Курсова робота
Злочини та його головні ознакиЗМІСТ:
I. Вступ. Злочин і покарання – найважливіші сторони
всього уголовного права і законодавства………………………2
II. Поняття злочину в історичному аспекті………………………..3
III. Головні ознаки злочину та їх місце в системі
угловного права…………………………………………………….3
1) Злочинне діяння;
2) Суспільна небезпечність;
3) Протиправність;
4) Винність;
5) Караність;
IV. Поняття складу злочину……………………………………………..7
V. Елементи складу злочину:………………………………………….8
1) Об’єкт;
2) Об’єктивна сторона;
3) Суб’єкт;
4) Суб’єктивна сторона.
VI. Значення складу злочину в системі уголовного права…………… 11
VII. Ознаки складу злочину..……………………………………………. 12
VIII. Поняття та підстави класифікації злочинів………………………. 13
IX. Правила класифікації злочинів…………………………………….. 15
X. Висновок…………………………………………………………….. 18
Кримінальне право як наукова дисципліна головним чином вивчає злочин і
покарання. Саме злочин і покарання – це сторони всього уголовного права
і законодавства. Ці дві уголовно-правові інституції визначають і
утворюють зміст, характеристику, особливості, завдання та потребу
уголовного законодавства, уголовно-правової охорони, уголовного
правосуддя. Тому дуже велике значення має визначення поняття злочину.
Отже злочин і злочинність – це явища громадського життя людей, продукт
історичного розвитку суспільства. Суспільне життя неможливе без його
регулювання суспільно-громадськими нормами, без постійного контролю
громадської поведінки, без примусу до певної поведінки. Ні одне
суспільство не може існувати, не регулюючи взаємовідносини між своїми
членами, не спрямовуючи їх поведінки.
Людина – істота насамперед суспільна. Її життя можливе лише в
суспільстві, розвиток її можливий тільки в суспільстві та тільки разом з
ним (мауглі). Саме виникнення перших суспільних норм – забобонень (табу)
є в історії тією межею, яка відділяє людину від тварини.
Головною ж особливістю суспільного життя є його постійна та всебічна
регламентація певними суспільними нормами, ця властивість суспільного
життя людей – є вічна і незмінно його умова.
Регламентація суспільного життя соціальними нормами (табу, звичаї,
моральність) свідчить, що ці норми не тільки дотримуються але і
порушуються. Оскільки соціальні норми спрямовані на охорону інтересів
суспільства, то суспільство примушує своїх членів до їх виконання, а до
їх порушників застосовує примусові заходи (засудження, громадський осуд,
вигнання, покарання). Встановлені державою норми, правила поведінки
спіткала та ж доля – вони не тільки дотримуються, але і порушуються
членами суспільства.
Отже, не було, немає і не буде суспільства без соціальних норм і примусу
до їх дотримання, не було і не буде суспільства без правових норм і
державного примусу до їх дотримання.
Кримінологи уже давно поділяють суспільство на три групи людей:
1) законослухняних, які завжди дотримуються закону незалежно від умов
їх життя (приблизно 25% населення);
2) нестійких, які можуть порушити закон за певних обставин (приблизна
65% населення);
3) порушників, які завжди будуть порушувати закон незалежно від
обставин, умов життя і жорстокості кари (приблизно 6-7% населення).
Саме порушення правових норм називають правопорушеннями , а найбільш
тяжкі з них – порушення уголовно-правових норм – називають злочинами.
Таким чином, відрізняються:
– соціальні норми, які притаманні будь-якому людському суспільству
(мораль, звичаї, традиції) і правові норми, які встановлюються державою
(закон);
– примусова влада суспільства, притаманна будь-якому людському
суспільству (громадський осуд, вигнання), державні примуси (стягнення,
покарання).
Поняття злочину визначається його суспільною природою, походженням,
витоками, змістом, а також суспільним призначенням його законодавчого
визначення. Злочин – це порушення уголовно-правових норм – заборон,
встановлених державою, порушення правил, встановлених уголовним законом.
Поняття злочину в різні часи, різними законодавцями визначалось
по-різному. Вперше спробу визначити поняття злочину зробив відомий
римський юрист Ульпіан: злочин – це порушення закону, поєднане з
насильством чи обманом. Німецький криміналіст Біндінг називав злочином
порушення норми закону з санкцією покарання. Італійський криміналіст
Гарофало визнавав злочин, як дію, шкідливу для суспільства, яка ображає
середню міру почуттів, жалю та чесноти, що є у кожної цивілізованої
людини.
М.С.Таганцев злочином називав уголовно-карану неправду (кривду),
діяння, яке посягає на уголовно-правову норму.
Таким же чином, визнавався злочин і в законодавстві. Уголовні кодекси
Франції (1791 та 1810 рр.) визначали злочин як каране кодексом
правопорушення.
Російське уголовне укладення(1845, 1903) називало злочином діяння,
заборонене під час його вчинення законом під страхом покарання (загрозою
покарання).
Таке визначення злочину – як дій, які заборонені уголовним законом з
погрозою покарання, – називають типовим, класичним:
формально-визначеним. Воно й насправді має істотну ваду, бо не містить
відповіді на питання – чому саме ці дії визнаються злочином. Виходить
тавтологія – злочин – це те, що карається, а карається злочин.
Треба зазначити, що в останній час багато західних криміналістів
намагається знайти матеріальну ознаку злочину. Наприклад, Вельцель,
Маурах (ФРГ) вважають, що злочин – діяння, яке посягає на елементарні
суспільно-етичні цінності. Сатерленд (США) вважає злочином шкідливі
впливи на суспільні інтереси, а Уолкер (Англія) – поведінку, небажану
для народу.
Наведені визначення злочину хоча і мають деякі вади, але в них
міститься найважливіший принцип уголовного права – nullum crimen side
lege – немає злочину, не передбаченого законом.
Створений ще давньоримськими юристами цей принцип є найважливішим для
демократичного уголовного законодавства та практики його застосування.
Якраз тому він закріплений в ст.5 декларації прав людини і громадянина
1789 р.:” Все, що не заборонено законом, не може бути забороною, і ніхто
не може бути примушений робити те, що закон не вимагає” та в ч.2 ст.11
Всезагальної Декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 р.:”Ніхто не
може бути засудженим за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння чи
бездіяльності, які під час їх вчинення не були визнані злочином
національним законом або міжнародним правом”.
Чинний Кримінальний кодекс України (КК), визначаючи злочин (ст.7),
виділяє в його понятті дві головні ознаки злочину – суспільну
безпечність та протиправність. Стаття 3 КК виділяє ще дві найважливіші
ознаки злочину – вчинення злочину винно (навмисно чи необережно), а
також караність злочину.
Із законодавчого визначення злочину витікають його головні ознаки:
1) злочинне діяння;
2) суспільна небезпечність;
3) протиправність;
4) винність;
5) караність.
Практичне значення поняття злочину полягає в тому, що воно окреслює
коло уголовно караних діянь, дає злочинові чітку суспільно-політичну
характеристику, вказує на його соціальну спрямованість і суспільну
небезпечність, викриває зміст тих суспільних благ (цінностей), які
виступають його об’єктом, виконує роль міри (масштабу) для відмежування
злочину від інших правопорушень.
Законодавчо визначене поняття злочину, по-перше, утворює в громадській
свідомості образ і характер забороненого уголовним законом діяння і,
таким чином, виконує інформаційну, запобіжну роль.
По-друге, воно дає правозастосовникам знання про злочин, уявлення про
його головні ознаки, найсуттєвіші особливості, завдяки чому
забезпечується можливість
відмежування його від дій незлочинних. Розмежування злочину і дій не
злочинних – дуже важливе практичне завдання, бо від того, як воно буде
виконане, залежить для громадянина, його волі, прав і законних
інтересів, а також стан і рівень законності в суспільстві.
Отже, з урахуванням усіх ознак злочин його поняття можна визначити
таким чином, що злочином визначається передбачене кримінальним законом
суспільне небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на
суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність,
особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а
так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне
діяння, яке посягає на правопорядок. Не є злочином дія або
бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь-якого діяння,
передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не являє
суспільної небезпеки Стаття 7 Кримінального кодексу України .
Для того, щоб розкрити більш суттєво поняття злочину треба більш
детальніше розкрити головні ознаки злочину, їх місце в системі
уголовного права. Отже,
1.Злочинне діяння. Поняття злочину в ст.7 КК визначається через
суспільно небезпечне діяння. Діянням в уголовному праві визначається
поведінка людини – дії чи бездіяльність – що спричиняє суспільно
небезпечну шкоду.
Діяння містить у собі суспільно істотні:
а) дії (активна поведінка);
б) бездіяльність (невиконання обов’язків);
в) наслідки діяння і причинний зв’язок між діянням та наслідками.
Значення діяння у визначенні злочину полягає в тому, що злочинним і
караним визнається лише поведінка людини в вигляді дії чи бездіяльності.
Не утворюють злочину і не можуть бути караними думки, переконання,
погляди людини, хоча б вони були і дуже суспільно шкідливих
властивостей.
2. Суспільна небезпечність діяння. Найістотніша, головна ознака
злочину – це його суспільна небезпечність. як властивість злочину
заподіювати тяжку шкоду пануючому в суспільстві правопорядку або ставити
в загрозу заподіяння такої шкоди.
Суспільна небезпечність злочину – це його об’єктивна проява, його
зовнішня шкідливість.
Суспільна небезпечність визначається:
Ш Суспільною цінністю, важливістю тих суспільних відносин (об’єкту), на
які спрямовано посягання;
Ш Характером та розміром заподіяної шкоди;
Ш Способом дії;
Ш Мотивами дії;
Ш Ступенем вини.
Діяння визначається суспільно небезпечним наявністю сукупності цих його
ознак. Але головна його суспільно небезпечна властивість полягає в тому,
що злочин руйнує важливі, найбільш суспільно цінні суспільні відносини і
ці пошкодження значні, істотні, тобто цим спричиняється тяжка шкода.
Суспільна небезпечність є властивістю кожного і будь-якого злочину, вона
його суспільно-політична характеристика. Суспільна небезпечність
невід’ємна від злочину. Дії, які не мають таких властивостей, не можуть
визнаватися злочинними. Іншими словами можна було б сказати, що злочин –
це суспільно небезпечне пошкодження суспільних відносин, яке загрожує
умовам вільного суспільства. Саме цим злочин і
відрізняється від інших правопорушень. М.Й.Коржанський стверджує, що
суперечки про суспільну небезпечність злочину не мають сенсу, може тому
вони і нескінченні. М.Д.Дурманов, М.А.Шнейдер, В.М.Кудрявцев доводять,
що суспільна небезпечність притаманна лише злочинові. В.Ф.Кіріченко,
О.Б.Сахаров, А.А.Піонтковський рахують, що вона властива і
адміністративним вчинкам. Багато інших криміналістів вважає, що це
суперечка про слова. Оця остання більшість, має рацію, бо всеж таки
юриспруденція не техніка. Тут всіляке визначення мовне. Отже, власне
кажучи, ще ніяке суспільство не загинуло від злочину, як такого, тому
його небезпечність для суспільства взагалі – умовна.
Треба зазначити, що суспільна небезпечність має два виміри – характер і
ступінь. Характер суспільної небезпечності діяння складає його якість.
Визначається він суспільною цінністю об’єкта посягання, а також
злочинними наслідками, способом вчинення злочину. Мотивом і формою вини.
Характером суспільної небезпечності відрізняються види злочинів. Так,
наприклад, характер суспільної небезпечності вбивства інший ніж
суспільна небезпечність хуліганства.
Ступінь суспільної небезпечності діяння складає її кількість і
визначається, головним чином, способом вчинення злочину та розміром
заподіяної шкоди.
Ступенем суспільної небезпечності відрізняються злочини одного виду.
Наприклад, ступінь суспільної небезпечності простої кражі (ч.1 ст.140
КК) значно менша кражі з проникненням в житло (ч.3 ст. 140 КК). Злочин
характеризується певним ступенем суспільної небезпечності. За деяким
його рівнем злочин втрачає свої суспільні властивості і перестає бути
злочином. Так згідно з ч.2 ст.7 КК не є злочином дія або бездіяльність,
що хоч формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого
законом, але через малозначність не має суспільної небезпеки.
Малозначність вчиненого діяння в ч.2 ст.7 КК розуміється такою. Що
уголовна відповідальність та покарання в цьому випадку була б занадтою
та зайвою, не відповідною вчинку. Малозначність діяння позначає
незначний обсяг посягання на важливий об’єкт бо посягання на незначний,
малоцінний об’єкт.
Частина 2 ст.7 КК підкреслює відсутність злочину в діяннях, які не мають
властивості суспільної небезпечності, закріплює принцип економії
уголовної репресії, застосування засобів громадського впливу.
Протиправність діяння – це обов’язкова, невід’ємна ознака злочину. Вона
вказана в ст.3 та в ст.7 КК.
Злочином може бути визнано лише таке діяння, яке позначене в законі,
передбачено законом. Не передбачене законом – не злочин:nullum crimen
sine lege. Уголовна протиправність – це криміналізація діяння умолотним
законом. Визнавати діяння злочином – правомочність Вищого органу
законодавчої влади України. Таким чином, протиправність є форма виразу
суспільної небезпечності та закріплення її в законі, законом.
Протиправніть є юридичне відбиття в законі суспільної небезпечності
злочину, оскільки протиправним може бути визнано лише суспільно
небезпечне діяння.
Але треба зазначити, що не всі діяння, передбачені в чинному КК мають
ознаку суспільної небезпечності. Не може бути визнане суспільно
небезпечним наприклад, самовільне будівництво (ст.199 КК)Мій коментарій:
Немає ніяких підстав вважати суспільно небезпечним самовільне
будівництво житла. Якби кожен громадянин України мав таку можливість і
побудував собі житло, хоча б самовільно, то це б було скоріше більш
суспільно корисливо ніж суспільно небезпечно. та деякі ін. Отже, для
того щоб визнати певний шкідливий вчинок злочином треба врахувати багато
чинників, а саме:
q Розповюдженість таких діянь,
q Тяжкість їх наслідків,
q Можливість забезпечення ефективної боротьби з ними, негативні наслідки
їх караності та деякі інші.
Винність діяння. Згідно зі ст. 3 КК злочином може бути визнано тільки
винне діяння, тобто вчинене навмисно чи необережно.
Невинне заподіяння суспільно небезпечної шкоди (casus) злочином не
визнається. Цивілізоване, демократичне уголовне законодавство
грунтується на суб’єктивних підставах в рішуче відхиляє об’єктивну
осудність. Стаття 3 КК оголошує, що тільки винна особа може підлягати
уголовній відповідальності.
Саме винність діяння є його головним внутрішнім змістом, бо якраз в
цьому знаходить вихід лиха воля злочинця. Тому і в провинність особі
можна оставити лише такі дії та їх наслідки, які охоплювались її
умислом, намірами, які вона передбачала. Або могла усвідомлювати та
передбачати.
Об’єктивно заподіяні наслідки, яких особа не могла усвідомлювати і
передбачати , не можна ставити її до провини.
Караність діяння. Визнання діяння злочином значить, разом з тим,
визнання і його караності, оскільки воно заборонено з погрозою
покарання.
Як немає покарання без злочину, так немає і злочину без покарання.
Видом та розміром покарання, встановленого законом за той чи інший
злочин, відбивається оцінка суспільної небезпечності злочину,
визначається його тяжкість, дає підстави віднести його до того чи іншого
класу, групи в певній класифікації.
Названі нами головні ознаки злочину не вичерпують усіх його суспільних
властивостей. Крім них, злочин є також аморальним вчинком, дуже грубо
порушуючим панівну мораль суспільства.
Разом з тим, порушення моральних норм дуже негативно впливає на
дотримання уголовно-правових норм, оскільки порушення правових норм є в
той же час порушенням і норм моралі. А порушення моральних норм дуже
послаблює силу закону, оскільки сила закону в його моральних підставах.
Наскільки міцні моральні підстави закону, настільки міцний і сам закон.
Закони слабкі. Якщо слабка мораль, стверджував Ціцерон. Наявність в
чинному КК законоположень про звільнення від уголовної відповідальності
без засудження призначення покарання (ст.50, 51 КК) є дуже знаною хибою
угловного законодавства і дуже грубим порушенням Конституції України.
Взаємовідносини, взаємозв’язок права і моралі в тому, що закон – це
вищий, але більш грубий ступінь суспільної регламентації в порівнянні з
нормами моралі. Норми моралі набагато раніше виникли, набагато більший
їх вплив на суспільне життя. Звідси їх перевага перед нормами права.
Чільність норм моралі визначається також тим, що вони незалежні від норм
права.
Наявність чи відсутність правових норм ніяк не впливає на виникнення,
стан чи дотримання норм моралі. Їх дотримання, реалізація забезпечуються
тільки силою громадського погляду (осуду) – самою потужною суспільною
силою. Сила держави – армія, міліція, суд, тюрма – ніщо в порівнянні з
силою громадського осуду. Саме тому закони слабкі, якщо слабкі моральні
засади суспільства.
З цього треба зробити два важливих висновки:
1) необхідно забезпечити відповідність уголовно-правових норм нормам
моралі суспільства, його моральним засадам. Без такої відповідності не
має чого і мріяти про ефективність уголовно-правових норм, бо їм буде
протидіяти, чи, принаймні, не буде сприяти найбільш могутня суспільна
сила – сила громадського осуду. Суспільна практика епохи застою
переконливо це стверджує. Треба лише зазначити, що так названа епоха
була застійною лише для економіки, науки, культури. В галузі моралі це
була епоха деградації, епоха занепаду моралі, яскравим показником чого є
вибух злочинності, пияцтва, поширення наркоманії, проституції.
2) Аморальність треба включити до головних, істотних та невід’ємних
ознак злочину, врівні з суспільною небезпечністю, протиправністю,
винністю та караністю.
Це буде мати важливе практичне значення для:
q Визначення злочину – не може бути злочином діяння, яке не є
аморальним;
q Для користування в боротьбі зі злочинністю повної міри громадського
осуду.
В уголовному законі встановлюються, визначаються чіткі, певні ознаки
суспільно небезпечних дій, які вчинила особа, і сукупність яких утворює
підстави уголовної відповідальності.
Вся сукупність встановлених уголовним законом ознак, які характеризують
суспільно небезпечне діяння як злочин називається складом злочину.
Визначення поняття складу злочину вказує на те, що:
1. Ознаки складу злочину встановлюються лише уголовним законом, ні в
якому іншому законодавчому акті ознаки злочину міститься не можуть (крім
випадків прямо і безпосередньо визначених уголовним законом в так званих
нормах із бланкетними диспозиціями, наприклад, в ст. 148 КК – заборонені
види підприємницької діяльності визначаються в постановах Уряду, в
ст.215 КК – правила безпеки руху затверджуються Кабінетом Міністрів
України і т.ін.).
2. Склад злочину утворює лише певна кількість встановлених уголовним
законом ознак, тобто склад злочину може бути лише там в тоді, де і коли
є повна сукупність ознак злочину, які встановлені законом.
Треба зробити певну увагу на те, що склад злочину – це завжди повна
сукупність його ознак. Не може бути неповного складу злочину. Неповність
чи відсутність хоча б однієї із ознак, встановлених чи передбачених
законом для цього певного злочину, стверджує відсутність цього злочину,
тобто такого злочину немає і не існує.
Якщо встановлено і доведено, доказано, що скоєне містить 99.99%
встановлених законом ознак якогось злочину, то це безперечно свідчить
про те, що такого складу злочину в діях особи, яка вчинила такі дії.
Немає.
Склад злочину – це тільки 100% встановлених законом ознак, тільки при
такій їх кількості можна стверджувати, що дії особи містять встановлений
уголовним законом склад злочину.
3. Тільки вся сукупність встановлених уголовним законом ознак може
характеризувати певні суспільно небезпечні дії як злочин.
Ніякі інші державні органи чи посадові особи не можуть видавати уголовні
закони, а тому і не можуть (не правомочні) встановлювати ознаки складу
злочину. А це позначає, що визнавати ті чи інші суспільно небезпечні дії
злочином, можна лише тоді, коли ці дії містять всі ознаки складу
злочину. Тобто, вчинення особою будь-яких суспільно небезпечних дій,
які не містять всіх ознак, встановлених уголовним законом, значить, що в
її діях складу злочину немає. А відсутність в діях особи складу злочину,
значить, що вона злочину не вчинила.
Отже, все наведене дає обгрунтування для висновку, що склад злочину є
єдиною, необхідною, законною і достатньою підставою уголовної
відповідальності.
Єдність складу злочину як підстави уголовної відповідальності полягає в
тому, що інших підстав уголовної відповідальності немає.
Необхідність складу злочину як підстави уголовної відповідальності в
тому, що без наявності складу злочину уголовна відповідальність згідно з
законом не може настати, неможлива. Законність складу злочину як
підстави уголовної відповідальності в тому, що вона встановлена законом
(ст.3 КК) і виключає сваволю при вирішенні питання про притягнення особи
до уголовної відповідальності, дає можливість доказувати
обгрунтованість притягнення до уголовної відповідальності або
спростувати її.
Достатність складу злочину, як підстави уголовної відповідальності в
тому, що інших підстав для уголовної відповідальності законом не
передбачено, а тому шукати їх та доказувати не потрібно. Наявність в
діях особи певного складу злочину достатньо для притягнення її до
уголовної відповідальності за вчинення цього злочину.
Таким чином, склад злочину – це юридичне поняття і юридичне визначення
окремого злочину, єдність та сукупність всіх його ознак.
Треба підкреслити, всі ознаки складу злочину за їх особливостями
поділяються на чотири групи, які характеризують злочин з чотирьох його
боків:
1. Ознаки, які характеризують об’єкт злочину, його суспільну
спрямованість на заподіяння певної суспільно небезпечної шкоди;
2. Ознаки, які характеризують зовнішній прояв злочину – дію чи
бездіяльність, а також обставини їх вчинення (місце, час, знаряддя, і
т.ін.);
3. Ознаки, які характеризують діяча – його вік, осудність, громадянство,
посадовий стан тощо;
4. Ознаки, які характеризують злочин з внутрішнього боку – психічне
ставлення злочинця до своїх дій та їх наслідків, спонукання до вчинення
цих дій, а також його емоційний стан тощо.
Ознаки, які характеризують злочин з якогось одного боку, називаються
елементом складу злочину.
Такими є:
1. Об’єкт злочину – ті ознаки, які характеризують злочин з боку його
суспільної спрямованості на заподіяння шкоди в сфері відповідних
суспільних відносин, що охороняються уголовним законом (Схема 1.).
Ознаками об’єкту злочину є:
а) важливість та цінність суспільних відносин, поставлених під охорону
уголовного закону;
б) тяжкість заподіюваної злочином шкоди в сфері цих суспільних відносин
– пошкодженість, вразливість об’єкта;
в) предмет – матеріальна річ, злочинним впливом на яку заподіюється
суспільно небезпечна шкода в сфері тих суспільних відносин, що існують з
приводу цієї речі.
Треба підкреслити, що ознаки, зазначені у пп. а) і б), є обов’язковими
ознаками об’єкту злочину.
Схема 1.
Об’єктОб’єктивна сторонаОзнакиСуспільна цінність
Тяжкість шкоди
ПредметОбов’язкові ознакиДія
Бездіяльність
ВидиЗагальний
Родовий
Видовий
Безпосередній:
· головний
· додатковий
· факультативнийФакультативні ознакиЗлочинні наслідки
Причинний зв’язок
Спосіб
Місце
Час
Знаряддя
Обстановка
2. Об’єктивна сторона злочину – це ознаки, які характеризують зовнішній
прояв злочину, ті зміни в оточуючому суспільному середовищі, які
призводять вчинення злочину, а та5кож саме діяння, подію вчинення
злочину.
Такими ознаками є:
а) дія – тобто суспільно значима поведінка особи, яка складається з
рухів, а також використання машин, механізмів, властивостей речовин
(отрути, зброї та ін.), температури, фізіологічних процесів і т.ін.;
б) бездіяльність – тобто невиконання особою своїх юридичних обов’язків;
в) злочинні наслідки – ті наслідки, які мають характер суспільно
небезпечної шкоди і мають вид порушення чи знищення суспільних відносин,
що охороняються уголовним законом;
г) причинний зв’язок – між дією чи бездіяльністю і тими злочинними
наслідками, які настали;
д) місце, час, спосіб, обстановка вчинення злочину та використані для
вчинення злочину знаряддя.
Треба підкреслити, що ознаки зазначені у пп. а) і б) є обов’язковими
ознаками об’єктивної сторони злочину;
3. Суб’єкт злочину – це ознаки, які характеризують автора злочину:
А) фізична особа – тільки фізичні особи визначаються суб’єктами злочину,
оскільки лише вони є уголовно відповідальними;
Б) вік особи – досягнення встановленого уголовним законом віку, з якого
починається уголовна відповідальність
Ш загальна дієздатність – з 16 років;
Ш виключна дієздатність – з 14 років;
Ш особлива дієздатність – з 18 років;
в) осудність – здатність особи усвідомлювати та оцінювати суспільне
значення своєї дії чи бездіяльності або керувати ними;
г) спеціальні ознаки суб’єкта (спеціальний суб’єкт):
Ш громадянство;
Ш посадова особа;
Ш військовослужбовець;
Ш фах;
Ш особливо небезпечний рецидивіст;
Ш особа, що відбуває покарання у вигляді позбавлення волі;
Ш особа, що підлягає призову на строкову військову службу;
Ш працівник транспорту;
Ш член виборчої комісії;
Ш родинні відносини (батьки, діти).
Треба підкреслити, що ознаки, зазначені у пп. а), б) є обов’язковими
ознаками суб’єкта злочину.
4. Суб’єктивна сторона – це ознаки, які характеризують злочин з його
внутрішнього боку:
а) умисел – вчинення злочину навмисно (ст.8 КК);
б) необережність – вчинення злочину необережно (ст.9 КК);
в) мотив злочину – внутрішні спонукання, які є усвідомленою дійсною чи
гаданою потребою;
г) мета злочину – ідеальні зміни в оточенні суб’єкта, яких він
намагається досягти вчиненням злочину;
д) емоції – почуття та переживання суб’єкта під час вчинення злочину.
Оскільки право взагалі і уголовне зокрема не має іншого призначення крім
регулювання суспільних відносин і ні для чого більше не придатне, то
об’єктом злочину є суспільні відносини. Які охороняються уголовним
законом.
Обов’язковими ознаками об’єкта злочину є:
1) важливість, суспільна цінність певних суспільних відносин – найбільш
вагомими з них визначаються ті, що є загальнолюдськими цінностями:
життя, здоров’я, права людини, власність і т. ін.;
2) істотність шкоди, яка заподіюється певним злочином у сфері конкретних
суспільних відносин – заподіяння смерті, позбавлення волі, майна,
приниження гідності, честі і т. ін.
Об’єктивну сторону складу злочину утворюють:
Ш дія чи бездіяльність;
Ш суспільно небезпечні наслідки злочину;
Ш причинний зв’язок між дією (бездіяльністю) та злочинними наслідками;
Ш місце, час, спосіб, знаряддя т обстановка вчинення злочину.
Отже, суб’єктом злочину визначається фізична, осудна особа (людина), яка
досягла встановленого законом віку.
Але суб’єкт злочину – це тільки фізична особа. Не визнаються законом
суб’єктами злочину юридичні особи, тварини і т. ін.
Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину розуміла
суспільне значення вчинюваних нею дій і могла керувати ними.
Неосудні особи в уголовно-правовому розумінні не діють і суб’єктами
злочину бути не можуть. Вчинення неосудною особою суспільно небезпечних
дій складу злочину не утворює незалежно від характеру цих дій і тяжкості
їх наслідків.
Схема 2.
Суб’єктСуб’єктивна сторонаОбов’язкові ознакиФізична особа
Вік
ОсудністьОбов’язкові ознакиУмисел
Необережністьпрямий
побічний
самонадіяність
недбалістьФакультативні ознаки (спеціальний суб’єкт)Громадянство
Посадова особа
Військовослужбовець
Особливо небезпечний рецидивіст
Працівник транспорту
Родичі (батьки, діти)
Члени виборчої комісії
Особа, яка відбуває покарання
Фах (та ін.)Факультативні ознаки
Мотив
Мета
Емоції
Суб’єктивну сторону складу злочину утворюють – вина в усіх її формах і
видах, а також мотив, мета вчинення злочину та емоції.
Склад злочину – це органічна єдність всіх його елементів, ознак,
оскільки він є лише при наявності всіх його складових частин, всіх
ознак, що його утворюють. Відсутність хоча б якоїсь другорядної ознаки
виключає наявність всього складу злочину тобто і уголовну
відповідальність теж.
Це правило закріплено в п.2 ст.6 КПК України згідно з яким уголовну
справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю за
відсутністю в діянні складу злочину.
Отже, притягненою до уголовної відповідальності може бути лише та особа,
в діях якої є ознаки складу злочину.
Склад злочину – це юридичне поняття про окремий злочин. Звідси і його
різнобічне значення для вирішення питань уголовної відповідальності,
класифікації злочину, призначення покарання та умов його відбування.
Крім того, склад злочину має важливе значення взагалі для ефективності
боротьби зі злочинністю.
Саме склад злочину, його ознаки складають предмет доказування в
уголовній справі, межі слідства та пошук доказів, оскільки встановлювати
та доказувати в справі потрібно не все взагалі, а певні ознаки злочину.
Склад злочину є підставою уголовної відповідальності не тільки для
особи, яка безпосередньо вчинила злочин, була його безпосереднім
виконавцем і вчинила закінчений злочин.
Склад злочину є також в діях особи, яка готувалася до вчинення злочину
чи вчинила замах на злочин (ст.17 КК).
Склад злочину є і в діях всіх співучасників злочину – організатора,
підмовника і посібника (ст.19 КК).Практичне значення складу злочину, як
підстави уголовної відповідальності, полягає в тому, що з допомогою його
ознак:
q надається можливість притягнути до уголовної відповідальності особу,
яка вчинила злочин, та виключити випадки притягнення до уголовної
відповідальності невинного – ознаки злочину, визначені законом, дають
можливість доказати винність чи спростувати її;
q утворюються правила класифікації злочинів, оскільки ознаки злочину
дають можливість відмежування подібних злочинів, застосувати саме та
уголовно-правову норму, яка передбачає відповідальність за скоєний
злочин;
q тільки в межах складу злочину можна відрізняти об’єктивні та
суб’єктивні підстави уголовної відповідальності, оскільки цивілізоване,
демократичне право грунтує уголовну відповідальність тільки на
суб’єктивних підставах і рішуче відхиляє об’єктивну осудність.
Саме таке визначення складу злочину дає можливість вирішити стародавню
суперечку – кого засуджує суд – діяча чи діяння, злочин чи злочинця? –
на користь діяння.
Суд, виходячи із сукупності об’єктивних та суб’єктивних підстав
уголовної відповідальності, засуджує особу не тому, що вона здається
суду небезпечною, а тому, що в її діях є склад передбаченого законом
злочину.
Пленум Верховного суду України у своїх постановах постійно вимагає, щоб
суди, розглядаючи уголовну справу, найуважніше з’ясували наявність в
діях особи складу злочину. Так у постанові від 27 грудня 1985 р. “Про
судову практику в справах про перевищення влади або службових
повноважень” Пленум вказав на необхідність у кожній справі з’ясовувати
всі фактичні обставини, у тому числі службовий стан і коло повноважень
особи, обвинуваченої у перевищенні влади або службових повноважень, її
поведінку до вчинення злочину, мотив, мету і характер вчинених дій, їх
зв’язок із службовим становищем притягнутої до відповідальності особи та
наслідками, що настали Постанови Пленуму Верховного суду України в
кримінальних та цивільних справах. – к., 1995. – С. 147.. В постанові
від 28 червня 1991 року “Про судову практику в справах про хуліганство”
вказав, що у постанові про притягнення як обвинуваченого і в
обвинувальному висновку повинні бути зазначені дії обвинуваченої особи,
наслідки її дій, а також кваліфікуючі ознаки складу злочину з
обов’язковою вказівкою цих ознак Там же, С.170..
Склад злочину має багато різних ознак юридичне значення яких не
однакове.
Як і будь-яка інша вольова та свідома діяльність, злочин являє собою
єдність об’єктивного і суб’єктивного в поведінці людини.
За такими ознаками склад злочину можна поділити на дві частини:
– об’єктивну – всі ознаки, що характеризують об’єкт і об’єктивну
сторону злочину.
– суб’єктивні – всі ознаки, що характеризують суб’єкта і суб’єктивну
сторону злочину.
Але таке розмежування в злочині чисто умовне, методичне. В дійсності
злочин є органічною єдністю свідомості, волі та дій певної особи.
Залежно від юридичного значення ознак для кожного окремого складу
злочину ці ознаки поділяються на:
1) обов’язкові (необхідні), тобто такі, які притаманні всім без винятку
злочинам – без жодної такої ознаки не може бути ні одного складу
злочину.
Необхідними, обов’язковими для всіх і кожного складу злочину є такі
ознаки:
Ш ознаки суб’єкту;
Ш дія чи бездіяльність;
Ш вік та осудність;
Ш вина – умисел чи необережність.
Обов’язкові ознаки – це мінімум ознак, які характеризують всі елементи
складу злочину кожного окремо.
Практичне значення обов’язкових ознак для складу злочину полягає в тому,
що відсутність будь-якої з них у всякому випадку виключає склад
будь-якого злочину, а значить виключає і уголовну відповідальність.
Наприклад, заподіяння суспільно небезпечної шкоди (знищення майна
вогнем) неосудною особою значить, що такі дії не мають суб’єкта, як
обов’язкової ознаки складу злочину, а значить, і не мє підстав притягати
таку особу до уголовної відповідальності.
2) факультативні, тобто такі ознаки, які притаманні тільки деяким
складом злочину, вони є не в усіх, а лише в тих складах, де вони вказані
законодавцем.
Ці ознаки необов’язкові для всіх злочинів, але для тих, в законодавчому
визначені яких вони зазначені, вони є обов’язковими.
Наприклад, фізіологічний афект у складі злочину вбивства – ст.95 КК,
мета отримання наживи в складі злочину спекуляції – ст. 154 КК і т.ін.
Такими ознаками є:
Ш предмет злочину;
Ш місце, час, знаряддя, спосіб;
Ш мотив, мета, емоції.
Отже, факультативні ознаки складу злочину теж обов’язкові, але
обов’язкові не для всіх, а лише для деяких складів злочинів, в яких ці
ознаки позначені в законі.
Треба зазначити, що поняття злочину має дещо спільне з поняттям злочину
(ст.7 КК), хоча це різні поняття. Розглянемо в чому ж суть цього
співвідношення. Поняття складу злочину це наукова абстракція, яка
містить у собі загальні ознаки, притаманні кожному злочинові. Воно не
дає поняття про окремий злочин (скажімо, кражу), але в абстрактному
вигляді закріплює ознаки, загальні для всіх злочинів (краж, вбивств,
згвалтувань тощо).
Поняття складу злочину і поняття злочину, що наведено в ст. 7 КК,
закріплюють в різних формах істотні сторони одного і того ж явища –
перше з точки зору його побудови, структури, а друге – з точки зору
суспільно-політичної характеристики.
Поняття злочину розкриває зміст суспільно небезпечного діяння, а склад
злочину є міра, масштаб цього діяння. Який застосовується для того, щоб
знайти в ньому підстави уголовної відповідальності чи відхилити її.
Отже, поняття злочину і поняття складу злочину знаходяться між собою у
співвідношенні форми і змісту: поняття злочину є змістом, а поняття
складу злочину його формою, яка визначена законом як склад злочину. В
цьому схожість, єдність та різність цих понять.
Найбільше практичне значення склад злочину має для застосування
уголовного закону – класифікації злочинів.
Основу правозастосовницької діяльності органів правосуддя в боротьбі зі
злочинністю складає класифікація злочинів.
Класифікація – це саме головне в застосуванні, реалізації
уголовно-правових норм.
Класифікація злочину – це встановлення відповідності ознак конкретного
скоєного діяння ознакам складу злочину, передбаченим кримінальним
законом.
Треба зазначити, що необхідними умовами правильної класифікації є точне
і достовірне встановлення всіх фактичних обставин скоєного
суспільно-небезпечного діяння та глибоке знання чинного кримінального
законодавства. Класифікація злочину дає змогу точно застосувати закон.
Перший етап класифікації – це встановлення наявності загального складу в
діях винної особи. З’ясування цього питання дає змогу зробити висновок,
що дії особи є злочином і можуть бути визнані підставою для кримінальної
відповідальності.
Після встановлення в діянні винної особи загального складу з’ясовують,
ознаки якого конкретного складу злочину є в даному випадку. На підставі
встановлення відповідності ознак скоєного діяння ознакам злочину,
описаного в конкретній правовій нормі, застосовується закон. Тобто можна
сказати, що при класифікації злочинів відбувається практичне
застосування законів.
Класифікація злочину закріплюється в процесуальних документах, таких як
постанова про пред’явлення звинувачення, обвинувачувальному висновку
судовому вироці. Особи, які здійснюють класифікацію злочинів: слідчий,
дізнавач, прокурор (у встановленому законом порядку), а остаточно
застосовує класифікацію суд. Тільки за вироком суду, який вступив в
законну силу. Класифікація діянь винного є остаточною.
Питання класифікації злочину розв’язується на всіх стадіях кримінального
процесу під час:
Ш Порушення кримінальної справи;
Ш Пред’явлення обвинувачення;
Ш Складання обвинувального висновку;
Ш Віддання обвинувального до суду;
Ш Винесення вироку.
В уголовному праві класифікація злочинів проводиться за різними
підставами:
1) За ознаками та видами об’єкту злочину:
§ Злочини проти особи;
§ Злочини проти держави;
§ Посадові злочини;
§ Господарські злочини;
§ Злочини проти власності і та ін.
2) За формами вини злочини поділяються на:
§ Навмисні – кража, наклеп, хабарництво, хуліганство, згвалтування та
ін.
§ Необережні – порушення правил безпеки праці, халатність.
§ Деякі злочини можуть бути вчинені як навмисно, так і необережно –
вбивсто, заподіяння тілесних ушкоджень, знищення чужого майна тощо.
3) За мотивами вчинення злочини поділяють на:
§ Корисливі – викрадання, спекуляція, хабарництво;
§ Вчинювані за мотивом помсти – вбивство ( п.”в” ст.93 КК), а також
злочини передбачені ст.190, 190, 1901 КК;
§ Вчинювані із хуліганських спонукань – злочини, передбачені п. “б”
ст.93, ст.206 КК.
4) Чинне уголовне законодавство за ознаками тяжкості подія злочини на :
§ Особливо небезпечні злочини проти держави (ст. 56-63 КК).
§ Тяжкі – ст.71 КК.
§ Значно або менш тяжкі – головний
§ Злочини, які не мають великої суспільної небезпеки (ст.51 КК).
5) Класична класифікація злочинів має такий вигляд:
§ Злочин;
§ Вчинок;
§ Поліцейське порушення.
Правильна класифікація – це правильне та одноманітне застосування
закону, що є дуже важливим для:
Ё охорони особи, її прав та законних інтересів;
Ё здійснення правосуддя;
Ё охорони громадського правопорядку.
Значення правильної класифікації злочинів полягає в тому, що вона:
q є необхідною передумовою здійснення єдиної демократичної законності;
q є необхідною передовою проведення єдиної карантинної політики нашої
держави;
q гарантія захисту прав особи.
Верховний Суд України постійно вимагає, щоб суди неухильно дотримувались
вимог закону відносно правильної класифікації злочинів і ніякі
відхилення від цієї вимоги недопустимі.
Класифікацією злочинів називається застосування тієї уголовно-правової
норми, яка найбільш повно містить в собі ознаки вчиненого особою
злочину.
Застосування головно-правової норми при класифікації досягається
встановленням відповідності ознак вчиненого злочину ознакам складу
злочину, зазначених в нормі (диспозиції).
Класифікація злочинів надзвичайно важливе практичне завдання органів
слідства, суду, прокуратури, адвокатури. Якраз при цьому. Як свідчить
практика, допускається найбільша кількість помилок.
Класифікація злочинів дуже важний аспект в системі уголовного права,
адже правильна класифікація має істотне значення для винесення судом
справедливого і законного вироку. Вона є основою для чіткого дотримання
законів у боротьбі зі злочинністю.
Передумовами правильної класифікації злочинів є такі вимоги:
· Глибоке вивчення та розуміння особою, яка застосовує уголовно-правові
норми, засад уголовного права, уголовної політики держави, свого місця
та ролі в їх виконанні;
· Правильно з’ясувати і витлумачити зміст уголовного закону, всіх ознак
конкретної уголовно-правової норми;
· Повно та всебічно дослідити практичні ознаки вчиненого злочину.
Це є самі головні завдання правозастосовників всіх органів правосуддя,
всіх рівнів цих органів. Якщо кажуть, що в серйозних справах не має
дрібниць, то це стосується насамперед уголовних справ, справ про
відповідальність за злочини.
Теорією та практикою вироблені правила класифікації злочинів. Головні з
них наступні:
v Всі фактичні ознаки скоєного повинні відповідати юридичним ознакам
складу злочину.
v Ознаки вчиненого злочину повинні бути відмежовані, відокремлені від
суміжних складів злочину. Наприклад, кражі від грабежу, розбою від
вимагання.
v До скоєного злочину завжди повинна бути застосована та
уголовна-правова норма, яка найбільш повно містить його ознаки.
Наприклад, ст.135 КК при наявності ознак ст.98 і ст.135 КК.
v При конкуренції загальної та спеціальної норм застосованою повинна
бути спеціальна норма. Наприклад, ст.93 і 94, ст.165 і 168 КК. При
реальній сукупності загальна та спеціальна норми можуть бути застосовані
спеціально, разом. При ідеальній сукупності злочинів загальна та
спеціальна норми застосовані разом бути не можуть.
v Кваліфікований склад злочину має перевагу перед основним складом.
Наприклад, грабіж насильницький (ч.2 ст. 82, ч.2 ст.114 КК) має перевагу
перед грабежем простим, некваліфікованим (ч.1 ст.82, ч. і ст.141 КК).
v Більш тяжка кваліфікуюча ознака складу злочину має перевагу перед менш
тяжкою і поглинає її. Наприклад, ч.3 в ст.81 та 82 КК.
v Кожна наступна стадія завершення злочину поглинає попередню: склад
закінченого злочину поглинає склад замаху, а склад замаху поглинає
готування до цього злочину.
v Умисел завжди поглинає необережність. Більше того – будь-яка вища
ступінь вини поглинає нижчу, оскільки вища ступінь містить у собі нижчу
– умисел прямий містить у собі побічний і необережність і т.д.
v Якщо один злочин є спосіб, складова частина об’єктивної сторони іншого
злочину, то перший з них поглинається другим. Наприклад, володіння
вогнепальною зброєю при бандитизмі, заподіяння тілесних ушкоджень при
вбивстві тощо.
v При конкуренції самостійної, окремої норми і норми про
відповідальність за співучасть в більш тяжкому злочині застосовується
норма про відповідальність за співучасть. Наприклад, заздалегідь не
обіцяне приховування викраденого майна, що вчиняється тривало чи
систематично, утворює конкуренцію норм статей 186 і статей про
відповідальність за співучасть у викраданні, яка вирішується на користь
відповідальності за співучасть у більш тяжкому злочині ( ст.19 і 81. 82
чи 83, або ст.19 і 140-144 КК).
В теорії уголовного права склади злочинів класифікуються за різними
підставами:
1. За ступенем суспільної небезпечності склади злочинів поділяються на:
· головні – в ст.94, ч.1 ст.154,165 КК та в частинах 1 ст.81, 82, 140,
142 КК, в яких міститься сукупність ознак злочину одного виду
(наприклад, навмисне вбивство в ст.94 КК);
· кваліфіковані – з обтяжуючими обставинами (ст.93, ч.3 ст.101 і ч.3 ст.
109 КК);
· менш небезпечні – з пом’якшуючими обставинами (ст.95, 104, п. “г” ст.
239 КК).
2. За способами нарису складу злочину в законі вони поділяються на:
· прості склади злочинів;
· складні.
Простим називається такий склад злочину, який в законі визначається
єдністю, одиничністю всіх його елементів – об’єкту, однією дією, однією
формою вини. Таким є, наприклад, склад злочину в ст. 94 КК:
Ш один об’єкт посягання – життя,
Ш одна дія і наслідки – смерть,
Ш одна форма вини – умисел.
Складним називається такий склад злочину, який має:
Ш дві або більше дії – наприклад, склад злочину в ст.154 КК має дві дії
– скуповування товарів та перепродаж товарів.
Вчинення однією з цих дій закінченого злочину не утворює, але має склад
готування до злочину чи замаху на злочин.
Ш дві різні форми вини – це такі склади злочину, в яких суб’єктивна
сторона неоднорідна (подвійна, сумішна). Такий склад злочину
характеризується подвійністю вини – до різних за характером тяжкості
злочинних наслідків винний має різне психічне ставлення – до одних
умисне, до інших – необережне. Наприклад, в ч.3 ст.101 – умисел відносно
тяжких тілесних ушкоджень і необережність відносно настання смерті.
Треба визначити, що виділення як різновиду складних складів злочину, так
званих складів злочину з двома об’єктами (двооб’єктні склади) та
альтернативних складів, не обгрунтовано і безпідставно, оскільки
будь-який злочин посягає не на один, а на декілька об’єктів і тому
альтернативним є не склад злочину, а на декілька об’єктів і тому
альтернативним є не склад злочину, а диспозиція уголовно-правових норм,
що не одне і те ж.
3. За конструкцією склади злочинів поділяються на:
· матеріальні – в яких злочинні наслідки не є обов’язковою ознакою
(викрадання, вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, знищення майна
тощо);
· формальні – в яких злочинні наслідки не є обов’язковою ознакою
(образа, хабарництво, дезертирство і т.ін.).
При цьому треба мати на увазі, що будь-який злочин спричиняє суспільно
небезпечні наслідки (без цієї своєї властивості той чи інший вчинок не
може бути злочином).
Але характер та суспільні особливості наслідків різних діянь такі, що
заподіяння деяких із них досягає суспільної небезпечності лише при
певному рівні. Наприклад, викрадання може заподіювати збитки від
декількох карбованців до багатьох мільйонів і мільярдів. Тоді як образа,
наприклад, завжди принижує гідність та честь особи майже завжди
однаково.
Враховуючи ці особливості злочинних наслідків, законодавець конструює
склади злочинів таким чином, що в першому випадку склад злочину
утворюється лише при певних розмірах наслідків. Цю величину наслідків
завжди треба довести, доказати, встановити – без неї немає закінченого
складу злочину.
Для цього законодавець конструює склад злочину так, щоб злочинні
наслідки певної величини були його обов’язковою ознакою.
Такий склад злочину називають матеріальним.
Розрізняють також формальний склад злочину.
В випадках, коли для складу закінченого злочину досить звичайних для
певного посягання наслідків. Встановлювати, доводити та доказувати їх
величину. Розміри немає потреби, і тому законодавець конструює склад
такого злочину так, що злочинні наслідки мов би знаходяться за межами
складу злочину, поза його обов’язковими ознаками. Такий злочин має
наслідки, вони є, вони суспільно небезпечні, але до складу злочину вони
не належать. Отже склад цього злочину є наявним в діях особи при
будь-яких розмірах цих наслідків.
Особливу конструкцію мають так звані “укорочені” склади злочинів.
Це такий склад злочину, в якому момент його завершення, закінчення
перенесено на початкову стадію вчинення злочину. Наприклад, розбій
(ст.86 та 142 КК) вважається закінченим з моменту нападу, а не з моменту
заволодіння викраденим майном, бандитизм вважається закінченим з моменту
створення банди і т.ін. Постанова Пленуму Верховного суду України від 7
липня 1995 р. “Про судову практику в справах про бандитизм”. – Юридичний
вісник України, 1995. – № 10-12.
В злочинах з укороченими складами треба відрізняти момент закінчення
складу злочину і момент закінчення складу злочину взагалі, які не
співпадають: склад злочину може бути закінчений, а злочин може
продовжуватися.
Практично це має важливе значення для тих випадків. Коли після
закінчення складу злочину сам злочин ще може продовжуватися, і до його
вчинення можуть приєднатися інші особи, які повинні визнаватися
співвиконавцями цього злочину чи посібниками (ст.19 КК).
Отже, значення злочину полягає в тому, що він єдиний і достатній
показник наявності злочину, єдина підстава кримінальної
відповідальності.
Тільки після встановлення в діяння особи всіх елементів складу злочину є
підстава стверджувати про скоєння нею конкретного злочину.
У Кримінально-процесуальному кодексі України зазначено, що кримінальна
справа не може бути порушена, а порушення підлягає припиненню, якщо в
діянні особи відсутній склад злочину.
У своїй роботі я розглянула елементі злочинів і вказала, що кожний
злочин містить чотири елементи. В законі є ознаки, спільні для всіх
складів злочинів. Так, візьмемо суб’єкт злочину. Такі його ознаки, як
фізична, осудна особа, властиві для всіх злочинів. Чи, наприклад, об’єкт
злочину – це завжди суспільні відносини, вони , безумовно, різні, але
головне, що будь-який злочин завжди посягає на певні суспільні відносини
і ні на що інше.
Є спільні для всіх злочинів ознаки об’єктивної та суб’єктивної сторін.
Так от, ознаки, притаманні всім злочинам (їхнім складам), утворюють
загальний склад злочину. Це, безумовно, не наукова абстракція. Загальний
склад не закріплений в законі, він тільки описується наукою
кримінального права і допомагає більш глибоко з’ясувати на підставі
загальних ознак ознаки конкретних складів злочинів.
Природно, що загальний склад злочину визначається Загальною частиною
кримінального права.
Конкретний же склад – це склад злочину, передбачений певною статтею КК,
наприклад склад крадіжки (ч.1 ст. 140 КК), навмисного вбивства (ст.94
КК). Конкретні склади злочинів вивчаються Особливою частиною
кримінального права і описані в ній.
Отже, склади конкретних злочинів виконують важливу функцію, бо
встановлюють підставу кримінальної відповідальності і передбачають
можливість призначення заходів кримінально-правового характеру. Інакше
кажучи, наявність в діях чи бездіях особи конкретного складу злочину є
підставою для міркування про наявність злочину певного виду, за скоєння
якого настає кримінальна відповідальність. Загальний склад злочину не
виконує і не може виконувати цієї ролі. Найважливіші аспекти складу
злочину полягають в тому, що останній є: підставою для кримінальної
відповідальності, підставою для класифікації, показником наявності
злочину та розмежування злочинів.
ДОПОМІЖНА ЛІТЕРАТУРА:
1. Кримінальний кодекс України (статті 3, 7, 71, 8-10).
2. Постанова Пленуму Верховного суду України в кримінальних та цивільних
справах. – К. 1995.
3. М.Й.Коржанський. Уголовне право України.Загальна частина. Курс
лекцій. – Київ, 1996.
4. Н.В.Чернишова, М.В.Володько, М.А.Хазін. Кримінальне право України.
Тези лекцій. – Київ – Наукова думка, 1995.
5. Бажанов М.И.Уголовное право Украины. – Днепропетровск, 1992.
6. Коржанский Н.И. Очерки теории уголовного права. –Волгоград, 1992.
7. Жеребкин В.В.Логическая структура состава преступления. – Харьков,
1794.
8. Трайнин А.Н. Общее учение о составе прреступления. – М., 1957.
9. Карпушин М.П., Курляндский В.И. Уголовная ответственность и состав
преступления. – М., 1974.
10. Уголовное право УССР. Общая часть. – Киев, 1984.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
