РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:
Застосування норм права як особлива форма її реалізаціїЗМІСТ:
ПОНЯТТЯ Й ОЗНАКИ ПРАВОВОЇ НОРМИ………………….3.
СТРУКТУРА ПРАВОВОЇ НОРМИ…………………………………9.
Поняття структури норми права.
Зовнішнє вираження структури норми права в тексті нормативних юридичних
актів.
Структура логічної норми.
Структура норми-розпорядження.
КЛАСИФІКАЦІЯ НОРМ ПРАВА………………………………….17.
СПОСОБИ ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА…….23.
Прямий спосіб .
Відсильний спосіб .
Бланкетний спосіб .
1. Поняття й ознаки правової норми.
Норма права — це правило поведінки, установлене чи санкціоноване
державою, елементарна частка права, що відноситься до нього як частина
до цілого (чи як одиничне до загального). Було обґрунтовано, що норма
права — це і не форма, і не зміст усього права, а саме його частка. Вона
володіє властивим їй змістом і формою й у системоутворюючих процесах з
іншими нормами складає зміст права в цілому.
Нормі права як частини системи в тім чи іншому ступені властиві істотні
ознаки, властивому праву, тому їй можна дати визначення, ідентичне за
своїм значенням визначенню права в цілому.
Норма права — це загальнообов’язкове, установлене чи санкціоноване й
охоронюване державою правило поведінки, що виражає обумовлену
матеріальними умовами життя суспільства волю й інтереси народу, що
активно впливає на суспільні відносини з метою їхнього упорядкування.
Будь-яке державно-організоване суспільство не може обійтися без норм
права. Але це одиничний феномен права, тому повне наукове визначення
поняття припускає з’ясування властивій нормі права специфічних ознак
(властивостей).
По-перше, норма права являє собою відволікання від ознак
індивідуалізації і вказує лише на ті характерні риси поводження, що є
істотними, тобто розглядають поводження як вид суспільних відносин. Ці
ознаки, включені і текст норми, стають правилами поведінки,
обов’язковими до реалізації.
Наприклад, у процесі купівлі-продажу істотним є не те, скільки разів
«прицінювався» покупець, вибираючи ту чи іншу річ, який час він на це
затратив. Усе це — сфера життєвого звичаю. Для права важливо установити
ознаки: коли можна визнати договір закупівлі-продажу укладеним, коли
право власності на річ переходить від продавця до покупця. Чи інший
приклад: у випадку здійснення убивства, коли закон особливо чуйний до
обставин цього тяжкого злочину, закон відкидає все сугубо індивідуальне,
що не має відносини до характеристики даного діяння як такого.
Отже, норми права містять вказівки на істотні ознаки поводження,
властиві кожному з невизначеного числа конкретних індивідуальних
відносин (учинків), що держава має намір піддати правовому регулюванню.
По-друге, норма права є наказовим розпорядженням незалежно від того,
який його характер: заборона, обзивання чи дозвіл. Розпорядження в
будь-якому випадку знаходиться під охороною держави; тому що воно їм
установлене, та передбачені і міри примусу у випадках його порушення.
По-третє, норма права являє собою визначений метод впливу на регульовані
відносини. У наведених вище прикладах методи регулювання виникаючих
відносин зовсім несхожі, як і самі відносини, тому що використовуються
різні способи додання їм визначеності, упорядкованості. У цей метод
включаються: обставини, при яких застосовується норма; коло учасників,
регульованих цією нормою відносин; взаємні права й обов’язки; санкції за
невиконання обов’язків.
По-четверте, норма права — загальнообов’язкове правило поведінки. Воно
має значення не для окремого індивіда, а для усіх вхідних до складу
даної категорії людей (суспільства в цілому) як можливих (чи реальних)
учасників конкретного виду суспільних відносин.
Норма права звичайно не вказує персоніфікованих виконавців
розпорядження, що міститься в ній. Інакше кажучи, вона розрахована на
невизначене коло уповноважених і зобов’язаних осіб. Це відбувається
тому, що норма права як абстрактна модель поводження припускає її
кількаразова дія, а отже, і «захопити» у поле свого притягання вона може
потенційно кожного члена суспільства.
По-п’яте, абстрактність норми права зовсім не означає невизначеності її
змісту. Саме навпаки, норма права тому і є такий, що містить цілком
конкретне правило поведінки. Наприклад, збитки, заподіяні громадянину
чи юридичній особі в результаті незаконних дій (бездіяльності) державних
органів, органів місцевого самоврядування чи посадових осіб цих
органів, у тому числі видання не відповідному закону чи іншому правовому
акту акта державного органа чи органа місцевого самоврядування,
підлягають відшкодуванню державою. Тут типовий приклад норми права, як
формально визначеного правила, що означає повноту і точність указівки на
ознаки правила поведінки. Кожен індивідуальний випадок заподіяння
збитків громадянину чи юридичній особі підпадає під дію цієї норми,
тобто вона регулює всі повторювані індивідуальні відносини даного виду.
Завдяки тому, що вона постійно впливає на цей вид відносин, її вимоги
реалізуються усіма як обов’язкові для кожного, хто причетний до
відшкодування збитків без персональної вказівки, для кого саме.
Таким чином, норма права, як загальне правило поведінки регулює
повторюваний вид суспільних відносин, тому що не вичерпується
однократною реалізацією, а охоплює всі можливі індивідуальні випадки. У
силу цього норма права — загальне і загальнообов’язкове правило
поведінки.
По-шосте, зміст правової норми визначається об’єктивною природою того
виду суспільних відносин, на упорядкування яких вона спрямована. Воно
формується під впливом соціального досвіду регулювання, рівня загальної
і правової культури, моральних і політичних установок, орієнтації
держави й інших факторів. У нашому прикладі пояснити правило, чому
обов’язок відшкодування збитків лежить на державі в цілому, відповідних
його суб’єктах, муніципальних утвореннях, тільки природою даного
правоохоронного відношення не можна. Тому зміст норми в головному,
основному визначається змістом регульованого відношення.
Норма права — правова реальність навіть у тому випадку, якщо вона
жодного разу не застосовувалася для регулювання фактичних відносин.
Наприклад, у недавній історії конституційне право союзної республіки на
вільний вихід зі складу СРСР. Визнання цього права було передумовою для
визначення правового статусу союзної республіки і для
державно-політичної практики. Тому можна зробити висновок, що праву
відомі норми, що застосовуються безпосередньо й опосередковано — через
інші норми.
Таким чином, норма права — це загальне правило, що вбирає в себе все
багатство соціального досвіду суспільства і держави, різноманіття
особливого, індивідуального, окремого.
Норма права є науковим, об’єктивно обґрунтованим розпорядженням —
моделлю суспільних відносин, що відображає інтереси суспільства в
розвитку даного відношення.
Загальний характер норми права не випливає з її власної природи.
Загальне в праві в кінцевому рахунку є відображення того реального
загального, котре об’єктивно існує в численних окремих матеріальних
відносинах даного виду, що є виробничими відносинами.
У сучасних умовах удосконалювання норм права йде по двох основних
напрямках: поліпшення змісту норм, зміцнення їхній «істинності»;
упорядкування їхньої структури і системи в цілому.
Перший шлях характеризується тенденцією до усе більш точного
відображення потреб громадського життя, без чого неможливо забезпечити
зростання ефективності дії норм права як регуляторів суспільних
відносин. Тому удосконалювання змісту стосується всього комплексу норм —
зобов’язуючих, що забороняють. Зростає значення рекомендаційних норм. У
рамках кожного різновиду норм виробляються нові, більш ефективні методи
впливу на суспільні відносини за допомогою всіх елементів правової
норми.
Основними умовами, що дозволяють домагатися удосконалювання норм
права, є:
Точне відображення в правових розпорядженнях закономірностей розвитку
державно-правової надбудови;
Відповідність норм права вимогам моралі і правосвідомості;
Дотримання вимог системності (несуперечності) і інших закономірностей
діючої системи права при прийнятті нових норм;
Облік у процесі нормотворчості загальних принципів регулювання і
керування суспільними процесами.
Таким чином, підведемо короткі підсумки:
а) норма права може бути визначена в якості вихідного від держави й
охоронюваного їм загальнообов’язкового правила поведінки, що закріплює
за учасникам суспільних відносин даного виду юридичні права і накладає
на них юридичні обов’язки;
б) правова норма є загальним правилом поведінки, тобто зразком,
еталоном поводження людей, їхніх колективів;
в) правова норма — правило абстрактного, узагальненого характеру,
первинний елемент права як системи;
г) правова норма — державно-владне розпорядження;
д) правова норма — явище широке, багатопланове й у той же час
конкретне по змісту.
2. Структура правової норми.
Поняття структури норми права.
Структура норми права є формою її внутрішнього змісту. Норма права
виконає свою роль регулятора суспільних відносин, якщо буде мати
здатність реагувати на умови реального життя, у яких вони формуються,
враховувати їхні суспільні властивості, у противному випадку реалізувати
цю функцію буде просто неможливо, у нормі повинне бути передбачене і
примусове здійснення розпорядження, інакше вона буде не нормою вдачі, а
побажанням. Тому норма права являє собою єдність елементів –
розпоряджень, що виконують усі зазначені вище функції.
Глибокий, різнобічний вплив на структуру норми права робить виділення
правоохоронних правових розпоряджень. Вивчення історії законодавства
показує, що розвиток правових систем неминуче виражається у
відокремленні розпоряджень, що регламентують юридичні санкції. Такого
відокремлення вимагає диференціація заходів державно-примусового впливу,
необхідність нормативно закріплення різноманітних фактичних умов
об’єктивних і суб’єктивних.
Виділення правоохоронних розпоряджень тільки відображається на
структурі регулятивних норм складу яких «виводяться» указівки на
державно-примусові міри забезпечення), але і спричиняє формування
самостійних правоохоронних інститутів, а отже, впливає на структуру
права більш високих рівнів. Істотний вплив на структуру права робить і
відокремлення загальних правових розпоряджень, у яких закріплюються
праві поняття, принципи, правове положення суб’єктів, загальні умови
здійснення тих чи інших юридичних дій і т.д.
Будучи складовою частиною більш широкої проблеми питання про структуру
юридичної норми має своє цілком самостійне значення. Тут (як і при
характеристиці видів юридичних норм) перед нами мікроструктура права. У
ній на відміну від макроструктури – підрозділу права на галузі й
інститути (система права) – не настільки видно і рельєфно виявляються
соціально-політичні особливості правового регулювання. У той же час у
структурі норми і видах норм виявляються ті специфічні функції, що
виконують юридичні норми як первинна ланка структури права, —
забезпечення конкретизованого, детального, точного і визначеного
нормативного регулювання суспільних відносин. А звідси в розглянутих
питаннях більшого значення набувають юридико-технічна сторона,
конструктивні моменти організації змісту норми, тобто те, що відноситься
до догми права.
Структурі норми права властива своя типова схема (модель) зв’язку
утворюючих її елементів. Головне в цій типовій схемі – нормативна
побудова інтелектуально-вольового і юридичного змісту державної волі. Ця
нормативна побудова полягає в тому, що зміст норми не тільки виражається
за допомогою таких категорій, як права й обов’язки, але і має характер
загального правила, особливо в одночасно існуючих нормах-розпорядженнях
і логічних нормах.
Норма-розпорядження втілює державне веління у виді цільного
нормативного положення, присвяченого конкретному питанню правового
регулювання. Логічна ж норма характеризує буття і зв’язок конкретних
розпоряджень, їх державно-примусової, нормативно-регулюючої якості.
Внутрішня будова, зв’язок елементів, що утворять структуру
норми, відрізняються інваріантістю, твердістю, «незруйновністю». Причому
ці елементи (гіпотеза, диспозиція, санкція) об’єднані не на засадах
ієрархічної залежності, як це характерно в основному для зв’язку
елементів усередині галузей і інститутів права, а на засадах синтетичної
залежності при який відсутність хоча б одного з необхідних елементів
приводить до руйнування даної цілісності – юридичної норми.
Зовнішнє вираження структури норми права в тексті нормативних
юридичних актів.
З зовнішньої сторони (тобто з боку зовнішньої форми)
норми-розпорядження і логічні норми одержують язиково-логічний,
словесно-документальний виклад у тексті нормативного юридичного акта:
його статтях і інших структурних підрозділах акта.
Головне, що тут необхідно відзначити, це розходження між нормою
права і статтею нормативного акта. Однак співвідношення між нормою і
статтею багато в чому залежить від того, чи розглядається це
співвідношення стосовно до логічної чи норми ж до нормопередписанню.
Логічна норма, покликана виразити в основному зв’язку між
спеціалізованими нормативними розпорядженнями, їхньої
державно-примусової, нормативно-регулюючої якості, у більшості по
багатьом статтям нормативних актів. випадків міститься в декількох
статтях нормативного чи акта навіть у статтях різних нормативних актів.
Процес спеціалізації, що підсилюється, права приводить до того, що
елементи логічних норм усе більш розосереджуються.
Норма-розпорядження, як, правило, відповідає первинній
структурній частині тексту нормативного акта (статті, пункту, абзацу
статті, конкретній фразі тексту). Дроблення норми-розпорядження,
розподіл її змісту між різними статтями, пунктами статті і т.д. узагалі
неможливо. Норма-розпорядження – це цільне, логічно завершене і
формально закріплене державно-владне веління. По своїй словесно-логічній
побудові вона являє собою єдність, що нерозчленовується, по формулі
«якщо-те».
Практика законодавства показує, що виділення частини
норми-розпорядження можливо тільки шляхом самостійного її формулювання у
виді особливого загального правила (при цьому якість самостійного
правила зберігає і «усічена» норма).
Однак при характеристиці співвідношення норми-розпорядження і статті
важливо відзначити, що повного збігу тут теж немає. Це правило, веління,
нормативно-владне судження, тоді як стаття являє собою лише підрозділ
тексту нормативного юридичного акта. Отже, у даному випадку можливо
говорити тільки про відповідність норми права чи статті іншої частини
тексту акта, а не про їхню тотожність.
Чим вище рівень спеціалізації права, тим більше спрощуються
правові розпорядження, кожне з який стає самостійним нормативним
узагальненням, присвяченим окремої операції в процесі правового
регулювання При цьому нерідко стаття нормативного акта містить трохи
тісно взаємозалежних правових розпоряджень.
Структура логічної норми.
Ця структура виражається у твердому, інваріантному зв’язку таких
елементів, що у своїй єдності забезпечують державно-владне регулювання
суспільних відносин. Набір елементів логічної норми такий, що він
дозволяє їй бути «автономним», відносно відособленим регулятором, що
акумулює все те, що необхідно для юридичного опосередкування суспільних
відносин.
Відповідно до цього логічна норма включає у свій склад три основних
елементи: гіпотезу, диспозицію, санкцію.
а) гіпотеза – вказівка конкретних фактичних життєвих обставин
(події, дії людей, сукупність дій, тобто фактичні склади), при яких дана
норма вступає в дію. Гіпотеза (припущення) – це елемент правової норми,
у якому вказується, при яких умовах випливає керування даним правилом. У
гіпотезі викладаються ті фактичні, при наявності яких в осіб виникають
юридичні права й обов’язки. Візьмемо як приклад норму цивільного права,
що визначає обов’язок наймадавця про зміст зданого в найми майна.
Гіпотезою в даній нормі є здача в найм майна. При такій умові в однієї
особи (наймодавця) виникає обов’язок зберігати здане в найми майно, а
в іншого (наймача) – право вимагати виконання цього обов’язку.
б) диспозиція – «серцевина» норми права, тобто вказівка на
правило (правила) поводження, яким повинні підкорятися суб’єкти, якщо
вони виявилися причетні до умов, перерахованим у гіпотезі. Диспозиція
розкриває саме правило поведінки, зміст юридичних прав і обов’язків
осіб. У приведеному вище прикладі диспозиція наказує що наймодавець
зобов’язаний робити за свій рахунок капітальний ремонт зданого в найми
майна, якщо інше не передбачено чи законом договором, а наймач у випадку
невиконання наймодавцем цього обов`язку має право або зробити
капітальний ремонт і стягнути з наймодавця вартість ремонту, чи
зарахувати її в рахунок найманої плати або розірвати договір і стягнути
збитки, заподіяні його невиконанням.
в) санкція – вид і міра можливого покарання (кари), якщо суб’єкти не
виконують розпорядження диспозиції, чи заохочення за здійснення дій, що
рекомендуються. Тому призначення санкції — спонукати суб’єктів діяти
відповідно до розпоряджень норми права.
Санкція називає заохочувальні чи каральні міри (позитивні чи негативні
наслідки), що настають у випадку чи дотриманні, навпроти, порушення
правила, позначеного в диспозиції норми. Іноді в статті закону
формується тільки частина норми, а інші її частини варто виявляти в
інших чи статтях в іншому нормативному акті. Звідси випливає
необхідність розрізняти норму права і статті закону. Це очевидно ще і
тому, що в одній статті нормативного акта наприклад кримінально-правові,
спеціалізуються на вираженні санкцій, що обслуговують норми інших
галузей права.
Норма права не виконала б своєї регулятивної ролі, якби в ній був
відсутній який-небудь з названих структурних елементів. Тому
законодавець при формулюванні норм зобов’язаний виписати кожну частину
чи особливо дати відповідне відсилання, а той, хто реалізує норму,
повинний мати на увазі весь зв’язок елементів норми, для того щоб
юридично грамотно вибудувати свої вчинки.
Структура норми-розпорядження.
Норми-розпорядження як клітинки єдиного організму виконують
усередині нього різні задачі, різні операції. Тому тричленна схема, що
має істотне значення для, характеристики логічних норм, не відповідає
структурі реальних норм-розпоряджень. Структурна побудова
норм-розпоряджень відображає головне, що властиво первинній ланці
нормативної системи,- забезпечення конкретизованого, детального, точного
і визначеного нормування поводження людей.
З урахуванням спеціалізації права для юридичної
норми-розпорядження характерно типова структурна побудова, що виражає
твердий закон організації її змісту і складається з двох основних
елементів:
а) гіпотези – частини норми, що вказує на ті умови, тобто фактичні
обставини, при настанні чи ненастанні яких норма вступає в дію;
б) диспозиції або санкції – частини норми, що вказує на ті юридичні
наслідки, що настають при наявності передбачених нормами умов. У
регулятивних (правоустановлюючих) нормах ця частина норми називається
диспозицією; вона утворює зміст самого правила поведінки, указує на
права й обов’язки, якими наділяються учасники регульованого відношення.
В охоронних нормах розглянута частина носить настання санкції; вона
вказує на державно-примусові міри, застосовувані до правопорушника.
Елементи норми-розпорядження умовно можна розташувати за схемою:
«якщо-те».
Зазначені дві частини норми-розпорядження є її обов’язковими
елементами. Правове веління неодмінно повинно містити вказівки на його
суть, тобто на юридичні наслідки, і на умови їхнього настання. Отже,
норм-розпоряджень без гіпотез існувати не може. У будь-яких, самих
спеціалізованих правових розпорядженнях так чи інакше вказується на
умови, при яких вони діють. Іншими словами, будь-яке правове
розпорядження можна викласти по формулі: «якщо – те». ,
Важливо звернути увагу на те, що регулятивні норми-розпорядження
неминуче, по невблаганній логіці юридичного регулювання, внутрішньо, а
іноді і текстуально зв’язані, функціонують у єдності з охоронними
розпорядженнями, що їх забезпечують, охороняють. Так що в остаточному
підсумку регулятивні й охоронні норми-розпорядження виражаються у виді
логічних норм, де є всі три елементи – гіпотеза, диспозиція, санкція.
При цьому нерідко з декількома регулятивними нормами-розпорядженнями
скоординовано одне охоронне нормативне положення, що виступає у вигляді
самостійного розпорядження, а в рамках логічних норм приєднується то до
одного, то до іншого регулятивного розпорядження .
3. Класифікація норм права
Проблема класифікації юридичних норм, як і багато інших питань
теорії права, за своїм характером така, що її справді наукове вирішення
можливе лише в тому випадку, якщо виходити з висновків, отриманих у
результаті філософського (загалбносоціологічного) осмислення явищ
правової дійсності.
Класифікація норм права акцентує увагу на декількох метах, у тому
числі виявлення їхніх різних регулятивних властивостей, визначення місця
різних норм у механізмі правового регулювання, установлення системних
властивостей норм, їхнього взаємозв’язку. Найбільш загальними підставами
класифікації є їхній розподіл по наступним ознаках:
По галузевій приналежності, тобто по предметі і методу правового
регулювання, усі норми класифікуються по інститутах і галузям права.
Відповідно до цих об’єктивних розходжень законодавець видає кодифіковані
акти, формуючи тим самим галузі законодавства, що відповідають галузям
права: норми державного права, норми цивільного права, норми
адміністративного права, норми карного права, сімейного права і т.д.
По юридичній чинності, тобто по актах, у яких норми права містяться,
вони поділяються на норми закону і норми підзаконних актів, причому за
цією ознакою можлива подальша більш детальна класифікація.
По ступені спільності змісту норми права поділяються на норми-принципи,
загальні норми і конкретні норми.
На відміну від норм-принципів загальні норми — це загальні правила,
що конкретизуються в інших нормах.
Близьким до розподілу норм по ступені формальної визначеності
(ступеня спільності) є їхнє членування по формальних ознаках на норми
закону і норми підзаконних актів. У літературі висловлене справедливе
судження, що законодавчі норми по своїй структурній організації найбільш
розвинуті. По ступені узагальнення вони поділяються на конституційні,
кодифіковані й окремі.
По характеру (чи складу) правил поводження, що наказуються, (формі
регулювання) правові норми можуть бути зобов’язуючими (наказують
здійснення дій, що містяться в нормі,); управоповноважуючі (дозволяють
чи не дозволяють здійсненню дій, що містяться в нормі,); що забороняють
(наказують стримування від дій, що містяться в нормі, тобто є непрямою
вказівкою на правило поведінки).
Ці види норм властиві різним галузям права. Перші дві групи —
специфічно регулятивні в позитивному змісті.. Але немає таких галузей
права, зміст яких вичерпувалося б однією групою норм. Навіть у карному
праві — системі норм, що забороняють, необхідним компонентом є
зобов’язуючі норми загальної частини, а норми про необхідну оборону і
крайню необхідність —уповноважуючі. (Не можна сказати, що норми, що
забороняють, «зобов’язують не робити», вони забороняють робити.)
Специфіка норм, що забороняють, полягає в тому, що вони формулюються
як напівдиспозиції, тобто прямо не встановлюють правил позитивного
поводження, що характерно для зобов’язуючих і уповноважуючих норм. Вони
вказують лише на дії, що забороняються, які не можна робити, і тим самим
— диктують правила поведінки. Тому в нормах, що забороняють, немає прямо
виражених диспозицій. Статті кримінального кодексу, що містять
кримінально карні діяння, являють собою гіпотези, які злилися з
диспозиціями. Але якщо їх брати разом з положеннями загальної частини,
то характер диспозицій-заборон вимальовується цілком. Особливості
карного закону зводяться до того, що заборона в ньому словесно не
сформульований, але він у силу своєї загальновідомості логічно
передбачається.
Наприклад, карне покарання за розкрадання власності означає дія, що
забороняється. Як повинний поводитися суб’єкт, які йому варто обирати
установки, яким чином зорієнтувати себе в суспільній практиці — він
повинний вирішити сам.
Аналізуючи соціальну природу норм права, дійдемо висновку про
ведуче значення дозволів, тому що вони припускають установлення державою
повинностей і заборон. Це значить, що всі ці способи регулювання
складають єдину систему, причому зміни в одній з норм права обов’язково
волочуть коректування інших.
У соціальному плані домінуючий елемент правової норми складається в
тому, що вона що-небудь наказує, забороняє чи дозволяє.. Цей домінуючий
елемент правової норми завжди можна визначити.
Очевидна умовність розподілу норм права на зазначені види. У
процесі їхньої реалізації діючі суб’єкти завжди співвідносяться один з
одним як носії прав і обов’язків. Без такого зв’язку норми права
нездійсненні. Однак цей розподіл має і політичний, і правовий зміст.
Воно дає можливість з’ясувати, на чому зроблений акцент у поведінковій
спрямованості норми. Звідси реальність існування зобов’язуючих, що
забороняють і уповноважуючих норм. Не можна переходити об’єктивних
границь цього розмежування.
В адміністративному праві домінують зобов’язуючі норми, у
цивільному, сімейному, трудовому, земельному і ряді інших регулятивних
галузей —уповноважуючи, у карному — що забороняють. Більшість норм
кримінально-виконавчого законодавства — зобов’язуючі, однак чимало і
забороняють; велику частину (права засуджених) складають уповноважуючі
норми.
Для зобов’язуючих і норм, що забороняють, характерна тісний
взаємозв’язок, перехід одних в інші. Правомочності юридичних осіб по
цивільному праву — це в той же час і обов’язки їхніх керівників по
адміністративному праву. Нерідко забов`язування й уповноважуваня,
заборона й уповноваження як форми регулювання зливаються в одній і тій
же нормі.
Праву властивий особливий різновид норм, що виходять від державних
органів, але наділених силоміць рекомендаційних норм. Учені по-різному
оцінюють їхню природу. Одні виразно вважають їх нормами права (Л.С.
Явич, П.Е. Недбайло), інші настільки ж категорично відносять їх до
«проміжної стадії», визначеному етапу в створенні норми (Н.Г.
Александров і ін.). Нарешті, є і більш стримані судження, що виключають
крайності в оцінці рекомендаційних норм. Так, А. В. Міцкевич вважає, що
в рекомендаціях, як правило, сполучається метод суспільного регулювання
з правовими формами впливу держави на суспільні відносини. Такі
рекомендації одночасно встановлюють юридичні обов’язки по відношенню,
наприклад, до органів місцевого самоврядування про дотримання наданих
прав. Це і дозволяє вважати рекомендаційні норми нормами правовими,
уповноважуючими, у кінцевому рахунку забезпеченими правовими санкціями.
По ступені активізації соціально – корисної діяльності суб’єктів
права норми права умовно можна поділяти на звичайні і заохочувальні. У
принципі усі вони «заохочують» таку діяльність, але виділення
заохочувальних норм доцільно тому, що вони найчастіше спеціально
спрямовані на стимулювання правомірної діяльності, такий, котру суб’єкти
юридично не зобов’язані робити. Це — правова сприятлива реакція на
правомірне діяння, що перевершує звичайні вимоги поводження.
Заохочувальні норми мають чітко виражену елементну структуру,
причому диспозицією є заохочення, тобто надання різних матеріальних,
духовних благ.
Заохочувальні норми — це різновид уповноважуючи, або зобов’язуючих
норм. Діапазон їхньої дії в праві усе більш розширюється, причому
заохочення нерідко передбачаються і за звичайне виконання обов’язків. Це
спонукує ряд
учених вбачати в заохоченнях не особливі заохочувальні норми права, а
лише «заохочувальні санкції» до діючого нормам. Цей термін є метафорою,
відходом від звичайного розуміння санкції в юридичному змісті,
перенесенням у право загальсоціологічного розуміння санкції як
відповідної реакції на чиюсь дія, що заслуговує на увагу.
Заохочувальні норми варто вважати нормами права, але виступаючі не
як правила поведінки, а як державний заклик до визначеного поводження.
При настанні відповідних умов у компетентного органа виникає не тільки
право на застосування заохочення, але іноді й обов’язок заохочувати.
По способах установлення правил поведінки норми права поділяються на
категоричні і диспозитивні. Перша формулює визначене правило
поведінки, виключає який-небудь вибір, хоча може встановлювати як
заборона, обов`язок, так і дозвіл; друга надає суб’єктам самим визначати
конкретний зміст своїх прав і обов’язків і встановлює правило на
випадок, якщо суб’єкти не скористалися своєю правомочністю.
По технічних прийомах установлення правила поведінки норми права
поділяються на визначені, бланкетні і відсильні.
Визначені — безпосередньо містять опис правила поведінки в статті, у
якій вона викладається. Бланкетні — роблять відсилання в самому
загальному виді до нормативно-правового акта в цілому чи до його
частини. Відсильні — містять посилання на правило поводження, що
міститься в конкретних статтях даного нормативно-правового акта.
По безпосередньому предметі впливу правові норми можна
класифікувати на соціально-технічні і соціальні. Соціально-технічні —
регулюють використання людиною технічних коштів, сил природи (правила
експлуатації технічних коштів, технологічні режими, стандарти, норми
витрати сировини, норми в сфері охорони природи і т.д.). Будучи
затвердженими компетентними органами, вони стають юридично обов’язковими
і тим самим виступають регуляторами відносин між людьми. Їхнє значення в
епоху науково-технічної революції і зростання ролі права в зміцненні
зв’язку науки з виробництвом усе більш зростає. Соціальні — регулюють
суспільні відносини, суб’єктами яких є люди, їхні колективи, громадські
організації і т.п.
Класифікацію норм права можна проводити і по ознаках, властивим
гіпотезі, диспозиції, санкції .
4. Способи застосування норм права.
Якщо звернутися до статей нормативно-правових актів (законам, актам
виконавчої влади) , то при аналізі ми не завжди знайдемо всі 3 елементи
правової норми. Так, у статтях Конституції міститься, як правило, тільки
гіпотеза і диспозиція, санкція ж відсутня. У ряді статей карного закону
гіпотеза і санкція викладаються в повному обсязі, а диспозиція
формулюється лише в загальному виді. Це говорить про те, що норма права
і стаття нормативно-правового акта не збігаються.
Фактично елементи правової норми (гіпотеза, диспозиція, санкція)
можуть розташовуватися в різних статтях того самого нормативно-правового
акта. А іноді й у статтях різних нормативно-правових актів. Це
обумовлено тим, що норми мають неоднакові форми , способи свого
вираження, але при цьому вони зберігають свою логічну структуру. Адже
норма права – це єдине, загальнообов’язкове правило поведінки , що
виходить від держави і знаходиться під його захистом.
Що таке стаття нормативно-правового акта? Це форма вираження, спосіб
викладу правової норми. Існують наступні основні способи викладу
правових норм у статтях нормативно-правових актів:
Прямий спосіб:
Суть цього способу полягає в тому, що в статті нормативно-правового
акта викладаються всі 3 елементи правової норми (гіпотеза, диспозиція і
санкція). Тут логічна структура норми права збігається зі структурою
статті нормативно-правового акта. Можна знайти безліч прикладів такої
побудови нормативного матеріалу, коли б воно ідеально відповідало 3-х
членній структурі норми права. У діючих нормативно-правових актах такий
збіг буває не завжди. Головне полягає в тому, щоб обличчя, що
застосовують норму права, змогли б знайти в статтях нормативно-правового
акта чи актів усі структурні елементи , тому що тільки при їхній
наявності норма може забезпечити державно-владне регулювання суспільних
відносин.
Відсильний спосіб:
При такій формі викладу правової норми в статтях
нормативно-правового акта містять не всі її структурні елементи, але є
відсилання до інших родинних статей цього ж нормативно-правового акта,
де знаходяться відсутні зведення.
Бланкетний спосіб:
При такому способі в статті нормативно-правового акта встановлюється
лише відповідальність за порушення визначених правил. Однак самих
правил, що порушені, у ній не має, і немає прямого відсилання до іншої
статті цього ж закону.
Норма права – це логічно завершене правило поведінки , а стаття
закону – це форма його викладу. У статті закону, як видно, може
міститися частина норми чи навіть частина її елемента. Норма права,
тому, може викладатися в ряді статей одного, чи навіть декількох
нормативно-правових актів. Дану обставину необхідно мати на увазі виді
усім, хто користується правовими нормами чи застосовує їх у юридичній
практиці.
PAGE
PAGE 17
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
