.

1. Поділ римського права на публічне і приватне. 2. Право власності (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
4 8159
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з предмету

“Історія держави і права зарубіжних країн”

Вступ

За одним відомим виразом, римляни “тричі скоряли світ”. Перший раз –
легіонами, другий – християнством, третій раз – правом.

Зведене в ранг «писаного розуму» (ratio scripta) римське право
класичного періоду було широко сприйняте феодальними державами Західної
Європи, воно і донині лежить в основі багатьох інститутів
капіталістичного права.

У масі конкретних відносин, що виникали між товаровиробниками, римські
юристи зуміли виділити самі загальні, самі абстрактні форми. В зв’язку з
цим загальне, абстрактне вираження одержали і ті правові норми, ті
правові інститути, що служили врегулюванню цих відносин.

Розвитку римського права сприяли багато обставин. Позначився високий
рівень товарних відносин, досягнутий Римом у періоди пізньої республіки
і принципату. Одним з його наслідків, як ми вже знаємо, було стирання
різниці між категоріями вільного населення імперії.

Не менше значення мав «всесвітній» характер самої імперії, що породив
потребу «примирення» багатьох і різних правових систем, що історично
виникли й існували в завойованих країнах, і насамперед у Греції, Єгипті,
Сирії й ін. Римські юристи мали можливість скористатися результатами
правового розвитку культурних національних частин імперії, особливо
Афін. Не можна не відзначити ту увагу, що приділялося праву, і ту
пошану, якою була оточена діяльність юристів, особливо таких видатних як
Гай, Ульпіан, Павел, Лабеон, Цельс і багато хто інші.

До всьому цього додамо тисячолітній розвиток, тисячолітню корекцію – і
ми одержимо відповідь на питання, чому римське право переступило за
рамки своєї епохи, перетворилося в явище всесвітньо-історичного
значення.

Поділ римського права на публічне і приватне

Терміном “римське право” позначається право античного Рима, право
Римської держави рабовласницької формації.

Предметом вивчення “Римського цивільного права” є найважливіші інститути
майнового права (а в зв’язку з ними також сімейного права).

Терміном “цивільне право” у сучасних системах права позначають в
основному ту область права, що регулює майнові відносини в даному
суспільстві.

У латинській мові слову “цивільний” відповідає слово civilis. Однак ius
civile у римському праві по своєму змісту не відповідає сучасному
терміну “цивільне право”. Ius civile у римському праві має різне
значення. Цим терміном позначається насамперед споконвічне національне
давньоримське право, що поширює свою дію винятково на римських громадян
квиритів; тому воно й іменується також квиритським правом. У цьому
значенні ius civile протиставляється “праву народів” (ius gentium), дія
якого поширювалося на все римське населення (включаючи так званих
перегринів).

Оскільки ius gentium регулювало майнові відносини, що виникали між
перегринами, між римськими громадянами, і між тими й іншими, воно являло
собою різновид римського цивільного права. Треба помітити, що тим самим
терміном ius gentium римські юристи позначали і більш широку філософську
категорію — право-загальне для всіх народів; думаючи, що сюди входять
правила, що підказуються самою природою людини, вони вживали для
позначення цієї категорії також вираз ius naturale, природне право.

Ius civile в інших випадках протиставляється тій системі права, що
склалася в практиці преторів (і деяких інших магістрів) і іменується
преторським правом. У цьому протиставленні ius civile позначає норми
права, що виходять від народних зборів, пізніше — сенату.

Таким чином, цивільному праву (у сучасному змісті) у Римі більш-менш
відповідала сукупність усіх трьох названих систем — цивільного права,
права народів і права преторського. Як єдиний термін для всієї цієї
сукупності найбільш придатним є ius privatum, приватне право.

Предмет і метод правового регулювання, на яких ґрунтуються поділи
системи права на галузі, визначаються глибинним поділом права на дві
підсистеми: приватну і публічну, відомі ще з часів Давнього Рима. За
відомою формулою римського юриста Ульпіана, публічне право є стосовним
до становища держави, приватне — до користі окремих осіб.

Публічне і приватне право — це, з одного боку, суперечливі, а з іншого —
взаємозалежні грані права. Сьогодні правові системи багатьох
цивілізованих країн грунтуються на принципі поділу права на приватне й
публічне (ФРН, Франція, Італія, Іспанія та ін.). Світова юридична наука
визнає поділ права на приватне й публічне певною мірою умовним, але
необхідним.

Представимо поділ права на приватне й публічне з указівкою предмета,
ознак, методу, які є стосовними до кожного з них:

Публічне право Приватне право

— підсистема права, що регулює державні, міждержавні та суспільні
відносини. — підсистема права, що регулює майново-вартісні відносини і
особисті немайнові відносини, які виникають із приводу духовних благ і
пов’язані з особистістю їх учасників.

Предмет регулювання публічного права Предмет регулювання приватного
права

— сфера «державних справ»: сфера устрою і діяльності держави як
публічної влади, усіх публічних інститутів, апарату держави,
адміністративних відносин, державної служби, кримінального
переслідування і відповідальності, принципів, норм і інститутів
міждержавних відносин і міжнародних організацій і т.д. — сфера
«приватних справ»: сфера статусу вільної особи, приватної власності,
вільних договірних відносин, спадкування, вільного переміщення товарів,
послуг і фінансових коштів і т.д.

Ознаки публічного права: Ознаки приватного права:

1) регулює відносини між державними органами або між приватними особами
і державою;

2) забезпечує публічний інтерес — акцентує увагу на заборонах,
обов’язках людей (підданих) перед державою;

3) забезпечує одностороннє волевиявлення суб’єктів права;

4) припускає широку сферу розсуду;

5) містить норми загальні й безособові, що мають
нормативно-орієнтувальний вплив;

6) характеризується переваженням директивно-обов’язкових норм,
розрахованих на ієрархічні відносини суб’єктів і субординацію правових
норм і актів;

7) широко використовує новітні технічні прийоми. 1) регулює відносини
приватних осіб між собою;

2) забезпечує приватний інтерес: акцентує увагу на економічній свободі,
вільному самовиявленні й рівності товаровиробників, захисті власників
від сваволі держави;

3) забезпечує вільне волевиявлення суб’єктів при реалізації своїх прав;

4) припускає широке використання договірної форми регулювання;

5) містить норми, які є зверненими до суб’єктивного права та
забезпечують судовий захист;

6) характеризується переваженням диспозитивних норм, розрахованих на
самовідповідальність за свої обов’язки та дії;

7) зберігає класичну юридичну техніку.

Метод публічного права –

імперативний Метод приватного права –

диспозитивний

Галузі права, у яких началом є публічне право: Галузі права, у яких
началом є приватне право:

конституційне,

адміністративне,

кримінальне,

фінансове,

що включає бюджетне і податкове,

адміністративно-процесуальне;

кримінально-процесуальне,

міжнародне публічне,

міжнародне гуманітарне право та ін. цивільне,

сімейне,

авторське,

житлове,

трудове,

цивільне процесуальне,

міжнародне приватне право та ін.

Критерії віднесення норм до приватного чи публічного права:

1) інтерес (публічний, державний інтерес — галузь публічного права,
приватний — галузь приватного права);

2) предмет правового регулювання (приватному праву властиві норми, які
регулюють майнові відносини, публічному — немайнові);

3) метод правового регулювання (у публічному праві — метод субординації,
у приватному — координації);

4) суб’єктний склад (публічне право регулює відносини приватних осіб із
державою або між державними органами, приватне — приватних осіб між
собою).

Таким чином, галузі права можна поділити на ті, у яких переважають
начала публічного права, і ті, у яких превалюють начала приватного
права. Для перших є характерним імперативний (супідрядності) метод
правового регулювання, для других — диспозитивний (автономії).

Переваження у галузі права начал публічного (або приватного) права не
виключає наявності в ній норм приватного (або публічного) права і,
відповідно, певного суміщення імперативного і диспозитивного методів
регулювання, що свідчить про відсутність «чистих» галузей права.

Приміром, підприємницьке право — система норм, що регулюють майнові
(товарно-грошові) і управлінські відносини. Якщо методом регулювання
перших є диспозитивний (орієнтований на рівність сторін-підприємців), то
других — імперативний (у відносинах підприємців й органів управління він
передбачає обов’язкові управлінські акти, адресовані підприємцям — у
межах компетенції управлінського органу).

Екологічне, аграрне, земельне право внаслідок специфіки предмета
правового регулювання потребують суміщення кількох методів правового
регулювання.

В екологічному праві застосовуються: імперативний (владний) метод,
необхідний для забезпечення виконання екологічних приписів;
диспозитивний метод рівності сторін і вільного волевиявлення, необхідний
для раціонального використання природних ресурсів, економічних заходів
регулювання якості навколишнього середовища.

Земельне право також поєднує у собі елементи провідних методів
(імперативний) адміністративного і (диспозитивний) цивільного права.

Процесуальним галузям права — цивільному процесуальному праву і
кримінальному процесуальному праву — властиві елементи як
диспозитивного, так й імперативного методу, з превалюванням одного з
них. Зрозуміло, що система методів правового регулювання перебуває у
постійному русі, динаміці.

2. Право власності

Виникнення і розвиток інституту права власності в Древньому Римі.

За всіх часів інститут права власності займав центральне місце в
цивільному праві. Його основні положення обумовлюють зміст всіх інших
розділів цивілістики – права на чужі речі, договірного, спадкоємного
права і т.п. Саме цим пояснюється нев’янучий інтерес до права власності
як з боку дослідників, так і з боку практичних працівників, політичних і
суспільних діячів, представників багатьох галузей науки (економістів,
філософів, соціологів, юристів, суспільствознавців і ін.). Не менший
інтерес до питань власності виявляли і римські юристи. Вони ретельно і
глибоко досліджували суспільні відносини власності, про що свідчать
численні трактати і висловлення. Природно, їх дослідження несуть
відбиток свого часу, і все-таки багато принципових положень права
приватної власності не тільки не утратили свого значення в наші дні, але
і лягли в основу сучасної науки цивільного права.

Римських юристів більше цікавила практична сторона права власності, чим
теоретичні вишукування, і тому вони не залишили нам визначення даного
поняття (що не заважало їм широко його використовувати), як і багатьох
інших (контракту, делікту, позову). Однак саме їм належить пріоритет у
розробці основ права приватної власності.

Римське цивільне право первісне знало державну й общинну власність на
землю і приватну власність на інше майно. Закони XII таблиць уже
згадують про право власності, що у ті часи позначалося терміном
dominium, до якого додавали ex jure Quiritium – власність по праву
квіритів, найдавнішого племені. Цим римляни хотіли підкреслити
стародавність, а отже, стійкість, непорушність, недоторканність відносин
власності (dominium – від лат. дієслова domare – приборкувати,
панувати). Спочатку цим терміном позначалися усі права на річ, уся
сукупність повноти влади в будинку. Однак уже з I в. н.е. римляни
відмежовують значення терміна dominium. З кінця класичного періоду (III
в. н.е.) власність стали позначати терміном proprietas. Але сутність
поняття власності укладена не в терміну.

З найдавніших часів Римська держава безроздільна володіла землею.
Племенам, родам, а потім і родинам земля передавалася тільки в тимчасове
користування і не більше як по 2 югера.

У результаті загарбницьких воєн Рим накопичував землі і рабів, що також
передавалися в тимчасове користування окремим родам. Патриції, одержуючи
більше рабів і інших коштів для обробки земельних наділів, зосереджували
у своїх руках величезні латифундії. Цей процес супроводжувався
збезземелюванням і руйнуванням плебейських пологів. З їхнього середовища
формувався шар вільних пролетарів, що не мали ні землі, ні хліба, ні
інших коштів для існування. Це стимулювало невпинну боротьбу плебеїв з
патриціями за переділ землі. Тому внутрішню історію Рима того часу (III
– I ст.ст. до н.е.) складає саме боротьба за землю.

В умовах нескінченної боротьби за переділ землі і складалися суспільні
відносини з приводу користування нею, що наклало відбиток на формування
їхнього правового оформлення. Триваюче століттями користування окремих
пологів общинною землею поступово стає їхнім непорушним привілеєм. Стає
звичним твердження: ця земля моя, оскільки вона належала моєму роду,
моїй родині з незапам’ятних часів. Однак це положення вимагає правового
забезпечення і закріплення через зазіхання з боку безземельних і
малоземельних селян. З цією метою претори спочатку конструюють такий
правовий інститут, як володіння, що надало власнику правова підстава на
користування державною землею і юридичним захистом проти яких-небудь
зазіхань. Однак при цьому необмеженим і безроздільним владарем землі
все-таки залишається держава. Потрібно було передати це панування
фактичним власникам земель, що і було здійснено преторською практикою.
До терміна dominium додається ех jure Quiritium, покликаний засвідчити
і засвідчити родову приналежність землі і, отже, древнє походження
безроздільного панування над нею саме даного чи роду родини. Так
поступово неподільність і необмеженість панування над земельними
наділами переміщається від держави до їхніх фактичних власників.
Приватне володіння перетворюється в приватну власність на землю.
Оскільки претендентами і посягаючими на володіння землею могли бути не
тільки безземельні і малоземельні, але і безправні селяни, те проти них
претори сконструювали, крім коштів власницького захисту, і більш
ефективний позовний захист, тому що вже малася приставка ех jure
Quiritium. Теоретичне обґрунтування такого панування, визначення його
змісту і правомочій з’явилися пізніше. Спочатку затверджується принцип:
«Я пан цього земельного наділу, цього раба і тому ніхто інший не може
розділяти з мною цю владу».

Таким чином, неподільність і практична необмеженість користування
державною чи общинною землею перетворилася в повне правове панування
фактичного власника спочатку над рабами й іншими спонукуваними речами, а
потім над землею й іншими нерухомими речами, що стали іменувати
власністю. Панування покладалося в тому, що володівший ним одержав
можливість безпосереднього і повновладного впливу на річ, цілком
відмежовуючи такий же вплив інших осіб. Так до кінця II в. до н.е. було
оформлене право приватної власності на землю.

Поняття і зміст права власності. Обсяг і межі права приватної власності
римляни визначали за допомогою вказівки правомочності власника.
Сукупність цих правомочностей складала зміст права власності. Римський
власник мав наступні права: право володіння (jus possidendi); право
користування (jus utendi); право розпорядження (jus abutendi); право
одержувати доходи (jus fruendi); право захисту (jus vindicandi). Однак
згодом, помітивши, що деякі правомочності у визначеній мері повторюють
один одного, римляни звужують їхнє коло. У результаті відпала така
правомочність, як право захисту (jus vindicandi), оскільки всяке право
підлягає захисту і виділяти спеціальна правомочність для права власності
просто немає необхідності; право користування (jus utendi) поглинуло
право одержання доходів від речі (jus fruendi). Залишилося лише три
правомочності – право володіння (jus possidendi), право користування
(jus utendi) і право розпорядження (jus abutendi), що охоплюють усі
можливі форми і способи впливу власника на річ і в той же час зазіхання
інших осіб, що відмежовують, на цю же річ. Тому право власності
називають ще найбільш повним, правом по обсязі, оскільки всі інші права
на річ уступають йому в цьому.

Право володіння (jus possidendi) – це правомочність власника, що
укладається в тім, що власник має право фактично мати свою річ. Однак ця
своя правомочність власник може здійснювати не тільки самоособисто, а і
передати право володіння іншим особам (наприклад, за договором),
зберігаючи при цьому право власності на річ.

У такому випадку фактичні власники здійснювали володіння не від власного
імені, а від імені власника, що передав їм річ на підставі договору.
Так, власник передає свою річ у володіння заставоутримувачу, прекаристу
чи по секвестрі. Однак не всякий договір про передачу речі в тимчасове
користування іншій особі переносить на цю особу володіння. Більш того,
більшість договорів передбачають передачу власником лише фактичного
володіння річчю, тобто тримання, але не володіння. Так, за договором
наймання власник передає наймачу річ тільки в тримання, але не у
володіння. Наймач фактично має річ, але в нього немає власницької волі,
тобто він не може вважати її своєї, а отже, не може користатися коштами
посессорного захисту – інтердиктами. І взагалі наймач може відображати
зазіхання третіх осіб на річ, передану йому в наймання, тільки за
допомогою власника. Сам він таких коштів не має, що ставить його ще у
велику економічну залежність від наймодавця.

Право користування (jus utedi) укладається в тому, що власник має право
витягати з речі корисні якості, одержувати доходи і збільшення від її.
Користування річчю може здійснюватися в різних (але не суперечному
закону) формах і способах: передачі в наймання, оренду, шляхом
споживання (наприклад, продукти харчування, сировина, будматеріали і
т.д.). Корисні якості можна витягати з речі за допомогою носіння
прикрас, одягу, проживання в житло, одержання приплоду тварин, птахів,
врожаю землі, садів і інших форм збільшення. У римському праві
проглядаються деякі загальні правила користування річчю: а) не можна при
цьому заподіювати шкоду чи якісь незручності іншим особам; б)
користатися річчю всупереч закону. За загальним правилом обсяг
користування, здійснюваний відповідно до закону, практично не
обмежений, крім випадків, коли це випливає з закону, чи договору інших
прав інших осіб. Так, користування може бути обмежене в інтересах чи
сусіда ж іншої особи, що має право на таке обмеження.

Право користування річчю найбільш важлива правомочність власника. У
ньому закладена можливість останнього задовольнити особисті, побутові,
господарські й інші потреби. З цією метою потрібна річ і здобувається.
Власника цікавить не стільки саме по собі володіння, скільки реалізація
зазначеної правомочності.

У Римі право власності найбільше повно виявлялося саме в правомочності
користування. Власник може робити зі своєю річчю усе, що прямо не
заборонено законом. Право користування він також міг уступати іншим
особам, зберігаючи за собою право власності. Так, власник міг передати
свою річ за договором позички в тимчасове і безплатне користування іншій
особі. У цьому випадку він позбавлявся права користування своєю річчю,
не одержуючи замість нічого. Позикоодержувач здійснював користування
річчю не від свого імені, а від імені власника. За договором наймання
(теж форма користування, але видозмінена) право користування річчю
переходило до наймача за визначену винагороду.

Право розпорядження укладалося в тім, що власник міг визначати правову
долю речі, тобто відчужувати (насамперед) усіма дозволеними способами,
заповідати, установлювати сервітути на користь інших осіб і т.п.
Власники земельних наділів тривалий час не мали цю правомочність і
одержали його тільки за законом Спурія Торія в III ст. до н. е., у
відповідності, з яким земельні наділи стали об’єктами недоторканної
приватної власності, а їхні власники – приватними власниками.

Вирішувати правову долю речі – це значить визначати її правовий статус,
змінювати його за своїм розсудом і т.п., тобто чи змінювати припиняти
відносини власності. Змінити можна, наприклад, установленням сервітуту
на користь іншої особи, а припинити – одним зі способів припинення
права власності (фізичним знищенням речі, вилученням з цивільного
обороту, відчуженням). Розумне фізичне знищення речі може мати місце в
тих випадках, коли на одній речі виготовляють іншу, тобто при
специфікації. При цьому дійсно міняється правовий статус речі – право
власності на нову річ встановлюється у відповідності зі спеціальними
правилами. При інших формах фізичного знищення речі право власності на
неї просто припиняється. Вилучення речі з цивільного обороту також веде
до припинення права приватної власності на неї. Нарешті, відчуження може
бути зроблене шляхом продажу, міни, дарування, передачі в позику,
переходу права власності при спадкуванні і т.п. У всіх цих випадках
зміна правового статусу речі відбувається по волевиявленню самого
власника, тобто за його розпорядженням.

Право розпоряджатися річчю також може здійснюватися в різноманітних
правових формах при одній неодмінній умові – воно не повиннео суперечити
закону. Це правомочність власник також може передавати іншим особам.
Наприклад, будучи позбавленим можливості особисто здійснити
правомочність (хвороба, стареча вік і т.п.), він може доручити іншій
особі зробити продаж речі і т.п.

Право приватної власності – це виключне право особи володіти,
користатися і розпоряджатися річчю у своєму інтересі. Виключне право
тому, що воно неподільно, тобто належить тільки власнику, що ні з ким
його не поділяє. Римляни називали право власності ще і необмеженим,
підкреслюючи цим повноту панування власника над річчю, нібито ніким не
обмежуване. Насправді ж право власності в Римі за всіх часів піддавалося
певним обмеженням. Як один із проявів пануючого класу, воно могло
обмежуватися в інтересах держави, суспільства, на користь сервітутів,
заставоутримувача й інших прав на чужі речі, на користь сусідів.

Таким чином, римське цивільне право знало чимало обмежень правомочностей
власника, але при цьому римські юристи трактували право приватної
власності як виняткове і нероздільне. Головним у їхньому розумінні
зазначеного права було здійснення власником необмеженого панування над
річчю. Іноді уточнюють, що панування це правове. Виходячи з цього, право
власності порозумівається як панування особи над річчю, що як виникає
між власником і річчю відношення. Звідси їхня непорушність: змінити
своє відношення до речі людин може тільки сам і ніхто інший, тобто
відносини власності носять стійкий, непорушний характер, змінити який
ніхто не вільний.

У дійсності право власності, як і всяке право,– це лише веління
пануючого класу інструмент, за допомогою якого регулюються відносини між
людьми і насамперед між класами. Відносини власності, будучи
суспільними, регулюються правом, у силу чого вони стають правовими.
Власник у процесі здійснення свого права власності вступає з усіма
навколишніми його особами у визначені правові відносини. Їхній зміст
укладається в тім, що власник як суб’єкт права наділений визначеними
правами (володіти, користатися і розпоряджатися), що усі його навколишні
зобов’язані не порушувати, дотримувати, поважати і т.п. Отже,
порушником права власності також може бути будь-яка особа з числа
навколишніх власника. Тому захист права власності за допомогою речових
позовів, а також саме право називатися абсолютним. Отже, право власності
– це не панування людини над річчю, не відношення між людиною і річчю.
Відносини власності – це відносини суспільні, відносини між людьми. Саме
суспільство за допомогою права встановлює правове панування власника над
річчю. Виходить, воля суспільства первинна, а панування – вторинне, і
суспільство в особі держав завжди може змінити межі цього панування.

Види права власності. Тривалий час римляни знали і визнавали найбільш
древній, відомий ще Законам ХII таблиць вид права власності – dominium
ex jure Quiritium – квиритская власність. Межі і зміст цього права
власності були встановлені цивільним правом і ідуть коренями в глибоку
стародавність. Квіритами спочатку називали тільки римських громадян, що
належали до однойменного найдавнішого роду, а квірітське право власності
встановлювалося на особливо важливі з погляду господарства речі (рабів,
землі, худоба, сервітути) і лише пізніше поширилося ширше. Характерно
також, що спочатку його суб’єктами могли бути тільки римські громадяни,
потім до них приєднують латинів, наділивши їх римською правоздатністю в
сфері майнових відносин – jus commercii.

Іншою характерною рисою квірітського права власності були строго
установлені форми її придбання: манципація і поступка права в ході
процесу (in jure cessio).

Квірітська власність була сугубо римської, національної, носила
замкнутий, кастовий характер. Поки існувало Римське держава-місто, воно
цілком відповідала його внутрішнім потребам, але з виходом Рима за межі
своїх міських стін, негайно перетворилася в гальмо розвитку цивільного
обороту.

Консервативний характер права квірітської власності не тільки не сприяв
цивільному обороту, але і стискував розвиток самого права власності. Як
відомо, об’єкти права квірітської власності могли відчужуватися тільки
за допомогою спеціально встановлених для цього правових форм –
манципації і поступки права (in jure cessio). Якщо ж річ здобувалася без
дотримання вимог зазначених форм, то право власності до набувача не
переходило з усіма вытекающими з цього наслідками. Відчужуватель речі
залишався квірітським власником, а набувач ставав тільки сумлінним
власником без права на річ. Квірітський власник, що продав свою річ без
дотримання формальних вимог манципації (присутність при продажі вагаря з
вагами і не менш п’яти – семи свідків), не міг перенести на набувача
речі своє квірітське право власника. Після закінчення визначеного часу
відчужуватель речі на підставі формально збереженого за ним права
квірітської власності міг зажадати продану ним річ, незважаючи на те, що
вона фактично була передана продавцем покупцю і продавець одержав за неї
обумовлену ціну. У силу формалізму римського цивільного права ця
безпідставна і неправомірна вимога задовольнялася, що викликало
справедливе обурення навіть серед пануючого класу.

Знайшовши невідповідність цивільної правової норми фактичним
відношенням, що складається, претор починає практичні дії для усунення
цього протиріччя. В одному зі своїх едиктів він повідомляє, що надалі
буде надавати захист покупцю речі, що придбав її без дотримання
установлених формальностей. Преторське правило, що як відповідало
інтересам пануючого класу, поступово стає правовою нормою. Власність, що
одержала захист із рук претора, стали називати преторською, чи
бонітарною,– від латинського in bonus habere (мати у своєму добрі),
тобто річ, придбана покупцем, стає його майном. Уведенням цього
правила, претор визнав втратившим значення розподіл речей на манципні і
неманципні, оскільки манципація як спосіб придбання права власності
також фактично скасовується.

Таким чином, були усунуті формальні обмеження квіритської власності.
Паралельно виникла преторська власність. Для її захисту засновується
спеціальний публіціанський позов.

Римляни змушені були вступати в цивільно-правовий оборот з особами, що
заселяли територію навколо Рима і не мали статусу римського громадянина.
Це так називані перегріни, тобто неримські громадяни. Їхнє тривале
безправ’я, зрештою, виявилося невигідним насамперед римським громадянам,
послуживши причиною надання перегрінам визначеної правоздатності. У
сфері цивільно-правовій перегріни підкорялися місцевим правовим
системам.

На початку республіки римляни змушені були допустити перегринів до
римської власності шляхом здійснення угод, головним чином із приводу
спонукуваних речей і в інтересах самих римських громадян. Деяким
громадам і окремим особам з іноземців надавалося право участі в
цивільному обороті римлян – jus commercio.

У силу цього деякі перегріни могли здобувати власність у римських
громадян і в такий спосіб ставати власниками речей, що раніш могли бути
у власності тільки римських громадян. Але до вільної участі в цивільному
обороті римлян перегрини все-таки не допускалися. Їхня участь
обмежувалася окремими угодами: манципацією і літтеральними договорами.
Придбані в такий спосіб право власності захищалося едиктами
перегрінського претора за допомогою «фіктивних позовів», тобто робилося
допущення, що перегрін став римським громадянином і тому на нього
поширюються правові кошти захисту квірітської власності. Таким чином,
права перегринів у порівнянні з римськими громадянами були значно менш
захищеними. У багатьох випадках перегрини з приводу своїх речових прав
могли звертатися лише до власницьких інтердиктів, що не завжди
забезпечувало надійний захист. Джерела не містять зведень про інші
правові кошти захисту прав власності перегринів.

З розширенням загарбницьких воєн виникає провінційна власність на землю.
Земля скорених Римом народів стає власністю римського народу (ager
populus romanus), тобто державної. Одна частина захоплених земель
поповнювала державний земельний фонд і ставала власністю держави, інша –
також переходила у власність Римської держави, але залишалася при цьому
у володінні і користуванні скореного народу. Рим у будь-який час міг
припинити це володіння і користування, оскільки був власником землі.

Земля з державного фонду також передавалася у володіння і користування,
але тільки римським громадянам. Власниками великих наділів провінційних
земель ставали представники верхівки рабовласницького класу (оскільки
тільки вони мали кошти для обробки земель, що знаходяться далеко від
Рима), що одержували величезні доходи від цієї провінційної власності за
рахунок нещадної експлуатації рабів і місцевого населення.

В II в. н.е. за власниками провінційних земель було визнане право, що
позначається терміном, близьким до володіння, а в дійсності фактичне
право власності. Вони могли не тільки володіти і користатися земельними
наділами, але і розпоряджатися ними. Припускають, що захист провінційних
земель за допомогою власницьких інтердиктів наступив ще раніш, приблизно
в I в. до н.е. Висока родючість провінційних земель, нещадність і
безконтрольність експлуатації рабів і місцевого населення, а в
результаті висока прибутковість у сполученні з розвитком обороту широко
залучали найбільш могутні шари римського населення до цих земель,
збільшуючи їхні величезні багатства.

Провінційна власність на землі відрізнялася від квірітської на
італійські землі головним чином тим, що власники провінційних земель
зобов’язані були вносити в скарбницю спеціальні платежі, що не
стягувалися з квірітських власників. Крім того, у цивільному обороті
власники провінційних земель користалися только коштами права народів
(jus gentium), Дія норм цивільного права на них не поширювалося, що
значною мірою розкріпачувало цивільний оборот у провінціях.

Творчий розвиток римського цивільного права в цілому в класичний період
і особливо права приватної власності привело до ряду важливих наслідків.
Поступове згладжування розходжень цивільного права і права народів,
відмовлення від формальної манципації, визнання простої традиції при
відчуженні земель і іншого майна, а також скасування інших формальностей
обороту привели до руйнування дуалізму між квірітською і бонітарною
власністю. Розходження між цими видами власності були скасовані.

Зростання потреб Римської держави в коштах зажадало поширення
спеціального податку і на італійські землі. Крім того, була встановлена
єдина форма публічної реєстрації угод із приводу земель на всій
території Рима. Усе це привело до усунення правових розходжень між
італійськими і провінційними землями.

Таким чином, розходження в правовому режимі різних видів власності в
епоху Юстиніан цілком зникли. Замість було вироблено єдине поняття
приватної власності – dominium ex jure privatum. Характерними ознаками
права приватної власності стала її приналежність приватним особам
(фізичним і юридичної) і безмежна можливість витягу нетрудового доходу
за допомогою невтримної експлуатації рабів і нижчих шарів вільного
населення.

Винятковий характер права власності припускав, що власником даної речі
може бути тільки єдина дана особа. Якщо одна особа має повне право
власності на дану річ, то інша не може мати такого ж права на цю ж річ.
Один власник речі виключає іншого такого ж власника. Безліч прав на ту
саму річ немислимо. Однак римські юристи, вивчаючи реальне положення
справ, помітили, що в житті часто виникають ситуації, при яких та сама
річ стає власністю декількох осіб, наприклад, у випадку, коли річ
переходить у спадщину до двох чи декількох спадкоємців, чи якщо особа,
що не розташовує достатніми коштами для придбання визначеної речі,
вступає в договір з декількома особами з метою придбати її спільно. У
цих випадках та сама річ стає власністю декількох осіб. Таким чином,
погляд римських юристів про винятковий характер права власності зайшло в
суперечність з реальністю, спонукавши їх до пошуків пояснення цього
факту.

Ще древній класик Сцевола висловив ідею власності багатьох осіб на одну
річ в ідеальних частках – pars pro indiviso. Ідея одержала подальший
розвиток. Цельз – син говорив: «Не може бути чи власність володіння двох
у повному обсязі, але вони мають власність у частині на все тіло
роздільно». Іншими словами, кожному з власників належить ідеальна
частина речі, яку можна представити тільки думкою, а не фізично. Отже,
не може бути кілька прав власності на ту саму річ, але одне право
власності на ту саму річ цілком може належати декільком особам, і тоді в
наявності право загальної власності, що римські юристи називали communio
чи condominium.

Виходячи з приведеної вище характеристики відносин власності Цельза,
кожний із власників має часткове право власності на всю річ у цілому,
тобто кожному з них належить не частка речі, а частка права на річ. Таке
розуміння права загальної власності означає, наприклад, що якщо річ
піддасться руйнуванню, чи псуванню яким-небудь іншим способом її
цінність чи зменшиться просто річ упаде в ціні, кожний із власників
зберігає свою частку права на частину речі, що залишилася, чи на знижену
в ціні річ. Наприклад, будинок, що належав на праві загальної власності
двом власникам, згорів, від нього залишилися усього лише кілька колод,
що належать обом власникам відповідно їхнім часткам права. Ті ж наслідки
наставали й у випадках, коли ціна будинку збільшувалася, коли він
поліпшувався.

Відносини загальної власності підлягають визначеним правилам.

Оскільки річ у цілому і у всіх своїх частинах належить усім власникам
разом, те звідси випливає непорушне правило – розпорядження, володіння і
користування річчю може здійснюватися тільки з загальної згоди всіх
власників. При цьому не має значення, кому і яка (велика чи менша)
частина права належить. Усі власники рівні у своєму праві здійснювати
право власності. Якщо хоча б один з них не згодний із прийнятим
рішенням, то воно не могло відбутися. Кожне фактичне розпорядження всією
чи річчю хоча якою-небудь найменшою її частиною стосується права
загальної власності на всю річ у цілому, не приналежне нікому окремо, а
тільки всім спільно.

Разом з тим кожний із власників має право за своїм розсудом
розпоряджатися своєю часткою права загальної власності. Він може її
продати, обміняти, передати в спадщину, подарувати і взагалі робити все
те, що прямо не заборонено законом.

Однак переважне право на придбання відчужуваної одним із власників своєї
частки права в загальній власності належить іншим власникам. Тільки при
їх відмові від придбання зазначеної частки власник – відчужуватель має
право продати (подарувати, обміняти) свою частку будь-якій третій особі.

Кожний із власників має право зажадати розділу загальної власності в
будь-який час. Інші власники не можуть йому в цьому відмовити, якщо
тільки негайний розділ не зашкодить самій речі.

Висновок

Римське право складалося в обстановці гострої соціальної боротьби, у
якій приходилося від багато чого відмовлятися, зберігаючи найкраще. Це і
сформувало такі його риси, як строгість, твердість правової
регламентації, раціоналізм і життєва мудрість. Подібні якості визначили
становлення строгої юридичної системи, зв’язаної широкими принципами, що
поєднують правові норми. Висловлюється думка, що римлянам із самого
початку вдалося виділити субстанцію права зі сфери почуттів і підкоривши
її розрахунку створити з права незалежний від мінливих
суб’єктивно-моральних поглядів зовнішній організм.

Особливістю римського права є його пристосованість до світового обороту,
тому що Рим активно підтримував торгово-економічні і політичні відносини
із сусідніми країнами. Це сприяло розробці абстрактних фундаментальних
юридичних конструкцій у сфері приватного права. Таким чином, римське
право пройшло строгу технічну школу.

Список використаної літератури

Бартошек М. Римское право. Понятия, термины, определения. – М.: Юрид.
лит., 1986.

Бабичева Н.Г., Боровский Я.М. «Словарь латинских крылах слов» М., 1982.

Бирюков Ю.М. «Государство и право Древнего Рима» М., 1969.

Виппер Р. «Очерки по истории Римской империи», Издат., «Феникс», 1995.

Галанза П.Н. «Государство и право Древнего Рима» М., 1963.

Дождев Д.В. «Римское частное право» Издат., «Норма» 1997.

Дождев Д.В. Римское частное право: Учебник для вузов. – М.: Издат. ИНФА.
М. – Норма, 1996.

Иоффе, Мусин В.А. «Основы Римского гражданского права» Л., 1974.

Косарев А.И. Римское право – М.: Юрид. лит., 1986.

Косарев А.И. «Этапы рецепции Римского права» 1983 г., №7.

Косарев А.И. Римское частное право: Учебник для вузов. – М.: Закон и
право, ЮНИТИ, 1998.

“Очерки по истории Римской империи” Р. Виппер, Издат. “Феникс”, 1995.

“Всеобщая история государства и права” З.М. Черниловский, Издат.
“Юрист”, 1995 г.

“Римское право” И.Б. Новицкий, Издат. “ТЕИС”, 1996 г.

PAGE

PAGE 22

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020