країни централізовано керованої економіки.

Розглянемо групу середньорозвинутих країн перехідної економіки. Йдеться
про групу країн, в яких сформувався сучасний механізм ринкової
економіки, але їх господарство має економічні показники поки що
скромніші, порівняно з економічно розвинутими країнами, і не до кінця
сформовані господарські структури. Серед них розрізняють дві підгрупи
країн. Перша – країни , що із запізненням стали на шлях капіталістичного
розвитку. Це Іспанія, Португалія, Туреччина, Греція тощо. Всі вони
віддавна відігравали важливу роль у світовій історії, перші три навіть
мали в свій час могутні колоніальні імперії. Однак, їх розвиток деякий
час стримувався пережитками суспільних відносин попередніх формацій.
Втім, незважаючи на скромніші економічні показники, протягом останніх
десятиліть саме тут відбуваються найбільш динамічні процеси економічної
перебудови. Ці країни все більше інтегруються до загальноєвропейських
економічних структур.

Друга підгрупа – країни нової індустріалізації. На сході Азії це –
Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур та ін.; в Латинській Америці –
Мексика, Аргентина, Уругвай, Бразилія, Чилі. В цих країнах ідуть
особливо динамічні процеси перебудови господарства. В азіатських
країнах, так званих далекосхідних тиграх (або «драконах»), поштовх
прискоренню економічного розвитку дали значні інвестиції американського
та японського капіталу, залучення передових технологій промислово
розвинутих країн. Дальші успіхи пов’язані із вдало проведеними
економічними реформами, в процесі яких створені сучасні
організаційно-управлінська та функціонально-галузева структури
господарства.

PAGE

PAGE 15

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020