.

Податки в системі фінансових методів (дипломна)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
1060 10484
Скачать документ

Дипломна робота на тему:

Податки в системі фінансових методівЗ М І С Т

Стор.

Вступ__________________________________________________

Розділ 1. Податки в системі фінансових методів державного

регулювання економіки ___________________________________

Економічна сутність податків та їх еволюцію в умовах ринкової
економіки__________________________________

Особливості використання податків як методу регулювання
економіки__________________________________________

Основні принципи формування податкової політики______

Розділ 2. Аналіз ефективності застосування діючої системи

оподаткування і податкової політики в умовах трансформації економіки

України_________________________________________________

2.1. Передумови становлення сучасної податкової системи в Україні

2.2. Особливості діючої податкової системи та податкової

політики___________________________________________

Рівень податкового навантаження в економіці та окремих

її секторах________________________________________

Розділ 3. Основні напрями реформування податкової системи

України_________________________________________________

Засади та шляхи реформування системи оподаткування в

Україні____________________________________________

Прийняття Податкового кодексу як важлива умова

посилення регулюючої ролі держави в економіці_________

3.3. Передбачувані наслідки здійснення податкової реформи в

Україні____________________________________________

Висновки______________________________________________

Список використаної літератури___________________________

Додатки_______________________________________________

В С Т У П

Податки є не лише головним джерелом доходів бюджету, але й потужним
фінансовим інструментом регулювання економіки. Безжалісно втручаючись у
сферу стратегічних рішень, нерідко примушують керівників змінювати
тактику дії компанії.

Здійснюючи регулювання економіки через податки, держава шляхом зменшення
(збільшення) маси податкових надходжень, зміни ставок податків і форм
оподаткування, надання податкових пільг може сприяти створенню умов для
розвитку пріорітетних галузей економіки, стимулювати інвестиційну,
інноваційну й підприємницьку активність.

Становлення податкової системи в Україні розпочалося без належного
теоретичного обґрунтування. Як приклад використовувалися західні моделі
оподаткування, але при цьому не враховувалися спецефічні особливості
соціально-економічного розвитку країни, пов’язані з глибокою
деформованістю інфраструктури економіки України, рівнем розвитку
сучасних форм грошового обігу тощо в Україні і в західних країнах. Всі
ці фактори визначають нестабільний характер податкової політики і
справляє негативний вплив на розвиток макро- і мікроекономічних процесів
у державі.

Податкова політика виявилася відірваною від структурної політики, як в
нинішніх умовах повинна бути основою економічної політики, створила
значні податкові навантаження на товаровиробників, обумовила вилучення
обігових коштів підприємств, спричинила зростання цін на продукцію,
відкрила легальні і нелегальні шляхи для ухилення від сплати податків.
Фактично податки на сьогодні використовуються як пасивний інструмент для
забезпечення загальнодержавних потреб.

Для підвищення дієвості податкового механізму в державному регулюванні
економіки країни необхідно посилити наукове обгрунтування податкової
політики, з метою забезпечення економічного розвитку, розвитку науки,
освіти і культури, охорони здоров’я та дотримання прав людини.

Виникнення багатьох теоретико-методологічних проблем та практичних
протиріч з приводу оподаткування, що загострилися у зв’язку з розробкою
Податкового кодексу вимагає поглиблення дослідження економічної суті
податків, їх еволюції розвитку і ролі в ринковій економіці, фінкцій
податків і принципів формування податкової політики, методів оцінки
податкового навантаженнята його перерозподілу, взаємодії податків з
іншими елементами економічної системи тощо.

В магістерській роботі розглядається широке коло проблем пов’язаних зі
станом податкової системи України, її недоліками та напрямами
реформування з метою необхідного поповнення дохідної частини бюджету.
Рівень державного регулювання визначається питомою вагою фінансових
ресурсів, які мобілізуються у формі податків, у їх загальній величині, а
також у ВВП. Таким чином, податкові надходження у загальному обсязі
фінансових ресурсів держави посідають значне місце. Податки виступають
важливим інструментом регулювання економіки, перерозподілу ВВП на цілі
економічного розвитку і соціальних гарантій населенню.такою умовою
успішного розвитку економіки держави повинна стати ефективна податкова
система.

Податкова система стає все більш гнучкою. При збереженні основ і
структури податкового законодавства державні регулюючі органи вибірково
і тимчасово знижують податкові ставки і навіть відміняють податки для
підприємств, виконуючи цілі державного регулювання економіки. Все ширше
використовуються знижки з податку на прибуток, направленого на
капіталовкладення, на наукові дослідження і впровадження їх досягнень,
на створення нових робочих місць, охорону навколишнього середовища.

Важливу регулюючу роль відіграє система оподаткування вибрана урядом.
Зниження податкового навантаження веде до збільшення чистого прибутку,
посилення стимулюючої господарської діяльності, росту капітальних
вкладень, зайнятості і пожвавлення господарської кон’юнктури. Змінюючи
податкові ставки на прибуток держава може створити стимули капітальних
вкладень, а маневруючи рівень податків – впливати на фонд споживання в
цілому на рівень цін. Таким чином, по мірі ускладнення і вдосконалення
державного регулювання економіки податки все ширше використовуються для
регулювання структури народного господарства.

Об’єктом дослідження у магістерській роботі є податки в системі
фінансових методів державного регулювання економіки, проведено аналіз
діючої системи оподаткування, а також розроблені основні напрями
реформування податкової системи України.

Проблемам оподаткування присвячені праці таких відомих вчених в Україні
як Федосов В.М., Василик О.Д., Кучерявенко М.П. та інші. За кордоном
аналіз таких питань проводився Д. Черніком, В. Радіоновою, А.
Бризгаліним, П. Мостовим.

Інформаційну базу дослідження склали законодавчі акти України,
монографічна література українських і зарубіжних авторів, статті
періодичних видань, статистичні збірники та доповіді науково практичних
конференцій.

Основною метою дослідження є поглиблене вивчення теоретико –
методологічних і практичних питань щодо оподаткування в Україні,
дослідження проблем його правового регулювання та удосконалення.
Дослідження по даній темі проводилися в інституті економіки НАН України.

Розділ 1.

Податки в системі фінансових методів державного

регулювання економіки.

1.1. Економічна сутність податків та їх еволюція в умовах ринкової
економіки

Теорія оподаткування формує методологічні основи податкових
відносин, виходячи з положень економічних теорій про відтворення та
державу. Податки — необхідна ланка економічних відносин у суспільстві і
виникли вони з появою держави. В них, за висловом К.Маркса, “втілено
економічно виражене існування держави”[1,C.308]. Матеріальний зміст
податків полягає в тому, що вони є частиною новоствореного продукту,
який в процесі його розподілу і перерозподілу в обов’язковому порядку і
безповоротно мобілізується на користь держави для виконання покладених
на неї функцій.

Отже, реальний процес оподаткування здійснюється державою. Під впливом
розвитку вчення про державу змінювалось уявлення щодо економічної суті
податків. У різні періоди історії і на різних континентах, незалежно від
форм держав, загальними були суперечки щодо ролі держави у сприянні
економічному і соціальному розвитку. Стосовно поглядів на роль держави
чітко прослідковуються два напрями: 1) теза А. Сміта щодо
непродуктивного характеру державних послуг і 2) погляди на господарську
діяльність держави як потребу економічного і соціального розвитку, його
фактор.

Згідно теорії А. Сміта, податки необхідні для задоволення таких
суспільних благ, як оборона, забезпечення безпеки громадян і їх майна,
освіта, і лише в окремих випадках — для забезпечення виконання
контрактів[2,C.37]. Д. Рікардо вважав, що податки повинні
використовуватись винятково у фіскальних цілях, оскільки вони
перешкоджають процесу утворення і нагромадження капіталу, а тому і
найкращим податком є найменший податок[3,C.397].

Як неминуче зло, необхідну трату сил для будь-якої держави, розглядав
податки прибічник теорії споживання Ж.Б. Сей. Він вважав, що податки не
виконують утворювальної ролі, і чим вони менші, тим краще[4,C.174].

Згідно поглядів представників неокласичної теорії (Р.Солоу, М. Фрідмен,
Г. Хезліт, Д. Роббінсон, Дж. Мід), яка базується на концепції податкової
нейтральності, сучасна (для їх часу) економіка самонастроюється, а
державне втручання допускається лише в певних межах. Податкова політика
повинна допомагати збалансувати зростання виробництва, попит і
пропозицію, підпорядковуючись ринковому господарству. Так, Дж. Мід, який
побудував неокласичну модель, відводив державі лише непряму роль у
регулюванні економічних процесів, вважаючи державу дестабілізуючим
фактором з обмеженим зростанням її витрат. Зовнішні коригуючі заходи
повинні бути направлені лише на те, щоб усунути перепони, що заважають
дії законів вільної конкуренції[5,C.127].

У неокласичній теорії широкий розвиток одержали два напрями: теорія
пропозиції та монетаризм. Теоретики економіки пропозиції (А.Леффер,
Р.Мандаль, Дж.Гільдер, М.Фелдстайн, Уейденбаум, Г. Шмольдерс, М.Бернс,
Г.Стайн та ін.) поділяли думку щодо негативного впливу державного
втручання в економіку[6,C.107,C.73].

На їх погляд, систематичне втручання держави у господарське життя, її
політика доходів, зайнятості, соціального забезпечення справляє
руйнівний вплив на економіку. Таке втручання відкидається, а роль
держави обмежується здійсненням політики, що сприяє вільній
господарській діяльності, а також підтримці необхідного рівня грошової
маси, проведенню кредитних заходів, обмеженню соціальних витрат.
Прихильники теорії пропозиції категорично відкидають ідею нарощування
бюджетних витрат для стабілізації або формування попиту, кваліфікуючи
її як чинник дестабілізації економіки і підштовхування інфляції. Не
сприймаючи політику бюджетної експансії, вони виступають за
збалансований бюджет, оздоровлення фінансів.

Автори теорії пропозиції заперечують ідею використання податків як
засобу антициклічної дії на економіку. Прогресивно зростаючий податок на
доходи окремих осіб і корпорацій розглядається як перешкода для
зростання збережень, а отже, і нових капітальних вкладень, нарощування
ділової активності, стійкого економічного зростання. При цьому
висувається вимога щодо радикального зниження граничних податків і
ставок, скорочення ступеня прогресивності оподаткування доходів. Такі
заходи розглядаються як ефективний засіб стимулювання приватної
ініціативи, створення сприятливих умов для підтримки ділової активності
на основі необмеженого ринкового саморегулювання, розширення
інвестицій і оптимального довготермінового темпу економічного
зростання. Ключем до вирішення найбільш гострих економічних проблем
вважається стимулювання широкої приватної ініціативи та приватного
підприємництва, а найважливішим важелем їх стимулювання — зниження
податкових ставок і надання податкових пільг привілеїв корпораціям.
Тільки через стихійний ринковий механізм і всіляке підвищення
пропозиції, за твердженням прибічників цієї теорії, можливо забезпечити
ефективне використання ресурсів і стимулювати попит на продукцію.
Будь-яке збільшення бюджетних витрат на ці цілі відкидається, як і
підвищення витрат на соціальні потреби. Бюджетний дефіцит як один з
негативних показників стану економіки пропонувалось усунути. При цьому
підкреслювалось значення економії державних витрат і збалансованості
бюджету. Виходячи з існування тісного зв’язку між інфляцією і
зростаючими державними витратами, прихильники цієї теорії вважали цей
зв’язок подвійним: 1) постійне зростання бюджетного дефіциту тягне за
собою монетаризацію державного боргу; 2) вплив тяжкого податкового
тягаря на фактори пропозиції (працю, збереження та інвестиції). У цьому
зв’язку, на їх думку, скорочення державних витрат повинно було сприяти
боротьбі проти інфляції і в той же час створити умови для успішного
здійснення податкової реформи. Крім того, значне збільшення соціальних
витрат — результат економічної політики демократичних партій — означає
направлення більшої частини ресурсів на споживання, зменшує
можливість економічного зростання. Звідси — скорочення державних витрат
слід починати, в першу чергу, з витрат на соціальні програми.

Теорія “економіки пропозиції” за допомогою одночасного скорочення
податків і державних витрат мала намір вирішити головне заздання:
зменшити державне втручання в економіку, уповільнити інфляцію і
збільшити темпи економічного зростання. Для боротьби з інфляцією
передбачалось використати ще один метод — контроль за зростанням маси
грошей в обігу за допомогою політики високого проценту.

Механізм регулювання економічних процесів, запропонований
теоретиками “економіки пропозиції”, — складний і суперечливий.
Сумнівно, щоб скорочення податків і державних витрат при наявності
великого бюджетного дефіциту сприяло оздоровленню державних фінансів. В
цій теорії недостатньо розроблені питання, пов’язані з нестачею доходів,
проблемами соціальної політики, витратами на воєнні цілі, зростанням
безробіття, спадом темпів економічного зростання.

Повністю покладались на механізм ринкового саморегулювання
економіки й теоретики “раціональних очікувань” (Р. Лукас, Дж.
Мут, Р. Берроу, Н. Уоллес, Т. Саржет та ін.). Ця концепція припускає, що
в ході конкуренції приводяться в дію всі важелі саморегулювання, що
ефективно самонастроюють економічну систему і забезпечують її рівновагу.
Автори даної теорії не припускали можливості циклічних коливань
виробництва; Однак, ігноруючи справжню основу циклічних коливань, вони
розглядали їх як результат помилок, що допускаються економічними
суб’єктами протягом короткострокового періоду. Причиною можливих
помилок вважалась неякісна, викривлена інформація, що заважає правильно
оцінити кон’юнктуру і виробити реальні прогнози. Прибічники концепції
раціональних очікувань відкидали і державне регулювання економіки, а
заходи економічної політики вважали неефективними і безперспективними.
Вони орієнтувались на крайню ступінь абстрагування від реального
економічного процесу, про що свідчать рафіновані математичні моделі,
побудовані на основі їх концепції. Ці абстракції не відображали в
узагальненому вигляді економічну систему з усіма притаманними їй
специфічними особливостями і були недостатніми для відповіді на
злободенні питання реального економічного процесу[7,C.113,C.352].
Відхиляючи роль держави в регулюванні економічних процесів, теоретики
“раціональних очікувань”, як і прихильники теорії “економіки
пропозиції”, обстоюють необхідність надання максимально можливої
свободи ринковим регуляторам для впливу на напрями й перерозподіл
потоків капіталу[8,C720].

Таким чином, спільним у поглядах представників першого напряму
дослідження податків є те, що останні можуть виконувати лише фіскальну
функцію і, отже, є прямим вирахуванням з чистого доходу, створеного в
суспільстві. Це, на наш погляд, однобічний підхід до визначення природи,
ролі і місця системи оподаткування в житті суспільства. Адже природа
податків визначена законами відтворення. Як категорія перерозподілу,
податки залежать, перш за все, від умов зростання або зниження всього
сукупного доходу суспільства. Отже, їх не можна пов’язувати лише з
формуванням бюджетних ресурсів.

Положення про податки як чинники економічного зростання розвивалось
теоретиками другого напряму, дослідження податків, пов’язаного зі
з’ясуванням стимулюючого впливу податків на соціально-економічні
процеси в країні. Так, точніше формулювання положення щодо
стимулюючого впливу податків на виробництво одержало характер
взаємовідносин граничної корисності благ і трудової вартості.
Представники маржиналістської теорії (Г. Госсен, і. Джевонс, Л.
Вольрас), застосувавши метод аналітичної геометрії для визначення
стимулюючого впливу підвищеної оцінки благ, і, отже, зростання податків
на виробництво, прийшли до висновку, що внаслідок позбавлення платника
податку деякої кількості виробленої ним продукції, вигода, одержана від
граничного блага, буде більшою, ніж витрати на його виробництво, тому
виробництво продовжуватиметься до тих пір, поки обидві ці величини
(вигода і витрати) не урівноважаться, причому кількість вироблених
продуктів зросте[9,C.].

Таким чином, керуючись наведеною схемою, треба визнати, що примусове
вилучення у платника податку деякої кількості благ без спеціального
еквівалента, створює у нього стимул для підвищення продуктивності праці
і тягне за ссбою збільшення виробництва, оскільки воно не може бути
перекладене на інших осіб.

Згідно теорії німецької школи (Л. Штейн, В. Зомбарт) податки є
виробничим споживанням капіталу. Так, Л. Штейн вважав податок виробничою
витратою: кожний податок входить у витрати виробництва товарів і таким
чином перекладається на всіх споживачів, але державні послуги,
збільшуючи продуктивність праці, повертають громадянам сплачений
податок.

Представник італійської фінансової школи Ф. Нітті писав, “що в усіх
сучасних країнах податок переслідує 2 цілі: а) фіскальну; б) економічну,
господарську (заборонну або обмежувальну). У сучасних бюджетах податки
набувають все більшого значення (заборонного або обмежувального)
відносно до тих форм виробництва та обміну, які визначаються шкідливими,
і заступницького – відносно таких, які вважаються корисними”[10,C.174].

Російські фінансисти (В.Твердохлєбов, Н.Тургенєв, І.Озеров, І.Кулінер)
розглядали податки як знаряддя економічних і соціальних реформ з метою
перерозподілу майна, підтримки одних форм господарювання та розвитку
інших. Незважаючи на те, що їх податкові теорії носили сугубо прикладний
характер (вони обмежувались вивченням способів мобілізації фінансових
ресурсів для утримання держави) в них були враховані закономірності
розвитку товарно-грошових відносин і міжнародні тенденції формування
основ ринкового господарювання. Рекомендації цих учених
використовувались при виробленні чаходів по зміцненню фінансового
господарства країни[11,C.16]. Деякі російські фінансисти, наприклад
А.Соколов, визнаючи певний вплив податкової політики на економічні
процеси, разом з тим підкреслював, що це не означає доцільність її
використання кожного разу, коли виникає необхідність досягнути певних
цілей в економіці[12,C.258]. Свою позицію автор аргументував наступним
чином. По-перше, податкова політика не є єдиним фактором, що впливає на
економіку. Наприклад, завдання стимулювання заощаджень можна вирішувати
не лише за допомогою податкового механізму, а й шляхом проведення
відповідної кредитної політики. По-друге, наука не може точно визначити
до яких наслідків призведе та чи інша дія держави в галузі податків. Це
обумовлено тим, що економічна система знаходиться в постійному розвитку.
Знання, одержані про неї в минулому, на даний момент можуть знецінитися
тією чи іншою мірою, що сприятиме неоднозначному тлумаченню економічних
процесів у теоретичних дослідженнях. Звідси – різні точки зору на
конкретні заходи у сфері податків. По-третє, податкова політика
порівняно з іншими методами впливу на виробництво має певну
неповоротність. Це пов’язано із законодавчим затвердженням будь-яких
податкових змін. А це, в свою чергу, призводить до того, що
найрадикальніші зміни, продиктовані наукою, можуть бути блоковані, а ці
зміни, як правило, запізнюються відносно потреб реальності, що
обумовлено часовими лагами. По-четверте, податкова політика обмежена у
своєму вплив на економічні процеси, оскільки податки є лише частиною
перерозподільчих відносин, а тому не можуть суттєво змінити відносини
виробництва і розподілу, а лише скоригувати їх. Окрім того, основна
функція податків — забезпечення фіскальних потреб держави, тому і
проведення податкової політики, перш за все, повинно підпорядковуватись
цій меті.

В 30-і роки XX ст. науково обгрунтував втручання держави в економіку
англійський економіст Дж. Кейнс[13,C.494]. Згідно його теорії головне
завдання економічної політики держави полягає в управлінні сукупним
попитом, а основним інструментом проведення політики управління попитом
є державний бюджет, який розглядався ним як стабілізуючий чинник
відтворення. Варіюючи різницею між доходами і витратами бюджету залежно
від конкретних економічних умов, держава здатна підтримувати той чи
інший баланс між нагромадженим і застосовуваним у виробництві капіталом,
тобто цілеспрямовано впливати на обсяг сукупного попиту, а через нього –
на величину пропозиції.

Дж. Кейнс вважав, що держава може сприяти досягненню відповідності між
платоспроможним попитом і обсягом ниробництва за допомогою упорядкування
державних витрат, регулювання позичкового проценту й податків. Він
відзначав, що серйозні зміни в податковій політиці (поряд зі змінами
проценту) можуть викликати зміни в схильності до споживання,
підкреслюючи, що люди схильні збільшувати своє споживання із зростанням
доходу, але не в тій мірі, в якій він зростає. З цього положення було
зроблено висновок про те, що необхідне державне втручання, спрямоване на
стягнення за допомогою податків доходів, розміщених поза банківською
системою, і відповідно фінансування за рахунок цих коштів інвестицій і
поточних державних витрат. Урядовий попит повинен, на думку Дж. Кейнса,
мультиплікувати (примножити) виробництво, обмін, зайнятість. Дж. Кейнс
відстоював необхідність прогресивного прибуткового оподаткування,
яке служить “вбудованим стабілізатором”. Податкові надходження
коливаються автоматично, змінюючись від величини доходу населення і
податкових ставок. Між податками і національним доходом існує певна
залежність.

Кейнсіанська теорія державних фінансів відкинула догмат збалансованого
бюджету, легалізуючи бюджетні дефіцити для стимулювання економіки. Так,
в умовах кризи або депресії держава повинна скорочувати податки і
збільшувати витрати державного бюджету, допускаючи бюджетний дефіцит, і,
таким чином, створювати додатковий попит у стагнуючій економіці. При
високій кон’юнктурі фінансова політика повинна стримувати попит шляхом
підвищення податків і обмеження витрат. Бюджетні дефіцити могли
зберігатись і при зростаючому виробництві для стимулювання економіки і
досягнення найбільших темпів зростання.

У післявоєнні роки проблема економічної динаміки висунулась на передній
план. Послідовники Дж. Кейнса – Е. Хассен, У. Геллер, Е. Дамар, Р.
Харрод, К. Кларк, Г. Хеллер, Ф. Ноймарк та ін. доводили необхідність
систематичного впливу держави на економіку. Податки розглядались як
головний регулятор нагромадження, “вбудований механізм гнучкості”, який
повинен забезпечити підйом економіки. Серед “вбудованих стабілізаторів”
пропонувались: автоматичні (прогресивний прибутковий податок, бюджетні
витрати) і керовані (різноманітні податкові та інші фінансові
заходи)[14,C.353-360]. Балансуючи цими стабілізаторами, на їх думку,
можна забезпечити господарське піднесення. Суть їх антикризової політики
полягала в тому, що держава повинна пристосовувати оподаткування та інші
фінансові важелі до економічного циклу. При пожвавленні й підйомі
виробництва – посилювати оподаткування створюючи спеціальний резерв
держави, а з наближенням кризи – збільшувати обсяг попиту шляхом
скорочення податків і зростання державних витрат. Для зниження темпів
інфляції рекомендувалось підвищувати податки, які б скорочували доходи.

В 60-70-і роки XX ст. велика група економістів (П. Самуельсон, Дж.
Гелбрейт, Т. Балог та ін.), визнаючи неефективність існуючих методів
державного регулювання, намагалися синтезувати теорії різних напрямів,
їх теорія державно-монополістичного регулювання (інституалізм),
спираючись на так звану змішану економіку, робить акцент на розподіл
національного доходу з урахуванням оптимального співвідношення між
приватним і державним секторами в довгостроковому аспекті. Цьому повинна
сприяти, зокрема, політика, штучно стримуючи попит, і зменшувати
державні витрати, державних витрат і податків, в т.ч. прискорена
амортизація, що створює умови для нових інвестицій[16,C.113].

У концепціях інституалістів прослідковується характерне для сучасних
соціальних теорій прагнення спиратись на реальні процеси. Вони виходять
із швидкозростаючого промислового виробництва, що базується на крупних
корпораціях, зростаючому їливі науково-технічної революції, неминучому
ускладненні систем управління, зростаючій потребі в планомірній
організації Виробництва, інституалісти покладають на державу великі
надії в Організації і стимулюванні науково-технічного прогресу. Держава,
на їх думку, повинна взяти на себе організацію фундаментальних
досліджень, системи освіти, професійної підготовки, реалізацію
експериментальних, найризикованіших у комерційному підношенні
проектів і т. п.

Інституалісти вбачають в державі реальну силу, здатну стримати негативні
процеси. Здійснення реформ вони пов’язують із посиленням регулюючої ролі
держави. Так, на думку Дж. Ґелбрейта, слід більше покладатись на
фінансово-бюджетну, ніж на кредитно-грошову політику, сполучаючи її з
підвищенням податків, скороченням федерального дефіциту і значним
зниженням процентних ставок[17,C.144]. Економічна теорія Дж. Ґелбрейта
найреалістичніше відображає сучасний стан і проблеми економіки та
передбачає багато в чому дійові заходи щодо її оздоровлення.

Рекомендації щодо синтезу ринкового і державного регулювання знайшли
відображення в посткейнсіанській теорії, основними творцями якої є Д.
Роббінсон і Н. Калдор. Вони виступають за удосконалення механізму
регулювання економіки, за рівномірніший розподіл доходу за допомогою
податків, які не потребують докорінної ломки. Мобілізована податками
частина національного доходу, за їх теорією, може бути придатною для
активного впливу на структуру і капіталовкладення. Ця теорія змикається
з популярною у розвинутих країнах реформістською концепцією нівелювання
доходу податками.

Фундатором популярної реформістської теорії “податки інструмент
зрівняння доходу” є Е. Жирарден. Її поділяють американські економісти Р.
Тибольд, Дж. Гелбрейт, С. Кузнець, Д. Пичлер, англійські — К. Кросланд,
Г. Коул, французькі — М. Клюдо, Ж. Фураст’є та багато інших. На їх
думку, за допомогою прямих податків (прибуткового, податку зі спадщини і
дарувань), що стягуються за прогресивними ставками, можна ліквідувати
майнову нерівність, яка виникає з розвитком суспільства. При цьому вони
виступають за обмеження оподаткування підприємців, інакше, на їх думку,
зникне стимул до розширення виробництва[18,C.113].

Світовий досвід функціонування ринкової економіки підтвердив
справедливість висновків прихильників другого напряму дослідження
податків, які розглядають останні як об’єктивну необхідність, обумовлену
фінансовими потребами поступального розвитку суспільства і як дійовий
регулятор економічних і соціальних процесів у суспільстві.

Сучасні вітчизняні вчені досліджують різні аспекти впливу податків на
всі стадії відтворювального процесу, здійснюють пошук оптимальних меж
податкового тягаря, визначають напрями розвитку податкового
механізму[19,C.37]. Їх дослідження свідчать про те, що неможливо точно
визначити межі загального рівня оподаткування економіки, але можна
прослідкувати тенденцію взаємозв’язку між розвитком економіки, часткою
податкових надходжень у бюджет і структурою податків, що допомагає
запобігти негативних наслідків дії податків або їх згладити в певній
економічній ситуації.

Таким чином, аналіз теоретичних розробок щодо оподаткування
свідчить про багатогранність і складність використання податків як
фінансових регуляторів. Тому для вироблення ефективної податкової
політики необхідні узгодженість і постійне коригування окремих методів
і засобів податкового механізму з урахуванням конкретної економічної
ситуації в країні і ролі держави в регулюванні соціально-економічних
процесів.

Сучасні теорії оподаткування повинні грунтуватись на фундаментальних
дослідженнях факторів відтворення: капіталу, землі і праці. На базі
цього повинен розроблятись механізм використання конкретних податкових
форм і методів управління процесом відтворення, які необхідно постійно
коригувати і вдосконалювати з урахуванням конкретної економічної
ситуації в країні з метою досягнення більшої результативності
податкового регулювання економіки в перехідний до ринку період.

1.2. Особливості використання податків як методу регулювання економіки

В економічній літературі на протязі значного періоду панувала точка
зору, що податки виконують роль джерела доходу бюджету. Це пов’язано з
тим, що вчені економісти-класики А. Сміт, І. Петті, Ж-Б. Сей, Д. Рікардо
вважали. економіку сталою саморегулюючою системою. Практика розвитку
світової економіки в першій половині XX століття внесла уточнення в цю
тезу. Як зазначалось вище, до пошуку нових підходів підштовхнула Велика
депресія 30-х років, яка зумовила появу кейнсіанської теорії зайнятості.
В цій теорії причиною економічних спадів розглядався недостатній
сукупний попит, що стримує розвиток виробництва, а вирішити ці проблеми
мало державне втручання, Дж.М.Кейнс вважав, що держава – повинна
здійснювати свій керівний вплив на схильність до споживання частково
шляхом відповідної системи податків, частково шляхом фіксації норми
проценту і частково, можливо, ще й іншими способами[13,C.133]. Ці
погляди мали найбільше розповсюдження у 70-х роках XX століття.
Вважалось, що шляхом зміни величини і структури податкових надходжень до
бюджету можна було локалізувати циклічні коливання економіки,
стимулювати споживання і інвестиції. Так, американський економіст Д.Д’ю
відстоював точку зору, що в «сучасному суспільстві податки функціонують
скоріше як регулятори, ніж як доходний захід»[20].

Дещо пізніше послідовники Кейнса обгрунтували теорію, згідно з якою
податки розглядалися як «вбудовані стабілізатори». Коротко сутність цієї
теорії полягає в тому, що зменшення податкових надходжень збільшує
дефіцит бюджету. Це повинно здійснювати стимулюючий вплив на виробництво
завдяки збільшенню сукупного попиту. Прихильники кейнсіанства вважали,
що свідоме маніпулювання податками та державними витратами з метою зміни
реальних обсягів національного виробництва та зайнятості, контролю над
інфляцією та прискорення економічного зростання є головним елементом
податкової політики. Проте для забезпечення ефективності податкового
регулювання економіки вибір інструментів регулювання у кожному окремому
випадку мав відбуватися з урахуванням конкретної економічної ситуації.
Слід зауважити, що цілий ряд економістів досить обережно відноситься до
теорії використання податків, як інструменту регулювання економічних і
соціальних процесів в державі. Основні їх аргументи полягають в тому, що
зменшення податків не завжди створюють стимули до праці, збільшують
інвестиції і підвищують добробут населення.

Критичному ставленню з боку деяких вчених до зазначеної теорії сприяла і
поява монетариської теорії, яку запропонував М. Фрідман. Він пропонував
обмежити втручання держави в економіку виключно сферою регулювання
грошового обігу. Податкам тут відводилась другорядна роль і вважалось,
що вони впливають тільки на рівень інфляції. Однак на практиці теорія М.
Фрідмана не знайшла повного підтвердження. Не отримали визнання і
різноманітні напрямки неокейнсіанства.

Зважаючи на динамічність економічних процесів і їх своєрідність в кожній
певній країні застосування тих чи інших економічних теорій в практиці
державного регулювання вимагає виваженого відношення. Виваженого підходу
потребує використання таких теорій в Україні, обтяженій специфікою
перехідного періоду. Особливо це стосується теорій, що включають в себе
таку важливу складову як фіскальний елемент. Це пов’язане з
особливостями економічної категорії «податки», в якій перетинаються
економічні і фіскальні інтереси та яка виступає як важлива складова
макроекономічної системи. Сьогодні Україна вже має більш виважену думку
відносно цих напрямів розвитку, завдяки накопиченню певного власного
досвіду щодо практичного використання названих моделей.

Саме тому з’явилося розуміння важливості посилення ролі держави в
регулюванні економічних процесів, на відміну від переваг, що надавалися

саморегулюючим процесам, які мали місце на перших етапах становлення
самостійності.

Незаперечним є той факт, що зараз податки не можуть бути нейтральними до
економічних процесів. Їх постійний розвиток безперечно викликатиме
необхідність пошуку відповідних методів та форм податкових відносин. А
завдання підвищення ефективності останніх завжди буде пов’язане з
конкретними умовами функціонування економічної системи. Податки завжди
були соціально-та історично обумовленою категорією і з розширенням
функцій держави зростала їх роль як інструменту регулювання економіки.
Але завжди еволюція податкового процесу відображала співвідношення
інтересів держави і різних верств суспільства. Саме , від вірного
визначення і задоволення цих інтересів багато в чому залежить ;
політично-соціальна стабільність держави.

Основне завдання держави – акумуляція та використання фінансових
ресурсів на цілі, що відповідають інтересам всіх суб’єктів держави в
конкурентних соціально-економічних умовах. Забезпечення інтересів
держави і суспільства через механізм оподаткування реалізується при
виконанні зобов’язань юридичних та фізичних осіб перед державою щодо
створення фондів грошових коштів та їх ефективного використання. Збіг
інтересів держави та платників податків свідчить про наявність в цій
сфері єдиного національного, державного інтересу. При відсутності такої
єдності постає завдання виявити та усунути причини, котрі призвели до
розбіжностей цих інтересів.

Таке твердження не є абстракцією, воно має суттєве практичне значення.
Існування в суспільстві певного розподілу сил між соціальними групами
населення, а також ступінь володіння механізмом погодження інтересів
значною мірою визначають суспільно-орієнтовану і професійно орієнтовану
спрямованість податків.

Податки – це об’єктивне суспільне явище, яке справляє великий
економічний вплив на всі суб’єкти ринку: споживача, виробника, державний
бюджет. Загальною метою податкової політики кожної країни є досягнення

балансу між економічною ефективністю суспільної діяльності і соціальною
справедливістю.

Податкова політика як складова частина фінансової політики, значною
мірою залежить від ролі, яку відіграє держава в економічних процесах,
від того наскільки активно вона втручається у ринкові відносини. Тобто
оптимальність оподаткування визначається в основному часткою податкових
надходжень у валовому внутрішньому продукті (ВВП).

Зарубіжний досвід свідчить, що сучасним податковим системам властива
вагома частка податкових надходжень бюджетів у ВВП. На початку 90-х
років вона становила: у США – 30%, Японії – 31%, Англії – 37%, Канаді –
37%, Німеччині – 38%, Італії – 40%, Нідерландах – 48%, Норвегії – 48,3%,
Швеції -61%[21].

Слід зазначити, що для більшості країн з розвинутою ринковою економікою,
властиве помірне оподаткування, яке поєднує кілька цілей, зокрема
створення сприятливого податкового клімату для господарської діяльності
й ефективного розв’язання соціальних проблем. В цілому, податки можна
характеризувати як законодавче оформлену, примусову форму одержання
державою частки вартості ВВП, фінансовий гарант виконання державою її
функцій та інструмент регулювання економічного розвитку. На наш погляд,
це визначення більш узагальнено та повно, відображає ті суттєві риси, що
характеризують податок. Крім того, підкреслюється єдина природа
податків, що пояснює можливість взаємозаміни багатьох з них.

Наявність прямих та непрямих податків є характерною рисою податкових
систем всіх сучасних держав. Відмінність полягає у їх співвідношенні.
Світовий досвід використання прямого та непрямого оподаткування доводить
до висновку про недопустимість їх протиставлення без ґрунтовного
дослідження об’єктивно притаманних цим податкам функціональних рис,
соціально-економічних умов, що склалися в країні, етапів історичного
розвитку, які пройшла в ній податкова система, зокрема такі її складові,
як податковий контроль та податкова свідомість переважної частини
населення.

До переліку найвагоміших особливостей непрямих податків слід віднести
те, що вони виконують переважно фіскальні функції. Непрямі податки
відіграють незначну регулюючу роль, проте вони надійно формують доходи
бюджету, надають йому стабільності. Вони менш чутливі до ключових
макроекономічних показників. Мобілізація цих податків у значній мірі
виключає приховування доходів від оподаткування. Непрямі податки є по
своїй суті податками на споживання. При зростанні ролі державного
регулювання економіки непрямі податки менш придатні для вказаної мети.

На відміну від них прямі податки об’єктивно, більшою мірою, володіють

регулюючими можливостями щодо розвитку підприємництва. В прямих податках
об’єктивно закладені суттєві стимулюючі можливості, які пояснюють широке
використання та постійне вдосконалення їх механізму в країнах, що
поставили за мету досягнення високого рівня економічного розвитку на
базі розширення та підвищення ефективності суспільного виробництва.

Головним серед прямих податків виступає податок на прибуток.
Оподаткування прибутку, з одного боку, забезпечує залежність державного

бюджету від процесів, які відбуваються в матеріальному виробництві, а з
іншого надає широкі можливості здійсненню заходів по державному
регулюванню економіки. Проте специфіка динаміки прибутку, її схильність
до значних коливань в залежності від фаз економічної кон’юнктури та фаз
відтворювального циклу зумовлює більш значні коливання надходжень до
державного бюджету, ніж у випадку з податком на додану вартість (ПДВ).

Податок на прибуток має чітко визначений регулюючий характер і заснована
на ньому податкова система не може бути нейтральною: вона завжди
стимулює чи, навпаки, дестимулює ті чи інші процеси. Цей аспект
оподаткування має особливе значення і в той же час потребує особливої
уваги і обережності.

При використанні податку на прибуток самостійну проблему являє механізм
його обчислення та стягнення. Міжнародні порівняння переконують, що
через недоліки цього механізму прийнята в Україні ставка цього податку,
є надто високою. Наприклад, в 1995 р. розраховане по діючій в Україні
30-процентне оподаткування прибутку, по моделі Світового податкового
кодексу в базі становило 48-54% оподаткування[22]. Недосконалість
стандартів бухгалтерського обліку в Україні, не дозволяють сьогодні
отримати точне уявлення про фінансові результати діяльності виробництва.
З огляду на це, технічна складність обчислення податку на прибуток,
пов’язана з необхідністю розрахунку собівартості реалізованої продукції
та прибутку, що оподатковується робить недоцільною, односторонньою
спрямованість національної податкової системи на даний вид податку.

Слід зазначити, що серед податків, які формують основні доходи бюджету,
найважливішим лишається податок на прибуток. Тому важливим для
підвищення ефективності системи оподаткування є прийняття закону «Про
оподаткування прибутку підприємств», яким передбачено систему заходів по
зменшенню оподаткованого прибутку на суму отриманих дивідендів, податків
на майно, землю, витрат на утримання соціально-культурних закладів тощо.

Ставки податку на прибуток також мають тенденцію до зміни і визначаються
відповідно до діяльності. Так, прибуток підприємств, включаючи
підприємства, засновані на власності окремого громадянина України
оподатковуються за базовою ставкою. Прибутки від посередницьких
операцій, аукціонних торгів оподатковуються за збільшеною ставкою. А
прибуток підприємств і організацій агропромислового комплексу
оподатковується за зменшеною ставкою щодо базової. Такий підхід дає
можливість підприємствам поповнити власні обігові кошти.

Структура податків теж не є сталою і відзначається більшою чи меншою
своєрідністю в різних країнах. Слід відмітити, що на структуру податків
впливає дуже багато соціально-економічних умов країни, чисельність і
віковий склад населення, рівень індустріалізації, доходи на душу
населення та інше. Для країн із низьким рівнем економічного розвитку
низькими доходами характерна або повна відсутність платежів зі
соціального страхування, або їх незначна питома вага. В. той же час такі
держави, як правило, інтенсивно використовують податки на зовнішню
торгівлю, оскільки, по-перше, значну частину доходів такі країни
отримують за рахунок експорту ресурсів сировини, по-друге, число
суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності завжди відносно менше, ніж
кількість внутрішніх платників, і, по-третіх, доходи від
зовнішньоекономічної діяльності значно легше контролювати і обкладати
податками, ніж відносно низькі доходи резидентів. В сучасний період
розвинуті країни, у зовнішній торгівлі яких переважає науково- і
капіталоємна продукція з високою питомою вагою добавленої вартості в
ціні, прагнуть уникати інтенсивного оподаткування зовнішньоекономічної
діяльності. Тут має місце високий рівень доходів населення та потреба
товарів і послуг, які і складають основний об’єкт оподаткування. Крім
того слід враховувати, що індустріальне розвинуті країни, здебільшого,
мають давні традиції організації податкообкладання внутрішніх доходів і
дисциплінованих платників податків, висока ступінь свідомості яких є
важливим елементом культурних традицій. В цих країнах стягненні державою
обов’язкові відрахування на цілі соціального захисту населення в цілому
займають набагато більшу питому вагу в загальній сумі доходів, ніж в
країнах, що розвиваються.

В системі прямих податків, які сплачують фізичні особи, провідне місце

займає прибутковий податок. Його вагомість зростає саме при переході до
ринку, коли створюються передумови збільшення особистих доходів
громадян. Тому в Україні, як і в деяких інших країнах СНД зараз
застосовується прогресивне оподаткування, яке дозволяє по мірі зростання
доходів стягувати з них грошові кошти в більших розмірах. Але
відсутність в більшості країн СНД середнього класу, велике явне і
приховане безробіття привели до того, що сьогодні в них доля податку на
прибуток громадян в дохідній частині бюджету України нижче долі податку
на прибуток підприємств. Це не відповідає світовій практиці, але є
об’єктивною особливістю саме України в перехідний період. Поступова
зміна функціонального розподілу доходів в економіці в напрямку
підвищення ролі доходів населення може забезпечити вдосконалення
структури податкової системи. Вирішення цих питань може відбуватися
тільки в умовах економічного зростання, при перегляді усієї соціальної
політики, зокрема політики в сфері заробітної плати і доходів населення.
Тільки в цьому випадку в перспективі можливо буде підвищити роль податку
з доходів фізичних осіб в доходах бюджету[23].

Що стосується недоліків, притаманних прямим податкам, то вони значною
мірою пов’язані із станом економіки, недоліками самого механізму
визначення і сплати податку. Насамперед це стосується експансії тіньової
економіки активного приховування доходів та ухилення від сплати, що
характерне перш за все саме при прямому оподаткуванні. Вирішення цих
проблем безпосередньо пов’язане із реформуванням податкової системи на
базі адекватного законодавчого забезпечення, з реалізацією такої моделі
оподаткування, яка б грунтувалась на органічному поєднанні інтересів
держави та платника податків.

З огляду на особливості сучасного етапу розвитку оподаткування, коли з
розмірами податкової ставки пов’язуються в основному масштаби
податкового тягаря і, природно, напрями подальшого реформування
податкової системи, слід зупинитися ще на деяких закономірностях
визначення і функціонування такого важливого компоненту оподаткування,
як податкова ставка. Проте, необхідне визначення граничної податкової
ставки, яка являє собою податок, що сплачується з додаткового доходу.
Гранична податкова ставка – це приріст сплачених податків, розділених на
приріст доходу. Разом з тим, ця ставка деякою мірою перевищує розмір
особистого прибуткового доходу, оскільки підвищення ставки
застосовується лише до доходу, що знаходиться в рамках кожної податкової
групи.

Більш повне уявлення про податковий тягар дає середня податкова ставка.
Це загальний податок, розділений на величину доходу, що
оподатковується. Визначення середньої податкової ставки безпосередньо
лежить в основі розподілу податків на прогресивні чи пропорційні та
регресивні. В дослідженні проблем оподаткування та його регулюючої ролі
в розвитку економіки цей розподіл виявляється дуже важливим. Податок
вважається прогресивним, якщо його середня ставка підвищується по мірі
росту доходу. Він зумовлює не тільки більшу абсолютну суму, але й більш
значну долю доходу, що оподатковується, по мірі росту доходів в цілому.
Податок визначається як регресивний в тому випадку, коли середня ставка
якого понижується по мірі росту податків. Цей податок може приносити
більшу абсолютну суму, а може й не призводити до росту абсолютної
величини податку при підвищенні доходів. Фактично непрямі податки в
доходах менш забезпечених груп населення мають регресивний характер, їх
частка вища, ніж у більш забезпечених. Податок визначається пропорційним
в тому випадку, коли середня податкова ставка залишається незмінною,
незалежно від розмірів доходу[24].

Прогресивність чи регресивність кожного окремого податку і податкової
системи в цілому є важливим свідченням ефективності її фіскальної
функції. Одночасно, це має велике значення при аналізі ролі
оподаткування у державному регулюванні економіки, у вирішенні питань
соціально-економічного розвитку будь-якої держави. З часів А. Сміта
теорія податків містить положення про неможливість дійсно пропорційного
оподаткування, тому, що податок, наприклад, в розмірі 10% може бути для
бідного незмірно важчим, ніж для заможної людини. В реальному плані
податки можуть бути прогресивними, коли їх тягар зростає для великих
доходів, або регресивними, що більше їх відчувають в своїх доходах бідні
прошарки населення. Необхідно враховувати, що відзначений характер
податків не залишається незмінним. Регресивність окремих податків по
мірі зростання добробуту суспільства може поступово пом’якшуватись.
Слід зазначити, що коли йде мова про регресивність оподаткування,
мається на увазі не математична формула, за допомогою якої податок
нараховується відносно ціни, обсягу продаж, доданої вартості та таке
інше, а саме його фактичне співвідношення з доходами платників податків.
Підвищення ефективності системі оподаткування позитивної ролі в процесах
державного регулювання вимагає підсилення її регулюючої функції. Ця теза
в світовій практиці відноситеся до загальноприйнятих. Одні носять цілком
самостійний характер (А.М.Брячихін, М.А.Сажіна), а в інших входить до
складу економічної (Б.Г.Болдирєв) або до розподільчої (Д.Г.Чернік). В
умовах перехідної економіки простежується аналогічний підхід і при
визначенні стимулюючої функції податків. Отже, А.М.Брячихін вважає, що
вона включає в себе дві складові: розподільчу та перерозподільчу. Саме
податки приймають участь в процесах перерозподілу ресурсів та багатства,
це явище об’єктивне, відбувається незалежно від волі держави і свідчить
саме про регулюючу функцію податків. Реалізуючи цю функцію, держава
регулює процеси соціально-економічного розвитку, стимулюючи чи
дестимулюючи окремі його напрями. Тобто, певною мірою, особливо в умовах
економічної кризи, у регулюючої та стимулюючої функцій одна мета –
забезпечення економічної стабілізації, підтримки вітчизняного виробника,
стійкого і збалансованого розвитку суспільства. В той же час між
регулюючою і стимулюючою функцією є й певні розбіжності. Регулююча
функція більшою мірою орієнтована на макроекономічні процеси і
пропорції, а стимулююча – націлена на мікроекономіку та відображає
конкретну мотивацію економічного зростання на рівні фірм, підприємств
тощо. Але ці розбіжності лише підкреслюють, що стимулююча та регулююча
складові дуже взаємопов’язані ефективність їх реалізації залежить
значною мірою від конкретної податкової політики не тільки на макро- але
й на мікрорівні організації виробництва. А значить при виконанні цих
функцій значну роль відіграє суб’єктивний фактор.

Так як регулююча функція з тим чи іншим знаком («+», «-»), накладається
практично на всю базу оподаткування, саме вона і визначає ефективність
системи оподаткування як важливого важеля державного регулювання
економіки, тобто виступає важливою складовою економічною функцією. Це
випливає і із визначення, яке пропонує Б.Г.Болдирєв для економічної
функції. Він вважає, що, реалізація «економічної функції означає, що
податки, як активний учасник перерозподільчих процесів, здійснюють
серйозний вплив на відтворення виробництва, стимулюючи або стримуючи
його темпи, посилюючи і нагромадження капіталу, розширюючи чи звужуючи
платоспроможний попит населення».[] Економічна функція реалізується
через систему санкцій, виключень, податкових кредитів. Вона проявляється
в зміні об’єкту оподаткування, розмірів і ставок податків та інших
параметри які пов’язані з розподільчими відносинами.

В спеціальній літературі в числі функцій податків виділяється і
контрольна (Д. Чернік, В. Федосов). Вона проявляється в ролі оціночного
показника ефективності кожного окремого податку та системи в цілому. Те,
що контрольна функція податків проявляється лише в умовах дії
економічної функції (зокрема її розподільчої складової), на наш погляд
робить недоцільним її виділення в якості самостійної.

Крім фіскальної та економічної функції на думку окремих економістів
податки виконують також соціальну функцію[25]. Отже, і контролюючу
функцію і соціальну – також можна віднести до складу економічної. Адже
остання охоплює всі процеси, пов’язані з розподілом і перерозподілом
ресурсів та багатства в суспільстві в цілому.

Проведене дослідження демонструє, таким чином, що суспільне призначення
економічної категорії «податки» достатньо повно проявляється у двох
функціях: фіскальній та регулюючій. Тобто від ефективності державного
регулювання суттєво залежить повнота реалізації цих функцій.

В умовах перехідної економіки Україна реформує податкову систему,
вдосконалює її структуру та формує механізм її функціонування в
фінансовому просторі країни. На нашу думку при проведенні конкурентної
податкової політики значення і місце податків у суспільному розвитку
визначається не лише змістом та об’єктивністю самої економічної
категорії «податки» та її функцій, але й суб’єктивністю дій держави.
Ефективність податкової політики прямо залежить від того, наскільки
повно і вміло буде використовувати та реалізувати держава функції
податків.

1.3. Основні принципи формування податкової політики

Характер і цілі податкової системи визначає податкова політика, яка
являє собою цілеспрямовану діяльність держави у сфері встановлення і
справляння податків. Вона має бути сформована таким чином, щоб, з одного
боку, забезпечувати виконання базової функції податків — фіскальної
(наповнення бюджету фінансовими ресурсами, необхідними для виконання
державою її функцій), а з іншого — сприяти реалізації регулюючої функції
податків із метою посилення впливу податкового механізму на процеси
відтворення.

Здійснюючи вплив на відтворювальні процеси, держава, як правило,
переслідує такі цілі: досягнення постійного стійкого економічного
зростання; забезпечення стабільності цін на основні товари і послуги;
забезпечення повної зайнятості працездатного населення; забезпечення
певного мінімального рівня доходів населення; створення системи
соціального захисту незахищених громадян; досягнення рівноваги у
зовнішньо- економічній діяльності; захист навколишнього середовища.

Досягти цих цілей одночасно практично неможливо. Зниження податків,
збільшення державних витрат на соціальні цілі породжує бюджетний
дефіцит, інфляцію та інші негативні явища. Знайти балансове
співвідношення між можливостями держави по збору податків і досягненням
певних соціально-економічних цілей — це і є головним завданням
податкової політики держави. За допомогою податкового механізму держава
створює необхідні умови для прискореного нагромадження капіталу і його
перерозподілу, а також переливу робочої сили в найперспективніші галузі
економіки, формування конкурентного середовища, активізації інноваційної
та інвестиційної діяльності, впровадження досягнень науки у виробництво,
розвитку експортно-імпортної діяльності та інших факторів, що сприяють
структурним зрушенням в економіці і, перш за все, у провідній її
Принцип ефективності податкової системи означає наявність у ній
інструментів, що стимулюють економічне зростання, господарську
діяльність індивідуумів і підприємств. Нейтральність означає рівновеликі
податкові вилучення незалежно від сфер прикладання капіталу і видів
економічної діяльності. Простота податкової системи виражається в її
доступності для широкого кола (зрозуміла техніка підрахунку податків і
заповнення різних форм податкової звітності).

Розглянуті принципи формування податкової політики є, на наш погляд,
основними критеріями оцінки якості податкової системи країни. Перед
будь-яким урядом завжди стоїть проблема — чому віддати перевагу:
економічному зростанню і ефективності, чи рівності і справедливості;
нагромадженню чи споживанню, безпосередній участі у виробничому процесі
чи непрямому впливу на ринкові стимули. Від цього вибору залежатиме
характер податкової політики та її спрямованість.

В Україні в перехідний до ринку період податкова політика повинна бути
спрямована (разом з іншими важелями регулювання) на створення
передумов для формування соціально-орієнтованої, екологобезпечної
економіки. Однією з таких передумов є структурна перебудова економіки,
для забезпечення якої необхідно проводити активну структурну політику,
збалансовану з податковою. При цьому слід задіяти активний варіант
податкової політики, при якому проявляється як фіскальна, так і
стимулююча (стримуюча) функція податкової системи.

Розділ 2.

Аналіз ефективності застосування діючої системи оподаткування і
податкової політики в умовах трансформації економіки України.

2.1. Передумови становлення сучасної податкової системи в Україні

Протягом декількох десятиліть в Україні, як і в цілому в і колишньому
СРСР, недооцінювалась роль товарно-грошових відносин, зокрема, такого
надійного індикатора стану економіки держави, як фінанси.
Народногосподарські пропорції і формувались без урахування фінансових
критеріїв. Недооцінка ролі фінансів в економіці, нерозуміння
обмеженості фінансових, як і будь-яких інших ресурсів, нереальна
інвестиційна політика призвели економіку на межі 1980-1990-х років до
фінансової кризи і порушення грошового обігу. Саме фінанси найповніше і
иайоб’єктивніше відобразили негативні явища і тенденції господарського
життя країни, такі як нераціональна структура ниробництва, його низька
ефективність; галузеві і міжгалузеві диспропорції; зниження
продуктивності праці в галузях матеріального виробництва, відставання
в галузі науково-технічного прогресу; зменшення фінансової віддачі
від капітальних вкладень, розбалансованість споживчого ринку і як
результат — перевищення державних витрат над доходами, наростання
інфляційних процесів і бюджетного дефіциту, що виявилося на початку 90-х
років.

Основну фінансову базу бюджету становили відрахування під прибутку і
податок з обороту. Відрахування від прибутку підприємств, що
направлялись в бюджет, безумовно, мали податковий характер. Але
принципова відміна від податків полягала в індивідуальності ставок,
можливості змінити їх у будь-який момент галузевими міністерствами і
фінансовими органами без участі законодавчих гілок влади. Будь-яких
науково-обгрунтованих критеріїв визначення частки прибутку, що вносилась
у бюджет, і частки, що залишалась у розпорядженні суб’єкта
господарювання, не існувало. На практиці .таким критерієм служила
прибутковість того чи іншого підприємства. Чим краще працювало
підприємство, тим більше фінансових ресурсів із нього стягувалось у
бюджет, і тим вищі процентні відрахування встановлювались на наступний
плановий період. Ставку відрахувань можна було підняти протягом
календарного року, якщо державному або місцевому бюджету потрібні були
додаткові кошти.

Централізація максимально можливої маси фінансових ресурсів і наступний
перерозподіл їх через витратну частину бюджету неминуче призвели до їх
переливу від добре працюючих до слабо працюючих підприємств. У
підприємств була відсутня заінтересованість в одержанні
максимального прибутку. Наслідком цього стали низька ефективність
виробництва, нераціональна витрата товарно-матеріальних цінностей,
зростання собівартості продукції, хоч в планах закладалось її зниження.
Останнє спричинило зниження платежів підприємств і організацій у
державний бюджет. Так, якщо у 1980 р. частка платежів із прибутку
підприємств у державному бюджеті становила 36,8 %, то в 1989 р. вона
знизилась до 24,5 %[26,C.442-443].

З метою підвищення ефективності виробництва з середини 1980-х років в
Україні почали проводитись економічні експерименти по розширенню прав
підприємств у плануванні та економічному стимулюванні виробництва,
запроваджуватись нормативні методи розподілу прибутку, ресурсні платежі
тощо. Перевага нормативного методу розподілу прибутку перед
обов’язковими відрахуваннями прибутку підприємств у бюджет полягає в
тому, що він зацікавлював підприємства в зростанні загальної маси
прибутку. Нормативний метод повинен був виключити необгрунтоване
адміністративне втручання галузевих міністерств і фінансових органів
протягом календарного періоду, перегляд фінансових нормативів.

Впровадження нормативного методу розподілу прибутку – це перший крок до
податкової системи. Однак між нормативом розподілу прибутку і податком
на прибуток велика різниця. По-перше, податок встановлюється законодавче
за єдиною ставкою для всіх підприємств і організацій за винятком окремих
галузей або категорій платників, для яких податкова ставка може бути
вища або нижча, але також заздалегідь визначена законом. При
нормативному методі проценти відрахувань встановлювались диференційовано
для кожного окремого підприємства галузевими органами управління (за
узгодженням з фінансовими органами) у річному плані. Нормативні
відрахування від прибутку робились не від загального, а від
розрахункового прибутку, тобто за вирахуванням першочергових платежів у
бюджет і процентів за користування кредитом. Понадплановий прибуток
розподілявся за встановленим загальним нормативом, а деколи норматив для
планового і понадпланового прибутку був різним. По-друге, норматив
вилучення прибутку в бюджет спирався на ті свпіввідношення, що
складалися роками при обов’язкових відрахуваннях від прибутку в бюджет,
через що встановлювався, звичайно, на рівні вище 50 %, досягаючи для
окремих підприємств понад 90%[27,C.346]. Крім того, існував ще норматив
відрахувань у централізовані галузеві фонди, тобто в розпорядження
міністерств. По-третє, прибуток, що залишався в організації,
розподілявся згідно незмінному нормативу, хоч тут обмеження були
рухливішими.

Другою передумовою переходу до податкової системи було введення
ресурсних платежів. Плата за основні виробничі фонди є прообразом
податку на майно підприємств. Як і нормативи відрахувань від прибутку
ставки плати за фонди були диференційовані, а величина ставок надмірно
висока. Звичайно, ставки становили 8-12 % вартості фондів. Але головна
причина невдачі даної політики полягала в тому, що при стягненні
основної маси прибутку колективу підприємства було байдуже, якими саме
способами він втягується: через плату за фонди або прямим методом
відрахувань у бюджет. Так що матеріальної зацікавленості в кращому
використанні виробничого потенціалу не виникало, витратний механізм
продовжував функціонувати.

Була введена також плата за трудові ресурси, яка на перший погляд
переслідувала дві цілі: 1) зміцнити фінансовий стан місцевих бюджетів і
2) знизити трудозатрати і стимулювати підвищення продуктивності праці.
Однак введена в планові доходи міст плата за трудові ресурси зумовила
парадокс. Проведення трудовивільняючої політики стимулювалось на рівні
підприємств, але ставало невигідним територіальним органам влади. Адже
скорочення чисельності працюючих призводило до випадання планових
платежів, збільшувало дефіцит бюджету, а збалансований бюджет могло
перетворити в дефіцитний. Таким чином була штучно посилена
різнонаправленість інтересів підприємств і місцевих органів управління.
Норматив плати за трудові ресурси не був диференційований залежно від
кваліфікації, рівня забезпечення регіонів трудовими ресурсами. На
підприємствах помітних позитивних зрушень також не відбувалося з тих же
причин, що стосувалися введення плати за основні фонди.

Поряд із відрахуваннями від прибутків і ресурсними платежами важливим
джерелом доходів бюджету був податок з обороту. Він стягувався головним
чином з галузей, що виробляли товари народного споживання, і виконував у
надто розширених масштабах ті функції, які сьогодні здійснюють акцизні
збори. Податок з обороту вносився підприємствами-виробниками і включався
в ціну товарів. На відміну від акцизних зборів, що охоплювали вузьке
коло виробів, ціна на які визначається високим попитом при низькій, як
правило, собівартості, податок з обороту розповсюджувався майже на весь
асортимент споживчих товарів: продукцію легкої, текстильної,
місцевої промисловості, агропромислового комплексу, автомобільної
промисловості (легкові автомобілі в межах ринкового фонду), вироби
складної побутової техніки (побутові холодильники, телевізори,
магнітофони, радіоприймачі тощо). Податком з обороту обкладались і
теперішні підакцизні товари, в першу чергу алкогольні і тютюнові вироби.
Цей податок служив регулюючим доходом бюджету і диференційовано
розподілявся по бюджетах усіх рівнів.

Податок з обороту був, з одного боку, гарантованим і стабільним джерелом
доходів бюджету (в 1990 р. частка податку з обороту становила 28,1 %
доходів державного бюджету),[28,C.34-35] а з другого, — регулятором
госпрозрахункової рентабельності по окремих видах продукції. Він
стягувався з конкретних видів юдукції за багаточисельними
індивідуальними ставками, що призводило до багатьох викривлень у ціновій
структурі. Податки з обороту іноді використовувались для регулювання
попиту і узгодження його з пропозицією. Наприклад, для деяких споживчих
товарів, яких було недостатньо, ставки податку з обороту могли бути
різко збільшені, а для окремих товарів першої необхідності — низькими,
або навіть негативними (в разі їх субсидування).

У державний бюджет направлялись строкові платежі; мито; надходження від
грошово-речових та спортивних лотерей, від реалізації облігацій
державної внутрішньої виграшної позики; відрахування грошових коштів від
тимчасових цін на нові вироби поліпшеної якості, а також від реалізації
товарів за договірними цінами і державного майна; податок з доходів від
показу кінофільмів; державне мито; плата за воду, що забирається
промисловими підприємствами з водогосподарських систем та інші доходи
від ведення господарської діяльності. Доходи, що поступали в
бюджет від населення, мали суттєво менше значення. Їх базу становив
прибутковий податок, який для абсолютної більшості населення становив 13
% місячної заробітної плати, і лише низькооплачувані були звільнені від
нього або вносили його за ставкою 8 %. У 1991 р. прибутковий податок з
населення становив 9,0 % від доходів державного бюджету. У місцеві
бюджети вносились також податки з приватних житлових будинків, дачних
ділянок, індивідуальних транспортних засобів, з доходів від
кооперативної діяльності, а також плата за патенти, прибуткові податки з
громадян, що займалися індивідуальною трудовою діяльністю.

Таким чином, в кінці 80-х на початку 90-х років база доходів державного
бюджету, незважаючи на її розширення за рахунок ресурсних платежів і
змін в порядку розподілу прибутку підприємств, почала скорочуватись і
доходів стало не вистачати для збалансування бюджету. У 1991 р. дефіцит
державного бюджету становив 7,1 % ВВП. Поява бюджетного дефіциту – це не
випадкове явище, а концентроване вираження негативних процесів, що
накопичились в економіці країни, які наростали протягом тривалого
періоду, відображались у фінансах, грошовому обігу, породжували
інфляцію, посилювали розбалансованість товарного ринку.

Призупинити негативні явища, що дестабілізували економіку, фінансову
систему і грошовий обіг в країні можна було шляхом переходу від
командно-адміністративної системи управління до ринкових відносин.
Історична необхідність і неминучість переходу до ринкових відносин стала
очевидною. Глибокі перетворення відносин власності і у зв’язку з цим
економічного базису були викликані завданням виправити серйозні
деформації в економіці. Протягом декількох десятиліть у країні
порушувався закон вартості, ігнорувались об’єктивні умови, що вимагали
різноманіття форм власності, невиправдано був зроблений висновок щодо
подолання багатоукладності економіки. Останнє було досягнуто виключно
позаекономічними методами, шляхом адміністративного усуспільнення усіх
засобів виробництва без урахування реального стану справ.
Недооцінювалась роль дрібнотоварного виробництва як одного з важливих
секторів економіки.

Ринкове реформування економічної системи України мало на меті
активізувати діяльність усіх суб’єктів господарювання (незалежно від
форм власності) на пошук і реалізацію резервів для зростання
виробництва, підвищення його ефективності і на цій основі створити умови
для зростання добробуту народу. Одним із вузлових елементів формування
ринкових відносин є податковий; механізм, який виключає будь-яке
директивне вилучення прибутку або інших засобів у суб’єктів
господарювання.

2.2. Особливості діючої податкової системи та податкової політики

Становлення самостійної податкової системи України розпочалося у 1991 р.
з прийняттям Закону Української РСР “Про систему оподаткування”, який
згодом зазнав ряд суттєвих змін. Основні принципи нині діючої системи
оподаткування, перелік податків і зборів (обов’язкових платежів) до
бюджетів та до дсржавних цільових фондів, а також права, обов’язки та
Відповідальність платників визначені Законом України “Про систему
оподаткування” та “Про внесення змін до Закону України “Про систему
оподаткування”.[29]

Згідно зазначених законів об’єктами оподаткування визначені: доходи
(прибуток), додана вартість продукції (робіт, послуг), вартість
продукції (робіт, послуг), у тому числі митна, або її натуральні
показники, спеціальне використання природних і ресурсів, майно юридичних
і фізичних осіб та інші об’єкти, визначені законами України щодо
оподаткування. До інших платежів податкового характеру віднесені збори
до державних і цільових фондів, таких як Пенсійний фонд. Державний
Інноваційний фонд, збір на обов’язкове соціальне страхування тощо, які
створюються відповідно до законів України і формуються за рахунок
визначених законами України податків і зборів (обов’язкових платежів)
юридичних (незалежно від форм гласності) і фізичних осіб.

Законом України “Про систему оподаткування” (із зазначеними змінами)
передбачена дворівнева система оподаткування підприємств, організацій і
фізичних осіб: перший рівень – загальнодержавні (обов’язкові платежі) і
другий – місцеві податки і збори (обов’язкові платежі). До
загальнодержавних податків і зборів, які встановлюються Верховною Радою
України і справляються на всій території України, віднесені податки на
прибуток (доходи) і на власність, платежі за використання природних
ресурсів; внутрішні податки на товари та послуги; податки на міжнародну
торгівлю та зовнішні операції, внески до державних цільових фондів.
Серед місцевих податків і зборів, механізм справляння та порядок сплати
яких встановлюються сільськими, селищними, міськими радами відповідно до
переліку і в межах граничних ставок, установлених законами України (за
деяким винятком, передбаченим законом), найбільші надходження
забезпечують 2 податки — з реклами і комунальний, а також ринковий збір.
Решта — 13 зборів — забезпечують незначні надходження до місцевих
бюджетів.

Ставки податків, податкові пільги та механізм стягнення кожного з
податків і зборів, визначаються спеціальними податковими законами
(окремими для кожного виду податків і зборів).

В основному перелік податків, визначених законами України, відповідає
світовим стандартам. Однак сама по собі ця відповідність не гарантує
ефективності податкової системи. Визначальну роль в ефективності
податкової системи відіграють структура податків, рівень їх ставок,
перелік і принципи надання пільг, методи контролю за сплатою податків.

В основу формування податкової системи і податкової політики з самого
початку була покладена ліберальна модель реформування економіки,
заснована на ідеї дерегулювання економіки, яка була широко поширена на
початку 80-х років у промислове розвинутих країнах. Ідея дерегулювання
економіки передбачає лібералізацію податкового законодавства, зниження
податкових ставок і скорочення кількості податкових пільг, що в кінці
кінців повинно призвести до зменшення податкового тягаря.

Таким чином, з перших кроків становлення податкової системи в Україні в
підході до її формування проявився не індивідуалізм, який передбачає
врахування історичних особливостей економічного розвитку країни, а
копіювання чужих податкових систем (причому, як правило, сьогоднішніх,
відпрацьованих протягом не менш як двох століть). Непорівнянність
економіки України з господарством розвинутих країн за рівнем розвитку
продуктивних сил, галузевою та організаційною структурою виробництва,
ступенемрозвитку ринкових механізмів господарювання і відкритості
економіки, ціновими пропорціями, станом законодавства, правилами
Звітності, рівнем забезпеченості кадрами, підготовленими до роботи в
ринкових умовах, унеможливлювало застосування в Україні податкового
механізму в такому ж вигляді, як він застосовується у розвинутих
країнах. Але всі ці обставини не були повною мірою враховані при
формуванні податкової системи і податкової політики в Україні, що
зумовило її суперечливість і неефективність. Як свідчить світовий
досвід, податкова система може бути ефективною лише тоді, коли при її
формуванні не відкидаються специфічні умови національної економіки,
трудові традиції населення, а також багато інших факторів, внаслідок
яких і в західних країнах немає хоч би двох ідентичних податкових
систем, або загальноприйнятної найвдалішої системи.

Податкова система України характеризується рядом особливостей,
пов’язаних як з об’єктивними обставинами, що виникли у зв’язку з
трансформацією економічної системи і становленням державності, так і з
суб’єктивними факторами – нерозвинутістю законодавчо-нормативної бази,
низькою якістю управлінських рішень тощо.

По-перше, в українській податковій політиці відсутня цілеспрямованість.
До податкової системи ставляться різноманітні, часом суперечливі
(несумісні) вимоги: забезпечення фінансової стабілізації, стимулювання
розвитку виробництва, вирівнювання умов господарювання різних
господарюючих суб’єктів, подолання інфляції, активізація
інноваційно-інвестиційної діяльності, скорочення податкового тягаря
тощо, що робить її нелогічною, створює труднощі в управлінні фінансами.
Багато з цих питань раніше вирішувалось різними фінансовими і
нефінансовими інструментами державного впливу.

Причиною відсутності цілеспрямованості податкової політики є нечіткість
економічної доктрини країни, яка повинна лежати в основі розробки
податкової політики, неузгодженість окремих елементів економічної
політики (структурної, інноваційної, інвестиційної, бюджетної тощо).

У відлагодженій податковій системі реалізуються всі функції податків,
однак у кожний визначений момент відповідно з завданнями, що стоять
перед країною, пріоритет віддається або відтворювальній, або стимулюючій
(регулюючій) функціям. Нинішній податковій системі України притаманний в
основному фіскальний характер, що утруднює реалізацію закладених в
податку стимулюючої та регулюючої засад. Відсутня диференціація ставок
податків (особливо на прибуток підприємств). Однакові податкові ставки
встановлені для тих, хто створює додану вартість, і тих, хто її
перерозподіляє. Податкова система виступає як саморушійна сила, не
забезпечуючи реалізацію економічної політики держави.

По-друге, структура податкової системи неадекватна ринковій економіці.
Переважна частина податків сплачується юридичними особами, на відміну
від країн із ринковою економікою, де основними платниками податків
виступають фізичні особи. Це пов’язано з тим, що принципова модель
податкової системи України формувалась на базі структури доходів
господарюючих суб’єктів, що склалися в рамках економіки
командно-адміністративного типу. Ця модель передбачала, що: 1) основна
маса оподатковуваного доходу формується в державному секторі економіки;
2) основними платниками податків виступають юридичні особи; 3) основним
джерелом податкових надходжень є промисловість (сільськогосподарське
виробництво має податкові пільги, сектор послуг незначний, роль
будівництва та інших сфер матеріального виробництва невелика); 4)
основними податками є непрямі податки, а прямі податки мають допоміжний
характер. Перехід до економіки ринкового типу спричиняє суттєві зміни в
структурі ВВП, які повинні відобразитись на структурі податкових
надходжень в бюджет.

В Україні за період з 1992 по 1999 р. знизилась частка оплати праці
найманих працівників у ВВП з 51,1 % у 1992 р. до 46,2 % у 1999 р., або
на 4,9 процентних пункта, а частка валового прибутку, змішаного доходу
знизилась на 12,6 процентних пункта (див. табл. 2.2.1).

Зміни в структурі ВВП призвели до зменшення часток прибуткових податків
(з підприємств і населення разом) у доходах Зведеного бюджету на 1,5
процентних пункта (див. табл. 2.2.2). Зниження мало місце також через
те, що частина доходів, які становлять чистий змішаний дохід, не
підлягає оподаткуванню прибутковим податком (зокрема, доходи від
грошового капіталу, контрабандного імпорту тощо). До того ж доходи саме
цієї Категорії найбільш складні для контролю і можуть бути Найбільшою
мірою приховані від оподаткування. Через невідпрацьованість механізму
стягнення податку з цих доходів незначна їх частина знаходиться поза
системою податкового обліку та не декларується.

Таблиця 2.2.1. Структура валового внутрішнього продукту України за
категоріями доходу (%)

Роки 1992 1994 1995 1996 1997 1998 1999

Валовий внутрішній продукт 100 100 100 100 100 100 100

У тому числі

Оплата праці найманих працівників 51,1 39,7 43,5 47,8 48,6 48,1 46,2

Податки за виключенням субсидій на виробництво та імпорт 1,0 17,3 19,1
21,9 19,4 19,2 18,5

Валовий прибуток, змішаний дохід 47,9 43,0 37,4 30,3 32,0 32,7 35,3

* Попередні дані.

Джерело: Національні рахунки України за 1998 рік. Стат. збірник. – К.:

Мінстат України, 2000. – С.25.

Однією з особливостей податкової системи України є висока частка
непрямих податків (податку на додану вартість, акцизних зборів, мита) і
державних цільових фондів (зайнятості, Інноваційного тощо), які
справляють такий же вплив на економічні процеси, як і непрямі податки. У
1998 р. частка непрямих податків і державних цільових фондів у загальній
сумі податкових надходжень становила 48,7%, а в окремі роки (1992,
1994-1996) – перевищувала 50% (відповідно 52,0; 52,4; 51,1 і 52,7) (див.
табл. 2.2.2).

Перевага непрямим податкам і зборам надається через те, що вони є
надійною і легко контрольованою дохідною базою бюджету в порівнянні з
прямими податками, які зазнають циклічних коливань. В окремі періоди
(1992 р. — коли був введений податок на додану вартість з високою
ставкою (28 %), а також в 1996-1997 рр., коли були підвищені ставки
акцизного зборів і ввізних мит на деякі товари) еластичність доходів від
непрямих податків була вищою за еластичність доходів від прямих податків
(див. табл. 2.2.3). Однак товаровиробниками непрямі податки сприймаються
неоднозначне, так як вони є ціноутворюючим фактором. Так, при
монопольному становищі товаровиробника у нього є можливість повністю
перекласти непрямі податки на кінцевих споживачів. У цьому разі непрямі
податки виступають чинником зростання внутрішніх цін, звуження
внутрішнього ринку, обмеження попиту (споживчого і виробничого),
приводять до того, що продукція вітчизняних) товаровиробників стає
неконкурентоспроможною за ціною не тільки на зовнішньому, але й на
внутрішньому ринку. А це є головною перешкодою для реалізації продукції,
згубно впливає на фінансовий стан підприємств (особливо в
машинобудівній, легкій, харчовій та інших галузях, що виробляють кінцеву
продукцію).

Таблиця 2.2.2. Структура податків в Україні (% до загальної суми доходів
Зведеного бюджету)

Роки

1992 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000

Прямі податки, всього

36,2 34,6 31,2 29,5 35,9 36,2 36,8 36,2

У тому числі

На прибуток підпри-ємств і організацій 22,7 27,3 23,5 18,2 20,6 19,8
19,7 15,4

Прибутковий податок 12,2 6,5 7,7 8,6 11,7 12,5 13,7 13,0

Податок на землю 1,3 0,8 3,1 2,7 3,6 3,90 3,4 1,9

Непрямі податки і збори, всього 52,0 52,4 51,1 52,7 44,8* 48,7* 46,2*
45,1*

У тому числі

ПДВ 39,3 24,8 21,9 20,7 29,3 25,4 25,1 25,3

Акцизний збір 4,9 3,2 2,0 2,1 4,3 4,4 5,4 5,6

Мито 6,7 22,7 25,1 28,4 8,6 15,5 11,999 12,3

*Без внесків у Пенсійний фонд

Розраховано за даними: Стат. щорічник України, 1994. – С.67; Стат.
щорічник України, 1997. – С.44; Стат. щорічник України, 1998. – С.58 –
59:

Стат. бюлетень за січень 2000. – №1. – С.86.

Податок на додану вартість, який через високу ставку (20 %), а також
недоліки в його обчисленні та стягненні, негативно впливає на стан
обігових коштів підприємств, збільшує ціну кінцевої продукції для
споживачів. У конкурентному середовищі можливості перекладання непрямих
податків звужуються і тоді значна частина тягаря непрямого оподаткування
падає на товаровиробника.

У країнах з розвинутою ринковою економікою негативні наслідки
впровадження непрямих податків, зокрема ПДВ, проявляються меншою мірою,
ніж в Україні: По-перше, через те, що в країнах, де існує ПДВ, цей
податок вводився поетапно. Першим кроком був податок з продажу, що
стягувався на федеральному рівні з фірм-виробників товарів, а на рівні
провінцій — з роздрібної торгівлі і ставки його значно коливались. На
другому етапі податок з продажу було замінено на ПДВ і середня його
ставка встановилась на рівні 14-15 %. По-друге, в більшості країн ставки
ПДВ — диференційовані залежно від призначення продукції (товари першої
необхідності, предмети розкоші тощо). По-третє, механізм стягнення не
впливає на стан обігових коштів, як це має місце в Україні.

В останні 8 років (1992-1999) в Україні надто низька частка такого
непрямого податку як імпортне мито в доходах консолідованого бюджету (в
1999 р. – 3,8%), що свідчить про надто ліберальне відношення нашої
країни до ввозу товарів некритичного імпорту, які можуть вироблятися і
виробляються вітчизняними товаровиробниками (низькі імпортні тарифи,
слабке застосування для захисту внутрішнього ринку нетарифних важелів
регулювання (квот, ліцензій тощо). На продукцію некритичного імпорту, що
ввозиться в Україну, припадає близько 50 % усього внутрішнього
споживчого ринку, а по окремих товарах легкої та харчової галузей до 90
%. Лише з 1999 р. намітилась тенденція до скорочення частки товарів
некритичного імпорту (продовольчих і товарів легкої промисловості та
інших споживчих товарів). Витрати, які несе бюджет в результаті
зменшення надходжень податків від товарів народного споживання через
розвал внутрішнього виробництва і передачу виробництва найприбутковішого
виду товарів народного споживання (алкогольної продукці) приватному
бізнесу, не перекриваються надходженнями в бюджет від імпортного мита та
інших непрямих податків. Крім втрат податків через надмірно
лібералізовану імпортну політику, досить значні втрати потенційних
податків мають місце внаслідок контрабандного ввезення багатьох
високоліквідних товарів (у т. ч. підакцизних).

Слабо розвинуті або зовсім відсутні в Україні ресурсні платежі, що
пов’язано з нерозвинутістю ринкової оцінки факторів виробництва землі,
корисних копалин, майна, робочої сили, а також податки на власність.
Платежі за забруднення навколишнього середовища не відповідають рентному
доходу, який можна було б забезпечити виходячи з потенціалу екосистем.
Не відрегульовані поки що питання місцевих податків, зборів і
перерозподілу податкових надходжень між державним і місцевим бюджетами.
Місцеві бюджети не мають солідної податкової бази, тоді як саме на
місцеві органи перекладається вирішення багатьох соціальних проблем.
Сьогодні до місцевих бюджетів повністю надходять платежі по податку на
прибуток підприємств. Спрямування податку на прибуток підприємств у
дохід місцевих бюджетів, на наш погляд, не обгрунтовано. Цей податок
повинен виконувати, перш за все, розподільчу функцію, перерозподіляючи
отриманий прибуток між високо- та низькоприбутковими галузями народного
господарства і тому повинен надходити державний бюджет. За місцевими
бюджетами слід закріпити податки на землю та майно, а також прибутковий
податок із громадян, що займаються підприємницькою діяльністю на
відповідній території, що може стати їх надійною доходною базою.

Аналіз структури податкових надходжень до державного бюджету свідчить
про те, що нині діюча податкова система використовує як опорні елементи
компоненти ВВП, частка яких або має тенденцію до с;;орочення (особливо
чистий прибуток і оплата праці найманих працівників), або відносно
постійна, з незначною тенденцією до зростання (чисті податки на товари
та імпорт).

По-третє, для податкової системи України характерне широке
розповсюдження різноманітних пільг.

Надання пільг — безсистемне: вони передбачаються не лише податковими
законами, а й іншими неподатковими законами, а також постановами
Кабінету Міністрів, указами Президента.

Пільги часто надаються вимушено, з урахуванням критичного стану тієї чи
іншої галузі, незалежно від пріоритетів і конкретних програм. Відсутні
чіткі критерії надання пільг і методи контролю за цільовим використанням
коштів, зекономлених в результаті надання пільг. Нерідко податковими
пільгами користуються не ті суб’єкти господарювання, для яких вони
передбачались, а зовсім інші, котрі різними незаконними шляхами
здобувають ці пільги і в такий спосіб ухиляються від сплати податків.
Організації, які мають податкові пільги, як правило, потрапляють під
вплив кримінальних структур.

Одне з суперечливих положень податкового законодавства — надання
податкових пільг різного роду благодійним організаціям (фондам),
кількість яких неухильно зростає. Відсутні єдині підходи благодійності.
В Україні на відміну від США та інших західних країн немає розвинутої
інфраструктури сфери послуг, історичні традиції вітчизняної філантропії
підзабуті. Пільги, які надаються благодійним організаціям, у більшій
частині не йдуть на суспільні потреби і є законною “лазівкою” для
ухилення від сплати податків.

Головною причиною широкого розповсюдження податкових пільг в Україні є
глибоке протиріччя між характером податкової системи, створеної за
західними зразками, і особливостями української економіки, перш за все,
глибокою деформованістю структури економіки, яка за 8 років
трансформації в ринкову ще більше поглибилась, загострились соціальні
проблеми.

По-четверте, податкова система характеризується нестабільністю, що
пов’язано не стільки з особливостями перехідної економіки, для якої
характерна гнучкість податкових законів, пристосування до об’єктивних
змін у продуктивних силах і виробничих відносинах, зовнішньоекономічних
відносинах, ситуації на товарних і фондових ринках тощо, а з
невідпрацьованістю податкових законів, поспішністю з їх прийняттям. Так,
у 1998-1999 р. за пропозиціями суб’єктів права прийнято більше як 150
змін до податкових законів. Це вносить хаос у роботу суб’єктів
підприємницької діяльності.[30] Кожен податковий закон потребує
тривалого та трудомісткого шліфування, врахування наслідків його
впровадження та узгодженості з іншими правовими актами, що регулюють
господарську діяльність. У противному разі податкове законодавство не
може протидіяти ухиленням від сплати податків, які часто носять
“легальний” характер.

Аналіз нині діючої в Україні податкової системи свідчить про те, що вона
поки що не адекватна ринковим умовам господарювання. Для того щоб
визначити напрями її реформування, необхідно оцінити рівень податкового
навантаження (тягаря), ступінь рівномірності його розподілу між окремими
суб’єктами господарювання, а також проаналізувати вплив податкового
механізму на вирішення структурних проблем.

2.3. Рівень податкового навантаження в економіці та окремих її секторах

Постановка питання щодо рівня податкового навантаження на економіку в
цілому і на окремі її сектори надзвичайно важлива, оскільки від
кількості і ставок податків, структури податкової системи, а також
наявності податкових пільг значною мірою залежить мотиваційний механізм
агентів ринку, їх здатність до нагромадження та інвестування грошових
коштів. Податковий тягар повинен аналізуватись як із відтворювальних
позицій, так і з позицій оцінки стимулюючого (антистимулюючого) впливу
оподаткування на виробництво. Залежність між виробництвом і
оподаткуванням є тією методологічною проблемою, з якої слід ниходити при
конструюванні оптимальної податкової системи.

Загальноприйнятої методики обчислення рівня податкового тягаря не існує.
Ще у XVIII ст., коли вперше було поставлене це питання, робились спроби
шляхом складних розрахунків визначити ту частку вільного доходу, яка
могла бути спрямована на задоволення державних витрат без шкоди для
народного господарства. Ця частка, за різними розрахунками, коливалась
від 2/3 до 1/10 національного доходу залежно від характеру витратної
частини державного бюджету.

Багаточисельні дослідження питання щодо відношення бюджету до народного
доходу узагальнив А. Вагнер. Він прийшов до висновку: чим вище
безпосередня економічна цінність державних послуг, чим більше ці послуги
сприяють продуктивним силам і чим більше абсолютний вільний національний
дохід, тобто дохід, що залишається після задоволення найнеобхідніших
матеріальних потреб населення, зрештою, чим більша частина чистого
доходу вилучається з державно-господарських підприємств, тим
вищими можуть бути державні витрати і в абсолютній сумі, і відносно
національного доходу.[31,C.184]

Російський дослідник К.Ф. Шмельов у поняття податкового тягаря включав
два елементи: 1) тягар обкладання і 2) тиск, що учиняється народному
господарству в цілому або окремим і одиничним господарствам, його
складовим в результаті примусових податкових вилучень. Він пропонував
тягар обкладання розраховувати як фактичну суму примусових зборів і
платежів з населення, включаючи фактичну вартість стягнення податків.
Для визначення впливу податкового тягаря на приватні господарства і
народне господарство в цілому застосовувався статистичний метод, згідно
з яким необхідно було виконати наступні розрахунки: 1) підрахувати
податковий тягар; 2) розподілити його між головними групами населення;
3) віднести його до народногосподарських показників, які б дозволяли
встановити тяжкість обкладання (в % до національного доходу, на душу
населення, на одне господарство як відносно всього населення, так і його
окремих груп).[31,C.184-185] Недоліки цього методу полягали в складності
підрахунку податкового тягаря, в неточності і грубих підходах при
розподілі податків між окремими групами населення. Західні
вчені-фінансисти ставили під сумнів правильність розрахунків щодо
податкового тягаря, оскільки при цьому, як вони вважали, не враховується
можливість перекладності податків. Розуміння ж перекладності тільки як
“деякої тенденції” не допускало точного кількісного визначення
податкових сум і частин, що падали на окремі групи населення в
результаті перекладання. Тому фінансова наука почала розрахунки
порівняльної тяжкості обкладання. Зокрема, проводились розрахунки
відносного податкового тягаря в різних країнах, визначаючи його шляхом
порівняння середніх подушних квот тягаря обкладання всього населення з
подушними квотами національного доходу в кожній країні (% тягаря до
національного доходу).

В Україні (в рівній мірі як і в інших країнах колишнього СРСР) існують
лише розрізнені вимірювачі, які у непрямій формі характеризують
податковий тягар.

На практичному рівні під податковим тягарем частіше всього мають на
увазі порівняння ставок різних податків (на прибуток підприємств, ПДВ,
акцизів, мита і прибуткового податку ) у різних країнах світу. Іншими
словами, мова йде про окремі, не пов’язані між собою ставки різних
податків, які не •ють нічого спільного із сукупним податковим
тягарем.[32,C.534] І нерідко зустрічаються висловлювання практиків (а
часом і науковців) відносно того, що у нас податки у багато разів
перевищують прибуток господарських суб’єктів. При цьому зіставляються
всі податки, ще вносяться у консолідований бюджет, тільки з прибутком,
не враховуючи того, що частина податків (і відрахувань) включається у
собівартість, а відповідно і в ціни продукції, що реалізується.

Некоректним є вимірювання податкового тягаря шляхом зіставлення
загальної суми податків з обсягом реалізованої продукції.[33,C.29-31]
Таке тлумачення величини податкового тягаря не враховує об’єктивно
обумовленої фондо- і матеріаломісткості продукції різних галузей
економіки.

Найбільш достовірну картину щодо податкового тягаря на економіку в
цілому, на наш погляд, дає комплексний показник, який включає всі види
податків. Цей показник пропонується деякими російськими й вітчизняними
дослідниками[34,C.69,C.82]. Як узагальнюючий показник податкового тягаря
можна використати й показник частки сумарної величини всіх податкових
платежів у ВВП (при його первинному і вторинному розподілі), який
розраховується за Національними рахунками. Останній характеризує
загальний рівень податкового навантаження і може використовуватись для
порівняння податкового тягаря в різних країнах.

Згідно Національних рахунків України, рахунок розподілу первинного
доходу включає податки на виробництво та імпорт. Податки на виробництво
та імпорт враховують всі податки та мита, які відносяться до виробничої
діяльності. Вони розподіляються на дві групи: податки на продукти та
інші податки, пов’язані з виробництвом. Податки на продукти, звичайно,
стягуються пропорційно кількості або вартості товарів і послуг,
вироблених, реалізованих або імпортованих виробничою
одиницею-резидентом. До них відносяться: податок на додану вартість,
імпортні та експортні мита, акцизні збори, надбавки до цін на окремі
товари. Інші податки, пов’язані з виробництвом, включають платежі
підприємств і організацій в Державний та місцева бюджети, державні
цільові фонди; податок на перевищенні фактичного фонду споживання над
розрахунковим; відрахування на геологорозвідувальні роботи; лісовий
податок; державне мито; плату за видачу ліцензій; плату за воду; податки
з підприємств-власників транспортних засобів та інших самохідних машин і
механізмів; плату за землю; ринковий збір; внески до Фонду дорожнього
господарства та інших позабюджетних фондів.

Рахунок вторинного розподілу доходу включає поточні податки на доходи,
майно тощо та внески на соціальна страхування. До поточних податків
включаються: податки на| прибутки і доходи підприємств; прибутковий
податок з робітників і службовців; інші податки та збори з фізичних
осіб, не пов’язані зі виробничою діяльністю. У рахунку вторинного
розподілу доходу показується умовне перерахування домашніми
господарствами внесків, включених до оплати праці: фактичних — у
відповідні фонди державного сектора, умовних — до секторів-роботодавців.
Тут також знаходять відображення платежі населення по страхуванню
додаткової пенсії. Фактичними внесками наймачів на соціальне страхування
є відрахування підприємств і організацій у фонди соціального
страхування, пенсійного забезпечення та зайнятості.

В табл. 2.3.1 представлені дані, що характеризують динамік| загального
рівня оподаткування в Україні. За період з 1994 по 1996 рр. загальний
рівень оподаткування (податковий тягар) зріс на 4,7 процентних пункта (з
43,5 % у 1994 р. до 48,2 % у 1996 р.), а в 1998р. в порівнянні з 1996 р.
— знизився на 4,5 процентних пункта.

У структурі податків на виробництво переважали податки і продукти (в
1992 р. вона становила 76,1 %, а в 1998 р. — 76,4 від загальної суми
податків на виробництво та імпорт). Відповідна частка інших податків,
пов’язаних з виробництвом, становила 23,9 і 23,3%.

Таблиця 2.3.1. Загальний рівень оподаткування в Україні (% до ВВП)

Роки

1994 1995 1996 1998

Податки при розподілі первинного доходу (податки на виробництво та
імпорт) 25,2 24,4 25,0 22,1

у тому числі:

податки на продукти 18,0 15,8 14,6 16,9

інші податки, пов’язані з виробництвом 7,2 8,6 10,4 5,2

Субсидії на виробництво та імпорт -7,8 -5,4 -3,1 -2,9

Податки при вторинному розподілі доходу 26,1 25,5 26,3 24,5

у тому числі:

Поточні податки на доходи, майно тощо 15,2 12,1 11.7 10,1

Внески на соціальне страхування 10,9 13,4 14,6 14,4

Всього чисті податки (без субсидій) 43,5 44,5 48,2 43,7

Розраховано за даними: Національні рахунки України за 1996 рік. Стат.
|жк. – К.: Держкомстат України, 1998. – С.24, 74, 75, 85; Національні
рахунки України за 1998 р. – С.24, 86, 87.

Частка поточних податків на доходи, майно тощо в загальній податків
знизилась на 5,1 процентний пункта (з 15,2 % в 1994р. до 10,1 % у 1998
р.). Якщо оцінівати загальний рівень оподаткування з урахуванням
субсидій на виробництво та імпорт, включають відшкодування з Державного
та місцевого бюджетів в порядку державного регулювання цін на
сільськогосподарську та іншу продукцію, а також кошти для покриття
поточних збитків підприємств (зокрема, житлово-комунального
господарства, установ культур й тощо) та виконання певної економічної та
соціальної політики щодо використання ресурсів, то його зростання в
1994-1996 рр. пов’язане з різким зниженням субсидій в 2,5 рази (з 7,8 %
у 1994 р.) до 3,1 % у 1996 і зменшенням ставок податків.

Сукупний показник податкового навантаження, розрахований нами за
офіційними джерелами інформації, дещо викривлений через суттєві
погріш-ності вимірювання ВВП (неповне врахування тіньової економіки).

За оцінками уряду, тіньова економіка становить 14% (офіційного)
ВВП[35,C.21], а нетіньовий сегмент — 86%. Однак розрахунки, проведені
групою експертів Гарвардського інституту міжнародного розвитку,
показують, що обсяги тіньової економіки в Україні становлять близько 74%
від обсягів офіційного ВВП, у тому числі 14%, які враховуються офіційно,
і 60%, не враховані в офіційних показниках[36].

Таблиця 2.3.2.Податковий тягар на душу населення і на одного зайнятого
працівника в Україні (в доларах США)

Роки 1998р.

до

1992р., разів

1992 1993 1994 1996 1998

Податки на душу населення

–всього 174,7 266,1 315,6 447,7 276,2 1,58

з них чисті податки 111,3 178,5 267,1 420,3 259,3 2,33

Податки на одного зайнятого працівника – всього 371,4 581,1 709,5 982,3
625,6 1,68

з них чисті податки 236,7 389,8 600,4 922,1 587,1 2,48

Розраховано за даними: Народне господарство України у 1992 р. – С.48;

Стат. щорічник України, 1995. – С.71; Стат. щорічник України, 1997.
-С.360; Стат. щорічник України, 1998. -С.78, 327, 349.

Крім того, при розрахунку загального рівня податкового тягаря не
повністю враховані численні позабюджетні фонди цільового призначення. За
даними Рахункової палати Верховної Ради України, у 1996-1997 р.р. в
Україні діяло 600 позабюджетних фондів, що були юридичними особами, з
них близько 500 благодійних та інших фондів, створених під конкретні
акції та довгострокові програми. До того ж при міністерствах і
відомствах України створено більше 60 спеціальних галузевих фондів, що
не є юридичними особами.

Рівень податкового тягаря значною мірою залежить від рівня державних
витрат і можливостей їх забезпечення за рахунок податкових надходжень і
запозичень (як внутрішніх, так і зовнішніх).

Існує певна залежність між рівнем ВВП на душу населення і рівнем
державних витрат. У розвинутих країнах, з високим рівнем ВВП на душу
населення, він вищий, а в країнах, що розвиваються — значно нижчий. Так,
з 1960 по 1998 роки частка витрат у ВВП розвинутих країн зросла: у США —
з 27,8 до 33,1%; в Японії відповідно з 18,3 до 35,5%; в Англії— з 32,6
до 39,7%; в Німеччині — з 32,0 до 47,4; Франції — з 34,6 до 53,2 %; у
Швеції — з 31,1 до 60,8%[37,C.25-34]. Разом зі зростанням державних
витрат зростала і частка податків у ВВП. Протягом останньої чверті віку
вони зростали в країнах ОЄСР таким чином: у 1965 р. — 26,6 %; 1970 —
30,0 %;1980 — 35,2 %; 1987 — 38,8 %[38,C.32]. У Швеції частка податків у
ВВП зросла до 56,7%; Данії— 52,8%; Бельгії — 46,4%[39,C.20]. У 1980-і
роки, коли в ході проведення податкових реформ в ряді країн ставки
податків були знижені, мало місце значне зростання дефіциту бюджету і
державного боргу. У США, наприклад, державний борг відносно ВВП зріс з
25% у 1975 р. до 41 % у 1986 р.[40,C.59]

В Україні, де реальний ВВП на душу населення знаходиться на рівні
середнього аналогічного показника в країнах, що розвиваються, рівень
видатків бюджету до ВВП різко коливався від 38,2 % у 1992 р. до 52,4 % у
1994 р., а починаючи з 1994 р. знижувався і в 1999 р. становив 26,9 %.
Податкові надходження не забезпечують покриття видатків бюджету. Дефіцит
бюджету в 1999 р. становив 1,5 % від ВВП. Незважаючи на те, що в
порівнянні з 1992 р. дефіцит бюджету знизився більш як у 9 разів, ця
проблема залишається гострою і дотепер, оскільки високі рівні цього
показника в попередні роки спричинили нагромадження значного обсягу
державного боргу, погашення якого потребує збільшення доходів бюджету, а
значить і податкових надходжень.

Податковий тягар нерівномірно розподілений між юридичними й
фізичними особами. В 1999 р. частки податку на прибуток підприємств і
прибуткового податку з населення в доходах Зведеного бюджету становили
відповідно 19,7 і 13,7 %[41,C.86]. За 1992-1999 рр. при зниженні частки
податку на прибуток в доходах бюджету на 3,0 процентних пункта, частка
прибуткового податку з населення зросла на 1,5 процентних пункта. Це
свідчить про деякі позитивні зрушення у співвідношенні між
оподаткуванням юридичних і фізичних осіб, хоч здійснюються вони надто
повільно. Причиною цього є те, що сьогодні оподатковуються в основному
грошові доходи населення у вигляді заробітної плати, яка в 1998 р.
становила 48,2% від чагальної суми грошових доходів[42]. Щодо інших
доходів громадян, ю через відсутність достовірних даних про ці доходи
вони, як правило, не підлягають оподаткуванню або оподатковуються не
повністю. Так, при ввезенні іноземних товарів так званими “човниками”
податкове навантаження менше звичайного в два і більше разів (з
урахуванням митних пільг, контрабанди і реалізації товарів на
неорганізованих ринках). У результаті неповного оподаткування сукупних
доходів громадян податкове навантаження на їх грошові доходи не зазнає
суттєвих змін.

Таблиця 2.3.3. Частка прибуткового податку в грошових доходах населення
України

Роки

1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998

Грошові доходи населення,

млн.грн. 23,7 628,5 5368,3 26498 40311 50764 55322

Прибутковий податок з населення, млн. грн. 1,5 28,8 340,0 1595,3 2593,1
3295,7 3560,5

Частка прибуткового податку в грошових доходах населення, % 6,3 4,6 6,3
6,0 6,4 6,5 6,4

Розраховано за даними: Стат. щорічник України, 1994. – С.67, 334; Стат.
Щорічник України, 1997. – С.38, 400; Стат. щорічник України, 1998. –
С.58.

Протягом останніх 7 років (1992-1998 рр.) частка прибуткового податку в
грошових доходах населення залишалась майже незмінною (див. табл.
2.3.3), тоді як частка податку на доходи (прибуток) в загальній сумі
балансового прибутку мала тенденцію до значного зростання (див. табл.
2.3.4). Причиною зростання стало зменшення бази оподаткування в
результаті зниження обсягів ВВП і рентабельності галузей економіки,
різкого зростання частки збиткових підприємств. За останні 8 років
(1991-98р.р.) обсяг ВВП зменшився в 2,1 раза, а рівень рентабельності по
промисловості за 1992-1998 рр. знизився в 4,8 раза[43,C.24].

Різко зросла частка збиткових підприємств в усіх галузях економіки,
досягнувши у 1998 р. 55,8% від загальної кількості підприємств, у тому
числі у промисловості 54,0 %, сільському господарстві 70,0%, транспорті
55,0%, будівництві 48,0%[44,C.71]. Найбільша частка збиткових
підприємств у таких галузях промисловості, як деревообробна і
целюлозно-паперова 58,5 %, легка 60,1%, промисловість будівельних
матеріалів 61,5%[45,C.88]. Особливо велика частка збиткових підприємств
серед дрібних підприємств (з обсягом продукції менше 500 тис. грн., у
діючих цінах). Так, у машинобудуванні, де частка таких підприємств 46,6
%, частка збиткових становила 78,6 %, у легкій промисловості
дрібних підприємств 62,8%, а частка збиткових серед них — 53,6 %, у
харчовій промисловості — відповідно 33,4 % і 88,9 %[46].

Таблиця 2.3.4. Частка податку на прибуток в загальній сумі прибутку по
галузях економіки України

Роки

1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998

Прибуток по галузях економіки – всього, млн. грн. 25,6 932,6 5148,4
18806 14418 13869 9110

Податок на доходи (прибуток) підприємств і організацій 2,8 144,7 1429,6
4860,6 5496,6 5792,1 5694,4

Частка податку на доходи (прибуток) в загальній сумі прибутку, % 10,9
15,5 27,8 25,8 38.1 49,1 61,8

Розраховано за даними Держкомстату України

Діюча податкова система зумовлює значну нерівномірність розподілу
податкового тягаря між реальним сектором (сферою матеріального
виробництва) і банківськими, страховими та іншими посередницькими
організаціями, незважаючи на істотні і розбіжності в Їх фінансових
можливостях, про що свідчать дані табл. 2.3.5.

Як видно з табл. 2.3.5, протягом останніх 4-х років в галузі
фінансування, кредитування та страхування балансовий прибуток на 1
зайнятого перевищував аналогічний показник по всіх основних галузях
економіки (за винятком транспорту і зв’язку у 1998 р.). При цьому по
всіх галузях економіки, в т.ч. по промисловості, спостерігається
тенденція до збільшення розриву між цими показниками. Так, якщо в 1995
р. прибуток на 1 найнятого в галузі фінансування, кредитування та
страхування був вищий від аналогічного показника по галузях економіки в
7,6 раза, то в 1998 р. цей розрив збільшився до 21,7 раза. В порівнянні
з промисловістю розрив становив відповідно 4,0 і 29,3 раза.

Таблиця 2.3.5. Балансовий прибуток на одного зайнятого працівника в
галузях економіки України (грн.)

Галузі Роки

1995 1996 1997 1998

Всього 854,8 689,6 686,5 770,9

у тому числі:

Промисловість 1610,9 1391,7 1583,2 126,7

Сільське господарство 157,0 -260,4 -672,4 -868,4

Будівництво 838,7 715,7 840,0 579,8

Транспорт і зв’язок 2527,3 2635,7 2882,3 3916,8

Фінансування, кредитування, страхування 6500 7340,5 8438,5 3709

Розраховано за даними Держкомстату України

Нерівномірно розподілений податковий тягар між державним і недержавним
секторами економіки. Так, у промисловості при переважаючій частці
підприємств недержавної зокрема, колективної форми власності в загальній
кількості підприємств, обсязі продукції та прибутку на одиницю продукції
припадало прибутку в 12,9 раза менше, ніж у державному секторі
(див.табл. 2.3.6), що означає і менше податкове навантаження на
державний сектор. У цілому підприємства недержавного сектора (особливо
приватного) слабо охоплені податковою сіткою.

Таблиця 2.3.6. Співвідношення часток промислових підприємств різних форм
власності в продукції і в прибутку в Україні в 1998 р.

Форми власності Частка в кількості Частка в продукції Частка в прибутку
Співвідношення

часток в прибутку і в продукції

Державна 16,3 30,5 82,6 2,71

Колективна 82,5 69,2 14,9 0,21

Приватна

0,9 0,2 1,7 8,5

Розраховано за даними Держкомстату України.

З галузей економіки найбільший податковий тягар падає на промисловість,
на другому місці — будівництво. Про це свідчать порівняльні дані щодо
співвідношення часток окремих галузей економіки у чистих податках на
продукти і у ВДВ (валовій доданій вартості), представлені в табл. 2.3.7.
У промисловості найбільш трудомісткі галузі такі, як машинобудування
металообробка, легка і паливна промисловість. Співвідношення часток цих
галузей в податках на заробітну плату і в продукції перевищувало
одиницю[47]. Найбільший тягар непрямих подати (зокрема ПДВ) несуть легка
і харчова промисловість.

Капіталомісткі галузі промисловості (паливно-енергетична, вугільна тощо)
сплачують набагато нижчий податок відносно доданої вартості, ніж
трудомісткі, оскільки амортизація (складова частина доданої вартості) не
оподатковується. До того ж ці галу підтримуються державою за рахунок
субсидій, податкових пільг, інвестиційних податкових кредитів,
звільнення від погашення заборгованості по сплаті податків тощо.
Фіскальний тиск на підприємства цих галузей становить приблизно третину
загальних обсягів їхньої доданої вартості, або близько 13 % ВВП. Для
підприємств інший галузей промисловості діють жорсткі бюджетні
обмеження. Сукупно вони дають близько 50 % ВВП. Фіскальний тиск на ці
підприємства перевищує половину загальних обсягів їхньої продукції
(тобто становить близько 26% ВВП)[48,C.68].

Таблиця 2.3.7. Оцінка тягаря непрямих податків у галузях економіки
України.

Частка у ВДВ, % Частка у чистих податках на продукти*(без субсидій), %
Співвідношення часток у податках і у ВДВ

1995 1997 1995 1997 1995 1997

Промисловість 34,6 28,4 63,5 73,6 1,83 2,59

Будівництво 7,7 5,9 10,7 12,8 1,39 2,17

Сільське, лісове та рибне господарство 15,4 14,4 8,4 11,0 1,00 0,76

Транспорт та зв’язок 13,5 14,5 10,5 3,6 0,78 0,25

Торгівля, заготівлі, матеріально-технічне постачання та збут 7,7 10,6
15,7 3,0 2,04 0,28

*До податків на продукти відносяться: податок на додану вартість,
імпортні і експортні мита, акцизні збори, надбавки до цін на окремі
товари тощо.

Розраховано за даними: Стат. щорічник України, 1998. – С.52-53; Стат.
щорічник України, 1996. – С.37 – 38; Стат. щорічник України, 1997. –
С.33-34; Національні рахунки України, 1995. – С.49-50; Національні
рахунки України, 1998.-С.50.

При порівнянні податкової складової у виручці від реалізації різних
галузях реального сектора економіки в 1995-2000 роках виявилось, що
найбільша частка податків у виручці від реалізації продукції припадала
на будівництво (16,4%) і сільське господарство (15,8%) (див. табл.
2.3.8).

Нерівномірність розподілу податкового тягаря між різними секторами
економіки та суб’єктами господарювання посилюється низькою спроможністю
стягнення податків. Так, за останні 6 років (1995-2000) в середньому до
40% зареєстрованих платників податків, які контролюються податковими
службами, не сплачують податків (див. табл. 2.3.9).

Таблиця 2.3.8. Податкова складова (ПДВ і акцизні збори) у виручці від
реалізації продукції у галузях реального сектора економіки України (%).

Галузі Роки

1995 1996 1997 1998

Промисловість 5,6 9,2 10,2 10,7

Сільське господарство 6,8 12,9 13,3

14,3

Транспорт і зв’язок 4,7 8,7 7,1 7,3

Будівництво 4,1 12,2 12,8 15,6

Торгівля і громадське харчування 12,6 13,5 14,8 11,9

Розраховано за даними: Фінанси України за 1995 рік. – 1996. – С. 66;

Фінанси України за 1996 рік. – 1997. – С. 60; Фінанси України за 1997
рік. -1 1998. – С. 56; Фінанси України за 1998 рік. – 1999. –
С.50.Фінанси України за 2001 рік.

Таблиця 2.3.9. Питома вага податків в Україні (%)

Питома вага платників, які сплачують податки, до зареєстрованих Питома
вага платників, у яких виявлено порушення, до числа перевірених

1995 1996 1997 1998 1995 1996 1997 1998

Податки та платежі з підприємств, установ, організацій (крім податку із
заробітної плати 76,0 80,5 78,1 76,2 63,5 55,4 61,1 64,9

З них :

Податок на додану вартість 72,6 79,4 75,8 93,9 47,8 35,3 42,2 54,2,

Акцизний збір 86,8 73,6 74,6 86,8 16,5 16,3 16,9 42,4

Податок на прибуток 71,1 77,7 76,7 75,5 53,2 37,9 37,5 50,3

Продовження таблиці 2.3.9.

Питома вага платників, які сплачують податки, до зареєстрованих Питома
вага платників, у яких виявлено порушення, до числа перевірених

1995 1996 1997 1998 1995 1996 1997 1998

Плата за землю 73,7 75,2 91,0 90,1 15,2 9,6 15,0 24,2;

Прибутковий податок із заробітної плати робітників та службовців 74,3
72,5 69,4 63,5 33,8 27,3 25,2 28,5

7,4;

Податки та збори з громадян 59,9 60,8 59,1 57,1 5,8 5,3 7,4 7,4

У тому числі :

Прибутковий податок із підприємців 68,5 73,8 76,6 77,3 49,0 43,2 52,5
43,3

Розраховано за даними Держкомстату України

У зв’язку з нестабільністю економічної і фінансової ситуації країні,
загостренням кризових явищ зростають недоїмки по податкових платежах у
бюджет. Так, у 1999 р. у порівнянні з 1998 р. заборгованість платників
податків перед бюджетом зросла в 1,9 раза і досягла 8,6% від доходів
Зведеного бюджету. Найбільша заборгованість (68% від загальної суми
недоїмки) допущена підприємствами недержавної форми власності. Причинами
недоїмок стали: дебіторська заборгованість 28,8 % і проведення бартерних
товарообмінних операцій — 37,4 % від загальної суми недоїмки. За станом
на 01.01.01 р. несвоєчасно сплачені платежі до бюджету та державних
цільових фондів становили вже 34,2 % від доходів Зведеного бюджету.
Зросла частка недоїмок з причин проведення бартерних операцій і
дебіторської заборгованості Відповідно на 5,2 і 24 процентних пункта.
Аналізуючи рівень податкового навантаження на окремі Вектори економіки
(суб’єкти господарювання), слід мати на увазі специфіку цього показника,
яка полягає у тому, що частина податків перекладається на споживачів.
Тому при визначенні податкового навантаження не можна виходити лише з
загальної уми сплачених податків. Слід враховувати ступінь перекладності
податків, яка залежить від природи ринку — конкурентної, монополістичної
чи олігополістичної.

На конкурентному ринку величина, на яку зростає ціна, тобто межа, до
якої споживачі витримують податок, залежить від форми кривих попиту та
пропозиції, коли крива пропозиції є абсолютно горизонтальною, як на
рис.2.1 (секція А), або коли крива попиту є абсолютно вертикальною, як
показано в секції Б.

Крім того, існують два випадки, коли ціна, сплачувана споживачами, не
зростає зовсім, тобто, тягар податку повністю перекладається на
виробників (рис. 2.2 секції В та Г). Це збувається тоді, коли крива
пропозиції є абсолютно радикальною — кількість пропозиції зовсім не
залежить від ціни, – або ж коли крива попиту є абсолютно горизонтальною.

Чим стрімкішою є крива попиту або чим пологішою є крива пропозиції, тим
більшу частку податку нестимуть споживачі, чим пологішою є крива попиту
і стрімкішою крива пропозиції, тим більшу частину податку нестимуть
виробники. Ступінь стрімкості кривої попиту вимірюється еластичністю
попиту (відсотковою зміною кількості спожитого товару завдяки зміні ціни
на товар) горизонтально крива попиту, де незначне зниження ціни має
наслідком грандіозне зростання попиту, є нескінченно еластичною, а
вертикальна крива попиту, коли попит зовсім не змінюється із падінням
ціни, має нульову еластичність.

Аналогічно вимірюється ступінь стрімкості кривої пропозиції
еластичністю пропозиції, що ілюструє відсоткову зміну кількості
пропозиції товару завдяки зміні ціни на нього. Вертикальна крива попиту
має нульову еластичність в разі, коли пропозиція змінюється зі зміною
ціни. Горизонтальна крива пропозиції має нескінченну еластичність. Чим
еластичнішою є крива попиту і чим менш еластичною є крива пропозиції,
тим більший тягар податку нестимуть виробники. Чим менш еластичною є
крива попиту і більш еластичною крива пропозиції, тим більший тягар
податку нестимуть споживачі. Якщо еластичність пропозиції має нульове
значення, то весь тягар податку лягає на виробника (продавця).

У монополістичному середовищі вплив податку може істотно відрізнятися.
Для максимізації прибутку монополіст прирівнює свої граничні затрати до
своєї граничної виручки. На рис.2.3 показано криву попиту на продукт,
криву граничної виручки та криву граничних затрат виробництва. Крива
граничної виручки проходить нижче кривої попиту. Вона ілюструє додаткову
виручку, яку виробник одержує від продажу додаткової одиниці продукції.
Граничною виручкою є ціна, яку виробник отримує за цю додаткову одиницю
(за винятком втрат, які виробник несе на реалізацію інших видів
продукції), оскільки, прагнути продати більшу кількість, виробник знижує
ціну. Монополіст вибирає Qо за свій рівень виробництва, тобто ту
кількість, при якій криві його граничних затрат і граничної виручки
перетинаються і встановлює ціну Ро. Податок на продукт можна розглядати
просто як зростання вартості виробництва, яке є зміщенням кривої
граничних витрат вгору. Це спричинятиме зменшення випуску до Q1 та
зростання ціни до Р1.

Чим стрімкішою є крива граничних затрат, тим меншою є зміна обсягу
виробництва, а тому меншим є зростання ціни. За умови абсолютно
вертикальної кривої граничних затрат обсяг виробництва і ціна не
змінюється; податок перекладається на виробників. Крива пропозиції (або
граничних затрат) є абсолютна вертикальною, якщо відсутність зростання
ціни спричиняє зростання пропозиції. За умови горизонтальної кривої
граничним затрат, як на рис.2.3, межа, до якої виробники чи споживачі
несуть тягар податку, залежить від форми кривої попиту. За лінійної
кривої попиту, як у секції А, ціна зростає точно на величину податку.
При наявності постійної еластичності кривої попиту, як у секції Б, ціна
є завжди постійним кратним числом граничної виручки.

На олігополістичному ринку, де кожен виробник стратегічна взаємодіє з
кожним іншим виробником, будь-якої загальноприйнятої теорії
поведінки ринкової структури не існує, Ц отже, зробити якийсь чіткий
прогноз щодо сфери дії податку цьому випадку неможливо. В разі, якщо
олігополіст підніме ціну зв’язку зі змінами в оподаткуванні, він може
втратити частку ринку. Якщо ж у цьому випадку всі виробники піднімуть
ціни, то податковий тягар буде перенесено на споживачів.

Різні податки мають неоднакову ступінь перекладності. Так неперекладними
вважаються наступні податки: податок на ренту прибутковий податок;
податок на предмети монопольного характеру; податок зі спадщини. Щодо
перекладності податку в прибуток існує 2 точки зору: 1) податок на
прибуток неперекладний і володарі акцій компаній вимушені нести тягар
оподаткування у формі нижчих дивідендів або меншої суми нерозподіленого
прибутку; 2) частина податку на прибуток корпорації може бути
перекладена на споживачів через вищі ціни Обидві ситуації можливі. Якщо
внаслідок оподаткування компанії піднімає ціни, то тягар податку лягає
на споживачів. Якщо цей податок викличе падіння попиту на робочу силу і
зменшення заробітної плати, то частина податку падає на робітників, а не
ні інвесторів. Якщо цей податок робить інвестиції в корпоративнім формі
менш привабливими, капітал вилучатиметься із цієї форми знижуючи
прибуток на капітал в іншому місці. Отже, частина податкового тягаря на
доходи корпорацій ляже на капітал в цілому, а не тільки на капіталі
корпорацій.

Найбільший потенціал перекладення закладений у непрямих податках.
Зростання частки останніх в структурі податків може негативно вплинути
на споживчий попит, як наслідок, уповільнити економічне зростання. Разом
з тим слід визначити, що принаймні у нетривалому періоді частина
будь-якого непрямого податку падає на виробників, які реально сплачують
ці податки за рахунок поточних грошових надходжень, а ступінь їх
перекладання непостійна і здійснюється не в повному обсязі.

Таким чином, незважаючи на високу (в теоретичному плані) ступінь
перекладання, непрямі податки все таки (при певних обставинах)
призводять до зростання податкового навантаження на товаровиробників.
Оскільки в Україні обмежені можливості зростання цін через низьку
купівельну спроможність населення і низьку конкурентоспроможність
продукції на світовому ринку, то ступінь перекладення податків також
обмежена і, отже, податковий тягар падає значною мірою на
товаровиробників, що створює перешкоду для структурної перебудови
галузей реального сектора економіки.

Розділ 3.

Основні напрями реформування податкової системи України.

3.1. Засади та шляхи реформування системи оподаткування в Україні

З метою побудови стабільної, зрозумілої та прозорої податкової системи,
встановлення правових механізмів взаємодії всіх її елементів у рамках
податкового простору необхідно сформувати перш за все єдину податкову
правову базу.

В Україні конституційно закріплено обов’язок сплачувати податки і збори
в порядку й розмірах, встановлених законом, та визначено, що система
оподаткування встановлюється виключно шляхом прийняття відповідних
законів.

Розповсюджена ідея про те, що податки — це лише засіб для наповнення
державного бюджету або, інакше, джерело коштів, необхідних для
функціонування держави, — безпідставна та обмежена.

Поширеними вадами вітчизняної податкової системи вважаються
нестабільність, заплутаність та складність.

Податкова система характеризувалася посиленням адміністративного
контролю за сплатою податків та зборів. Не враховувалося, що дохід, який
отримує держава внаслідок збільшення податкового тиску та
адміністративного контролю, є менший, ніж економічний збиток, що завдано
такими діями господарюючим суб’єктам.

Намагаючись вирішити проблему податкового тиску та надмірного
адміністративного контролю, господарюючі суб’єкти переносять відносини
між споживачем та виробником, а також свої доходи у “тіньовий” сектор
економіки, частка якого за різними підрахунками становить від 45 до 65
відсотків валового внутрішнього продукту. Результатом цього є
недоотримання державою частини податкових надходжень та намагання
компенсувати це знову ж за рахунок введення нових податків та зборів.

Таким чином, діюча податкова система — це така сила, яка впливає
негативно на національну економіку.Необхідно розробити цілий ряд
заходів, які б позитивно впливали на розвиток економіки в цілому та на
окремі її сектори.

Основними напрямами реформування податкової системи в Україні є :

1. Побудова стабільної, зрозумілої та прозорої податкової системи,
встановлення правових механізмів взаємодії всіх її елементів у рамках
єдиного податкового простору.

Встановлення 5-річного мораторію на внесення змін до законодавчих актів
з питань оподаткування. Після закінчення мораторію нормативно-правові
акти, які регулюють податкові правовідносини, приймаються не пізніше,
ніж за шість місяців до початку нового бюджетного року, та набирають
чинності не раніше, ніж з початку нового бюджетного року.

2. Формування єдиної податкової правової бази. В єдиному законодавчому
акті встановлюється вичерпний перелік податків та зборів, що
справляються на загальнодержавному і місцевому рівнях, та визначаються
конкретні ставки загальнодержавних та граничні ставки місцевих податків
і зборів.

3. Створення раціональної податкової системи, яка забезпечить
збалансованість загальнодержавних і приватних інтересів, буде сприяти
розвитку підприємництва та нарощування національного багатства України.

Зростання обсягів податкових надходжень повинно забезпечуватися за
рахунок прискорення оборотності капіталу та підвищення ділової
активності суб’єктів господарювання.

4. Встановлення рівних умов оподаткування для всіх категорій платників
податків та скасування пільг з оподаткування.

Положення податкового законодавства повинні однаково поширюватися на всі
категорії платників податків. Одним із завдань реформування податкової
системи є скасування безпідставних та невиправданих пільг з
оподаткування. Підтримка малозабезпечених верств населення та
пріоритетних галузей українського господарства здійснюватиметься через
систему прямих дотацій.

5. Забезпечення гарантій соціального захисту щодо малозабезпечених
верств населення.

Підвищення рівня неоподатковуваного мінімуму доходів фізичних осіб.

6. Створення умов для здійснення підприємствами переоснащення основних
фондів та оновлення матеріально-технічної бази.

До витрат, на які зменшується валовий дохід при визначенні об’єкта
оподаткування за податком на прибуток, будуть відноситися кошти,
направлені підприємством на проведення інноваційної діяльності, на
науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки, фундаментальні та
прикладні дослідження та впровадження нововведень.

7. Забезпечення умов розвитку суб’єктів малого підприємництва.

Передбачається застосування особливих режимів оподаткування цих
категорій платників податків.

8. Розробка нового механізму податкового адміністрування та
вдосконалення системи відповідальності за податкові правопорушення.

Вирішення справ про виконання податкових зобов’язань та стягнення
несплачених сум податків, пені та штрафних санкцій має проводитися лише
у судовому порядку.

Одним із ключових моментів проведення реформи системи оподаткування в
Україні має стати прийняття Податкового кодексу України, в якому б
урегулювалися всі відносини, пов’язані з оподаткуванням в Україні, та
визначилися правові основи, принципи побудови і функціонування
податкової системи.

В Україні необхідно встановити систему податків і зборів, яка б
відповідала міжнародним стандартам.

Визначення та встановлення загальнодержавних податків і зборів, а також
визначення переліку місцевих податків та зборів відноситься до
компетенції Верховної Ради України.

Основними джерелами доходів загальнодержавного бюджету мають бути
податок на додану вартість та акцизні податки, а основним доходним
джерелом місцевих бюджетів — податок на нерухомість.

До загальнодержавних податків включаються:

1) податок на доходи фізичних осіб;

2) податок на прибуток;

3) податок на додану вартість;

4) акцизний збір.

До загальнодержавних зборів включаються:

1) збір до Державного соціального фонду;

2) Державне мито;

3) збір за використання державної символіки;

4) ліцензійний збір.

До місцевих податків включаються:

1) податок на нерухомість;

2) податок на транспортні засоби;

3) податок з реклами;

4) готельний податок;

5) курортний податок.

До місцевих зборів включаються:

1) збір за паркування автотранспорту;

2) збір за використання місцевої символіки;

3) ринковий збір.

Податок на доходи фізичних осіб

Розмір неоподатковуваного мінімуму доходів фізичних осіб ( н.м.ф.о. )
має бути прирівняний до розміру офіційної межі мало забезпеченості (яка
на кінець 2000 року становила 118 грн ). Ставки податку на доходи
фізичних осіб встановлюватимуться в залежності від розміру бази
оподаткування за рік:

— оподатковуваний дохід (база оподаткування) за звітний рік сума якого
менша ніж розмір 12 місячних н.м. — не оподатковується;

— до доходу від 12 н.м. до 180 н.м. застосовується ставка 10 відсотків

— до доходу від 180 н.м. до 300 н.м. застосовується ставка 15 відсотків

– до доходу понад 300 н.м. застосовується ставка 20
відсотків.

При продажу майна фізичною особою оподатковується різниця між ціною
продажу та витратами платника податку пов’язаними з придбанням та
продажем такого майна.

Передбачається пільгове оподаткування доходів отриманих пенсіонерами
інвалідами Великої Вітчизняної війни та сім’ями воїнів (партизанів)
інвалідами І та II груп. До об’єктів оподаткування не включатимуться
доходи одержані у вигляді стипендій, аліментів, суми державної адресної
допомоги житлових та інших субсидій, суми допомоги із державного
соціального страхування і державного соціального забезпечення
компенсації за шкоду, в тому числі моральну, заподіяну фізичній особі
при виконанні нею службових обов’язків та у зв’язку із втратою
годувальника.

Податок на прибуток

При визначенні виникнення доходів та витрат підприємств повинен
застосовуватися касовий метод. Ставку податку буде встановлено на рівні
20 відсотків при продажу майна фізичною особою.

Податок на додану вартість

Передбачається встановлення ставки податку на додану вартість на рівні
15 відсотків. До операцій експорту застосовуватиметься нульова ставка
податку. Вважається за доцільне встановлення касового методу визначення
податкового зобов’язання та податкового кредиту.

Акцизний збір

До переліку підакцизних товарів відносяться: алкогольні напої, бензин,
дизельне пальне, пиво, спирт етиловий неденатурований, транспортні
засоби, тютюнові вироби, ювелірні вироби. Ставки цього податку
встановлюватимуться у фіксованих величинах у євро.

Збір до Державного соціального фонду

Збір до Державного соціального фонду об’єднує відрахування в державні
позабюджетні фонди: Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд
обов’язкового соціального страхування на випадок безробіття.

Відрахування здійснюватимуться за такими ставками для юридичних осіб —
за ставкою ЗО відсотків для фізичних осіб — 1,5 відсотка.

Підтримка суб’єктів малого підприємництва повинна проводитися шляхом:

1 Збільшення мінімальною обсягу оподатковуваних операцій за податком на
додану вартість до межі в 600 н. м. ф. о. за рік;

2 Встановлення єдиного податку для суб’єктів малого підприємництва —
фізичних осіб які займаються підприємницькою діяльністю, та юридичних
осіб, причому кількість осіб, які перебувають у трудових відносинах з
такою юридичною особою за рік не перевищує 10 осіб, обсяг виручки яких
від реалізації продукції не перевищує 3300 м. н. за рік;

Ставка єдиного податку для юридичних осіб встановлюватиметься в розмірі
6 відсотків від обсягу виручки від реалізації продукції.

Правом встановлювати ставку єдиного податку щодо фізичних осіб буде
наділено місцеві органи самоврядування за місцем державної реєстрації
суб’єкта підприємницької діяльності в межах від 1 до 15 н.м. за
календарний місяць.

Платники єдиного податку будуть звільнені від сплати податку на додану
вартість, збору до Державного соціального фонду, податку на прибуток
(щодо юридичних осіб), податку на доходи фізичних осіб (щодо фізичних
осіб).

3 Право на застосування податкового патенту матимуть особи виключним
видом діяльності яких є здійснення операцій з надання послуг у сфері
грального бізнесу, здійснення адвокатської аудиторської або нотаріальної
діяльності.

Власника податкового патенту буде звільнено від сплати податку на додану
вартість, збору до Державного соціального фонду, податку на прибуток
(щодо юридичних осіб), податку на доходи фізичних осіб (щодо фізичних
осіб в частині доходу відданого виду діяльності).

4 Встановлення фіксованого сільськогосподарського податку до платників
якого будуть віднесені юридичні та фізичні особи, які займаються
виробництвом (вирощуванням), переробкою та збутом сільськогосподарської
продукції, причому сума одержана ними від реалізації
сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її
переробки за попередній звітний рік, повинна перевищувати 70 відсотків
загальної суми валового доходу підприємства.

Сільськогосподарські виробники звільнятимуться від сплати податку на
додану вартість, податку на нерухомість, збору до Державного соціального
фонду та податку на прибуток (щодо юридичних осіб), податку на доходи
фізичних осіб (що до фізичних осіб).

Щодо дії положень податкового законодавства України на території вільних
економічних зон створених, або які будуть створені згідно із
законодавством України, необхідно передбачити особливий порядок їх
застосування на таких територіях.

Важливим напрямом удосконалення законодавства є впровадження заходів
щодо залучення до оподаткування доходів “тіньової” сфери підприємницької
діяльності насамперед через встановлення для фізичних осіб—суб’єктів
підприємницької діяльності фіксованого розміру податку без наступного
його перерахування на фактично отримані доходи та через спрощення для
них порядку звітності. Легалізації прихованих доходів сприятиме й
зменшення максимальної ставки оподаткування доходів фізичних осіб до
рівня ставки оподаткування прибутку підприємств.

В результаті впровадження нових податкових законів передбачається,
головним чином, зменшення податкового навантаження на фонд оплати праці.
Зокрема, прийняття законів про збір на обов’язкове пенсійне страхування,
обов’язкове соціальне страхування, збір до Фонду ліквідації наслідків
аварії на ЧАЕС дало змогу знизити податкове навантаження на фонд
заробітної плати з 51 % до 47,5 % за рахунок зменшення відрахувань: до
Фонду сприяння зайнятості населення—з 2 до 1,5 % та певною мірою до
Пенсійного фонду— з 32,56 до 32 % та тимчасовим відміненням відрахувань
до Фонду ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Збільшення надходжень до бюджету відбувалося переважно за рахунок
чотирьох основних податків, які за питомою вагою у доходах Зведеного
бюджету зросли з 49,6 % у 1998 р. (у ВВП — 18,4 %) до 65,4 % —у 1999 р.
(у ВВП — 19,2 %). При цьому зростання частки непрямих податків
переважало підвищення частки прямих. Так, непрямі податки, тобто ПДВ і
акцизний збір, за зазначений період збільшилися на 9,5 процентного
пункта і тепер становлять у бюджеті 32,3 % (в структурі ВВП збільшення
на 1 процентний пункт—з 8,5 % у 1998 р. до 9,5 % у 1999 р.), в той час
як прямі (податок на прибуток і прибутковий податок з громадян) — усього
на 6,3 процентного пункта і за питомою вагою у доходах бюджету
відповідають 33,1 % (частка у ВВП знизилася на 0,2 процентного пункта —
з 9,9 % до 9,7 %, відповідно).

Дані додатку А показують, що тенденція значнішого спадання непрямих
податків проявляється і при порівнянні відсоткових величин надходжень
від ПДВ і акцизного збору за 1998 р. з даними за 1999 р. Зокрема, якщо у
1998 р. акцизний збір становив 28,8 %, то в 1999 р. він становив уже
25,1%.

Виконання річних надходжень від ПДВ свідчить про відставання у
реалізації завдань, що зумовлене зміною строку введення в дію Закону
України “Про податок на додану вартість” (з 1 жовтня 1997 р. замість 1
липня 1997 р.) та прийняттям Закону України “Про внесення змін до Закону
України “Про податок на додану вартість”, яким передбачено додаткові
пільги (зокрема по транзитних перевезеннях, електроенергії), а також
спадом виробництва, зростанням сум недоїмки та іншими причинами.

Що ж стосується ПДВ, то частка цього податку в доходах бюджету України
вища, ніж у розвинутих країнах, а частка акцизного збору занадто низька,
зокрема через надання численних пільг як вітчизняним виробникам, так і
окремим категоріям громадян та через довільний вибір при визначенні кола
підакцизних товарів, внаслідок чого ряд товарів і послуг, які в західних
країнах є об’єктами оподаткування акцизним збором, в Україні до
підакцизних товарів не включеною.

З огляду на це доцільно було б більшу увагу приділяти специфічним
акцизам, тобто надходженням від акцизного збору, як важливій складовій
сучасної податкової політики. В Україні частка надходжень від акцизного
збору із зазначеної групи товарів у доходах бюджету 1998 р. дорівнювала
3,44 % (або ж, відповідно, — від алкогольних напоїв — 2,58 %, тютюнових
виробів — 0,47, автомобілів — 0,39 %), що також відповідає майже 80 %
загальної відносної величини акцизного збору, яка, однак, становила
всього 4,3 % в сукупних доходах бюджету. Таким чином, можна зробити
висновок, що навантаження акцизним збором у нашій країні значно менше,
ніж за рубежем[1,с.84].

На сучасному етапі в Україні, після скасування у 1991 р. державної
монополії на виробництво і реалізаціє алкогольних та тютюнових виробів,
застосовується лише ліцензування, яке, до того ж, постійно змінюється.
Тому, на нашу думку, виправданим буде запровадження квотування і
декларування виробництва алкогольних виробів, насамперед спирту, що має
сприяти збільшенню виробництва алкогольної продукції на державних
підприємствах і дасть змогу утримувати високий рівень цін на цю
продукцію. Здійснення зазначених заходів, безперечно, створить певні
умови для зростання бюджетних надходжень, які, у свою чергу, слід
спрямовувати на відшкодування соціальних витрат, на боротьбу з палінням,
вживанням алкогольних напоїв, на фінансування витрат на будівництво та
утримання автомобільних шляхів, коригування прогресивного оподаткування
прибутку, протекціонізму вітчизняного виробництва, а також стимулювання
попиту на окремі товари.

Серед прямих податків збільшення надходжень є характерним як для податку
на доходи фізичних осіб, так і для податку на прибуток, Зокрема,
збільшення надходжень від першого можна охарактеризувати такими даними:
якщо в 1998 р. відсоток надходжень від податку на доходи фізичних осіб
становив 12,3 % суми доходів бюджету, то в 1999 р. 13,7 % бюджетних
надходжень. Що ж до податку на прибуток, то Законом про Державний бюджет
України на 1999 рік передбачалося отримати надходжень від податку на
прибуток у сумі 3815,8 млн. грн., а фактично до бюджету надійшло 5689,2
млн. грн., що свідчить про перевиконання доходів за цією статтею в 1999
р. на 1873,4 млн. грн.

Різка зміна співвідношень прямих податків підтверджує, що пряме
оподаткування в Україні у 90-х роках постійно змінювалося в сторону
зменшення частки податку на прибуток підприємств. Так, якщо в 1998 р.
частки податку на прибуток та прибуткового податку з громадян становили,
відповідно, 19,7 % і 12,3 % , у 1999 р .— 20,0 і 13,7 %., то в 2000 р.
це співвідношення дедалі зменшувалося і дорівнювало вже в I півріччі
15,4 і 13,0 %. Серед основних причин такої тенденції, поряд із спадом
виробництва та зменшенням кількості рентабельних підприємств практично в
усіх галузях, слід назвати зміни ставки оподаткування прибутку, яка
замість диференційованої стала єдиною для всіх платників податків і
становить тепер, як відомо, ЗО %.

Щодо нового Закону про оподаткування прибутку підприємств слід
зазначити, що він принципово змінює підходи до оподаткування прибутку,
які існували раніше. Наприклад, зміни у системі оподаткування прибутку
юридичних осіб полягають у порядку визначення об’єкта оподаткування,
яким згідно з новою редакцією закону є прибуток, що обчислюється шляхом
зменшення суми скоригованого валового доходу за звітний період на суму
валових витрат платника податку, сум нарахованих амортизаційних
відрахувань. При цьому валові витрати визначено як суму будь-яких витрат
платника податку в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах,
здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), що
купуються чи виготовляються платником податку для їх подальшого
використання у власній господарській діяльності [ 50 ]. Таким чином, при
обчисленні оподатковуваного прибутку підприємствам та організаціям
дозволено враховувати відповідні затрати, зокрема, пов’язані з
виробничими циклами майбутніх періодів, у найближчому звітному періоді,
тобто відразу ж після здійснення таких витрат. Фактично здійснено
перехід від так званого “касового” методу визначення оподатковуваного
прибутку до методу валових витрат (або “валового”), який досить широко
застосовується у податковій практиці „більшості розвинутих країн.

Відповідно до нового закону в підприємств-резидентів (і не тільки у
новостворених) з’являється можливість переносити балансові збитки
минулих періодів на майбутні податки протягом п’яти податкових років, що
настають за роком виникнення таких збитків. Позитивним моментом нового
закону можна вважати і факт упорядкування складу валових витрат
підприємств, адже головні суперечки щодо попереднього закону велися з
приводу доцільності чи недоцільності внесення тих або інших витрат
підприємств до собівартості. Крім того, в ньому встановлено чіткий
порядок амортизації основних фондів і нематеріальних активів.

Завдяки використанню нового методу зменшується зайве відтягування
оборотних засобів підприємств, що у кінцевому підсумку сприятиме
поліпшенню показників їх господарської діяльності і дасть змогу певною
мірою пожвавити товарно-грошові відносини між господарюючими суб’єктами.

Вважається, що надходження від податку на прибуток до бюджету не
зменшаться у тому разі, коли один господарюючий суб’єкт-покупець придбає
будь-які товари чи послуги у іншого суб’єкта-продавця, зменшення
оподатковуваного прибутку першого суб’єкта на суму придбаних товарів
компенсується для держави збільшенням оподатковуваного прибутку
суб’єкта-продавця. Проте слід очікувати, що на початковому етапі
запровадження нової системи обчислення оподатковуваного прибутку, коли
механізм застосування “валового” методу ще не опрацьований, матиме місце
зменшення надходжень до бюджету сум податку. Це підтверджують відповідні
заплановані показники доходної частини зведеного бюджету України на 2000
р.: у порівнянні з 1999 р. планові надходження від податку на прибуток
зменшено на 1,5 млрд. грн. При цьому і з введенням податку на
нерухомість істотних змін у найближчий період не спостерігатиметься.

Реальний перехід до нового принципу оподаткування прибутку потребує ще
певних зусиль щодо його опанування як платниками податків, так і
податковими адміністраціями. Тому з метою забезпечення запланованих
надходжень платежів до бюджету відповідно до нового Закону про
оподаткування прибутку підприємств доцільно було б зобов’язати
підприємства надавати податковому органу на його вимогу форми звітності,
які не передбачено цим законом, в тому числі — бухгалтерські звіти,
баланси тощо.

Слід підкреслити, що шляхом зміни порядку розподілу податку між ланками
бюджетної системи України встановлено, що суми податку на прибуток
зараховуються до територіальних бюджетів за місцеперебуванням платника
податку, закріплюючи фактично податок на прибуток за місцевими
бюджетами. Передбачається, що це значно поліпшить збалансованість
місцевих бюджетів різних рівнів.

Слід зазначити, що за сучасних умов розвитку України, які харак
теризуються низьким рівнем доходів підприємств і населення, недостатньо
високою податковою культурою, нестабільним податковим законодавством,
подальше переважання прямих податків (як основну тезу податкової
політики України останніх років) забезпечити буде поки що складно, адже
закономірного, а не штучного підвищення ролі прямих податків можна
досягти тільки в результаті загальної зміни економічної ситуації в
країні в напрямі економічного піднесення

Передбачалося, що в 2000 р. 42 % дефіциту бюджету буде профі-нансовано
за рахунок зовнішніх джерел, а решта, тобто 58 %,—за рахунок внутрішніх.
Спрямована на зупинення інфляції система заходів з боку Уряду України
дозволила уникнути не тільки неконтрольованої кредитної емісії, але й
покрити значну частку бюджетного дефіциту за рахунок випуску й
розміщення державних цінних паперів. Тому покриття дефіциту бюджету в
2000 р. фактично відбувалося так: 76,7 % —за рахунок внутрішніх, а решта
23,9 % — за рахунок зовнішніх джерел фінансування.

Таким чином, із пакета законів про оподаткування Верховною Радою на
сьогоднішній день прийнято у новій редакції закони про ПДВ, про
оподаткування прибутку підприємств, про соціальне та пенсійне
забезпечення, про відрахування до фонду Чорнобиля. А проекти інших
законів про оподаткування, зокрема “Про податок на доходи фізичних
осіб”, “Про податок на нерухоме майно (нерухомість)”, “Про здійснення
платежів на території України та порядок забезпечення податкових
зобов’язань”, ще розглядаються Верховною Радою України. Отже, за 1997
-1999р.р. шляхом прийняття основних податкових законів створено основу
для розробки Податкового Кодексу України. На жаль, названі закони є
надто складними і багато в чому суперечать уже діючим законодавчим
актам. До того ж, закони приймалися та вводилися в дію з порушенням
вимоги основного Закону “Про систему оподаткування”, і це не давало
змоги платникам податків освоїти такі непрості закони та досконало їх
використовувати.

Щоб податкові закони почали дієво працювати, вони не повинні
відзначатися надмірною складністю, їх необхідно приймати у відповідності
із загальновизнаними вимогами. Крім того, закони, на нашу думку, мають
бути такими, щоб до них розроблялося і вносилося якнайменше змін та
поправок, які, в свою чергу, не повинні суперечити положенням уже
прийнятих законів. Тому для забезпечення виконання положень Закону про
Державний бюджет на 2001 р., зокрема щодо видатків, касове виконання з
фінансування поточних видатків з державного бюджету має здійснюватися в
першочерговому порядку по захищених статтях видатків. В тому разі, коли
поточні надходження по доходах державного бюджету за відповідний період
не покриватимуть витрати, встановлені зазначеним законом, є доцільним
застосування казначейських векселів для фінансування не покритих
доходами витрат з певним строком їх обігу.

Важливо також підкреслити, що підзаконні акти, які приймаються до
відповідних законів, повинні мати, на наш погляд, характер певних
методичних рекомендацій щодо правильності нарахування та сплати
податків. Такі методичні рекомендації дали б платникам податків детальне
роз’яснення щодо правильного нарахування та сплати податку з прибутку та
ПДВ відповідно до нових законів, що введені з 1 липня та 1 жовтня 1997
р.

Таким чином, податкова система, що склалася в Україні, поки що не повною
мірою відповідає загальноприйнятим вимогам демократичного суспільства.
Проявляється це, насамперед, у тому, що держава ще не відрегулювала
діючі податкові закони і не створила достатньо опрацьованого
законодавчого пакета, який відповідав би вимогам Податкового Кодексу.
Водночас держава здійснює поки що надмірне втручання у
фінансово-господарську діяльність підприємств. Цим вона провокує
зустрічний тиск на урядові структури з метою “вибивання” пільг, їх
прагнення ухилитися від сплати податків і неплатоспроможність. Через це
з’являється значна частина пільг щодо сплати податків, які надаються
окремим відомствам, регіонам, групам підприємств і навіть окремим
юридичним особам. Так, щодо Закону про ПДВ слід зазначити, що на відміну
від попереднього закону, згідно з яким пільги становили приблизно
половину повного обсягу ПДВ, новий закон, разом із змінами до нього, які
приймалися пізніше, майже не змінив ситуацію щодо пільг.[ 51 ] Очевидно,
що відмовившись від пільг, можна було б знизити ставку ПДВ вдвічі і цим
заохотити підприємців відмовитися від товарообміну та інших економічних
негараздів. Крім того, податкові пільги ускладнюють визначеність і
простоту в роботі податкової системи. Якщо податки невисокі, а робота
податкової системи добре організована, то така система без будь-яких
особливих пільг привабливіша для інвесторів, ніж та, яка регулює вибір
на ринку за допомогою особливих правил. По суті, такі пільги можуть
означати, до того ж, переведення коштів з казни своєї держави в іноземну
казну. В результаті навіть при досить високих ставках податків, митних
тарифів та інших обов’язкових відрахувань реальні надходження доходів
від них до бюджету дуже невеликі порівняно з нормативним рівнем.
Контроль за відрахуваннями та надходженнями доходів до бюджету різко
ускладнюється у зв’язку з великою кількістю різного роду винятків,
дозволів щодо пільг та преференцій. При цьому ігноруються пропозиції
вчених і практиків щодо зниження тягаря оподаткування доходів і видатків
на розвиток вітчизняного виробництва при паралельному збільшенні цього
тягаря по лінії природних ресурсів, нерухомості і діяльності, що веде до
забруднення навколишнього природного середовища. На нашу думку, пільги
можуть надаватися лише для сприяння підприємницькій діяльності у формі
податкових знижок (вирахувань з оподатковуваного доходу), податкових
кредитів (вирахувань із суми обчислених податкових зобов’язань) та в
деяких інших, менш поширених формах (інвестиційні кредити, регіональні
пільги тощо).

Наведений аналіз підсумків виконання зведених бюджетів на 1998 – 2000
р.р. свідчить, що внесення змін у систему оподаткування дозволило певною
мірою збільшити надходження до бюджету і дещо змінити структуру цих
надходжень Проте визначитися з детальнішою оцінкою впливу прийнятих
законів на бюджетні показники поки що було б передчасним, адже для цього
потрібен ще не один рік.

Очевидно, що прийняті новими законами основні податки необхідно на
даному етапі вдосконалювати, формуючи ефективну для сучасних умов
економічного розвитку України податкову систему. Наприклад,
удосконалення податку на додану вартість доцільно здійснювати шляхом
диференціювання його ставок між окремими групами товарів. При цьому має
сенс пропозиція, з метою вирівнювання умов господарювання і посилення
контролю з боку держави за господарською діяльністю підприємницьких
структур, замість нульової ставки застосовувати мінімальну ставку в
розмірі 5 % [5,с.41].

Необхідно, щоб удосконалення системи оподаткування відбувалося шляхом
поступового зниження у процесі поетапної податкової реформи податкового
тиску на фонд заробітної плати з метою доведення його найближчим часом
хоча б до 35 %, а надалі — і до ЗО %. Зменшення навантаження на фонд
заробітної плати дозволить, насамперед, поповнити власні кошти громадян,
що, безумовно, створить певні умови для пожвавлення попиту на товари
внутрішнього ринку, отже, сприятиме і розвитку вітчизняного виробництва.
Збільшення доходів підприємств за рахунок часткового вивільнення коштів
фонду заробітної плати надасть їм можливість брати на себе здійснення
певних соціальних виплат своїм працівникам, а це сприятиме поступовому
зменшенню навантаження на бюджет по видатках на соціальне забезпечення.
Таким чином, зростання заробітної плати працюючих — це важлива умова
зменшення податкового тиску на вітчизняного виробника. Знижувати
податковий тиск необхідно за рахунок зменшення оподаткування доходів,
одержаних в результаті інвестування та інноваційної активності і
перенесення акцентів на податки, що стимулюють ресурсозбереження,
зайнятість, соціальний захист населення, захист від забруднення
навколишнього природного середовища і перешкоджають вивезенню капіталу з
країни.

При реформуванні податкової системи України необхідно мати на увазі, що
не можна вести мову тільки про зниження рівня оподаткування, а необхідно
передусім виходити з того, що рівень чинного оподаткування в Україні,
має свої об’єктивні межі, зумовлені системою витрат бюджету. Суть
питання полягає в тому, що за нинішніх умов бюджет залишається майже
єдиним джерелом фінансування витрат на соціальний захист населення та
утримання соціально-культурної сфери. Ці витрати здійснюються нині за
мінімальними нормативами надання соціальних благ і послуг, і скорочення
доходів бюджету може призвести до цілого ряду небажаних соціальних
наслідків [5,с.39].

Тому першорядним завданням при побудові оптимальної податкової системи є
визначення загального обсягу і раціональної структури державних витрат
на всіх рівнях влади. А це можна здійснити тільки після розробки науково
обгрунтованої концепції державного регулювання з встановленням межі
втручання держави в економічні процеси, визначенням його форм і методів,
з розробкою масштабів інвестиційної діяльності держави, встановленням
чітких зобов’язань її щодо соціального забезпечення громадян.

Таким чином, основним акцентом у формуванні податкової системи України
має стати те, що ця система повинна не лише виступати провідним
стимулюючим фактором щодо розвитку виробництва, але й забезпечувати
повне, якісне і своєчасне виконання доходів бюджетів усіх рівнів. Для
детального ж дослідження проблем оподаткування в Україні необхідним є,
на-ттаїлудуйку, проведення факторного аналізу щодо формування податкової
системи з відповідним забезпеченням у вигляді еко-номіко-математичної
моделі, яка вже створена у відділі фінансової, бюджетної та податкової
політики НДЕІ Мінекономіки України. Дана модель на основі системи
формалізації складових, що формують податки згідно з чинним
законодавством України та з урахуванням змін щодо оподаткування,
дозволяє виконувати самостійні розрахунки по окремих бюджетних статтях
та одночасно визначати доходи як державного, так і зведеного бюджету. З
метою її ефективного і практичного застосування важливого є
систематизація показників вхідної та вихідної інформації для виконання
перш за все розрахунків доходної частини бюджету та ведення у
відповідності з цим необхідної статистичної звітності.

Серед інших важливих питань податкового реформування доцільно виділити:

— подальше посилення ролі місцевих податків і зборів у формуванні
доходів місцевих бюджетів;

— завершення роботи щодо прийняття закону про податок на майно юридичних
осіб та нерухоме майно фізичних осіб, а також закону про декларування
доходів громадян на основі запровадження ідентифікацій. них номерів
фізичних осіб;

— використання митних тарифів як механізму вдосконалення оподаткування у
зовнішньоекономічній діяльності.

Важливим напрямом реформування податкової системи є також дальше
зменшення кількості податків, зборів і платежів шляхом їх об’єднання
абочасткового скасування. При цьому сплата податків має проводитися
одночасно із здійсненням платіжно-розрахункових операцій і бути
вбудованою в механізм банківських розрахунків з відповідним контролем та
законодавче встановленими санкціями при порушенні цього процесу.

3.2. Прийняття Податкового кодексу як важлива умова посилення регулюючої
ролі держави в економіці

Важливою умовою посилення ролі держави в регулюючих процесах є
стабільність податкової системи. Її необхідність зумовлена досягненням
визначеності та передбачуваності умов діяльності економічних суб’єктів,
можливості прорахувати ефективність різних варіантів використання
обмежених ресурсів і зробити правильний вибір, отже прийняти виважене
комерційне рішення. В той же час стабільність податкової системи є
явищем відносним, вона може бути забезпечена лише в межах певного
часового інтервалу. Це обумовлено дією цілого ряду чинників, що
вимагають зміни податкового законодавства.

Ідея необхідності закріплення податкової системи в Податковому кодексі
була викликана нестабільністю податкового законодавства. При всій її
привабливості пя ідея не може бути оцінена однозначно. З одного боку, це
ускладнює своєчасне внесення до податкового законодавства об’єктивно
необхідних змін, зумовлених соціально-економічним розвитком країни.
Процедура проходження податкових законопроектів через парламент взагалі
настільки тривала, що конкретні кроки в цій сфері часто виявляються
несвоєчасними, відстають від руху кон’юнктури і лише загострюють
проблеми замість їх розв’язання. З іншого боку кодекс сприяє зменшенню
впливу на податкове законодавство чинників суб’єктивного характеру,
мінімізація якого відповідає інтересам суспільства.

Аналіз і вивчення процесів створення Податкового кодексу в цілому ряді
Європейських країн, а також спроби розробити світовий Податковий кодекс
дає підставу зробити висновок, що створення і прийняття Податкового
кодексу є доцільним і необхідним явищем. Його прийняття призване сприяти
вирішенню слідуючих питань:

• стабілізапії податкового законодавства і створенню сприятливого
економічного середовища;

• забезпеченню єдиної термінології, в трактуванні елементів
оподаткування;

• встановлення механізму взаємодії всіх елементів податкової системи в
межах єдиного податкового правового простору.

Прийняття Податкового кодексу в Україні необхідне ще й тому, що в нашій
державі відсутній досвід податкової законотворчості. Це зайшло
відображення не лише у неузгодженості та суперечливості окремих
податкових законів, а й у визначеності окремих положень, термінів,
наявності правових прогалин.

Слід відмітити лише деякі з них. В Законі України «Про систему
оподаткування», в редакції від 18.02.97 р., в ст.3, для забезпечення
єдиного підходу до розробки податкових законів вказується на
необхідність обов’язкового визначення «платника податку і збору
(обов’язкового платежу), об’єкта оподаткування, джерела сплати податку і
збору (обов’язкового платежу), строків та порядку сплати податку,
підстав для надання податкових пільга. Серед елементів оподаткування,
які мають бути обов’язково визначеними, не називається такий елемент, як
податкова база. Це поняття, а також взаємозв’язок між об’єктом і базою
оподаткування, не тлумачиться ні в Законі «Про систему оподаткування»,
ні в інших законах. Така термінологічна невизначеність стала причиною
того, що в Законі «Про податок на додану вартість» з об’єктів
оподаткування виключено велику кількість операцій, а саме з продажу
товарів (робіт, послуг) через бартер, натуральних виплат у рахунок
оплати праці фізичним особам тощо, в той час як вони згідно з п.2 статті
3 вважаються такими, що підлягають оподаткуванню.

До того ж визначення поняття- «об’єкт оподаткування» в законі України
«Про систему оподаткування», в редакції від 18.02.97 р., на наш погляд,
суперечить визначенню об’єкта оподаткування в законі «Про податок на
додану вартість».

Серед чинників, що зумовлюють нестабільність податкової системи, слід
віднести також:

• нестабільність ситуації в економічній і фінансовій сфері, яка вимагає
вжиття термінових заходів по збільшенню надходжень до бюджету;

• ухвалення помилкових рішень з питань податкового законодавства,
обумовлене недостатньою компетентністю, не визначеністю закономірностей
оподаткування;

• використання законодавчих норм, запозичених із західного податкового
права, які не відповідають нашим умовам і вимагають відмови від них чи
коригування.

Прикладом нестабільності, породженої останнім чинником, є зміни, що
вносяться до таких норм, як відшкодування ПДВ з Державного бюджету та
дата виникнення податкових зобов’язань.

Запровадження в Законі України «Про податок на додану вартість»
податкового кредиту та відшкодування з бюджету протягом місяця суми
перевищення податковим кредитом податкових зобов’язань платника створило
напругу з касовим виконанням бюджету, призвело до того, що в окремі
місяці сума, яку необхідно відшкодувати з бюджету, перевищувала суму
надходжень від цього податку. За словами Голови ДПА М.Азарова, станом на
1 липня 1998 року до Державного бюджету надійшло 2 308 млн.грн. податку
на додану вартість. Відшкодовано ж із бюджету з початку набуття чинності
Законом «Про податок на додану вартість» вже 2410 млн.грн.[11] У першому
півріччі 1998 р. в деяких областях України фактичне відшкодування ПДВ з
бюджету на 60% перевищувало надходження від цього податку. Це стало
підставою для підписання Президентом України Указу «Про деякі зміни в
оподаткуванні», яким передбачено зайво сплачений ПДВ зараховувати у
погашення заборгованості платника податку із сплати податку на додану
вартість, що виникла у минулих звітніх періодах, а за відсутності
заборгованості – у зменшення податкових зобов’язань протягом трьох
наступних звітних періодів. Якщо сума від’ємного значення податку не
погашується сумами податкових зобов’язань, що виникли протягом трьох
наступних звітніх періодів, то вона підлягає відшкодуванню протягом
місяця, що настає після подання декларації за третій звітній період.

Особливості українського податкового законодавства говорять про
строкатість правової податкової бази. Так, справляння податків і зборів
регулюється в Україні законами, декретами Кабінету Міністрів (наприклад,
прибутковий податок з громадян, акцизний збір, з 1993р. по 1997 р. –
податок на добавлену вартість), постановами Кабінету Міністрів, указами
Президента, підзаконними актами (положеннями, інструкціями і т.д.).

Отже строкатість правової податкової бази, що є свідченням невисокого
рівня правової культури в українській державі та нерозвиненості
українського податкового законодавства, вносить ще більше плутанини в
практику оподаткування, підсилює нестабільність податкового права,
служить підґрунтям для прийняття хоч і більш оперативних, але не завжди
виважених рішень.

Такі особливості сучасного податкового законодавства в Україні,
зумовлюють необхідність прийняття Податкового кодексу України вже у 1999
р. Необхідність його ухвалення обумовлена перш за все несформованістю
податкової системи України дійсно як системи взаємопов’язаних і
взаємоузгоджених законів. Усунення цього недоліку безпосередньо
передбачено функціями Податкового кодексу. В той же час кодекс має
об’єднати лише закони, отже передбачається, що справління всіх податків
і зборів буде регулюватися тільки законами України, що має «зняти»
строкатість правової податкової бази.

Прийняття податкового кодексу певною мірою дозволить вдосконалити і
понятійно-термінологічний апарат сучасного податкового законодавства,
усунути невизначеність окремих його положень, термінів, наявність
правових прогалин. Але це вимагає глибокого наукового обгрунтування.
Перш, ніж Кодекс буде виноситися на Верховну Раду, він має пройти
експертизу провідних економістів, фінансистів, господарників, широке
обговорення в колах науковців і практиків.

Слід зауважити, що до цього часу не всі концептуальні положення щодо
змісту і структури Податкового кодексу одержали остаточне формулювання.
Багато стратегічних питань, щодо Податкового кодексу ще залишаються
дискусійними.

На наш погляд, Податковий кодекс повинен бути спрямований на досягнення
таких цілей:

• створення в Україні стабільної податкової системи, яка б забезпечувала
чітке визначення порядку стягнення податків, зборів та інших
обов’язкових платежів, його простоту;

• недопущення випадків подвійного оподаткування;

• забезпечення справедливості при оподаткуванні окремих категорій
платників податків;

• посилення відповідальності за ухилення від сплати та їх несвоєчасну І

і сплату;

• зниження податкового навантаження на платників податків

• дотримання міжнародних угод щодо оподаткування.

Не можна не визначити і чисто теоретичну привабливість ідеї реформування
податкової системи на першому етапі реформи, коли постає завдання
подолання економічної кризи, виходячи з пріоритету інтересів виробника.
Однак ця реакція має проявитися в підвищенні ділової активності на
національних ринках, легалізації тіньових капіталів (не карного
походження), залученні іноземних інвестицій, призупиненні відтоку
капіталу і поверненні експортованого раніше. Всі ці процеси можуть стати
наслідками дії цілої групи чинників, а не ширше рівня оподаткування: і
зміцнення довіри до уряду, і стабілізації інфляційних процесів та курсу
національної валюти, які в разі зниження оподаткування і зростання
бюджетного дефіциту можуть навпаки загостритися, і наявності достатньої
кількості об’єктів, привабливих для вкладання капіташів, що повернулися
з-за кордону чи вийшли з «тіні» (земля, підприємства, що
приватизуються), і подолання психологічних стереотипів, зростання
правосвідомості та правової культури громадян.

Для забезпечення зазначених вище національне вагомих наслідків, а саме
-до зростання інвестицій, причому інвестицій у перспективні промислові,
аграрні та інші підприємства, на чому наголошується в Концепції
необхідна активізація державного регулювання економіки в цілому. В той
же час зниження податкових надходжень неминуче дуже послабить державне
регулювання соціально-економічних процесів в державі. Між тим ринкові
регулятори, як відомо, самі по собі не можуть забезпечити ні глибокі
структурні зміни в економіці, ні напрямки реформування податкової
системи, визначені Концепцією.

Якщо навіть будуть задіяні всі чинники і вдасться досягти передбачених
результатів, та розширення податкової бази і зростання надходжень до
бюджету відбудуться лише через певний, досить тривалий проміжок часу.
Питання за рахунок чого будуть фінансуватися державні видатки протягом
цього часу залишається без відповіді.

Підсумовуючи сказане можна зробити висновок, що в Україні існують різні
підходи до визначення цілей, задач і принципів побудови Податкового
кодексу. Проте зараз, можно зазначити виходячи з необхідності посилення
регулюючої ролі держави в економіці і соціальному розвитку, що розробка
Податкового кодексу повинна бути підпорядкована досягненню слідуючих
цілей:

• забезпечення стабільних податкових надходжень до бюджету;

• законодавче розмежовування функцій, повноважень та відповідальності
органів державної влади різних рівнів в питаннях реалізації податкової
політики;

• створення системи податкових регуляторів економіки;

• зниження рівня диференціації доходів в суспільстві шляхом посилення
регулюючої ролі податків;

• поступове наближення українського податкового законодавства до
законодавства країн ЄС з метою інтегрування України у світове
господарство.

• встановлення майнової та кримінальної відповідальності неплатників
податків;

• запровадження трирічного мораторію на списання боргів підприємств та
організацій перед Державним бюджетом;

• введення процедури прискореного банкрутства, а також націоналізації
підприємств-боржників перед бюджетом з наступною їх приватизацією або
передачею у довірче управління.

Законодавче врегулювання перелічених питань принципово важливе, перш за
все, з точки зору реального виконання державою своїх прямих і
безпосередніх зобов’язань перед незахищеними верствами населення –
пенсіонерами, багатодітними та неповними сім’ями, військовослужбовцями,
медиками, працівниками освіти, науки та культури. Підтримувати
товаровиробника потрібно не всепрощенням, не списанням боргів, а
створенням умов ефективної роботи тим, хто цього бажає і хто на це
здатний. В іншому випадку економіка буде просто позбавлена перспектив.

З метою посилення регулюючої ролі держави при використанні податків
необхідно також здійснити такі заходи:

• прийняття Верховною Радою закону про декларування майнового стану, що
дасть можливість цивілізовано відслідкувати процеси набуття права
власності та рух капіталів;

• усунення прогалин у чинному порядку реєстрації суб’єктів
підприємницької діяльності для уникнення появи фіктивних фірм;

• законодавче врегулювання відповідальності за легалізацію коштів
кримінального походження, зокрема через грошову приватизацію;

• законодавче закріплення обов’язкового страхування
зовнішньоекономічних контрактів;

• запровадження механізму ідентифікації клієнтів банків, які подають
документи на відкриття розрахункового рахунку та платіжні документи на
здійснення банківських операцій.

3.3. Передбачувані наслідки здійснення податкової реформи в Україні

Засади та шляхи реформування системи оподаткування в Україні не
передбачають революційних змін у сфері оподаткування, а базуються на
існуючій системі оподаткування з одночасним запровадженням кардинально
нових “правил гри” у сфері справляння податків.

Основні засади та шляхи здійснення податкового реформування створюють
умови, коли сплата податків стає більш вигідною і дешевою, ніж ухилення
від неї При цьому прогнозується зростання обсягу надходжень в бюджет за
рахунок інтенсивного розвитку легального сектору економіки та зменшення
її тіньової частини.

За умов податкової системи яка встановлюється в результаті проведення
реформи системи оподаткування в Україні, підприємство буде віддавати
державі у вигляді податків і зборів близько 20 35 відсотків утворюваної
на ньому доданої вартості.

Плата за ризик ухилення від оподаткування набагато пере вищить витрати
платника податків на ведення легітимної підприємницької діяльності

Реалізація визначених завдань реформування податкової системи та
прийняття Податкового кодексу України дозволить створити основи для
стабілізації економіко-політичної ситуації, сформувати умови для
ефективної реалізації бюджетної політики в державі що в кінцевому
результаті спричинить зростання національного багатства України і
добробуту її громадян.

ВИСНОВКИ

Економісти-класики в XIX столітті вважали економіку саморегулюючою
системою. Велика депресія 30-х років XX століття спростувала це
положення і підштовхнула до пошуку нових підходів. Причина економічних
спадів – це недостатній сукупний попит, що стримує розвиток виробництва,
тому збалансовувати попит і пропозицію має державне втручання.
Дж.М.Кейнс писав, що держава повинна здійснювати свій регулюючий вплив
зокрема за допомогою відповідної системи податків. Ці погляди отримали
найбільше розповсюдження у 70-х роках XX століття.

Пізніше послідовники Кейнса обгрунтували теорію, відповідно до якої
податки розглядалися як «вбудовані стабілізатори», тобто всяке зменшення
податкових надходжень збільшує дефіцит бюджету.

‘ Всі теорії державного регулювання економіки потребують виваженого
відношення до їх використання в будь-якій країні, особисто в нашій
державі, яка обтяжена специфікою перехідного періоду.

Але незаперечним є той факт, що зараз податки не можуть бути
нейтральними до економічних процесів. Особливо із розширенням функцій
держави зростає роль і податків як фінансового гаранту виконання цих
функцій, як інструменту регулювання економічного розвитку. Основне
завдання податків -це забезпечення інтересів держави та суспільства.

В розпорядженні держави податки – важливий механізм макроекономічного
регулювання економіки, інструмент перерозподілу валового внутрішнього
продукту на цілі економічного розвитку і соціальних гарантій населенню.
Тому побудова ефективної податкової системи – об’єктивна умова успішного
функціонування економіки держави.

В цілому таки можна охарактеризувати як фінансовий гарант виконання
державою функцій та інструмент регулювання економічного розвитку.

Розвиток системи оподаткування зумовив різноманітні форми податків, але
роль кожного із них в системі регулювання неоднакова, тому вони
класифікуються на прямі і непрямі.

Прямі податки значною мірою володіють регулюючими можливостями і широко
використовуються в країнах, що поставили за мету досягнення високого
рівня економічного розвитку на базі підвищення ефективності суспільного
виробництва.

Головним серед прямих податків виступає податок на прибуток. З одного
боку, він забезпечує залежність державного . бюджету від процесів, які
відбуваються в матеріальному виробництві, а з іншого -. надає широкі
можливості здійснення заходів по державному регулюванню економіки. В
системі прямих податків провідне місце займає і прибутковий податок.
Його вагомість зросла в Україні саме при переході до ринку, коли
створюються передумови зростання особистих доходів громадян.

Але відсутність в нашій країні середнього класу, велике явне і приховане
і безробіття привели до того, що сьогодні частка податку на прибуток
громадян в ‘ доходній частині бюджету України нижче частки на прибуток
підприємств. Це не відповідає світовій практиці, але є об’єктивною
особливістю України в умовах перехідної економіки.

Здійснення поглибленої реформи податкової системи в контексті підвищення
ефективності державного регулювання економіки повинно здійснюватися
шляхом:

• скорішого завершення розробки та прийняття Податкового кодексу
України, створення на цій основі адекватної сучасним умовам методології
та єдиної методики обчислення податків;

• упорядкування надання пільг, застосування фінансових санкцій за
порушення податкового законодавства;

• оптимізація співвідношень між прямим та непрямим оподаткуванням, в
першу чергу в напрямку диференціації ставок податку на додану вартість,
розширення бази для акцизних зборів, більш активного впровадження прямих
податків тощо;

• підвищення рівня відповідальності платників податків за своєчасну і

повну сплату належних бюджету платежів.

Для удосконалення методів державного регулювання важливим є:

• спрощення механізму оподаткування, більш чітке визначення обов’язків
платників податків і зборів;

• інтегрування податкового законодавства відповідно до умов
Європейського економічного співтовариства;

• розширення та більш ґрунтовне визначення бази оподаткування та методів
справлення місцевих податків і зборів, надання місцевим радам більш
широких повноважень у їх застосуванні;

• активне використання системи спеціальних податкових режимів для
окремих видів виробництва, суб’єктів підприємницької діяльності,
розташованих в економічних зонах різного типу;

• підвищення ролі ресурсних платежів у забезпеченні збереження та
відновлення національного багатства .

Реалізація визначених завдань реформування податкової системи та
прийняття Податкового кодексу України дозволить створити основи для
стабілізації економіко-політичної ситуації, сформувати умови для
ефективної реалізації бюджетної політики в державі що в кінцевому
результаті спричинить зростання національного багатства України і
добробуту її громадян.

Список використаних джерел

Маркс К., Енгельс Ф. – Соч., 2 изд. – Т.4. – С.308

Смит А. Исследование о природе й причинах богатства народов // Антология
экономической классики: В2-хт. Т.1. -М.: Эконов, 1993.-С.382

Рикардо Д. Начала политической зкономии й налогового обложених //
Антология зкономическои классики: В 2-х т. Т. 1. — М.: Эконов, 1993. —
С.397-460

Пушкарева В.М. История финансовой мысли и политики налогов. –
М.:Инфра-М, 1996. -С.174

Титова Н.И. История економических учений: Курс лекций.- М.: Гуманитарный
изд. Центр”Владос”, 1997.- С.113

Осадчая И.М. Современное кейсианство.- М.: Мысль, 1971.- С.127

Федосов В.М. Современный капитализм и налоги. – К.: Вища школа, 1987. –
С.107

Всемирная история зкономической мысли. В б-ти томах (Главный редактор
В.Н.Черковец) Т.5. – М.: Мысль, 1994. – С.73

Налоги: Учебник для вузов / Под рад. Д.Г.Черника. – 3-є изд. – М.:
Финансы й статистика, 1998. – С.113

Бартенев С.А, Экономические теории и школы (история и современность).
Курс лекций. – М.: БЕК, 1996. – С.352

Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе / Перев. с англ. 4-е изд. –
М.: Дело Лтд., 1994. – С.720

Аникин А.В. Юность науки: жизнь и идеи мыслителей-экономистов до Маркса.
– М.: Политиздат, 1985. – С.367

Антология экономическои классики. В 2-х т. – М.: Эконов, 1993. – Т.1.
–С.775, Т.2. – С.486

Пушкарева В.М. История финансовой мысли и политики налогов. –
М.:Инфра-М, 1996. -С.174

Юткина Т.Ф. Налоги и налогообложение. Учеб. пособ. – М.:Инфра М,1998. –
С.16.

Соколов А. Теория налогов – М.: Финансовое изд-во. НКФ СССР, 1928. –
С.258

Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента й денег. – М.: Прогресс,
1978. – С.494

Классики кейнсианства (Р.Харрод, З.Хассен). М.: ОАО, изд-во
“Экономика”,т.2. Экономические циклы и национальный доход, 1997. –
С.353-360

Налоги / Под ред. Черника Д.Г. – С. 113

Титова Н.Е. Зазначена праця. – С.144

Василик О.Д., Павлюк К.В. Удосконалення податкової системи України //
Фінанси України. – 1997. – №10. – С.37-44

Соколовська А.М. Податки та їх вплив на макроекономічні процеси в
Україні // Фінанси України. – 1996. – №7. – С.77

Огонь Ц.Г. Податкова політика і доходи бюджетів України // Фінанси
України. – 1997. -№5. – С.74-85

Крисоватий А.І. Державна податкова політика і система податків //
Фінанси України. – 1998. – №1. – С.64-69

Дем’яненко М. Податкова система АПК в період становлення ринкових
відносин // Економіка України. – 1996. – №11, – С.37-46

Народне господарство Української РСР. Статистичний щорічник. – К.:
Техніка, 1990. – С.442-443

Интенсификация социалистической экономики. Т.3. Управление и механизм
интенсивного хозяйствования.-Киев:Наук.думка,1989.-С.346

Народне господарство України, 1990 с.- 34-35

Закон України “Про систему оподаткування” // Відомості Верховної Ради
України. -1994. – №21. – Ст.130

Закон України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про
систему оподаткування” // Відомості Верховної Ради України. – 1997. –
№16. -Ст.119

Закон України “Про внесення змін до закону України “Про систему
оподаткування” // Уряд. кур’єр. – 1997. – №83-84. – С.6

Закон України “Про внесення змін до статті 2 Закону України “Про систему
оподаткування” // Урядовий кур’єр. -1998.-№27.-С.4

Постанова Верховної Ради від 12 травня 1999 “Про податкову політику в
Україні та заходи щодо удосконалення податкового законодавства”//Голос
України.-1999.-№98

Фокин Ю., Кирова Е. Налоговая нагрузка: проблеми й пути решения //
‘Экономист. – 1998. – №10. – С.534

Лузік П. Методика розрахунку податкового тягаря для окремих форм
оподаткування // Економіст. – 1999. – №2. – С.58-61

Литвин М.И. Налоговая нагрузка й зкономические интересьі предприятии //
Финансы. – 1998.- №5. -С.29-31

Смирнов А. Налогообложение: модели оптимизации // Экономист. – 1998. –
№2. –С.69

Користін О.Є. Межа податкового навантаження: макроекономічний аспект //
Фінанси України. – 1998. №2. – С.82

Пасков В.Г. Налоговое бремя в российской налоговой системо // Финансьі.
– 1998. – №11. -С.21

Шишков Ю. Зкономическая роль государства в современном мире //
Экономист. -1999.-№1.-С.25-34

Горский И.В. Налоги в рьіночной зкономике – М.: Страховое общество
“Анкил”, 1992. -С.32

Статистичний бюлетень України за січень 2000. – №1.- С.86

Статистичний щорічник України, 1998.-С.387

Розраховано за даними: Стат. щорічник України, 1998. – С.70; Національні
рахунки України за 1998 рік. -С.24

Фінанси України. – 1997. – С. 84, 88, 89

Хваджа Султан. Аналіз податкового тиску в Україні // Ефективність
реформування української економіки. Зб.наук.праць – К.:Інститут
економіки НАН України, 1999. – С.68

Діяльність податкової служби України, 1996 – С 37-Діяльність податкової
служби України, 1997. – С. 42; Уряд. кур’єр. – 1998. -№151-152.- С.6

Діяльність податкової служби України 1998 – С 40- Стат. щорічник
України, 1998.-С.63

Соколовська А М. Податкова система України в контексті світового досвіду
“Фінанси України” № 7, 1977, С. 84

Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування
прибутку підприємств”. “Урядовий кур’єр” № 105—106 від 12 червня 1997 р.

Закон України “Про податок на додану вартість” від 3 квітня 1997 р.
“Відомості Верховної Ради” № 21, 1997, С. 156

Накай А. Податкова політика держави як засіб стимулювання
підприємницької діяльності Збірник наукових праць УФЕІ № 1. 1997. С. 13

Василик О.Д., Павлюк К В. .Удосконалення податкової системи України.”
Фінанси України” № 10, 1997, С. 41

Азаров М.Я Податкова політика в Україні: принципи і реалії/ ВПСУ –
1998.-№15 .- С.8

ДОДАТКИ

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020